Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 97 (всего у книги 105 страниц)

Додому приїжав

І отця живого не заставав -

І ся легкодушна поведінка, очевидно в архетипі думи, була причиною, чому гетьманство обминуло Юрася.

До річи Антонович і Драгоманов, в своїх коментаріях до думи, вважали незрозумілим, звідки взялась така прогулька Юрася над Ташликом. Тепер, маючи відомости самого гетьмана й инших джерел, що військо в тім часі стояло між иншим і на Ташликах, для охорони України від Татар, ми можемо легко собі уявити, як Ташлик став місцем нефортунної поведінки Юрася в момент смерти батька, незалежно від того, чи в дійсности був Юрась в війську над Ташликом чи ні. Кінець кінцем військо приглянувшися гетьманичові, набрало такого мовляв, переконання, що на гетьмана він ніяк не здався:

Ей, Еврасю Хмельниченку, гетьмане молодий:

Не подобало б тобі над нами козаками гетьманувати,

А подобало б тобі наші козацькі курені вимітати.

Можливо, що в сій строфі маємо ходячий віршик-римований апостроф про гетьманича, зложений саме підчас його невдалого виступу в військовій кватирі, військового бунту против нього, і т. д. Дослід над думовим стильом переведений K. M. Грушевською показав, що такі римовані крилаті слівця відогровали важну ролю в складанню дум на біжучі теми.

⁸) Augustus 6 reggel hala meg az Kozak hetmann Chilminczki, vecsernyekor kezdenek harangozni-Monum. Hung. XXIII c. 518.

⁹) Архив Ю. З. Р. III. VI с. 319.

¹⁰) Акты Ю. З. Р. XI с. 706.

¹¹) Тамже IV с. 3.

¹²) “Понеділок-восьмий день від сьогодня-призначено на похорон яснов. гетьмана; нетерпеливо чекатиму, що вони задумують”-Лілієкрона до IIIебеші 17 с. с. серпня, Monum. Hung. XXIII с. 566.

В записках самого Шебеші: “Похорон гетьмана відкладається, поки прийдуть відомости” (з тексту виходить що з Орди)-Monum. Hung. XXIII с. 543.

КОЗАЦЬКІ ГОЛОСІННЯ В ЛІТЕРАТУРІ, ЛЄҐЕНДА ПРО ЦЕРКВУ, ЩО ЗГОРІЛА ПІДЧАС ПОХОРОНУ, ПЕРЕКАЗ ПРО ОТРОЄННЄ. ЛІТЕРАТУРНІ ХАРАКТЕРИСТИКИ УКРАЇНСЬКІ І ПОЛЬСЬКІ, ЕКЗЕРЦИЦІЇ НА СЮ ТЕМУ, ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНСЬКА ТРАДИЦІЯ.

Як сучасний український голос, викликаний смертю великаго гетьмана, особливо широко цитується дума в записи Цертелєва:

То не чорні хмари ясне сонце заступали,

Не буйні вітри в темнім лузі бушували,

Козаки Хмельницького ховали, —

Батька свого оплакали ¹).

Але як справедливо було одмічено ²), якраз не автентичні, народні твори, а складені в духу романтичного відродження підробки під народню поезію знаходили найвишчу оцінку в літературі, і процитована строфа таки більше підходить під ходячу романтику другого десятиліття XIX віку, ніж під справжній думовий стиль.

Мотив голосіння козаків в псевдо-думі “Запорожської Старини”, перероблений рукою Миколи Маркевича, також іще недавніми часами, в праці Кубалі знайшов місце як сучасний голос ³). Ідучи слідами українських романтиків 1830-1840 р. р. той же Кубаля дав також образок всенароднього похорону великого гетьмана в Суботові, в тім же романтичнім стилю ⁴).

Поруч автентичних відомостей про похорон старого гетьмана в Суботівській церкві– до котрих на взір історії Золотаренкового похорону примішувалися лєґенди, що Суботівська церква так само згоріла підчас похорону Богдана, як корсунська з труною Золотаренка (вище с. 1157)-з'являється вже в сучасних авізах инший образ-похорону Хмельницького як традиційного козака в степу, без попів і дяків, серед самих козаків, що насипають над ним високу могилу. Так заповів сам Хмельницький-щоб поховали його в Суботові, “без дзвонів і церковних церемоній”, і висипали над ним високу могилу ⁵).

В дальшій еволюції сеї лєгенди з'являється варіянт, що Хмельницький помер під Замостєм, облягаючи його разом з Шведами. “Замойські черці” поховали його “обрядом грецьким”, а козаки поставили на могилі камяного хреста, з таким написом:

“Тут спочиває красний воїн, Богдан Хмельницький, великої булави, бунчука і коругви польської гетьман, сили і слави козацької вождь (і) хранитель, і непоколебимий государ” ⁶).

Сей образ оспіваний в Шутовім тексті думи про смерть Хмельницького, де сполучено два моменти, здається-окремі й самостійні. Юрась ховає батька “у Штоминнім дворі на високій горі”, в Суботові, очевидно. До сього додано “загальне місце”-похорону козака товаришами:

Тоді ж козаки штихами суходіл копали,

Шликами землю виносили,

Хмельницького похоронили,

Із ріжних пищаль подзвонили,

По Хмельницькому похорон счинили.

Се похорон в степу, серед війська, без церковного подзвіння-заступленого вистрілами з гармат, мабуть в неприсутности родини (може в казну з мотивом, що Юрася не було при смерти батька-легкодушно відлучився).

В збірці Грабянки записана історія-не знати звідки зачерпнена: “Достовірно оповідають декотрі, що Поляки не мігши усмирити Хмельницького иншими способами, надумали отруїти його смертельною трутиною. А зробили так: одного великородного молодика підстроїли з тим, нібито він хоче оженитися з донькою Хмельницького, і той приїхав до Чигрина й удаючи таке засватав його доньку. Коли він від'їздив і Хмельницький його провожав, той почастував свого нареченого тестя за здоровлє своєї панни-з пляшечки повної горілки з розпущеною трутиною, не скоро смертельною. Сам наперед випив ніби з тої фляшки, але то була проста горілка і йому не пошкодила, а бідний Хмельницький стратив життє від такої проклятої приязни. Що то було все підстроєне, доказало се, що той підстроєний зять ніколи більше на Україні не показався” (с. 154).

Костомаров переказавши се оповіданнє в першім виданню без застережень ⁷), в пізнішім вказав його неправдоподібність-тому що дві доньки Хмельницького були вже замужні, а більше у нього не було, і додав таку характеристичну дописку: “Далеко правдоподібніше, що той повільно-смертельний яд, що зводив Богдана в могилу, принесено йому не з Польщі, а з Москви: се була та московська політика, що ламала всі його широкі пляни знищення Річипосполитої, єднання і зросту Руси-ламала саме в хвилі коли вони скорше ніж коли небудь могли здійснитися. Хмельницький бачив далекі перспективи-як свідчать ріжні його слова. Він передбачав, що Москва більш ніж всякі інші сусіди зіпсує розпочате ним діло і на довгі часи полишить Український нарід під ярмом католицтва і панства. До того ж грубіянське поводженнє московських людей з українськими-на котре йому звідусіль заносилися скарги; недовірє до нього самого московської старшини; недопущеннє українських комісарів до нарад Москви і Польщі про долю українського народу; незадоволеннє з Москви митрополита і значної частини православного духовенства,-все се показувало йому, що об'єднаннє України з Московською державою не може обійтися без непорозумінь і потрясень. Все се смутило гетьмана. Йому було за 60 років, пережив він багато ударів, але виленська умова з усіми звязаними з нею подробицями була ударом для нього найбільш погибельним” ⁸).

У того ж Грабянки характеристика старого гетьмана інтересна як підсумок традиції про нього, як вона жила в другій половині XVII в.: “Муж істинно гідний гетьманського імени: сміливо підіймав він біди, добру раду знаходив в самих бідах; тіло його не утомлялось ніякими трудами, добрий настрій не упадав під ніякими неприємностями. Рівно витрівало зносив він і холод і спеку. Страву і питтє вживав не зайвим лишком, а скільки лише природі було потрібно. Хіба як від справ і воєнних занять час вільний лишався, тоді трохи спочивав, і то не на дорогоцінних ліжках, а на такій постелі яка військовій людині випадає. І не клопотався вибирати для спання десь місце на самоті, але спав спокійно серед немалого воєнного крику, ніскільки тим не журячися. Одежею від инших не ріжнився ні трохи, тільки зброя на коні була трохи краща від инших. Часто бачили його вкритого воєнною свитою, як він спав між вартовими знемігшися від труду. Першим виходив на бій, останнім відходив.

“Міркуючи такі й инші тим подібні прикмети, чи дивуватись, що він став побідником і страхом Ляхів, коли ті віддавшися цілком цивільним (мірским) утіхам, занедбали зовсім військову справу і вправу. Тому не військо своє вони стратили, але якби Хмельницький їх потайки не жалував-всю б Польщу свою на віки погубили б” (с. 153).

Величко замість характеристики подав нібито надгробну промову, виголошену на похороні Хмельницького його секретарем Самійлом Зоркою-в дійсности зложену мабуть самим таки Величком (судячи з характеристичних подібностей і в змісті і в фразеольоґії сеї промови з історичним викладом самого Величка) ⁹). Характеристики гетьмана вона не дає, майже не виходячи поза вичисляння його подвигів (битв), порівнювання з ріжним старинними і новими, історичними і мітольоґічними постатями– змістом взагалі дуже бідна, даючи тільки характеристичний взірець шкільної риторики.

Такі риторичні екзерциції дійсно складалися по школах і ходили по руках мабуть в немалій скількости. Акад. Перетц в київськім академічнім підручнику 1693 р. між взірцями ріжних риторичних утворів знайшов кілька схем і взірців похвальних слів Хмельницькому, власне в формі похоронних промов-доволі анальоґічних з псевдо-Зорковою: порівнення Хмельницького з Лєонідом, Ганібалєм і Тамерланом, Збаразької облоги з Троянською, Пилявців з Каннами, і т. д., все се з дуже скромним накладом історичних відомостей із безмежною свободою в анальоґіях і порівненнях ¹⁰).

Тепер І. П. Крипякевач з пізнішого підручника (1729) опублікував латинські вірші продиктовані студентам як взірець риторичної ампліфікації: тема-“Б. Хм. прогнав з України панів-Ляхів” повторюється в двостихах “синонімічно” на ріжні способи: Б. Хм. правдивий вождь вождів, патрон і оборонець Руської батьківщини, славний герой, Богдан-від бога даний, простий козак-добрий і мудрий провідник, істний вихованець Марса, справжній Ахіль, вигнав Ляхів-пишних, немилосердних, безбожних тиранів, а до війни нездалих, прогнав з козацької руської землі за Вислу, навчив страху божого всіх папистів, і т. д. ¹¹)

В. І. Герасимчук включив до своєї збірки анальоґічну екзерцицію польську-порівняннє Хмельницького з Ганібалєм, на взір “паралєльних біоґрафій” Плютарха, в формі епітафії: “Стій, подорожниче” і т. д. Як спільну рису анонімний автор висовує стару характеристику Ганібаля: вміючи перемогати, не вміти використовувати перемогу. Далі як спільну прикмету автор екзерциції вказує, що подібно, як у Ганібаля дивувалися хистові Хмельницького з таких ріжнородних елєментів зложити дісцілліновану армію і затримати її в послуху до кінця. Як відмінні від суворої повздержности Ганібаля риси Хмельницького вказано його охоту до жінок (не тільки він Чапліньского жінку відібрав, але й останню свою дружину від якогось Филипа, за його життя); його піяченнє, і навіть його побожність представлена пяною... ¹²)

З польських письменників-сучасників найоб'єктивніш проявив себе Рудавский, коротко згадавши смерть Б. Хм.-для нього “він вождь козаків, перший оборонець і местник руської свободи, а для Польщі бич” ¹³).

Часто цитують відзиви Коховского (не дуже точно, як звичайно ¹⁴), з огляду на його тяжкий стиль)-але вони не мають в собі нічого характеристичного. Він називає Хмельницького “ославленим гробокопателем спокою”, “піджигачем Криму, Москви, Семигороду й Турків против Польші”; підчеркує, що як ціле життє був він ворогом її, так і при смерти без того не міг обійтись (248). Твардовский пускається в мітольоґічні образи: Ґорґони на вість про смерть Хмельницького заляскали в долоні й запалили смолокипи; підземний суддя Радамант вийшов йому на зустріч перед пекельні ворота і обняв його дякуючи за несчисленні юрби душ післаних Богданом під землю (238).

Для українських же літератів він зістався провіденціяльним мужем, виконавцем божих судів, патроном і протектором України:

Діл предков своїх теплий подражатель,

древней козацкой славы соблюдатель,

свою на брани положити главу

готов за славу.

Добродітельми сими украшенний,

божія к тому духа ісполненний,

горесть обратить нашу хотя в сладость,

печаль на радость.

О кто тя ліпо восхвалить, Богдане?

Кто толиких діл висоти достане?

Ми іже похвал достойна тя знаєм -

не увінчаєм.

В похвалах твоїх язик наш безділен,

ублажить бо тя достойно не силен.

Будеш раз†ты возвеличен в небі,

яко єсть требі...” ¹⁵).

Примітки

¹) Костомаров в своїй останній праці про українську нар. поезію підчеркнув “поетичність і правдивість” сього опису (VIII с. 854), Буцинський без застережень цитує сю строфу як голос сучасности (с. 236), Кубаля наводить як голос “пізніших лірників” (Wojna Brandenburscka c. 215).

²) К. Грушевська, Укр. Нар. Думи І, передм. с. 101.

³) Чи вже таки ти пане гетьмане,

Хмельницький Богдане,

Що ти хочеш нас зоставляти,

Сиротою Вкраїну покидати,

Ляхам-ворогам на позор давати.

Чи вже дармо тая безчасна Україна богові молила,

Щоб міцна його воля

З-під кормиги лядській (!) свободила.

Хто тепер пожене ворогів наши і боронить нас від них

Померкло сонце наше,

Лишились ми ворогам на поталу.

Маркевич І. 3 7.

Сироти ми нещасні.

Батьку, де ти ся подів.

Хто думатиме про нас.

Хто встереже від ворогів,

Хто ратуватиме нас!

Зайшло сонце наше.

А ми лишилися на поталу.

Wojna Brandenburska c. 215, з цитатою на Маркевича

⁴) “Супровід минувши Сторожову могилу, йшов поза Погибельними могилами, а на заході сонця вступив на велетенський міст, довгий на шість верст, збудований на палях серед лісу, не впоперек, а вздовж багнистого допливу Тясмина. На нім і вдень не було безпечно, а поночи страх-бо в болотах і трясовисках гніздилися гади і нечисті сили...

“Від Спаської брами Чигринського замку вздовж цілої дороги палили смоляні бочки, наче на знак зближення Орди. Міст хитавсь і трясся (dygotał) під напором люду, гать сичала, палі дуднили й тріщали під панцирною кіннотою і величезним возом з тілом гетьмана. Йшли серед жалібних співів і голосінь плачок. Чорні хмари їx проважали, вітер дув за ними. Ліс шумів дивними голосами. Смолоскипи гасли. Коні кидались. Перестрашені люди благають божого змилування, бо там у віддалі, з-під мосту щось стогне і кричить... То дзвони суботівські стогнали і кричали до небіжчика” (с. 215).

Історик XX століття почув себе у владі романтики попереднього століття.

⁵) Авіза з України Чортор. 2446 с. 52-збірки Герасимчука № 2.

⁶) Чортор. 1880 ст. 95-тамже ч. 4.

⁷) Вид. 1859 р. т. II с. 537; до оповідання Грабянки Костомаров тут додав тільки: “Прийшов рік і непорозуміння з царем довершили упадок сил гетьмана”. Потім він розвинув сю гадку-я цитую її далі.

⁸) Останнього видання с. 621, перекладаючи я замінив одним “українським” терміном змінну термінольоґію автора (“русский”, “малорусский”, “южноруский”).

⁹) Кілька таких паралєль вказав М. Н. Петровський в своїй студії про “Псевдо-діяріуш Сам. Зорки”, в Записках іст.-філ. від. Академії, т. XVII, ст. 165-6. Липинський подав сю промову óв збірці своїй Z dziejów Ukrainy с. 653; стримуючись від близших коментарів, але в обережних виразах обороняючи її автентичність, на с. 664 він пише “Форма в котрій подає її Величко, не будить поважних сумнівів щодо автентичности,-могла вона справді бути сказана на похороні гетьмана”,-але цінніша мовляв як ілюстрація того пієтизму, з яким шляхта XVIII в., як Величко й ин., в по-мазепинських часах вишукувала і переховувала всякі подробиці щодо Богдана.

¹⁰) Къ Исторіи Кіево-Могилянской коллегіи-Чтенія в истор. Общест†Нестора XIV, І.

¹¹) Україна 1930, травень.

¹²) Копії в теках Нарушевича 150 с. 385 і Ягайлонській бібл. 93 ч. 40, в збірці Герасимчука під ч. 3.

¹³) primus libertatis ruthenicae assertor et vindex, flagellum Poloniae-c. 391.

¹⁴) У Кубалі більше навіть ніж свобідно.

¹⁵) Собр. сочиненій Максимовича І с. 506 (кінцевий хор).

XIII. КІЛЬКА ЗАГАЛЬНИХ ЗАВВАЖЕНЬ.

ТРАДИЦІЙНИЙ ПОГЛЯД НА ХМЕЛЬНИЧЧИНУ ЯК ЦІЛІСТЬ, “ВИЗВОЛЕННЄ” І ВІДНОВЛЕННЄ ПРАВ, “БОРОТЬБА ЗА ВІРУ”, ІДЕЯ ВСЕНАРОДНОСТИ, ПОЛЄМІКА НА СІМ ҐРУНТІ І ПРОБИ ХАРАКТЕРИСТИКИ КЛЯСОВОЇ ФІЗІОНОМІЇ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО Й ЙОГО БЛИЗШОГО ОКРУЖЕННЯ, ДЕРЖАВНИЦЬКИЙ АСПЕКТ, ІДЕАЛІЗАЦІЯ І ПРОТЕСТИ ПРОТИВ НЕЇ, КУЛІШЕВІ ПАНЕҐІРИКИ І ЗАСУДЖЕННЯ, АНТОНОВИЧЕВА АПОЛЬОҐІЯ ХМЕЛЬНИЦЬКОГО.

Переглянувши детально документальний матеріял, мушу дати деякі загальні підсумки. Тим більше, що на протязі моєї наукової праці мені кілька разів доводилося давати загальну характеристику Хмельниччини, як у загальних курсах, так і в ріжних принагідних статтях ¹), і тепер проробивши її на підставі більшого ніж коли небудь перед тим джерелового матеріялу, мушу я здати справу, в чім я стою при давніших моїх висновках, а в чім від них відступаю, або вношу якісь поправки, аби принаймні даю новішу редакцію своїм давнішим тезам.

Перше питаннє тут-наскільки Хмельниччина як епоха була суцільна, плянова, конструкційна?

Стара українська традиція розглядаючи її як вихідний момент, як базу, а далі – як санкцію пізнішого ладу Гетьманщини, що з неї мовляв виріс, або як ту норму, котрою сей пізніший лад повинен був нормуватися, схильна була трактувати Хмельниччину як щось монолітне, одноцільне, утворене волею і замислом “батька вільности, героя Богдана”, як його назвав Сковорода. В сім завсіди акцентувалася історична місія і значіннє Богдана і його епохи – він “визволив” Україну з неволі, за поміччю Москви, і положив початок її “вільному життю” під ласкавою опікою Російського царства.

Момент конструкційний при тім відходив на другий плян, бо Україна під проводом Богдана боролася за свої старі права і за офіціяльними виразами козацьких деклярацій – “надані від святої памяти князів руських і королів польських”. Вона не потрібувала творити нових форм свого життя – вони лежали позаду, були вже дані.

На перший плян при тім – згідно з традиційною політикою і українською і московською -висувалася боротьба за віру і церкву. Орґанізація козацької держави, утвореннє нових соціяльних відносин, нової української держави – се не трактувалось: або іґнорувалось або не помічалось – тому що Богданове діло розглядалося в аспекті визволення, реституції українського життя, поневоленого шляхетською, католицькою Польщею. Се життє вже було, кажу дане, воно істнувало перед тим і тільки визволялось. Вся увага зосереджувалася на тім визволенню, на боротьбі за вільність, що вів “Український нарід” “козако-руський” під проводом великого гетьмана, і при тім вільність реліґійна – визволеннє з підрядної, упослідженої ролі православних верств, завсіди являлось найбільш конкретною і яскравою катеґорією сього визволення, його маніфестацією. Зненавиджена унія зникла, православна, церква стала пануючою; православні пани, протектори церкви православної, освіти і книжности заступили місце Ляхів-се ті здобутки, які найбільш реально мислились і підчеркувались тими соціяльними верхами, що творили опінію, традицію.

Відповідно до того, чи аспект був більш церковний, чи більш шляхетський (козацько-старшинський), в сій боротьбі сторона церковна, реліґійні утиски польських часів і православні тріумфи і досягнення всупереч їм, – процвітаннє української єрархії під царською опікою, підчеркувались або більше або менше. Але в однім і в другім випадку визволеннє мислилося всенароднім. Боротьба йшла за визволеннє всього народу. Тільки в уявленню одних він боровся під проводом церкви, а козаччина була лицарями віри руської православної. У других руська віра була атрибутом козацького лицарства, а вага лежала в козацтві-в тім що козаки втілювали ідеали народні– свободи, рівноправности і т. д., і визволеннє віри входило в комплєкс понять загального визволення. “Нарід Руський” мислився як нарід козацький – так як у Поляків нарід репрезентувала шляхта, і мислилася як нарід польський; без сумніву, українська старшина перейняла сей аспект в значній мірі від шляхти бо ж і вона була такою самою привілєґіованою воєнно-служебною верствою і хотіла нею бути, і для неї кінець кінцем виходило на одно: або весь нарід боровся разом з козаками, під їх проводом, або козаки боролися за весь нарід за його вільности.

Всенародня боротьба за визволеннє, і на чолі його Богдан, найкращий син Українського народу і найкращий репрезентант сього всенароднього характера козацтва, всенародній герой, свободитель України, що віддав своє життє свому завданню визволення, і так чи инакше його здійснив, – така традиційна концепція старшини, від неї потім перейнята українською інтеліґенцією.

Визволеннє не було осягнене в повній мірі кількісно– що не цілу Україну, визволеннє якісне-що Богдан не зміг в повній мірі заґаратувати свободу народові, і вона підпала новим обмеженням з боку московської бюрократії. Се залежало чи від неприхильних обставин, чи від лукавства ворогів. Але в тім не було сумніву, що Богдан був борцем за весь нарід, і се була всенародня боротьба. Український нарід під проводом козацтва, і свого героя Богдана боровся против польського насильства, против польського панства, католицької інтриґи і т. д. В сім зміст доби-й її суцільність.

Коли робилися завваження (з польської сторони насамперед, але із великоруської також), що кінець кінцем козацтво боролось не за всенародні інтереси, а за свої клясові козацькі права, і Богдан був репрезентантом і провідником козацтва як кляси, а не всього народу, се сприймалось як замах, як атентат на історичну ролю і козацтва і Хмельницького, і на ідеольоґічний зміст української історії – історичну ролю Українського народу. В відповідь на такі завваження Костомаров писав в 1860 рр.: “Треба розуміти не так, що козаки бунтувались і маскувались народніми інтересами, а так що против польських панів – шляхти підіймався нарід, і ся опозиційна маса називала себе козаками”. “Козацтво дійсно концентрувало в собі народню думку і життєві потреби народу, доки завданнєм народу було визволеннє від Польщі” (тільки потім стало розминатися з народніми бажаннями коли під проводом шляхти стало орґанізуватися на польський взір) ²). І пізніше в полєміці з Кулішем він заявляв: “Д-ій Куліш виступив проти істориків які вважали козаків за нарід взагалі – в противставленню вищим клясам, що відірвалися від народу. Але нігди правди діти, коли воно так і справді було. Козаки в юридичнім розумінню означали стан воєнний, землеволодільчий, свобідний від податків і обовязків, які падали на не – козаків, мужиків або посполитих, але в поглядах народу “козак” значило свобідну людину, якою хотілося бути кожному. Але і як стан козаки були не малі числом, і завсіди грали ролю двигуна політичних інтересів свого краю; тому Малоросія звалася козацьким краєм, а її нарід-народом козацьким” ³).

Найвиразніш попробував схарактеризувати клясову фізіономію Хмельницького пок. Буцинский: він трактував його як польського поміщика і кріпостника, капризом долі занесеного в ряди козацької демократії, але вірного шляхетським ідеалам під козацькими корогвами ⁴). Антонович в своїй рецензії підчеркнув перебільшення і голословности його характеристик, але в повній мірі признав теж клясову фізіономію Богдана і його товаришів.

“Дійсно Хмельницький не уявляв собі иншого громадського ладу поза тим в якім виріс і оден тільки й знав. Дійсно він хотів такого укладу, щоб позбувшися спольщеної шляхти і реліґійного утиску – заховавши тільки залежність від короля, можна б було сотворити з козаччини, а особливо з старшини якусь своєрідну, нову, тубільну шляхту. Все се правда, але сі прикмети не залежали ні трохи від індивідуального характера і персональних інтересів Богдана, а виявляють тільки слабу міру інтелєктуального і громадського розвитку, що на жаль була прикметою всього українського народу того часу. За часів Хмельницького всі хоч трохи замітні своєю освітою люде, добиваючись самостійности (самобытности) розуміли під нею польські державні форми– тільки з національними елєментами. Се залежало не від того, що польський устрій був добрий і корисний для Українського народу, а тому, що взірці кращого устрою не були відомі Українцям, (вони їх не бачили) ні у себе ні поза собою, а нарід Український не стояв на такім рівені розвитку, коли критикою і інтелєктуальною роботою відкидаються вироблені історією форми й творяться кращі. Правда, можна вказати, що в народніх масах видніє інстинкт – неясний потяг до поступовіших, демократичніших форм життя, – але ж на самім інстинкті, не усвідомленім культурою, не здатнім ні сформуватися в виразні громадські норми, ані навіть сформулувати свої побажання, не може вирости ніяка політична форма громадського побуту. Серед товаришів Хмельницького і в часах безпосереднє наступних серед козацької старшини було чимало людей таких, що стояли на демократичнім, народнім становищу, але всі вони були знищені-наслідком недостатньої громадської підготовки самого народу. Не знайшовши ні виразної формули своїх побажань, ані вмівши згуртуватися для їx здійснення, вони або згинули в хаотичній, безплодній боротьбі, як М. Пушкар, або Ів. Попович, або ставали демаґоґами й експльоатували нарід для власної користи як Бруховецький. При неможливости спертися на некультурну масу, не дивниця, що більшість козацьких провідників іде лекшою і принаймні їм самим яснішою дорогою: добиваються автономії і засвоюють собі, з більшими чи меншими поправками єдиний їм відомий громадський лад – лад польський. З сього погляду Хмельницький був тільки одним з богатьох синів свого часу і своєї суспільности, і думаємо – не можна вважати його персональною виною те, що було результатом культурної нерозвинености маси, на чолі котрої доля поставила його. Колиб можна було припустити в нім якісь надприродні здібности, такі щоб дали йому змогу зрозуміти або вимислити такі політичні ідеали, які ані снилися його окруженню, то він однаково не здійснив би нічого замітного для їx реалізації: лишився б одиноким і незрозумілим для сучасників, і не вийшов би на провідні позиції. Ми думаємо, що провідник кожного народнього руху тільки дає вираз тим переконанням, тому моральному капіталові, яким володіє маса, і він ні сам не може піти далі тої міри, в якій підготовлена маса, ні – тим менше – її не може повести” ⁵).

Як бачимо, вигороджуючи Хмельницького від персональної відповідальности, в виразах можливо мягких, супроти грубих атак Буцинского, Антонович все таки досить виразно відділяв Хмельницького і його товаришів, взявши їх за одну скобку, як компанію виховану в польських шляхетських ідеалах, від демократично настроєних народніх мас, і се був, можна сказати загальний погляд київської школи, що працювала під рукою Антоновича. Наведу для його ілюстрації відзив початкуючого тоді ще тільки Ор. Левицького, з його дісертації 1875 р.:

“Саме козацтво з його становою залежністю, з виключними правами і вільностями, одним словом таке яким ставилося в статтях Хмельницького, не відповідало народнім вимогам. Нарід любив козацтво, звязуючи з ним ідеї свободи і незалежности, але розумів його тільки як певне становище для всіх, а зовсім не виключний стан (сословіе). Нарід сам весь поголовно хотів стати козаками, але з ним в сім разі повторялася та сама сумна історія: коли тільки козакам удавалося, спираючися на народню масу зломити за її поміччю якісь некористні для них обставини зараз виявляли тенденцію замкнутися в окремім стані (сословіи), захопити до своїх рук певні права – не допускаючи до участи в них народу і взагалі полишаючи свого вірного союзника його власній долі. Так було гень перед Хмельниччиною, так сталось і за його часу. Визволеннє України переведено з участю всього Українського народу і підчас боротьби з Польщею всі були рівними козаками, а як тільки боротьба пройшла, так для козаків складається реєстр. Всі хто війшли туди, становлять дуже шановну клясу (сословіе), з широкими правами і привілєґіями, а хто не війшов – виключаються з козацького стану, позбавляються всіх звязаних з ним прав і мусять перейти до простого хліборобського стану “посполитих”, а сьому станові на долю не випадає вже ніяких прав, крім персональної свободи, тільки самі обовязки... Нарід довго не хоче миритися з своїм становищем. З – початку терпить тільки тому, що ще ніхто серіозно не береться до пильнування відносин за нормою уставленою статтями Хмельницького. Проби його самого, зроблені для провірки реєстрів і розмежування козаків і посполитих, викликали небезпечні рухи серед народу, і здається такі проби облишено. Але нарід зносив своє пониженнє дуже прикро, і кожен рух звернений против гетьмана і старшини міг знайти серед нього велике спочуттє і підтримку” ⁶).

В сім напрямі мусіла піти й дальша історична праця, з тим як соціяльно– історичний аналіз розвиваючися в сих десятилітях, на переломі XIX і XX ст. показував все ясніш, що козацтво було не тільки узброєним українським народом, але також і соціяльною верствою, з усіми прикметами й тенденціями її – з боротьбою за соціяльні привілєґії з иншими верствами, конкуренцією і змаганнями до провідної ролі. При тім ближче дослідженнє соціяльних відносин XVIII в. ще й розколювало сю соціяльну верству на дві клясові групи-на рядове козацтво і старшину, між якими теж виявлялася завзята соціяльно-економічна боротьба, суперечність клясових чи ґрупових інтересів.

Але з другого боку – наростав українсько-державницький аспект. В сім аспекті козацтво, чи навіть козацька старшина се було не просте “сословие” Російської держави, що силкувалось як найбільше урвати й закріпити за собою соціяльно – економічних вигід; ні, се була керівна державна верства, що в своїх власних інтересах, як верства командна, мусіла дбати про інтереси всеї держави як цілости, її національно -культурне і економічне добро, пильнувати добробути инших верств – підтримуючи свій престиж представниці загальних, всенародніх інтересів. Коли скажім пок. Ол. М. Лазаревський висував еґоїстично клясову, експльоататорську політику старшини, то цілий ряд критиків його праць, і дослідників українського життя взагалі нагадували про потребу рахуватися і з культурно-національними, державницькими, патріотичними мотивами її діяльности. Сі критерії мусіли бути приложені, очевидно, і до провідників Хмельниччини, і перед усім до самого Хмельницького. Як представники козацтва, як члени козацької старшинської верстви розуміли свою ролю? наскільки в своїй діяльности водилися вони своїми клясовими інтересами – наскільки свідомо фундували українську аристократичну верству? Чи оглядалась і наскільки оглядалася при тім на інтереси всенародні, державні, політичної незалежности і національної автономности українського народу? А з тим Хмельниччина – чи се бодай хоч у якійсь мірі національна епопея, якою вона малювалася на протягу століть українській старшині, українській інтеліґенції і навіть народнім масам? як формулувала се апокрифічна дума про смерть Хмельницького ⁷).