Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 5 (всего у книги 105 страниц)

Примітки

¹) Акти посольства містяться в стовбці Малорос. приказу 5821/10: привезені послами листи від гетьмана і Виговського до царя і від гетьмана до воєводи Хилкова з 9 с. с. серпня (сей в ориґіналі, инші в копіях), дві одписки Хилкова про приїзд послів до Путивля, запись про вступну авдієнцію у царя 29 серпня ст. ст., листуваннє про видачу корму і жалування, відпускна авдієнція 9 с. с. вересня, царська грамота до гетьмана, післана з послами, з датою 7 вересня; листуваннє про коней, підводи і т. и. з днів 9-10 вересня; все важніше видане в VIII т. Актів Ю.З.Р. с. 369-373.

²) В Актах Ю.З.Р. т. VIII с. 372, т. Х с. 22.

³) Акты Ю.З.Р. X с. 27-9.

⁴) Висловлююсь так, бо порівняннє дат дійсно показує на дуже скору подорож: наради під Борком діялися в середині н. с. вересня, а 20 (30) вересня підписана царська грамота, що говорить про побут Капусти у Москві – Акты ЮЗР. Х с. 35.

⁵) Тамже 15-6.

ЗЕМСЬКИЙ СОБОР 1 с. с. ЖОВТНЯ 1653, ЕКСПОЗЕ, УХВАЛА ЗЕМСЬКОГО СОБОРУ, ПОСОЛЬСТВО БУТУРЛИНА.

Кілька день пізніш (3 н. с. жовтня) великі посли були вже в Москві, і заслухавши їх доповіді московські керманичи рішили остаточно оформити справу. Собор, що від кількох місяців був на поготові для санкціонування розриву з Польщею й проголошення їй війни, був скликаний знову для остаточного оформлення. Соборний акт, заготовлений ще в травні і тепер тільки в дечім доповнений і змінений описує сей урочистий акт в такій формі (скорочую титул і зайві ампліфікації):

“Минулого року 1653 ¹), з наказу вел. государя, говорилося на соборах про справи литовські й черкаські. А сього року, на день 1 октобра, звелів вел. государ учинити собор в тій же литовській і черкаскій справі, і бути на соборі вел. государеві Никонові патріярхові, митрополитам, архиепископам і чорним (чернечим) властям, боярам, окольничим і думним людям, стольникам, стряпчим і дворянам московським, дякам, дворянам і дітям боярським виборним з міст, гостям (купцям), торговим і всякого чину людям. Велено їм представити давніші й теперішні неправди литовського короля і панів-рад, що діються з їх сторони в порушеннє вічної згоди, і не виправляються, – аби ті неправди були відомі людям Московської держави. Також (оповістити) про посольства запорізького гетьмана Б. Хмельницького, що (козаки) просяться в підданство під високу государеву руку. Нарешті – що король і пани-рада великим государевим послам задоволення не дали і відправили їх з нічим.

“Государ-цар прийшовши від празника Покрови, з соборної церкви, з хрестами, з'явився для собору в Грановитій палаті, і на той собор прибули: святіший Никон патріярх, митрополит крупецький Сильвестр, митрополит сербський Михаїл і т. д. (включно до торгових й инших чинів людей і стрільців). Згідно з государевим наказом прочитано всім на голос про неправди Яна-Казимира короля польського і панів і про чолобиттє в підданство государеві Б. Хмельницького і всього війська Запорізького”.

Прочитане експозе було виготовлене для доповіди ще соборові 1651 р. ²) і перероблене сього року. Починалося пригадками, як було постановлено в вічнім договорі про титули: королеві Володиславу не вживати ніяких титулів Московської держави ³) і всі листи до царя писати з тими титулами, які вживає цар. Се було потверджено соймовою конституцією 1637 р., яка проголошувала проступки против царського титулу за державну зраду. Одначе ще за Володислава почались порушення сих обіцянок і продовжувалися потім за Яна-Казимира. Цар допоминався укарання винних через великих послів Пушкиних в 1650 р., потім через Прончищева й Алмаза Іванова, король присилав у сій справі Пенцлавского і Уніховского, нарешті післано Репнина-Оболенского з товаришами. Але король ніякого “исправленья” в тім не вчинив, а пани-ради позволили собі сю справу царської чести “назвати в одвітах малим ділом”, сміятися з претензій послів і ніякої справедливости не вчинили. Крім того король позволив собі ріжні неприязні вчинки против Московської держави: складався з ханом на її руїну, перепустив через свої краї кримського посла до шведської королеви “для ссоры и войны”, і в пограничних місцях з королівської сторони останніми часами стали діятися великі “задори”, договір таким чином підпав нарушенням з королівської сторони, тим часом як з царської додержується досі непорушно.

Се одна справа; друга – козацька:

“В минулих роках присилав богато разів до царя своїх післанців запорозький гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорізьке, що пани-рада і вся Річпосполита повстали на православну віру грецьку і святі церкви і вчинили гоненіє велике. Їx, Запорізьких Черкасів, від православної віри, в котрій вони здавна живуть, стали відлучати і неволити до своєї римської віри, церкви позапечатували, а в инших завели унію, і всякі над ними насильства, й знущання, й злости чинили, таке що й над єретиками й Жидами не чинять. Вони ж, Черкаси, не хотячи позбутися православної віри і церкви знищеними бачити, по неволі, опинившися в такім лютім гоненію, покликали в поміч кримського хана з Ордою, почали за православну віру і святі церкви стояти. А у цар. величества просять змилування, щоб він, жалуючи православної віри і церков божих і невинної християнської крові проливання, змилосердивсь і прийняв їx під свою високу руку і дав поміч на гонителів віри Поляків – післав військо своє (в чорновику було: під Смоленськ, але се вичеркнено).

“А в минулому 1653 р. гетьман двічі присилав своїх посланників, що з королівської сторони договорів, на чім з Запорізькими Черкасами мирились, не виконано: церков, що в договорах написано з унії віддати, не віддано, а котрі, небогато, й віддано, – назад на унію повернено. Війська коронні й литовські на них зібрано, щоб православну віру викоріняти і церкви божі до решти знищити. Богато городів і міст зруйновано, і в них святі церкви збезчещено і поневірено. Православних християн духовних і світських богато невинно замучено ріжними лютими муками, і всяке лихе знущаннє чинилося, що й слухати жалісно” ⁴).

“Тому вони, Запорізькі Черкаси просять із слізами, щоб вел. государ не дав сим гонителям і клятвопреступникам знищити православну віру і церкви божі зруйнувати, а змилосердився й велів гетьмана Б. Хмельницького і все військо Запорізьке прийняти під свою високу руку. А колиб прийняти їx не схотів, то нехай би за-для православної віри і святих церков за них обстав і велів їx помирити (з католиками) через своїх великих послів – аби вони того замирення були певні. Самі ж вони з Поляками миритись ніяк не хочуть-бо Поляки в правді нестоять”.

“Отже за сим проханнєм, а за указом царським, великим послам кн. Репнину-Оболенскому з товаришами велено було говорити королеві і панам-раді про се замиреннє і посередництво, і вони в одвітах говорили панам-раді, щоб король і пани-рада заспокоїли ту усобицю – з Черкасами помирились, православної віри не гонили, церков не відбирали і ніякої неволі їм не чинили, а постановили згоду на Зборівськім договорі, а котрі церкви були повернені на унію, щоб віддали назад. Коли вони то вчинять, то цар задля православної віри королеві, братові свому, таку поступку вчинить: всім людям, що провинилися в прописках титулу, вини їм пробачить.

“Але король і пани-рада не поставились до того поважно, від замирення з Черкасами відмовились, і при самих же великих послах пішли на них війною, щоб віру православну викорінити і церкви божі поруйнувати. Бо торік, як був сойм у них у Берестю, то на соймі таки так просто й ухвалено: побити православних християн, які живуть в Короні Польській і в. кн. Литовськім, а церкви зруйнувати, щоб грецька віра звикла. Отже вел. посли бачучи їx таке велике завзяттє, виговорювали се їм, з великими вичетом і в палаті і йдучи до карети, в голос перед усіма людьми, що вел. государ для православної віри, хотячи їx усобицю заспокоїти, хотів був дарувати провини тим людям, що заслужили були смерть за царську честь. Але ж коли король і пани-рада за ніщо се взяли, то вел. государ такого їx злого безчестя і таких великих проступків против вічного договору більше терпіти не буде. Послів і посланників в тих справах більше не присилатиме, а звелить про ті їx неправди і порушення вічного договору писати до всіх сусідніх держав, до великих государів християнських і бісурменських, і за православну віру, за святі божі церкви і за свою честь стоятиме, скільки йому милосердний Бог поможе. Але пани-рада таки ні трохи не схаменулись і на згоду не пішли, ні в чім не поправили справи і в усім відмовили і тих великих царських послів з нічим відправили.

“Тим часом як Яна-Казимира короля обирано на королівство і він присягав на коронації, в присязі його між иншим було написано, що йому поріжнених у християнській вірі (дисидентів) охороняти і ні самому їх не тиснути ані иншим не дозволяти. Коли ж він тої присяги не дотримає, то він своїх підданих чинить свобідними від вірности і послушенства, а розрішення від сеї присяги ні у кого не буде просити, ані його прийме.

“Тепер же писав гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорізьке з післанцем своїм Л. Капустою" – наступає наведене вище оповіданнє про посольство Капусти і привезені ним вісти, і сим закінчується дане соборові експозе. —

“Вислухавши бояре постановили: за честь покійного царя Михайла Федоровича і сина його Олексія Михайловича стояти, і проти польського короля війну вести. А терпіти того більше не можна, тому що довгі літа в королівських грамотах і в пограничнім листуванню їх титули писалися з великими помилками, а королівські піддані перед послами не тільки того не виправили, але називали се діло – царську честь – малим ділом, сміялись і за ніщо мали, послів відправили без задоволення, і тим вічну умову нарушили.

“Про гетьмана ж Б. Хмельницького і все військо Запорізьке бояре і думні люде постановили, щоб вел. государ зволив їх з городами й землями прийняти під свою високу руку задля православної віри і святих божих церков. Тому що пани-рада і вся Річпосполита повстали на православну віру і святі церкви, хочуть їх винищити, і гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорізьке присилали нераз просити, щоб вел. государ не дав їx гонителям і клятвопреступникам винищити православну віру і зруйнувати святі церкви: щоб над ними змилосердився і велів їx приняти під свою високу руку, – а як не схоче їх прийняти, нехай за них заступиться і помирить їх через своїх великих послів, щоб вони були певні того замирення. За царським указом і їx проханнєм великі посли говорили в одвітах панам-раді (наступає повтореннє сказаного в експозе), але король Ян-Казимир і пани-рада се мали за ніщо, і від замиріння з Черкасами відмовились.

“І тому також їх треба прийняти, що в присязі короля Яна-Казимира було написано, що він в справах віри має боронити і захищати, а ні сам ніяким чином не тиснути ні комусь того дозволяти, коли ж він тої присяги не дотримає, то чинить своїх підданих свобідними від усякої вірности і послушности. Ян-Казимир тої присяги не дотримав, на православну віру повстав, богато церков поруйнував, а в инших унію завів. Тому вони стали вільними людьми, згідно з королівською присягою, і щоб не допустити їх в піданство турецькому султанові або кримському ханові, за тим усім (бояре і думні люде) ухвалили: гетьмана Б. Хмельницького і все військо Запорізьке з городами і землями прийняти.

“А стольників, стряпчих, дворян московських, дяків, жильців, дворян і дітей боярських з городів, стрілецьких голів й гостей, гостинні й суконні сотні, чорних сотень і дворцових слобід тяглих людей і стрільців в порядку чинів питано зокрема про царську честь і прийманнє гетьмана Б. Хмельницького і всього війська Запорізького. І вони говорили те саме, що за честь покійного царя і його сина царя Олексія Михайловича треба стояти і против литовського короля війну вести. Вони, служебні люде, за царську честь будуть битися з литовським королем не жалуючи голів своїх і вмерти готові за царську честь. Торгові ж люде всякого чину готові спомагати і головами наложити за царську честь. А гетьмана Б. Хмельницького нехай би вел. государ задля православної віри і святих церков пожалував і за їx проханнєм велів їx прийняти під свою руку” ⁵),

Формула “велЂл их принять под свою государеву высокую руку” означала переведеннє оформлення: приведеннє до присяги цареві гетьмана і війська ⁶) і наданнє їм інвеститури від московського царя замість тої що гетьман і військо мали досі від польського короля (і від турецького султана останніми часами!). Для сього ж зараз після переведення сеї соборної церемонії мало їхати на Україну велике посольство “для государева и земскаго великаго дела” ⁷). Орґанізовано сю “запорізьку посилку” ⁸) дуже спішно, як на повільну московську бюрократичну практику. В день собору, 11 жовтня цар дав наказ вислати се посольство. 14 жовтня дано відпускну авдієнцію “черкаским посланникам” – очевидно Л. Капусті з товаришами: об'явлено їм государеве жалуваннє – що цар велів прийняти гетьмана і військо Запорізьке і посилає їх прийняти Бутурлина з товаришами. А вже 19 н. с. жовтня посли з усім двором: ближній боярин Василь Бутурлин, для сеї оказії найменований “намісником тверським”, Іван Олферьев, “намісник муромський”, пожалуваний для сеї місії з стольників в окольничі, думний дяк Ларіон Лопухин, 9 стольників, 3 стряпчі, 7 дворян, 11 піддячих і стрілецький голова Артамон Матвеев з двома сотнями стрільців – прощалися з государем в церкві св. Апостолів, і того ж дня вирушили з Москви до Путивля ⁹). Грамоту гетьманові й секретний наказ післано вже навздогін другого дня, а інвеституру: булаву, знамя, “ферезею” (кафтан) і “горлатну шапку” (доволі характеристичне сполученнє клейнотів польської практики і турецької інвеститутри) вислано ще пізніш ¹⁰). На превеликий жаль секретного наказу даного послам не маємо: в “статейному списку” (посольськім звідомленню) загально згадується, що посли мають говорити гетьманові мову і у всім поступати згідно з “государевим наказом”, і наведено тільки чисто формальні директиви: збирати вісти й відправляти до Москви, а приїхавши до гетьманської резиденції закликати гетьмана, щоб прийшов до них у двір, а коли б він не схотів іти до них – зійтися на нейтральнім ґрунті в церкві, і т. д. Може бути одначе, з огляду на те, що посилалися “думні люде” високих ранґ, і між ними такий першорядний дипльомат, як дяк Лопухин, детального наказу і не було дано. Завданнєм було – привести до присяги гетьмана, військо, духовенство і городи, а в подробицях, можливо, все полишалось розсудові послів – людей занадто добре обізнаних з завданнями московської політики й її тактикою щоб їх ще вчити – вони мали поступати в залежности від конкретних обставин.

В тиждень пізніш визначено воєвод у Київ: боярина кн. Федора Куракина і боярина ж кн. Федора Волконского, і приступлено до комплєктування війська для київської залоги. А послам дано наказ: зараз після приведення гетьмана до присяги – “другого дня чи як доведеться, вважаючи на тамошні справи” сказати гетьманові, щоб він вислав до Київа одного або двох полковників з військом, доки туди прийдуть царські воєводи з військом. Тому що під сю хвилю в Київі ніякого війська нема, – аби туди не прийшло несподівано литовське військо і не наробило якої шкоди ¹¹).

Можливо, що се стояло в звязку з вістями привезеними великими послами зі Львова, що король виправляє частину свого війська на Київ, для спільних операцій з литовським військом. В кожнім разі сими розпорядженнями – властиво першими конкретними розпорядженнями що до оборони України від Польщі, московський уряд фактично вступав на дорогу воєнної інтервенції в боротьбі українського козацтва з Польщею.

А 2 н. с. листопада сталось і офіційне проголошеннє війни з Польщею – поки що для внутрішньої авдиторії: в неділю, цар об'явив в Успенській катедрі, що положивши надію на Бога, Богородицю і московських святих, і порадившися з патріярхом і всім освященним собором, з боярами, окольничими і думними людьми, він постановив іти на свого недруга на польського короля. Воєводи і всі воєнні люде повинні бути в сім поході “без місць” (не рахуватися з своїми ґенеальоґіями), і се має бути записане в Розрядній книзі ¹²).

Ще перед тим проголошена була мобілізація війська на литовській границі (від Новгорода і Пскова), а тепер вислано по городах стольників і дворян “для смотру дворянского” ¹³) для ухваленого походу.

Примітки

¹) Від першого ст. ст. вересня, за тодішнім московським численням, почався уже новий рік 1654.

²) Див. вище с. 208 – 9.

³) Нагадуємо, що Володислав був претендентом на московську корону, формально був вибраний на царство і при “вічнім договорі” зрікся сих претенсій.

⁴) В першім начерку потім було: “И гетманъ де, видя ихъ неправду и не хотя церквей божиіх и православной християнской вЂры видеть в конечномъ разоренье за помощью божиею противъ тЂхъ неприятелей учал стоять, а крымской де ханъ помогать имъ хотЂл же; а миритца де они Черкасы с ними Поляки не хотят для того, что им ни в чемъ вЂрить нельзЂ, потому что они в правде своей виколи не стоят: мирились с ними Черкасы двожды – сперва король и паны-рада под Зборовом, а вдругорядъ паны-рада под БЂлою-Церковью, и крестъ целовали, что было имъ тЂ договоры держать крЂпко, а после тЂ договоры и нарушили. А разрешаетъ ихъ на то ихъ клятвопреступленье для разоренья православные християнские вЂры и святыхъ божиихъ церквей папа римской, чтоб православную христианскую вЂру до конца искоренить и учинить бы свою проклятую папежскую вЂpy. И ныне у царского величества они, Запорожские Черкасы милости просят со многимъ слезнымъ челобитьемъ, чтоб онъ великиі государь православные христианские вЂры искоренить в святых божиих церквей разорить гонителемъ ихъ и клятвопреступникомъ не дал, и над ними умилосердился, велЂл гетмана Богдана Хмельницкого і все войско Запорожское принять под свою государеву высокую руку, и учинил бы имъ на тЂх благочестивые христианские вЂры и святых божиіх церквей гонителей на Поляковъ помочь своими государевыми ратными людьми; а они де, Черкасы всЂ въ его государскомъ повелЂнье быти ради, и за здоровье его царского величества противъ всякого его государева неприятеля стояти и умирати готовы. А к ним де Черкасомъ писали и присылали многижды турской салтанъ и крымской ханъ призывая к себЂ в подданство и на московское государство войною в соединенье; и они де православные християне, помня Бога и святую православную християнскую вЂру и царского величества к себЂ премногую милость, в томъ во всемъ имъ отказывают и мимо великого государя християнского к бусурманом в подданство итти не хотят. А будет государь их не пожалует, под свою государеву высокую руку принять не изволит, – и им поневоле итти к турскому іли к крымскому. И только для православные християнские вЂры и святыхъ божиих церквей государь Запорожскихъ Черкас под свою высокую руку принять не изволит, а они не истерпя от Поляков гоненья поддадутца к турскому солтану или х крымскому хану в подданство, – і в то время у нихъ, Черкас православная християнская вЂpa до конца искоренитца и святые божиі церкви будутъ в разоренье и от них московскому государству чаять всякого дурна”. – Пол. спр. 1653 ст. 6 л. 25 – 9, – в новім тексті замінено тим що подано в тексті.

⁵) Черновик в Польських Справах св. № 5 з помітою, що 20 лютого 1654 р. “се письмо було списано” і подано цареві. Друковано з деякими скороченнями в Собр. Госуд. Грамот и Договоров т. III 1822, ч. 157, також у Полном Собрании Законов і повніше в Актах Ю. З. Р. X. ч. 2. Підставою для цього тексту служила виправка проєкту резолюції, виготовлено для собору в травні.

⁶) “Указалъ государь Ђхать пріимать гетмана Б. Хм. и полковниковъ и писаря и все войско Запорожское и привесть въ вЂрЂ, также и въ Кіе†и въ иныхъ городахъ, которыми городами Б. Хм. и все войско Запорожское владЂетъ, мЂщанъ и всякихъ жилецкихъ людей къ томужъ привести къ вЂрЂ: боярину В. В. Бутурлину” і т. д. – Дворц. Разряды III с. 372.

⁷) Акты Ю. З. Р. Х с. 142.

⁸) Тамже с. 139.

⁹) Дворц. Разряды III с. 372 – 4.

¹⁰) В актах Малоросійського приказу заховалася серед пізніших паперів (1669 року, стовб. 5823/12) така довідка, як споряжались сі інвеститурні одяги для гетьмана: “В прошлом во 162 году запорожскому гетману Б. Хмелницкому здЂлана ферезЂя под бархатом золотным турскимъ на соболях в 349 рублев в 18 алтын, в пол 5 ден., опричъ аламов. А оламы снесены от великого государя с верху”.

“Шапка горлатная лисья в 32 рубли в 20 алтын”.

¹¹) Акты Ю. З. Р. Х с. 147.

¹²) Дворц. разряды III с. 377 – 8.

¹³) Тамже с. 373 і 380.

ПОХІД КОРОЛЯ НА УКРАЇНУ, ПЛЯНИ І НАРАДИ, СЕРПЕНЬ 1653, ВІСТИ З УКРАЇНИ І ВОЛОЩИНИ, КОРОЛЬ ПІД КАМІНЦЕМ, КІНЕЦЬ ВЕРЕСНЯ, ВІСТИ ПРО ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

Король не схотів московського посередництва, не хотів нових трактатів, бо горів бажаннєм сим разом власною рукою розправитися з бунтівниками. Хотів нарешті зробити те, чого не дозволила йому зробити шляхетська фронда під Берестечком: пройти до Київа, розложити військо за Дніпром і безповоротно продиктувати козацтву свою волю.

Правда, коронне військо, зібране під Глинянами, було страшенно слабе: зголодніле, схороване, а при тім не заплачене, то значить цілком непевне і для дальшого походу не здатне. Його заспокоєно на кілька тижнів “асекурацією” виплати, що в дійсности не мала ніяких шансів бути здійсненою, і фактично лише на тих кілька тижнів можна було рахувати на се військо. Але король сподівався панських континґентів, шляхецьких чи ланових повітових полків, а головно покладався на нових союзників: Ракоція і обох господарів-Матвія і Стефана, що упоравшися з Тимошем мали прислати свої війска на старого Хмельницького: їx рахували на тридцять тисяч. Тим часом же маркуючи похід-з двадцятих чисел серпня, король фактично тільки пересував своє військо, шукаючи легших для прогодування війська місць і вичікуючи підмог, та алярмуючи всіх кого було можна. Рушивши з-під Глинян він писав до одного з біскупів-сенаторів про грізне становище й крайню потребу помочи:

“Ідучи за радою вашою-хоч були й инші поради, що більше нам бажали повороту, ніж дальшої дороги,-рушили ми з-під Глинян тому три дні (22 серпня). Якби скорше був дав Біг сю можливість, певно не пустили б ми даремно стільки дорогого часу. Але та нещаслива комісія що довше нас займала, то до більшої шкоди Річпосполиту приводила, так що і від найсильнішої битви вона не понесла б більшої шкоди: одні повимірали від ріжних хороб, стоячи на місці тих кілька тижнів, инші не давши знати пороз'їздились, декотрі-не можучи дочекатися заплати, виповіли службу і звинули хоругви-так що з тридцяти й кількох тисяч війська, які ми застали приїхавши під Глиняни,-тепер знайшлося тільки 16 тисяч (здатних) до бою. Зрозумівши таку нашу слабість і переконавшися, що даремне було б сподіватися підмог від воєводств, бо мало що ухваливши на другі чекають,-не лишалось нам иншого як тільки з тою горсткою людей заглублятися против неприятеля і сподіватись не раз уже дізнаних пригод: тяжкої облоги де небудь, а то-не дай Боже-й батозького погрому. Або-не хотівши губити того остатку війська-подумати про таке місце, де можна б було його заховати до кращого часу. По добрім роздумуванню рішились ми пустишся під Галич, знаючи, як колись Замойский, чуючи себе нерівним турецькій і татарській силі, вибрав те місце для безпечного пробутку. Бо і на живність край легким може бути, і неприятелеві приступ трудніший. А користаючи з приязни Ракоція і господарів, ми наблизившися до Дністра тим легше могли б з'єднатися з ними. Та частина козаків що в Волощині якби схотіла прийти до нас, ми б їx повели на наші фортеці; а якби їм-як ми того сподіваємось-нога підвинулась, нам легше буде звідти рушитись і чинити те що час і оказія принесе-чи самим тільки, чи з сусідською поміччю” ¹).

З звідомлення Доні довідуємось, що се дійсно було вислідом наради сенаторів скликаної королем того дня, “в 4-х милях від Глинян”, з приводу одержаних з Волощини листів від воєводи Стефана і від Кондрацкого, що повідомляли короля про прихід Тимоша під Сучаву і прохали помогти їм скорше його зліквідувати, поки цілі всі сучавські “реманенти”,-або хоч присунутися з своїм військом під волоську границю для доброго вражіння. Сей плян викликав сильну опозицію. Вказували на небезпеку, що загнавшися на границі Волощини військо відкриє дорогу неприятелеві в середину Річипосполитої, і коли не козаки то Татари можуть прорватися до Львова, до Люблина, Варшави, Кракова і наробити спустошення. Настоювали на тім, щоб іти на Зборів проти Хмельницького, лишивши новому господареві сучавську історію– досить що туди післано 6 тис. війська, се треба йому витолкувати. Але волоський проєкт знаходив своїх оборонців, які радили полишити військо в галицьких укріпленнях, і пуститися кінним рейдом на Волощину-доказуючи, що знищеннє Тимошевого війська задало б страший удар Козаччині, міцно привязало б до короля воєводу Стефана і його союзників, і т. д.

В результаті король висловився за похід під Галич, і Галич прийнято за ближчу мету маршу. Але пляни походу на козаків і після сеї ухвали далі боролися з маршрутом на полуднє і брали перевагу в залежности від трівожних вістей про те що Хмельницький рушив, наближається, іде на виручку сина, шле Татарську Орду і т. д. В звязку з сим звернено військо під Бучач, а далі взято напрям на Камінець. Так напр. в “новинах з обозу” 28 серпня читаємо, що на раді ухвалено з-під Галича післати комонника на виручку під Сучаву, тим часом як король поволі піде за ним з пішим військом і арматою. А другого дня вже говорилося, що Хмельницький з великою козацькою силою і з Татарами йде під Камінець і тому треба собі йти теж на Камінець ²), і т. д.

В депешах Доні є досить докладне звідомленнє про нараду що відбулася недалеко Галича ³). Приводом були нові листи від Стефана і воєводи, що повідомляючи про перші бої з Тимошем (“6 тис. козаків і коло 700 Татар”)-благали присилки більшого війська, артілєрії, ґранат, і повторяли свої гадки про напрям королівського походу. З приводу сього декотрі сенатори висловилися за марш на Волощину, щоб здобути сучавські скарби і заплатити ними військо, з огляду що обіцяний шеститижневий термін розплати вже кінчився, а платити не було чим, і військо могло розійтися-а сучавський скарб “чи треба буде чи нетреба віддавати”. Але против походу на Волощину инші сильно повстали, і годилися тільки на посилку нового війська під Сучаву-се мовляв Порта мабуть знесе, коли вже дала інвестицію Стефанові; похід же короля на Волощину напевно привів би до розриву. Кінець кінцем рішено йти походом на схід, а під Сучаву післати Денгофа з 500 драґонами. Військовий інженер Бономі признав Галич непідхожим місцем для укріплення табору, і ухвалено постоявши кілька день іти в східнім напрямі, як попереду.

Простояли одначе більше тижня, хоч не вважаючи що під впливом приємних відомостей, що поприходили з ріжних сторін, не раз збирались рушати. Стефан воєвода писав, що перехоплені листи Лупула попереджали Тимоша не сподіватися помочи від батька, бо він завсіди був против волоської справи. Хан післав воєводі тисячу Татар. У старого Хмельницького нема Татар зовсім, і козаків мало-універсалів його не слухають, тікають в ліси та в гори ⁴).

Потім все відмінювалося. Доні не міг вийти з подиву, як мало дбалося про те щоб мати скільки небудь докладні відомості про неприятеля, і кожда припадкова, непровірена відомість міняла пляни ⁵).

Під 10 вересня “чутки з України” записують: Хмельницький з ханом тиждень тому були під Бердичевим, їх під'їзди на Волини: взяли Полонне і пограбували, богато побито; се оповідав шляхтич, що прийшов до війська з самого таки Полонного (сю звістку про під'їзди можна хронольоґічно звязати з дорученнєм даним Лисовцеві піти на розвіди “за Білу Церкву”).

“Хмельницький післав 100 тис. Татар до Тимошка-виручати його з облоги. Наше військо стоїть за півтори милі за Підгайцями, коли буде безпечно, піде на Бучач під Янів. З дня на день сподіваються стрічі з неприятелем ⁶).

Доні пише 12 вересня: з України прийшли вісти, що велика Орда перейшла Дніпро. Загін їх з'явився в маєтках Любомірского (на Волини). Хмельницький стоїть в 18-20 милях від королівського табору і хоче заступити йому дорогу на Камінець.

Вісти з-під Янова (на Сереті, на полуднє від Теребовлі), 13 вересня: Король, побоюючись, щоб батько не схотів дати помочи Тимошкові, рушив з-під Галича на Камінець, против Хмельницького ⁷). Волошин прибіг з листами до канцлєра і п. Корицкого (очевидно від господаря волоського)-що має язика, мовляв Хмельницький хоче несподівано всіми силами вдарити на військо наше, і знищивши його-чого нехай Бог не допоможе-тоді йти в поміч синові. Війська нашого рахують 20 тис, але богато збіджених і дорешти хорих; Німці мруть від голоду, і сила вже їx померло. По написанню листа рано в поході приведено з під'їзду козака, взятого на залозі в Берлинцях: каже, що Хмельницький вже єсть, Татар нема-тільки ті звичайно, що їм платить; 2 тисячи донських козаків прийшло ⁸).

Відомість з обозу під Буховцем ⁹) 15 вересня: “Завтра, Бог дасть, рушає король звідси з усім військом на Підгайці під Камінець Под., маючи певну відомість від п. Кондрацкого і нового господаря волоського, що Хмельницький громадить великі сили, хотячи йти на одсіч до Сучави, до сина і старої господаревої. Переловлено листи від Тимошка до Хмельницького-з післанцями взято: скаржиться, що Ляхи його обступили, просить Хмельницького, щоб на одсіч прибув.

“Король задумав, ставши під Камінцем, заступити Хмельницькому переправи, а тимчасом вислати з десяток тисяч доброго війська на здобуттє Сучави, а коли Сучаву буде взято, король, сполучившися з угорським військом піде за божою помічю на Україну” ¹⁰).

Нарешті-“минулого четверга (18 вересня) король рушив з під Оринина під Камінець: там має розложити військо в окопах небіжчика п. краківського (Потоцкого). Хоругви, що вернули з під'їзду на Україну, не принесли иншої вісти тільки таку що Хмельницький в Чигрині-наказує своїми універсалами щоб збиралися до нього– не маючи надії на хана ані на Орду. Старий господар збирає людей під Рашковим-маючи якусь надію на Білогородську Орду. Новий господар дуже старається коло хана й Орди, щоб не давали помочи старому господареві-обіцяє йому половину тих скарбів що в Сучаві. Що Тимошка вбито-се вже певно. Чи Сучаву здобудуть чи ні, король посилає військо на Україну. В поміч візьме 6 тис. угорського війська і 6 мультанського. А коли здобудуть (Сучаву), тоді всі чужоземні війська звернуться на Україну ¹¹).