Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 20 (всего у книги 105 страниц)

Як відомо, з приводу сих діпльоматичних кроків Хмельницького та його окруження вийшла інтересна, полєміка високо характеристична для старої нашої історіоґрафії. Пок. Костомаров, ознайомившися з пізнішим листом Хмельницького до хана, з місця квітня, і з султанською грамотою, написаною в 1655 р. у відповідь на попередні посольства, дуже сим схвилювався і в спеціяльній статті, надрукованій при кінці 1878 р. заявив, що сі документи повинні змінити загальноприйнятий погляд на Хмельницького. Його вважають “искреннимъ слугою московскаго престола и однимъ изъ славнЂшихъ двигателей дЂла объединенія Русской державы”, а виходить, що в дійсности, він був обманцем і кривоприсяжцем, попередником всіх тих, що в імя “самобытности Украины” шукали протекції инших держав ¹⁴). Се викликає на наші губи хіба може легкий усміх з приводу тих конфліктів сумління наших старих українських патріотів, які хотіли бути заразом до глибини душі льояльними підданцями Російської держави, і сю несподівану вихватку Костомарова скорше всього треба покласти на рахунок його психольоґічного упадку після хороби 1875 р. Але не так подивився на се Ґен. Карпов-що був тоді в здоровім умі і твердій памяти (о 20 літ молодший від Костомарова). Роздражений неприхильним становищем, яке зайняло громадянство не тільки українське, але й російське до його попередньої полєміки з Костомаровим, він у сій його статті постарався добачити не непоміркований вияв російської льояльности, як він здається нам,-а чергове лукавство українського націоналіста. Мовляв з огляду що Б. Хмельницький, не вважаючи на всі тенденційні толкування факта об'єднання України з Московщиною, лишався для широких кругів, далі так би сказати, символом єдности Великої і Малої Руси, і виникла гадка поставити йому, як такому символові, “памятник на горах Киевских от всея России”, українським інтриґанам треба було споганити память Хмельницького як зрадника і предателя. Так з'явилась “руководяща стаття” Костомарова і великий памфлєт Куліша “Отпаденіе Малороссіи отъ Польши”, що його Карпов умисно затримав друком до офіціяльного відкриття монумента Хмельницькому, і випустивши друком уже post factum, виступив з своєю апольоґією Хмельницького против отсих інтриґанів ¹⁵). В сій апольоґії він постарався, як умів, обілити Хмельницького з його зносин з ханом і султаном після Переяславського акту. Всі сі свої зносини Хмельницький мовляв вів згідно з інтересами московського уряду, з його відома, “а може і за його вказівками”. Він не затаював ні перед ханом ні перед султаном “своїх нових відносин до Москви”,-тільки називав своє підданство союзом. Тому його ніяк не можна ставити нарівні з справжніми зрадниками як Виговський і його компанія ¹⁶).

В дійсности “свої нові відносини до Москви” Хмельницький і його товариші всяко маскували перед ханом і султаном, і не від нього вони довідалися про них. А коли довідалися-Хмельницький старався довести, що сей вимушений “союз” з Москвою тільки політичний маневр, який ні трохи не перешкоджає йому бути далі васалєм Отоманської Порти. Так як Москву запевняв, що він тільки з політичної необхідности підтримує добрі, союзні відносини з Портою й Кримом, і вони не стоять в суперечности його підданству Москві-котре він, як далі побачимо хотів звести до таких самих васальних відносин, які бачив в Отоманській системі. Се, розуміється, не була зовсім чиста політична гра-але звичайна в політиці, відколи істнує політика; піднімати тут мову про її моральність чи неморальність цілком недорічно. Як можна судити українських політиків 1654 року за те, що вони в хвилі, коли московські “дільці” звичним і акуратним рухом накинули їм на шию хорошу московську удавочку, конвульсивно задригали ногами, силкуючись на щось опертись і не повиснути в повітрі-навіть з небезпекою розійтися з чином присяги, котрий вичитав їм з московської печатної книги казанський архимандрит? Та се й не наше діло: читати їм мораль; нам треба перед усім зрозуміти ситуацію і в звязку з нею діло, що було її витвором.

Примітки

¹) Ci переписи надруковані в Актах Ю. З. Р., т. X; далі ми до них повернемо.

²) Малор. прик. 5882/17 л. 58.

³) Видано разом з інструкцією Яскульскому з Щорсівської колєкції Свідзінского в Памятниках київ. ком. III ч. 16.

⁴) В інструкції Яскульскому навпаки сказано, що універсала сього видано “до козаків і волости Задніпрянських”, тому мабуть що його вважали виданим в Переяславі.

⁵) Малор. прик. 5882/17 л. 54 і 56.

⁶) Лист Ракоція 30 січня в Monumenta XXIII с. 694, в москов. перекладі в Жерелах XII с. 283, історична частина його була наведена вище, с. 579. Про посольство-Акты Х с. 328, 344 i 444. Виговський пише тільки про грамоти Ракоція і господарів, Полтев-про посланців від них; козацькі посли в Москві казали, что гетьманові писали Ракоцій і волоський господар, “від мунтянського присилки ні про що не було”. Сіляді представляв справу так, що сей лист Ракоція з 30 січня був відповіддю на нове посольство Хмельницького, що прийшло його перепросити за тодішні події (Transsylvania І с. 286). Але з відповіди гетьмана і наступного листу Ракоція, 30 березня (Жерела XII с. 300) ясно видно, що першим тепер писав Ракоцій, а не гетьман.

⁷) Інструкция надрукована в цілости в Ojcz. spominki І с. 90 з датою 11 січня і потім в витягах в Жерелах XII, с. 277-8, з копії московської коронної метрики з датою 2 січня; копія Нарушевича 147 ст. l-12 і в теках Ґолембіовского VI. 29 мають теж дату 2 січня, акти експедиції в ркп. Осоліньских 227 л. І дд. з датою 11 січня. Кубаля, що присвятив сьому посольству окрему студійку в III т. своїх Szkice, вважає дату 2 січня хибною, а тримається 11 січня, хоч ближче сього не мотивує. Що Бєгановский вже виїхав, пише Ательмаєр зі Львова 31 січня-Міхалов. с. 720.

⁸) Інструкція Янові Шомовскому, послові до Ракоція, 28 січня, з ориґіналу кор. архиву, що був у Москві-Жерела XII с. 280. Інструкція Беньовскому, послові до господаря, 31 січня, з чорновика кор. архиву тамже с. 283, пор. 287-8.

⁹) Кубаля, що старанно зібрав документальний матеріял про місію Беґановского і Яскульского, в згаданім начерку “Два посольства” (Szkice III), висловляється так, що експедиція проволіклася через недостачу грошей. Се вповні правдоподібно, але на жаль Кубаля не пояснив, чи мав він таку документальну звістку, чи се тільки його здогад. Зовсім неясні також його слова, що інструкцію в наступних днях доповнено-коли одержано відомість, що Хмельницький піддався цареві: в інструкції, в її друкованім тексті (Памятники III), до котрого відкликується Кубаля, нема про се ніякої згадки, ні додатку, хоч се вповні можливо, що ще перед виїздом своїм Яскульский довідався про сей факт.

¹⁰) Разнояз. № 63 л. 16.

¹¹) Тамже с. 22, лист без дати до каштеляна малоґостського.

¹²) Жерела XII с. 313-4, перед тим в депеші Джустініані з Варшави 4 квітня звістка якогось вірменського купця з Царгороду про се посольство-тамже с. 305.

¹³) Акты Х с. 344.

¹⁴) “Историческое значеніе личности Богдана должно представиться въ иномъ свЂтЂ. Его преемники-Бруховецкіе, Дорошенки, Орлики и другіе, со второстепеннымъ значеніемъ, преслЂдуя идею самобытности Украины подъ верховною властью Оттоманской Порты, не дЂйствовали въ разрЂзъ съ политикою Богдана Хмельницкого,-напротивъ, думали только слЂдовать по указанному имъ кривому пути, а Юрій Хмельницкій, пожалованный отъ султана званіемъ князя Малороссійской Украины, былъ не “сынъ недостойный славнаго родителя”, но вполнЂ былъ его достоинъ, какъ и Богданъ оставилъ для Малороссіи достойного себе сына”-Так закінчується стаття “Богданъ Хмельницкій данникъ Оттоманской Порты”, надрукована в ВЂстн. Европы 1878 р. і передрукована в. XIV т. Историч. Монографій.

¹⁵) Въ защиту Б. Хмельницкаго. с. 20-2:

“ЛЂтъ тридцать тому назадъ Богдана Хмельницкаго продолжали изображать все тЂмъ же идеальнымъ героемъ, какъ и въ XVIII вЂкЂ; но только описывали его съ новою подкраскою, согласно господствовавшей тогда литературно-политической программЂ, а именно: онъ поднялъ запорожскихъ козаковъ противъ государства, самъ ходилъ въ народъ, произносилъ рЂчи противъ его угнетателей и т. п. При этомъ фактъ, что такъ или иначе при посредст†Богдана Хмельницкого совершилось соединеніе Малороссіи съ Великой Россіей,-этотъ фактъ или замалчивался, или выставлялся такъ, какъ онъ освЂщень въ “Исторіи Руссовъ”; а тамъ сказано, что царь АлексЂй Михайловичъ билъ чeломъ Богдану Хмельницкому о необходимости соединенія народовъ, которыми они управляють, какъ равнаго съ равнымъ и пр. Все сейчасъ сказанное относится къ извЂстному сочиненію г. Костомарова “Богданъ Хмельницкій”. Г. Костомаровъ ужасно сердился на замЂчанія, что между московскимъ правительствомъ и представителями Войска Запорожскаго не было никакого договора о соединеніи; онъ умеръ, утверждая, что между Богданомъ Хмельницкимъ и московскими великими послами былъ заключенъ договоръ, и навывалъ этотъ договоръ Переяславскимъ (ВЂстникъ Европы 1878 года, кн. XII, статья г. Костомарова “Богданъ Хмельницкій данникъ Оттоманской Порты”). По поводу этого, такъ сказать, научнаго положенія, замЂтимъ, что по извЂстнымъ теперь источникамъ въ Переясла†только присягали, никакихъ договоровъ не заключали, а объ условіяхъ соединенія обстоятельно толковали, писали статьи и жалованныя грамоты въ Моск†въ мартЂ 1654 г. Не только московскіе бояре и дьяки, но Выговскій, Тетеря и самъ Богданъ Хмельницкій, которые вели все дЂло переговоровъ, ни о какомъ Переяславскомъ договорЂ никогда не поминали, а относительно московскихъ статей всЂ они очень хорошо знали разницу договора между равными и пожалованіемъ по челобитью отъ самодержавнаго государя: они именно и называли жалованную грамоту государевою милостію. Къ чести г. Кулиша нужно сказать, что онъ въ послЂдней гла†своего сочиненія “Отпаденіе Малороссіи отъ Польши” (т. III стр. 405-408) положительно глумится надъ козакоманами, утверждающими, будто бы Богданъ Хмельницкій соединилъ Малороссію съ Великою Россіей на основаніи договора.

“Если на московскихъ сановниковъ XVII вЂка могло, пожалуй, производить впечатлЂніе, что обвиненіе Богдана Хмельницкаго въ измЂнЂ исходитъ отъ Малороссіянъ, отъ самыхъ близкихъ къ нему его сотрудниковъ, то въ наше время на россійскую публику можетъ также производить впечатлЂніе, что теперь, въ послЂднее время, обвиняютъ Богдана Хмельницкаго въ измЂнЂ и позорятъ всячески опять таки писатели изъ Малороссіянъ, а великороссійскіе ученые (да и много ли ихъ спеціально знакомыхъ съ исторіей Малороссіи по источникамъ?) или изрЂдка его хвалятъ, или совсЂмъ молчатъ. КромЂ того естественно у публики можетъ возникнуть вопросъ: за что же измЂннику ставится памятникъ отъ “всея Россіи”? ДЂло заключается въ слЂдующемъ и произошло, кажется, такимъ образомъ. Въ наше время вскорЂ и для такихъ прославителей Богдана Хмельницкаго, какимъ первоначально являлся Костомаровъ съ товарищи, стало яснымъ, что и вышеупомянутымъ объясненіемъ факта соединенія обЂихъ Россій нельзя превратить его во что-нибудь иное, чЂмъ то, что оно есть на самомъ дЂлЂ; да къ тому же московскіе историки всегда хвалили и продолжаютъ хвалить Богдана Хмельницкаго за устройство этого соединенія. Тогда-то тЂ же бывшіе прославители знаменитаго гетмана превратились въ заклятыхъ его враговъ; на него посыпались всевозможныя обвиненія и проклятія, да и не могло быть иначе: при посредст†Богдана Хмельницкаго обЂ Россіи, Великая и Малая, такъ соединились, что послЂ него, начиная съ Выговскаго и до нашихъ дней, множество умныхъ и даровитыхъ людей, сколько ни хлопотали, но никакъ не могли раздЂлить этого соединенія. Но эта злоба на Богдана Хмельницкаго вскорЂ удесятирилась еще тЂмъ, что кому-то пришла въ голову мысль поставить ему памятникъ на горахъ Кіевскихъ отъ “всея Россіи”. Такую обиду нельзя уже было перенести; но чтобы остановить дЂло, не нужно было показывать, что сердятся, а слЂдовало повидимому спокойно, патріотично, научнымъ способомъ убЂдить тЂхъ, кто затЂялъ этотъ памятникъ: этого-де дЂлать не полагается, потому что даже и съ великороссійской точки зрЂнія Богданъ Хмельницкій не заслуживаетъ памятника. И вотъ опять принялись за старое, на Богдана Хмельницкаго снова составляютъ доносы: онъ былъ нзмЂнникъ и предатель по натурЂ, измЂнилъ своему прирожденному государю-польскому королю, измЂнялъ своимъ союзникамъ Татарамъ и признанному имъ новому своему государю-турецкому султану, измЂнялъ и послЂднему своему государю-московскому царю, одновременно съ присягою въ Переясла†вновь присягалъ и турецкому султану. Сочинить такой въ наши дни доносъ и пустить вновь послЂ Выговскаго въ оборотъ подобную клевету взялъ на себя все тотъ же г. Костомаровъ”.

¹⁶) Тамже с. 75.

СКЛАДАННЄ ПЕТИЦІЇ ДО ЦАРЯ В ЛЮТІМ 1654 Р., ПЕТИЦІЯ ВІЙСЬКА ЗАПОРІЗЬКОГО ДО ЦАРЯ, ЇЇ НАВЕРСТВОВАННЯ, ЛИСТ ГЕТЬМАНА ДО ЦАРЯ 17 (27) ЛЮТОГО 1654, ДЕПУТАЦІЯ М. ПЕРЕЯСЛАВА, ДЕПУТАЦІЯ. ВІЙСЬКА ЗАПОРОЗЬКОГО.

Конкретне уставленнє відносин до нового протектора, після того як його повномочні представники відмовилися зафіксувати загальну формулу ненарушимости українських прав, вільностей і володінь, що їм була запропонована в Переяславі, було головним ділом, що займало старшину, зібрану в Корсуні й Чигрині в січні й лютім 1654 р. На превеликий жаль, ніяких відгомонів не долетіло до нас від тих нарад, що велися над проєктом козацьких петицій, що мали бути подані на затвердженнє цареві. Перед нами тільки результат-сама петиція в 23 пунктах за підписом гетьмана і військовою печатею ¹), подана московському урядові козацькими послами 14(24) березня. Вона не заховалася в ориґіналі, а тільки в московській копії, з приписаними дяком царськими резолюціями при поодиноких статтях. Наскільки при тім заховано первісну форму, а наскільки поправлено під московське, лишається невідомим; що поправлено-се ясно; але мабуть змісту не змінювано. З огляду на велику вагу сього документу я вважаю потрібним навести московський текст-переклад (виправляючи подекуди буквальні помилки, що затемнюють зміст) поруч нього дати свобідніший переклад його на сучасну українську мову:

Божію милостію, великій государю царю и великій княже АлексЂю Михайловичю, всеа Великія и Малыя Русіи самодержче, и многихъ государствъ государю и обладателю, твоему царскому величеству, мы Богданъ Хмельницкій, гетманъ войска Запорожского, и все войско Запорожское и весь міръ христіянскій Російскій до лица земли челомъ бьемъ.

З божої ласки великий государю!-Твому царському величеству ми Б. Хмельницький, гетьман війська Запорозького, і все військо Запорозьке, і весь мир хрещений Руський низько, до землі челом бємо!

Обрадовався велми съ пожалованья великого и милости неисчетные твоего царского величества, которую намъ изволилъ твое царское величество показать, много челомъ бьемъ тебЂ государю нашему, твоему царскому величеству, и служити прямо и вЂрне во всякихъ дЂлехъ и поведЂніяхъ царскихъ твоему царскому величеству будемъ во вЂки. Только просимъ велми, яко и въ грамотЂ просили есмы, изволь намъ твое царское величество въ томъ всемъ пожалованье в милость свою царскую указати, о чемъ посланники наши отъ насъ твоему царскому величеству будуть челомъ бити.

Зрадівши вельми з твого великого пожалування і незлічимої ласки твого цар. величества, що ти нам зволив показати, дуже тобі дякуємо, і служити щиро і вірно, в усяких справах і наказах царських, будемо тобі вічно. Тільки просимо вельми-як і в грамоті просили єсмо – пожалуй і покажи свою ласку у всім, що у тебе проситимуть посланники наші:

1. Въ началЂ изволь твое царское величество подтвердити права и волности наши войсковые, какъ изъ вЂковъ бывало въ войскЂ Запорожскомъ, что своими правами суживалися,-и волности свои имЂли въ дображъ и въ судахъ; чтобъ ни воевода ни бояринъ ни столникъ въ суды войсковые не вступался, но отъ старшихъ своихъ чтобъ товарищество сужены были: гдЂ три человЂка казаковъ, тогда два третьяго должны судить.

1. Насамперед, будь ласкав-потверди наші військові права і вільности, як з віків бувало в війську Запорозькім, що судилися своїм правом і вільности свої мали в володінню і в судах. Нехай ні воєвода ні боярин ні стольник не мішаються до військових судів, але щоб товариство від старших своїх судилося– де три чоловіка козаків, то два третього мають судити.

2. Войско Запорожское въ числЂ 60.000 чтобъ всегда полно было.

2. Військо Запорозьке в числі 60 тисяч аби завсіди було вповні.

3. Шляхта, которые въ Росіи обрЂтаются и вЂpy, по непорочной заповЂди Христо†тебЂ, великому государю нашему, твоему царскому величеству учинили, чтобъ при своихъ шляхетцкихъ волностяхъ пребывали, и межъ себя старшихъ на уряды судовые обирали и добра свои и волности имЂли, какъ при королехъ полскихъ бывало,-чтобъ и иные увидя таковое пожалованье твоего царского величества, клонилися подъ область и подъ крЂпкую и высокую руку твоего царского величества со всЂмъ миромъ христіянскимъ. Суды земскіе и градцкіе черезъ тЂхъ урядниковъ, которыхъ они сами себЂ добровольне оберутъ, исправлены быть имЂють, какъ и прежде сего. Такожъ шляхта, которые казну свою имЂли по крЂпостямъ, на маетностяхъ, тогда и нынЂ любо чтобъ имъ поплачено, или на маетностяхъ довладЂти дано.

3. Шляхта яка на Руси знаходиться і тобі велику государю нашому, згідно з непорочною Христовою заповідю присягу зложила, аби при своїх вільностях зіставалась, з поміж себе старших на уряди судові обирала, маєтности і вільности свої мала, як за польських королів бувало. Аби й инші, побачивши таку ласку твого цар. вел., хилилися під владу, і під кріпку і високу руку твого царського величества з усім миром християнським. Суди земські і гродські мають справуватися урядниками, котрих шляхта сама собі обиратиме, як досі було. Також та шляхта, що мала гроші на маєтностях заставом, має право на зворот грошей, або щоб дали їй досидіти на маєтностях свій час.

4. Въ городЂхъ урядники изъ нашихъ людей чтобъ были обираны на то достойные, которые должны будуть подданными твоего царского величества исправляти или урежати, и приходъ належачей въ правду въ казну твоего царского величества отдавати.

4. По містах урядників щоб обирано з наших людей, людей гідних, котрі б підданими твого цар. вел. правили й рядили, а належний прихід по правді до скарбу твого цар. вел. віддавали.

5. На булаву гетманскую, что надано со всЂми принадлежностями староство Чигиринское, чтобъ и нынЂ для всего ряду пребывало.

5. На булаву гетьманську як надано було Чигринське староство з усіми приналежностями, щоб і тепер зіставалось, для всяких потреб управи.

6. Сохрани Боже смерти на пана гетмана,-понеже всякъ человЂкъ смертенъ, безъ чего немочно быти,-чтобъ войско Запорожское само межъ себя гетмана избирали, и его царскому величеству извЂщали, чтобъ то его царскому величеству не въ кручину было, понеже тотъ давный обычай войсковой.

6. Боронь Боже смерти на пана гетьмана-тому що всяк чоловік смертен, і без того не може бути,-аби військо Запорозьке само між собою гетьмана вибирало, і його цар. вел. сповіщало. Нехай то й. цар. вел. не буде в гнів, бо то давній військовий звичай.

7. ИмЂней казатцкихъ чтобъ никто не отнималъ: которые землю имЂютъ и всЂ пожитки съ тЂхъ земель, что бы при тЂхъ имЂніяхъ, добровольно владЂли,– вдовъ послЂ казаковъ осталыхъ, чтобы и дЂти ихъ такіе жъ волности имЂли, какъ предки и отцы ихъ.

7. Маєтків козацьких аби ніхто не відбирав: котрі ґрунти мають, щоб усіми пожитками з тих ґрунтів свобідно володіли. І вдови, після козаків позосталі й діти їх щоб такі самі вільности мали як предки й батьки їх.

8. Писарю войсковому чтобъ по милости его царского величества 1000 золотыхъ для подписковъ, также и мелницу для прокормленья, что великой расходъ имЂетъ.

8. Писареві військовому з ласки й. цар. вел. тисячу золотих для підписків, а для прогодовання млин-бо має великий розхід.

9. На всякого полковника чтобъ по мелницЂ было для того же, что росходъ великій имЂютъ, но когда милость будетъ твоего царского величества-и болше того чЂмъ твое царское величество пожаловати изволишь.

9. На кождого полковника по млину щоб було, для того що мають великий розхід, а як буде ласка твого цар. вел., то щоб і більшим їx пожалував-яка твоя воля буде.

10. Также на судей войсковыхъ по 300 золотыхъ и по мельницЂ, а на писаря судейского по 100 золотыхъ.

10. Також судям військовим по 300 золотих і по млину, та на писаря судівського 100 зол.

11. Также ясауломъ войсковымъ и полковымъ, что на услугахъ войсковыхъ всегда обрЂтаютца и хлЂба пахать не могутъ, по мелницЂ бъ имъ было, просить твоего царского величества.

11. Також осавулам військовим і полковим-тому що завсіди знаходяться на послугах військових, на хліб орати не можуть-просимо твого цар. вел., щоб по млину їм було.

12. На подЂлку снаряду войскового и на пушкарей и на всЂхъ людей работныхъ у снаряду просимъ твоего царского величества, изволь имЂти твое царское милостивое призрЂнье, яко о зимЂ, тако и о станахъ; такожде на обозного 400 золотыхъ.

12. На роботу коло армати військової, на пушкарів, і на всіх робочих коло армати людей просимо твоє цар. вел., май ласкаву увагу-на зиму, на становища, також і на обозного 400 зол.

13. Права наданые изъ вЂковъ отъ княжатъ и королей, какъ духовнымъ и мірскимъ людемъ, чтобъ ни въ чемъ не нарушены были.

13. Права з віків надані-від князів і королів, як людям духовним, так і світським, аби в нічім не були порушені.

14. Послы, которые изъ вЂка изъ чюжихъ земель приходят къ войску Запорожскому, чтобъ пану гетману и войску запорожскому, которые къ добру были, волно приняти,-чтобы то его царскому величеству въ кручину не было; а штобы ямЂло противо его царского величества быти, должны мы его царскому величеству извЂщати.

14. Послів, що звіку до війська Запорозького з чужих земель приходять, аби панові гетьманові і війську Запорозькому вільно було приймати-таких що з доброю справою. Нехай то не було б в гнів й. цар. величеству. А коли б щось було против й. цар. величества, то гетьман і військо повинні й. царське величество сповіщати.

15. Какъ по иныхъ земляхъ дань вдругъ отдаетца, волили бы есмя и мы, чтобъ цЂною вЂдомою давать отъ тЂхъ людей, которые твоему царскому величеству належатъ; а если бы инако быти не могло, тогда ни на единого воеводу не позволять и о томъ договариватца. Раз†бы изъ тутошныхъ людей обобравши воеводу, человЂка достойного,-имЂеть тЂ всЂ доходы въ правду его царскому величеству отдавати.

15. Воліли б ми, щоб так як по инших землях данина віддається разом, щоб і нам віддавати певну суму за тих людей, що належать до твого цар. величества. А як би так не могло бути, тоді на ніяких воєвід не годитись, і добиватись того (щоб їх не було); хіба щоб з тутешніх людей вибирати воєводу, чоловіка гідного, і він би мав всі ті доходи віддавати й. цар величеству по правді.

16. А то для того имЂютъ посланники наши договариватца, что наЂхавъ бы воевода права бы ломати имЂлъ и установы какіе чинилъ, и то бъ быти имЂло съ великою досадою, понеже праву иному не могутъ вскорЂ навыкнути и тяготы такіе не могутъ носити; а изъ тутошнихъ людей когда будуть старшіе, тогда противъ правъ и установъ тутошнихъ будутъ исправлятися.

16. А то тому мають наші посланники того добиватись, бо воєвода приїзжий ламав би права, заводив (нові) постанови, і з того була б велика досада. Бо люди не можуть скоро привикнути до иншого права, і не можуть зносити таких (новозаведених) тягарів. А коли старшина буде з тутешніх людей, вона правитиме згідно з тутешніми правами і установами.

17. Прежде сего отъ королей полскихъ никакова гоненія на вЂру и на волности наши не было, всегда мы всякого чину свои волности имЂли, а для того мы вЂрно и служили; а нынЂ, за наступленье на волности наши, понуждени его царскому величеству подъ крЂпкую и высокую руку поддатца: прилежно просити имЂютъ послы наши, чтобъ привилья его царское величество намъ на хартіяхъ писаны, съ печатьми вислыми, единъ на волности козацкіе, а другій на шляхетцкіе далъ, чтобъ на вЂчные времена непоколебимо было. А когда то одержимъ, мы сами смотръ межъ себя имЂти будемъ и кто казакъ, тотъ будетъ волность казацкую имЂть, а кто пашенной крестьянинъ, тотъ будеть должность обыклую его царскому величеству отдавать, какъ и прежде сего. Такоже и на люди всякіе, которые его царскому величеству подданные, на какихъ правахъ и волностяхъ имЂютъ быти.

17. Давніше, як не було ніякого гоненія від королів польських на віру і на вільности наші,-ми мали свої вільности для всякого стану, і тому вірно служили. Тепер же, як стали наступати на вільности наші, ми були змушені піддатися під кріпку і високу руку й. цар. величества, і посли наші мають пильно просити, щоб й. цар. вел. дав нам привилеї, на перґамені писані, з завісними печатками: один на вільности козацькі, а другий на шляхетські-аби на вічні часи було непохитно. А коли їx одержимо, самі будемо між собою пильнувати, і хто козак-той буде вільність козацьку мати, а хто селянин від рілі-той буде звичайне послушенство віддавати його цар. величеству, як і давніше віддавав. Також (привилей) про всяких людей підданих й. цар. величества-на яких правах і вільностях мають бути.

18. О митрополитЂ помянути имЂютъ, какъ будутъ разговаривати, и о томъ посломъ нашимъ изустный наказъ дали есмо.

18. Про митрополита мають згадати, як будуть на переговорах-про се далисьмо послам нашим словесний наказ.

19. Такожде просити прилежно послы наши имЂютъ его царского величества, чтобъ его царское величество рать свою вскорЂ прямо къ Смоленску послалъ, не отсрочивая ничего, чтобъ непріятель не могъ исправитца и съ иными совокупиться, для того что войска нынЂ принужены. Чтобъ никакой ихъ лести не вЂрили, естьли бъ они имЂли въ чомъ дЂлать.

19. Також пильно мають просити наші посли й. цар. величества, щоб негайно післав військо своє просто на Смоленськ, ні трохи не гаючись, аби неприятель не міг приготовитися і з иншими (державами) з'єднатись. Бо тепер військо його стомлене. Нехай ніяким витівкам їx не вірять, якби вони почали робити в чім небудь.

20. И то надобное дЂло припомнити, чтобы наемного люду здЂ по рубежу отъ Ляховъ, для всякого безстрашія, съ 3000 или какъ воля его царского величества будетъ, хотя и болше.

20. І то потреба пригадати, щоб цар (поставив) наємного війська тут по границі від Ляхів для всякої безпечности тисячі зо три, або й більше,-як воля буде й. цар. вел.

21. Обычай тотъ бывалъ, что всегда войску Запорожскому платили: просить и нынЂ его царского величества, чтобъ на полковника по 100 ефимковъ, на ясауловъ полковыхъ по 200 золотыхъ, на ясауловъ войсковыхъ по 400 золотыхъ, на сотниковъ по 100 золотыхъ, на казаковъ по 30 золотыхъ.

21. Такий був звичай, що завсіди війську Запорозькому платили. Просити й тепер й. цар. вел., щоб на полковника (давалося) по 100 єфимків, на полкових осавулів по 200 зол., на військових осавулів по 400 зол., на сотників по 100 золотих, на козаків по 30 золотих.

22. Орда еслибы имЂла вкинуться, тогда отъ Астрахани и отъ Казани надобно на них наступити; такожде и Донскимъ казакомъ готовымъ быть; а нынЂ еще въ братствЂ, дать сроку и ихъ не задирать.

22. Як би мала напасти Орда, тоді треба на них наступати від Астрахани і від Казани. Також і Донським козакам готовим буть. Але поки (Opдa) ще в брацтві (рахується)-дати час і не зачіпати.

23. Кодакъ городъ, который есть сдЂланъ на рубежЂ отъ Крыму, въ которомъ панъ гетманъ всегда по 400 человЂкъ тамъ имЂетъ и кормы всякіе имъ даетъ, чтобъ и нынЂ его царское величество какъ кормами, такъ и порохомъ къ наряду изволилъ построити. Таже и тЂмъ которые за порогами Коша берегуть, чтобъ царское величество милость свою изволилъ показать, понеже нельзя его самого безъ людей оставляти.

23. В Кодацькій фортеці, що поставлена на кримській границі, пан гетьман завсіди по 400 чоловіка тримає і всяку поживу їм дає. Нехай і тепер й. цар. вел. зволить забезпечити її як поживою так і порохом до армати. Також і тим що за Порогами стережуть Кіш, аби й. цар. вел. зволив свою ласку показати, бо не можна його самого без людей полишати.

Уже на перший погляд, переглядаючи сю петицію, кидається в очі її безсистемність. Положити сю безсистемність на рахунок московських дяків ніяк не можна, вона була очевидно в ориґіналі, і поясняється мабуть тим, що петиція ся складалася мабуть не від разу-вона носить на собі сліди ріжних перерібок і доповнень, які були результатом довгих і змінних в своїм складі нарад, що відбивали на собі ріжні погляди, настрої і течії в війську. Ледви чи можливо при нинишнім стані матеріялу скільки небудь докладно відзначити сі ріжні редакції й зміни; я принаймні в даний момент до сього не берусь. Але деякі розходження і наверстовання таки хочу зазначити.

Петиція починається, як бачимо, загальним постулятом потвердження прав і вільностей війська Запорозького, що звучить як повтореннє такого ж загального постуляту, поставленого в Переяславі: спочатку гетьманом-перед присягою, потім депутацією старшини, що 12 (22) січня жадала писаної деклярації послів про незайманість “вольностей, прав і маєтностей”. В другій розмові 10 (20) гетьман розгорнув її в ширшу формулу: незайманости привілєґій “станів війська Запорозького”: шляхетського, козацького і міщанського, їx станових орґанізацій і установ, і маєткових прав. Отсю тезу ми бачимо розгорненою в отсих пунктах петиції: 1-козацькі привілєґії, 3-шляхетські, 4-міщанські, 7-маєткові права козацькі, 13-ненарушимість прав і надань духовного і мирського стану (те що зачіпив гетьман в останній розмові 10 січня). Сі от пять пунктів становлять основу петиції, можливо її перший начерк. Він доволі стисло розвивав те що начеркнено було в переяславських переговорах-розвивав переяславську умову в тіснішім значінню.

До сих проєктів одначе примішалася серія деталів військового устрою, на нинішній погляд зайвих, які являються архаїчним пережитком колишніх “ординацій війська Запорозького” Відти силою інерції вони перейшли до Зборівського трактату, а з сього трактату-що в українсько-московсько-польських переговорах 1653 року став нормою полагодження козацько-українських потреб, примішалися і до переговорів старшини з Москвою. Се пункти петиції 2,5,8,9,10,11,12. Змістом своїм сюди належать також 21 і 23; але 21 пункт явно доданий потім, можливо так само додатковий і 23.

Пункт 2 – про 60-тисячний реєстр війська, і 5-про Чигринське староство обговорювались і в Переяславі, очевидно-з ініціятиви гетьмана чи старшини (вище с. 768). Можна допустити, що з сих розмов вони попали і до першої редакції петиції, з нашого погляду-не дуже потрібно, на погляд її авторів-як дуже важні моменти в комплєксі заховання вільностей і маєтностей. Инші пять пунктів могли виникнути при обміркуванню п. 4-про доходи царського скарбу, або того питання, що в переяславських протоколах записано як мову Виговського про “описуваннє на государя королівських, панських і всяких міст”-що належало б передати на військо з сих доходів (як се й зазначають царські резолюції: давати з тамошніх доходів) або з тих одписаних на царя маєтностей (млини). При тім, очевидно, мусіло виникнути питаннє про платню і всьому війську, по анальоґії старих ординацій; але в переяславських переговорах гетьман висловився, чи обмовився против сього, і тому мабуть сей пункт не пройшов тут, а по довгих дебатах вискочив далі під кінець (пункт 21).