Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 1 (всего у книги 105 страниц)

М.С.Грушевський

ІСТОРІЯ  УКРАЇНИ-РУСИ

ТОМ IX. РОКИ 1650-1657

Друга половина: Хмельниччини роки 1654-1657

VI. УКРАЇНСЬКО-МОСКОВСЬКЕ ПОРОЗУМІННЄ І МОСКОВСЬКО-ПОЛЬСЬКИЙ РОЗРИВ. ОСІННЯ КАМПАНІЯ 1653 р. І ЖВАНЕЦЬКЕ ЗАМИРЕННЄ.

МОСКОВСЬКІ ВАГАННЯ В УКРАЇНСЬКІЙ СПРАВІ, ЗЕМСЬКИЙ СОБОР 25 ТРАВНЯ с.с. 1653.

Династична траґедія Хмельницького і крах його волоських плянів: смерть Тимоша, капітуляція Сучави, потвердженнє на господарстві воєводи Стефана-означали заразом провал його пляну: опертя на Отоманській Порті та на її Васалях. Посвояченнє з Лупулом мало послужити для того засобом-але воно дало протилежні наслідки. Хмельницький опинився в ворожих відносинах з господарями молдавським і мунтянським і князем трансільванським, і в царгородськім Дивані його волоська інтервенція в останнім рахунку була записана йому в пасив. А що було ще небезпечніш– вона ще більше прохолодила відносини з ханом. Ми бачили, що Кримці вважали потрібним перенести свої добичницькі операції на новий, іще не вичерпаний ґрунт. Походи на володіння польського короля більш не оплачувалися з такого добичницького становища, і коли гетьман не хотів давати на грабунок козацьких земель, він повинен був знайти инші добичницькі терени своїм союзникам. Польща штовхала Кримців на Москву-і се вже третій раз замість того гетьман справляв Орду на Волощину. Сим разом сей маневр випав зовсім нещасливо-і се тим більше мусіло Кримців дражнити, що гетьман заслонюючи від них Москву і ухиляючись від походу на московські землі, вів підозріливі зносини з московським урядом, приймав посольства і просився під московську протекцію. Польські і молдавські аґенти-нового польського васаля воєводи Стефана-старанно інформували і всяко роздмухували сі факти, розписуючи небезпечні перспективи об'єднання України з Москвою, і заразом заохочували хана до відновлення давнього союзу: спілки проти Москви-і проти козаків, поскільки вони далі не хотіли б міняти своєї москвофільської політики на ґолонофільську. Не вважаючи на всі старання Хмельницького коло підтримання кримсько-козацької приязни, відносини сі простигали все більше, і не вважаючи на всі заходи його против кримсько-польського союзу, він ставав все більш реальною перспективою. А з тим все більш пекучою потребою для козацької верстви ставало забезпеченнє московської підтримки, московського протекторату й оружної інтервенції в боротьбі з Польщою. Коли Крим відмовляв помочи, ділєма: капітуляція перед польським маґнацтвом-або підданнє Москві ставала незвичайно гостро. Капітуляція була неможлива, її не допустило б військо,-значить треба було йти на всі вимоги Москви, щоб запевнити собі її військову поміч. Можна думати, що гетьман і старшина не виявили б такої згідливости супроти московських вимог, як ми то бачимо в переговорах 1654 р., коли б відносини з Кримом не були так простужені, як се сталося підчас осінньої кампанії і грудневих переговорів 1653 р.

На щастє чи на нещастє України московський уряд з свого боку був серйозно занепокоєний можливістю польсько-татарського наступу на його володіння, а ще більше-можливістю фактичного перетворення сього наступу в татарсько-козацький -як козацьке військо не витримає польсько-татарських підущань і намов до сього походу. Уже зимою 1650-1 р., як ми знаємо, перед перспективою такої небезпеки московський уряд був готов піти на розрив з Польщею, але під весну відступив від сього наміру і вернувся назад до своєї політики вичікування. В квітні 1653 року, в звязку з посольством Бурлія-Мужилівського, він знову почув в собі прилив рішучости і одночасно з відповіддю на се посольство і висилкою на Україну Матвеева, а до Польщі “великих послів”: князя Репнина-Оболенского, кн. Волконского і дяка Алмаза Івановича, московські правителі рішили занятись підготовкою кампанії против Польщі і скликати земський собор щоб поновити всенародню санкцію на сю війну “за царську честь і за святу християнську віру”. На превеликий жаль весь сей процес обміркування, плянування знову пропав для нас майже без останка; але цілком ясно, що в сім моменті-під весну 1653 р. в московських кругах була тверда постанова рішучого виступу в українській справі, засвідчена скликаннєм на місяць червень земського собору та підготовленнєм відповідної резолюції про розрив. Сей проєкт, перехований в чернетці в “Польських справах” посольського приказа, як матеріял для пізнішої резолюції 1 жовтня, власне й інформує про сей недокічений крок московської політики (що сим недовершеннєм викликав потім сердиті мови гетьмана перед Яциною в місяці червні ¹). З нього бачимо, що 4 травня, в два тижні по відправі Бурлія, були вислані “до замосковских і всіх українних городів” царські грамоти, щоб відти виряжено по двоє дворян до Москви на “указаний термін 20 мая” ²) -очевидно додатково до попереднього розпорядження, і в згаданих “Польських справах” заховалася чернетка резолюції, що мала бути винесена на сім соборі 25 с. с. травня-перерібка резолюції 1651 року. Але в настроях московських правителів, видно, зайшли нові вагання, і резолюція собору була відложена; про се довідуємося з царського листа до Репнина з товаришами: “Да буди вамъ вЂдомо: был Собор на седьмой недели в среду маия въ 25 день и мы великіи государь со отцемъ своимъ и богомольцем Никоном патриархомъ московским і всеа Русиї на томъ Соборе многое время разговоръ чинили, и всЂхъ чинов людей допрашивали-что принимать ли Черкасъ. И о томъ всяких чинов и сплощадныхъ людей всЂ единодушно говорили, чтоб Черкасъ принять. И мы великіи государь за то что онЂ хотят располительными и самохотными сердцы служить, милостивымъ своимъ словом похвалили. И они слыша наши государьскія милостивыя слова наипаче обрадовались. И мы о темъ отложили до васъ какъ с посольства приедете ³)”.

Тимчасом 15 с. с. травня вислано нові накази, щоб виборні дворяни прибули на 5 с.с. червня ⁴), і проф. Латкин в своїй дісертації про земські собори висловив такий здогад, що собор від 5(15) червня засідав до кінця вересня. Він спирався на словах царя до війська, коли його виправляли на війну весною 1654 р.: “В минулому році не раз були собори, на них були і від вас виборні дворяне з усіх городів по два чоловіки, і на тих соборах говорили ми про неправди польських королів” ⁵). Але з огляду на зацитований лист (що пррф. Латкину як і иншим дослідникам лишився невідомим) соборні наради перервані і в справі московської інтервенції наступила нова проволока, що викликала нарікання і погрози гетьмана. Коли їх донесено до Москви, спішно вислано Ладижинского з першою катеґоричною заявою, що цар приймає Запорозьке військо під свою руку і збирає своїх військових людей в поміч (грамота з 22 червня с. с.). Але ся висилка сталася так спішно, що спеціяльна соборна нарада для такої заяви ледве чи могла відбутись; вона могла спиратися на раніших соборних декляраціях. За те дуже правдоподібно, що перегляд московської ґвардії, вчинений 28 с.с. червня, з промовою царя про потребу війську бути готовим на оборону християнської віри ⁶), стояв в звязку з обіцянкою зробленою гетьманові. Одначе остаточний виступ все таки одкладався-до висліду великого посольства, і се було причиною нового козацького посольства: Яцкевича і Абрамовича, що мало допоминатися реальної, негайної військової помочи, з огляду на наступ королівських військ і можливости рішучої розправи з королем. Се день у день зійшлося з закінченнєм переговорів великих послів: грамота Хмельницького до царя має ту саму дату 19 н. с. серпня, що остання відмовна відповідь короля московським послам: стріча дат дуже ефектна, хоч і припадкова. Натомість гетьманські побоювання польської кампанії цілком не справдились: невважаючи на запасливі приготовання, вона проходила незвичайно анемічно з обох сторін, і воєнні операції відходили на другий плян супроти актів дипльоматичних, не ефективних на зверх, але повних великого значіння для будучности і тому вартих всякої уваги історика.

Примітки

¹) Звернув увагу на сю чернетку перший, поскільки знаю, Карпов в примітці до свого видання соборного акту 1 жовтня в Х т. Актів Ю. З. Р. ст. 3-4. Не завважив сеї примітки, Латкин у своїй дисертації про “Земскіе соборы древней Руси” (1885) видав сю чернетку (с. 434)-але йдучи не за початковим текстом, а за зробленими на нім виправками для тексту 1 жовтня, і так пропали всі вказівки на майову редакцію-так що й сам Латкин у своїй розвідці, наводячи звістки Двор. Розрядів про перший термін собору 20 мая (с. 236), не звязав з ним сього проєкту резолюції. Ориґінальний початок був такий: “В нонешнемъ во 161-м году мая в 25 д. великий государь указалъ о литовском и черкаском дЂлехъ учинити соборъ”... Замісць сього написано, як в друкованім тексті 1 жовтня: “В прошлом во 161 году по указу вел. государя говорено на соборах о литовском и черкаском дЂлех, а в нынешнем во 162-м году октября в ... д. великий государь указал о томже о литовском и о черкаском дЂлех учинити собор” (на день лишно вільне місце). Новий заголовок проєкту: “1653, мая 25. Соборъ о литовскихъ малороссійскихъ обстоятельствахъ держанъ при дворЂ въ Грановитой ПалатЂ”.

²) Дворц. Розряды III с. 350.

³) Столб. Прик. Тайн. ДЂл № 79 (Госуд. Арх. Разряд XXVII),-Чернетка без дати (новим почерком надписано: “іюня”).

⁴) Тамже III с. 351.

⁵) Соловьев с. 1661-2, Латкин с. 236.

⁶) Соловьев с. 1658-9.

ГЕТЬМАНСЬКІ ГОТУВАННЯ ДО ВОЛОСЬКОЇ КАМПАНІЇ, ПОСОЛЬСТВО ЯЦКОВИЧА Й АБРАМОВИЧА, МІСІЯ ФОМИНА І ЙОГО ЗВІДОМЛЕННЄ, ЗВІДОМЛЕННЄ ФОМИНА 27-29 СЕРПНЯ 1653, ВИЇЗД ГЕТЬМАНА ДО ВІЙСЬКА.

Вирядивши на Волощину наперед Тимоша, а потім другу частину експедиційною корпуса (два полки, як доносив воєвода Стефан)-що могло справді трапитися коло 13 н. с. серпня, як потім згадував гетьман,-він вислав свого козака під Білу Церкву, з наказом осавулові Демкові іти за Білу Церкву, добувати язика, а полковник Богун пішов по язиків від Винниці-щоб знати точно про королівський наступ. Так оповідали московському піддячому Іванові Фомину козацькі посли: Герасим Яцкевич і Павло Абрамович, їдучи до Москви і стрівши Фомина в дорозі під Лохвицею ¹).

В їх уяві сі гетьманські посилки по язика мабуть звязувалися з ханським запитуваннєм: щоб гетьман повідомив напевно, коли буде йти на нього король, щоб йому, ханові, даремно не трудитися, як то сталося з царевичем, що ходив з козаками в попереднім поході на Поділлє ²). Се й могло бути: ханові треба було дати докладні відомости, щоб рушити його в похід після попередніх неприємностей. Але таких шановних осіб як Богун і Демко осавул в звичайні підїзди по язики не посилають, і коли правда, що післано їх самих-а так ніби то говорили компетентні люде, козацькі посли, що йшли до Москви з повною інформацією про все, то можна думати, що мета сих посилок була трохи инша. Хотіли мабуть дати польській стороні вражіннє козацького наступу та відтягнути увагу і сили від Волощини, що ставала черговим місцем приложення воєнної козацької енерґії.

На превеликий жаль, ми не знаємо докладно, що далі робив гетьман для підтримки операцій на Волощині. Очевидно, вони натрапляли на ріжні труднощі. Ми чули вже, що козаччина ставилася дуже неприязно до витрачання козацької сили на сі операції, і зараз почуємо ще одне таке оповідання. З другого боку хан, уважаючи на заборони Дивану, не хотів щоб Татари встрявали до волоської усобиці. 21 серпня н. с. бахчисарайські Татари оповідали московським людям, що хан довідавшися про участь Татар в поході Тимоша на Волощину, післав гінця до “Сакаль-мурзи”, щоб завернути сих Татар, які пішли на Волощину, і забрати у них коней за таке своєвільство; хан незадоволений на Хмельницького, що він післав Татар не порозумівшися з ним, і Татари-інформатори думають, що на сім урвуться взагалі зносини гетьмана з ханом (“гетьман впредь с царем ссылатца не учнет”) ³).

Гетьман визначив збір козацькому військові під Борком, на полудне від Чигрина, сподіваючись там підождати хана ⁴); похід проєктувався при кінці серпня н. с. Але хан не спішив з виходом, і козацька мобілізація проходила слабо. Ми чули і далі чуємо про се ріжні поголоски,-напр. цитований уже вище коморник королівський пише з обозу в жовтні, що з козацької сторони тільки браславці й уманці, всі инші пішли за Дніпро, в Дикі Поля; про Хмельницького самого не знати, де подівся, кажуть, що сам утік за Кодак; що до черни-одні чекають короля, щоб просити милосердя, инші повтікали з козаками ⁵).

Се до певної міри сходиться з тими вістями, що приносили московські вістуни. Вольнівські розвідчики, побувавши в Лубнях, Миргороді й околиці в першій половині жовтня, оповідали, що гетьман визначив загальну мобілізацію і “велів з усіх городів висилати всіх, навіть і таких, що не служать”, і заразом заборонив козакам під карою смерти продавати московським людям коней, зброю, порох і оливо, а також переходити за московську границю, знов таки під страхом смерти і конфіскації всього майна. На те поставлені при московській границі застави, щоб не пускати людей “з литовських городів” (себто в данім разі-з українських ⁶). В сім відчувається реальна, тверда дійсність: утома і зневіра людности. Вона не витримувала військового напруження, на примусову мобілізацію відповідала тим, що розпродавала коней, зброю й виходила за московську границю, і гетьманові з старшиною доводилось замість наступу на Поляків укріпляти тил, ставити граничні застави на сході і т. д. Але він не хотів відступити від своїх плянів і гнув лінію на виручку синові і завершеннє волоської кампанії, не спиняючись перед симптомами невдоволення війська, людности і навіть найближчого окруження.

В очікуванню результатів мобілізації і приходу хана гетьман займався дипльоматією. Перед усім-виряжено тільки що згадане посольство до Москви: Герасима Яцкевича і Павла Абрамовича. Се було відповіддю на царського листа, привезеного Ладиженским, і результатом нарад, старшини з приводу нього. На жаль ми не маємо ні інструкцій, ні розмов сих послів з московськими боярами, можемо здогадуватися тільки про їх зміст. Перед нами тільки листи гетьмана і Виговського з 19 н. с. серпня, дані послам, і ще листи післані, очевидно, на здогін, три дні пізніше. Гетьман писав цареві (лист маємо в московськім перекладі, тому я даю його також у перекладі):

“Божою милостю вел. государеві і т. д. Богдан Хмельницький гетьман війська Запорозького і все військо Запорозьке низько до лиця землі чолом бє. Упевнившися в пребогатій милости, що твоє цар. вел. зволив нам показати через стольника Федора Абросимовича Ладиженского, посла свого, і обрадував нас милостивим своїм пожалуваннєм: що ми не будемо облишені з-під кріпкої руки твого цар. вел., ми– Б. Хм. гетьман війська Запорозького иншому невірному цареві служити не хочемо. Тільки тобі вел. гос. православному чолом бємо, щоб твоє цар. вел. нас не покидав. Польський король з усею силою лядською іде на нас-хоче знищити православну віру, святі церкви, православний нарід християнський сеї Малої Росії. І то ми відомо чинимо твоєму вел. государству, післали до тебе, вел. гос. нашого, посла Герасима Яцковича з товаришами, сильно молячися перед твоїм госуд. лицем, щоб твоє вел. государство зволив нам руку помочи простерти скорим і сильним військом. Ми ж із королем не будемо миритись до милостивої вісти від твого цар. вел. Тільки покажи нам ласку свою-посла нашого не затримай, твоє цар. вел. Бємо чолом і вічному цареві сильно молимось, аби твоє вел. государство на многі літа здоров був і царював. Писано в Чигрині 9 серпня 1653 р. Вашого цар. вел. щирі і вічні слуги і підніжки-Б. Хмельницький гетьман з усім військом Запорозьким” ⁷).

Такого ж змісту лист, з деякими стилістичними змінами, виписано іменем гетьмана також патріярхові Ніконові: тут іще сильніш було підчеркнене бажаннє, щоб цар виправив своє військо “до нас в поміч на Ляхів”, і щоб посол Яцкович вернувся скоро і не з нічим, а “з силою і поміччю вел. государя” ⁸).

Крім того Виговський переслав секретного ніби то листа (хоча зовсім можливо, що писаний він був в порозумінню з гетьманом)-мабуть через котрогось з канцеляристів, що їхав з посольством, до одного з фактичних шефів московської дипльоматії-думного дяка Ларіона Лопухина. Виговський повідомляв його і просив подати до відома царя, що вже два турецькі посли затримані при війську. Венеціяне бють Турків, і султан дуже б хотів, щоб військо Запорізьке стало йому на службу,-але гетьман, треба розуміти, відтягає свою відповідь чекаючи розвязання своєї справи в Москві: присилки воєнної помочи на Ляхів. Далі сповіщається, що Радивил двічі писав, радячи замиритися з Ляхами, і до отця митрополита київського писав, щоб він намовляв гетьмана до замирення з королем і з Ляхами, але гетьман сього не вчинив, і військо Запорозьке, покладаючись на царську милость, не хоче служити невірному цареві, сподіваючись милости божої і царської. “Ляхи тепер наступають-але миру з ними не буде до відомости від й. цар. вел. Татарам уже не віримо, бо вони шукають тільки, якби свою утробу наситити, і мішки грошима наповнити, а православних християн беруть в полон і убивають” ⁹).

До того, додано було ще два листи до патріярха, від гетьмана і від Виговського, датовані 12 с. с. серпня в Суботові ¹⁰). Змістом своїм вони не додавали нічого до попередніх: повторяється побажаннє, щоб цар своєю скорою поміччю, сильним військом оборонив “від сопротивних”. Виговський дякує за те, що патріярх сповнив його проханнє: випросив у царя повне устаткованнє для церкви св. Трійці фундованої в Чигринськім манастирі. Про се Виговський прохав патріярха через попереднє посольство, Бурлія і Мужилівського, і той обіцяв випросити і прислати через послів. Мабуть саме прийшли сі церковні річи, і се було приводом до висилки сих додаткових листів.

Три дні пізніш приїхав до Чигрина новий царський післанець, піддячий Іван Фомин. Він віз Хмельницькому царську грамоту-ми її не маємо, але зміст її правдоподібно нічого особливого не давав в порівнянню з попередніми, бо з приводу його гетьман і писар нічого особливого не завважили-а ми маємо досить докладне звідомленнє Фомина з сих розмов,-що робить його посольство дуже замітним ¹¹). Головною метою сеї посилки було-віддати назад Виговському ті дипльоматичні документи, що він переслав московському урядові через Матвеева і Ладиженского, та дістати у нього документи новіші, і передати за сю прислугу богаті царські дарунки. Подробиці його звідомлення досить цікаві-дещо я з того вже навів попереду, дещо перекажу тут.

Під'їзджаючи до Чигрина 25 н. с. серпня, Фомин вислав одного з своїх людей до Виговського, попередити його про приїзд. Сей післанець вернувся від Виговського з відомістю, що гетьмана в Чигрині нема-“поїхав гуляти по пасіках” і того дня приїде з пасік “в город Суботів”. Виговський прислав свого челядника, щоб той провів Фомина до Суботова, і той зараз туди поїхав, а суботівський отаман Лаврін Капуста дав йому кватиру, сторожу, страву і питтє, і коням фуражу. Другого дня той же отаман Лаврін прийшов до нього і сповістив, що Хмельницький прислав до нього з пасік челядника і велів Фомину переказати, щоб він не гнівавсь за те, що гетьман не приїхав до Суботова, як обіцяв, учорашнього дня-бо загаявся на пасіці, а сьогодня в иншій справі поїхав до Чигрина, але того ж дня буде в Суботові. І дійсно годину до вечера гетьман приїхав до Суботова, і від нього прийшов до Фомина на кватиру Виговський, привитав іменем гетьмана і запросив до нього на послуханнє і на обід на другий день, 17 с. с. серпня. Як звичайно Фомин випитався, щоб на авдієнції не було инших послів і гінців, і подякував за запросини на обід, а потім на одинці сказав Виговському, що цар вислухав переклади грамот, прислані ним через попередніх послів, милостиво його похваляє, грамоти відсилає назад і передає своє жалуваннє-сорок соболів звичайних і три пари соболів добрих; а коли єсть у нього, Виговського; нові якісь листи султанські, ханські, або короля польського чи гетьмана коронного, нехай він через нього, Фомина, передасть, а вони будуть негайно повернені. Виговський за повернені листи і за прислане жалованнє подякував, обіцяв передати ново прислані листи з Туреччини, з тим щоб цар їх повернув негайно і в секреті, “щоб гетьман і ніхто про те не знав”.

Другого дня, 17 (27) серпня відбулася авдієнція. Від гетьмана прийшов до Фомина на кватиру Виговський, гетьманський конюший Іван Слаковський, отаман Лаврін “та десять чоловіка гетьманських дворян” “закликати на посольство і на обід”, і привели двох гетьманських коней, турецьких оґарів, богато вбраних: для Фомина і для його сина. Син Фомина на-переді віз царську грамоту, за ним його люде несли царські дарунки, потім їхав сам піддячий, з лівої сторони, трохи оддалік Виговський, з боків ішли пішо дворяне Хмельницького. Сам гетьман вийшов на двір, поклонивсь, привитавсь і впровадив через сіни до світлиці. Тут Фомин помолився до ікон і “зговоря рЂч”-формулу передачі грамоти, передав грамоту, котру гетьман прийняв “честно і учтиво”, поцілував грамоту і печать і розпечатавши прочитав сам, а по сім ще раз поцілував грамоту і печать, і вставши серед світлиці поклонився до землі (рукою) “государській милости”. По сім наступили етикетальні запитання про здоровлє, гетьман і всі присутні поклонились за царську до них ласку “дуже низько”, і гетьман запевнив, що все військо Запорозьке готове цареві завсіди служити, добра хотіти і за нього вмирати. Передані були дарунки в соболях-прилюдно Виговський дістав тільки пару, але потім на двір йому післано решту-нарівні з Хмельницьким, за його проханням-тайно, щоб ні гетьман ані хто инший того не знали. Після того в другій світлиці наступила властива розмова-крім гетьмана був тільки Виговський. Вони схарактеризували свої відносини до Поляків: потрібна скора поміч від царя, бо Ляхи наступають. Тричі вони вже приходили: від Межібожа, від Константинова і від Камінця Подільського, по 4-5 тисяч; з Камінця наступав полковник Ян Кондрацкий, з трьома тисячами (се очевидно, останній наступ в червні), “але їм Бог не поміг”. Тепер козацьке військо стоїть під Білою Церквою, і завтра гетьман іде туди; частина війська під Корсунем ¹²). Всі вони чекають царської помочи, обіцяної їм через Ладиженского: що їх приймуть під царську руку в вічне підданство (Фомин пише, як звичайно-холопство), і пришлють військо в поміч на Ляхів. На се Фомин нагадав, що писано було з Ладиженским: цар ще чекає на вислід свого посольства до Польщі: як посли напишуть, тоді буде від царя указ козацькому війську, а тим часом що відомо про послів, чи вони були вже у Короля? Гетьман і писар відповіли, що за їx відомостями кн. Репнин з товаришами були вже на посольстві у короля і панів-рад “в ответах”, але потім у короля з сенаторами була нарада, і вони рішили послів затримати, доки що небудь вийде з козаками: чи королівське військо їх побє чи замириться. Але гетьман і все військо Запорозьке ані в гадці не мають з ними миритись: уже мирились і присягали під Збаражем і Білою Церквою, але того не сповнили. Тим часом післав гетьман полковника Богуна і осавула Демка за Білу Церкву по язиків. Але бажано було б, щоб цар як найскорше прийняв уже Запорозьке військо (під свою зверхність) і вислав своє військо. Тоді гетьман зараз пішле свої листи до Орші, до Могилева і до инших міст, до білоруських людей, що живуть під Литвою: сповістить їx, що цар прийняв козаків і прислав своє військо, тоді білоруські люде зараз повстануть на Ляхів, а буде їx до двісті тисяч.

В сих словах, може не дуже виразно і чітко переказаних у Фомина, містився плян білоруської кампанії, що дійсно розгорнулася на другий рік. Я висловив вище здогад, що власне сей плян головно тепер займав гетьмана і старшину, на їx липневій нараді з приводу привезеної Ладиженским деклярації: розвязати кампанію з Польщею диверсією зі сходу, супроти останніх ускладнень на заході через утвореннє польсько-семигородської ліґи, напруження в відносинах з Туреччиною і Кримом через польські справи, і т. д. Гетьман докладно розповів Фомину історію волоського перевороту і Тимошевих походів-се оповіданнє ми навели вже вище і тепер не повторяємо. На тім авдієнція закінчилась, і гетьман запросив Фомина за стіл. Пив тост за царя, як звичайно частував Фомина, після обіда провів його на двір до коня і послав провести до дому Виговського, конюшого свого, і ще трьох “дворян”, і Фомин потім у себе дома частував ще Виговського і товаришів.

Другого дня, 28 н. с. серпня гетьман закликав Фомина на одпуск, і знов на обід по тім; з попередньою церемонією (тільки вже без асистенції Виговського) приїхав він до гетьмана, що стрів його так само як вчора; був при тім і писар. Вони розповіли Фомину останні вісти одержані з війська, від полковників що стоять під Білою Церквою: король і сенатори йдуть з-під Львова на Старий Константанів, з посполитим рушеннєм і наємним військом. Потім з канцелярії, “гдЂ дЂла дЂлают”, Виговський приніс два листи отримані з Корсуня від “браславського полковника Тимофія”, з листом від пограничного сотника Попівського з Озаринець на Поділлю, про польський наступ і перехід пяти польських полків за Дністер на волоський бік (мова мабуть про експедицію Кондрацкого на Волощину, згадану вище) ¹³). Гетьман просив Фомина відвезти сі листи цареві, як останні документи польського наступу-хоч у своїм змісті вони не мали нічого особливо трівожного. Потім обідали, а після обіда Виговський приніс гетьманові з канцелярії виготовлений і запечатаний військовою печаттю лист від гетьмана цареві. Гетьман прийнявши і поцілувавши передав Фомину для доручення цареві, ще раз запевнивши в своїм бажанню служити йому з усім військом. При тім поклонився “до землі” він і всі присутні. По сім провів Фомина до коня, а до дому його провожали: гетьманич Юрий, Виговський, гетьманський конюший, отаман Лаврін і четверо “дворян гетьманських”, і Фомин знов частував і дарив дарунками їx у себе: гетьманичеві й Виговськоиу дав “з запасних соболів” по дві пари, а конюшому, отаманові й дворянам по парі. А гетьман прислав з своїми людьми на двір до Фомина свої дарунки: коня і лук “ядринський” і грошима 25 єфимків (талярів), та для його людей 10 єфимків, і Фомин за сі дарунки гетьманові бив чолом.

Мав потім тайну розмову з Виговським-нагадав йому про нові турецькі листи до гетьмана, що Виговський обіцяв йому дати. Виговський сказав, що дійсно єсть лист від візиря і від сілістрійського баші, що мають для царя інтерес, але вони лишилися в Чигрині: їдучи з гетьманом, Виговському не можна було їх взяти з собою. Нехай Фомин лишиться ночувати в Суботові, а він, Виговський, в ночи поїде до Чигрина, потай гетьмана, ніби то в службових справах, і відти пришле Фомину ті листи з вірним чоловіком, з тим щоб цар потім їx повернув потайки, так щоб ні гетьман ні хто инший не знав. По сій розмові Виговський з гетьманичем поїхав до дому, а Фомин післав дарунки гетьманові з своїми людьми.

Потім, за годину до вечера прийшов ще раз отаман Лаврін з вістями: прийшли сьогодні до гетьмана Татари в поміч, кримські мурзи-перекопський мурза й инші, більше 300 чоловіка, а з ними Татар з 200 тисяч (все перебільшення!). Одні стали недалеко Суботова за Тясмином, инші пішли під Борок, де збирається гетьманське військо. Тільки що приїхав від тих Татар до Суботова під гетьманський двір Сакал-мурза з корогвою, і з ним Татар з 500 чоловіка-щоб гетьман зараз ішов з ними на Ляхів війною, бо їм коло Суботова нема чого стояти: нема поживи, нема що їсти, годуються тим, що ріжуть коней. Гетьман їх на двір до себе не пустив, переказав через Лавріна, аби вони не мали того йому за зле: тепер їх до себе гетьманові пустити неможна, він забавляється з гістьми, а ви йдіть до татарського війська і чекайте гетьмана; а він до війська поїде під Борок завтра, 19 серпня. Він, Лаврін, того мурзу з Татарами й провів. Гетьманське військо сьогодня ¹⁴), 18 серпня рушило і стоятиме під Білою Церквою, чи в иншому місці доки почує про прихід короля. А гетьман вийшовши з Суботова стоятиме в “городі Борку” три дні, щоб зібратися з усім військом, а гармати він виправив наперед себе.

Другого дня знов прийшов отаман Лаврін і сказав: “Прислав мене гетьман до тебе, щоб ти не виїздив, аж зайде до тебе гетьман, виїзжаючи з Суботова до війська, щоб поговорити в царських справах”. Фомин відповів, що він рад бачити гетьмана і буде його чекати. І дійсно того дня гетьман, вийшовши з свого двора слухав молебень в церкві Воскресення, а після молебня від церкви поїхав до господи Фомина. Перед гетьманом вели два звичайні коні під попонами, і їхали сурмачі, трублячи в сурми; за ним їхало зо сто козаків, і гетьманські люде на конях. Фомін стрів гетьмана при брамі і бив йому чолом, щоб заїхав у двір, але гетьман у двір не поїхав, а зліз з коня коло воріт і пішов у двір пішо. Був пяний. За ним всі козаки й його люде позлазили з коней і війшли у двір пішо. Війшовши у двір гетьман сів за столом на ґанку ¹⁵). Фомин просив його війти до сіней і до світлиці, і гетьман війшов. Помолившися до ікони, сів за стол і сказав: “От тепер я їду в службу. Заїхав до тебе попрощатися і сказати ось що. Був у мене мій козак Ілляш послом у турецького султана: султан в пімсту за те, що мій син Тимофій воював Волоську землю, посадив за таку обиду Ілляша, а сьогодні приїхав від сього посла Ілляша козак: він від Суботова в чотирьох милях, прислав сказати, що турецький султан відправив Ілляша до мене, бо почув, що бив чолом великому государеві й піддався йому в вічне підданство: побоявся щоб великий государ не післав свого війська з військом Запорізьким на його землю ¹⁶).

Фомин спитав, та правда, що йому оповідав Лаврін про Татар. Гетьман потвердив: Лаврін сказав правду. Татари прийшли в поміч і гетьман сього дня йде з ними до війська. Фомин спитав, скільки ж у нього буде війська? Гетьман відповів: “У мене против короля і панів-рад і Ляхів козацького війська в ріжних полках коло 70 тисяч, та кримських і ногайських Татар коло 20 тис.. Се ті, що стоять коло Білої Церкви. А я з Суботова, від тебе піду під Борок і тоді зберу решту козаків, піду під Білу Церкву, і всього мого козацького війська буде до 100 тисяч, окрім Татар”. І далі сказав: “Сьогодня прислав до мене вість, не доїздячи Суботова за три милі, гонець від кримського хана, що їде з листом від хана до мене: питає, чи їхати йому до Суботова? Я післав до нього свого козака, велів провести під Борок, бо я сам сьогодня туди їду. А з чим він приїхав, не знаю”.