Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 105 страниц)

“А що найбільше, що й король нині прислав універсал свій до всього поспільства, щоб до нього приклонялися-обіцяє їм всякі вільности, яких їм буде треба. Треба промишляти, щоб люде ні на сю ні на ту сторону не ухилялися, і з привилеями треба поспішати, для того що вже війна тут починається: під Немировим і під Кошівкою з нашими вже билися, а тепер Бушу облягли-тільки ми веліли їм відправу дати. Писали ми у всі полки і городи, щоб з нашої сторони люде не передавалися (на польську); запевняємо їх, що й. цар. вел. нам у-двоє більше вільности надав, ніж король.

“Про Донців також нагадайте, щоб на море не йшли. Бо Татари всі видпровадилися (з України) зовсім на той бік, під Ослан-городок ¹⁰). Коли б зрадили, тоді щось треба буде починати з ними, а поки що і нас одних досить ¹¹). Коли ж будуть нам помагати, тоді ніякої зачіпки не можна чинити, і для сього ж самого треба їм (тим часом) дати спокій. Докладніше про все. Филон Горкуша розкаже, а ми як найскоршого повороту в. м. чекати будемо, і Господу Богу милости ваші поручаємо” ¹²).

Лист дає відчути нервовість чигринського осередка: сі кількаразові повороти до того самого-силкування дати послам як найсильніші арґументи за необхідність виповнити цілком домагання війська і не лишати місця для невдоволення військової черни і “поспільства” з нового протекторату, для вагань між гетьманом і королем. Виговський, що був правдоподібно автором і сього гетьманського листа, ще від себе вважав потрібним розвинути сю ж тему: не знати, чи мав таке переконаннє, що від того виграє справа, чи хотів нагадати про себе і підчеркнути свою ролю. В листі адресованім до Тетері він в додаток до листу гетьмана підчеркує необхідність всіми силами доходити прав всіх станів, духовних і світських, і все то стверджувати привилеями, нічого не проминаючи з наказу, і при всім нагадувати запевнення дані в Переяславі царським словом. “Коли б, не дай Боже, мали що небудь уняти (обтяти) і людям хоч би найменша досада була в якій небудь справі, тоді і нам і вашим мил. була б від черни велика небезпека-і дуже треба б було вистерігатись– чого недай Боже!” Відкликуючись до Радивилового універсалу, післаного до Москви, додає до того: “Таких немало розсіяно по Українах; зволь в. м. розсудити і їм (боярам) показати, як треба запобігати тому, щоб посольство не піддалося сим намовам-коли б йому були потім які небудь досади (від московських воєводів і зборщиків очевидно) і вільностям стародавнім уйма”. “Запобігаючи тим прелестям (універсалам Радивша і короля) розписано скрізь універсали, щоб тому не вірили. Післали ми також універсали, щоб шляхта погранична (українська), яка там пробуває, нас трималася: запевняли їх жалуваннєм царським, віддаючи їм їх маєтности (дозволяючи приїхати й війти в володіннє), і всяке задоволеннє кождому, хто тільки до нас пристане” ¹³).

В листі до Бутурлина, пересилаючи йому, “любимому другу маєму друголюбное цЂлованіе”, Виговськвй просив його ті два універсали, королівський і Радивилів, що посилаються тепер в ориґіналах, з автентичними печатками, показати самому цареві та просити його, щоб він негайно помстився Полякам за ті непочесні вирази на його адресу, що містять ті універсали. А послів козацьких щоб відправлено “з усім добрим, аби весь мир (український розуміється) утішився– бо ми кажемо, що його цар. вел. ще луччі вільности дасть ніж король” ¹⁴).

Таким чином гетьман і його канцлєр сповіщали царя, що під натиском обставин,-які посвідчали переслані універсали короля і Радивила і відомости з фронту, вони мусіли так би сказати-вже видати певні векслі царським іменем українським масам, покладаючися на запевнення, дані знов таки царським іменем в Переяславі Бутурлиним. Цар мусить примножити вільности всякого стану людей і не допустити ніякої “досади” з боку своїх воєводів і зборщиків. Инакше ситуація буде безповоротно зіпсована, маси відвернуться від гетьмана і царя, підуть за покликами короля, і фронту не можна буде утримати під польським натиском.

Примітки

¹) Ми не знаємо докладно, коли саме приїхав Литвиненко, але з того, що черновик царської грамоти гетьманові, написаної в відповідь на привезений Литвиненком гетьманський лист, позначений “мартом” (Акты Х с. 542), треба думати, що він приїхав принаймні за кілька день до 1 квітня с.с. В згаданій царській грамоті гетьманові не сказано виразно, що Богданович і Тетеря вже поїхали, а тільки, що їм дано відпуск. Може бути, що се тільки стилістична форма, а може й справді нічого більше не можна було сказати, понад то, що їм дано офіціяльний відпуск-що сталося ще 19 с.с. березня. Дуже правдоподібно, що Литвиненко їx у Москві ще застав, і тільки його приїзд і пригадка гетьмана прискорила експедицію грамот. Але грамота про присилку митрополита до Москви, що так була тепер не на місці-чи не була вона уневажнена при тім? Чи вона була вже в руках послів, і назад її брати не годилось? Кінець кінцем, ми маємо тільки чернетки царської канцелярії і не маємо певности, чи всі вони були в дійсності вислані.

²) Акты Х с. 545-6.

³) Акты Х с. 547-550.

⁴) Акты Х с. 549-2.

⁵) Тамже с. 551-4.

⁶) Звісний нам єромонах Макарий Криницький розповідав, що король його хотів післати до Богуна “казати йому, щоб він до короля вернувся”; дістав на се 100 талярів, а інструкцію має йому дати підканцлєр. Але він, Макарий захворів, гроші прожив і до Богуна не поїхав. Виходить що тоді сю справу доручено Потоцкому. Білгород. ст. 382 л. 378.

⁷) Акты Х с. 561-2: в тексті замісць пану Олекшичу-пану ОлексЂю, очевидна помилка. Титул гетьмана в підписи очевидно також доповнений: великий гетманъ польскій. Заголовок: “Переводъ съ польського писма, что писалъ гетманъ полской Станиславъ Потоцкій къ полковнику войска Запорожского къ Ивану Богуну”.

⁸) Акты Х с. 555-8, заголовок: “Перевод съ полского писма, что писалъ Павелъ Олекшичъ къ Ивану Богуну полковнику бряславскому”.

⁹) Акты Х с. 559-562.

¹⁰) Тут в ориґіналі щось помилено, й інтерпункцію дано невірну; я думаю, що зміст має бути такий, як я отсе переклав.

¹¹) Не досить ясна стилізація сього місця стає яснішою при порівнянні з листом Виговського до Бутурлина.

¹²) Акты X с. 553-6.

¹³) Акты Х с. 557-560, дата 12 березня очевидно помилкова: всі грамоти датовані очевидно одним днем-21 Березня.

¹⁴) Акты Х с. 561-4.

МОСКОВСЬКІ УСТУПКИ УКРАЇНСЬКІЙ ДЕРЖАВНОСТИ, ЦАРСЬКІ ГРАМОТИ 12 (22) КВІТНЯ, ЦАР ПОЛИШАЄ ДОХОДИ В РУКАХ ГЕТЬМАНА, ЦАРСЬКІ ГРАМОТИ ВИГОВСЬКОМУ І БОГУНОВІ.

Московський уряд прийняв сі остороги досить поважно-до деякої міри пішов за прикладом турецького султана, що вказував йому гетьман, тільки не хотів зафіксувати свої уступки як нормальний стан. Допустив тільки як тимчасовий стан ту державну незалежність і фактичну повноту влади гетьмана, що виробилася в часі війни, і не схотів зріктися вже здобутої позиції-московських воєвод в Київі, в новім городі на ґрунтах Св. Софії.

З купи листів висланих з сього приводу на Україну (було їх більше десятка) на перше місце з сього становища випинається особливо отсей, що я наведу в скороченню. Оповістивши своє “милостиве слово” гетьманові і всьому війську Запорозькому, цар нагадує їм проханнє послів, “щоб уставити число війська Запорозького реєстрових (списковыхъ) козаків 60 тисяч і давати їм по 30 або хоч і по 25 золотих польських на чоловіка”.-“И отъ насъ, вел. государя, имъ, посланникамъ сказано, и на писмЂ дано, что Малые Россіи въ городЂхъ и мЂстахъ какихъ доходовъ збирается, и про то намъ не вЂдомо: и для переписки тЂхъ доходовъ посылаемъ дворянъ; а какъ тЂ наши дворяня доходы всякіе опишутъ и смЂтятъ а въ то время о жалованьЂ на войско Запорожское по разсмотрЂнью нашъ царского величества и указъ будетъ”. Отже сю свою недавню резолюцію царський уряд впливом гетьманських осторог рішив змінити: висилку дворян для перепису українських доходів він постановив відкласти, і полишити збір доходів далі в руках гетмана, з тим щоб з тих доходів було роздано платню козакам, а инших зборів, понад потреби війська в виплаті “жалування”, щоб з міст не робилось-аби вони не почували ніякого обтяження:

А нынЂ мы великій государь, жалуя тебя гетмана Богдана Хмелницкого и все войско Запорожское, для службы, указали тебЂ послать собрать на писаря и на списковыхъ: на ясауловъ, и на обозного, и на судей, и на полковниковъ, и на сотниковъ, и на казаковъ на щездесятъ тисячь человЂкъ наше царского величества жалованье Малые Росіи со всЂхъ городовъ и съ мЂстъ и съ уЂздовъ, со всякихъ арендъ, и оброчные деньги противъ прежнихъ звычаевъ, какъ и какими людми сбирано напередъ сего, и роздати имъ, по чему доведетця, а иныхъ никакихъ лишнихъ поборовъ съ мЂщанъ имати не велЂли, чтобъ отъ того мЂщаномъ никакіе тягости не было. А сколко арендъ, оброчныхъ денегъ, и писарю и обозному и судьямъ и полковникомъ и ясауломъ и сотникомъ и списковымъ казакомъ нашего царского величества жалованья роздано будетъ, и тебЂ бъ о томъ къ намъ, великому государю, для вЂдома отписати подлинно. А впередъ наше царского величества жалованье писарю и судьямъ и обозному и полковникомъ и ясауломъ и сотникомъ и списковымъ казакомъ будетъ по нашему царского величества разсмотрЂнью, какъ наши царского величества дворяня отпишутъ и смЂтятъ доходы ¹).

Тепер же ми-жалуючи за службу тебе гетмана і все військо Запорозьке, веліли тобі післати зібрати наше царське жалуваннє на писаря, і на реєстрових: на осавулів, на обозного, суддів, полковників, сотників і козаків, на 60 тисяч чоловіка, з усіх городів, міст і повітів Малої Росії і з усяких оренд і всякі річні оплати згідно з давнішим звичаєм, так як збирано давніше, і через тих же людей (урядників). Роздати їм, скільки вийде, а більше ніяких зайвих зборів брати з міщан не казати-аби від того не було між ними ніякої тяготи. А скільки з тих оренд і річних оплати буде роздано писареві, обозному, суддям, полковникам, осавулам, сотникам і реєстровим козакам нашого жалування, ти се відпиши нам для відомости докладно. А потім наше жалованнє писарю, суддям (і т. д.) буде визначено рішеннєм нашим, відповідно тому як наші дворяне опишуть і підрахують доходи.

Як бачимо, повної ясности лінії нема і в сій грамоті. Все тимчасово. Одну річну платню війську гетьман має виплатити сам, і для того адміністрація і фінанси лишаються безроздільно в його завідуванню. Як довго? Не гарантується йому більше як рік. І в сім році його право оподаткування обмежується: він не може збирати з міщан більше понад те, що потрібне для виплати війську. Дальшу виплату визначить цар на підставі переписи доходів, що зроблять його дворяне. Чи збиратимуть ті доходи московські дворяне до царського скарбу і звідти буде виплачена платня? Се лишається неясним, в царській волі. Може так, а може й ні. Може бути, що доходи будуть тільки переписані й зраховані, щоб визначити цифру річної данини, яку гетьман буде обовязаний виплачувати до царського скарбу-так як він пропонував на взірець васальних князівств Отоманської Порти. В такім разі він сам збиратиме сі податки. Може й платню війську виплачуватиме сам, в таких розмірах, які визначить цар в залежности від цифри переписи. Може цар нічого більше й не жадатиме до свого скарбу, понад сю виплату війську. Але все се не виясняється-цар лишає собі в тім вільну руку.

В дійсности, поки гетьман живе-цар не рішиться його обидити і зробити перепис. Гетьман може й відчуває сю можливість. Раз Москва відступила-може відступити й другий. Але відносини зістаються неясними, се темна сторона даної уступки.

Инші грамоти 12 квітня ще менш конкретні. В них відчувається бажаннє уряду сказати щось приємне, підняти симпатії до себе, морально привязати українське поспільство, військо, старшину-але уряд не рішається вийти за межі фразеольоґії. Чи не знає, що конкретно сказати, як далеко йти в уступках, чи взагалі не хоче себе нічим конкретним звязати? Чи в якійсь мірі одно і друге?-се трудно сказати. Але супроти сеї загальниковости нема інтересу докладніше спинятися на фразеольоґії каждої грамоти, на її повтореннях.

Перша грамота адресована гетьманові, цар похваляє його за вірність, показану в тім, що він прислав універсал Радивила, а українську людність підтримує в вірности цареві. Цар нагадує ті мотиви, з яких він прийняв Україну під свою руку-щоб забезпечити православним свободу від польського гоненія, і заохочує всіх твердо стояти в своїй присязі, у всім покладаючися на царську ласку, запевнену жалуваною грамотою ²).

Друга-гетьманові ж, у відповідь на його проханнє, щоб цар як найскорше потвердив “права, привилеї й свободи” і відправив козацьких послів. Цар відповідає, що він уже післав з послами свої грамоти в потвердженнє “прав, привилеїв, свобід і дібр”. Нехай гетьман “утверждає” старшину і чернь в вірности цареві, “бо від нас, вел. государя окрім милости і вільностей, ніякої тяготи не буде”, а від королів і сенаторів окрім неволі й гонення благоденствія ніколи не бувало”. “Хоч вони в чім і присягають, ніколи в тій присязі не стоять, а шукають всякого зла; а ми вас, православних християн хочемо тримати у всякій милости” ³).

Третя-пригадуючи старі прохання, переказані через Богдановича і Тетерю, щоб цар як найскорше послав військо на Смоленськ, цар дає знати гетьманові, що піде туди сам після Зелених свят, а військо на Псков, Брянськ і Великі Луки вже післано. З литовських пограничних міст приходять люди з оповіданнями, що гоненіє православної віри від Ляхів гірше від давнішого: прохають, щоб цар їx визволив з неволі й прийняв під свою руку. Цар заохочує гетьмана й військо, щоб вони з свого боку “над польськими й литовськими людьми промишляли і за їх неправди їм мстили” ⁴).

Четверта-вже наведена вище, про платню війську (теж за проханнями послів, Богдановича і Тетері ⁵).

Пята-цар похваляє Богуна й гетьмана за вірність виявлену в інціденті з Олекшичем; наказує гетьманові привести до присяги Богуна й його товаришів, які не зложили присяги при Бутурлині-“на всім тім, на чім ви, гетьман і військо Запорозьке, присягу зложили ⁶), і наказати Богунові, щоб він і далі не піддавався на неприятельські спокуси, а цар буде держати до нього милость і жалуваннє ⁷).

Шеста-в справі Донців: згідно з висловленими бажаннями цар післав Донцям накази; гетьман має повідомити Донців, і ті будуть відповідно поступати: чи лишати Татар в спокою, чи воювати ⁸).

Сьома грамота-Виговському, нагадує прохання війська і обіцянки служити цареві, “а на Кіевское и Черниговское княженія и на всю Малую Русь иного государя не хоЂти”. Похваляє Виговського за те, що він в тій присязі стоїть міцно, і звертає його увагу на те саме, про що той писав-про прелесні листи короля і сенаторів, зайво виясняючи йому польське лукавство. Доручає намовляти і “наводити на все добро” козаків і міщан, щоб вони “на ніякі прелести не піддавались”. “А ми будемо вас держати в милостивому жалуванні й опіці (презрЂньЂ), і на давніші ваші права і вільности наші жаловальні грамоти вже дані, щоб бути вам у своїх вільностях і спокою без усякої неволі” ⁹). Отже понад сказане в грамотах нічого нового цар не знаходить іще додати: чи з страшенної обережности і скупарства, чи в додатку ще і з незнання: що б таке дати, що було б і приємне сим “Черкасам” і не дуже звязувало б уряд.

Таку ж саму грамоту написано самому Богунові, чигринському полковникові Трушенкові, а може було їх і більше. Були мабуть листи і від декотрих бояр, напр. Бутурлина. Все се було вислано з Горкушею, що поїхав з Москви 13 с.с. квітня, разом з дяком Перфильевим, висланим до молдавського господаря ¹⁰).

Але того самого дня приїхав до Москви з цікавими вістями дезертир з Радивилового війська, полковник Клявдіус з Льотрінґії, і цар вважав потрібним поділитися з гетьманом його відомостями. Полковник, мовляв, був у Варшаві підчас сойму і там довідався певно, що король і сенатори постановили за всяку ціну замиритися з козаками: прийняти всі їх жадання, а потім заспокоївши вичекати догідного моменту, і тоді непомітно з усіх сторін окружити і всіх винищити, аби не лишилось ні одного “християнина”. Бо папа обовязав короля і сенаторів клятвою, щоб здобули і знищили козаків-тому що не даються привести ніяким способом “къ соединенію римской вЂры”. Цар рекомендує гетьманові дати знати про такі “злі замисли” старшині і всьому війську, аби вони на королівські й сенаторські прелести не піддавались, против них стояли непохитно, і мстилися за “їх грубости и разоренья”. З свого боку цар, маючи на увазі переказані через Горкушу відомости про польський наступ на Бушу, дав розпорядженнє В. Б. Шереметеву з товаришами йти під Київ, і за відомостями, які будуть від гетьмана, московські воєводи мають йому помагати і воювати з польським і литовським військом ¹¹).

Сю грамоту, датовану 14 квітня, мабуть повіз наздогін царський гонець, щоб передати Горкуші.

Примітки

¹) Акты Ю. З. Р. XI. 562.

²) Акты Х с. 563-5.

³) Тамже с. 566-7.

⁴) Тамже с. 567-8.

⁵) Тамже с. 568-9.

⁶) Се можна вважати за признаннє, що присяга гетьмана і старшини мала характер умовний, була зложена “на щось”; але припускаючи деяку стилістичну недокладність, можна подумати й так, що цар розуміє ті приречення, які складали гетьман і старшина присягаючи.

⁷) Акты Х с. 570.

⁸) Тамже с. 571.

⁹) Акты X с. 574-6.

¹⁰) Тамже с. 577-8. Подаю невиданую ще грамоту Богунові, з збірки Бантиша-Каменського в рукоп. відділі бібліотеки Академїі Наук С.Р.С Р.

Божіею милостію отъ великого государя (титул) войска Запорожскаго Винницкому полковнику Ивану Богуну: ВЂдомо вамъ всЂмъ православнымъ христіяномъ, какіе напередъ сего отъ польскихъ королей и отъ пановъ радъ за благочестивую христіанскую вЂру и за святые божіи церкви были вамъ многіе неистерпимые злости и гоненія и поруганія, чего и надъ погаными бусурманы и надъ Жидами не дЂлаютъ, и хотЂли православную христіянскую вЂру, въ которой есте породились, и васъ всЂхъ до конца разорить и искоренить. И вы, неистерпя тЂхъ злыхъ мученій и разоренья и за многіе королевскіе и сенаторскіе къ вамъ злогти и разоренья и кривоприсяжство, били челомъ и милости у насъ, великого государя, просили чтобъ васъ изъ той злой неволи высвободить и принять подъ нашу государскую высокую руку съ городами и землями. И мы, великій государь, для православные христіянскіе вЂры и святыхъ божіихъ церквей, а не для иного чего, только для того чтобъ благочестивая христіянская вЂра отъ Латынь въ попраніи и въ поруганіи, и церкви божіи въ разореніи, и вы всЂ, православные христіяне, отъ благочестивыхъ божіихь церквей въ отлученіи не были и отъ гоненія бъ ихъ были свободны, подъ нашу государскую высокую руку васъ приняли, и гетманъ, Богданъ Хмельницкій, и все войско Запорожское и вся Малая Русь, учинясь подъ нашею государскою высокою рукою, вЂру намъ, великому государю по непорочной евангельской заповЂди учинили, что служить намъ, великому государю й нашимъ государскимъ дЂтямь и наслЂдникомъ вЂрою и правдою и во всякихъ мЂрахъ добра хотЂли и быть подъ нашею царского величества высокою рукою съ городами и съ землями навЂки неотступнымъ, и на Кіевское и на Черниговское княженіе и на всю Малую Русь иного государя никого не хотЂти. И нынЂ намъ, великому государю, нашему царскому величеству, вЂдомо учинилось, что нЂкоторой врагъ прелестникъ, напоенъ ядомъ злодЂйственнымъ, по повелЂнію королевскому и сенаторскому, Литвинъ Павликъ Олешковъ, писалъ къ тебЂ прелестной листъ, хотя тебя отовратити отъ нашіе государскіе милости, и именемъ его королевскимъ обЂщевая тебЂ честь и имЂнья. И ты, ревнуя по благочестіи, на ту его прелесть не уклонился и то письмо прислалъ нашего царскаго величества къ гетману къ Богдану Хмельницкому. Да и самъ, Янъ Казимеръ, король, хотя православные церкви божіи разорить и благочестивую христіянскую вЂру искоренить и васъ все войско Запорожское отъ благочестивые вЂры и отъ насъ, великаго государя, отъ подданства лестью отовратить, разослалъ въ черкаскіе во многіе городы универсалы, обЂщая имъ чести и пожитки и въ правдЂ своей будто вЂру и постоянство. И мы, великій государь, тебя полковника, за ту твою службу и постоятельство, что ты на ихъ прелесть не уклонился и за благочестивую вЂру стоишъ твердо и непоколебимо, жалуемъ милостиво похваляемъ; а про то вамъ всЂмъ вЂдомо подлинно, что и напередъ сего онъ, Янъ Казимеръ, король, и паны-рада и вся РЂчь Посполитая, учиня съ вами многіе договоры и присяги и послЂ того вскорЂ тЂ свои договоры нарушили и вамъ, всему войску Запорожскому, всякое злое поруганье и разоренье многое чинили и ни въ чемъ въ правдЂ своей не устояли, и впередъ такимъ клятвопреступникомъ вЂрить ни въ чемъ не годится, потому что они черезъ клятву въ правдЂ своей николи не стоять, а папежъ римской отъ тое ихъ клятвы разрЂшаетъ. И тебЂ бъ, полковнику Ивану, за благочестивую православную христіанскую вЂру и за святые божіи церкви стояти твердо и непоколебимо и намъ великому государю, и нашимъ государскимъ дЂтемъ служити безо всякаго сомнЂнія и на прелести ни на какія не уклонятся, а будетъ впередъ польской Янъ Казимеръ, король и паны-рада или кто нибудь учнутъ къ вамъ присылати листы съ такою жъ прелестью, призывая васъ подъ королевскую власть по прежнему и перенимая будто на свои души и королевскую ласку обЂщаючи, и тебЂ бъ тЂ листы отсылати къ гетману къ Богдану Хмельницкому, а тЂхъ людей, съ кЂмъ такіе прелестные листы присланы будуть велЂти задерживать до нашего царскаго величества указу, Черкасъ и мЂщанъ и всякихъ людей отъ того уговаривати и наводити ихъ на всякое добро, чтобъ они намъ, великому государю, потому жъ служили по святой непорочной евангельской заповЂди безо всякіе шатости и сумнЂнья. А мы, великій государь, учнемъ васъ держати въ нашемъ царскаго величества милостивомъ жалованьЂ и въ призрЂньЂ во всемъ по прежнимъ правамъ и вольностямъ, и тЂ ваши прежніе права и вольности подкрЂпили и на то на все наши государскіе жалованные грамоты дать вамъ велЂли, чтобъ по нашему государскому жалованью быть вамъ въ вольностяхъ своихъ и въ покояхъ безо всякіе неволи, и вамъ бы на нашу государскую милость быти надежнымъ. Писанъ въ государствія нашего дворЂ въ царствующемъ градЂ Моск†лЂта отъ созданія миру 7162, мЂсяца АпрЂля ... дня.

¹¹) Акты Х с. 572-4.

МОСКОВСЬКА ПОЛТИКА СУПРОТИ МІСТ, ПРИНЦІПІЯЛЬНА ВАГА ЇЇ, ДЕПУТАЦІЯ м. ПЕРЕЯСЛАВА, ЖАЛІ НА КОЗАЦЬКЕ ПРАВЛІННЄ.

В наведеній вище царській грамоті 12 квітня про українські фінанси звертає на себе увагу застереженнє, щоб при зборі приходів на виплату війську не впало ніякої тяготи на міщан і не було з них ніяких “зайвих поборів”. Се перше застереженнє зроблене московським урядом на адресу військової старшини в інтересах міщанської верстви, і се характеристично, що царська канцелярія включила його в таку грамоту, которою уряд хотів виявити війську mахіmum царської ласки й прихильности. Се було щось нове, і стояло в очевиднім звязку з переговорами, які саме перед тим провели московські дяки з депутацією міста Переяслава.

Досі московський уряд мав діло виключно з гетьманом і його штабом, взагалі з військом Запорозьким, як політичною репрезентацією України. В очах Москви Україна-се були “черкаські” себто козацькі “городи”, “люде Богдана Хмельницького”, територія опанована козацьким військом і їм репрезентована, і у неї нібито не виникало ніяких сумнівів що до права сього війська виступати іменем цілого краю та її людности і рішати його долю. Був час, коли вона пропонувала сьому війську піддаючися під царську руку вийти з своєї території-але пропонувала щоб обминути міжнародні комплікації. Коли ж уже переборола свій страх перед ними й постановила йти на всякий звязаний з тим риск,-то у неї не помічаємо ніякого сумніву що до права козаків піддавати під царську руку не тільки себе, своє військо, але й цілу територію, відбиту ними від Польщі, з городами і землями. Я вище дуже докладно переказував сі переговори, і ми ніде не бачили, щоб московський уряд коли небудь поставив питаннє, про перевірку наскільки инші верстви України солідаризуються з поглядами Козацтва, або наскільки воно уповажененими говорити іменем цілої козацької України.

Богато значило тут, розуміється, те реліґійне гасло, під яким Москва чи щиро розглядала, чи вважала для себе найбільш догідним розглядати українсько-польську боротьбу. Віра-се нарід, се земля; коли козаки підняли боротьбу за стару віру України, ясно, що вони вели боротьбу в інтересах цілого народу й землі, й мали тим самим право їх іменем говорити й їx долю рішати. Вони вирвали сю землю з-під власти невірних латинників, вони “відвоювали” сю землю від польських королевят-тим самим вони стали його панами, правом завоювання. Як при кожнім завоюванні, вони завоювали сю країну перед усім для своєї верстви (кляси), і се здавалось таким зрозумілим в тих часах, що сього нетреба було ні виясняти, ні арґументувати: річ була сама собою зрозуміла. Ми не бачимо, щоб козацькі політики тих років коли небудь старались докладніш уарґументувати ті ходячі афоризми, приняті слова, котрі приміром чули польські посли з уст гетьмана підчас переяславської комісії 1649 р. Хто хоче жити на Україні, мусить бути послушний козацькому війську. Все, що на Україні-завоювала козацька шабля. І коли прийшов час, Москва приймала козацьку Україну, котру піддавало їй козацьке військо, нікого більше не питаючись. Навіть прибувши на Україну, щоб оформити нові відносини, московські посли не вважали потрібним, хоч про око, скликати якусь репрезентацію українських станів, хоч би в стилю тих земських соборів, що розглядали козацьку справу в Москві. Гетьман з старшиною присягли, значить мусіли присягти всі, инакше се був би бунт против козацької влади і козацького права.

Але козацькі голови, не постаравшись теоретично розробити систему козацького права, не подбали й про те, щоб увязати її з иншим політичним принціпом, якого вони й самі висували й боронили раз у раз в відносинах до польського уряду: з принціпом непорушности прав Руського народу і всіх станів і установ його, духовних і світських. З того часу як обставини вложили на козацьке військо право й обовязок піклуватись всенародніми інтересами Руського народу й заступати їx, воно кожного разу виступало під сим гаслом перед польським урядом– перед усім, розуміється, в інтересах церкви, але де можна було-і в інтересах ивших національних установ та кляс. Достроюючися до сеї термінольогії, навчилися не запинаючися говорити про старинні вільности козацького війська, з віків надані йому права, і т. д., і непомітно для себе перейшли з сими гаслами і з сею фразеольоґією з обставин польської Річипосполитої на ґрунт відносин московських. Се була, розуміється, фатальна помилка, яка не загаялася покарати козацьких політиків за таке необережне перенесеннє старих принціпів в цілком нові обставини. Не знати, чи так уже покладалася старшина на фактичне пануваннє козацької шаблі і сподівалася, що вона фактично розвяже всякі труднощі. Чи попросту не застановилася над сим в вирі подій. Чи не хотіли відкривати слабих місць своєї позиції, сподіваючись, що вони уникнуть сторонніх очей.-Тільки ж о 12-й годині сеї критичної доби-підчас переяславських переговорів козацька верхівка не подбала ні трохи забезпечити правно свою козацьку геґемонію, патронат і зверхність козацького війська над иншими верствами України та їx установами!

Тим часом обставини рішучо вимагали сього, з тим як козацька Україна рішучо відгорожувалася від Польщі і відкривала свою границю Москві. Козаччина можна сказати-відслужила своє в службі нашої Наддніпрянської Руси, в справі її визволення і оборони її існування, і як кождий вислужений, коли не подбав про своє забезпеченнє, мусів наново доказувати своє право на існуваннє. Після того як вона вичистила сю Східню, Козацьку Україну від усіх неправославних елєментів і замкнула українсько-польську границю, ніхто так дуже не потрібував її патронату, а найвищим оборонцем ставала Москва. Після того як вона прийняла “під свої орлі крила”-як восписували їй українські панеґіристи доби прилучення,– ніхто вже не дорожив “крилами христолюбивих запорозьких молодців”, що урятували Наддніпрянську Русь чверть віка тому. Навпаки, з тим як минула потреба в козацькій обороні, підіймалися бажання витягти з-під сих молодців дещо, що вони присіли розташовуючися тут.

Немилосердною іронією історії було се, що поставивши Москві як умову сього послуху їй і служби-потвердженнє стародавніх прав, вільностей, свобід і дібр всякого стану, козацька старшина бачила себе зобовязаною клопотатися перед московським урядом за ті стани і орґанізації, які на підставі сеї обіцянки хотіли одержати від нових протекторів потвердженнє своїх прав і привилеїв. Переяславський, київський, ніжинський, чернигівський маґістрати очевидно підчас самої процедури присяги перед московськими боярами заявили таке бажаннє й отримали принціпіяльну згоду. Їх слідами могли йти инші, і гетьман з старшиною як ті представники України, що складали її іменем угоду з Москвою, не могли відмовитися від рекомендації їx депутаціям і від клопотання за ними перед царем.

Тим часом се потвердженнє старих прав і привілєґій грозило витягнути ґрунт з-під ніг козацького правління! В системі тих надань, прав і привілєґій, що мали подаватися на царське затвердженнє за рекомендацією козаччини, в тім стародавнім світі, опертім на традиціях XV-XVI і ще старших століть, не було місця для козацького режіму, для козацької влади, як вона вироблялася в останніх часах. В порівнянню з отими стародавніми правами навіть козацька верства, не то що козацька влада була явищем вчорашнього дня, і мусіло минути кілька десятків літ, майже ціле століттє, поки ся верства-не стільки виробила собі місце в суспільній єрархії, скільки зайняла порожнє місце шляхетської верстви, поглинувши її наявні елєменти і отожнившися з нею в ретроспективній перспективі. Тепер же, в процесі потвердження старих привилеїв, вона являлася інтрузом, чужородним тілом, що узурпувала собі місце, втиснувшися між старі упривилейовані установи. Шануючи недавні подвиги її, сього не рішалися підносити ні интересовані установи, ні московський уряд. Але такі спостереження насувалися самі собою при розгляді старих грамот і привилеїв, що стали подаватися до московських приказів, і сам собою громадився матеріял дуже неприязний державним аспіраціям козаччини. Поки що його підбирали мовчки-але при першій нагоді він міг бути висунений і сформульований-і ставав дуже серйозним арґументом против державних аспірацій козаччини, і взагалі української держави як такої.