Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 16 (всего у книги 105 страниц)

Тогож дня Бутурлин з тов. розсилали своїх стольників і дворян в полки-по одному на полк, але з деким іще піддячий; їм роздано накази як вони мають поступати. До нас заховався такий наказ даний Василю Кикину, висланому в городи і містечка Київського полку. В ньому коротко переповідається інструкція одержана Бутурлиним: вона мала служити взірцем для Кикина й инпшх стольників і дворян розісланих по городах. Бутурлин привівши до присяги гетьмана, старшину, всіх значних людей, козаків і міщан, мав описати город, всякі укріплення, артілєрію й її запаси, всякі будови і монастирі, і так само стольник Василь (Кикин). Приїхавши до якого небудь “города” Київського полку, він повинен оповістити сотника і “приказного чоловіка”, котрому той город доручено, щоб вони і всі люди прийшли до нього, як висланця з царського наказу, до зборні або до церкви. Коли вони зійдуться, Василь мав сказати їм промову на взір Бутурлина: царським іменем спитати про здоров'є сотника і все військо Запорозьке православної віри, потім виложити історію як цар прийняв Запорозьке військо з городами і землями під свою руку, і гетьман з старшиною і всякі люди цареві присягу зложили, так щоб і місцеві люди так само “віру учинили” цареві.– “Що вам вел. государеві служити, добра бажати у всім і буть під його государською високою рукою з городами і землями на віки невідступно, (а для того) принести іменну розпись козаків, міщан і всяких людей того города, за своїми підписами”. Коли вони принесуть розпись, за тою розписю місцеве духовенство мало всю вичислену в ній людність привести до присяги “за чиновною книгою”, а стольник Василь мав їм за се обіцяти царську ласку і оборону. Привівши до присяги, мав описати город, всякі укріплення, артілєрію, запаси, будови і манастирі, як зійдуться в городі. Потім таким же чином об'їхати всі городи Київського полку, і списавши то все в “переписних книгах”, ставитися з ними у В. В. Бутурлина з товаришами ⁸).

Того-ж дня Бутурлин приймав іще донських козаків, з тих що були з гетьманом в останній кампанії; вони розповіли дещо про жванецьке замиреннє-ми се згадували вище, і поза тим про сю розмову звідомленнє не дає нічого.

Упоравшися в Переяславі Бутурлин з тов. того-ж дня 14 (24) січня виїхали до Київа, в товаристві київського наказного полковника, і двічі заночувавши в дорозі, рано 16 (26) січня під'їхали до Київа. На лівом боці Дніпра стріли їх київські сотники з тисячею козаків, під девятьма корогвами, а переїхавши Дніпро, “не доїхавши городового валу, від Золотих Воріт версти з півтори, стріли вони депутацію київського духовенства: митрополита Сильвестра з владикою чернигівським Зосимою й печерським архимандритом Йосифом Тризною й инших манастирів ігуменами і намісниками. Вони виїхали на зустріч бояр в санках і візках. Митрополит, вийшовши з візка, сказав таку промову:

“Коли приходите від христолюбивого царя-від православного православні царські мужі, бажаючи відвідати благочестиве наслідство старинних великих князів руських, коли приходите до престолу першого благочестивого російського великого князя,– виходимо вам в зустріч, і цілує (витає) вас в лиці моїм отой благочестивий Володимир великий князь руський, цілує вас святий апостол Андрій Первозванний, що провіщав великій славі божій на сім місці просіяти-яка нині, з приходом вашим щасливо нині оновляється; цілують началоположники общого життя (чернечого) Антоній і Феодосій, і всі преподобні, що віддали літа й життє своє Христові в печерах сих; цілуємо в Христі і ми з усім освященим собором благородіє ваше, цілуючи з любовю кличемо: війдіть у дім Бога нашого, в перший осідок благочестя руського, аби приходом вашим оновилось як орлина юність насліддє благочестивих князів руських "⁹).

Сказавши сю промову митрополит сів знову до свого візка і поїхав до Софії, а за ним Бутурлин з товаришами поїхали саньми. В Золотих Воротах стріло їх духовенство софійське, печерське, з инших манастирів і церков, з хрестами й іконами. Митрополит з владикою чернигівським і печерським архимандритом війшли до Софійської церкви з іконами-серед котрих несли знов царського Спаса. В церкві митрополит убрався в ризи і проголосив многолітство цареві. Але після сеї паради Бутурлин тутже не сходячи з місця виговорив таку “рЂчь”: В попередніх роках гетьман Б. Хмельницький і все військо Запорожьке богато разів присилали до вел. государя прохати його прийняти їx під свою високу руку-митрополит же ніколи про те й. цар. вел. не просив, ані писав, ні царської милости не шукав; отже нехай об'явить, чому вел. государя не просив і не писав до нього?

Митрополит на се відповів, що про прохання гетьмана і війська не знав, тепер же він уважає своїм обовязком молитися Богові за царя й його родину.

Інцідент признано вичерпаним. Бутурлин етикетально спитав митрополита та його колеґ “о спасеніи” (в московським ритуалі світських людей питалося про здоровлє, а духовних-“о спасенном пребывании”). Духовенство подякувало і навзаєм спитало про здоровлє царя. Бутурлин поїхав з собору на свою кватиру. Його проводили полковники і козаки в корогвами. Коли переїздили повз замок, звідти почали стріляти з гармат.

Другого дня 17 (27) січня приводили до присяги міщан; в присяжних реєстрах записані як “земські люде”: війт Йов Сомкович, бурмистри Данило Галецький й Іван Семенів, лавник Самійло Нефедьев, писар Влас Денисів і 512 міщан, потім ріжна припадкова публіка: “рождественський дячок Самійло Давидів, 4 “вспеваки” і 47 козаків Переяславського і Київського полку. Другого дня заприсяжено козаків: наказного полковника Василя Дворецького, 7 сотників, 3 осавулів, 2 писарів, 338 козаків і (приписано): “київська шляхта Іван Грибовський і Олексій Підліський”. Але митрополичих і печерських людей на сих церемоніях не було, тому Бутурлин післав до митрополита стольника Кикина, а до архимандрита піддячого Плакидина сказати їм, щоб прислали до присяги шляхту і слуг, дворян і міщан, які живуть під їх присудом. Митрополит і архимандрит обіцяли, що вони поговорять між собою і дадуть відповідь. Але день пройшов без відповіді, і другого дня Бутурлин післав до обох того ж Плакидина уже з виговором і натяком на можливість “строгого карання”. На жаль в посольськім звідомленні тут єсть прогалина, і сей останній натяк зістався не зовсім ясним, властиво неповним. Бутурлин і тов. мабуть відкликувалися до гетьманського універсалу, розісланого в полки разом з московськими дворянами, де була, очевидно, така погроза для “незичливих” новій московській зверхности. Вони остерігали лідерів української церкви, що їм годиться сприяти об'єднанню православного християнства, а не вносити “розвратье”, і наказували прислати своїх людей до присяги негайно-“щоб божому і царському ділу не було ніякої затримки”.

Але митрополит відповів супорно”: що шляхта і дворяни, скільки їх тут в Софійськім домі, не держать за собою ніяких маєтностей, служать митрополитові за особисте утриманнє, і присягати їм цареві нема чого. На нові умовлення піддячого відповів знову, що він порадиться в тім з печерським архимандритом і иншим духовенством і дасть відповідь, і так само відповів архимандрит.

Тоді вибрався до митрополита сам дяк Лопухин. Він докорив йому за таку-неприхильність (нерадЂнье),його обіцянки порадитися з духовенством вважав відмовляннєм, радив йому прислати своїх людей зараз, щоб не стягнути на се гніву царя і гетьмана, “і виговорював йому то з великим вичетом”. Але митрополит відповідав далі “упорно”: доказував поперше, що його шляхта і дворяни люди вільні і він їx не може посилати; подруге-вважав се небезпечним з становища православних, підданих короля. “Під паствою моєю богато духовенства в ріжних литовських городах; коли король довідається, що я посилав шляхту й дворян своїх до присяги, він звелить порубати тих епископів і духовенство все, і я за ті душі перед Богом буду відповідати”. Лопухин намовляв, докоряв, нарешті-коли митрополит не хоче його слухати, нехай їде з своїми арґументами до Бутурлина. Але митрополит не піддався арґументам сього лідера московської дипломатії (думні дяки-це був вицвіт московської бюрократичної мудрости). Він скромно говорив: знається пан з паном, а моє діло тільки молитись за здоровлє господаря. І кінець кінцем таки післати своїх людей до присяги відмовився і сказав, що не має про що говорити з Бутурлиним, і до нього не поїде. Лопухину лишилось тільки наговорити йому всяких неприємностей, що він і виконав повною мірою, і демонстративно не взявши благословення у митрополита на прощаннє, пішов від нього.

Але сталося щось-не знаємо, що саме і як, що зломило завзяттє митрополита, так твердо витримуване перед московськими послами. Другого дня, 19 (29), він і архимандрит таки прислали іменні списки своїх слуг і дворян, і їx самих для присяги ¹⁰). Чи був се наслідок якоїсь наради духовенства, чи натиску з боку козацької старшини (що мині здається найбільш правдоподібним)-напевно трудно сказати. Але московська місія осягнула сей важний результат: змусила українську церкву признати сей факт-перехід України під царську зверхність. Митрополичих людей зараз заприсягли в Софії, печерських в Лаврі того-ж самого дня. Митрополичий писар Филоненко прийшов до Бутурлина з вістями про польські справи-в доказ своєї льояльности. Оповідав про велику хвилю незадоволення, що підіймалася на короля в Польщі. Його обвинувачують в тім, що він програв кампанію, сприяючи козакам, тому що завдячує їм корону, що він хотів вирятувати Тимоша і умисно ухилився від битви, коли гетьман підійшов під Гусятин. Закидають йому також, що він ні трохи не має воєнного щастя, і хочуть вибрати иншого короля, а тим часом буде справляти його уряд прімас, і т. д. ¹¹).

Упоравшися з духовенством, і розіславши після сього призначені йому від царя дарунки, Бутурлин другого-ж дня, 20 (30) виїхав з Київа до Ніжина-приводити до присяги тамошню старшину. В дорозі він отримав листа від гетьмана з Корсуня: гетьман пересилав листа отриманого від Караш-мурзи і просив прискорити прихід до Київа царського війська-“аби в Київі від литовських людей було безстрашно”. Може бути се стояло в звязку з вістями про наступ польських хоругов на Подністровю, що пересказував Бутурлину Виговський. Вислані від Бутурлина московські дворяне вважали тому небезпечним їхати туди. Також на Побоже, і навіть на Пороссю небезпечно їм було їздити, з огляду на Татар, що повертали з ясиром з польських країв (“з-під Варшави й инших польських городів”, як висловився в листі Виговський), і по дорозі розбивали також українську людність. Але крім того дворяни доносили Бутурлину також, що у гетьмана тепер кримські посли-про що гетьман Бутурлинові нічого не писав. Бутурлин з сього приводу писав гетьману з докором, нагадуючи переяславські наради в кримській справі,-що він тепер його не повідомив про прихід кримського посольства, і з чим вони приїздили, і з чим він їх відправив. Домагався, щоб про те все негайно його сповістив з стрілецьким сотником, післаним до нього від Бутурлина: все що можна зміркувати про польсько-кримські відносини, і що можна від них сподіватись. До Куракина ж післав скорого післанця, щоб він справді поспішив з своїм військом до Київа, “аби литовські люди не наробили якої небудь шкоди царським городам і людям” (розуміти тепер уже про українських) ¹²).

До Ніжина Бутурлин з товаришами прийшли 23 с.с. січня (2 лютого). За пять верст їх стрів Іван Золотаренко під корогвами, а під містом прославлений пізніше землячок-протопоп Максим Филимонович з духовенством, корогвами, святою водою. Він виголосив до Бутурлина таку промову:

“Хто з православних християн і російських синів не зрадів, побачивши в нинішніх часах таке добродійство боже, що не дав він до кінця упасти і до знищення прийти свому добру, але так як визволив синів Ізраїлевих з руки фараонової через Мойсея, вірного раба свого, так тепер визволяє нас-православних синів російських від ворогів наших через вірного раба свого, великого государя нашого. Отже як тоді сини Ізраїлеві, сухо пройшовши Чермне море, і себе визволеними побачивши, з радістю Богові пісню побідну воспівали: “Співаймо Господеві, славно бо прославився”,-так і ми благодаттю божою і превеликою ласкою й. цар. величества виратовані від ймовірних супостатів наших, що хотіли віру нашу православну до-решти викорінити,-подяку Богові всемогучому, а його цар. вел. честь, поклін і послух віддавши, молитви, благання і подяку пильно й однодушно, одними устами й одним серцем підносимо. Хай Господь сохранить в здоровлю і довгім пробуванню пресвітлого государя нашого з царицею, благородними дітьми і всіми боярами! Хай зробить його хоробрим, непохитним і страшним для всіх ворогів, що повстають на віру нашу православну! Хай розпросторить Господь державу царства його! Хай утвердить Господь престіл величества його! Хай укріпить Господь Бог скиптри величества його! Аби й ми, негідні, за державою царства його визволені від таких бід і гоненія супостатів наших, пожили в тихім і безтурботнім життю, у всяким благовірстві і чесноті” ¹³).

Після сеї промови з процесією, під грім гармат прийшли до соборної церкви і відправили, прикладом инших міст, відправу за царя, а другого дня привели до присяги цареві місцеву старшину, козаків і міщан і всякого стану людей, а висланий наперед, іще з Переяслава стольник Дмитрієв приїхав з звідомленнєм про свою роботу що до приводу до присяги сього полку, і з проханнєм дальших інструкцій. Полковник Золотаренко ще раз повторив проханнє гетьмана, щоб воєводи поспішили своїм приходом до Київа, для безпечности від литовських людей. Бутурлин вислав з приводу всього сього звідомленнє цареві і при тім просив дальших інструкцій для дворян розісланих в полках. Їx роля йому самому очевидно представлялась не багато ясніш ніж козацькій старшині, що допитувалася його в Переяславі, як довго сі московські дворяни зістануться по полках, і висловлювали побоювання, що їx присутність там збентежить людність, коли не буде від царських послів декларацій про захованнє старої адміністрації й суду. Людність буде бачити в них нових, московських правителів, присланих на те щоб заступити колишніх польських. Бутурлин з тов. на власну руку доручив їм об'являти людности, що адміністрація зістається при полковниках до дальшого царського розпорядження; але розіслани дворяне, перевівши присягу, не рішаються виїздити з полків без царського розпорядження, не знаючи, що далі їм робити, і Бутурлин просив у царя такого указу ¹⁴).

З Ніжина спішно поїхали до Чернигова, поспішаючи докінчити дане дорученнє. Тут процедура була теж скорочена до мінімума. При брамі шпалєрами стояли козаки, а протопоп Григорий з духовенством стрів послів і прийшовши до собору Спаса, відправив многолітство. Зараз же потім переведено присягу, і того-ж самого дня, 28 січня (7 лютого) пішли назад до Ніжина, доручивши чернигівську адміністрацію вести далі полковникові Пободайлові: “в Чернигові і Чернигівського полку городах і містечках всяких людей наказали відати по дальшому, і всякі вісти збирати й писати про те государеві”.

В Ніжині їм самим трапився вістун, якийсь служебник пана Заблоцкого з місточка Загаля, присланий по коней, тому тижнів зо два, в тім переконанню, що між королем і гетьманом сталось замиреннє. Чутки були такі, що договір стався на тім, що козаків буде 40 тисяч (зборівські умови), а понад то всі служитимуть як давніше своїм панам, “і всім іти весною на Московське царство” ¹⁵).

Тутже наспіла відповідь від гетьмана про татарських послів, що були у нього. Причина посольства була та, що козаки Богунового полку побили богато Татар і позабирали їм здобич, коли вони вертали з Польщі. Хан посилав до Богуна, щоб він велів не зачіпати Татар, поки вони перейдуть, спеціяльно людей Келембет-мурзи і Осман-аґи, що лишилися позаду,-“щоб не розривалася приязнь”. На се гетьман відписав ханові, що Татари, проходячи через козацьку територію, теж грабують і шкоди чинять,-аби хан їх стримав, бо він инакше сам також буде змушений за своїх людей постояти.

Виговський при тім також подав новини. В Шаргороді Ляхи вже бються з козаками, і гетьман велів війську бути на поготові. Пересилав в сій справі й листи: від польського поручика Окуня і від ямпільського козацького сотника Яхна до Богуна; на жаль сі листи в актах не зберіглися. Переслав Виговський також ханський лист в ориґіналі. Відносини з Татарами представлялись йому непевними. Татари богато Поляків побили і в полон забрали, між иншим звісного нам Сапігу,-так що трудно вгадати, чи витримає сей новий польсько-татарський союз. Келембет-мурза, що приїздив з товаришам до Корсуня, коли йому сказано було, що гетьман з військом піддався під царську руку,-сказав, що вони, мурзи, і після сього зістануться в вічній приязни з козаками, і на весну готові з ними знову йти на Ляхів. До хана гетьман висилає своїх послів, але чи буде у них приязнь, вгадати не можна ¹⁶).

Куракин з тов. писав з Путивля, що 18(28) січня туди прийшли, але чекають іще салдатів, призначених до Київа, і підуть до Київа, як їх дочекаються ¹⁷).

Золотаренко з місцевою старшиною заявили скарги на пограничну московську адміністрацію в Яблонові й Брянську, що вона арештує й чинить ріжні кривди міщанам з козацьких (“черкаських”) городів, не роблячи ріжниці між ними і польськими підданими. Бутурлин просив їх тим не ображатись, і обіцяв зараз написати до Брянська і Яблонова ¹⁸). Треба сказати, що в відписках яблонівських воєвод з місяця січня робиться ріжницю між “людьми Хмельницького” і “людьми королівськими” власне в такій досить інтересній з державно-правного становища формі ¹⁹).

Нарешті в ночи під 1(11) лютого з Арт. Матвеевим, що відвозив з Переяслава звідомленнє Бутурлина про присягу гетьмана і старшини, наспіла царська грамота з похвалами за довершене діло і наказом вертатися до Москви. Другого ж дня місія спішно рушила до Путивля-в супроводі наказного ніжинського полковника; приїхали туди 4 (14) лютого і обдаровавши ніжинських козаків, другого дня рушили до Москви. На дорозі, в Калузі їх перестрів царський стольник з другою похвальною грамотою, а по приїзді об'явлено їм велику царську ласку. Поперше за те, що вони відмовили гетьмана і старшину від “непристойної” вимоги від них присяги іменем царя, і щасливо привели до присяги й інвеститури царськими клейнодаки. Друге– що вони переломили завзяттє митрополита й печерського архимандрита і примусили до присяги їх людей, і таким чином привели під царську руку “велике князівство Київське”, з Печерським монастирем і церквою Успенія, побудованою самою Пречистою, і з печерами Антонія і Теодосія з усіма святими. Потретє, що привели під царську руку “велике князівство Чернигівське” з городом Ніжином, а по инших містах розіслали дворян згідно з царським наказом. За се Бутурлин дістав високий уряд “дворецького з путем” і ріжні нагороди, його товариші також. Все се було зроблено в перших днях березня с.с., але оголошено офіційно кілька тижнів пізніш, по закінченню московських переговорів з гетьманськими послами, що вінчали переговори в Переяславі.

Примітки

¹) Так у присяжних реєстрах, як вище.

²) Грамота заховалася в московському перекладі, з поправкою в даті:

“Великому государеві і т. д Б. Хмельницький і військо низько чолом бють. Богові милостивому і в. цар. вел. велико дякуємо, отримавши тепер, чого від віку бажали сьмо... Згідно з словом євангельським присягу в. цар. вел. ми вчинили... і просимо в. цар. вел. нас своїми вірними слугами і піданними вважати і від усіх неприятелів боронити. А що ми з ближнім боярином в. цар. вел. і його товаришами розмовляли про всякі справи, то вони ширше в. ц. вел. скажуть... З Переяслава 8 січня”. З такою датою сей лист надруковано в Собр. госуд. грамот III ч. 163. Але Карпов в Актах Х с. 261 взяв під сумнів сю дату-явно поправлену в списку долученому до московського звідомлення, і думає, що грамота була подана від гетьмана послам 13 (23) і вислана ними до Москви перед виїздом з Київа 20 с. с. січня. Та кінець кінцем се не має річевого значіння.

³) Про сі розмови далі.

⁴) Акты X c. 242 и 7.

⁵) Амбіції дуже пікантні, коли ми знаємо тепер, що то за шляхта була в Переяславі. Всю сю історію можемо вважати за родинний винахід Виговських.

⁶) В статейнім списку се під 13 січнем, даю перевагу одписці Бутурлина з 22 січня, що знайшлася між актами 1669 р. Малор. прик.-5882/71 (зміст стат. списку годиться с одпискою).

7). Див. вище с. 743.

⁸) Симбирский Сборникъ 1895 року, папери Кикиних ст. 38-40.

⁹) Акты Х с. 252.

¹⁰) В присяжних реєстрах записані під сім днем: митрополичі слуги, шляхта: писар Олександр Малиха, конюший Петро Андрушкевич, кухмистер Петро Кононів, Михайло Шархавський, Микола Лозовицький, Петро Андронівський, Венедикт Вербицький, Григорий Рига Грек, Гаврило Дерубжинський. Покойові: Андрій Малиха, Іван Углицький, Степан Крижановський, Степан Махновський, Лука Загорський, Степан Шулярський, Гнат Гурський. Слуги печерського архимандрита, шляхта: конюший Олексій Нос..ревський, писар Михайло Якович Вуяхович, кухмистер (зачеркнено) Яків Єрмолин, Іван Шиняльський, Олекса Семашко, Михайло Кучарський, староста печерський Степан Сипковський, Федір Передремирський, Семен Духонин, Роман Степанович Борецький, Степан росохацький, Прокіп Предилович, Кирило Цибульський, Калинник Мянинка, Петро Польчакевич, Севастян Луковський, Іван Сосновський, друкар Федір Одриховськии, Адам Осинський. Форма ймень часто непевна.

¹¹) Акты Х с. 252-9.

¹²) Тамже с. 263-5.

¹³) Акты Х с. 266-7.

¹⁴) Тамже с. 268.

¹⁵) Акты Х с. 270.

¹⁶) Акты Х с. 271.

¹⁷) Тамже с. 274.

¹⁸) Тамже с. 272-3.

¹⁹) “И мы ихъ роспрашивали, чьи они торговыи люди: гетьмана-ль Б. Хмельницкого изъ Черкасскихъ городовъ, или они королевскіе. И въ распросЂ намъ те торговые люди сказали: Люди де они королевскіе, города Могилева, а нынЂ де они живутъ въ черкасскомъ городЂ НЂжинЂ у гетмана Б. Хмельницкаго. В другім випадку: “Королевской ли он человЂкъ или гетмана Б. Хмельницкаго Черкашенинъ, намъ про то вЂдать непочему”. – Акты Моск. гос. II с. 359.

ХАРАКТЕР ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ УМОВИ, ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА В НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ, ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА В НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ, ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА В НАУКОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ, ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА ҐАРАНТІЇ ДОГОВОРУ.

Я досить детально переказав се звідомленнє московської місії не тільки тому що воно одно дає нам зверхню історію сього многоважного в історії України моменту, але й тому що воно досить добре ілюструє становище одного з контраґентів– московського уряду, й його політику-той характер, якого він хотів надати сьому актові. Вівши весь час переговори в сій справі виключно тільки з козацьким військом, властиво з його головою-гетьманом Б. Хмельницьким, він одначе підчеркує, що приймає разом з тим “городи і землі”, всю територію України, з усею людністю-людьми всякого чину. Тому підкреслює всенародній характер гетьманської влади і репрезентативний характер козацького війська-як верстви провідної, керуючої, котра представляє всю країну, так що приймаючи в підданство військо, цар приймав під свій протекторат весь край. Як найвище оправданнє такого вчинку висуваються інтереси єдиної праведної православної реліґії, в обороні котрої мовляв повстало козацтво, але не можучи забезпечити її своїми силами, покликало до помочи, як зверхника і протектора, московського царя. Досить неприємним дисонансом з сього становища був факт-нетактовно пригаданий устами Бутурлина митрополитові, що духовенство-сей офіційний сторож реліґійних інтересів, ніякої участи в тім не брало. Але коли кінець кінцем вдалось примусити митрополита й печерських людей присягти цареві, інциндент вважався щасливо ліквідованим.

Традицію попередньої, польської державности Москва старалася можливо ослабити або й розірвати. Підчеркувала, що король цареві не приклад, як невірний і обмежений, конституційний монарх (“не самодержець”), так само польські порядки– не пара новим порядкам під московською зверхністю. В уставленню нового ладу Хотіла мати як найбільше свобідну руку і все робила залежним від волі і ласки (пожалування) царя.

Се власне і підчеркує посольське звідомленнє Бутурлина і тов.-що вони нічім не звязали царської самодержавної волі і зіставили цареві цілком вільну руку в дальшім порядкуванню українських справ. Се похвальні царські грамоти й оцінюють як найбільшу заслугу послів, і безсумнівно вони виконували в тім директиви дані їм з Москви. Сею тактикою вони збудили невдоволеннє, підозріннє і неспокій на Україні-сею повною непевністю дальшого ладу, що вони сіяли. Але при тім виникає питаннє-чи в дійсности московській місії вдалося витримати таку простолінійну тактику? Чи її звідомленнє не постилізувало дещо під лінію московських директив? Чи не було яких небудь відхилянь і уступок проминених, притушованих в посольськім звідомленню? Як часто се буває взагалі в офіційних реляціях, річ відома. Як часто се практикувалося в дипльоматичних звідомленнях московських, свідчить московський фахівець того часу, піддячий посольського приказу Котошихин в своїх записках, доводячи, що в своїх статейних списках московські дипльомати свої посольські мови “пишут не против того как говорено”, але “прекрасно, разумно, выславляючи свой разум на обманство, через что б достать у царя себЂ честь и жалованье большое”. Чи не було так і з сими описами переяславських переговорів, що ними Бутурлин і тов. діставали собі такі рясні компліменти від царя, творячи своїми звідомленнями тверду базу для дальшого курсу московської політики супроти України?

Другий контраґент сього акту-український уряд, гетьман з старшиною-не лишили нам докладного звідомлення про його перебіг, яке могло бути поставлене поруч звідомлення Бутурлина і послужило б до сконтрольовання сього звідомлення. Але деякі натяки з гетьманського боку були, і опираючись на них дослідники намічали деякі непевні моменти в московськім звідомленню. Особливо богато писалося на тему того, чи справді переяславський договір обійшовся без присяги з московської сторони, як то запевняє звідомленнє Бутурлина. А другий пункт-чи був момент договору в Переяславських переговорах, чи скінчилось на повній капітуляції української сторони: відреченню від усяких умов і відданню себе на волю царську, як представляє посольське звідомленнє? Чи була кінець кінцем переяславська умова, договір, чи були тільки переговори, котрими московські посли в останнім результаті “одговорили”, як вони висловилися, гетьмана і військо від яких небудь умов і звели все в річище чолобиття цареві про милости?

Коли не рахувати курсивного письма, котрим Бодянський відзначив, видаючи “Історію Русов”, її оповіданнє про те що посли зложили присягу на козацькі договорні пункти (с. 119), Костомаров, здається перший поставив виразно під сумнів оповіданнє Бутурлина і тов., противставивши йому оповіданнє Величка. У того оповідається, що на військовій раді, в присутности московських послів, після промови гетьмана, де він вияснив мотиви, з яких відкинув союз з Татарами і пошукав “протекції царя”, були читані “тамже в радЂ прежде зпораджениє и наготованиє того союзу пакта”. По сім Хмельницький з старшиною виконав присягу і прийняв царські дарунки “з таким монаршим под клятвою словом и упевненєм, же держати он пресвЂтлЂйший монарх росийский Малую Росию зо всЂм войском Запорожским в своєй протекції при непорушимом захованю старовЂчннх єя прав мЂєт, єї от всяких неприятелей и наступств их своими войсками и скарбами вспомагати и боронити” ¹). Що до самої присяги Костомаров сконстатував тільки, що літопись Величка, користуючися записками участника Зорки, твердить, нібито московські бояре після присяги козаків дали від імени монарха обіцянку під клятвою, що він буде тримати всю Малу Росію з усім військом Запорозьким під своєю протекцією (покровительством) і т. д. ²). Але що до тих “читаних на раді пактів”, дозволив собі, без усякого пояснення читачеві, з власної інвенції, так наче з документального джерела, дуже докладно виложити зміст тих умов, на котрих Україна повинна була з'єднатися з Московщиною: домагання цілости козацької території до Зборівської лінії, права самоврядування, законодавства і судівництва і т. д.-те що містилося в пізніших козацьких вимогах, поданих московському урядові до Москви. А до сього додав іще, мовляв, нарід (присутний на раді) був задоволений такими привабними (“лестными”) умовами ³), і далі, говорячи про козацьке посольство до Москви, він поясняє, що статті передані через послів містили тіж умови, які були проголошені на переяславській раді ⁴).

Се викликало дуже злісні замітки з боку Карпова. Він закинув Костомарову, що його представленнє Переяславського акту являється дещо “очищенным-в более приличную форму”, але ідеольоґічно близько спорідненим варіянтом оповідання Історії Русів– старшинського памфлєта, що безпардонно перелицьовуючи факти українсько-московських відносин, і в даному випадку постарався, мовляв, представити “статті Б. Хмельницького” як вислід “договору двох рівних сторін” ⁵). “Історія Русов”, розвиваючи оповіданнє Величка, дійсно додала подробиці, як сі статті з доручення гетьмана зложили Богданович і Тетеря, пізніші посли до Москви, переказує їх зміст-ідучи за пізнішими московськими статтями, і представляє справу так, що Бутурлин з товаришами, вислухавши козацькі статті, “подтвердили присягою своею отъ лица царя и царства Московского о вЂчномъ и ненарушимомъ храненіи условленныхъ договоровъ”, і тоді покликали до присяги українську сторону (с. 119).

Можливо, що Костомаров дійсно дав своє представленнє Переяславського акту під вражіннями Історії Русов, але відповідаючи Карпову на його закиди ⁶) він сю сторону промовчав, а звернув свою арґументацію головно на доказ того, що в Переяславі, мовляв, не могло обійтися без обміркування умов такого з'єднання, а потвердженнє Величкового оповідання добачав в словах Самовидця, що Бутурлин приїхав “чинячи постанову, як могут зоставати под высокодержавною єго цар. величества рукою” ⁷). Розуміється, Карпов сеї арґументації не прийняв і в своїй полємічній брошурі про “Костомарова як історика Малоросії” ще ріжче закинув йому, що він поширює старшинські вигадки XVIII віку в супереч науковій правді ⁸). Пізніше, вже по смерті Костомарова в своїй апольоґії Хмельницького, він уважав науковим злочином з боку Костомарова, що в своїм виданню актів з часів Хмельниччини він на спілку з Кулішем пропустили всі акти звязані з підданством Хмельницького цареві (те що потім Карпов видав в Х т. Актів Южной и Западной Россіи); закидав йому, що він з злого умислу представив Хмельницького за се підданство вічним зрадником і обманцем, і не міг пробачити, що Костомаров не переконався його арґументами і “помер твердячи, що між Б. Хмельницьким і московськими великими послами був договір, і називав сей договір Переяславським” ⁹).