Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 45 (всего у книги 105 страниц)

“Трапезна довга і велика, з богатьма зашкленими вікнами. Два столи з обох боків. В середині великі розсувні двері, що всуваються до стіни; за ними гарна церква Пречистої. Ікони в ній дуже гарні, блискучі, настроюють побожно. Прегарний олтар блищить. На церкві теж бляшані бані” (с. 86-90).

“В повечеріє девятої неділі по Зелених Святах вдарили в била деревляні, мідяні і залізні і ми війшли до церкви. Коли прийшло читати кафтизми, молодий монах поставив їхнім звичаєм посеред церкви високий і гарний аналой, закритий шовковим покривалом і положив на нім книги,-бо у них не читають ніякої книги, важної чи не важної инакше як на аналої; почав капоннархати псалом за псалмом, а на обох клиросах співали навперемін. Перед входом священики підійшли (до патріярха) поблагословитись і потім в ризах парами вийшли (з олтаря), пройшли до притвору і відправили литію.

“З церкви ми війшли до трапезної. Патріярх сів в головах, ми з правої і лівої сторони, а инші отці монастирські-вкінці. На стіл поставили збанки з пивом, і солонці, звичаєм єрусалимських монастирів. Страви ставили на якийсь час перед нами, потім передавали на кінець стола і нарешті забирали, а подавали все нові, до кінця. Монахам монастиря поставили кожному каші з маслом (олією?) і більше нічого. Такий у них звичай: ніхто не їсть вишуканих страв, крім гостей і прочан; монахи живуть як святі, згідно з уставом св. Сави. На другім столі давали мясні страви для прочан і наших слуг не духовних.

“Посередині став чтець і положивши книгу на аналої чигав виразно. Коли прочитано було трапезну молитву, патріярх тричі вдарив у маленьке било; що стояло у нього з правої сторони, щоб почали їсти. Ми поїли і попили, скільки тільки хотіли-а той бідний чтець все ще читав з Патерика. Тоді патріярх ударив у било в-друге, і встав спочатку сам, за ним встали ми, і кожний випив з свого збанку, що стояв перед ним. Нарешті патріярх ударив у-третє, щоб уставати з-за столу. Тоді йому подали маленьку проскурку на мисочці-“панаґію”, на честь пречистої. Він тричі підняв її обома руками атонським звичаєм, примовляючи: “Нехай величається імя св. Трійці”. Потім священики з дияконом підійшли і знявши клобуки, проспівали “Достойно”, і проспівавши поклонилися до землі. Патріярх дав їм часточки проскурки, а решту роздав присутнім. Після того принесли кіш на останки хліба, і кожен поклав свої окрайці, взірцем того, хто благословив хліби, і так зібрано всі останки хліба”.

“Після сього задзвонили на сон грядущий. Ми пішли до церкви й стали в притворі, як у них прийнято. Патріярх став на архиєрейськім місці коло дверей. Потім як чтець прочитав канон і молитву, всі парами приступили до патріярха, просячи пробачення і кланяючися до землі. Після сього ми вийшли щоб заснути, але це спалось-блощиці і комари, ще в більшому числі ніж їх міріяди в повітрі, не дали нам і спробувати сну і спочинку. В сім краю нема їм кінця, се море, що не може вміститися в берегах.

“Нашого владику ще перед тим просили служити літурґію, і ми готовилися до служби, але як його служити не спавши! В четвертий годині ночи-а всеї ночи тільки 8 годин, уже вдарили в било і о-півночи ми встали. Правда, в сих святих, ангельських монастирях той добрий звичай, що спочатку дзвонять у оден дзвін, окремими ударами, даючи знак щоб люди побудились і не спішачи вбралися; не так як у краю Валахів і Молдаван, що входять до церкви в момент коли дзвонять у дзвони. Ані заснувши ми пішли до церкви. Зачалось співаннє утрені, довге читаннє псалмів і молитов. Вийшли вже тільки по тім як розсвіло і голови нам крутилися. Потім задзвонено до літурґії. Ми пішли до церкви, вбралися в ризи і вбрали в архиєрейські ризи свого владику. Прийшло до літурґії богато людей з міста й инших сторін. Скінчивши літурґію ми пішли до трапези-тут був вчорашній порядок у читанню й подаванню страв і десерту. Під кінець диякон, що служив того дня, приніс накритий покровом діскос, що вживався при літурґії і поставив перед патріярхом. Піднявши покрів він побачив там другий діскос, срібний, з накривкою й замочком; відчинивши його знайшов образок Пречистої і проскуру-“панаґію”, і під нею чарку з медом замісць вина. Владика тричі підняв проскуру, як учора, взяв від неї часточку, по тім як проспівано “Достойно”, і передав иншим, що подавали її одні одним, сидячи за столом. Далі напився з чарки-і так само инші. Потім уставши і-за столу ми попрощалися з ними й повернулися до Прилуки, де полишили були свої річи” (с. 90-2).

Повертаючи з Москви Павло з батьком потрапили до Прилуки на ярмарок 16 с. с. червня і він записує в своїй книзі:

“Ми приїхали до Прилуки і тутешній полковник пішки вийшов нам на зустріч. Ми замешкали в тім самім домі і з приємністю розглядали великий ярмарок що буває тут на святого Івана Хрестителя. На ярмарок приїздить множество грецьких купців з Румелії й Караманії: з шовками, шалями, перськими килимами, білою габою ¹²). В Козацькому краю ярмарки відбуваються безнастанно від початку до кінця року кождого свята, кождої пори року буває ярмарок в тім чи иншім місті, як повелося ще за панування Ляхів ¹³). Ми купили на ярмарку кілька коней.

“Четвертої неділі по Зелених Святах (2 с. с.) ми за проханнєм ігумена їздили до Густинського монастиря і служили там літурґію; з нами їздило богато Греків. Вівторок ми виїхали з Прилуки. Нас проводив пішо полковник, напереді йшли музики граючи на польських флейтах, а духовенство йдучи наоколо карети співало святі гімни, аж поки не вийшли геть за місто. Тут вони попрощалися з нами й вернулись” (IV.184).

Особливо докладно спиняється Павло в оповіданню про свій поворот через Україну на Переяславі.

“Поїхавши пять миль (від Київа), ві второк у полуднє (25 н. с. липня) ми прибули до містечка з замком і укріпленнями, на ймя Бориспіль-себто город Бориса, сина царя Володимира. Там оповідали, що тут була старинна мурована церква в імя св. мученика Гліба, иншого Володимирового сина, але Ляхи її зруйнували, вивезли з неї каміннє, дерево й залізо до Київа і там збудували ту велику нову церкву що ми про неї оповідали-як їм з нею не пощастило (наступає історія Бориса і Гліба). Місто дуже гарне з несчисленними садами-бо при кожнім домі є сад і криниця доброї води, що її черпають колесом; найбільше в садах вишні. В місті дві церкви-Рождества Богородиці і св. Михайла, а за містом третя-св. Миколая”.

“Побувши тут коротко ми взяли трохи більш на північ і проїхавши більше 6 миль прибули до великого міста, що може своєю величавістю поспорити з Київом і має славу в сих краях як столиця і бувша резиденція короля (!) Імя його Переяслав. Він оточений несчисленими валами і має троє воріт в укріпленнях: одні виводять на суходіл, а двоє на мости через велике озеро, що оточує місто: вода іде з ріки, що впадає до озера. Береги його взяті в гати для млинів і для укріплень під гармати. Се столиця і метрополія всіх городів і земель козацьких на сім боці Дніпра. Ляхів тут було дуже мало-самі урядники, і місто не здобувалося-бо таки з самого свого заснування, як нам казали, його ніколи не переможено: ніколи не здобувано зброєю, а тільки договором, бо воно таки справді неприступне. Скоро тільки Хмель став перед ним, козаки що тут були повбивали начальників Ляхів, і заволоділи містом без битви і без суперечки.

“Коли ми наблизилися до міста, нам на зустріч вийшов полковник під царською корогвою, з барабанами і польськими флейтами, а також духовенство і всі міщане з корогвами і процесією. Вони провели нас дуже святочно і урочисто до великої нової церкви Успенія. Вона побудована з дерева і ще не скінчена, викликає подив глядача своєю незвичайною формою, висотою, симетрією і своїми пятьма банями” (ближчий опис її будови подано вже вище с. 976).

“Крім сеї є в місті ще 4 церкви: Воскресенія, Спаса, Трійці й св. Миколая. Була ще давніша лядська церква, але тепер її повернено на монастир Покрови. Протопоп сього міста як він нам сказав, має під своєю владою 200 священиків. Коли ми виходили з церкви, на знак великої радости стріляно з гармат, так що земля затряслася. В неділю, що прийшлася на день Іллі Пророка, наш владика після літурґії посвятив воду для мешканців і всіх покропив. Мешканці сього міста мають велику віру в розгрішальні листи.

“Полковник розповів нашому владиці в своїй господі що він мав під своєю владою 9 міст і більше як 500 сіл, і під начальством його стоїть 40 тисяч вояків, а в пильній потребі-додав він може поставити і 100 тисяч” (IV 189-191).

“Ві второк 22 липня ми виїхали з сього міста. Полковник з людми проводив нас на значну віддаль з барабанами і флейтами, а духовенство з співом.

“Проїхавши 4 милі ми приїхали до містечка з замком, укріпленнями й ставом, на імя Гельмязів. В нім церква Успенія. Потім проїхали ще 4 милі і дістались до подібного ж містечка, іменем Золотоноша, з двома церквами, одна з них теж Успенія. Проїхавши ще 3 милі, стали над Дніпром, переправилися і проїхавши 2 милі приїхали до города Черкасів. Тут родився Хмель і звідси походять козаки. Тут вони споряжають ті човни, котрими ходять на Чорне море, бо ріка Дніпро протікає коло самого міста”.

“Далі ми проїхали ще 7 миль і дісталися до города Чигрина-постійної резіденції Хмеля. Після того як ми переїхали Дніпро, ми всю дорогу, по обох боках бачили море піску: такі вже береги сеї ріки, на велику просторінь; але особливо коли ми наблизилися (до Чигрина), тут пісок був на глибину людського зросту, і коні наші падали від змучення. І всі околиці сього міста такі ж піскуваті.

“На зустріч нам виїхав “писар”, або секретар Хмельницького, з великим відділом козаків, і попровадив нас до міста головною дорогою-подібною до ріки піску. Замок своєю висотою і конструкцією нагадує цітаделю Алєпо, видко його здалека. Коли ми наблизилися до міста, на зустріч нам вийшов молодший син гетьмана, з процесією духовенства, і повели нас до довгої деревляної церкви Успенія, що стоїть коло палати гетьмана. На проханнє гетьмана ми відправили літурґію з епископом, що прибув послом від Ляхів ¹⁴). Після літурґії ми пішли на обід до гетьмана.

“В понеділок нас повезли за місто до монастиря Трійці; тут ми слухали літурґію, і після неї пішли на обід до писаря-бо се він ктитор монастиря, і церква його на імя св. Івана. Потім вернулися до міста. В нім є ще чотири церкви крім згаданої успенської.

“Замок тутешній не має собі пари в цілім Козацькім краю що до висоти і великости свого простору, великої води і багна, що його оточують, тому се дуже сильна фортеця, але тепер занедбана. В ній богато стрімких місць. Деякі гармати незвичайно гарні, блищать як золото: гетьман їх привіз з Лядської країни, на них написи, герби й инші знаки.

“До міста провадить тільки одна брама. Тому що воно лежить в долині, окружене морем піску, в нім незвичайно гаряче. Ми питали, чому гетьман не живе в якімсь кращім місці; на се нам відповіли, що гетьман вибрав Чигирин своєю резіденцією тому що лежить він на границі з Татарами: пять або шість днів дороги безлюдними і пустими сторонами лежить тут між козаками і Татарами. (Крім того) се найбільш центральне місце, і до Дніпра тільки 2 милі.

“Нам розповіли тут, що в сім часі край сей ставить 300 тисяч козаків; кожен має свою рушницю.

“В суботу, 2 серпня Хмель приїздив відвідати нашого владику, і після сього ми виїхали з міста (до нього в гостину). Проїхавши з милю, ми приїхали до величезної гати, що тягнеться понад ставами, болотами, островами і ріками: ми їхали нею більш як півтори милі. Ся гать іде попід Чигринським замком і провадить подорожного такими місцями, що той трясеться від страху. Переїхавши її ми прибули до села Суботова, де звичайно жив небіжчик Тимофій, син гетьмана. Мешканці вийшли нам на зустріч з процесією і запровадили нас до великої нової церкви св. Михаїла. Тут зібрані скарби з вірменських церков, що небіжчик Тимофій пограбував і поруйнував у Сучаві, в Молдавії. В сій церкві і гробовець Тимофія, над ним, їх звичаєм висить велика корогва, а на ній дуже подібний портрет героя-верхи на коні, з мечем в правій руці, з булавою в лівій, і перед ним Молдавія-країна яку він збирається завоювати. Від сеї картини слізи котилися.

“Його вдова, дочка господаря молдавського Василя, кілька разів одвідала нашого владику. В неділю рано, після заутрені ми в її присутности відправили панахиду над її чоловіком. Вона вбирається цілком як черкеська невільниця: мала обшитий футром ковпак з сукна; дівчата, що її проводили-Черкески і Молдаванки, убиралися теж за невільниць, як і вона.

“Свого часу батько витратив цілі скарби щоб визволити її з Царгороду; вона володіє чотирма мовами: волоською, грецькою, турецькою і руською-і от тепер живе, бідна, далеко від свого батька, матери і братів, від свого народу і батьківщини, серед чужих, в палаті небіжчика свого чоловіка. Небіжчик виставив наоколо цілий замок з валами, а батько-щоб зробити сю садибу ще міцнішою, ставить против двору на горбі камяну церкву св. Іллі пророка. Ми помітили в її будові кілька величезних камяних мас, які нас дуже здивували. На наше запитаннє нам пояснили, що се каміннє привезене з міста, що колись належало Татарам, 5 миль відси; Татари мали там велику мечеть, а гетьман розруйнував її і забрав з неї сі камені на будову церкви.

“Вислухавши тут літурґію, ми виїхали і поподорожувавши нерівною і тяжкою дорогою, приїхали до містечка на імя Медведівка. За наказом гетьмана тут і далі сотники кожного містечка виходили нам на зустріч з своїми сотнями, під корогвами і так проводили нас від міста до міста. Проїхавши 3 милі ми проїхали до містечка Жаботина, далі-проїхавши 10 миль-до иншого містечка званого Сміла; далі за милю-до містечка Балаклії, ще за милю до містечка званого-Орловець, потім за дві милі-Вязовок, ще за півтори-Вільшана. Всі сі містечка становлять границю (Козацької) країни з Татарами” (IV.192-4).

Примітки

¹) Перекладчик транскрібує її назву у Павла: Хумано.

²) Дальше про довге богослуженнє-наведено вище с. 984.

³) Сказане тут про доми і міщан я навів вище.

⁴) Перекладчик транскрібує: Краснобула, тепер Краснополка, півтори милі від Умани.

⁵) “Брилука”-транскрібує перекладчик.

⁶) “Фішнафаска”; наступає доволі фантастична історія Вишневецького, котрого козаки нібито зловили в його утечі і принесли його голову Хмельницькому.

⁷) “Кустини Тріца”.

⁸) II с. 83-6.

⁹) Автор перекладає: “мЂсто органа”

¹⁰) Перед тим автор детально описує ікону на сю тему в Бикові (с. 82)-“Трапеза Авраама і ангелів, перед ними на полумиску печене порося (!); Capa і Агар несуть збани з питтєм; над головами ангелів Содом і Гомора” і т. д., і з сього приводу завважає: “Чудова ікона; починаючи від Козацьких країв і далі в краю Московськім дуже пильнують сеї икони Трійці; єсть вона в кожній церкві, так само як нерукотворений Спас над олтарними дверима. На їх дорогоцінних і гарних корогвах также трапляється сей образ Трійці за трапезою, з Сарою, що сміється за завісою”.

¹¹) Перекладчик уважує, що сей вираз “ікритош”, критський, автор уже не раз уживав в своїх оповіданнях про тутешні малювання як особливу похвалу, прирівнюючи до малювань критських малярів, що стояли під венеціянськими впливами Відродження. Очевидно, Павло помічав певні подібности українського малярства з сим італізованим грецьким.

¹²) В перекладі: “бЂлыми аба (плащами)”-очевидно се “турецька біла габа” наших дум.

¹³) Описуючи Московщину, Павло називає чотири найбільші ярмарки України і Москівщини разом: в “Серкас” “звана Долян” (перекладчик думає, що се старий Черкаськ на устю Дону), київська (в Печерському монастирі на Успеніє), “Синска” (в Брянську, в Свинському монастирі), (і четверта в Архангельську-III с. 80-1.

¹⁴) Се був Діонисий Балабан.

ДЕЩО З МОСКОВСЬКОЇ ПЕРЕПИСИ 1654 р.: БІЛА ЦЕРКВА, СТАВИЩЕ, ЛОСЕВИЧІ, БОЯРКА, ФАСТІВ, БОРЗНА, БАХМАЧ, КОНОТОП, БАТУРИН, СОСНИЦЯ, МЕНА, НОВГОРОД СІВЕРСЬКИЙ, СТАРОДУБ.

Те що я вибрав тут з подорожи Павла алєпського, хочу доповнити ще деякими рисами з переписи України спорядженої того ж 1654 р. московськими аґентами, розісланими на те щоб приводити до присяги цареві українську людність. Вони далеко бідніші й одноманітніші змістом, та й заховалися від переписи тільки фраґменти. Але в дечім вони доповнюють панораму Павла.

Найдокладніша перепись Білоцерківського полку.

Біла Церква – наоколо міста (посаду) дві лінії палісаду (остроги стоячі); на довшій (зовнішній) 4 башти з ворітьми для проїзду, 4 вежі “глухі”; на внутрішній лінії одна з ворітьми, одна глуха. Та до тих палісадів прироблений ще третій невеличкий замочок з такимже палісадом, в нім одна башта з ворітьми, а 3 глухі. На тих вежах і стінах 20 гармат, мідяних і залізних, ріжного калібру, від полугривенки до 5 гривенок в кулі. В трьох маґазинах 84 гармати, справні і попсовані, 3500 залізних куль, 47 пудів пороху в 3 бочках і 15 пудів салітри. В місті соборна церква Спаса і 6 “приходських” церков. До присяги приведено 38 чоловіка шляхти (найбільш Мокієвських, далі Яблонські, Пичаговські, Студенецький, Бовш, Копоть, Каменецький й ин.). На чолі козаків наказний полковник Данило Гиря, осавул військовий Осип Григоріїв, сотник Семен Марченко, судії військові Яків Климів, Матвій Положний, обозний Іван Полежай, старший над арматою Андрій Любарський, всіх козаків 91. Міщане: війт, два бурмистри, всіх міщан 120 ¹).

З містечок полка звертають на себе увагу: Ставище – коло міста палісад, в нім 2 башти проїзжі, на одній вартова вишка (“чердак”), дві башти глухі, двоє воріт просто в стіні. До сеї стіни прироблений замочок з таким же палісадом, з одною баштою проїзжою і одною глухою. Гармата тільки одна справна, мідяна, велика, калібер 3 гривенки, а дві залізні попсовані; олива 4 пуди, пороху 50 пудів. Соборна церква Трійці, 5 приходських (аж дві архистратига Михаїла!). Козаків заприсяжено 312 (сотник, отаман, осавул). Міщан 365 (намісник, війт і 3 бурмистри).

Містечко Лесевичі – замок обведений палісадом, одна башта з ворітьми, 3 глухі, криті дранню; в сім замку монастир жіночий св. Юрия, 30 черниць; відти з дві версти Лесеницьке місто, з двома стінами, одна будована городнями (“звенный”, зрубами). Соборна церква св. Михайла, приходські 4. Армати нема. Козаків заприсяжено 153 (сотник, осавул, хорунжий), міщан 273.

Боярка – наоколо містечка “стоячий острог”, в нім три брами, до нього прироблений замок – “звенчатый тын” (рубана стіна), дві башти з ворітьми, третя глуха. 11 гармат, але до них нема припасу – олива і пороху. Соборна церква св. Юрия і одна парафіяльна. Шляхти заприсяжено 21, на чолі “намісник” Гр. Сахецький (?). Козаків 89 (сотник, отаман, писар, осавул, хорунжий). Міщан 245 (війт, бурмистр, писар).

Фастів – замок “рублений городнями”, одна башта проїзжа, з вартовою вишкою, і 3 башти глухі. Кругом міста стіна теж рублена городнями; одна башта з ворітьми, 4 глухі. 10 гармат, але без припасу. 84 козаків (сотник, отаман, осавул, хорунжий, писар), 76 міщан (війт і 4 бурмистри) ²).

В переписи Ніженського повіту полкового міста бракує; з инших: Борзна – над рікою Борзною; “город”: по валу дубовий “острог”, дві башти з проїздом, дві башти на рогах глухі, криті драниною. На брамах 3 гармати залізні. В середині дві церкви. На острові ріки замок: так само вал, на нім дубовий острог, 4 башти глухі, брама в палісаді; вода пущена ровом, виложеним деревом, через рів міст до того замку. Тут був панський двір, укріплений палісадом і ровом, 10 залізних гармат, але без припасу. Козаків 178 (сотник Петро Забіла, хорунжий і осавул).

Бахмач – на острові (вл. розі) між р. Борзною і Бахмачем. Місто від “поля” відгорожено парканом, між р. Борзною і Бахмачем; в нім троє воріт, без башт; одна церква. На устю Бахмача замок (“городок”): на валу палісад дубовий, і брама під баштою; ровом іде вода з р. Борзни до р. Бахмача, але тільки при більшій воді, весною. На полі перед містом земляні фортифікації, на випадок наступу. Армати нема: сотник казав, що давніш було 20 залізних гармат, але їх забрано до Чернигова. Заприсяжено з Бахмача і з приналежних сіл 572 козаки і 527 міщан; сотник, писар, осавул, хорунжий, 3 отамани, 2 земські “старости” ³).

Конотоп – над р. Конотопом земляний вал, на нім дубовий палісад, в нім 4 воріт без башт, з двох сторін рови до ріки. В середині дві деревляні церкви – соборна (протопоп і диякон) і звичайна (тільки священик). На майдані 4 залізні гармати “в станках”, на колесах. Коло сього “земляного городу” – “дворовий острог”, уфортифікований панський двір, теж над річкою: з трьох сторін вал і рів, з четвертої ріка; на валу палісад, і до води хід обгорожений палісадом. В середині ніяких садиб крім панського двору. Обидва укріплення були звязані мостом, але він зігнив і обвалився. Заприсяжено в Конотопі з його “уїздом” (3 села) 615 козаків (сотник, писар, осавул, хорунжий, 14 отаманів), 1 шляхтич, 3 земські старости, бурмистр і 513 міщан ⁴).

Батурин при р. Семи і озері “Попівка”, що тече в Семь. Місто з трьох сторін обгорожено валом з дубовим палісадом, з четвертої сторони озеро. Воріт троє: двоє під баштами, критим дранню, треті без башти; глухих наріжних башт без верхів 6, гармат в баштах 9 залізних. В місті деревляна церква. На горі над озером панський двір обгорожений ровом і валом з дубовим палісадом; брама в башті і крім того 3 башти глухі. За містом “в слободі” на горі над озером монастир Успенія, обведений ровом і валом з дубовим тином; на брамі деревляна рублена дзвіниця; крім ігумена і строїтеля (економа) 30 ченців і 20 служок і робітників. Заприсяжено в місті і 3 селах 608 козаків (сотник, писар, осавул, хорунжий, 27 отаманів) 4 земські старости, бурмистр і 715 міщан ⁵).

Сосниця на острові (розі) на р. Убеди місто з трьох сторін обведене ровом і палісадом, троє воріт без башт. В середині замок обведений ровом і валом з палісадом, ворота і над ними башта. Одна гармата залізна коло воріт, але припасу до неї нема. Окремо в тім же острогу укріплений панський двір, обведений ровом і валом з палісадом; будова сього двору вся поруйнована. Дві церкви. Під острогом слободи, обведені ровом. Заприсяжено в місті і в приналежних до нього 4 селах (з 4 церквами): козаків 279, сотник, писар, осавул, хорунжий, 15 отаманів. Міщан 215, 1 земський староста, 4 соцьких.

Мена – місто над р. Меною, обведене ровом і валом з палісадом і наповненими землею тарасами з деревляних паль. 10 наріжних веж глухих, дві з ворітьми, треті ворота без башти; башти некриті, а на деяких і верхи повалились. До води зроблено 7 виходів, на випадок облоги. Дві церкви, в соборній протопоп. Коло міста укріплений двір Кисіля обведений ровом з Десни до Меня, в тім рові уроблений став, з мостом через нього і брамою під баштою; 5 наріжних глухих башт, і ворота до міста. Сам двір Киселів розвалився. Недалеко на Десні Максаківський монастир що фундував Кисіль і надав 3 села. Монастир обведений дубовим тином; деревляна церква Воведенія, почато муровану церкву Спаса, але доведено тільки під нижні вікна; 10 єромонахів, 5 дияконів, 40 ченців, 30 робітників. Другий монастир над Десною – жіночий, деревляна церква св. Миколая; ігуменія і 15 сестер – черниць; маєтностей не мають, та і в селах Максаківського монастиря живуть тепер козаки і міщани, що на монастир нічого не дають і його не слухають. Всього в Мені з селами присягло 375 козаків, сотник, писар, осавул, хорунжий, 17 отаманів, міщан 490; оден земський староста, два соцькі ⁶).

Новгородок Сіверський: над Десною замок – “стоячий острог” без башт; з двох сторін вали, з двох нема, бо гора. При замку місто укріпленне валами, на них паркан, по рогах 4 башти – брама; від неї через рови міст, і вкінці мосту мурована брама; до води потайний хід (“тайник”). За “великим острогом” на горі монастир Спаса, 20 ченців. Заприсяжено 2 сотників, 2 писарів, 2 осавулів, 2 хорунжих, 27 отаманів, 620 козаків, 305 міщан.

Стародуб: наоколо міста замісць острога по краю гори поставлено паркан з брусів, але він погнив і повалився; дві церкви. На горі замок з палісадом; одна вежа з брамою, 6 глухих на рогах, без верхів, погнили і повалились. Заприсяжено 506 козаків рядових, сотника, писаря, осавула, суддю і 27 отаманів ⁷).

Так виглядала ся Україна, що орала і корчувала, будувала і торгувала, вчилась і молилась, співала і малювала в той час як на пограничах лилася кров, горіли села і міста і “галайкали” Татари. Мусимо покинути її й знову вернути до тих, що покладали в тім часі голови “за землю Руську”, або не витримавши і зневірившися в сій безконечній боротьбі, кидали батьківщину і брели в “незнаєму землю” за московську границю. Переїздячи через козацьку Україну літом 1654 року Павло застав Дністрянське побереже і Побоже ще живими, не вважаючи на спустошення вчинені великоднім рейдом. Тільки про волинсько-подільське пограниче йому оповідали як про країну цілком спустошену кампанією 1653 року (с.1329.). Тепер прийшла черга на Браславщину – котру Павло в повороті 1656 р. застав уже цілком безлюдною, випаленою і випустошеною. До огляду сеї страшної операції приходиться нам тепер приступити.

Примітки

¹) Акты Ю. З. Р. X. с. 781-790.

²) Акты Ю. З. Р. Х с. 790-7.

³) Акты Ю. З. Р. Х с. 808-812.

⁴) Тамже с. 813-4.

⁵) Тамже с. 816-7.

⁶) Тамже с. 819-822.

⁷) Тамже с. 831-1.

ЗАГИБІЛЬ БРАСЛАВЩИНИ: ПОЛЬСЬКИЙ НАСТУП НА УКРАЇНУ В ЖОВТНІ 1654, ПОЛЬСЬКІ СИЛИ, ЗБОРИ ПІД ШАРГОРОДОМ, ОБЛОГА БУШІ-ОПОВІДАННЄ КОХОВСКОГО, РЕЛЯЦІЯ ЧАРНЄЦКОГО, КАПІТУЛЯЦІЯ ТИМОНІВКИ, НАСТУП НА БРАСЛАВ, ПРИХІД ТАТАРСЬКИХ ПЕРЕДОВИКІВ, БОЇ ПІД БРАСЛАВОМ, ВИХІД КОЗАКІВ З БРАСЛАВА, МЕНҐЛІ-ҐЕРАЙ ПРОСИТЬ ПОЧЕКАТИ, КОРОЛЬ ВІДКЛИКУЄ ПОТОЦКОГО, ЙОГО РЕЛЯЦІЯ КОРОЛЕВІ.

Тим часом як московський уряд проголошував зимовий спочинок, восени1654р., польський уряд, своїм звичаєм, готовився до зимової кампанії. Перед усім на Україні-щоб вирвати її з рук московського царя. Цілком справедливо оцінювалось, що се підірвало б і московську акцію і на Білій Руси-а на Україні можна було рахувати на Орду. Становище зайняте новим ханом Магомет-ґераєм: потвердженнє союзу з Польщею, ультиматум козакам, обіцянка негайної помочи Полякам на козаків, коли вони не розірвуть союзу з Москвою, рішили справу наступу. Покладаючись на обіцянки хана, коронні гетьмани рішили не гаючи часу рушити військо на Україну не вважаючи на неособливі його сили.

Коховский-що сам був у сім поході і являється тому вірогідним джерелом-одним з головніших джерел для сеї кампанії ¹), каже що в розпорядженню гетьманів їх було 20 тис. кінноти і 8 тис. пішого війська, а нові контінґенти напливали слабо. Проте, незважаючи на дуже погану пору-неустані дощі і непролазне болото на дорогах, 27 жовтня розпочато похід з-під Тернополя на Поділлє, в напрямі на Бар.

Головні відділи були такі: королівський-з Стефаном Чарнєцким, тоді обозним коронним на чолі; відділ вел. гетьмана Потоцкого (особисто ще не присутного); відділ польного гетьмана Лянцкороньского. Чернигівський воєвода Тишкевич, воєвода браславський і староста камінецький Петро Потоцкий, каштелян галицький Цетнер, хорунжий коронний Конєцпольский, яворівський староста Собєский (пізніший король), кн. Дмитро Вишневецький, Потоцкий староста виницький, Балабан і Шомберґ стояли на чолі инших полків. Був також невеликий відділ, 900 мушкетерів пруського курфірста Фридриха Вільгельма. Сподівались помічних полків від господаря молдавського і Ракоція.

Збірнім місцем визначено Шаргород-там надіялися зійтися з Татарами. Конєцпольский, сподіваючись використати сей похід, щоб вернути собі свої українські маєтности, вислав наперед своїх служебників: Подчаского і Коморовского з грізним універсалом до підданих своїх наддністрянських і побожських, даним “в обозі під Камінцем 27 жовтня”. Сповіщав їх що сам король, не можучи далі зносити українського своєвільства, іде з коронним і чужоземним військом на приборканнє непокірних, отже ті що не з злої волі, а з примусу мусіли пристати до своєволі, можуть тільки покорою королеві і дідичові свому урятувати себе від помсти і кари, від жовнірських загонів та инших тому подібних перспектив ²).

Сю місію приборкання і пімсти взяв на себе перед усім Чарнєцкий, що проводив передовим полком і своєю енергією викликав не тільки у сучасників, але і у пок. Кубалі отсю ентузіястичну характеристику: “Той куди прийшов, все в чорне обертав ³). Його жовнір обходився самою кашою; вода замісць горілки, сухар замісць пірника, вуженина замісць печени, жолудки виполіровані, кінь, котрий іде-нехай іде, а як не може-нехай лежить. Де міг узяти взяв, де не міг-щастя пробував”.

Коли під кінець листопада всі полки і сам Потоцкий добилися нарешті під Шаргород ⁴)-з тяжким обозом і арматою-що потрібувала 4 дні, аби подолати просторонь яку проходило піше військо за день-доохрестні міста і місточка: Мурахва, Красне, Черніївці поспішили піддатися, щоб не стягнути на себе жовнірського завзяття. Тільки многострадальна Буша знову відмовила послуху. 6000 мешканців засіло тут, в неприступних замках, що пишалися назвою племінниць Камінця-як каже Коховский; на 12 тисяч рахує він міщан, дораховує богато ріжної дружини з сусідньої Волощини. Перші приступи Чарнєцкого, післаного під місто 28 листопада, були відбиті, з численними стратами Поляків; впало чимало визначних офіцерів, і сам Чарнєцкий дістав кульку в ногу. Але не кинув міста, і діставши підмогу від гетьманів, далі здобував його, наступ за наступом. Даремно закликав обложених щоб піддалися: вони не годилися, і штурханцями відправили парляментера-трубача ⁵). На польські наступи відповідали против-виступами і вибивали Поляків з занятих позицій. Так пройшов другий день завзятої облоги-поки Чарнєцкому не вдалось нарешті дослідити слабше боронене місце укріплень, над ставом, де вода не була так глибока щоб служити непоборимою перешкодою. Тут удалось добитись до укріплень і підпалити їх. Деревляні будови обхопив огонь-але обложені замісць того щоб ратуватися від сеї небезпеки підданнєм, рішили згинути, не піддаючись: сповідаючись один перед одним кидалися на ворожу зброю, або вбивали одні одних; навіть жінки кидалися в огонь, або в криниці. Особливо між польськими вояками прославилася відвага жінки сотника Завистного, що потім як убито її чоловіка сіла на підпалену бочку з порохом, щоб вилетіти в повітрє, а не дістатися на наругу ворогові. Протягом ночи місточко з сьома церквами і кільканадцятьма тисячами людей згоріло до тла. Мало хто викрався в потемках і врятував своє життє. Жовніри розповідали, що в одній з печер, знаючи її неприступність сховалося було більш як 70 людей ⁶), але обозова служба вислідила сей сховок, за ріжними познаками, що лишили жінки, погубивши хустки в утечі, то що. Післано туди ротмистра Целярія, щоб їх здобути; він обіцяв помилуваннє, коли піддадуться, але ті не приймали сеї ласки, чи не вірили їй і на слова відповідали вистрілами. Тоді Целярій постановив узяти їx без проливу крови. Помітили вгорі маленький струмок і рівчаками справили його в печеру, так що він залив її. Завзяті погинули в воді, але не піддалися. “Так згинула Буша”, кінчить се яскраве, як рідко у нього оповіданнє Коховский ⁷); Костомаров старався його розцвітити в своїй історії, а пок. Старицький зробив темою історичної повісти.