Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 79 (всего у книги 105 страниц)

“Чув я давно, що государ на мене за те гнівається. Але я з шведським королем не входив у спілку (не соединялся) і на війну до Ракоція пішов не своєю волею. Післав мене Б. Хмельницький з військом. Велів мені зійтися з Ракоцієм і наказав мені під смертною карою в усім слухатися Ракоція і ні в чим його волі не противитись. Коли я зійшовся з Ракоцієм, а до Ракоція під Сендомиром прийшов шведський король, мені з огляду на гетьманський наказ таки не можна було відступити від Ракоція. Я посилав про се до гетьмана (чи вести операції з Шведами), і від Шведа з Польщі їздили посли; гетьман мині написав, щоб я був з Ракоцієм не відлучаючись, волі його не протививсь і робив що він скаже, а про Шведа нічого не згадав-я маю сей лист. А Ракоцій пішов разом з Шведом під Берестє, і мені не можна було відступити від Ракоція,-я пішов з ними (під Берестє) і Берестє піддалося Ракоцієві, на третім тижні після Великодня. По сім Ракоцій, лишивши в Берестю свою залогу, на шестім тижні після Великодня пішов з шведським королем на Варшаву-і я з ними ходив. З-під Варшави шведський король пішов до свого краю лишивши з Ракоцієм зо три тисячі війська, а всього мав з собою тис. 12-пішов спішно тому, що його землю став воювати данський король. А Люблина ніхто й не брав: Швед і близько до Люблина не приходив”.

На запитаннє Желябужского, який договір був в Ракоцієм, і як ділилися здобутими городами й добичею, “которые городы на Запорожское войско достались и кои РакоцЂ” і які відносини шведського короля до царя, Жданович відповідав: “Мені гетьман не велів приймати (принимать) городи і залогами осаджувати, та й Ракоцій тільки в Берестю лишив залогу, а більше ніде не лишав, скрізь брав тільки окуп з міст і городів (замків), а мені (з того) на військо не давав. А піддались були йому такі городи: Самбір, Перемишль, Галич, Тарнів, Ланцут ¹)-з усіх він брав гроші, а скільки з котрого, того я не знаю. З шведським королем разом доводилось мені бувати у Ракоція часто, і я чував від нього, що він хотів би замиритися з нашим государем, говорив так: “Гетьман Б. Хм. взявся мене помирити з государем, і я чекаю, що він мені напише, а коли не помирить він, я поведу зносини иншою стороною”, а через кого доведе зносини, того не сказав”.

Желябужский спитав: коли гетьман не велів переймати городів і брати добичу, то яка ж була мета сього походу-“чого гетьман шукав, посилаючи тебе до Ракоція, і що велів тобі добувати в Польщі?” Жданович на се відповів: “Я думав, що государеві відомо, пощо мене післано і що я мав добувати Ракоцієві, а коли государеві се досі невідоме, то я тепер все відкрию, бо тоді ми поневолі мусіли переступити ²) присягу і боячися гетьмана не відкривали його гадок государеві. Послав мене гетьман воювати Польщу і добувати Ракоцієві королівство. Бо гетьман і Ракоцій сприсяглися між собою, що Ракоцій доступить королівство і буде в союзі з гетьманом, з Волохами і Мунтянами, а від государя він (гетьман) хотів відступити. Сі його замисли знали ми, полковники, а військо не знало. А як те військо, що було зо мною, довідалось, що ми добуваємо для Ракоція королівство, так військо хотіло мене вбити ³), а потім пішло від мене, так казали: “Ми під Ракоцієм не будемо ⁴), і короля нам непотрібно, єсть у нас государ!”.

На запитання, що привело гетьмана до такого пляну, і як се ніхто з полковників не відкрив цареві гетьманських замислів, Жданович сказав: “Ніхто не міг суперечити гетьманові, а хто б посмів, не був би жив! ⁵) Ми з Павлом Яненком і Павлом Тетерею говорили, щоб потайки повідомити государя, але не посміли. А гетьман видумував ⁶) нам таке: “Приїхали з Вильни наші післанці, що були при великих послах цар. вел-ва, і сказали, що Польща й Литва піддалися государеві-щоб бути під його рукою, з тим щоб король до смерти володів усім як досі володів, і права їм і вільности їx були по давньому. А нас віддано назад під владу лядську ⁷), і нам добра нема що чекати! Давніше, коли ми ще не наприкрилися так Ляхам ⁸), і тоді нам була (від них) наруга і гоненнє, а тепер нас до кінця винищать!” А видумавши такі річи, почав (гетьман) зносини з Ракоцієм, з Волохами і з Мунтянами, щоб їм зложитися разом. Тепер всі полковники на мене нарікають і всю вину складають, аби на мені се окошилось-начебто я своєю волею ходив. А у мене є гетьманські листи. Та й хто б мене з війська послухав, якби я своєю волею пішов?” ⁹).

Тут найбільше цінне-се підчеркненнє причинового звязку нової ліґи з московсько-польським порозуміннєм у Вильні-гетьман, мовляв, рішив розірвати з Москвою, спираючися на нових союзників, коли цар згодився віддати Україну Польщі. Що при тім Ждановичу не було дано ніяких вказівок щодо поділу польських провінцій і обсади певних територій козацькими залогами, сього ніяк не можна брати буквально, судячи з того як шведські посли у Ракоція докладно були поінформовані щодо козацьких жадань земель по Вислу ¹⁰), як потім підчеркував сей пункт Виговський в розмовах з Велінґом в січні і з Шебеші в червні 1657 р.

Гетьман, як ми бачили вище, в момент коли Жданович виходив в свій похід (“иж мы посылаючы войска наши Запорозские жебы ся злучыли з войсками князя є. м. семигородского”), широко оповіщав всякого стану людей тих територій, куди Жданович виряжався, щоб вони “горнулись до війська Запорозького”, і “зоставали при нім”. Давав їм знати, що на сі території висилаються спеціяльні намістники” для охорони безпечности й порядку на сих територіях, а з пізнішого листування, знаємо, що з тим звязано було і розложеннє козацьких залог, що мали забезпечувати той порядок і боронити людність від насильств війська-чи польського, чи венгерського, чи козацького. Уже з перших місяців 1657 р. ми маємо вказівки, як поволі крок за кроком воєводства Волинське, Подільське, Берестейське (Припетське Поліссє) обсаджувалися такими залогами і гетьманськими намісниками, не без участи і самого Ждановича, так що наведену вище його заяву треба вважати або за просту неправду, виреченнє всупереч фактам, або за формалістичну витівку, побудовану на тім, що козацькі залоги посилалися мовляв на власне бажаннє місцевих дідичів, шляхти, а самому Ждановичу гетьман не велів здобувать міст на власну руку й обсаджувать залогами на імя Запорозького війська ¹¹).

Се правда, що гетьманський уряд фактично продовжував тактику прийняту ним підчас галицької експедиції 1655 р.-давати вигляд нібито річ іде про фактичний протекторат козацький-оборону шляхти і міст від руїн і небезпек, а не про зміну правнополітичного терміну. Незвичайно цікаве з сього погляду і характеристичне листуваннє гетьмана з одним з визначніших таких клієнтів Запорозького війська-князем Степаном Святополк-Четвертинським з перших місяців Ждановичевої експедиції. Старий князь пише 7 с. с. січня гетьманові з Нової Четвертні: “За присланнє універсалів м. м. п. панів рицарства війська Запорізького на охорону худіб моїх волинських я віддав поклін Найвищому панові, що він добре настроїв до мене серце в. м., пана, а що в. м. маєш відомости про мій домок, який веду від давніх князів руських,– за се я покірно дякую в. м. Одначе ті універсали їх м. м. панів війська Запорізького ваги не мали і я мусів всетаки наказати, щоб дали хліб такий, як їх м. забажають, тим полкам що стоять у Турові, і до Висоцька, де був й. м. п. Зарудний. Будучи певен, що їх м-и вчинили се без розпорядження в. м., м. м. п., мушу вдатися до в. м., м. м. п.-думаю, що з милостивої ласки своєї накажеш суворо, аби більше не вимагали і не мучили убогих моїх підданих і мене в старости моїй-за відміною непостійної фортуни зіпхненого з широких волостей бідного Русина-слуги в. м., м. м. п. Пильно прошу за себе самого, і за сина мого, пана мінського, котрому маєтности повідбирали-про се він сам ширше пише-прошу: зволь подати руку підупалому. Як то звикли великі і славні гетьмани, яким і ти єси, в. м. п. м.,-побіду (над неприятелями) здобувати, а тим що кланяється їм -милосердє показати. Вповні покладаюсь на милостиву ласку в. м., що ми то отримаємо, і за се до віку мого одслуговувати обовязуючись служби мої поручаю”, і т. д. ¹²).

Гетьман відповів на се 17 (27) січня: “Світлійший княже, м. п. підкоморію браславський, мій милостивий пане і приятелю! Хоч і неприємно самих себе хвалити, але коли правда, то й похвалити себе можна, що нам ніщо инше так голови не клопоче, аби поламавши старі ярма на синах Східньої Церкви потішити саму сю Матір Нашу милою свободою і гідністю! Досить вона стогнала, стільки літ осідланою бувши своїми гонителями. Досить наплакалась зазнавши стільки прикростей; час осушити від сліз її очі, намочені руїною церков божих! А супроти того, що і в. княжа мил. з шановною своєю фамілією, як рідний син, вірно помагав тій Матери в її болях і смутках, ми маємо особливу увагу до маєтків в. кн. м.-аби принаймні забезпечити їх від клопотів з нашої сторони-бачучи, що досить уже пограбували й знищили їх инші руки.-Тому веліли ми видати нові універсали, ще суворіші від попередніх– заповідаючи кару на горлі тим, які б не вважаючи на вдруге повторену волю нашу сміли піднести ґвалтовну руку і видумати які небудь побори в худобах в. кн. м. Але й без того не будуть вони такі своєвільні й вигадливі-бо окремо наказали ми п. полковникові київському (Ждановичу себто), щоб поближших козаків з свого полку, що стоять на залогах, стримав від дальших насильств” ¹³).

Отже як бачимо-залоги розставлялися з полку Ждановича від самого початку його операцій, ним самим-хоч може орґанізація нової української адміністрації була доручена не стільки йому як Самійлові Богдановичу Зарудному, котрого старий Четвертинський в своїм листі до Виговського з того ж дня 7 (17) січня, просячи його поклопотатися перед гетьманом, називає “стражником”-такби сказати воєнним губернатором фронтового поясу, охоронцем ладу і порядку. Може на сім треба й положити наголос в вище наведеній заяві: а йому, Жданович, гетьман не велів займати міст і обсаджувати залогами. Але з пинського листування, котре будемо розглядати дальше, побачмо, що й сам Жданович безпосереднє займався оформленнєм нових відносин. Він твердо натискав на шляхту окупованих країв, щоб вона з ролі прийнятих під козацьку протекцію обивателів Річипосполитої переходила на становище підданих нової Української Держави і приймаючи на себе підданчі обовязки супроти неї ліквідувала свої відносини до Річипосполитої ¹⁴).

В сім власне полягала тактика гетьманського уряду в західнє-українській акції сього року 1656-7. Коли ми візьмемо під увагу з одної сторони тількищо наведене листуваннє Степана Святополк-Четвертинського з гетьманом і Виговським з одної сторони, а славну “субмісію” пинської шляхти-котрою доведеться нам зайнятися далі– з другого боку, ми побачимо вихідний і конечний момент сеї тактичної операції. Починаючи з свідчень приязни й ласки для шляхти і міст, в тім роді як гетьманські листи місту Львову з місяця березня 1657-розсилані без сумніву в більше й менше анальоґічних формах на адреси ріжних міст і діґнітарів, котрі ніби то сею ласкою до нічого й не обовязуються, бо диктується вона ніби то моральними мотивами: інтересами руської віри, національними руськими традиціями, інтересами християнства тощо,– гетьманський уряд ріжними моментами чисто практичного характера-охорони свого добробуту і безпечности, визволення від контрибуцій козацьких, угорських, польських, московських і т. д.-змушував їх шукати далі й далі “ласки війська Запорізького”. А задля її придбання мусіли вони переходити все в реальнішу й формальнішу залежність від нього: обовязуватися признавати над собою тільки власть Запорізького війська і нікого більше, не шукати і не мати инших протекторів, вирікатися від всякої залежности від Річипосполитої й її короля, від участи в її державнім життю– в соймуванню, посполитім рушенню тощо, розривати всякі звязки, кровні, реліґійні й політичні, котрі їx з ким небудь звязували. Крок за кроком західнє-українська територія все тісніше звязується з Українською державою. Звязок деклярується ріжними “субмісіями” а закріпляється козацькою залогою. В пізнішім листуванню ми стрічаємо сі залоги “почавши від Полонного-в Константинові, Заславі, Межибожу, Острозі, Гощі, Степани, Межиричі, Корці”; орґанізується фактично новий Волинський полк, на чолі котрого стоїть Тарновський, що резидує в Межиричі-в Корецьких маєтках-тепер Самуеля Лєщиньского, спадкоємця кн. Корецького ¹⁵). На північ його новий полк Турово-пинський, в Припетськім Поліссю. Старий Подільський полк, що давніш обмежився Побережем Могилівським, тепер старається ширитись на ціле Подільське воєводство. Підчас переговорів з Бєньовским, в квітні місяці гетьманський уряд очевидно вимовив се собі, що сі нові козацькі займанщини мають зіставатися в фактичнім козацькім володінню до остаточного урегулювання відносин. Все се виглядає на вповні плянову акцію, анальоґічну з білоруською, начеркнену в осени, в звязку з експедицією Ждановича-плян прилучення західнє-українських і південно-білоруських земель, так як формулував се ошмянський староста Ад. Сакович в листі до Матвеева: “Присилав Хмельницький до Пинська, що йде туди з військом-нехай піддаються: він воює не для царя, ні для Шведа, ні для Ракоція, а на військо Запорізьке” ¹⁶).

Примітки

¹) Назви Самбора і Ланцута вгадую в сих зіпсованих словах: Сенгурк, Пивчюг (с. 1262).

²) “порудили”-се мабуть польське porzucili, в московській передачі “порютили”.

³) “и войском всЂм за то мене хотЂли убить”.

⁴) “нам при РакоцЂ не бывать”...

⁵) “а хто б и молвил, и тот бы жив не был”.

⁶) “нам вмЂщал такую рЂч”.

⁷) “отдали попрежнему во “владЂнье Ляхам”

⁸) “коли мы Ляхами и не таковы грубны были”.

⁹) Акти посольства Желябужского, Рус. Истор. Библ. VIII с. 1260-5.

¹⁰) Вище с. 1307.

¹¹) “МнЂ гетман городов принимать не велЂл и залогъ пометывать” Рус. Ист. Библ. VIII с. 1262.

¹²) Чортор. ркп. 2446 л. 23, з помітою: “Копія листу третім разом писаного до Хм.”, у Липинського Z dziejów Ukrainy c. 559-60, з деякими пропусками. З того ж дня тамже-лист до Виговського, з подякою за його “причину” перед гетьманом про універсали і з жалями, що вони “ваги не мали, і убогі піддані– котрих тільки тінь зістається після знищення,-мусіли давати хліб який їм наказано, і до Висоцька до й. м. п. стражника Зарудного відвозити, і ще потім часто наприкряються”, л. 17.

¹³) Тамже л. 24, у Липинського с. 561.

¹⁴) Універсал Ждановича з 14 травня і пинського маршалка з 18 травня– Акты изд. вилен. ком. т. 34 ч. 92 і 93-нижче.

¹⁵) Лист Бєньовского 27 січня 1658-Памятники киев. ком. III с. 265, наведений буде пізніш.

¹⁶) Польські справи 1657 р. N 1, ненум.

ЖДАНОВИЧ ВИХОДИТЬ В ПОХІД, ПЕРЕШКОДИ В ДОРОЗІ-ВІДОМОСТИ ДЕ НУАЙЄ І КРАВСА, ПОХІД РАКОЦІЯ, В ВИШКОВІ ПРИЙМАЄ ВІН КОЗАЦЬКЕ ПОСОЛЬСТВО, ЗВІДОМЛЕННЄ МОСКОВСЬКОГО ПОСЛА ВОЛКОВА, НОВА АСЕККУРАЦІЯ РАКОЦІЯ КОЗАЧЧИНІ-НА ВИПАДОК ЯКБИ ВІН СТАВ КОРОЛЕМ ПОЛЬСЬКИМ. ПЕРЕХІД ЧЕРЕЗ КАРПАТИ, РАКОЦІЙ В СТРИЮ-ЧЕКАЄ КОЗАЦЬКОГО ВІЙСЬКА.

Не маємо докладніших відомостей, як і коли козаки рушили в поміч Ракоцієві. Ів. Виговський казав московському послові Лопухину, що Антін Жданович поїхав з Ракоцієвими послами “після Миколиного дня”, і з ним мають іти полки: Київський, Переяславський і Білоцерківський: мають сходитися під Білою Церквою ¹). Старий же Виговський, Остафій, оповідав потім иншому послові, Бутурлинові, що Ждановича виправлено в січні: велів йому гетьман зійшовшися з військом Ракоція і обох господарів іти на польські городи і їх воювати і засідати ²). Судячи з того, що Лопухин підчас своєї подорожі, в першій половині січня н.с. бачив сих козаків, як вони доперва йшли на схід під Білу Церкву ³) виходить, що похід стався не в грудні, а в січні, і козаки дещо спізнилися в порівнянню з Ракоцієм. При тій “емуляції” яка дійсно істнувала між козацькими претензіями “на всі городи аж до Висли, де жили руські люде благочестиві й церкви були” і плянами Ракоція на всю Польщу, з виїмком окупованого шведським королем і курфірстом, розуміється Ракоцій не мав ніякої охоти чекати приходу козаків. Навпаки, він спішив як найскорше завісити свої корогви на спірних землях, може й старався використати в сім напрямі неприсутність козаків.

Крім реєстрових козаків (Ів. Виговський, як бачимо, говорить про три полки) ішли охотники під проводом таких ватажків як Рац Ференц (вище с. 1311) то що. Козаки-участники походу, розпитувані потім Кикиним говорили, що взагалі гетьман казав іти в сей похід “охотникам, хто схоче”, без плати, “добуваючи на себе” ⁴). Уйлакі називає військо Раца наємним, платним, протиставляючи його реєстровим полкам. Далі в оповіданню про кампанію ми побачимо такі охотничі ватаги, які стояли тільки в посередній залежности від Ждановича; правдоподібно вони робили і в приготованні чимало замішки, і потім ще більше в самім поході своїм цілком одвертим, ні чим не стриманим добичницвом.

Здається довший час козацьке військо простояло під Баром, і тут вийшла якась затримка. Де-Нуайє пише: “Цар, довідавшися, що козаки зібралися під Баром, аби післати 20 тисяч війська князеві трансильванському, остеріг Хмельницького, щоб він не посилав війська кому небудь в поміч на польського короля, коли не хоче аби (цар) негайно післав сильну армію на Вкраїну. А Татари, ще проворніші, довідавшися, що козаки зібрані під Баром призначаються против Польщі, напали і погромили Уманський полк, 60 тис. війська, і загрозили, що вони спустошать і випалять Україну, коли Хмельницький пішле яку небудь поміч против Польщі, так що він мусів післати до князя трансильванського і вимовитися від походу. Воєводи молдавський і мунтянський, почувши се і злякавшися татарських погроз, теж відмовилися післати обіцяні Ракоцієві 20 тис. війська. Його універсали вислані до польської шляхти, що зібралася в Перемишлі, щоб їх вислухати, були подерті нею в присутности його післанця-хоч вони були складені в можливо улесливих виразах. Тоді князь-бачучи що його заходи приймаються так неприязно, і вся шляхта великопольська і малопольська збирається щоб сполучитися з військом вел. маршалка, спинився на семигородській границі і щоб замаскувати затримку свого походу скликав свій сойм” ⁵).

Сюди ж очевидно належить дещо з того, що оповідає про сей похід семигородський літописець Кравс. Він каже, що Ракоцій вислав до Хмельницького Стефана Хорвата з тим, щоб він змобілізував тих 40 тис. козаків, що йому обіцяно було для походу на Польщу, і неодмінно на день 24 січня привіз їх до Хусту, куди він, Ракоцій, на той час намірявся прибути з усею своєю армією. Але що в поході самого Ракоція зайшли ріжні труднощі, він післав Хорватові наказ, щоб замість Хусту він прийшов на той день, 24 січня до Стрия і там чекав його приходу. Хмельницький виправив Хорвата з 40 тис., і він зробив уже чималу частину дороги в напрямі польської границі, а що впали на той час великі сніги, то козаки кинули вози і взяли санки (на “транспорт”). Але тут пішли теплі дощі й вітри, сніг стопився, і не можна було йти далі. Заразом були в великій трівозі з огляду на Поляків, підійшовши до них так близько. Мусіли заложити табор і післати по вози, а за той час пильно стеріглись. (Бо у козаків-поясняє при тім Кравс-такий звичай на війні, що кожен їдучи на коні має припряжений маленький візок з провіянтом, і в поход сі вози йдуть з двох боків, а в середині піше військо, і в потребі сі вози служать їм на шанці; сими возами вони дуже сильні, і про них кажуть, що нема на світі війська (чи народу) зручнішого в закладанню шанців як козаки-се було видно в Молдавії в 1653 р. ⁶). Отже коли вийшли у них сі труднощі, прийняли вони се за злий знак для війни, і було з того приводу богато нарікань,-бо з одної сторони князь не міг іти з причини великих снігів, а козаки-тому що снігу не стало. Але коли нарешті вози прийшли, козаки прибули на призначене місце до Стрия, а не заставши тут князя згідно з його пляном, стали дуже сваритися з своїм комісаром Хорватом і з калаузами, і в друге впали в трівогу, що хан глибоко зайшов до польського краю, Поляки можуть на них напасти і всіх перебити. Зчасто вони грозилися Хорватові смертю, а-той слав одного післанця за другим до князя, описуючи йому стан річей і небезпеку. Князь з огляду на се йшов день і ніч; не вважаючи на великі морози, і заразом слав одні листи за другими, заповідаючи свій приїзд. Але козаки не давали себе заспокоїти, через той страх перед Поляками; обвинувачували Хорвата в обманстві, щодня збирались йому втяти голову і трівожилися далі-аж як 3 лютого князь прибув до Стрия, се козацьке незадоволеннє утихло. Два чи три дні радили вони раду, що їм робити далі в таких обставинах, і урадили закликати сусідні городи й замки, щоб ті піддалися, і поставити в них залоги (с. 256).

В сім оповіданні-багато недокладностей, не вважаючи на зверхні прикмети ніби то точности. Хорвата вислано до Хмельницького не 3 грудня, а два тижні раніш ⁷). Цілком неймовірно, щоб Ракоцій визначив Хуст місцем сполучення, а навіть Стрий для сього мало правдоподібний. В околиці Стрия козаків при кінці січня зовсім не чути, хоч уже 3 лютого Ракоцій був там; вони зійшлися з Ракоцієм в околицях Перемишля коло 20 лютого; в листах Ракоція й відомостях шведського посла висланих з Ракоцієвої кватири з дороги до Стрия нема ніякого натяку на козацьке військо денебудь по близу: воно з'явилося під Львовом мабуть не раніш 10 лютого і пішло відси просто під Перемишль, щоб зійтися з Ракоцієм. Та й у інструкції Хорватові Ракоцій дає козацькому війську директиву на Львів, як ми бачили.

Не свідчить про добру інформованість Кравса і те що він цілком іґнорує Ждановича, як офіціяльного провідника козацького війська, противставляючи козацькому загалові Хорвата. Але в сих історіях про неувязки Ракоцієвого пляну з фактичним маршом, перешкоди в поході, нарікання козаків і їx сварки з Хорватом мабуть лежить щось реальне.

Кравс оповідає ще цілком анекдотичну історію про татарського посла, що приїхав до Ракоція перед виїздом його в похід з домаганнєм окупу за прихильну нейтральність; Ракоцій мовляв по пяному його образив і тим дорешти зіпсув відносини (с. 244).

Фактично Ракоцій вирушив в похід 6 січня, визначивши на 14 січня збір армій в Мармароші, щоб іти з нею на Стрий ⁸). В Вишкові визначив сесію сойму, дуже коротку, щоб перевести потрібні ухвали ⁹). Тут же прийняв московського посла Волкова, що їхав з царської ставки до гетьмана, і відти з гетьманськими людьми до Семигороду. Цар переказував Ракоцієві свої бажання, щоб він не помагав ні шведському королеві ні Татарам, а підтримував далі приязні відносини з гетьманом, як царським підданим, і через нього давав знати цареві про всякі новини ¹⁰). Ракоцій відповів етикетальним листом, обіцюючи завсіди сприяти цареві, свої ж відносини до Шведів пояснив у відповіді на “статті” Волкова так: против царя мовляв він не має спілки з Шведами ні з Татарами ні з Поляками, але старої приязни з Шведами розірвати не може; з гетьманом зложив і заприсяг союз, і до царя буде ставитися прихильно, доки з його боку буде бачити “добру волю” ¹¹).

В своїм звідомленню Волков, пише, що під той час був у Ракоція посол козацький “суддя війська Запорізького” ¹²), з ним два товариші і третій писар; Ракоцій подарував послові оксамітну ферезею на соболях, а товаришам по 50 талярів; він “призивав князя на польське королівство”, так само посол польський-очевидно післанець Любомірского Станіславский; в однім і в другім випадку так їx посольство очевидно об'ясняли Ракоцієві люде. “Всі посли обіцяли воювати на царя з військом шведським, польським, венгерським, волоським і мунтянським”; козаки з Татарами нападуть з своєї сторони.

Оповідали Волкову, як поділили Польщу-що дістають Шведи і Прусія; Богуслав Радивил буде удільним князем на Підляшу. Але що дістануть козаки-нема мови.

Про се записує деякі балачки Штернбах в своїй реляції з Ракоцієвої кватири 28 січня. “З розмов з деякими радниками (Ракоція) я так зрозумів, що з огляду, що Хмельницький має одного сина, а Виговський і инші провідники (duces) не прагнуть влади. Хмельницьому треба дати частину Білоруси з титулом князя, полковникам певні маєтности в державі, а рядовому козацтву-його старі свободи” ¹³). “Не можу напевно твердити, додає він, що се плян князя, але ясно, що се не приватна гадка того що мені се говорив”. Про які небудь конкретні домагання козацькі він не міг довідатися. “Чи отець Даниїл мав який небудь мандат домагатися яких небудь земель, в. кор. в. дуже справедливо сумнівались, бо досі він не робив ніякої згадки про збільшеннє земель тих, якими він (очев. гетьман) заволодів, тільки-кажуть -домагався, щоб не було перешкод в користуванню старою свободою” ¹⁴). Натомісць чув таке оповіданнє про прощальний обід козацького посла, що відбувся “не так давно”. “Побачивши княгиню дуже засмучену, так до неї промовляв: “Не потрібуєш журитися від'їздом князя! ми його так попровадимо нашим військом, що хутко зможемо привитати тебе як королеву в самій Польщі, в королівській столиці!”

Про Хмельницького Штернбах чув від посла, що він зліг від тяжкої хвороби. Хан прислав до нього инше посольство-що розуміли очевидно як знак політичного наближення. Союз заключений з Ракоцієм не зменшив ні трохи бажання козаків війти в союз з Шведами, се свідчив посол через свого свояка і писаря, що бували у Штернбаха, і він набрав з розмов з ними такого переконання, що коли б Ракоцій недодержав союза з Шведами і війшов в згоду з Казимиром против Карла-Ґустава (як то дійсно Ракоцій потім пробував)-то козаки готові звернути свою зброю против самого Ракоція. Але союз їx з Москвою тріває далі-як то показує факт, що гетьман дав через московського посла свої листи до Ракоція-“коли се не припадково сталось, тому що саме тоді їхав” ¹⁵).

Мабуть з сим гетьманським посольством звязана нова “асекурація” Ракоція на випадок коли дістанеться на польське королівство (копія без дати, видана без пояснення її походження з гіпотетичним означеннєм, січень 1657 р.-що дійсно правдоподібне):

Ми Юрій Ракоцій і т. д. даємо знати для памяти-що хоч ми як князь Трансильванії вже зложили тверду і постійну конфедерацію з й. м. Б. Хм. і всім військом Зап., і на се обі сторони обмінялися певними дипльомами, але що з ласки божої і його таємного призначення, за поміччю вищезгаданого війська Запор. і його гетьмана та заповненої їx зброї маємо ми бути вибрані на трон польський, тому нашим словом княжим і вірою нашою християнською ассекуруємо вищеназваного гетьмана і всі шановні стани (vitezlo rendeket), що ми в сій новій гідности полишимо їх і потвердимо в усіх їх імунітетах, свободах і в володіннях (hataroknak birdolamiban), і наших підданих то заховувати примусимо. Згідно з договорами учиненими з Казимиром, королем польським і Польською республікою, або так як підчас нашої інавґурації (tempore inaugurationis nostrae) буде у нас умовлено з ними що до їх становища-з тим щоб вони нам і нашим наступникам згідно з вимогами кождочасного стану річей виявляли вірність, послух, а ми їм як і иншим приналежним нашої держави урочисто прирікаємо, силою сеї нашої асекурації нашу повну прихильність” ¹⁶).

Була ся асекурація переслана з Сам. Богдановичом гетьманові чи ні, вона в кожнім разі лишається дуже цікавим документом-ілюстрацією того, як уявляв собі Ракоцій ролю козаків в тій Польщі, котрою він мріяв правити.

Відправивши московського посла, Ракоцій рушив в похід через гори, стараючись поспіти на визначений ним термін до Стрия, але тут зайшли ті стихійні перешкоди, коротко згадані Кравсом, а більш мальовничо описані у Ґрондского, що був свідком і учасником сього походу. Спочатку впали великі дощі й вилили ріки, так що ледво можна було знайти місце для табору. Потім раптом впали великі сніги і потисли тяжкі морози. Дороги стали непрохідні. Але Ракоцій велів зігнати людей, платив війську за роботу при відкиданню снігів, і не вважаючи на такі, здавалось-непоборні перешкоди, на початок лютого наспів на границю Польщі. А ще перед тим, наперед себе післав зпочатку відділ війська під проводом Бакоша, аби зайняти гірські проходи і Стрий, як ключ до них, “на випадок коли б прийшлося чекати козаків”, а далі свого ментора Кеменія, придавши йому своїх польських прихильників Косаковского і Ґрондского-робити серед шляхти настрій на користь Ракоція, мовляв самими Поляками покликаного короля, протектора і спасителя Польщі від чужоземного завоювання і внутрішньої усобиці.

Листи до матери, писані з сього походу дають кілька цінних подробиць до загального образу даного сими мемуаристами. 21 січня Ракоцій пише з табору під Прислопом, описуючи тяжкий перехід через сей перевал.-“Не чоловік наш неприятель, але сам бог против нас! Несприятлива погода так знищила нашу транспортову худобу, що ледви одного (вола) можна знайти, який би міг потягнути якийсь тягар. Води вилилися через сі жахливі дощі, Секлери застрягли за Тисою... Не можемо описати, які клопоти маємо-бажали б уже скорше якоїсь почесної смерти. Боїмось, що коли якесь нещастє трапиться з Козаками (до приходу Ракоція), вони будуть думати, що ми се зробили навмисно (спізнились), і ми стратимо всяке довірє... Військо Бакошове стало під Бескидом, пана Кеменя рано виправляємо з тисячею драґонів, маючи на гадці три можливости: перша-коли Козацтво прийде і там не буде неприятеля, який міг би дати відсіч, Кемень з козаками звяжеться, а ми підем без армати-бо ми були змушені провіянт і армату пустити на Мукачівську дорогу. Коли Поляки будуть до нас прихилятись, він мусить підтримати їх прихильність. Третє-коли він стріне неприятеля такого, що на людське міркуваннє він міг би його перемогти, він мусів би вдарити на нього. Коли ж перехід покажеться неможливим, і Козацтво не прийде, відправимо військо до дому, піхоту й наємне військо розложимо на кватирі, а самі подамось до Ечеду і будемо чекати божої ласки і кращої погоди”, і т. д. ¹⁷).

Але всі труднощі перебуто, і 31 січня Ракоцій пише з Сколього, з Галицької границі: “Вчора ми прийшли до Сколього, не вважаючи на тяжку дорогу, й мирно здорові. Вози лишилися, вони прийдуть за нами, але що найменше тиждень ми не бачили нашого провіянту і утримувалися виключно з мукачівських припасів. Сьогодня йдемо звідси до Синевідська, завтра до Стрия і як дасть біг-сполучимося з козаками: вони дають нам знати, що за три-чотири дні прийдуть сюди. Панові Кеменію принесено відомість, що Чарнєцкий з 8 хоругвами хотів дати битву під Самбором, але з ним в битву не вступали, а з 500 німецької піхоти Остророґа знищено; 100 чоловіка з 2 корогвами й старшиною післано сюди. Під Перемишль на 8 лютого скликано шляхту. В Львівській околиці шляхта піддається, і в Перемиській землі богато зложило присягу, але чи додержать, біг зна. Тих що зберуться під Перемишлем ми з божою поміччю розгонимо, пошлемо туди наших людей з Стрия. Аби лише прийшли козаки, ми не будемо гаятися і потягнемо під Краків...” ¹⁸).