Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 105 страниц)

У всіх сих краях: у Волохів, Молдаван, Козаків і в Московії люди стоять в церкві у всяку пору (року) з відкритими головами-а всі носять шлики з сукна, обшиті футром. Жінки в Козацькім краю накриваються білими хустками-у богатих вони бувають вишивані перлами (І.50).

“Треба знати, що доньки значних Киян носять на голові кружочок з чорного оксамиту, гаптований золотом з перлами і каміннєм, на взірець корони; він коштує до 200 золотих і навіть більше. Дівчата бідніші плетуть вінки з квіток”.

Хатнє урядженнє Павло теж описує сумарно для всеї Східньої Словянщини, почавши від Молдавії: “В сих сторонах-Молдавії, Валахії, Козацькім краю і Московії доми будуються з дерева і дощок і мають високі дахи, як горби верблюда, щоб сніг не лишався на них. В середині лавки йдуть під стінами, а столи-як і у Франків стоять посередині кімнати, на стоянах. Постіллю служать килими і тканини ⁵), розвішані на стінках. В кождій хаті єсть піч, на двох стовбах, чотирехстінна, з випаленої глини, червоної або зеленої, а у богатих людей-з кафлів, зверху залізна накривка, що зветься їx мовою-каптур” ⁶).

Про економічний побут мас-маломіщан і селян автор дає короткі уваги насамперед при переїзді через Побоже (Ободівка-Баланівка): “Ми їхали між річками і безконечними садами. Виднілися лани ріжного збіжжа звиш на чоловіка, як море довгі й широкі” (17).

Вільшану він зве великим і добре загосподареним селом з овочевими садами і садочками (перекладчик перекладає: палисадниками), З проточним ставом подібним до ріки. “Проїхавши милю дістались ми до иншого квітнучого села з великим ставом. Проїхавши півтретя милі переїхали через велике і добре загосподарене село з садами, на імя Кропивну” (93).

Трохи ширше з приводу Ісаїв (Ісайків): “Ми проїхали дві великі милі лісом між двома високими горами, дорогою вузькою і тяжкою, що йшла долиною. Через невеликі відступи дорога перегорожена засіками, щоб загородити приступ кінноті. З правої і лівої сторони гарно уряджені хати, числом до 300 і дві церкви у них, а зветься се місце Ісаї. Кожну хату окружує город, засаджений вишнями, сливками та иншими деревами, а в середині капуста, морква, ріпа, петрушка, цибуля і все таке инше. Долиною один за другим стави для риби-до десятка їх. Вода протікає з одного ставу до другого: себто з потоків одного става до другого, з другого до третього, і т. д. При ставах млини. Гати густо обсаджені вербами. На ставах велика сила жовтого і білого цвіту...

“Але ніщо не дивувало нас так, як богацтво всякого запасу і дробу: кури, гуси, качки, индики в великій силі ходять полями і лісами, пасучись оподалік від місточок і сіл. Серед лісів, по ріжних сховках вони кладуть і свої яйця-і через їх множество ніхто їх не шукає. А домашніх звірят і худоби в домі кожного господаря ти, читачу, побачив би десять родів: коней, корів, овець, кіз, свиней, курей, гусей, качок, индичок велику силу, а в деяких хатах і голубів над стелями їх. Тримають також і собак. Але особливо чудувались ми ріжним родам свиней-ріжним кольорам і виглядам. Вони бувають чорні, білі, червоні, руді, жовті і синяві, також рябі і в ріжні смуги. Часто ми придивлялися й тішилися їх поросятами, але ні разу нам не вдавалось утримати хоч одного-мабуть у них в животі чорти-так вони тікають з рук, як живе срібло. Здалека чути їх крик. Льохи їх родять тричі до року-за першим разом у своїм життю кожна приносить 11 поросят, другим разом 9, третім 7, четвертим 5, пятим 3, шостим тільки одного, не більше, а далі зовсім перестають плодитися, так що годяться тільки на мясо. Колють звичайно кабанів, а льох лишають. У них і особливі пастухи” ⁷).

“Що ж до ріжного посіву, то вони також дуже ріжнорідні-ми про них скажемо на иншому місці” (3-2).

Сю свою обіцянку-розповісти про ріжні роди засіву, автор викопав уже після опису козацької землі, а саме при оповіданню про подоріж з Путивля до Сівська і формально се оповіданнє вже звязане у нього з описом Московської землі. Але нема сумніву, що воно належить також само і до України-як паралєль до поданого вище опису скотарства (місцями автор виразно відкликається до того що бачив в сій справі на Україні).

“Нам доводилося бачити в сім краю Москалів ⁸), що вирубаючи ліс вони викорчовують землю і зараз засівають її-такий родючий тут ґрунт. Бачили ми, як орють вони одним конем-тому що корови в сім краю дуже малі, з теля завбільшки-через великий холод; сили для оранки вони не мають, а тримають їх для молока, літом і зимою. Плуг возять на двох колесах, і він має гострий залізний різець, що заглиблюється в землю і вирізує до щенту коріння лісових рослин і траву. Другий чоловік привязував до коня рід крат: плетена чотирехкутна клітка, з довгими деревляними кілками з одної сторони; вона вживається для вирівнювання землі; вона швидко рухається, дуже легка і вирівнює землю як долоню. Ми бачили, як в Валахії, землі Молдавській і Козацькій люди орють пятьма, шістьма парами волів, з пятьма-шістьма погоничами, з великим заходом, і тут колеса необхідні ⁹).

“Дуже дивно, що вони засівають уже з сього часу (се був день Пантелеймона– Паликопа), і посів лишається в землі приблизно 9 місяців-аж розтане сніг при кінці березня. Що ж до засіву то в сім краю його богато родів. Насамперед пшениця, вона двох родів: одна з остьми, друга без остів; росте вона тут добре, виростає до сажня. Сіють також пізню пшеницю-літній посів: при нас при кінці липня (с. с.) вона ще не колосилась, а була зелена як смарагд, наслідком великих дощів що не перериваються навіть літом.

Друге збіже (засів) зветься фариза (жито), воно подібне до пшениці-у нас воно вважається буряном, і віяльники викидають його з пшениці; се тонка пшениця, хліб з неї чорний, а росте вона високо так як і пшениця на сажінь так що їздець ховається в нім. В козацькій землі сіють її дуже богато, так що траплялось години 2-3 їхати полями жита довгими й широкими як море. Зерно се промелюють, заливають водою і потім женуть горілку варячи разом з цвітом хмелю, що надає горілці гостроти. В землі козацькій вона дуже дешева, просто як вода, а в московській дуже дорога: 10 ок продають за золотий і дорожче.

“Третє збіже ячмінь. Четверте шуфан (очевидно овес): його сіють дуже богато для годівлі худоби, котрою возять; він їй не шкодить так як ячмінь, вона від нього буває міцна і в тілі.

“Пяте збіже зветься їх мовою мазарі, воно подібне до гороху, його варять замісць сочовиці; скільки нам приходилось його їсти без олії, як лік на болі в животі! Шесте збіже-просо, його дуже богато воно має китяги як кукурудза. Семе збіже– червона трава що має богато гилячок і ще більше квіток; руською мовою її звуть гричка; зерно її подібне до проса, але (в середині) біле й мяке, вживають його замісць рижу, бо рижу не люблять.

“Восьме збіже має жовтий цвіт, подібний як у ріпи; його листя варять і їдять. Девяте має синій цвіт, зерно чорне: його домішують до пшениці, коли її печуть; воно дає хлібові солодкий смак і білість, по волоськи його звуть лякина, а по грецьки гонгілі (рід ріпи).

“Десяте збіже-конопля; її богато. З насіння її роблять олію, а з самого прядево для сорочок і для мотузків. Одинадцяте-лен, з блакітною квіткою, його дуже богато, жінки його білять і роблять сорочки і всяку одежу. В Московському краю (се полотно) дуже добре і довго тріває.

“Дванадцяте збіже-просо, те що сіють у нас між огірками. Його пропікають на огні і роблять напиток (бузу) дуже смачний, цілком як молоко. Особливо богато її в козацькім краю. Греки звуть його сарацинською пшеницею ¹⁰).

“При кінці літа ти міг би побачити у них щось подібне до (малоазійської весни), як на благовіщеннє у нас: лани достиглого жовтого жита, зеленої пшениці, ще більші лани білого цвіту, лани сині, лани жовті і всякі инші-мило глянути!” (124-5).

Мешканця сухої, камінистої, малоростинної Сірії вражало се богацтво рослинности і води, яке він побачив на Волощині і потім на Україні. “Ми приїхали до великого міста, з укріпленнями, водами і садами, як звичайно, бо ся благословенна країна подібна до гранатового яблука великістю і процвітаннєм”, записує він при Лисянці. “Давались ми диву, записує він иншим разом (16), переїхавши Бережанку, під Ободівкою і оглянувши тутешні гати, потоки і млини: “Як Друзів у своїм краю звемо затримувачами землі, так і сі Козаки затримують воду”. “Коло кожного місточка або села завсіди буває став, з дощовою або проточною водою ¹¹). В середині він має деревляну гать, на ній лежать вязки ріща, накриті гноєм або соломою. Під нею протікають течії, що обертають млини,-так що мешканці мають одночасно воду, рибу і млини, і нічого не потрібують. Все се неодмінно буває в кожнім місточку і в маленькому селі. Їx приряди для обертання млинів предивні: ми бачили млини, що крутилися від горсточки води” (16).

Ближче устрій млинів описує він при нагоді того що бачив під Буками: місточко розсілося між горами, вінчаними укріпленням, з замком над кручею і з великим ставом в долині-“при гаті стоять 4 млини, з хитрими двигунами як по инших млинах у сій стороні: каскад води падає зверху і вправляє в рух надвірні колеса, а їх вісь крутить млини (жорна), що мелють пшеницю. Инші приряди вправляють в рух ступи для жита й ячменю: товкачі підіймаються і спускаються в ступи. З розтовченого і роздробленого жита гонять горілку, а ячмень варять і роблять з того напиток (пиво). Єсть також преси для льону-що вони сіють для сорочок. Поміж колесами з надвору стоять також великі деревляні чани (фолюші), в котрих за лядських часів валяли сукно-потім як вода переходила через них протягом кількох днів” (28).

Богата рослинність: буйна трава, зарослі лози, густі ліси, гарні сади-тримають автора майже в безнастаннім дивованні. Він звертає увагу, що в сій порі, при кінці червня н. с. ще косили їм свіжу траву для коней: “в сім краю ціле літо аж до жовтня буває трава і квітки, і ми дуже дивувалися, бачучи весняні квітки в літню пору” (24). Під'їзжаючи під Васильків він записує: “Сьогодні на нашій дорозі часто стрічалися сосни. Огорожі садів і піль (мабуть городів) всі з верби-бо її дуже богато в сій стороні, а також і з грецької лози, вони переплетені галузєм инших рослин, що служать для гороження” (40). Броварський “величезний ліс, весь з кедрів (сосен) подібних до кипарисів”, приводить його до нестями (с. 80). В Густинськім монастирі він одмічує дорогу через “густий ліс, весь з оріхів, вишень і сливок, коло нього великий став і млини; дорога на гати вистелена переплетеними гиляками, так що трудно проїхати” ¹²). З особливим замилуваннєм описує він київські монастирські сади-але се становить уже інтеґральну частину тодішнього українського культурного осередка, і я не хочу її відти виривати. Тепер тільки зазначу що широке вживаннє дерева при сорозмірній бідности каменя не могло не звернути уваги Араба; не вдаючися, що правда, в рефлексії з сього приводу, він відзначує сі деревляні церкви, деревляні укріплення і засіки, деревляні доми і навіть палаци. Відзначує старанну зручну тесельську роботу. Дивується величезним брусам і балкам вживаним на будову, і под. Одмічує типові форми деревляних фортифікацій, брам, мостів. Навколо кожного міста, себто круг останніх домів буває деревляна стіна, в середині друга. Над брамою фортеці високий деревляний брус з образом розпятого і знарядів розпяття: молотка, кліщів, цвяхів, драбини і т. д.,-так повелося від лядських часів ¹³). Звернули на себе увагу Павла також домовини: він одмічу, що в Молдавії, Валахії і на Україні труни робляться з дощок, а на Москівщині їх видовбують з суцільного дерева, і тільки підчас чуми 1653-4 рр., за недостачею таких довбаних домовин, стали ховати в дощаних, навіть найбогатіших людей, а бідних просто без усяких домовин ¹⁴).

Сам побут здався авторові скромним і повздержливим, як ми вже бачили: не жалуючи коштів на церкви і школи Козаки (себто Українці взагалі) “в життю задоволяються малим, їдять що трапиться і убираються як дасться” (28). Ченці приймають гойно високих гостей (про се нижче), але в звичайнім часі їдять мало і просто ¹⁵). Приклад простоти і скромности дає сам великий гетьман, котрого з сього боку Павло особливо величає (нижче).

Взагалі нічого хуліґанського, розпустного не доводилось бачити або чути Павлові: життє робило навпаки вражіннє незвичайної, спартанської суворости. Поживши на Волощині, де йому стільки доводилося чути про екзекуції над злодіями і розбійниками ¹⁶), він заявляє катеґорічно, що на Україні “злодіїв і грабіжників нема” (30). Побачивши як у київських крамницях, навіть найкращих і найдорожших торгують міщанки і се не дає приводу до яких небудь скандалів (“жінки продають в прегарних крамницях все можливе з парчі ¹⁷), соболів і под., вони гарно вбрані, заняті своєю роботою і ніхто не кидає на них ласим оком”)-автор пускається в пояснення що до суворих кар за сексуальні прогрішення. “Коли в сій козацькій стороні приловлять чоловіка або жінку на гарячім учинку, зараз збираються, роздягають і розстрілюють з рушниці; такий закон-і нікому не буває пільги” (с. 76).

“Нехай Бог благословить їх (козаків) за їх побожність, поміркованість в життю, гарне вихованнє їх дітей і за гарні співи їх довгих богослужень”, резюмує автор скороченого опису Павлові міркування (с. 35).

Українська співучість зробила на Павла сильне вражіннє.

Побувавши на Московщині, він так відзивається про спів український і спів московський: “Спів козаків веселить душу і визволяє від клопотів, бо тон їх приємний (напЂвъ пріятенъ), іде від серця і виконується наче одними устами. Вони пристрастно люблять ніжний спів, ніжні і солодкі мельодії. У Московитів же співають без усякої науки, як трапиться-вони на се не вважають. Найкращим у них уважається голос грубий, густий, басистий, що не дає ніякої втіхи слухачеві: Як він у нас уважається вадою, так у них високий голос уважається непристойним. Вони глузують з козаків за їх спів: кажуть, що се спів Франків і Ляхів” (II с. 163-6).

За вияв певної моральної стриманости Павло вважає, що тутешні жінки не лементували над небіжчиками так як се водилось у Арабів та инших Семітів ¹⁸). Очевидно авторові не довелося чути обрядового голосіння по померлих і се доволі дивно; правда, що він не описує детально похоронного обряду, і говорить про оплакуваннє небіжчиків в звязку з тим, що йому довелось бачити під час московської чуми.

Суворість і аскетизм в виконуванню церковних обрядів доводить автора до захвату-і до одчаю заразом. Згадавши перше богослуженнє, яке йому прийшлось відбути на Українській землі, автор записує: “Ми відстояли вечірню, рано-ранню службу, потім літурґію, що протяглася до полудня; так ми вступили в непрохідні місця і в тяжкі змагання-бо ж по всіх козацьких церквах до самої землі Москалів зовсім нема місць для сидження-навіть для архиєреїв. Уяви собі, читачу: від початку служби і до кінця вони стоять нерухомі як камні, безнастанно бють поклони до землі і співають разом молитви, начеб з одних уст. І що найдивніш-участь у сім беруть маленькі діти! Їx ревність у вірі доводила нас до здивування. Боже, як довго тягнуться їx молитви, співи і літурґія. Але краса маленьких хлопців і їх спів, що нісся від серця в гармонії з старшими (співаками) захоплювали нас як ніщо” (2).

І далі потім повторяються його ліричні тіради з приводу сеї “надмірної” ¹⁹), але імпозантної для нього побожности Козацької землі.-“В кожній козацькій церкві на дверях висить залізний ланцюх-подібний до тих якими замикають шиї бранців; ми спитали, для чого він, і нам пояснили, що його вішають на шию тим що спізнюються до церкви-приходять після дзвонів що бувають вдосвіта; вони стоять в тім ланцюху цілий день наче розпяті на дверях,-не можучи навіть рушитись-се йому така кара” (17).

З нагоди богослуження в Умани Павло записує. “В суботу ми слухали у них літурґію і вийшли з церкви аж тоді як ноги наші стали зовсім до нічого від довгого стояння, бо в церквах у них нема сиджень. Вони дуже протягають свої молитви, співи і літурґії; особливо як священик або диякон почне виголошувати єктенію, а півча нагорі співає “Господи помилуй” ²⁰)-зо чверть години співається кожен раз за нотами! Ми порахували, що при “Рцем усі” священик в землі Козаків, і в землі Москалів проголошує 15 прохань і за кожним разом співається богато “Господи помилуй”: ми порахували, що його співано при сій єктенії до 100 разів, і також при инших. Читають неодмінно два рази Апостол і два рази Євангелію: Апостола читають речитативом ²¹), як ми читаємо (тільки) Євангелію: слово за словом. Неодмінно співають ²²) псалми Давида, прокімен з стихірами кожного дня, протягом цілого року. При Євангелії слова: “Слава тобі господи, слава тобі” на початку і при кінці співають з орґаном. На “Достойно” всі присутні священики з хлопцями клиросу виходять на середину і співають сю прекрасну пісню хором з усього серця. Коли згадується імя богородиці, всі кланяються до землі, і знимають що мають на голові-навіть і священики. А (поза тим) стоять у церкві нерухомо, як камінь– побачив би ти, читачу! Нас утома мучила страшенно-душа розривалася з змучення і нудьги, але вони виявляли побожність, страх божий і покору незвичайну!

“Щоб одержати благословення від нашого патріярха і поцілувати хрест в руці його вони приходили в великім числі, поспішаючи оден перед другим. Коли ми переїздили дорогою, а вони побачили хрест на ратищі, то хоч би були заняті на полі, оберталися до сходу і хрестилися всі з жінками і дітьми. Чоловіки і парубки кидали серпи і роботу і бігли до нашого патріярха, щоб благословитись у нього. Стрічні ще здалека злазили з коней, з возів, відходили від дороги і стояли шнурком, знявши шапки, аж доки не переїхав наш патріярх у своїм повозі. Підходячи вони кланялися до землі, цілували хрест і правицю і потім тільки відходили” (23).

Примітки

¹) Вище с. 968. Автор кілька разів описує і колишні палати-особливо замок Каліновского під Уманню: укріплення, башти, мешкальні будинки і стайні: “тепер сі палати стоять руїнами, ніхто в них не мешкає, і вони немов плачуть за своїми хазяями” – II 26-7, також ст. 82, 83 й ин.

²) Заїздами, або як перекладчик перекладає се слово “постоялые дворы”, автор називає те що у нас звалося коршмою, а сповняло ріжні функції. Автор очевидно богато наслухався всяких оповідань про коршмарів-рандарів, але не мав нагоди виговоритись на сю тему; тільки часті згадки про сі “заїзди” показують, що вони навязли в його памяти.

Найбільше записав він, виїхавши з України на Москівщнну: “Треба знати, що в Козацькім краю за лядського панування Євреї заводили по своїх хатах заїзди-побудовані з дерева, просторі й високі, для тих що подорожують зимою, щоб хитро користуватися з них, спродаючи їм сіно для коней, страву для них самих, жадаючи грошей за заїзд, хоч би за годину, за горілку й инші трунки, і за все що знадобилося б”. В Москівщині таких заїздів він не побачив, і з сього приводу записав се – II с. 128.

³) З сього приводу автор пускається в такі рефлєксії:

“Як зітхають, тужать і стогнуть лядські пани і прості люди за сим містом Київом! Се ж було столичне місто їx короля (!), забудоване домами панів. Всі сі палати, чудові доми й сади належали їм та богатим Євреям. Вони (Ляхи) мали тут дві прегарні муровані церкви з арками на високих стовпах: одна старинна, инша нова, гарна і оздоблена всякими архитектурними прикрасами; ґіпсові прикраси склепінь і инші будови лишилися недокінчені артистами, а тепер вони закинені і служать місцем для нечистих потреб і пристановищем для худоби.

“В сих двох церквах і в околиці було кілька тисяч (!) єзуїтських, або краще сказавши-сзідських священиків. Коли виступив Хміль і проходячи край в усіх напрямах побивав їх усіх, які йому попали до рук, тоді які заціліли, повтікали сюди міркуючи: “Нема ніде ратунку крім як тут”,-бо се город неприступний, окружений укріпленнями і горами. Але Хміль і козаки дісталися до них, позвязували їх тими шнурками, що ними оперезуються вони (католицькі ченці) і мучивши всякими способами, повикидали до Дніпра, а инших поїли собаки.

“Бо єзуїти не задоволялися тим що мали Ляхи, але хотіли викорінити рід козацький. Хотіли забрати Печерський монастир і св. Софію та повернути їх на свої кляштори. Тоді роз'ярився Хміль як пророк Ілля. Він відомстив їм і визволив благословенний богом нарід від рук невірних (Ляхів), що мали богато голов, але не мали одної голови; слобонив його з неволі безбожникам-євреям і злим єретикам Вірменам!” (77).

⁴) Зараз по приїзді на Україну він завважив се як цікаву побутову подробицю: “Всі чоловіки в сім краю носять в руках палиці” (14).

⁵) В короткій ред.: паласи.

⁶) І с. 46-ceй термін “каптур” уживає автор далі, оповідаючи про Україну.

⁷) Се так здивувало Павла, що він далі ще раз повертається до сеї теми: на Москівщині, каже він, пастух пасе разом корів, овець, кіз, свиней, коней, і се далеко практичніш, “в землі ж козаків кожен рід худоби пасе окремий пастух; нас найбільше дивували пастухи свиней” (115).

⁸) Сей термін у автора має значіннє політичне, а не етноґрафічне: те що за політичними межами Гетьманщини-се для нього Москівщина, хоч людність була ще українська.

⁹) Автор розуміє тут східнє-полудневу Україну; оранка з кіньми, описана ним, безсумнівно практикувалася і на лекших ґрунтах північної України.

¹⁰) “аравико ситари т. е. арабская пшеница” в рос. перекладі.

¹¹) “Він зветься халістао (хелештеу), себто сажавка для риби”, поясняє Павло, а пок. Муркос завважує: “ледви чи вживалася на Україні ся мадярська назва, що автор чув у Молдовалахії”. Чи не лежить в сій звуковій комібаніці асоціяція “ставу”, що авторові доводилося чути на Україні в ріжних комбінаціях (“коло ставу” і под.) з тим валахійським терміном?

¹²) II с. 86. Подібний ентузіястичний відзив читаємо в депешах Доні, Італійця, з походу попереднього року. Проїхавши з королівською кватирою з Глинян до Камінця в серпні-вересні 1653 р. він пише з-під Камінця 18 вересня: “Край сей від Львова і до сих місць стає все кращим, в залежности від якости ґрунту. Не можна описати богатства овочів-не можна того виразити досить сильно, ані увірити не бачивши на власні очі. Чи хто повірить, що весь час на право і на ліво стоять ліси-не якось инакшого дерева, а горохів, яблук, грушок, сливок, подекуди в суміш на одну або дві милі. Черешень і вишень без числа. Міста, села і майже всі житла знищені і безлюдні, нещасливі наслідки війни ніде не можна бачити так як тут, а одначе можна вірити, що не фабульозні були ті колись безмежні богацтва руських панів!”-с. 59-60.

¹³) II с. 17, под. с. 26, 73, 83 й ин.

¹⁴) II с. 167.

¹⁵) “Ніхто не їсть вишуканих страв окрім гостей і прочан”-про Густинський монастир, с. 91, також про печерських монахів-с. 44.

¹⁶) Записуючи, що довелось йому почути, мовляв в суботнім засіданню господар спеціяльно займається судом над злодіями (“ворами”)-Павло додає до сього такі пояснення: “Бог не сотворив на землі більше злочинної країни ніж Молдавія: всі чоловіки злодії або убійники. Рахують за документами, що за час як Василь став господарем, 23 роки, він скарав смертно 14 тис. злодіїв– хоча за першим разом він не карав смертю, а бив батогами, штампував, ставив на видовище і пускав; за другим разом утинав праве ухо, за третім ліве, і тільки за четвертим разом карав на смерть. Але ми бачили між ними, таке що боже сохрани: у них священики бувають ватажками розбійничих банд, і він (господар) не міг їх від того стримати. Їх жінки і доньки не мають ні стиду ні сорому. Господареві не стало сили утинати їм носи виставляти на видовище, топити: тисячі їх загубив, а нічого не міг доказати” (с. 69). З сим кошторисом треба рахуватися при Павлових характеристиках українського життя.

¹⁷) Вар. короткої рукоп.

¹⁸) II с. 173-4.

¹⁹) Або навіть “зайвої”, як перекладає Т. Кезма слова короткої рукописи с. 47.

²⁰) Муркос транскрибує сі слова так: Хосбуди бумилуй (22).

²¹) У Муркоса: лучшим напевом.

²²) “читают с пением”.

ПАНОРАМА МІСЦЬ: ГЕТЬМАНСЬКА КВАТИРА В БОГУСЛАВІ, ХАРАКТЕРИСТИКА ГЕТЬМАНА, ПАТРІЯРХ У ГЕТЬМАНА.

Взірцем сього морального риґоризму являється для Павла сам гетьман, і він в сім аспекті описує своє побаченнє з ним.

“Виїхавши з лісу (Ісайківського)-обгороженого парканами ріжних мешканців, і його вузького шляху, ми після милі дороги наблизилися до великого міста з укріпленнями і замком, іменем Богуслав. Човнами (чи паромом) переїхали ми велику ріку на ймя Рось і тут уже чекали нас 6 священиків сього міста, в ризах і з корогвами, а з ним півча й всякі инші люди. Військо мало корогву христолюбивого і войовничого гетьмана Зиновія: з чорного і жовтого шовку, в смуги, і з хрестом на ратищу. Всі чекали нас на березі річки, і коли наш владика-патріярх вийшов на беріг, вони впали перед ним на землю. Як звичайно він поцілував їх хрест і ікони, а вони цілували його хреста і правицю. Потім повели з великою парадою і пошаною до церкви богородиці-головної в сім місті; друга церква Трійці, а третя св. Параскеви. В сій церкві замісць паникадила висить великий оленячий ріг з богатьма паростями: кінці оброблено так, що туди вставляються свічки ¹).

“Сам же гетьман Хмель з полками своїми стояв за містом. Йому дали знати про наш приїзд, і в середу пізнім ранком прийшла відомість, що гетьман їде привитати нашого владику-патріярха. Ми вийшли на зустріч йому з нашої кватири-тудою йшла дорога до замку, де було приготоване приміщеннє для гетьмана. Він надїхав від міської брами з великим супроводом, і в нім ніхто б не пізнав гетьмана: всі були в гарній одежі і з богатою зброєю, він же був одягнений в просту коротку сукню і зброю мав незамітну. Побачивши здалека нашого патріярха, він зійшов з коня, і за ним позсідали й ті що були з ним. Підійшовши до патріярха вклонився і двічі поцілував край його одежі; потім поцілував хреста і правицю патріярха, а той поцілував його в голову. Де очі ваші, господарі Молдавії й Валахії? де ваше величаннє і пиха? кожний з вас менший якого будь з підвладних йому полковників– господь правосудно і справедливо наділив його своїми дарами і щастєм, недосяжного царям (маючи на увагу його смиренність, очевидно). Він узяв під руку нашого патріярха і крок за кроком пішов з ним, аж запровадив до середини замку-і при тім плакав! Потім вони сіли за стіл, з ними полковники. От читачу, міг би ти бути свідком розумности його мови, його лагідности, покори, смиренности і сліз! Він був дуже рад нашому патріярхові, незвичайно його полюбив і говорив: “Богові дяка, що помилував мене побачаннєм з твоєю святістю за мого життя”. Він богато розмовляв з патріярхом у ріжних справах, і послушно виконав усе, що той просив. А самі: господар Валахії кир-Константин і старшина волоська дуже боялися гетьмана, щоб він ненароком не з'явився у них з своїм військом, за те що господар Матвій побив і забрав в полон козаків й иншого наробив після того як його військо побило козаків. Вони дуже просили патріярха попросити за них гетьмана і дістати від нього листа, який міг би їх заспокоїти, і гетьман послухав патріярха і післав такого листа. Также і новий господар молдавський Стефан дуже боявся гетьмана, через те що вбито його сина Тимофія й инші погані убійства починили Молдаване серед козаків. Гетьман також вибачив їм, і післав їм листа в відповідь на їх писання.

“Після того гетьман розпитував патріярха в ріжних справах, і по розмові піднесли ми йому дарунки на тацах, покритих їх звичаєм хустками: кавалок каміння з Голгофи з кровю Христовою; посуд з святим миром; пакуночок уксусного мила, мила пахущого, мила алєпського, карамель, финики, абрикоси, ладан, касію, килим великий і коштовний малий, риж, посудину з кавою– котру він дуже любить.

“Против нього сиділа старшина: писар і десять полковників, всі з голеними лицями, як то у них звичай, бо й імя козака значить такого, що голить бороду і величається вусами; а полковник значить те саме, що баша або емір.

”Сам Хміль чоловік літній, але щедро наділений щасливими прикметами: нелукавий, спокійний, мовчазний, але людей не цурається. Всіми справами займається сам; в їжі, питтю й одежі поміркований-в способі життя подобиться великому між царями Василеві Македонянинові, як про нього оповідає історія. Хто його побачить, здивується і (каже: “так отсе той Хміль, котрого слава й імя розійшлися по всіх світах!”. Нам оповідали, що в землі Франків складалися на похвалу йому поеми і оди про його походи, війни з ворогами віри і його побіди. На вигляд він непоказний, але з ним бог-се найважніше. Молдавський господар Василь був великий на зріст, суворого вигляду; його воля виконувалася без заперечень; слава його була по цілім світі, маєтки й богацтва його були великі, але се не помагало йому: і в першій війні, і в другій і в третій-богато разів мусів він тікати. Тим часом наскільки більше твоє імя і твої діла від твого зверхнього вигляду, Хмеле! Се вірно, що бог з тобою-поставив тебе на визволеннє вибраного народу з неволі язиків, як колись Мойсей визволив Ізраільтян з неволі фараонської: той потопив Єгиптян у Червоному морі, а ти знищив ще гірших від них Ляхів своїм гострим мечем. Слава богові, що здійснив через тебе такі великі діла!

“Коли хтось приходив до нього під час столу з жалями, або звертався з мовою, то він говорив потиху, щоб ніхто не чув: такий у них звичай. А що до порядку за столом, то він сів нижче, а нашого патріярха посадив на першому місці-згідно з честю яка йому належить у зібраннях. Не так як господарі Валахії та Молдавії, що самі засідали перше місце, а архиєрея садовили нижче від себе.

“На стіл подали миску з горілкою і її черпали ложкам ще гарячу. Перед гетьманом поставили в срібнім кубку кращої горілки, і він подав з-початку патріярхові а потім випив сам і почастував кожного з нас-так як ми стояли перед ним. Подумай про таку смиренність-поздоров його боже! у нього нема окремих чашників і стольників щоб подавати страви і напитки, як то ведеться у царів і правителів! Після того поставлено на стіл розписні глиняні миски з вареною солоною рибою, і трохи иншої страви. Не було ні срібних полумисків і кубків, ні срібних ложок або чогось подібного-хоч у кожного його служебника по кілька скринь повних полумисків, чарок, ложок і всяких коштовностей з срібла і золота. Але вони в поході нічого того не вживають; що инше-як бувають дома.

“Перед заходом сонця гетьман попрощався з нашим патріярхом, провів його за браму, і сів на свою бричку, запряжену тільки одним конем. Не було царських карет, прикрашених дорогими матеріями і запряжених кількома гарними кіньми-хоч гетьман мав їх тисячі. Під дощем-зливою поїхав він до свого війська, укрившися білою бундою від дощу. Від'їхавши переслав грошей на дорогу з перепросинами, а також дав листи до всіх підвластних міст, щоб нам давали страву і питтє, коней і підводи дурно. Також листа до царя і до путивльського воєводи” (32-5).