Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 29 (всего у книги 105 страниц)

Тут також-як у петиціях київського міщанства, виринуло питаннє про приверненнє, ревіндікацію церковних маєтностей, що відібрані були від церковних установ і кінець кінцем опинилися в козацьких руках. Виступив з сим Ґізель в ролі ігумена Миколо-Пустинського манастиря, що володів уходами в районі долішнього Дніпра і Порогів. В своїй чолобитні він просив, аби цар велів розглянути і перечитати (перед собою) права або грамоти надані його манастиреві і потім потвердив їx своєю грамотою. “А що деякі маєтности, в тих правах названі, насильством лядським від святої обителі були віддалені, а нині, потім як Ляхів вигнано, ними володіє (обладаєт) гетьман вашого цар. величества, і святій обителі без вашого цар. в. наказу віддати не важиться (не дерзает),тому смиренно молю в. ц. в.: звели до нього грамоту написати, щоб він ті маєтности святій обителі віддав. Він бо й сам грамотою своєю про те ваше цар. вел. просить, аби ми у в. цар. вел. просили такої грамоти з наказом (“о грамоту изволенную”)-для більшої чести і певности” ⁶).

Так наш просвіщенний богослов використовував проти гетьмана його рекомендацію, де він так тепло розписувався за Ґізелем і просив потвердити його монастиреві права на маєтности-нічим не натякаючи, що він хотів, аби при тім і йому було наказано повернути сьому манастиреві маєтности що від нього відійшли до війська. Царські дяки теж очевидно не припускали, щоб гетьман так дуже бажав царської інтервенції в сій справі, й не виявили охоти виконати проханнє Ґізеля. Тому Ґізель підчас переговорів “вторицею” подав чолобитню в сій справі:

“Вторицею вашему цар. вел. чоломъ бью и со слезами за обитель св. Николая Пустынского зЂло обнищавшую молю: Повели наши права и привился подтвердити, а до гетмана в. ц. в. вели грамоту написати,. дабы онъ тЂ имЂнья, на которыя права имЂемъ, святой обители отдалъ. ВЂмъ, яко не будетъ скорбенъ гетманъ в. ц. в. запорожскій, понеже и самъ до вашего ц. в. о семъ грамотою своею ходатайствуетъ и мнЂ при многихъ дюдЂхъ колкикратъ обЂщался имЂнія тЂ обители святой отдати, аще ему грамоту отъ вашего ц. в. принесу” ⁷).

Загалом треба признати, що в сих переговорах про права і вільности українське духовенство виявило ще найбільше політичного такту і обережности в сій ситуації-твердо обстоюючи свою автономію, традиції й звязки з землями, які зіставалися поза межами прилученої території. Трудно сказати, чи се залежало від вищої інтеліґенції і політичного розвитку (Косів, Тризна, Ґізель, Сафонович, Старушич, що стояли на чолі київського духовенства і вели сі переговори-се ж був цвіт тодішньої української інтеліґенції). Чи мало тут значіннє те, що вони вже мали за собою досвід попередніх депутацій-козацької і двох міських. Чи просто впливала тут складніша ситуація: потреба рахуватися з тими частинами території і установами, що зісталися під владою Річипосполитої? Але як бачимо, сі політики і патріоти також не могли стриматися, щоб не вмішати нового протектора, котрого так нерадо приймали, до внутрішніх справ України і не постаратися використати його інтервенцію, щоб вирвати деякі свої маєтности з рук “начальника і повелителя нашої землі”, “нашого гетьмана”. Хоч ховалися за його плечі, коли треба було забезпечити себе від неприємностей з московської сторони!

Результатом переговорів в царській кватирі було се, що цар наділив митрополита й манастирі доволі щедрою милостиною і дуже сухими грамотами писаними коротко і в тих самих виразах: Великий государ і т. д. пожалував такого то– дав йому сю царську грамоту на маєтности, надані йому привилеями від великих князів руських і королів польських, котрими він тепер володіє, щоб йому з нашої милости тими маєтностями володіти і збирати по давньому доходи які на нього збирано” ⁸). Воєводам київським наказано не приймати скарг на підданих і слуг митрополичих і манастирських, а відсилати їх до митрополита і в монастирі “гдЂ кто судимъ”, і взагалі “в ніякі духовні справи не вступатись” ⁹). Тим виконувалося проханнє духовенства-“духовного их суду судити не велЂти”. Гетьмана цар повідомив, що сповняючи його проханнє, він прийняв послів духовенства і велів видати їм жалувальні грамоти на маєтности. Що ж до прохання про маєтности, які від них відійшли, дано таку резолюцію: “Ти, гетьман наш, говорив нашому боярину В. В. Бутурлину, аби ми веліли післати писців в наші черкаські городи, у всю Малую Росію, та описати городи і міста і всякі землі. І нашим царським наказом (зачеркнено: за твоїм чолобиттєм) велено було післати наших дворян до наших черкаських міст, у всю Малую Росію. Та після того ти же, гетьман, присилав бити нам чолом, щоб ми тих наших послів не посилали сього літа, доки служба скінчиться. Тому тих наших дворян не післано; а як служба скінчиться, і за нашим указом наші писці будуть післані в наші черкаські городи і в усю Малую Росію, і городи, міста й землі і всякі угодья перепишуть, тоді буде наш указ митрополитові, архимандритові і всім манастирям, ігуменам і братії про манастирські маєтности, що відійшли від них за польських королів”. Се була відповідь на проханнє Ґізеля. Инші ж справи-себто питання про відносини до патріярхів-царгородського і московського, про епархії Литви і Волини і т. д.-цар відкладав до свого повороту до Москви ¹⁰).

Всі сі грамоти датовані 11 с. с. липня. Того дня цар приймав черців на прощальній авдієнції; дяк Лопухин проголосив їм резолюцію що до відібраних маєтностей виложену в грамоті до гетьмана. Потім так само відправлено Махаринського з товаришами; він мав відвезти сю грамоту до гетьмана що я тільки що переказав, а також царські проклямації до української людности, що зіставалася поза межами козацької території ¹¹). Одна була адресована до шляхти, міщан і всього поспольства Браславщини, друга така сама-людности волинській, третя подільській, четверта “подгорЂской” (не ясно, що хотіли означати тим терміном). Прокламації для Галичини східньої і західньої були адресовані на ймення місцевих владик: Арсенія Желиборського і Антонія Винницького. Цар повідомляв їx про війну розпочату ним з польським королем за “многія грубости и неправды”: сам цар рушив з своїми підручними царевичами, на инші землі ідуть його воєводи і гетьман запорозький. Цар закликає владику з усім духовенством, щоб він “задля православної віри пошукав нашої государської милости”-намовляв місцеву православну людність, шляхту, міщан і уїздних людей, щоб вони теж піддавалися під царську руку, присилали до царських воєвід своїх представників і помагали царському війську промишляти над неприятелем. Цар за те потвердить за шляхтою і духовенством маєтности, і ще додасть, а міщан і уїздних людей “взище своїм жалуваннєм”, дасть “у всяких податях многую льготу” і т. д. Сі грамоти Махаринський мав розіслати на адреси ¹¹).

При всій здержливости царського уряду супроти єрархії признаннє ним церковного імунітету було цінним дарунком в тодішніх обставинах. Його вартість митрополит випробував в згаданім інціденті з Криницьким. Коли київські воєводи арештували в листопаді Криницького і його товариша і стали допитуватися, з чим їх митрополит посилав до Польщі, митрополит вигорожуючи арештованих зажадав, щоб їx відпустили до їх монастирів, згідно з признаними церковними вільностями, і грозився скаржитись на воєводу гетьманові “на его неволю и утЂсненье”; київський полковник дуже енергійно підтримував його домагання. “Митрополит і полковник говорили з великим шумом: Ц. в-во показав нам свою ласку-щоб ніяких вільностей не відбирано, а тепер починають чинити духовенству тісноту, якої ніколи не бувало! Старців треба пустити до монастирів. Митрополит і архимандрит беруть їх на поруки, що від них нічого лихого не буде”. Ситуація вийшла така серйозна, що воєводи мусіли випустити арештованих-аби в тутешніх людях не було “какова дурнаго сумнЂнья”, Щоб не взяли того собі за “большую неволю и утЂсненье” ¹³).

Бачимо, що царські грамоти все таки скріпили позицію єрархії і дали їй відвагу йти за свої права навіть на бій з московською адміністрацією.

Примітки

¹) Повний склад делєґації був такий: представник митрополита Ґізель, з ним старець Софійського монастиря, диякон і 9 служок. Від Печерського монастиря два старці і 5 служок. Від Брацького монастиря старець і служка. Від Михайлівського монастиря старець Гавриїл. Від Видубецького монастиря сам ігумен Климент Старушич з 2 старцями і 4 служками. З сотником Махаринським його син і два товариші-значні козаки, два чигринські козаки прості і 6 хлопців.

²) Ейнгорн, підчеркуючи се, толкував, що гетьман підтримував митрополита, як представника шляхетської верстви-с. 71 і 73.

³) Акты Х с. 705-8.

⁴) Соловйов просто через недогляд, очевидно, написав в своїй історії, що Ґізель подав петицію митрополита цареві в Москві (с. 1642). Карпов і Макарій, тримаючися актів, представляли справу так, що делєґати приїхали просто до царської кватири; але Ейнгорн против їx поглядів старався довести, що делєґати наперед були в Москві. Найбільш серйозний довід, висунений ним (с. 75-6) такий: в своїх звідомленнях цареві київські воєводи доносили, що вони дали пропуск делєґатам духовенства “къ Моск—, з обовязком явитися в посольськім приказі (Акты Х с. 690). Але се приказний шаблон, і не можна на підставі сього твердити, що делєґати так таки й поїхали до Москви; в Путивлі вони могли дістати инший маршрут.

⁵) Акты X. с. 751-4, “список”.

⁶) Акты Х с. 745-6.

⁷) Тамже с. 753-4.

⁸) Акты X с. 761-4.

⁹) Тамже с. 763-4.

¹⁰) Акты X с. 759-762.

¹¹) Акты X с. 753-6 і 770.

¹²) Білгород. ст. 382 л. 357-381, справа урвана. Про неї писав Харлампович, Малор. вліяніе с. 158-9.

“ПЕРЕЯСЛАВСЬКА УМОВА”, ЇЇ ПРАВНОДЕРЖАВНІ КВАЛІФІКУВАННЯ, ОЦІНКА ПЕРЕЯСЛАВСЬКОЇ УМОВИ В НОВІЙ ЛІТЕРАТУРІ.

Відправу духовенства можна рахувати завершеннєм переговорів про взаємовідносини України з московським царем і його урядом, розпочаті в Переяславі гетьманською пропозицією, щоб царські посли царським іменем прирікли війську і всякого чину українським людям захованнє і примноженнє їx прав і свобід. Слово було дане, під се слово зложили присягу гетьман з старшиною, і на їх заруку присягало військо, шляхта, духовенство і міщане. Гетьман тому вважав своїм обовязком здобути від царя всім їм потвердженнє їx прав і свобід, так як се обіцяв йому цар. Се й зроблене було протягом півроку і разом з устною умовою в Переяславі утворило те, що тепер зветься “Переяславською умовою”.

Але цар давав сі свої потвердження не загально, а з певним розбором, вносячи ріжні застереження і обмеження в інтересах безпосередніх компетенцій свого уряду, і тим викликав ріжні незадоволення. На погляд гетьмана і старшини, що єдино обовязковим для себе вважали переяславське порозуміннє, уряд в своїх московських резолюціях відійшов від букви сього порозуміння, поробивши від себе ріжні додатки, ріжні “новини”, і се було причиною, що московські статті і грамоти українською стороною не були прийняті. З пізнішого бачимо, що гетьман сих московських статей не об'явив війську, так як не об'явив свого часу зборівського договору– тому що одно і друге не відповідало бажанням його і війська, і він не вважав їx для себе обовязковими. Так як зборівські пакти як акт обовязковий, норма і дезідерат, виринули на верх тільки згодом, після того як становище української сторони попсувалося проти зборівської ситуації ще гірше,-подібне сталось і з московськими статтями; тільки що замість автентичних статей московські дяки підсунули український стороні їx довільну перерібку -фальсіфікат.

В науковій літературі, як я вище зазначив, дискутувалось головно, під яку катеґорію державного права підходять ті відносини, які уставились умовою 1654 року. Я дав перегляд сеї діскусії в своїй праці про Переяславську умову ²), але дещо вважаю потрібним повторити тут для орієнтації читача.

Величезна більшість дослідників констатувала, що піддаючись під зверхність московського царя Україна далі заховувала державні права і атрібути, тому в державно-правній оцінці сього акту вагалася між такими формами державних сполучень, як унія персональна або реальна, конфедерація, і васальство-протекторат. Лише дехто, вважаючи на централістичні тенденції Москви і внесені нею застереження, що в дальшім процесі звели на ніщо державне право України, кваліфікували її об'єднаннє з Москвою як інкорпорацію, хоча й неповну, або прилученнє з захованнєм автономних прав (Нольде, Розенфельд).

Дійсно, і після переходу під московську зверхність, територія України мислиться як територія козацького війська-“Черкаські городи”, відділені митними і політичними кордонами від Московського царства ³). Її людність стоїть під протекторатом війська-мислиться навіть в поняттю війська, як ми бачили. Митрополит зве гетьмана “начальником і повелителем нашої землі” (с. 857). Найвища соціяльна верства її, шляхта, се та що “в Запорізькім війську служить” (с. 804). Всенародній характер гетьманської влади і її право примусу над всею людністю України підчеркує московська формула інвеститури гетьмана (с. 742). Устрій України основується на своїм власнім праві, забезпеченім договором з Москвою-в актах сполучення воно означається терміном “прав і вольностей які бували при в. кн. руських і королях польських”; царський уряд може їх тільки примножати, а не скорочувати, і поскільки життє України нормується сим правом, воно не терпить мішань з боку царської влади. Особливо підчеркується автономність українського суду-сеї найбільш яскравої в старім світогляді функції правління. Різко підчеркнене також, що відносини клясові-розподіл людности між суспільними верствами, являється функцією українського правління, очевидне гетьманського (ст. 17 гетьманських статей). Свого гетьмана вибирає військо без усякої участи московського уряду і тільки сповіщає про довершений вже вибір. Військовими силами гетьман роспоряджається вповні незалежно, і тут московський уряд навіть не пробував заявити які небудь претензії. Московського воєводу гетьман допускав тільки в Київі, як маніфестацію московської воєнної підтримки, такби сказати-мілітарної спільности України і Москви, тому не хотів мати воєводів більше ніде. Московський уряд пробував провести в статтях принаймні ще одного воєводу-в Чернигові ⁴), але очевидно відчув всю серйозність опозиції і не рішився включити сього в останній текст. Так само рішучо-неґативно поставився гетьман і старшина до бажання царського уряду обмежити право закордонних зносин гетьмана-заборонити йому зносини з Польщею й Туреччиною і т. и. Московський уряд признавши за гетьманом право закордонних зносин принціпіяльно вніс між Статті свої обмеження, але ні козацькі посли ні гетьман сих обмежень не прийняли, і гетьманський уряд признавав далі за собою в сім право необмежене.

Так само гетьман і старшина не допустили на практиці ніяких вмішань московського уряду в сферу українських фінансів, хоч іще в Переяславі були ними дані деякі необережні аванси в сім напрямі, як ми бачили.

З огляду на таку фактичну повноту української державности одні учені підводили відносини України Хмельницького до Москви під катеґорію персональної унії, инші-чисто номінального васальства або протекторату, чи то признання “морального авторитету” московського царя. Теорію персональної унії поставив ще в 1880-х рр. проф. Сергеевич, упираючи в те, що Україна піддавалася цареві Олексієві і його потомству, а не Московському царству; в наукових кругах ся теорія не знайшла признання, але останніми часами відродили її, вже в иншім аспекті, українські монархисти, устами В. Липинського; приймаючи, що Б. Хмельницький дійсно поставив Україну в династичний звязок з Москвою, і що той звязок розвязався з хвилею упадку Романових ⁵). В науковій літературі натомісць найбільше признаннє здобула теорія васальства, вперше здається поставлена проф. Коркуровим; він вказав, що унія перед усім характеризується одністю в особі правителя, Україна ж мала окремого правителя в особі гетьмана, підпорядкованого особі царя: се відносини васальства. Ак. Дяконов против сього поставив дуже серйозне завваженнє, що при васальних відносинах людність васальної країни не присягає володареві-сюзеренові, тільки свому безпосереднєму правителеві, а тільки той присягає сюзеренові, Українці ж присягали цареві. На тій підставі ак. Дяконов вважав можливим сполученнє України з Москвою признати скорше за реальну унію. В українській літературі сю точку погляду прийняв Попов ⁶), ряд же дослідників-і я в їx числі, не вважаючи на вказану ак. Дяконовим аномалію-безпосередню присягу, котрої зажадав цар-сюзерен від української людности, вважаємо українсько-московські відносини найближчими до васальства ⁷). Вище я вказав, що гетьман і старшина самі брали за взірець своїх відносин до царя відносини васальних держав Отоманської Порти (с. 790), а гетьман, в наведенім уже листі до своїх послів у Москві, вихваляв ті пропозиції які йому робив султан, і ставив їх в приклад цареві. Він стільки обертався в світі васалів Порта, що й свої відносини до царя хотів збудувати на їх взірець. Я думаю, що він зовсім щиро вважав можливим сполучити такі відносини до царя з раніш завязаними відносинами до султана; поскільки Порта і Московщина не стояли в ворожнечі між собою, яка тут могла бути перешкода, на його погляд?

Але Москва мала инші пляни. Вона рахувалася з фактичною державністю Козацької України, але не могла забути, що се були князівства Київське і Чернигівське-з числа тих отчин московської династії, що їх стільки вона вже зібрала і перетворила в свої провінції, і так само мусить перетворити й сі. Трудно рішити, наскільки вона, йдучи протореними стежками своєї многовікової практики, від першої хвилі нових взаємовідносин свідомо переводила такі моменти, які в дальшім могли послужити прецедентом для того, щоб трактувати Україну як інкорпоровану провінцію. Таким моментом була і безпосередня присяга цареві всеї людности, котра так псує тепер правно-державну кваліфікацію сполучення України з Москвою.

З другої сторони, як я вище підніс, козацька старшина допустила непоправимі помилки, не противставивши московським аспіраціям виразної правно-державної формули взаємовідносин. Не усвідомивши собі всеї відмінности нових взаємовідносин від старого передреволюційного свого становища в Польській Річипосполитій, вона з нових державних верхів раз-у-раз зсувалася на старі прецеденти своїх договорів з королем і сенаторами. Коли доровказом їй були взаємовідносини васалів Отоманської Порти до султана і вона на взір їх хотіла будувати відносини “війська Запорозького” як держави до нового протектора-московського царя, то в практиці вона раз-у-раз збивалася на манівці старої адміністраційної практики Річипосполитої, де військо Запорозьке було тільки одною з суспільних верств-і то не першою і не владущою. Збивалася не тільки уставляючи відносини до московського царства, але і до инших суспільних верств своєї ж козацької України. З сього становища мала величезне значіннє на будуче описана тільки що процедура уставлення безпосередніх відносин між царським урядом і становими (клясовими) установами України, Гетьман і військо виступали в них то в ролі загально-державної репрезентації, то посередників, що привели під царську руку инші стани України і зробивши се діло, виходили поза сферу взаємовідносин сих станів з центральним московським урядом. Особливо яскраво бачили ми се при тих наданнях привилеїв містам і підчеркнули величезне принціпіяльне значіннє сього преценденту.

Владуща старшина і царський уряд з цілком відмінних, а може навіть протилежних становищ трактували сі московські переговори. Старшина могла думати, що се вона для початку і заохоти робить ріжні поступки царським аспіраціям, а пізніше, коли гетьманський режім на Україні зміцниться, сі поступки можна буде звести на ніщо, і се справді напр. удалося в сфері фінансовій. Але далеко частіш обставини йшли на руку московському урядові, що свої поступки фактичній українській державности теж уважав за тимчасові і вів непохитний курс на інкорпорацію Козацької України і перетвореннє її в просту провінцію Московського царства.

В сій розбіжности відносин обох контраґентів в їх поглядах на Переяславську умову як на форму тимчасову, котру можна потім змодифікувати і змінити на своє, полягають труднощі правно-державної кваліфікації нових взаємовідносин. Але для історика важніше уставити реальні відносини і фактичне становище учасників їx. Для сього нам прийшлося глибше війти в деталі сих переговорів, з огляду на велике значіннє впливи, що вони здобули для дальшої долі України й її народу.

Примітки

¹) Акты X с. 770, т. XIV с. 199-204.

²) Новий перегляд сього питання-використовуючи почасти і післявоєнну літературу (але не вповні) подав Анд. Ів. Яковлев в цитованій вище розвідці: Договір гетьмана Б. Хмельницького з Москвою р. 1654, Юбилейний збірник Д. І. Багалія. Також Р. Лащенко-Переяславський договір 1654 р., Збірник на честь ак. Дністрянського

³) Не бракує й пізніш таких виразів як “Малороссійское государство” (довідки стародубського воєводи стольника Хлопова 1666 р.-видав. Модзалевський в Зап. Іст.-філ. Відд. Акад. II с. 53-4).

⁴) А. І. Яковлев помиляється, ніби то козацькі посли самі запропонували, щоб воєводи були в Київі і Чернигові (с. 600); вони очевидно противились як могли сьому намірові московського уряду-завести воєводів в більших містах України.

⁵) Покликання “Варягів” чи організація “хліборобів”?, Хліборобська Україна, V с. 313-4.

⁶) Юридична природа злучення України з Москвою, Літ.-Наук. Вістник 1914, І.

⁷) Сей погляд приймав проф. Слабченко, Малорусскій полкъ с. 27, я в “Переяслав. Умові” с. 30, В. Липинський в “Україні на переломі” с. 28 дд., А. Яковлев с. 615. З російських учених васальство добачали Сокольський, Мякотин, Покровский.

VIII. ВОЄННІ ОПЕРАЦІЇ І ДИПЛЬОМАТИЧНІ ПЕРЕГОВОРИ 1654 РОКУ.

СИЛКУВАННЯ ПОЛЬЩІ ВЕРНУТИ СОБІ УКРАЇНУ-ВАРШАВСЬКІ НАРАДИ НАД НАСЛІДКАМИ ПЕРЕЯСЛАВСЬКОГО АКТУ, БОРОТЬБА З ОПОЗИЦІЄЮ ПАРАЛІЗУЄ ЕНЕРҐІЮ УРЯДУ, КОРОЛІВСЬКІ УНІВЕРСАЛИ ДО УКР. ЛЮДНОСТИ.

Не вважаючи на те що ще літом московські посли, Репнин з товаришами, як тільки могли вияснили польським сенаторам необхідність замирення з козаками, коли не хочуть допустити до московської інтервенції, – тепер, коли Москва прийшла на Україну і проголосила протекторат царя, се впало на польські державні круги як повна несподіванка. Розвідча служба була так лихо поставлена, що тільки через місяць після присяги зложеної гетьманом прийшли про се відомости до уряду і застали його цілком неприготованим до такого обороту. Папський нунцій переказує в своїй реляції, як йому король оповідав про сей пасаж на авдієнції 22 лютого: король саме йшов до столу, коли йому принесено листи від польного гетьмана з повідомленнєм, що козаки-бунтівники зложили присягу перед московським послом і передали йому міста: Київ, Переяслав і Білу Церкву, їх священики не хотіли присягати, через деякі реліґійні розходження з Москалями, а найбільше тому, що вони підлягають иншому патріярхові, – але таке побоюваннє, що їx силоміць змусять таки до сеї присяги. Ся відомість, каже нунцій – викликала велику трівогу, бо коли самі Московіти не становлять нічого великого, то союз їх з козаками може осягнути успіхи такі, що їx не вдасться й поправити; сойм мусить звернути всю енерґію на потрібні приготовання, щоб їм запобігти, і можливо, що прийдеться звернутись по поміч Татар-хоч як се було б неприємно з становища против-турецьких плянів ¹).

До сеї громової вістки все йшло собі доволі спокійно і без якої небудь трівоги. Король, повернувши з походу, з невеличким гуртком сенаторів, відбув нараду над ситуацією, між иншим і над справою козацькою; ситуація була неясна-але не здавалась ні гострою ні небезпечною. Посольствами до султана, хана й инших васалів Порти сподівалися розвести козацтво а його союзниками: ізолювати його і змусити покоритися королеві; а як хан не схоче розірвати з ним союза-нехай змусить козаків на підставі союзного договору іти разом з Ордою на Москву. З Хмельницьким завести переговори і старатись відвести від Москви, а як ні-то підняти старшину против нього, перекупивши її грошима. Одночасно приготовити військо і коли б Хмельницький не хотів іти на капітуляцію-непокоїти козаків наїздами і тим способом нахиляти їx до повороту під королівську владу ²).

Одним словом-дух нашого Кисіля не вмирав між польським сенатом. Маса проєктів, оден кращий від другого; трудність хіба в тім, що всі сі проєкти одночасно здійсняти було неможливо; треба було щось вибрати і з деякою енерґією переводити.

Та енерґії як раз для сього бракувало, бо вся увага була скупчена на боротьбі короля з опозицією, що вибухла з новою силою. Се була дійсно актуальна для шляхетського громадянства страва, а з козаками можна було почекати. Тим більше, що звідусіль пішли чутки, що серед козацького війська велике невдоволеннє на політику Хмельницького, або що його навіть і нема: вбив його Богун з направи тих козаків, що були під Сучавою ³),-так що з ним можна було й не спішити. Натомість з королем і його партією треба було покінчити негайно.

Ганебний вислід останньої кампанії, котрою керував персонально сам король, затримавши за собою права великого гетьмана, викликав страшне роз'яреннє серед шляхти.

Деж таки, трудили шляхту посполитим рушеннєм, стягли в неї таку купу податків, загубили стільки війська, і в результаті не довели навіть до ніякого формального замирення, не звязали козаків нічим на будуче, а Татарам видали на ясир безборонні краї! Шляхта напосілася, за кару, позбавити короля всяких впливів на військову справу, а перед усім змусити його призначити великого гетьмана, на вакансію що лишилася після смерти Миколая Потоцкого, а всіх причетних до шафування державними фондами-покликати до відповідальности. На соймиках понаписувано гострі інструкції й вибрано найбільше занозистих парляментаріїв на сойм, що мав розпочатися в Варшаві 9 лютого.

Але тут завзявся й король із своїми повірниками, ображений за таку невдячність за всі понесені ним воєнні труди і недогоди. Він не тільки не хотів випускати з рук коронної булави, але скориставши з смерти старого і хорого, чисто номінального великого гетьмана литовського Кішки, захотів затримати в своїх руках і булаву литовську. Себто поставити литовське військо в безпосередню залежність від себе, а польного гетьмана Радивила, сього невінчаного короля Литви-зробити своїм підручним, у всім залежним. На сім ґрунті розгорілася завзята парляментарна війна, яка протяглася аж до кінця березня, скупляючи наоколо себе всю увагу двору, сенату, шляхти. Нарешті сойм зірвано серед незвичайного огірчення, без яких небудь ухвал на війну: для сього король збирався скликати новий сойм літом. Великим щастєм для нього було, що не прийшло до збройного шляхетського повстання: правдоподібно московська інтервенція і проголошеннє війни змусило опозицію стриматися від такого виступу.

Одержавши відомости про те що цар прийняв Україну під свій протекторат, король скликав секретну нараду в сій справі. Дневник Радивила містить її під днем 23 лютого. Але серія королівських розпоряджень звязаних з сим московським інцидентом починається вже з 21-го: наведеним уже вище (с. 831) універсалом короля до старшини і козаків з закликом, щоб лишилися вірними свому прирожденному підданству. Не знати чи підписано його “заднім числом”, чи король почав свої розпорядження не чекаючи наради. Потім з датою 28 лютого маємо другий універсал подібного ж змісту-до українських міст (до бурмистрів, райців, лавників, отаманів і всеї черни) ⁴). Універсали адресувалися мовляв до тих вірних підданих, які ніби то ухилилися від присяги цареві: їм рекомендувалося триматися до приходу королівських, військ, і з ними при першій можливости звязатись, а тих які б неволею мусіли присягти, потішалось обіцянкою королівської амністії і ласки. Наскільки се могло бути простим літературним підходом, се трудно сказати, але мабуть в польських кругах були відомости про таких противників московського протекторату-бо одночасно, як ми знаємо, пробували звязатися з деякими конкретними особами сього напрямку, як от з Богуном. Ми бачили вище сю пробу завязати з ним відносини і противставити як вірного Річи посполитій гетьмана зрадникові Хмельницькому (с. 833). Правдоподібно таких заходів, листів, посольств і т. д. було тоді й більше-безпосереднє від короля і від ріжних. місцевих нотаблів ⁵), тільки ми не все знаємо.

Одночасно видано мобілізаційний наказ: Ґоліньский записує в своїм дневнику, що 29 лютого прийшов до Кракова універсал, аби ротмістри, поручики й жовніри, не бавлячися на становищах, спішно з'їздилися до війська, з огляду на велику небезпеку від Москви, Татар і козаків. Бо Хмельницький розіслав свої універсали по Руси, даючи знати, що з Ляхами ніякого перемиря нема – він згоди не учинив, тому нехай будуть готові на війну з королем і Річпосполитою, а Ляхів скрізь, де б побачили, аби убивали й мордовали, а він їм обіцює велику поміч від московського царя ⁶).

Потоцкий вже перед тим очевидно дістав наказ наступати на Поділлю, як Радивил від Білоруси. Кубаля справедливо завважає ⁷), що якби вони дійсно повели тоді сильніший наступ, підчас коли українська людність в певнім збентеженні стояла перед перспективами московського підданства, присяги і т. д., то се могло б викликати замішаннє в козацьких рядах, і привести до певних ухилів в польський бік. Але в дійсности наступ і з польського, і з литовського фронту був зазначений настільки анемічно, що не зробив ніякого вражіння. Процедура заприсяження пройшла без яких небудь яскравих інцидентів, і опозиція коли й поскільки була – мусіла стриматися без яких небудь виявлень. Богун, як ми бачимо, ухилився від переговорів з Потоцким, відіслав “прелесні листи” гетьманові і зложив присягу; анальоґічно повели себе й инші, до котрих зверталися з польської й литовської сторони ⁸). Момент був упущений польською стороною.

На польськім фронті з'явився якийсь ротмистр чи полковник Андрій Окунь з кількома хоругвами, писав якісь листи до Богуна – котрі той переслав гетьманові ⁹), заняв з кінцем січня Шаргород, в місяці лютому робив наступи в його околицях, напав на Бушу – побито тут трохи людей, пограбовано околицю, забрано запаси, які знайшли; але на тім поки що й скінчилося, так що гетьман не вважав потрібним розвивати які небудь операції в сім напрямі – хоча перші вісти про скупчення польського війська викликали на Україні деяку увагу і затрівоженнє ¹⁰).