Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 61 (всего у книги 105 страниц)

Поливанов знайшов Золотаренка в Могилеві, мовляв у дорозі до царя, і той відписав цареві, що спішно виконує се порученнє. Справді, 10 червня він уже мав урочисту авдієнцію, тільки не в Кописи, а в Шклові, куди цар переніс свою ставку. Разом з ним його протопоп Максим, полковники, старшина і козаки, і московський стольник Дмитриєв-учасник козацьких експедицій на литовське військо. Думний дяк Лопухин представив їx (“явив”) цареві, і потім іменем царя вичислив всі заслуги Золотаренка і його війська, і об'явив їм царське жалуваннє: “тобі, гетьманові нашому срібний кубок і 4 сорока соболів; протопопові, Василю Золотаренкові, суддям Іванові Нестеренкові й Яцку Петровичеві (Петрову), полковникам Іванові Поповичу й Охимові Коробці, та “Данилові гетьманичеві” по сороку. А на далі наказав промишляти над Старим Биховим і там де буде наказ й. цар. Величества ¹⁰).

По сім Золотаренко з товаришами подали Лопухину свої петиції; цінно, що вони заховалися в ориґіналі ¹¹), я тому їх наводжу:

“Реєстр о що просити Иларіона Дмитревича.

“НапервЂй просити о приста†Василію Ничипоровичу, брату моєму, которому єсть указ итти вперед с АлексЂєм Никитичем Трубецким.

“2. И ведлуг указу єго цар. в., пана нашего милостивого, єжели мнЂ в прудком часЂ позволит из-под Быхова рушати ся из войском.

“3. И о то просити в. ц. в. жебы грамоту своєю цар. в. дал до Старого Быхова, из которою грамотою жебы того ротмистра, которого я тепер препроводил, пустити вызволил. Жебы оную грамоту єго цар. вел., пана нашего мил., тым Быховцам отдал и оповЂдил и єго цар. величеству.

“4. Просити єго ц. величества о грамотЂ тоє ведлуг товариства нашого, котріє тепер в домах зостают а товарищами нашими имянуть ся, жебы до войска шли на услугу є. цар. вел.

“5. Просити є. ц. в. же бы нам слугам своим позволил комонником вперед ити, а табор зоставивши тилко всегда противно ворогов и недругов є. ц. вел.

“И о том челом бью твоєй чесности, добродЂю моєму ¹²), ведлуг челобитной моєй, которую подалем є. ц. вел. ведлуг отца Максима духовного моєго, жебы одержал ласку от є. ц. вел.

“И о том просить є. цар. вел., пана нашего мил., жебы товариству нашему волно (збиратися) из всЂх городов бЂлорусских-так Могилева яко и инших. А войти б не збороняли до боку нашого заєдно из нами купити ся на ворогов и недругов є. цар. вел.”.

Другого дня на се дано царські резолюції: визначено приставом до Василя Золотаренка звісного вже нам стольника Кикина; про похід Івану Золотаренкові обіцяно указ на пізніше; до Старо-Бихівців написано царську грамоту з закликом до підданства; Максимові Филиповичу дано привилей на с. Ушню ¹³). До могилівського воєводи післано з Кикиним наказ перевести в Могилеві і Могилівськім повіті набор всякого воєнно-служебного люду до Золотаренкового війська, оповістити по містечках і селах, щоб усякі служилі люди з Могилева й Могилівського уїзду йшли до наказного гетьмана, записуватися у нього (до війська) та йти з ним на службу ¹⁴). Коли притім була думка очистити повіт від усяких схильних до козацтва елєментів, то Золотаренкові було дуже на руку се уповаженнє забирати до свого війська місцевий люд; і він потім просив царського потвердження могилівському воєводі, щоб він не забороняв “ніякому охочому йти до козацького війська” ¹⁵). Про число сього війська доносив він цареві 26 н. с. червня, що переглянувши своїх козаків, нарахував 20 тисяч активних і 6 тис. “хорих” ¹⁶).

Одночасно з наказом про набор Золотаренкові дано наказ: забезпечивши облогу Ст. Бихова з усім військом і братом Василем іти на Свислоч під Менськ і над польськими й литовськими людьми промишляти “скільки милосердний бог поможе” ¹⁷).

Для Золотаренка й його війська почалася таким чином серія далеких походів: за походом на Свислоч похід під Вильну і трохи потім під Городню і Новгород, далі під Ковну. А тим часом в його неприсутности Москва попробувала здобути Ст Бихів своїми силами: туди післано Трубецкого з великим військом і з грамотою до Бихівців-щоб піддалися на царське імя. Але сей номер не пройшов і каторжний “курник” не хотів слухати й царських листів так само як не слухав гетьманських -тримався далі, після зимового наступу Радивила набравши надії, що поратунок раніш чи пізніш таки йому прийде. Коли наступило фактичне замиреннє з Поляками в осени, Золотаренко, очевидно, вернувся на свою займанщину і разом з Трубецким обложив Ст. Бихів-але з сього часу не маємо ближчих звісток про нього. З одної одписки Трубецкого з-під С. Бихова десь 7 н. с. листопаду, довідуємось, що козаки з полковниками тоді розійшлися “по домам”, а під Ст. Биховим лишилося тільки 500 козаків, вибраних з ріжних полків, під начальством Золотаренка, але зимовати вони там не збиралися в такім малім числі ¹⁸). На се московський штаб дав наказ Золотаренкові полишити Ст. Бихів і відійти до Нового Бихова, і відти “промишляти”, коли б Старобихівська залога виходила “в загони” ¹⁹). Але Золотаренко, здається, сього наказу не виконав, бо смерть настигла його таки під Ст. Биховим: про се розповідає “Самовидець” що запамятав страшні обставини його похорону:-“Іван Золотаренко, повернувши од є. ц. вел. з Литви, підійшов з військом козацьким під Бихів Старий, і там оний в обложенню держав, де на коню підчас потреби оного на герцу пострілено в ногу з мушкета, од которої ноги і помер під Биховом”. І тут дуже інтересний, з инших джерел невідомий факт-бунту війську, що змусив старшину звести військо до дому: “И там по смерти його, як тіло попроваджено до Ніжина, в скором часі забунтовалося козацтво: на своїх старших чернь повстала була, хотячи старших побити. Але старшина скупившися многих з черни вистинала-бо чернь напавши на вози купецькі з горілками, оних рабуючи позапивалася. На котрих (на чернь) напавши старшина вистинала, а провідців повішали. І так уже не можучи держати більше Бихова за (тим) непослушенством, і оний узяти не можучи, відступили на Україну, зіставивши там з військом полковника Нечая– котрі там стояли і коло тамошнього повіту Могилівського і коло инших городів, аж по самий Гомель, бо тільки один Бихів Ляхам голдував” ²⁰).

Далі Самовидець оповідає, яка біда трапилася на похороні: “бо сам там був і набрався страху немалого”. Оповіданнє се належить до найбільш яскравих і літературних місць його літописи, і з огляду на його інтересні побутові подробиці, не можна його тут поминути; я навожу його в модернізованій парафразі.

“Тоє тіло зіставало весь Филипів піст в Ніжині в церкві, а на останнім тижні попроваджено його до Корсуня. Перед святами туди його припровадивши, поставили в церков св. Николая за містом не ховаючи-а хотячи межи святами з тріумфом провадити відтіля в город до церкви Рождества Христового, збудованої від того ж Золотаренка. І так в самий день Рождества Христового в тій церкві св. Николая, де те тіло лежало на прибранім катафалку, священики ніжинські з протопопом своїм Максимом, ігуменом і дяконами двома-усіх девять персон, зіставивши храм Рождества так хвалебний, пішли собором одправувати службу божу до Св. Николая, де те тіло лежало. На той собор і дивовисько, а не так задля побоженства, множество народу зібралося, і по инших церквах вислухавши набоженство, в ту церкву натискалося. А церква великая була, (але) завіяна, і тільки одні двері мала, а служба божа одправовалася забавно (довго), з музикою співана. Уже скінчивши божественну службу, як уже “Буди імя господнє” співали, ігумен ніжинський Діонисій, хотячи йти давати дару, звичаєм чернечим хотів узяти на голову підкапок, котрий зіставав у скарбниці або коморці, которая була прибудована в олтарі на правім боці, маючи coбi склепленнє з олтаря. І так одчинивши двері бачить, що стіна загорілася. Зараз ставши на царських вратах священик тої церкви крикне на нарід: “Про-бі! церква горить!” І так той нарід потиснувся до дверей і двері затлумили (зачинили)-так що сам ніхто не міг вийти з церкви-аж кожного витягали. А тая скарбниця загорілася з неосторожности витрікуша (паламаря), що там свічки клав на полиці не загасивши добре-бо я сам на те дивився в тій скарбниці, коли ще огонь не розширився був. Але, знати, що то особливий гнів божий був, що в скорім часі від такої малої річи вся церква занялась і в однім згоріла квадрансі, так що люд не міг вийти, і згоріло в тій церкві людей живих 430 з наддячею, і два священики, рідні брати, в усіх апаратах як служили-що на кілька тисяч коштували. І так замість радісного празника мало хто знайшовся в тім місті, щоб не оплакував своїх приятелів, що в такім скорім часі страшною смертю погинули. Хто отця, хто матку, хто сина, брата сестру, доньку. Хто може виповісти такий жаль, який там стався за малий час-так що все місто смерділо від того трупу паленого! І як той огонь погас, узяв той трун недогорілий Івана Золотаренка брат його в двір свій, на ново, в нову домовину поклав і за своїм уподобаннєм відправував похорон, зробивши катафалк у (церкві) Рождества Христового. Але й там двічі загоралося-доки скінчили той похорон” ²¹).

Я сказав, що для Козаччини-старшини й її політики, се була болюча втрата. Іван Золотаренко підчас сеї білоруської війни виявив неабиякі здібности стратеґа і політика і вийшов на друге місце по гетьмані, поруч Виговського. Обсадивши полковництво ніжинське і стародубське своїми братами, він твердо тримав Сіверщину в своїх руках: титул “сіверського гетьмана” що він носив, поруч титулу гетьмана наказного мало цілком реальне значіннє, Сіверщина в його руках фактично відокремилася в осібне політичне, адміністративне поняттє ²²). Підлягаючи загальним директивам і розпорядженням “гетьмана запорозького”, вона стояла під безпосереднім правліннєм свого “сіверського гетьмана”, і хоч у наведенім вище листі Хмельницького до Золотаренка виглядає бажаннє трохи збити пихи свому пишному шваґрові, то фактично видимо гетьман дуже мало мішався в його розпорядження і в тилу і на фронті, і не раз нарікав на те, що дуже мало знає що там діється, Москва може не без задньої думки підтримати і поглібити сю окремішність з свого боку, явно підносила престиж “свого наказного гетьмана”-трактуючи його уряд не як хвилеве припадкове порученнє, а як певний тривкий інститут -другого хоч і нижчого ранґом гетьмана (не тільки: “ти, гетьман наказний, але навіть просто “ти, наш гетьман”-звичайна титулятура в її зносинах з Золотаренком). Що кілька місяців закликувано його до царської кватири, “бачити царські очі”; і тут йому не тільки віддавано всякі гонори, але приймано безпосереднє від нього петиції, на його проханнє видавано царські надання, і т. д. В сім таки могла бути задня думка, і хто знає, що б з сього могло вийти, коли б сьому сіверському гетьманові судилося пережити запорозького і він не дістав би по нім булави: міг вийти фактичний поділ України не на сьогобічну й тогобічну, як потім вийшло, а на Сіверщину і на Україну властиву, полудневу.

Але незалежно від сих небезпечних можливостей в будуччині, треба признати, що в данім моменті й обставинах, наказний гетьман сіверський досить талановито, тактично й імпозантно репрезентував Козаччину на північному фронті. Він виробив до себе довірє і поважаннє в московських кругах. За ним признавали заслуги, вважали льояльним і цінним васалєм, з котрим треба рахуватися. Приладившися до московських вимог він не жалував етикетальних фраз, вірнопідданчих компліментів, але вів свою політику доволі твердо, згідно з правилом: fortit r in re, suaviter іn modo. Не спішив використовувати ті московські накази, що йшли в супереч його плянам, і використовував кожду нагоду, щоб проводити й закріпляти свої досягнення. Його наступник Іван Нечай видимо не мав здібностей і такту свого попередника, і зараз же війшов в гострий конфлікт з могилівським воєводою ²³). Не відчував очевидно того, що бракувало йому престижу і впливу, який виробив собі його попередник, а з другої сторони-що обставини для козацьких плянів на Білоруси погіршилися значно з моментом коли наступило фактичне перемирє, з кінцем осени, і Москва набрала надій закріпити за собою ціле в. кн. Литовське дипльоматичною дорогою-вибором царя, чи його наслідника великим князем литовським. Відносини стабілізувались і козаки стали непотрібні; скориставши з смерти Золотаренка їx стали притьмом випроваджувати з Білоруської території. Коли б Золотаренко був живий, мабуть богато пішло б инакше.

Примітки

¹) Лист Золотаренка до царя с. 529, досить інтересний з літературного погляду, може виріб Филимоновича.

²) Акты XIV с. 637.

³) “Тільки від вашого царського престола бажають вони ласки і слізно прохають прислати тим часом воєводу, щоб не попасти (знову) в неволю (польську), завдяки наступові війська в. цар. вел.”, пише він, доносячи, що згадані “повіти” визволено від литовського війська і наново приведено в підданство цареві.

⁴) Тамже с. 640: “И мы, в. государь, указали Кричевъ и Критовскій уЂздъ вЂдати тебЂ и послати отъ себя кого пригожъ для вЂдомости и для обереганья”.

⁵) “B Кричев к сотником и есаулом”-XIV с. 708.

⁶) XIV с. 680-1.

⁷) Тамже с. 682.

⁸) “Ты, гетман его цар. вел.”

⁹) XIV с. 683-5.

¹⁰) Тамже с. 689-690.

¹¹) Тамже с. 693-6; провопис на жаль видимо виправлений видавцем, а тому повикидав взагалі всі ъ.

¹²) Проханнє до самого Лопухина, очевидно.

¹³) Тамже с. 695-6.

¹⁴) Тамже с. 707-8.

¹⁵) Тамже c. 788.

¹⁶) Тамже с. 712.

¹⁷) XIV с. 705-грамоти з 13(23) червня.

¹⁸) Акты Москов. госуд. II. с. 417.

¹⁹) Тамже с. 449.

²⁰) С. 41-я модернізував фонетику і морфольоґію сього тексту, і переставив подекуди слова, для лекшого читання.

²¹) Сю історію розповідає по своєму Єрлич: “Року божого 1656 в Корсуню на Україні велике чудо-диво показалось. Там мешкав і здох (!) полковник назвиском Золотаренко, шваґер Хмельницького. По якімсь часі його ховано, і на похороні був сам Хмель і инших розбійників полковників немало. Але як почали відправляти церемонію і службу божу, тоді піднявсь огонь як стовп з олтаря, обхопив усіх, що були при богослуженню і попалив; згоріло тих розбійників більше 400 в стиску. Церков також згоріла разом з тілом, але Хмельницький бувши господарем в домі небіжчика, свого шваґра, на той час вийшов був з церкви, щоб зробити якісь розпорядження. Дуже тому люде дивувались-а справді так сталось. Як і те також, що грім ударив на гробовець Тимошка, сина Хмельницького, того що оженився був з донькою господаря волоського: ударяв у склепіннє і кости того розбійника розкидав”.

Правдоподібно, ся пригода з Золотаренком послужила вихідним моментом для ріжних таких страшних історій: за пригодою з гробовцем Тимоша пішло оповіданнє про пригоду на похороні старого Хмельницького, розповіджену у Ємйоловского: “Коли ховали його в Суботові, в церкві ним фундованій, з волі божої огонь від свічок, що стояли наколо тіла, раптом обхопив катафалок, на котрім стояла труна з тілом, і спалив не тільки тіло, і деревляну церкву, але й усіх попів і людей немало, які були там: так від сильного вітру розгорівся, що все то в попіл обернув” (с. 109).

²²) Див. вище лист Забіли ст. 1087.

²³) В польських справах 1655 р. (№ 7 л. 202) знайшовся цікавий лист Нечая до могилівського воєводи з 15 грудня ст. ст., ще перед призначеннєм його полковником білоруським: він титулує в нім себе “полковником чауським і новобихівським”. Він пише:

“Як скором почувъ о высланом от твоєй честности до Чаусъ воєводЂ, зараз всЂ справы мнЂ злецоные покинувши днем и ночю спЂшылем ся на спотыканье. Бо Чаусы мЂсто моєго полковництва, належало мнЂ, бЂдному старшому такъ знаменитых людей честно стрЂсти и поклонитись; аже-м не моглъ заспЂти, отжаловати не могу.

“Прето прошу чест. твоей: чесо ради пріезджал твой наместникъ до мене? Альбо мЂста заЂзджать? РазумЂйте, мЂста не попущу, ажъ вЂдомость одержу от єго мил. п. гетмана. Єсть у грамотЂ у мене от єго цар. вел., же я полковникъ чаусный

“Єстьли указъ от єго цар. вел., абы нас козаковъ не было ту треба-же по мЂстах, мЂстечках, селах, деревнях козаковъ оборочаєш в подданые,-я не токмо с Чаусъ, але и з Нового Быхова с козаками и с пушками, з гарматою уступлю. А иначей хочъ чест. твоя сто тысяч войска на мене приведи, не вступлю до смерти. Я по указу старшыхъ дЂлаю-бо и тепер много маю грамот от єго мил. п. гетмана наказного войска єго цар. вел. Запор., вЂрного слуги и зычливого подданого єго цар. вел., абым якъ напрудше козаковъ зо всЂхъ тутейшыхъ городовъ збирал противно ворогомъ и недругомъ єго цар. вел. Прето я по указу єго козаковъ збираю, и мЂст не попущу-бо козакъ без мЂста не жієт. Килька тысячъ в Новом Быхо†с тутейшыхъ городовъ хлЂбъ мают, которіи на услузЂ єго цар. вел. по осударском указЂ моєго милостивого зостают. Єсли прето мЂста заезджаєте, то и нас козаковъ не треба. Лучше бы нам по працах дома зоставать. Але на указ єго цар. вел. не токмо служить вЂрне, але и умерти готови зостаєм.

“Що бачному розсудкови чест. твоєй подавши и себе зычливого слугу чест. своєй якъ напильнЂ, преподаю. С Чаусъ. 15 декабря 1655. Честности твоей моєго милостивого пана и добродЂя нанизшый слуга Іван Нечай, полковник войска єго цар. вел. Запорозкого чаускый и новобыховский”. (Ориґінал, на двох піваркушах, на обороті адреса).

День смерти Івана Золотаренка незвісний. Чи називає ще його тут Нечай як живого, чи се згадка про небіжчика або мова про котрогось з його наступників-не ясно.

ПО ЛЬВІВСЬКІМ ПОХОДІ-ПОСОЛЬСТВО ПОЛОВЦЯ, ВИГОВСЬКИЙ У БУТУРЛИНА В БІЛІЙ ЦЕРКВІ, ВІСТИ З ГРУДНЯ, СЕУНЧ БАТУРЛИНА, ОПОВІДАННЄ ПАВЛА АЛЄПСЬКОГО, ОПАЛА І СМЕРТЬ БУТУРЛИНА.

Вернуся на хвилю до подій на головнім фронті.

Повертаючи чи повернувши з походу гетьман вислав до царя посольство з відомостями і трофеями. На жаль, досі його акти не викриті; дещо довідуємося з актів посольства Лариона Лопухина, що було відгомоном вістей привезених від гетьмана. Висилаючи Лопухина цар доручає йому порушити деякі справи, переказані “сього року” через білоцерківського полковника Семена Половця ¹): що воєвода Тишкевич присяг цареві на вірність, що міщанам львівськім і камінецьким посилалися листи, намовляючи їх не піддаватися нікому крім царя; що гетьман прохав заборонити Донським козакам, щоб не нападали на Крим, поскільки хан житиме в згоді з Запорозьким військом. Все се виразно вказує, що Половця посилано зараз же по поході, і те що післано білоцерківського полковника може натякати, що посилалося посольство з Білої Церкви, зараз у повороті. Але поза згаданим в посольстві Лопухина я під сю хвилю на жаль, нічого більше про це сказати не можу. Крім уже наведеного в посольстві Лопухина згадується ще, що гетьман просив у царя московського війська на весну, коли б звідки небудь неприятелі почали наступати на Україну. Зрештою побачимо те все далі в звідомленню Лопухина.

Можливо, що се було тоді ж, як посилалося до царя Половця з товаришами, в середніх днях грудня н. с.,-Бутурлин з своїм штабом був уже в Білій Церкві і займався виготовленнєм реляцій цареві, що мали відвезти “сеунчі” від всіх трьох армій, разом з трофеями, бранцями і всіми иншими доказами вірної і успішної служби. Серед сих занять застав його Іван Виговський присланий від гетьмана довідатися, чи нема царських директив Запорозькому війську. Бутурлин в своїй реляції описує так свою розмову (я передаю мову Виговського в першій особі):

“За царським указом ходили ми воювати з царським військом Корону Польську– аж до самої Висли ріки. Як тепер цар звелить що до тих городів, що здобуло (заступили) царське військо? Чи стояти нам з військом Запорозьким при своїх городах, чи йти на неприятеля?

“Стало нам відомо, що Великополяне від шведського короля відступили, також і Мазовецьке воєводство. У нього гетьманом Конєцпольский, що був хорунжим коронним, і з ним мало що польського війська; шведський король післав його на Великополян. Ракоцій присилав до гетьманів-С. Потоцкого і Лянцкороньского, щоб його вибрали польським королем, а зате обіцяє прислати військо і підняти турецького султана, Мунтян і Волохів щоб боронити Польщу від Шведів. Хочуть іти на наші городи. Нехай би цар дав нам супроти сього свій наказ; гетьман про всі сі справи написав уже цареві.

“Воєвода чернигівський Тишкевич писав гетьманові і мині, що князь Бог. Радивил хотів би бути в підданстві цареві; мабуть і до царя посилав своїх післанців. Богато й инших сенаторів хочуть бути підданими царськими, а під шведським королем бути не хочуть; про се будемо мати скоро (докладніші) вісти і тоді напишемо великому государеві” ²).

Таким чином з козацької сторони підчеркувалась повна льояльність до йаря. Замиреннє з Татарами тут наче б то нічого не змінило-хоч може й не припадково було, що відносин до Криму, Порти й Яна-Казиміра Виговський не доторкнувся. Гетьман і військо заявляли свою готовність іти за наказами царя, і начеб то бажали московської помочи проти Ракоція та його союзників (хоча в дійсности саме тепер менше ніж коли небудь, з огляду на політичну ситуацію, старшина козацька бажала бачити московське військо на Україні-щоб мати вільну руку). На жаль не маємо листів і посольств гетьмана до царя з сих місяців-вони може б нам дещо сказали більше, тим часом мусимо вдоволитися сею деклярацією Виговського.

В сім аспекті льояльности Козаччини-може не без впливу сеї ж деклярації, вилагодив Бутурлин свою реляцію цареві про кампанію, з тим щоб вислати її з сеунщиками. Ми її більше менше знаємо. Вона представляла вислід кампанії можливо оптимістично: широко описувала успіхи війська, піддання на царське імя, вичисляла трофеї, підчеркувала погодженість у всіх операціях гетьмана з воєводами, цілком обминала історію львівської облоги, щоб не входити в неприємні моменти її. Виразно підкреслювано, що в переговорах з ханом воєводи ніякої участи не брали: їx історію воєвода описував устами учасника судді Зарудного, не додаючи до того нічого. Осібна реляція вигорожувала воєводу від якої небудь участи в львівській контрибуції: що він відмовився від тої частини, яку йому давав гетьман. Инша описувала найбільш ефектний епізод-здобуттє Люблина і в нім сеї дорогоціної святощи-частини святого хреста ³). Правдоподібно всі сі реляції, включно з протоколом останньої розмови з Виговським, що посвідчувала нормальні і льояльні відносини на Україні, Бутурлин вислав до Москви 31 н. с. грудня, разом з ріжними сенсаційними трофеями: бунчуком польського гетьмана, польським ротмистром Вжещом, тим часом як дорогоцінний хрест пішов до Москви з особою урочистою помпою і прибув туди півтора місяці пізніе ⁴).

В офіційних Дворцових Розрядах читаємо, що 26 с. с. грудня пригнали сеунщики: від В. В. Бутурлина Ів. Бутурлин, від. Г. Ромодановского Потемкин, від А. Бутурлина Арт. Матвеев з повідомленнєм про погром С. Потоцкого (під Городком), здобуттє Любліна і в нім чесного хреста і піддангє цареві м. Уханів (воєводи Тишкевича). Государ велів вислати на зустріч В. В. Бутурлину з тов. стольника Пушкина з своїм жалуваннєм й милостивими словами: про здоровє спитати. Але “В. В. Бутурлина в дорозі не стало”, тоді государ велів післати до його товаришів: Г. Ромодановского і А. Бутурлина, стряпчих Ширина і Л.Рожкова ⁵).

Але перше ніж приїхали сі сеунщики з реляціями і трофеями, в Москві отримані були відомости, які представляли в зовсім иншім світлі історію кампанії, поступованнє воєводів, замиреннє з ханом і т. и. Про се, на жаль, не маємо иншої відомости крім того, що розповів нам наш приятель Павло Алєпський, бувши тоді в Москві ⁶). Він цілком вірно, означає, що другого дня Різдва цар одержав відомости про кампанію: того дня дійсно приїхав сеунч від Бутурлина, як видно з приказної поміти на одній з реляцій; але ті поголоски про сю кампанію, що Павло оповідає далі, походили очевидно не стільки від сеунчів, скільки поприходили до Москви иншими дорогами. Вія оповідає, що коли Бутурлин з Хмелем обложили Камінець і привели його до крайнього стану, Камінчане відпросилися від них, піславши малого хлопця з листом такого змісту: “Ми не будемо воювати з вами, воюйте наперед з королем, коли його забєте і здобудете його столицю, тоді й ми піддамося вам без війни”,-на тім і присягли. А Стефан воєвода прислав Бутурлину великі дари в грошах і припасах. Він і Хмель відступили від Камінця і пішли на Львів, і тут мешканці так само відпросилися, піднесли великі дарунки і гроші, і ті відступили від міста. Підчас походу вони здобули 28 замків і городів, в тім числі Люблин-мурований город з трьома замками; коли московське військо здобуло два замки, мешканці заплатили велику контрибуцію, але московський воєвода зажадав, щоб йому видали ще чудотворний кусень “чесного хреста”, що там переховувавсь; Люблинці затаїли його і не хотіли видавати-бо свого часу не видали навіть папі, що давав їм за нього 400 тисяч червонців; але страхом смерти воєвода добився видачі, і тоді вони всім містом з процесією, з слізми і риданнями відпровадили сей дорогоцінний скарб до московського стану,

Далі Павло оповідає про погром польських гетьманів і забраннє в полон Павла Потоцкого, привезеного до Москви-мішає все се до купи, а докладніше спиняється на замиренню з ханом. Хан спізнився на поміч до польських гетьманів, і коли нарешті рушив, за наляганнями Ляхів, пішов через землю козаків, з сильною руїною. Тоді Хмель і Бутурлин напали на нього і трьохденна битва закінчилася їx перемогою: хан просив згоди і обіцяв бути з ними заодно против їх неприятелів; видав Бутурлинового родича, що його був захопив у дорозі до Москви, а собі випросив у Хмеля 1500 козаків, щоб провели його до Волощини-дав на те кілька мурз у застав, і козаки його провели: він через Волощину пішов до Криму.

“Коли про се дійшли відомости до царя, він дуже нагнівався на Бутурлина і післав наказ щоб йому відрубали голову за три його зради: перше-що він брав хабарі від тих міст і замків; друге-що здобувши міста, він їx попустошив; а не затримав у свой владі; третє-що він замирився з ханом. Коли Бутурлин приїхавши до Київа довідався про царський гнів, він випив отрути і вмер. Пустили чутку, що він помер з волі божої і його слуги, обрядивши його московським звичаєм, положили його до труни, щоб відвезти до Москви і поховати. Але цар, почувши про се, дуже гніваючися на Бутурлина велів спалити його тіло в дорозі. Але з огляду на дорогоцінний скарб (чесний хрест), ним здобутий, послухав прохань патріярха і велів його привезти: його привезли й поховали в Чудовім монастирі”.

Ми припадком знаємо докладну дату смерти Бутурлина: його товариші прийшовши з ним до Київа (знаємо й день приходу-20 н. с. грудня ⁷), себто два дні пізніше після того як вислано сеунч з Білої Церкви) з арматою, військовими клейнотами і всякими трофеями, доносили цареві, що “декабря против 21-го числа (за новим стилєм під 31 грудня) в ночи боярина и дворецкого и воєводи Василья Васильевича въ Кіе†не стало”, і вони забрані від неприятеля гармати, числом 12, і 3 литаври відбиті під Городком згідно з його волею виправили другого дня до Москви ⁸). Таким чином перше ніж у Москві отримано його реляції, і відібрано які небудь відомости від його сеунщиків, цар уже “опалився” на нього, кажучи московським терміном, на підставі иншими дорогами одержаних відомостей, і се так вразило “боярина і дворецького” що він покінчив з собою.

Порівнюючи оповіданнє Павла з реляціями Бутурлина, набираю такого вражіння, що складаючи свої реляції в Білій Церкві 17-18 н. с. грудня, Бутурлин уже знав в загальних рисах всі обвинувачення які против нього піднесено, і його реляції писались як апольоґії против них (напр. те що він не взяв нічого з львівської контрибуції, що він не брав ніякої участи в переговорах з ханом і под.). Але тоді ще він не знав, яке вражіннє сі обвинувачення зробили на царя-вісти про опалу прийшли видко згодом, і спонукали його зробити собі конець. Цікаво ще одмітити, що не вважаючи на всі бажання вигородити себе, Бутурлин в своїх реляціях не робить сього коштом гетьмана і козаків; тільки в реляції про львівську контрибуцію (вище c. 1129) можна бачити деякий ухил в сей бік. Ріжче поставив сі закиди потім один з менших воєводів, окольничий Федір Бутурлин, підчас посольства до Хмельницького в 1657 р., як ми бачили, і тоді гетьман на сі закиди відповів різко, що він би міг розповісти про більші зривки, що собі поробили тоді на власну руку декотрі воєводи, але він не хоче їх обвинувачувати ⁹). Се мабуть і була причина, чому В. Бутурлин не чіпав гетьмана, і полковників, а навпаки-підчеркував їх повну льояльність: він не хотів викликати гетьмана на які небудь ревеляції з його сторони, мабуть мав справді нечисті руки, як се йому закинули перед царем.

В кожнім разі сей факт мусів зробити сильне вражіннє в українських кругах і психольоґічні наслідки його мабуть відбились і на розвою політики. Се ж був той самий величний представник царя, що два роки тому приводив козацьку Україну під царську руку, і так суворо і невблаганно підтримував престіж царя перед його новими підданцями. В очах війська він був замісником царя, відблиском його суворого і нелюдського маєстату. В пізніших зносинах він сам собою став посередником в усяких зносинах з царським урядом: до протекції його звертались в усяких клопотаннях. І от такий великий чоловік, так недавно звеличаний самим царем за його заслуги в приведенню України під владу Москви і безсумнівно дуже заслужений на сім пункті, так легко тратить усе і марно кінчить життє самогубством, не заслуживши у царя ніже доброго слова ¹⁰). Яке серйозне memento! Яка траґічна осторога! Коли такий фінал стрічає в сій Москві своїх рідних-чого можна було сподіватися її новоприбулим приймакам? В поняттях того часу все те що закидалося Бутурлину не було нічим страшним, нічим великим. Коли за се треба було накладати на себе руки, по правді не богато доброго можна було сподіватись від такої Москви!

Примітки

¹) “В нынешнем во 164-ом году как присылал к цар. вел. он, гетман посланцев своих-белоцерковского полковника Семена Половца”-акти посольства Лопухина, Сибир. пр. ст. 1467 л. 49.

²) Білгород. ст. 382 с. 315.

³) Реляції сі заховалися в актах Білгородського столу в стовбці 382 в досить фраґментарнім вигляді. Головна реляція на л. 328-339, не має початку. Починається словами: “на звороті поміта: “164 года генваря в 5 день снесена с верху”. Кінчиться поясненнєм, хто посилається “сеунчом” і обіцянкою прислати згодом решту язиків і трофеїв.

Крім неї 4 менші: л. 331-про львівську контрибуцію (вище с. 1129) має звичайний початок (титулятуру), але ніяких пояснень, коли і як її післано.

На л. 315-6: про приїзд Виговського до Білої Церкви.