Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 105 страниц)

Ся заява видимо збентежила Поляків. Вони поспішили заявити, що король зовсім не заінтересований посилкою до Хмельницького. Він дав згоду тільки з огляду на бажаннє послів, аби вони через свого післанця могли переконатися на місці в справедливости всього того, що говорили про Хмельницького комісари: про його відступництво, неправду і злі діла, і щоб Хмельницький більше до царя не звертався і не казав, що згода не дійшла через короля. Коли ж посли більше сею справою не інтересуються, нема чого їх довше затримувати: за два-три дні король їх відпустить, щоб не гаючись іти на хана і на свого зрадника (452-5).

Посли повторяли свою не-заінтересованість і небажаннє більше говорити на сю тему. Але тут Поляки затрівожилися-як же буде з московськими претензіями за прописки, що їх цар хотів дарувати на випадок замирення з Хмельницьким? Не правда ж, посли переконалися, бувши у Львові, що православній вірі не діється ніякої неволі, і побажання в сім напрямі сповняються, і на посилку до Хмельницького король дав згоду,-так що обіцяна царська “поступка” може бути сповнена, і вини за прописки будуть даровані?

Тут прийшла черга послів потішитися з своїх противників. Вони з ледяним спокоєм нагадали їм, що цар обіцяв дарувати вини за прописки в тім разі, коли король замириться з Хмельницьким на Зборівськім трактаті, прийме його назад в підданство на всіх умовах сього договору, скасує унію і заспокоїть грецьку віру. Коли ж у тім відмовлено, то з якої річи цареві дарувати лихі діла против його чести? Нехай комісари перекажуть королеві, щоб він поступив з ними відповідно домаганням Пушкиних-велів скарати на смерть без милосердя всіх винних, згідно з конституцією 1637 р. А що до посилки до Хмельницького, то з чим же й посилати до нього, коли пани-рада відмовилися від Зборівського трактату і від скасування унії? (455-461).

Комісари почали повторяти свою стару арґументацію, чому король не може відновити Зборівського трактату і скасувати унію. Посилались, в додатку до попереднього, на волю папи-що він може за скасованнє унії відлучити від церкви. А скінчили необережним запитаннєм, чи цар послухав би, якби хто небудь став від нього домагатись, щоб він скасував грецьку віру? Посли дуже обурились на саму можливість такого припущення. “Таких річей не то що говорити, але й подумати страшно, і такими своїми словами пани-рада сварять царя з королем і порушують згоду”. Адже вони, посли, пропонували скасувати не папежську віру, в котрій пробуває сам король, але ту, що тільки чинить сварки і соблазнь між вірою грецькою. Уніяти від благочестивої віри відстали, а до римської віри не пристали, і від них королівській державі тільки чиниться смута, усобиця і державі спустошеннє. І посли не говорили в тім нічого нового: в Зборівськім трактаті се було виразно написано, і вони говорили тільки про його виконаннє (461-6).

Коли комісари повторили, що се справа неможлива, і діло віри взагалі “земському никакому дЂлу не подлежит”,-посли зажадали авдієнції у короля, щоб перед ним безпосереднє заявити царську пропозицію. Але комісари рішучо того відмовили-що посли минаючи сенаторів не можуть ніяких переговорів вести безпосереднє з королем, і запропонували говорити в инших справах. З московської сторони справа прописок-з польської сторони вони поставили справу перепущення через царські землі під Рославль “зрадників Запорізьких козаків”, ставлення попів московським патріярхом до королівських земель, і-прописки в листах пограничних московських воєвод. Король пропонує облишити обосторонні претенсії і більше не споминати, а підтримувати з обох сторін братську приязнь і любов.

Посли відтяли, що по тім як пани-рада відмовили їм в справах їм доручених, то вони просять відправи, а свої претензії Поляки нехай напишуть “в отвЂтное письмо” і з свого боку подали на письмі спис “обидним делам”. На тім властиві переговори скінчились, але виходячи з “ответної палати”, московські посли зробили демонстрацію протесту. “Говорили панам-раді з великим шумом і з вичетом”, “вичисляли всі їx неправди перед усіми людьми і говорили, що цар в сих справах більше терпіти не буде, а писатиме про них до всіх доохрестних держав і за честь свого батька і за свою стоятиме, а послів не посилатиме більше. Він задля православної віри готов був пробачити винним в прописках, але король і пани-рада се собі злегковажили, і цар тепер стоятиме за православну віру скільки йому Бог поможе”. Се все посли “говорили на всі люде”, йдучи з палати до карети, і так накричались і нахвилювались, що один з них, окольничий Хитрово, від того захворів (466-79).

Невважаючи на се, другого дня обидві сторони, мов нічого й не було, приступили до закінчення дипльоматичної процедури. Комісари поставили ще деякі дрібні справи (припиненнє тайної торгівлі, відновленнє торгу “узорочвим товарами” то що). Прощальну авдієнцію послам у короля визначено на другий день, 17 н. с. серпня. Посли домагались, щоб їх запрошено за королівський стіл, комісари вимовлялись від сього походним часом.

Другого дня дійсно відбулась прощальна авдієнція. Король передав цареві грамоту-чисто етикетального змісту. Конкретну відповідь на посольські пропозиції мало дати “отвЂтное письмо”. Замість обіду у короля послам післано їжу і напитки від королівського столу до дому і сенатори мали їх гостити. Були то Сендомирський каштелян Вітовский і Обухович, що були в Москві в 1651 році. Напочатку вийшов маленький інцидент-кому має бути присвячений перший тост? Поляки настоювали, що перш треба пити за здоровлє короля, а посли перше випили за царське здоровлє. Але далі пішло гладко, посли заявили, що з королівського почастунку задоволені (подано було, як означає звідомленнє, рибної страви-бо була Спасівка-в дві переміни “блюд з 70”, а потім “сахарів і ріжних овощей блюд з 40”), “і в усім був достаток”. Після почастунку відбулася в окремій кімнаті політична розмова. Вітовский й Обухович розпитували послів про причини громадження військових сил в Московськім царстві. Спроваджуються з-за кордону військові інструктори (220 чоловіка за польськими відомостями); при границях в. кн. Литовського збираються “многие ратные люди”, і йдуть такі вісти, що се приготовляється війна з Польщею і в. кн. Литовським. Посли заспокоювали, що цар хоче взагалі реформувати своє військо, формує полки на західній взірець. А хоч з королівської сторони в деяких справах і не вчинено исправленья згідно з вічною згодою, проте цар не порушить її не оповістивши наперед короля ¹). Се звучало скоріш як погроза, ніж заспокоєннє, але не знати, чи сенатори се відповідно відчули. Вони попробували ще завести мову про Хмельницького– яка то, мовляв, явна брехня, що він воює за віру: як його козаки сього року знищили Волоську землю, спустошили православні церкви, побили духовних: черців і попів, і знущались над ними без усякого поводу! Він воює не за віру, а на віру. Нехай посли се все дадуть знати цареві-може він схоче післати своє військо на Хмельницького за такі його неправди? Але посли не схотіли розвивати сеї теми, і сказали, що все їм сказане про неправди Хмельницького вони перекажуть цареві. І на тім ся остання розмова скінчилася (519-525).

19 н. с. серпня привіз ксьондз Юдицкий, секретар королівський, королівську відповідь на поставлені послами питання. Посли веліли її читати-чи там в усіх справах є відповідь, мовляв-инакше сеї грамоти не приймуть,-і знайшли два дефекти по перше нічого не сказано про прописки в титулі допущені коронним хорунжим Конєцпольским, друге-написано так начебто посли в переговорах признали “несказані злости і воровства віроломця Хмельницького і всього війська Запорізького”. Тим часом посли нічого иншого про Хмельницького не говорили крім того, що їм було від царя доручено; навпаки-“те що пани-рада говорили їм, послам, і в одвітнім письмі написали Хмельницького бісурменом-нібито він давно відступив від благочестивої віри-се не може бути правдою, бо перед відпуском послів післаний був від царя до Хмельницького стольник Яков Лихарев, і при тім Лихареві Хмельницький був у благочестивій вірі як і попереду”. Тому посли не можуть прийняти одвітного письма, і домагаються, щоб у нім було написано про Конєцпольского, і вичеркнено те що на послів “солгано и затЂяно чего не бывало” в справі Хмельницького. Але Юдицкий сказав, що се неможливо, бо король вислухавши се одвітне письмо, виїхав з Львова до обозу, і сенатори пороз'їздилися. Переконавшися в справедливости сього пояснення посли більше не настоювали, “отвЂтное письмо” прийняли, і два дні пізніш 21 н. с. серпня виїхали зі Львова. День простояли під містом, чекаючи “пристава”, і тут приходив до них якийсь “Греченин Андроник” з вістями: 22 н. с. король рушив в похід з-під Глинян, взявши з собою половину війська-має йти на Констянтинів, а другу половину розділив на дві частини: одну пускає під Камінець, на сполученнє з угорськими і волоськими військами, другу на сполученнє з Радивилом для операцій на Київ; всього війська 30 тис., а ті що не поспіли до табору мають спішно іти за королем.

В дорозі, в Слонимі 7 н. с. вересня посли стріли царського гінця Вонифатьева, що їхав до них з додатковим дорученнєм; вони післали його до короля, з царською грамотою про нові прописки і пограничні обиди, а самі поїхали далі: 19 н. с. вересня були в Орші і відси післали цареві тимчасове звідомленнє: про шість “одвітів”, які мали, і останню авдієнцію у короля, після котрої він другого дня, 18 н. с. серпня виїхав зі Львова. На кінець вересня прибули до Москви, з одвітними письмами, що мало служити за підставу для розриву з Польщею і війни з нею.

Сей важний документ маємо в польськім проєкті-черновику і в офіціяльнім російськім тексті дорученім послам. Російська мова його не дуже справна, і місцями тільки за помічю польського черновика можна зрозуміти, що хотіли сказати його укладачі. Черновик сей переховується в бібл. Чорторийських (ркп. 1110 с. 347 дд.) серед матеріялів пізніших польсько-московських переговорів. Офіціяльний текст, в копії, міститься в Делах Польського Двора старого посольського приказа, в звідомленню посольства (л.578). Хочу подати його в додатках в цілости, а тут коротко переказую його зміст (комбінуючи обидва тексти)-так як він підсумовує наведені вище переговори.

“Відповідь” писана від імени комісарів і складається з пятьох нерівних частин, або “статей”, як їх називає офіційний текст. Перша присвячена московським претензіям за прописки-которим комісари протиставляють польські жалі за нарушеннє границі, незаконні вчинки патріярха і т. д. Друга, найбільша, займається “черкаським ділом”; третя присвячена “новознайденим пропискам”, четверта-пограничним “обидним делам”, пята-торгівлі заповідними товарами. Для нас важна та друга “стаття”, дійсно найважніша в тодішній політиці. Тут переказується царська пропозиція, і подається відповідь: король вдячно приймає царську пропозицію як доказ братської любови, яка велить обом сторонам “шукать луччого” в своїх відносинах. Подібну дбайливість король виявив і цареві, остерігаючи його через своїх послів– Пражмовского, а потім Вітовского про ворожі заміри хана і Хмельницького против Москви. Сим разом він з приємністю приймає заінтересованнє царя реліґійними відносинами Річипосполитої: чи не діється насильства грецькій вірі. Але король се рішучо заперечує:

Руській вірі не діялось і діється ніякої кривди, і зовсім не через неї козаки почали своє повстаннє. Як раз попередній король, Володислав дуже дбав про заспокоєннє грецької віри, війна ж почалась не через віру, “а з щирого своєвільства і хлопської злости Хмельницького та його приятелів”-тому що згідно з договором з Турками їм заборонено нападати морем на турецькі землі, і збудовано на те Кодацьку фортецю.

Ся фортеця їх “як твердоустого і своєвільного коня на твердім мундштуку тримала”, не дозволяючи ходити по здобич, без котрої вони жити не можуть, і се було причиною, що козаки повстали, використавши тодішню малочисленність польського війська, і злигавшися з ханом знищили се військо і зруйнували Кодак. А тоді-побачивши, що Річпосполита зброїться на них-почали бунтувати “поспольство” (в рос. чернь): притягати його до себе “претекстом віри” і одночасно-проситися під царську високу руку. Про се цар не повідомив своєчасно-обережно докоряють польські дипльомати. “Коли б цар першою ж їx суплікою обізвавсь і заявив королеві те що заявив тепер через своїх великих послів, з огляду на таку високу інстанцію вел. государя легше було б з самого початку запобігти тому всьому і не пролилося б стільки християнської крови. Не попало б у поганські руки стільки людей тої самої грецької реліґії, не потратила б пани-шляхта таких широких і богатих маєтностей, не понесла б Річпосполита такої великої шкоди, не пропало б стільки синів сеї отчизни, від котрих могла бути послуга всьому християнству против поганства”.

“Коли бо віру було війна, чому ж козаки (чор.: сі несамовиті люде), не маючи страху божого перед очима, цілком як погане, не тільки костели, кляштори, міста, двори, села римо-католицькі, але й церкви, монастирі тої ж грецької реліґії палили, плюндрували, олтарі безчестили, найсвятіший сакрамент топтали, чаші, хрести й инші річи церковні забирали, грабували, шляхту побивали, цілком не вважаючи на реліґію, священиків, ченців, попів убивали й мордували, а навіть– що й згадати страшно-тіла померших з гробів добували і з них знущались, обдирали, з образів Пречистої всякі богацтва здирали й грабували? В самій тільки епархії Львівській-не так дуже великій в порівнянню з широкими краями й. кор. вел кількасот ²) костелів і церков спалили і сплюндрували. Сам той зрадник Хмельницький приступивши з ордами під се місто Львів-на се місце де ми тепер сидимо й трактуємо, попалив передмістя, костели й церкви. І коли по кількатижневій облозі місто мусіло окупатися сумою в кількасот тисяч, і до того не тільки міщани, але й костели та церкви, не маючи грошей, мусіли прикладатись річами костельними та церковними, він своїми святотатськими руками віддав Татарам хрести, чаші костельні й церковні-не на оборону віри, але на зневагу річей Богові жертвованих і посвячених

“А не задоволившися сею злістю своєю, розохотившився на здобич, він своєвільно впав до землі Волоської та Мунтянської-де й иншої віри нема крім грецької, і тут над попами й черцями чинив такі ж нелюдськости і убийства, як і в Польщі, забирав достатки церковні, так що господар мунтанський і теперішній новий волоський Стефан, хоч одної віри (з козаками), з'єдналися з семигородським князем Ракоцієм і хочуть разом з королівським військом нищити того неприятеля-іти туди де звелить їм король і де Хмельницького здибати можуть”.

Хмельницький не тільки від короля відступив і присягу йому зламав-“він відступив від своєї прирожденої віри і від самого Бога: він побісурменився, тому є нехибні доводи і документи”. На жаль одначе по всіх попередніх балаканнях не схотіли автори і тут навести сих документів, і взагалі не постарались розгорнути сеї ефектної теми, а натомість широко розроблюють мало переконуючий для московської сторони мотив невдячности Хмельницького супроти короля. Король йому дав гетьманський титул, клейноти, пробачив провини, а він королівських послів зневажав, Смяровского вбив, покликав на ново Татар по зборівськім замиренню, привів до Берестейської війни, по білоцерківськім до Батозької. При тім відповідь спиняється на виясненню того, що зборівська деклярація не була трактатом короля ні з Хмельницьким, ні з козаками, а тільки актом королівського милосердя. Хан побачивши “злість хлопську, так горду шию (Х-го) під ноги короля нахилив, що він мусів просити ласки й милосердя”. “Не трактовано там з Хмельницьким, ані з військом Запорозьким, тільки хан, вважаючи дуже невідповідними, щоб піддані повставали против свого пана, і такий приклад не може бути милим усім монархам, вложився в то і причинився за ним”. “З якою покорою і слізами він тоді у ніг його кор. велич. лежав!-але була то вовча покора, і сльози корокодилові”,-Хмельницький зараз знову вернувся до своїх злих замірів. Побіжно і глухо згадується про те, як він і против царя підбивав Орду, аби мати чим їй заплатити, і знову широко висвітлюється негідна поведінка під Берестечком-як він “з ханом і всіми ордами соромно втік з поля і не оглянувся аж у Криму, кинувши в таборі козаків і дурне поспільство, що його татарською силою примусив до ребелії”. Під Батогом він знущався як хотів над бранцями, “і що більше-і ніколи не чуване-він викупав їx у Татар уже з дороги і тиранізував, на очах своїх велів убивати їx лютою смертю, особливо людей з визначніших фамілій, добре заслужених перед Річеюпосполитою”. “А коли деякі конфіденти питали Татар, на що вони йому позволяли такі люті вчинки, відповідали вони, що якби він бувши бісурменином звязав себе присягою бісурменською, а не християнською, то ми б йому того не дозволили; але що він будучи бісурменином зложив присягу християнську, то ми його не вважали кривоприсяжцем, і не боронили йому того; инакше на шаблях би його рознесли!”

“Як же тут вірити, що він воює за віру грецьку, коли він стільки людей сеї реліґії чисто віддав у різницю, позволив Татарам тисячами їx брати та до Орди гнати. А звідти не кожний з них вернеться, бо не кожний на окуп здобудеться, а там не тільки віру забуде, але й від самого Бога відступить, особливо жінки, й діти що ще не мають повного розуму і в вірі добре не уґрунтувались. Стільки той несамовитий чоловік убив християнських людей римської й грецької віри, убив на душі і на тілі-і ще йому вірити, що він за віру воює! Нехай цар. вел. подумає, чи годен він пожалування й милосердя його цар. вел., і його високого посередництва (“медіації”), з котрим (цар) посилає своїх високих послів?

“На кого він (цар) більше повинен уважати-чи на свого брата, короля, що терпить такі безчестя від вора-зрадника, такі труди поносить, таке військо утримує з несчислимими видатками Річипосполитої,-чи на того зрадника, що зрадив свому панові і Богові, і не за віру, а против віри воює, всю Европу піддати поганству обіцяє, і те саме може і цар. величеству вчинити як поганин і бісурменин, разом з гультяями і поганами?”

Але з братерської любови, король готов прийняти від царя способи замирення-аби лише вони були відповідні для гідности королівської. Та чи є така деклярація Хмельницького, котрою він віддає свою справу в руки царя? які конкретні умови ставить? в якій формі благає милосердя? Жаданнє зборівських пактів-річ недопустима: через пізніші повстання козаки стратили право на ласку, показану їм не тільки під Зборовим, але і під Білою Церквою. Коли ж цар уступає в инших точках Зборівської умови, а настоює на пункті реліґії, то се опирається на непорозумінню: пани-рада готові се пояснити, хоч король і необовязаний ні перед ким оправдуватися що до свого правління, як не мішається до правління царського. Король під Зборовим зовсім не обіцяв того, щоб у його державі лишилася Русь тільки та що не в унії-він полишив духовенству обох обрядів порозумітися в тій справі. Він обіцяв при своїм виборі кождого заховувати при його правах, і так мусить бути: що було при уніятах, мусить зістатися при них, і при не-уніятах так само. Але в тім його може контролювати тільки “нарід шляхетський”, котрому він присяг, а не якісь хлопи-повстанці, ані сторонні держави.

“Не присяг й. кор. вел. Жидам-як ви кажете, бо ними всі християнські народи помітують, і вільно й. кор. в-ву завсіди їх вигнати з своєї держави. Не присягав він тим, що не признають Бога в св. Трійці єдиного. Не присяг хлопам і простого стану людям, над котрими їх панове мають власть життя і смерти, згідно з законами Корони Польської і в. кн. Литовського. Але присягав народові шляхетському і тим що мають вільний голос до обирання панів і королів своїх. Тому що між обивателями грецької реліґії є богато шляхти, урядників, сенаторів, що мають вільний голос на соймиках і соймах, вони б не замовчали, коли б в реліґії діялись якісь утиски. Але се не належить хлопам, і належати не може”.

Сенатори і достойники Корони і в. кн. Литовського не можуть не дивуватись, що московські посли позволяють собі досліджувати і контролювати закони Річипосполитої, і вишукувати на їx підставі якісь утиски грецької реліґії. Але кінець кінцем вони і се покривають братською любовю обох монархів, і ставлять тільки питаннє, які ж засоби у царя до замирення? Коли Річпосполита здасться на його посередництво і припинить кампанію, витративши стільки на збір війська, а Хмельницький кінець кінцем на замиреннє не пристане, або не дотримає слова самому цареві,-чи цар в такім разі обіцяє свою оружну поміч на приборканнє сього віроломного неприятеля? Від відповіди на се питаннє посли ухилились, запропонували тільки післати свого дворянина до Хмельницького, разом з королівським післанцем, щоб його повідомити про переговори-але не дали ніякої асекурації що до дальшого. Супроти того король не може відступити від задуманого походу на Хмельницького, і посилати в таких обставинах гінця до Хмельницького хоча б і від послів тільки не дуже то зручно. Одначе король дав на се свою згоду-аби цар мав змогу тим способом переконатися в нещирости і зрадливости Хмельницького, що просить царя бути посередником, а одночасно віддається під протекторат султана і складає йому підданську присягу. “Про се вам, вел. послам, показаний був лист з Стамбула і копія з нього дана, що не тільки сам Хмельницький, але й полковники-посли його побісурменились, і присягли на підданство, з тим що все військо Запорізьке має бути в послушности цареві турецькому. І тепер Хмельницький має у себе послів турецьких, що приїхали відібрати послушенство від усього війська; але чернь помітила се й більше Хмельницькому не вірить, а удається до короля, щоб прийняв її в ласку й не дав їй упасти в неволю турецьку”.

Про се все посли повинні донести цареві, щоб він не дав себе здурити “такому викрутному й строптивому неприятелеві”, і коли б Хмельницький тепер переступив присягу,-щоб цар поміг королеві його поконати і приборкати як спільного неприятеля, з усіми його спільниками.

“Ви, вел. посли, розглянувши вчинки того зрадника (“вора”) Хмельницького,– як він лукаво запевняв царя, нібито грецька віра терпить тісноту і прикрости в королівській державі, переконалисьтеся, що не за віру війна йде-бо той бунтівник не тільки римо-католицькі костели, але й грецького закону церкви й монастирі палить і руйнує, віддає посвячені Богові річи в руки поганам, християн в полон поганський і т. д. Зміркувавши все се, ви признали його не вартим царської ласки, і не хочете до нього посилати, ані в посередництво вкладатися, переконавшися, що се ворог і обманець не тільки перед королем, але й перед царем”.-Се те місце, против якого протестували посли, прочитавши відповідь. А далі йдуть такіж неприємні слова про неможливість скасувати унію, і те небезпечне прирівняннє сього побажання до того, “якби вимагати, що б стародавня грецька віра була викорінена в державі царській”– що свого часу викликало такі гарячі протести послів на конференції.

Примітки

¹) “Только цар. величество с кор. величеством не сослався о том вЂчного докончанья не нарушить” – л. 524.

²) В чернетці було полишене місце на цифру, та видно не спромоглися на статистику.

ВІДПРАВА ЯЦКОВИЧА І АБРАМОВИЧА, МІСІЯ СТРЕШНЕВА, МІСІЯ Л. КАПУСТИ.

В Москві тимчасом виправляли до дому послів Хмельницького – Яцковича і Абрамовича. Вони були вислані по тім як Ладиженский привів принціпіяльну згоду царя на прийняттє козацького війська під московський протекторат; мали добитися негайної військової помочи, і очевидно як можна наставали на московський уряд, допевняючись як найскоршої відправи з якимись конкретними наслідками. Але московські правителі, після доволі рішучої заяви, післаної з Ладиженским щоб затримати гетьмана від формального переходу в підданство Отоманської Порти, знову вернулися до політики вичікування, і не хотіли робити нічого рішучого до повороту великих послів. Правда, не маємо протокола переговорів в приказі, але авдієнція вступна і відправна, і царська грамота дана в відповідь на грамоту Хмельницького витримані в незвичайно здержливім тоні, і мабуть в устних переговорах московські дяки теж не розпускали язика ¹). Все робить таке вражіннє, що московський уряд не хотів ніяким фактом порушити лінію високої льояльности супроти польського уряду, взяту перед остаточним розривом. Для заспокоєння ж гетьмана і старшини рішено післати з козацькими послами кого небудь з близьких цареві людей-з щедрими дарунками і ласкавими словами, щоб можливо затушувати сю нову, неприємну для гетьмана проволоку. Визначено для сього царського свояка стольника Родіона Стрешнева і дяка Мартиньяна Бредихина; соболів для гетьмана і його двору призначено на загальну суму 2352 московські рублі-небувалу досі, більше ніж подвійну против дотеперішніх посилок, і вже 6 (16) вересня зложено царську грамоту про се посольство-в остаточній формі виготовлену другого дня. Вона дуже убога змістом, обмежується тільки вірчою формулою, і найбільш інтересне в ній те, що титул польського короля як зверхника Запорізького війська, вписаний в чорновику старим порядком, при останній редакції счеркнено з поясненнєм, що від посольства Ладиженского, себто від заяви про згоду на прийняттє війська в московську протекцію королівської титулятури при титулі гетьмана вже не пишеться,-тільки “гетьманові війська Запорізького і всьому військові” ²). Протягом кількох день мабуть вичікували ще остаточних вістей від великих послів, і не діждавшися вирядили се посольство 22 н. с. з доволі докладною інструкцією, що заховалася в посольських актах.

Доручалось Стрешневу головним чином виправдати сю нову проволоку в виповненню українських домагань. Цар все ще не може прийняти гетьмана і військо під свою руку і післати їм своє військо, бо чекає остаточного висліду посольства Репнина-Оболенского: нехай гетьман і військо ще трохи підождуть, до його повороту без якого небудь сумніву і “розмышленья”, в повній певности доброго розвязання справи. Однаково тепер час для походу недогідний, “настають болота та заморози”,– нехай би гетьман почекав весни: до весни всі військові сили московські будуть готові, а тепер військові люди в ближніх городах зібралися, і в дальні городи накази післані.

Одначе московські політики рахувалися з можливістю, по всім попереднім, що гетьман не так то легко прийме сі нові проволікання: казатиме, що у нього війна з Поляками, король і гетьмани польський та литовський на нього наступають, він з ними миритись не хоче і далі чекати не може і не буде-нарікатиме на московську політику і грозитиме розривом. На сей випадок послам рекомендувалося нашвидку написати про все до Москви, а в крайности, коли б вони довідалися, що становище дійсно критичне: у короля з козаками були бої,-послам давалося право на катеґоричну заяву, що цар велів прийняти гетьмана і все військо Запорізьке під свою руку “з городами і землями”. Про се написати нашвидку до Москви, для відповідних розпоряджень, а з гетьманом обговорити в такім разі план спільної кампанії. Коли царське військо прийде їм в поміч, де йому поживу і фураж брати, і котрими городами іти? треба буде йому йти тими городами, що ближчі до литовської границі– і козацькі полковники щоб були теж тут, поблизу царського війська. Чи приязні відносини у війська з ханом, і чи можна їx сподіватись і надалі? чи не треба сподіватися порозуміння хана з Поляками і спільного походу на Московські землі і на козацьке військо в такім випадку як боронитися-про се докладно розпитати ³).

Але московських політиків очевидно далі непокоїла гадка про можливе незадоволеннє гетьмана і війська, з того що їм в такий гострий момент прислано знову тільки порожні компліменти й обіцянки з додатком кількох соболів. Бо дійсно, в кілька день по виїзді Стрешнева і Бредихина прилетів ⁴) Лаврів Капуста-оден з найближчих до гетьмана людей, висланий з ради, що відбулася після вийду гетьмана з Чигрина (про неї нижче) з новими проханнями помочи, з огляду що кампанія почалась, і грозить обернутися против самої Московської держави. На жаль, ми не маємо автентичних листів привезених Капустою, ані точного протоколу розмов з ним, тільки те що записано в постановах московського собору про українську справу: “Се тепер писав до царя запорізький гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорізьке з післанцем своїм Лаврином Капустою, що король з військом своїм іде на Україну, і вони-не хотячи видавати монастирів, і церков, і християн на муки видавати, просять їx пожалувати-післати їм своє військо скоро. Коли ж великий государ і тепер їx не пожалує-як то вони з плачем просять у нього милости,-а иновірці ті їx поруйнують і підібють-тоді поневолі чинитимуть їх волю!”

“А запорізький післанець Л. Капуста говорив: наказував гетьман і велів просити, щоб государ велів прислати до Київа і до инших міст своїх воєвод, а з ними військових людей, хочби з 3 тисячі-для тихже своїх воєвод,-бо у гетьмана людей богато, а ще кримський хан мав прийти з Ордою, а декотрі Татари вже прийшли-стоять під Білою Церквою. Прислав іще до обозу під Борком післанця свого султан турецький– запрохував його до себе в підданство, але гетьман відмовив, сподіваючись царської ласки. Коли ж государ його не пожалує і не прийме, він буде свідчитися перед Богом, що богато разів просив сеї ласки у государя, а той його не пожалував.

“А з королем у нього згоди не буде ніяк: будуть против нього стояти. І вісти прийшли, що в під'їздах козаки з Поляками уже двічі бились, і їм пощастило: богато Поляків зловили. А литовський гетьман Радивил говорив: коли їм не удасться з козаками нічого зробити (подоліти), вони зараз з ними замиряться і підуть війною на царську землю” ⁵).

Наскільки се все точно передає гетьманські інструкції, трудно сказати. Жаданнє присилки царських воєвод з військом до Київа й инших міст викликає великий сумнів, і я скорше готов думати, що така формуліровка жадання військової помочи з'явилася наслідком “разговорів” Капусти з боярами в Москві. Але алярм-необхідність скорої посилки війська і натяк на можливість порозуміння гетьмана з султаном і обернення всеї кампанії в останнім рахунку на Московські землі, безсумнівно походили від гетьмана, і мусіли сильно стрівожити московських правителів, ще більше як погроза перед Яциною. Тому зараз по приїзді Капусти, 30 н. с. вересня Стрешневу і Бредихину вислано наздогін инший наказ: яко мога поспішати до гетьмана, і вже нічого не говорити, що в Москві чекають великих послів. Сказати, що посли приїхали вже на московську землю, до Вязьми, і їм послано наказ поспішати до Москви як тільки можна, в день і вночи, і як тільки вони приїдуть, буде післана нова інструкція послам (Стрешневу і Бредихину) і “милостивий указ” гетьманові й війську з Лаврином Капустою й товаришами. Се говорити в такім разі, коли ситуація не обгострилася-“коли у гетьмана з королем бою не буде”. Коли ж бої почались, то цілком катеґорично заявити гетьманові, що цар велів прийняти Запорізьке військо під царську руку (с. 34).