Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 62 (всего у книги 105 страниц)

На л. 317-22 про погром гетьманів під Городком і похід на Люблин, в кінці про посилку того ж сеунча, що при головній реляції “декабря в 8 день”, і московська поміта “164 г. декабря в 26 день”.

На л. 323-7 оповіданнє Зарудного про переговори з ханом (вище с. 1143).

На л. 340 – 358 оповідання бранців взятих під Городком.

⁴) Дата-4 лютого с.с. у Павла алєпського IV с. 140.

⁵) Дворец. Разряди, доповн. III тому ст. 19

⁶) Кн. IV с. 114-6 і 140.

⁷) Се реляція (київська, очевидна), про корогви принесені з походу і прийняті в Київі-отримана в Москві 15(25) лютого-Акты Москов. госуд. II с. 483.

⁸) Тамже с. 477.

⁹) “Мы вЂдаемь, которые сами себЂ корысть получили больши того, только мы ихъ передъ царскимъ величествомъ не удаемъ”. Малор. 5833/22 Акты III с. 577, але тут замість “корысть” надр. “честь”.

¹⁰) Заховався брульон царської похвальної грамоти за здобуттє Люблина, на жаль без дня-“генваря в д...”: Цар “милостиво похваляє” Андрія Бутурлина на підставі відомости привезеної сеунчом, дуже сухо і коротко. Про В. Бутурлина тут згадано без пояснення, то він уже небіжчик-мабуть перед отриманнєм вісти про його смерть. Згадана вище реляція його товаришів про його смерть, була отримана в Москві 17 с.с. січня.

В Дв. Розрядах під 29 квітня: до царьского столу були закликані воєводи, між кн. Г. Ромодановский і А. Бутурлин, і одержали від царя шуби, кубки, збільшеннє грошевого жалування. Того ж дня Г. Ромодановский був повишений з стольників на окольничого і призначений до Білгорода, стерегти границю від Татар, а А. Бутурлин дістав посаду київского воєводи на місце Ф. Волконского (Доп. с. 36).

СІЧНЕВИЙ З'ЇЗД В ЧИГРИНІ, ВЕСІЛЛЄ У ГЕТЬМАНА, ЧИГИРИНСЬКІ НАРАДИ, ВІДОМОСТИ МИТРОПОЛИТА, НОВИНИ РОМЕНСЬКОГО ПИСАРЯ. ПРОБЛЄМА ЗАХІДНЬОЇ УКРАЇНИ.

Над усім сим козацька старшина мала нагоду подумати поговорити до схочу під свіжим вражіннєм-на новорічних зборах у гетьмана в Чигрині. Сього року вони випали особливо людно і урочисто, тому що звязані були з родинним святом: гетьман видавав доньку за Данила Виговського. Було богато старшини, богато послів ¹) і всяких інтересованих ріжними справами людей. Було людно і гамірно. Про се маємо таке оповіданнє митрополита, записане і відіслане цареві київськими воєводами-вони почули від нього все се, коли прийшли по благословеннє, по повороті його до Київа 29 н. с. січня (передаю в першій особі):

“Їздив я по своїх маєтностях, а з маєтностей до Чигрина, і бачився з гетьманом; проживав у Чигрині тиждень, тому що у гетьмана було весілля: віддавав доньку за Данила Виговського, і я їх вінчав. Приїздив при мені до гетьмана від п. Радзєйовского гонець з Варшави: Миколай Савостьянович, з тим що шведський король пішов на пруського князя, що йому не піддався.

“Ще приїхав при мені післанець від гетьмана корунного Яна (!) Потоцкого, його родич п. Тиша ²): пише він, Потоцкий гетьманові, що стоїть з коронним військом від Львова за 7 миль під Сокалем (Соколиным) і шведському королю вони не піддаються, тому що він лютеранин (“нЂмецъ”), і від нього чиняться великі утиски і шкода. А що з Варшави підо Львів іде багато Шведів, то Потоцкий просить гетьмана (Хмельницького) триматися з ним і прислати йому війська на поміч, щоб оборонити Львів ³)– бо вони, коронне військо, стоять за польського короля, як давніше. А польський король має бути у цісаря, але певного про се я не чув.

“Приїхали при мені ще до Чигрина посли кримського хана в тій справі: коли хан пішов нинішньої осени на козацькі городи, в його неприсутности Запорозькі козаки богато в Криму повоювали, і немало в полон забрали-(хан просить) щоб гетьман велів тих бранців розшукати й йому повернути, і бути з ним в згоді.

“Приїздили при мені також посли мунтянські й волоські (заявляючи), що вони польському й шведському королеві ні трохи не помагають, а хочуть бути в згоді з гетьманом.

“Гетьман шведського гонця Миколая відправив до Варшави, а з чим-того він докладно не знає. Коронному послові Тиші сказав, що коли Шведи підуть підо Львів, він дасть коронному війську (поміч)-трьох полковників з військом; але полковникам і козакам такого наказу (від Хмельницького) не було, і мабуть гетьман їх так і не пошле, а того посла п. Тишу затримав у себе, поки до чогось прийде у коронного війська з шведським королем.

“Кримських послів гетьман відправив і своїх послів з ними послав ⁴)-з тим що коли хан сам не піде на царські і козацькі городи, і Орди не буде посилати, то гетьман рад бути з ним у згоді; а коли буде воювати-то гетьман буде писати до царя, щоб післав на Крим своє військо і Калмиків, а гетьман пішле своїх козаків. А що до полону забраного козаками в Криму, в тім гетьман їм відмовив: мовляв се сталося через власну ханову неправду: приходив він на козацькі городи війною, богато козаків побив, за сю війну і обиду (грубость) козаки в Криму воювали і полон забрали– віддати того полону не можна.

“Волохам і Мунтянам гетьман велів написати, щоб вони польському і шведському королеві і султанові турецькому ні в чім не помагали, в такім разі він їx радо охоронятиме. А турецьких послів, що прийшли раніш, гетьман відправив до мого приїзду, а з чим, того не знаю” ⁵).

Не більше того розповів воєводам і чернигівський владика Зосима, що жив у Печерськім монастирі (і їздив з митрополитом), і воєводський вістун, що їздив до Чигрина і відти повернувся кілька день пізніш ⁶).

Таким чином зміст нарад старшини зістається для нас в сих оповіданнях закритим: дещо можемо зміркувати тільки з ріжних дипльоматичних документів. Але наперед наведу оповіданнє далеке місцем і очевидно лєґендарно забарвлене, але все таки небезінтересне: те що чув про сю нараду турецький полоненик, хрещений козацький Татарин Філька Новокрещенов, як його називає московський протокол: оден із московських та українських невільників, що попереднього року збунтувавшися заволоділи турецькою каторгою на “Білім” (Середземнім) морі. Він з Італії повертав в червні-липні 1656 р. через Україну на Московщину ⁷) і в Паволочи розказував йому полковник Золотаренко (!), що тої весни (я думаю, що се мова власне про сей січневий з'їзд) з'їздилися до Чигрина, до гетьмана з усіх козацьких городів полковники, сотники і козаки, і на тім з'їзді була у гетьмана рада з полковниками, сотниками і всіми козаками. Гетьман розповів війську, що хан з своїми послами прислав йому листа намовляючи його з усім військом “бути за ним, ханом”. Гетьман питає військо, котрому государеві вони хочуть служити? коли хочуть служити вел. государеві (московському)-прийдеться їм ходити в личаках (лаптях) та онуках. А коли хочуть служити ханові, будуть носити гарну одежу (платье цвЂтное), ходитимуть у сафяних чоботях, їздитимуть добрими кіньми. Тільки жінок і дітей не буде де їм захистити: коли підуть з ханом на війну, вел. государ московський або король польський за той час велять козацьких жінок і дітей витяти, а доми їx до щенту зруйнувати. На се козацькі полковники і сотники і всі запорозькі козаки гетьманові говорили: “хоч би нам прийшлось і в личаках та онучах ходити, хочемо служити великому государеві московському, і всі за нього помремо!”

“І ще казав йому полковник Золотаренко, що в війську козацькім є богато бідних козаків, і сі козаки дуже нарікають на гетьмана, що вони, живучи дома, дуже збідніли і голодують; від царя жалування не мають, нікуди їx вел. государ не посилає (на своей службЂ быть не укажетъ). (Тому) нинішньої весни богато бідних козаків хотіло разом з Кримцями йти війною на царську Україну: на велику силу тих козаків затримав гетьман, але каже, що далі він не годен загамувати й утримати своє військо. Та й по всіх козацьких городах, полковники, сотники, козаки й міщани говорять таке саме” ⁸).

Серед лєґендарно-літературних покрас сього оповідання не тяжко вхопити конкретне: нарада над політичною ситуацією, витвореною подіями останніх літ, труднощі вибору між звязком з Москвою-тяжким для витримання і страшним для зірвання, і відновленим союзом з Кримом, перспективи відносин з Туреччиною та її вимогами, ситуація між Яном Казимиром і його конкурентом-шведським королем.

Дещо з тодішніх настроїв віддав отсей інтимний лист роменського писаря до роменського сотника (правдоподібно брата): “Мой ласковий пане сотнику войска Запор. роменський! За вшелякиє аффекты и доброчинность, за хлЂбъ за суль велице в. мл подякувавши, новини которыє чуєм и маєм с Чигирина ознаймую в. мл.:

“Же пословъ лядских королевских Казымерових-нЂякогос(ь) Любовицкого з гнЂвом єго мл. панъ гетманъ великим отправил. А иншиє ляхи за Тишкевичом-меновите Лянцъкоронский що был гетманом, и Чернецъкий и з иншими пулковъники и ротмистрами зо въсим з коругвями своими, с товариствомъ, що всЂхъ большей трохсот коний, приєхавши пану гетманови поклонилися и поприсягли. Которих панъ гетманъ ласкаве принявши вказал им хлЂбъ-то єсть становиско гдесь за Нежином, бо вже нЂгде им подЂт(ь)ся.

“Шведский зас(ь) король-покгана мать єго-Люблин которий нам был присяг, взятьємъ взял и добыл. Замустя теж достаючи чотири штурми там стратил. А идет, просто ку Львову добувать-бо тамъ у Ильвове, поведают, єсть Казимер король наский(!). А тиє ляхи що Шведови поподдавались-хоружий коронный-дано с Полши знать пану гетману же хвалятся ку нам ити: маєтностей своих отшукувать. Зачим и приказ такий пану полк., жебы ся готовили в войско, бо и ceго року не будем выж (?) порощновать.

“Киселевая воєводина киевская приєхала до Носувки на свою маєтность: панъ гетманъ юй отдалъ.

“Отец епископ львовский и иншиє паны в сусЂди до нас просят ся-бо Шведа боячи ся тут юж ласки ищут.

“Тоє в. мл. ознаймую. А кгди будем еще чого годного до ознайменя мати, не занехаю. А при том отдаюся в ласку в. мл.-з Миргорода 15 марта 1656 г. В. мл. всего добра жич. приятель и слуга Іоан Василиєвич писар” ⁹).

Лист писаний геть пізніш-але безсумнівно має дещо і з рефлексів чигринської ради. Яскраво і цінно виступає тут цілком промовчана в оповіданню митрополита проблєма Західньої України, що тимчасом була одним з головніших питань сього моменту. Її не можна було поставити явно. На прилученнє до Козацької України західніх земель: Волини, Галичини, Поділля, Побужа з Люблином включно, не згодився б ніхто з контраґентів: ні Москва, ні Польща, ні Румунська ліґа (Ракоцій з своїми союзниками-господарями), і навіть шведський король отягався з рішучою згодою, і тим зі шкодою для себе ускладняв свої відносини з козацькою республікою. Те слово, що повинно було бути сказаним, і навіть уважалося сказаним: Українська держава під шведським протекторатом ¹⁰), в дійсноти ще висіло в повітрі. Тим більше приходилось думати якби провести сю справу фуксом, використовуючи ситуацію: конкуренцію стількох політичних сил. Духовенство, і міщанство великих міст, було самим серйозним способом заінтересоване об'єднаннєм українських земель, і се не припадково, що і київські єрархи, і західнє-українські владики зачастили на чигринський двір, але проблєма приєднання західньої України стрічалася з серйозними політичними і соціяльними труднощами.

Момент був взагалі незвичайно відповідальний, повний напруження. Рідко коли державна українська думка працювала так свідомо і виразно в українських верхах. Можливостей, комбінацій було богато-і тим трудніше було вибрати. А поки мудрі голови козацької верхівки пріли над сими комбінаціями, “чернь” наскучивши безконечною війною, походами, польськими і татарськими наступами, мобілізаціями, безконечними бездобичними постоями на границях, тікала за межі козацької республіки. І тим часом як політичні пляни покликали до нових операцій на заході,-Хмельницький мусів думати над карними експедиціями за московську границю, щоб вирубати і випалити тамошні слободи і завернути назад до полків козаків-дезертирів, що туди повтікали (розмови Виговського з Лопухиним, зараз їх подам). В сім була траґедія сих державницьких плянів, але на жаль-на сю тему не знаходимо бажано богатих матеріялів, і тому приходиться займатися сучасною високою політикою-для котрої зісталися деякі відомости, тим часом як для фундаментальних процесів, соціяльних та економічних, їх раз-у-раз бракує.

Примітки

¹) Післанець що приїздив від гетьмана до короля при кінці лютого (висланий від гетьмана в перших днях того ж місяця), оповідав, що коли він виїздив з Чигрина, було у гетьмана пять послів: шведський, московський, від хана, від Ракоція і від господаря мунтянського-листи де-Нойєра с. 97.

²) Що за Тиша? чи не воєвода Тишкевич в такій первісній формі його призвища?

³) “Чтобъ он, гетман, был с ними в миру, и прислал к ним людей в помощь, с кЂмъ им Львов город оберегать”.

⁴) Судячи з дальше поданих дат, митрополит се міг говорити тільки наперед-що там гетьман зробить: постановив післати своїх послів з тим і тим.

⁵) Сівського столу ст. 152 л. 440-406.

⁶) Тамже.

⁷) Акты Московск. госуд. II ч. 922.

⁸) Перед тим, в Журавні, маєтности Сапіги чув Новокрещенов від урядника. Сопіжиного таке: З богатьох міст пишуть козаки Запорізького війська, що вони під царською рукою бути не хочуть, тільки за королем і тими великими панами як давніш-тільки щоб ті великі пани лишили їм повні вільности; і так вони (пани?) сподіваються, що й гетьман козацький буде по давньому за королем. І з козацьких городів-завважає далі Новокрещенов-возять усяке збіже до Польщі безнастанно, а коли б козаки не возили, то в Польщі давно з голоду повмирали б. І у всім козаки що на тім (правім?) боці Дніпра, добра жичать Польщі, і всякі вісти Полякам пишуть; а ті козаки що на сім боці, добра жичать вел. государеві. А руських царських людей і полоненників Поляки не жалують, убивають, тому й Новокрещенов, бувши в Польщі, називав себе “Черкашенином”, а коли б назвався “Русским”, то його б убили. З Шведами Поляки всякими способами хочуть замиритися, з тим щоб потім воювати Московську державу (с. 550).

⁹) На обороті: “Моєму ласкавому пану Конъдрату Василиєвичу сотникови войска Запор. Роменскому отдать кармильцу моєму”. Ориґінал в Сибир. прик. ст. 1467 л. 112 (документ сей випросив собі від адресата Лопухин підчас свого посольства до гетьмана, нагородивши його за се парою соболів: завдяки тому лист зберігся в актах посольства).

¹⁰) З листу судії всховського з Ельблонґа 19 січня: “Хмельницькому (обіцяно) три воєводства українні (себто тільки Східньої України) з титулом князя Руси-васаля короля (шведського)”. Теки Нарушевича 148 с. 3 (помилкою під 1655 роком).

СПРАВА БІЛОРУСЬКОЇ ЗАЙМАНЩИНИ, МОСКОВСЬКІ ПРЕТЕНЗІЇ, ОРҐАНІЗАЦІЯ КОЗАЧЧИНИ НА БІЛОРУСІ, СПРАГА НАДАННЯ НЕЧАЄВІ БІЛОРУСЬКОГО ПОЛКУ, РОЗХОДЖЕННЯ З МОСКВОЮ В ИНШИХ СПРАВАХ.

Почну з білоруської справи, що безсумнівно дебатовалася на січневім з'їзді, але на жаль відома нам не стільки з самих актів, скільки з їх пізніших відгомонів– в інструкції Лопухина та і инших згадках.

Лопухину наказано було говорить гетьманові: 2 (12) лютого до могилівского воєводи кн. Івана Репнина приїхав від гетьмана козак Олекса Вовницький і привіз листа воєводі, щоб він з Могилівського уїзду козаків не висилав; також копію гетьманського універсала до полковників і сотників козацьких, щоб вони не піддавалися під суд могилівського воєводи. Універсал був адресований могилівському полковникові, при нім реєстр міст, в котрих жити козакам, в нім Могилів був приписаний до Ніжинського полку, а крім нього ще Чичерськ, Кричів, Радомисль, Рясна, Гори і Гірки, Чересів і Новий Бихів. Гетьман з сього приводу пояснив, до він дійсно наказав Нечаєві відати всіх хто записаний в козаки в Могилівськім повіті, з титулом могилівського полковника.

В додатковій інструкції Лопухину було наказано звернути увагу гетьмана, що в листі до могилівського воєводи Нечай титулує себе полковником білоруським, могилівським, гомельським і чаусівським і запевняє, що гетьман йому доручив на Білій Руси “панувати і рядити”. На се гетьман заявив, що він велів Нечаєві писатися могилівським полковником, а коли він називає себе паном Білої Руси і дозволяє собі такі самовільства, як то пише на нього могилівський воєвода, то за се він буде скараний на горло-як що се потвердить слідство, доручене полковникові Антонові Ждановичу ¹).

Жданович підчас сього слідства, що велося в травні т. р., питався Нечая, чи мав він від гетьмана наказ над Білою Русю “панувати та рядити”, і писатися полковником білоруським, могилівським і гомельським? Нечай відповів, що він писався так як його гетьман називає в універсалі й листах-а саме полковником білоруським. На доказ показав універсал, і слідчі констатували, що хоч в нім не було написано нічого про пануваннє на Вілій Руси, але Нечай був дійсно названий полковником білоруським ²).

Універсал сей заховався в копії гетьманської канцелярії. Але він говорить не богато:

“Богдан Хмельницкий гетман з войском єго царского величества Запорозким. Ознаймуєм тым писаннем нашим кождому кому бы тилко того потреба было ведать: паном полковником, сотником, есавулом, атаманом и всему товариству войска єго цар. величества Запорозкого, старшине и черни, а особливе сотником и козаком на Билой Руси знайдуючимсе, и ратным также его цар. вел. вшелякоє кондиции людем. Иж видячи ми пана Ивана Нечая нам и всему войску нашему є. цар. вел. Запорозкому жичливого и в дилех рыцерских взятого ³), от боку нашого зсылаєм на полковництво в БЂлую Русь-до Могилева. Чаусов, Новобыхова и Гомля и иншых мест и мястечек и сел там се знайдуючих. Абы там зостаючи на пограничу постерегал, якобы той полк вцале был захованый для далшоє послуги є. цар. вел., также нам и всему войску є. цар. вел. Запорозкому напротивко розных неприятелей. Котрый без перешкоды вшелякоє тим полком (міг) снасть споряжати и от неприятелей пилно се стеречи, якобы с похвалой войска є. ц. в. Запорозкого найлепей могло быть, томуж пану Иванови Нечаєви, полковникови нашему белорускому позволяєм кождого з козаков там зостаючих доброго миловати, а злого карати. А хто бы за оказанем того универсалу нашего был спречный и в том полковнистве важилсе чинить якую найменшую кривду и перешкоду преречоному пану Нечаєви,-то ми кождого такового за взятьєм ведомости срокго без фолкги на горле карати будем, не чинечи иначе. Дат з Чигерина януария дня 29 року 1656-го” ⁴).

Очевидно сказане тут доповнялося иншими інструкціями, писаними і устними– тим що говорилось на раді і після ради.

Так на запитаннє Ждановича, як се він смів виганяти московських салдатів з залог Могилівського повіту і ставити на їх місце козаків, Нечай показав йому инший універсал гетьмана, де дійсно наказано було Нечаєві держати свої залоги там де держав Золотаренко.-“Так я за гетьманським наказом і зробив: присланих з Москви на залоги салдатів велів, вивести, а поставив свою залогу-козаків” ⁵). Що до обсягу сього полку-його показує скарга, подана сотниками Нечаєвого полку на ріжні кривди від могилівського воєводи-супроти його жалів на шкоди від козаків; тут виступають три сотники могилівські, сотник чауський, горський, заболотський, бо(го)родицький, акулинський, городенський, свято-озерський, слизький, уланівський, рогозинський, білявицький, чириківський, вербіжський, пропойський, заозерський, чичерський, межевський і смолинський, разом з 19 сотників. Вони називають себе “сотниками війська Запорозького полку Білоруського”,-або “полку Нечаєвого, полковника чичерського, чауського, чириківського й инших городів: могилівського, мстиславського, горського, пронойського та инших” ⁶).

Як бачимо справа була серйозна, потягала за собою далекосяглі наслідки. Обговорювалась очевидно в звязку з смертю Золотаренка, але трактувалася в аспекті нових претенсій царя на Білорусь і в. к. Литовське, замирення з Поляками і відновлення statu quo; була одним з пунктів січневої ради, і старшина рішила козаччини білоруської, всупереч московським розпорядженням не ліквідувати, а навпаки– оформити білоруську займанщину можливо твердо і дати їй розміри можливо широкі. Тим часом як Іван Золотаренко був наказним гетьманом-комендантом над сіверськими козаками на білоруськім фронті, Нечаєві дано білоруське полковництво як постійний, зверхний, білоруський уряд, так би сказати-білоруське намісництво. Перед тим, як ми бачили, він титулував себе полковником чаусівським і новобихівським, тепер центром його аспірацій стає Могилів. Сі претензії на Могилівщину-крім участи в її окупації, корінилися мабуть і в тім також, що Поклонського-головного актора піддання Могилева гетьман уважав своїм присяжником, і з тим як ліквідувався Могилівський полк Поклонського, він вважав потрібним взяти безпосереднє під свій реймент його округ, а при тім надати свому представникові широкі директиви поширення на білоруській території. Але справа ставилась очевидно ширше-про перехід під козацький протекторат Білоруси взагалі. Вище, в розмові Виговського з Бутурлином ми бачили обережну згадку про бажаннє Богуслава Радивила перейти під протекцію ніби то царя, а властиво геьмана, як побачимо далі. Свідомо йшлося напереріз московським бажанням, творився конфлікт, що довгий час викликав потім обопільне роздраженнє. Але так само на переріз московським намірам старшина йшла і в цілім ряді питань заграничної політики.

Примітки

¹) Звідомленнє Лопухина нижче.

²) Акты Ю.З.Р. III с. 522 і 259.

³) Досвідченого.

⁴) Сборник Київ. Комісії т. І с. 28, текст справлено за ориґіналом.

⁵) Тамже с. 522.

⁶) Тамже с. 640-1.

ДИПЛЬОМАТИЧНІ ПЕРСПЕКТИВИ НА ПОЧ. 1656 Р.: ПОВОРОТ ДО ПОЛЬЩІ ЯНА-КАЗИМИРА, ЙОГО НАДІЇ НА ГЕТЬМАНА І ХАНА, ЗНОСИНИ З ГЕТЬМАНОМ, ІНСТРУКЦІЯ КОМІСАРАМ З СІЧНЯ, ЛИСТ ВИГОВСЬКОГО ДО ҐРОДЗІЦКОГО 1 ЛЮТОГО, ЗАХІДНЄ-УКРАЇНСЬКІ ПЛЯНИ.

Вище я процитував соймову ухвалу 1659 р., що признавала прихід хана на Україну в поміч королеві за перелом в тяжкій ситуації Польщі. Справді, листи хана після замирення з козаками під Озірною і їx згоди підтримувати короля розіслані коронним гетьманам і ріжним маґнатам, з оповіщеннєм про твердий намір Орди з козаками підтримати Яна-Казимира на польськім троні й помогти йому в боротьбі з Карлом-Ґуставом, а всіх відступників тяжко покарати, зробили сильне психольоґічне вражіннє і на короля і на військо і на ріжних маґнатів-спекулянтів. Вони вплинули на рішеннє Яна-Казимира вернутися назад до Польщі на ухвалу гетьманів і війська– відступити від Карла-Ґустава і підтримати Яна-Казимира, на ріжні маґнатсько-шляхетські конфедерації, що стали завязуватися на користь Яна-Казимира в ріжних частинах Мало-Польщі й Руси, слабше обсаджених шведським військом. Протягом другої половини грудня і першої половини січня стався дійсний перелом на користь Яна-Казимира, завдяки між иншим-сим поголоском про прихильне становище для нього козацького війська. Ян-Казимир, завдячивши свого часу свій вибір постанові козацького війська, ще раз завдячав йому свою корону-сим разом менше заслужено, бо в сім часі в 1655-6 р.р. ніякої особливої охоти його бачити на польськім престолі у козаків рішучо не було ¹).

18 грудня Ян-Казимир з невеликим військовим супроводом, без розголосу, майже потайки рушив з Шлезька до Польщі, і помаленьку став посуватися до Львова -ближче до хана і козаків. Поспішав, щоб застати хана,-так писав про нього Ракоцієві його постійний кореспондент ²)-але поспішав досить повільно, і поки доступив границі Польщі-се було в перших днях січня, хана давно вже не було на Руси. Хоч обіцяв він Яскульскому чекати короля на Покутю до половини грудня ³), але забрався мабуть уже в перших днях грудня, і 10 січня н. с. коли Ян-Казимир ще був тільки в Коросні, хан був уже в Бахчисараю ⁴). Лишив невеличку частину Орди з нуреддіном, обіцяв на весну прийти на перший поклик, теперішній свій відхід виправдував недостачею паші для коней і тим, що король не прибув на час. Прихильникам Яна-Казимира і йому самому приходилося маскувати ріжними способами сей неприємний факт ⁵). До Криму зараз же поїхав з грішми королівський посол Іван Шумович чи Шумовский, підчаший холмський,-викликати хана до нового походу, а тим часом треба було спішити якось без його посередництва привести до кінця порозуміннє з козаками. Розпускалися поголоски про їх енерґійну участь в операціях королівської партії ⁶). Прихильники королеви, залюбки розробляли тему про її зручні маневри, якими вміла вона позискати собі гетьманову дружину і гетьмана своїми листами і подарунками. Але втаємниченим було звісно, що в дійсности козацька старшина не йде далі приємних слів, провадить одночасно якісь небезпечні переговори з Карлом-Ґуставом, що робить їй дуже привабні обіцянки, і відносини зістаються в високій мірі непевними. Треба було спішити з ясним і твердим договором.

Любовіцкий, що був у Хмельницького, підчас його походу з-під Львова ⁷), пише, мовляв, Хмельницький і Виговський переказували через нього до короля, що вони готові йому бути послушними, і при його участи готові вести переговори з комісарами Річипосполитої, в Камінці або у Львові, аби тільки король був при тім. До приходу короля гетьман не може дати воєнної помочи коронним гетьманам і мусить наперед персонально порозумітися з королем щодо своєї персональної безпечности. Посол, що буде їхати до хана, треба щоб їхав через Чигрин і мав доручення до гетьмана, а гетьман з писарем обовязуються викликати Орду згідно з заприсяженим договором (з ханом очевидно). Треба щоб сей посол привіз одного листа до гетьмана і черни спільно, “написаний так як диктує нинішній нещасливий час”, себто в дуже ласкавих і запобігливих тонах. Так само до обозного, суддів і полковників. Випадало б разом з тим післати послів і до московського царя-віддати йому честь ⁸).

Крім того Виговський, каже Любовіцкий, наказував йому звернути бачну увагу на посольство Радзєйовского, що з дня на день очікується з иншим товаришом від шведського короля. “Кілька тижнів тому-каже Любовіцкий-мені самому довелося бачити листа, присланого від Радзєйовского через Себастьяновича. Я боюсь, що він незадовго приїде до Запорізького війська, щоб складати угоду: має їхати з Люблина на Львів. Тому треба стерегти міста Львова, бо під той час як козаки його держали в облозі, підкоморій львівський п. Ожґа без відома губернатора, міщан і зібраних там обивателів потайки післав свого челядника з листом до Радзєйовского-мабуть завязуючи переговори про передачу міста. І се також не вважає безпечним писар війська Запорізького, що на Високім Замку (львівськім) стоїть залогою піхота п. писаря польного (Сапіги)– бо він тримається партії шведського короля: коли б вона не піддала міста, як би (Шведи) наступали на місто”.

Дістаючи такі вісти, король на Різдво, ще не вступивши в границі Польщі вислав Хмельницькому свої розпорядження щодо висилки козацького війська разом з Татарами, в поміч польському війську, і вичікував його кілька тижнів в Ланцуті, в місяці січні ⁹). Не дочекавши вибрався до Львова, згідно з тими бажаннями Хмельницького що переказував йому Любовіцкий, і визначив комісарів на переговори з військом: польного гетьмана Лянцкороньского і воєводу Тишкевича, а Любовіцкому доручив наново їхати до козаків, що нібито в числі 20 тис. стояли в Шаргороді, чекаючи назад Орду (очевидно се мав бути той козацький корпус, що супроводив хана з-під Озірної до Галича і в поголосках польської партії виріс до 20 тисяч): король міркував, що без його грамоти вони не схочуть іти до Польщі ¹⁰).

Інструкція комісарам “акомодована відповідно до обставин з першої інструкції” при участи соймових делєґатів які знайшлися в кватирі ¹¹), має дату в “Ланцуті 26 січня”. Комісарам насамперед твердо наказувалося не вести переговорів на власну руку, а тільки за спільним порозумінням. Ніяким чином не втягати в переговори Москву, трактувати тільки з самими козаками, маючи на увазі, що головним завданнєм являється відірвати козаків від Москви і посварити з нею, щоб як найкраще звязати з Татарами ¹²). В переговорах з старшиною насамперед довідатися, чого б вона хотіла, і з того міркувати, якими засобами забезпечити згоду. Показати конституцію попереднього сойму на доказ того, що Король і Річп. ще перед шведською війною бажали трівкого замирення, і дійсно його хочуть.

Для такого замирення пропонується як перший пункт– обостороння амнестія: забути, не мститися; пани ніяким чином не мають карати своїх підданих за те що сталось. Грецька реліґія має користуватися давніми правами (“в чім здавна була, в тім аби й тепер зіставалась”)-не нарушаючи в нічім інтересів католицької реліґії. Коли не можна без того обійтись-згодитися на реституцію церков, монастирів, ігуменій, архимандрій, владицтв і митрополій, які здавна, перед унією належали реліґії грецькій, і новішими часами були надані й фундовані. Але не касувати унії і не вдаватися в переговори на сю тему, а в “ближчих краях” взагалі старатися щось виторгувати (на пункті маєтностей). Для католицької ж реліґії добиватися пильно, щоб вона в “тамтих краях” (в козацькій Україні) вернула собі те становище, в якому була перед війною. Коли ж Запорізьке військо не хотіло б мати в Київськім воєводстві декотрих монахів ¹³), або й зовсім ніяких ¹⁴), тоді випробувавши всі способи, коли б не вдалось їх переконати,– задля доброї згоди пристати й на се, але з таким застереженнєм, що надані тим монахам маєтности мали б перейти не до осіб грецької віри, а до римської ¹⁵).

Судячи з слів миргородського писаря, Любовіцкий вибрався з королівським дорученням на Україну знову; розуміється-ніякого козацького корпусу на Поділлю не знайшов і мусів калатати до Чигирина. Приїздили й инші післанці від комісарів, від кор. гетьмана і самого короля (звістки митрополита, того ж писаря й инші)-але докладніших відомостей про те, як їх приймано, досі не маємо (те що розповідав писарь, се далекі і фантастичні відгомони). Найцінніший документ для польсько-українських відносин сього часу се лист Виговського Ґродзіцкому 1 лютого-мабуть оден з тих листів, що привіз королеві до Львова “грецький священик” присланий від Хмельницького. Де-Нойєр записує, що він привіз листи від самого гетьмана, де той писав, що він готов іти в похід (в поміч королеві) і чекає тільки Любовіцкого, що має йому привезти близчі інструкції короля. Сього листа не маємо, тільки сей лист Виговського до Гродзіцкого ¹⁶), дуже цінний для пізнання ситуації, так що я подаю його майже вповні, тільки переставляю подекуди його уступи, бо уклад його в ориґіналі місцями досить хаотичний:

“Листи королівські і в. милости п. Теодозій, міщанин львівський нам передав і ми з них переконалися про велику приязнь. П. Байбузу мусіли ми трохи затримати з ріжних причин-між иншим і для того щоб він зібрав відомости про все, приглянувся тут пробуваючи, як з ріжних сторін трохи не щодня приходять сюди посли: з Угорщини, з Волощини, від хана й. м.; думаю, що він докладно поінформує в. м. про все що йому було доручене. Також і п. Голуб, що був тут у нас в посольстві від пп. гетьманів коронних, зможе розповісти в. м. все що тут бачив і чув.