Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 105 страниц)

Другого дня на розмову прийшов гетьман з писарем, обозний і судді, полковники й осаули військові-вся вища старшина. Розмова була настільки серйозна, що я наведу її в перекладі, покорочуючи тільки зайві слова, особливо ж важні вирази додаю в ориґінальній формі, “Гетьман говорив: як досі хто був у якім чину в Запорозькім війську, нехай государ пожалує-звелить (щоб далі так було): щоб шляхтич був шляхтичом, козак козаком, міщанин міщанином. Козаки щоб судилися у полковників і у сотників. І щоб не було так як за польського короля: поки козак жив, поти й маєтность його за ним була, а як помре, то пани забирали на себе ті маєтности, а жінку й дітей вигоняли. І щоб государ пожалував-не велів відбирати у них вільности (“вольностей отнимать у нихъ не велЂлъ”).

“Боярин Вас. Вас. з товаришами говорили: Вел. государ пожалує їх-хто в якім чину був, так буде й тепер: шляхтич шляхтичом, козак козаком, міщанин міщанином, і після померших козаків у жінок і дітей маєтности відбирати заборонить і вільностей їх не відбиратиме.

“Гетьман же бив чолом цареві (просив), щоб він війська Запорозьського велів бути 60 тис. чоловіка.-Боярин В. В. з тов. говорили, аби вони про се післали бити чолом цареві, щоб він означив, скільки має бути козаків у війську Запорозькому. Гетьман сказав: Государеві се буде честь і повага (къ повышенью), що у нього буде богато війська. Як би государь звелів, щоб іще більше у них було військо,-ще краще! плати ж (“жалованья”) у цар. вел. на козаків вони не просять. Як стояли вони против короля під Зборовим, було їх 360 тисяч.

“Також гетьман сказав: нехай государ пожалує військо Запорозьке: не велить брати з їх військових людей мита, мостовщини і перевозу. На се їм сказано, що у цар. величества з військових людей мита, мостовщини і перевозу не беруть, і государ і їх пожалує-не звелить того з них брати.

“Ще боярин Вас. Вас. з товаришами говорили гетьманові, щоб він хана намовляв, аби від нього не відступав, а тримався з ним разом. Гетьман сказав: як ще він був малий, батько йому наказував: як почнеш служити, не думай того зробити-піти війною на Московську державу! А от дав йому Бог служити вел. государеві!

“І став говорити: буде він просити вел. государя, щоб пожалував його-дав йому на булаву Чигиринський полк.

“І писар Ів. Виговський також говорив, щоб государ його пожалував-полишив за ним маєтности попередні, і дав йому ще нові маєтности.

“Сказано гетьманові, щоб післав від себе по городах полковникам, аби дуже стереглися хана і короля, поки прийде військо від царя. Гетьман сказав, що пішле. Сказано йому також, щоб дав знати, скільки в котрім городі гармат і до них пороху та олива-щоб цар. величеству то було відомо. Гетьман сказав: Гармати по городах у них єсть, але скільки їх, і скільки до них припасу-як його сказать?”-докладно того не сказав. “А пороху й олива-мало, нехай би государ пожалував, велів додати по городах пороху і олива”.

“Ще гетьман говорив: В двох або трьох містах у них віддані промисли (приходи) на певні літа (в оренду), і роки їм іще не скінчились, треба ще їх тримати два або три роки, так щоб государ пожалував-дозволив ті роки орендарям (“откупщикам”) додержати, і до умовлених років ті промисли у них щоб не відбирались.

“Боярин Вас. Вас. з товаришами відповіли, що государ одкупів не відбиратиме і до років не звелить” ⁵).

Після того записано розмови з Виговським; не сказано виразно, як прийшло до того, але вступна фраза “да того ж числа говорилъ” і т. д. дає зрозуміти, що сі розмови велись не на тій же конференції з гетьманом і старшиною, а окремо. З початку записано розмову про Білорусь і можливости її переходу під царську протекцію за прикладом України. Виговський, що вже порушував сю тему з Стрешневим ⁶), знову заговорив, що він сподівається тепер і на Білоруси анальоґічного потягу до Москви: в Могилеві й по инших містах. До нього певне вдаватимуться звідти люди, особливо він рахує на православного могилівського шляхтича Поклонського; він хотів би знати-що йому писати й які поради давати? Бутурлин запевняв його, що цар певно так само прийме їх і буде за них стояти як і за Україну, і Виговський обіцяв доносити до Москви негайно все, що йому писатимуть у сій справі з Білоруси. Потім він вернувся до української політики:

“Коли гетьман Б. Хмельницький пришле до цар. величества післанців-прохати в військових справах, і ті післанці будуть виправлені назад до гетьмана, нехай вел. государ пришле з тими післанцями чоловіка з власного вибору, котрий би зробив опись королівських, панських і всяких инших міст, щоб перебрати їх на царя (“что бъ описалъ на него, государя, королевскіе и панскіе и всякіе мЂста”).

“Як государ зводить прислати в городи воєвод, то щоб доходи на государя збирала місцева старшина (сбирать ихъ начальнымъ людямъ) і віддавала воєводам,– бо тутешні люди до ваших звичаїв не привикли (“не признались”).

“Нехай би вел. государ гетьмана Б. Хмельницького і все військо Запорозьке пожалував: велів дати їм у військо свою печатку, а на тій печаті велів написати своє імя, і знак вирізьбити, в додаток до їx давнішого знаку, який собі зволить. Бо давніша печатка гетьманові і війську (тепер) не годиться, бо на ній написане корлівське імя”. ⁷).

Знов таки я питаю себе, як розуміти сі відірвані, неповязані з собою екскурси в сферу будучих українсько-московських відносин, поділу адміністративних і фіскальних компетенцій між місцевою козацькою адміністрацією і центральною московською? Чи се реальна риса “розговорів”,-їx припадковість, епізодичність, чи прикмета тільки посольського звідомлення? Чи се так хитрі Малороси “задирали” московських бояр, щоб змусити їх показати фарбу, дати зрозуміти, як вони уявляють собі будучі відносини-ту реальність, яка вирине з-під фраз про царське милостиве жалуваннє і його ревність про православну віру грецького закону і святі божі церкви? Чи навпаки-хитрі Москвичі виловлювали з ріжних балачок, не дуже плянових і послідовних, ті необережні завваження і вислови гетьмана і його писаря, які могли, на їх гадку, придатися пізніше, щоб загачити “хохлів” і спустити їх з високопарних хмар святочної фразеології, так щедро розпущеної в сих урочистих церемоніях, і посадити на цілком реальний ґрунт приказної московської адміністрації?

Здається ясним, що реально розмова не могла вестися так, як се записано в посольськім звідомленню: не могла вона в такій серйозній відповідальній обстанові, не за учтою і не за чаркою так легко і невимушено перелітати з тем на теми, не трактуючи їх в цілости, а вириваючи з цілого комплєксу такі спеціяльні подробиці. Для старої суперечки Карпова-Костомарова про те, в якій мірі повно і об'єктивно московські урядові звідомлення відбивають у собі українську дійсність, сі записи розмов 9 і 10 січня дають свідоцтво виразно негативне: ясно, що сі записи не дають об'єктивного уявлення про сі переговори, що очевидно мали метою, при обговоренню біжучих політичних питань, конкретизувати ті постуляти непорушимости “вільностей, прав і маєтностей”, що були в загальній формі поставлені 8 січня і мали пізніш докладно сформулуватися в московських “чолобитних” цареві. Після сих розмов 9 і 10 січня старшина поставила боярам процитоване вже вище своє домаганнє, щоб бояре дали “письмо за своїми руками”, “чтобъ волностямъ ихъ и правамъ и маєтностямъ быть по прежнему”. Ся тема в попередніх “розговорах” очевидно була настільки вияснена, що на думку старшини її можна було легко сконкретизувати і сформулувати на письмі. Так воно мусіло бути-але московські записи сих конференцій дають тільки окремі виривки з сих дискусій, те що могло московським політикам придатись на те щоб “Малую Росію к рукам прибрать”.

Судячи з сих виривків в центрі дискусій стояло питаннє про права на доходи, поруч того-про ролю московських воєвод і їх участь в адміністрації, про непорушність старих клясових організацій: права і суду верстви шляхетської (за Литовським Статутом і польською конституцією), козацької (козацького присуду) і міщанської (маґдебурґії)-не говорячи про духовну верству з її канонічним правом, тому що воно було спільне, чи рахувалось однаковим з Московщиною. Чи дебатувались при тім принципіяльно такі питання, як відносини влади гетьмана до царської і до московської центральної адміністрації, всенародній характер гетьманського управління, міжнародне становище України (те що потім найбільш конкретно вилилося в праві гетьмана вести зносини з заграничними державами)? Можливо, що вони закривалися такими конкретними питаннями і казусами нинішнього дня, на яких перед усім спинялась увага. Дещо, очевидно, з інерції диктувалося прецедентами попередніх польсько-українських переговорів і договорів-як от число козацького війська, яке повинно було вважатися питаннєм внутрішнього розпорядку, коли військо не претендувало на плату від царя, або питаннє про Чигринське староство, що так несподівано виринало в дискусіях, незмінно принижуючи авторитет гетьмана як зверхника української держави.

Те що записано в московськім звідомленню-мабуть не видумано, тільки повиривано, настріпано з дискусій. Вирвано з льоґічного звязку, з перспективи. Нарушено пропорцію; деталі вискочили наперед, лишивши на заді, або зовсім заступивши важніше, принципіяльне,-але самі в собі сі записані в звідомленню розмови мабуть реальні, здебільшого принаймні.

Тому на підставі записаного треба констатувати, що старшина не знайшлася в ситуації і не була на висоті в сих переговорах. Вона не дала ясної, конкретної, продуманої формули відносин до свого нового протектора, якої вимагав момент. Вона не витримувала ролі правителів України, хочби козацької тільки-визволеної з польського володіння. Не зіставалася на рівні всенародньої репрезентації, хоча часом і маркувала таке значіннє козацького війська, як політичного поняття тотожнього з цілою країною.

Говорили, напр., що “в Запорожском войскЂ кто в каком чину былъ-шляхтичъ, казакъ, мЂщанинъ”,-значить, об'єднували в поняттю “війська” всі суспільні верстви: шляхетську, козацьку, міщанську й ин.-які були під зверхністю війська, себто її правлящої, старшинської верстви. Тоді вона повинна була покривати собою всю адміністрацію края, стояти між краєм з усею його людністю, з одної сторони, і московським зверхником його-з другої, не допускаючи ніяких безпосередніх вмішань сього зверхника у внутрішні справи краю. Повинна була все перепускати через свій політичний осередок: через гетьмана, признаного самим московським урядом, в його інвестиційних промовах, всенароднім правителем, а не тільки комендантом війська. Так і цитований лист сотника Уманця прирівнює ролю гетьмана до королівської, полковника до воєводи, сотника до старости-до орґанів загальної адміністрації ⁸).

Але сеї принціпіяльної лінії не витримували і раз-у-раз збивались на стару позицію: представників самої лише військової орґанізації супроти загального правительства. Чим було колись для козаччини правительство варшавське, тепер таким ставало московське. Варшавське правительство давніше регулювало відносини козацької верстви до инших верств і станів, означало становище козацького війська, правило через своїх урядників справами загальної адміністрації, збирало доходи на загальні державні потреби, на утриманнє загально-державного війська і т. д.– тепер ся роля буде належати московському урядові. За весь час революції старшина не відважилася принціпіяльно виключити центральне правительство польське від сих компетенцій і прав; від часу до часу висувала тільки ріжні фактичні перешкоди для того, щоб польські діґнітарі й урядники виконували свої функції на козацькій території. З переходом під московський протекторат вона видимо не знаходила мотивів для того, щоб відмовити московському урядові того, що вона признавала польському; тим більше, що деякі фактичні перешкоди, які вона знаходила для польських функніонарів-напр. небезпечність пробування серед вороже настроєної людности, наче б то не годилось для одновірців і протекторів з Москви.

В результаті й бачимо, що старшина безпомічно й безвладно плутається між свідомістю свого фактичного державного керівництва, витвореного революційною практикою останніх літ-де військові урядники фактично зайняли місця функціонарів королівських, панських і церковних – р.-католицьких, перебрали їx функції, обернули доходи до військового скарбу і т. д.,-і юридичним станом речей; колишньою передреволюційною конституцією Річипосполитої. Заводить з московською місією мову про звільнення козаків від колишніх старостинських, міських та панських поборів. Ставить питаннє про те-що буде з доходами, виарендованими військом в сих часах на роки. Одні йдуть в таких уступках з своєї державної позиції дальше, другі більш обережні. Гетьман, напр., одмовчується, коли йому говорять про царських воєвод, що мають бути в Київі і в инших городах, і веде мову– мабуть свідомо-тільки про воєводу в Київі, і то не для яких небудь адміністративних функцій, а тільки для маніфестації московського протекторату над Україною, як се він потім поясняв. Проворний Виговський забіг далі, він уже припускає, що зараз же по всіх більших городах будуть царські воєводи, що збиратимуть на царя доходи, і тільки вважає потрібним застерігти, щоб сам збір їх був доручений місцевим людям-щоб не було конфліктів з Москалями. Нагадує, щоб негайно був висланий якийсь московський ревізор, щоб описати на государя “королевскіе и панскіе и всякіе мЂста”. Одним словом забігає вже зараз на ті небезпечні стежки й доріжки, на котрих собі зломив ногу кільканадцять літ пізніше другий проворний землячок, “боярин і гетьман” Іван Мартинович Брюховецький. Що говорили инші на жаль, звідомленнє не пише; треба думати, судячи з пізнішого, що ріжні Тетері також не сиділи спокійно. Скільки в їх безтактних вихватках було персональних мотивів-бажання забезпечити собі ласку нового пана, а скільки більш загального стратеґічного ходу-можливо заінтересувати його новою провінцією, чи васальною країною, трудно сказати. Але не видно, щоб знайшовсь хоч один, який би крикнув: Стій! по сей дуб миля! тут межа української державности!

В свідомости правлящої верстви ся державність, видко, ще не глибоко сиділа, і се ще повніш ніж у сих переяславських переговорах, відбилося в більш детально розроблених і автентично нам відомих петиціях поданих до Москви.

Примітки

¹) Деяка суперечність з попередньою фразою: Виговський був висланий на з'їзд, тільки в переговорах не брав участи – так і перед тим він говорив.

²) Акты Х с. 235-7.

³) В дійсности їх там іще не було – приїхали 27 н. с. січня – акты Х с. 373.

⁴) Акты Х с. 236-8.

⁵) Акты Х с. 212-5

⁶) Вище с. 720.

⁷) Акты Х с. 245-6.

⁸) Вище с. 472.

ВРАЖІННЯ ВІД ПЕРЕЯСЛАВСЬКОГО АКТУ, ПОГОЛОСКИ ПРО МОСКОВСЬКУ ПРОТЕКЦІЮ ТА ЇЇ ПЕРСПЕКТИВИ, ПОГОЛОСКИ ПРО РОЗЧАРОВАННЄ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

Тепер треба з'ясувати по змозі, як фактично відбувався сей перехід козацької України під московський протекторат, і які вражіння й настрої викликав.

Я почну з оповідання київського висланця, печерського черця Макария Криницького-одного з висланих від митрополита і печерського архимандрита емісари для того щоб анулювати заяви випущені московською місією і козацькою адміністрацією. Де він зложив своє оповіданнє, зістається невідомим, бо й джерело, звідки походить се оповіданнє незвісне ¹), і саме воно нічого не поясняє крім того, що з Київа Криницький поїхав 15 січня ст.ст.-хоча далі в тексті сказано, що виїхав він ще 13 січня, зараз по приїзді московських дворян, висланих з Переяслава для переведення присяги і переписи козацьких кріпостей (Кикина з товаришами). Але оповіданнє настільки інтересне, що я вважаю потрібним його навести ціле:

“Післаний він від митрополита київського і архимандрита печерського умисно на те, аби вчинити маніфестацію в луцькім ґроді про те що Москва, наїхавши на Київ, вимагає від о. митрополита, архимандрита і всього духовенства неслушної річи: аби від короля відступили і за пана його не мали, а московському государеві поклонились і присягли. Про те також, що все духовенство вчинити того не хоче, і як не було ніколи ребілізантами, так і на будуче того не бажає. Про се чинять маніфестації по ґродах-післали до в. кн. Литовського ксьондза Шпаковского, з київського бернардинського конвенту, що весь час при отцю митрополиті пробував.

“Розповів (Криницький), що посли московські ²) і архимандрит з черцями пятого дня януарія за старим калєндарем в'їхали до Переяслава, і на водохрещеннє московський архимандрит відправляв церемонію. Другого дня приїхав до Переяслава Хмельницький і скликав на раду чернь, об'явив свою волю-що вже добре надумався ³) і вибрав за пана московського царя. Відповіли, що йдуть за волею старших.

“Дня 8 Хмельницький у двох з Виговським віддав присягу і підданство московському цареві, на що йому присягли навзаєм посли ⁴), і віддали від царя корогву булаву і богату кучму. Потім дня 9 присягли полковники: Джеджала, Тетеря переяславський, ніжинський, прилуцький і инші-котрих не знає. Старого війта переяславського хорого принесено на ліжку, аби присяг, і він другого дня після присяги помер. Богуна, кажуть, не було. Зазначені пункти післані до царя, які там умови-не знає ⁵).

“Задніпрянські міста Москва займає ⁶), теж чинять у Київі й инших: має в них бути московська старшина. До Київа 13 дня януарія-ст. кал.-того дня що той чернець виїхав-приїхали московські писарі, а третього дня мала бути сама Москва– котру проважають полковники, а Хмельницький поїхав.

“Москва вимагає присяги від митрополита і духовенства; вони її ще не складали, бояться, аби старших духовних не перемінили ⁷).

“На питаннє, чи Хмельницький в тім порозумівся з ханом ⁸), не вмів відповісти. Каже, що Орди на Україні нема, і він не сподівається братерства з ними надалі. Орда– кудою йшла через Україну, поступала по-неприятельськи: Паволоч і Хвастов знищила.

“Про Могильницького ⁹) каже, що живе в Чигрині. Не думає, аби тої зими козаки пішли на війну. Про шлюб доньки Хмельницького з Московитом не знає ¹⁰). Тимошева вдова в Чигрині, в дуже малім поважанню, і все від неї забрано”.

Послухаймо тепер вражінь нашого шляхетного земляка, Якима Єрлича.

Іґноруючи попередні зносини Хмельницького з Москвою, він представляє собі справу так, мовляв Хмельницький підчас Жванецької кампанії помітив, що хан хитнувся в сторону короля, тому скоро тільки вернув на Україну, зараз вислав до царя посольство, піддаючи йому військо і всю Україну, і цар “не памятаючи присяги-своєї і свого батька, і вічного договору с Польшею, приймає тих зрадників і висилає до Київа своїх думних бояр і воєвод, щоб вислухати присягу по всіх українських містах, містечках і селах”. В'їзд до Київа ¹¹) тих воєвод був такий: напереді йшов або їхав козацький полк, потім вели коней царських-12 турецьких коней, в ріжних капах з золотоглаву до самої землі і з золотими сідлами. За тими кіньми йшов полк синів боярських, гарно вбраних, в соболях, на турецьких конях в уборах з золота і перел. Між ними були 4 корогви, дуже великих і дивних, коштовної чудесної роботи: на одній лев, на другій одноріг, на третій Мелюзина (русалка), на четвертій чудодива морські. За ними воєводи ¹²). Процесія духовних вийшовши з Св. Софії їx стрічала і відпровадила до церкви. Позаду йшов знов полк зрадників і розбійників. Кілька день пізніш вислухано присягу духовенства й міщан київських, від великого до малого, і дань на них вложено.

Чорнобильський протопоп так писав чернобильському підстарості в початку лютого н. с. ¹³): “Просив я слізно Господа мого, аби річи добре стали, але як бачу-зле! Бо видав нас усіх Хмельницький московському цареві в неволю, по Володимир, по Турів, і ще далі.

“Сам з військом своїм присяг, і місто Київ силою ¹⁴), під страхом кари мечної, змусив до того, що присягло. Тільки духовенство не присягало, а ті всі міста і місточки присягли. Не знаю, що буде з Чорнобилем; дуже скоро будуть змушені зробити те саме. Сам оглядав я своїми очима нещасливими, як Москва на Київ наїздила. Від царя були такі особи-називані шумно ¹⁵) як тільки бути може (вичислені Бутурлин, Алферьев, Лопухин і “стольник царський”), з ними тисяча коней Москви, два полки козаків. Перед корогвами їх ведено 9 турків ¹⁶), пишно вбраних в капи. Потім ішли їх корогви, дуже гарні червоно-рябі ¹⁷): на одній лев, на другий одноріг, на третій риба морська з дівочим лицем в короні. Потім ведено 8 турків прибраних в капи з сріброголову ¹⁸) по саму землю. За ними самі йшли, пішо, в Золоті Ворота, де їх стрічали о. митрополит і все духовенство-за слізами світу не бачило, а й. м. о. митрополит з жалю аж обумирав. І ще був з ними архимандрит з столиці-він присягу читав коли міщани присягали, протопоп із столиці й инші черці й дякони, в пишних ризах. А самого гетьмана не було.

“Воєвода московській іде на Київ з ста тисячами: Німців пятдесят тисяч і Москви стільки ж ¹⁹). Сих гостей скоро сподівайтеся до себе і тримайтеся пильно в обережности! Сорок тисяч Донців і 80 тисяч козаків-сі против Орди, а цар з усею силою рушився з столиці під Смоленськ. Того всього скоро сподівайтеся, і лист мій всім моїм мил. панам і добродіям ознайміть, а мене в ласці своїй панській ховайте, аби я за вами був безпечний свого життя в Чорнобилю-бо не маю чим своїх діток вивезти-тільки що живемо.

“У Чорнобиль заїхав стольник царський Василь Петрович Кикин ²⁰) в четвер 26 явуарія ²¹). Добре зробив єси, що до нас не поїхав – був би в руках. Було з ним 5 хоругов люду, і вже дістали про тебе відомість і пильнували ²²). Богато було крику-плачу, як міщан до присяги гнали. Цар обіцяє всіх при правах і маєтностях заховати, хто добровільно піддасться і охреститься, і ще понад то права запевняє”.

Відомий нам ротмистр Павша пише Радивилові з Мозиря 2 н. с. лютого ²³): “За певну річ доношу в. кн. м.-так як би сам в. кн. м. очима своїми на то дивився,-що той зрадник Хмельницький з полковниками своїми задніпрянськими виконав присягу московському цареві 22 січня в Переяславі і одержав від московського царя через тих чотирьох воєводів, а пятого архимандрита дарунки: шаблю, булаву і кілька пар сороків соболів. Полковникам дано по сороку соболів, сотникам по дві пари, отаманам по парі. Потім як вони зложили присягу, гнали до присяги міщан переяславських; ті завзято спротивлялись, а війт тамошній, бувши хорим, коли його веліли як хорого принести до церкви Пречистої, мусів присягу виконати, і в жалю вмер на третій день по тій присязі своєю смертю ²⁴).

“Хмельницький з усіми достатками і добитками своїми виїхав, і взявши щось з армати пішов до Миргороду, а звідти всі стада й худобу пригнали над Самару. Полковникові переяславському Тетерухові ²⁵) і ніженському-швагрові свому велів відпровадити трьох воєводів до Київа, щоб відібрали замок, місто і присягу від міщан, і вони третього дня ²⁶), з 6 тис. козаків і 500 Москви війшли до Київа. Хто був старшим воєводою, не міг довідатись-тільки то мені дали знати мої (люди), котрих я вислав іще перед Різдвом до о. митрополита, що старшого звали Микитою. Той Микита став у київського війта Сумковича; другий Василь Василевич, став у Левка, цехмистра кравецького, на Широкій вулиці; а третій став у міщанина при Вишгородській брамі. Невелику стацію привезено їм до Київа з Баришполя, Воронкова й инших ріжних міст, і роздано Москві. Коли Москва в'їздила, полковник Пішко велів стріляти з гармат, і в місті їх приймав, і всякі їм достатки давав. Другого дня обіслано весь київський маґістрат і поспільство, аби йшли до присяги. Ті дуже відмовлялись і не хотіли йти, але козаки гнали їх як худобу. Маґістрат виконав присягу в мурованій церкві Пречистої, на ринку, за їх московською ротою (присягою), що вони дали, і той архимандрит ту роту читав. Поспільство-ж одні у св. Спаса, другі у св. Микити, треті у Пречистої Наберезької ²⁷) виконали присягу, за тою ж ротою, але не називали себе власним хрещеним іменем, і після тої присяги сильно на них нарікали, а Бога просять, аби військо й. кор. м. як найскорше наступило: обіцяють охочо піддатись. Ту волю царську, що їм проголошено, дуже немило прийнято. Бо дано їм таке правило (kondycya), щоб простий нарід уборів (ochędostw) не вживав, в жовтих чоботях не ходив, тільки в ходаках та сермязі, жінки-в убранню власного виробу, а бавовни і крашених полотен вживати заборонено. На се все поспільство не годиться, і виглядає війська й. кор. м. як Бога.

“Й. м. о. митрополит присягати не схотів, так само о. архимандрит і все духовенство-вимовляються тим, що не мають згоди від константинопольського патріярха. Не знаю, чи в тих днях їx не примушено (до присяги), але знаю, що така деклярація від них була. Уманський і браславський полк не схотіли з Хмельницьким мати зносин, ані їхати на ту присягу до Переяслава, і так та половина України відірвалася.

“З Київа знову два воєводи мали виїхати 6 с. м. до Чорнобиля-полишивши в Київі свого воєводу. А відібравши Чорнобиль і зіставивши там залогою Броварську сотню-дуже добру, задніпрянську, а другу Вишгородську, а третю Димирську, а старшим якогось Москвитина, і добре обсадивши Чорнобиль,-Київський полк має попровадити воєводу-не знаю котрого-на воєводство Чернигівське Остер, Козелець, Любеч, Лоїв: вже по сто чоловіка пішло збройно на ті полки до Любеча. Любечани біжать до мене з тими відомостями, і в Брагинщині велика трівога”. (Автор висловлює гадку, що тих Любечан і инших жичливих людей можна було б ужити для бунтування Задніпрянської України і правобічної, пообіцявши їм від короля ріжні милости, і в пізнішім листі, 28 березня н. ст. Павша сповіщає, що Любечан і Лоївців, які мешкають по ріжних містах-в Чернигові, Ніжині, Острі, Козельці, він намовляв аби вони ширили універсали, роздані їм від Павші, з закликами до вірности королеві, і селяне з любецьких сіл, що на сім, правім боці Дніпра, обіцяли зістатися вірними королеві).

“Донесли мені також петриківські купці, що бувши в Київі чули, нібто Москва має поставити сильну залогу в Київі, другу в Чернигові, третю в Переяславі (З того приводу Павша звертає увагу на потребу скріпити залогу в Мозирі).

Пересилаючи Ян. Радивилові наведенний вище лист чорнобильського протопопа ²⁸), 11 лютого, він додає до його вістей такі новини від себе: “Полк кр(оп)ивенський і полтавський відірвались від Хмельницького і не схотіли присягати цареві московському. Великий пострах пішов між поспільством. На ринку переяславськім гультяї одного разу при зборі вівса силоміць немало Москви кіями погаласували і овес від них відібрали. І сам Хмельницький був в немалім страху, так йому сказали: Ми за котів душ наших продавать не будемо, як ти продав, і пана свого зрадив” ²⁹). Від Чорнобильців дуже мало у кого відібрав присягу-силою, і міщане таможні нерадо Москву прийнявши, роз'їхались і як бога виглядають війська (королівського). І так доношу-що й уся Україна того собі бажає. Отець митрополит і архимандрит київський іще не присягали і присягать не хочуть, так заявили, що краще їм умерти, ніж віддати присягу цареві московському, і при сій деклярації стоять” ³⁰). В иншім листі тогож Павші маємо такі відомости з місяця березня:

“До Київа війшло кілька тисяч Москви і в валу на площі коло св. Софії стали. Зараз місту і манастиреві печерському і всій волости чернецькій, селам і містечкам найближшим наказано привезти з диму по 3 палі дубові: хочуть на тім валі ставити і місто фортифікувати.

“Той зрадник Хмельницький мешкає в Чигрині разом з Виговським, а їх жони з дітьми, і невістка також за Дніпром в Миргороді-живуть з усіма достатками. Тим часом їздив сам зрадник до Путивля і там з тими московськими воєводами порозумівався. Військо московське стоїть в Комарицькій волости і ще нікуди не рушається-через недостачу сіна. Свіжа залога козацька прибула до Чорнобиля-їх не більше 150 коней, а Москви між ними тільки 30. Минулого тижня вже не дозволили нашим купувати збіжа, і вигнали небожат з міста, взявши по 4 золоті від воза як мито, і виправляючи їх з міста велено їм казати: коли хочете мати хліб, виходьте сюди до нас з жонами і дітьми, буде вам ліпше! Теж саме в Іванкині (?) сталось. А з Котельні й инших містечок прийшло минулого тижня до Норинська більше ста коней, а що лишалося ще людей на тім пожарищу, всіх забрали з жінками і дітьми на свої вози і повезли з собою на Україну: не лишилось людей крім кількох баб у шпиталю.

“Та чорнобильська залога наказала міщанам і всій волости, щоб привезли по 3 палі-хочуть фортифікуватись, так само і в Горностайполі. Як Горностайпільці так Чорнобильці обіцяли мені зіставатися жичливими, але я вже сумніваюсь, бо вже ті залоги стали, і почали вже за царя молитись, і московські церемонії відправляти.

“В Чернигові досі залоги ще не було; козаки сидять по домах і коней годують, хліб готують. Те саме по всій Україні діється.

“На полковництво київське прислали з Чигрина Яненка полковника. Той зрадник приїхавши показав свою нелюдськість: велів стяти Пішка, попередьього київського полковника. Що за причина, не можу довідатись, але так доносять, що був нам прихильний.

“Маю також певну відомість, що Хмельницький вислав послів до хана, й іменем царським його прохає, аби стояв при війську московськім і козацькім-обіцяє йому від московського царя грошей у-двоє против того, що мав би він дістати від короля, і сина свого обіцяє дати в застав,-аби тільки пристав до московського царя.

“То також доношу, що минулого тижня війшли були лижники-казали мені, що було їх 400; прийшли до села Дернович, ухопили хлопа і на муках взяли у нього деякі відомості; спаливши село й замучивши кілька хлопів, повернули до Дніпра” ³¹).

Молдавський воєвода доносив королеві, що йому написали з Рашкова-з крайнього погранича козацької території. “14 фебруарія дано мені знати напевно, що якийсь Москаль, якого звуть “воєводичом”, приїхав 12-го до Рашкова від московського царя, і козаки його прийняли з найбільшою пошаною. Сказав їм, що Хмельницький вирікся приятелювання з ханом і став “голдовником” (васальом) московського царя й віддав йому всю Україну. “Тому така тепер воля царя нашого, аби ви всі були йому вірними голдовниками яко панові християнському!” Скликав на. другий день всіх до церкви і велів присягати на вірне підданство. При тім обіцяв їм (козакам, очевидно) кожному на рік осібно з царського скарбу по 20 талярів і барву (жупан)-аби тільки щиро служили. А в кожному місті має бути старостою Москаль. Сю присягу в четвер (12 лютого) козаки в Рашкові виконали, а другого дня той Москаль мав їхати до Мясковки, і так їздячи від міста до міста мав приводити козаків до присяги на вірне підданство (holdowanie), а сповнивши се, має зістатися в Браславі. І нічого иншого сі неприятелі не мають на гадці, тільки спільними силами вдертися до держави в. к. м. і нищити, а здобувши побіду-мати собі столицю в Київі” ³²).