Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 53 (всего у книги 105 страниц)

Як бачимо, дещо з тих секретів говорилось умисно на адресу польських союзників, і секретар господаря, свідомо чи несвідомо, справляв сі секрети туди, куди вони призначилися.

Але маємо лист і самого господаря з того ж дня, де він повідомляє про чигринські новини Ракоція, і тут знаходимо деякі инші небезінтересні відомости з кругу балканської політики гетьмана-а саме зносин з ним волоських повстанців, що счинили були бунт в Валахії.– Очевидно продовжують вони торішні пропозиції сербських капитанів і стоять у звязку у повстаннєм валаських семенів– наємного війська против свого господаря.

“В розмові наш чоловік спитав (того Яська), з чим прийшли до гетьмана післанці тої волоської наволочи; і він відповів, що валаські семени прислали листа, що на перший поклик гетьмана вони негайно поставлять йому 12 тис війська, заберуть усю артилєрію воєводи Константина і приведуть в поміч гетьманові богато Раців (Сербів) і Болгарів. Але на сього листа гетьман відповів, що се наробило б їм богато страт, коли б вони пустилися в таку далеку дорогу, через ріжні краї, коли гетьман сам рушає на Поляків. Коли йому вдасться їх погромити, він насамперед займе Львів і туди їм можна буде прийти без клопоту”.

В сій справі говорив з Стефановим послом Виговський; він спитав, чи Стефан воєвода з приязни до гетьмана не перепустив би до нього через свою країну тих волоських семенів. Але Стефанів посол відповів, що се справа неможлива, бо перехід такого великого війська наробив би йому великої шкоди” ¹⁹).

Очевидно воєвода Костянтин, занепокоєний сими зносинами, поспішив з запевненнями, що повстаннє Семенів ліквідовано, і всі їх пропозиції не мають в собі нічого реального, а натомісць він готов служити гетьманові своїми силами; ми далі побачимо сі зносини.

Примітки

¹) Лист до короля 16 грудня, Жерела XII с. 336, див. вище с. 1062.

²) Він заховався в московськім перекладі, в актах посольства Климятенка.

³) “общего народу”-очевидно obcego narodu ориґіналу.

⁴) Се вже дійсно “з хорої голови на здорову”!

⁵) Очевидно-трьохсот.

⁶) “Понеже идет в посольство до в. м. хотячи вложитись в разговор, не погордися в. м.”-не зовсім ясно, але контекст дає таке розуміннє як я тут подав.

⁷) Жерела XII ч. 433, з ориґіналу що був тоді в московськім архиві загран. справ.

⁸) Monumenta Hungariae XXIII, с. 177.

⁹) Великдень руський був того року 25 квітня н. ст.

¹⁰) aby tabory lackie w lasach gdzie pozasiekali.

¹¹) Rozhun.

¹²) На море, очевидно; в ориґіналі помилено: на Дон.

¹³) co na spalonych miastach po zameczkach stawali.

¹⁴) Тишкевичу.

¹⁵) Теки Нарушевича 148 с. 175-6, з несвіжського архиву.

¹⁶) Себто мав рушитися-з листу його побачимо, що він пішов з Чигрина 27 н. с. травня.

¹⁷) Се звістка самого секретаря, і належить значить до 19 н. с. травня.

¹⁸) Теки Нарушевича 148 с. 225-7: Kopia listu Stanislawa Kienarskiego do woewody ziem Ruskich, з несвіж. архиву. Як побачимо зараз, сі відомости відповідають змістові царського листу, привезеного Томиленком.

¹⁹) Transsylvania І. с. 397.

НАПРУЖЕННЯ НА БІЛОРУСІ, ПОКЛОНСЬКИЙ ВІДСТУПИВ ВІД МОСКВИ, ЙОГО ЛИСТИ ДО КОЗАКІВ, ЛИСТИ ВІД РАДИВИЛА, АҐІТАЦІЯ ТЕОДОСІЯ ВАСИЛЕВИЧА.

В середині травня с. с. ¹) гетьман отримав купу листів від царя, в відповідь на все писане і переказуване з Томиленком і Климятенком. 24 і 27 квітня с. с. з Смоленська цар відправив одно за другим посольства Томиленка і Климятенка і передав з ними листи. Похваляв за службу і за вісти, потверджував уже написане раніш, що в поміч гетьманові відряджено Бутурлина ²). На Крим посилається з Калмиками кн. Одоєвский: гетьман повинен післати йому від себе 5 тис. козаків, разом з воєводою, якого вишле від себе Бутурлин, і всі вони разом з Калмиками і Донськими козаками, котрим цар також дав уже свій наказ, мають разом “промишляти”, “чтобъ за божию помощию Крым розвоевать и городы которые мошно и села и деревни и хлЂб пожечь без остатку” ³).

В листі писанім у відповідь на посольство Климятенка цар висловляв надію, що коли неприятелі довідаються, яке велике військо цар повів на Білорусь, і одночасно в таких великих розмірах зачинає операції против Криму, то се розібє коаліцію, і оден одному помагати не стане. Турецького посла гетьман нехай відправить і з ним напише візирові і Сіауш-баші, що він “за царським указом” хоче підтримувати з Портою приязні відносини, але треба щоб Кримці перестали помагати Полякам. Про се же і цар уже кілька разів писав ханові, щоб він тримався присяги і не помагав Полякам против козаків; нехай тепер і Сіауш-баша та візир напишуть ханові те саме– треба всяко протягти час, щоб кн. Одоєвский встиг заатакувати Крим перше, ніж Орда вийде в поміч Полякам.

Що до гетьманового прохання за шведського посла Данила Калугера, щоб його пропустили через Московську землю, цар поясняв, що Данило приїздив до царя, а не до гетьмана, з дорученнями від Радзєйовского, разом з його маршалком: Радзєйовский просив через них царя, щоб він дозволив йому приїхати, і цар післав з ними дозвіл на приїзд, і затримки їм не було ніякої, а як що старець Данило приїде (вдруге) з Радзєйовским, цар велить його пропустити до гетьмана ⁴).

Очевидно се було не так, а як саме, того не можемо знати. Радзієвский складав се фіяско на свого служебника Манаріні, що їздив до Москви разом з Данилом (очевидно се той його маршалок, згаданий в листі царя). В пізнішім листі до Карла-Ґустава (в вересні т. р.) Радзєйовский писав, що переконався в зрадливости сього Манаріні: він зробив усе, щоб перетяти дороги Данилові до гетьмана, хоч се було головне завдання сеї місії-звязатися з гетьманом, а цареві понаписувано тільки загальні компліменти. Більше того, Манаріні знайшов способи написати гетьманові, остерігаючи його щоб він нічого не доручав Данилові, і не користувався його посередництвом, з огляду на повну його нездатність ⁵).

Та Данило не був таким нездарою, як його Манаріні представив і коли його не перепущено до гетьмана через московські землі, він все таки знайшов собі дорогу, і приблизно одночасно з згаданою царською грамотою з'явився у гетьмана. З чим? я думаю, що з грамотами Карла-Ґустава, спорядженими ще в січні, в відповідь на листи гетьмана і Виговського, післані літом минулого рок, і адресовані ще його попередниці королеві Христині. Карло-Ґустав повідомляв, що він зайняв її місце, висловляв вдоволеннє, що козаки змогли нарешті завязати зносини з Швецією, обіцяв свою приязнь і т. д. ⁶). Головне, розуміється, було переказане на словах, але питаннє, чи ті січневі інструкції були відновлені відповідно останнім подіям? В тім часі як Данило добився до гетьманської кватирі, ситуація була вже цілком воєнна, хоч у польських кругах не здавали собі справи з критичного положення. 19 квітня представник Карда-Ґустава доручив польському сенатові меморіял, що цілком ясно заповідав війну і в початках травня Карло-Ґустав повідомив “великого-курфюрста” Фридриха Вільгельма пруського про свою постанову воювати Польщу, довести до її розділу і поділитися з ним її землями ⁷). Але на жаль невідомо, наскільки сі свої наміри він відкривав Хмельницькому і Виговському через Данила. Тільки ж вони, знаючи завзяттє Радзєйовского і високо оцінюючи його вплив на шведському дворі, однаково великі покладали надії на шведську інтервенцію, згідно з психольоґічним фактом: завсіди тому віриш, чому хочеш,-і безсумнівно були дуже схвильовані сим посольством. Ухвалено було зараз післати в посольстві до короля разом з Данилом Кіндрата Бурлія-що вже раз туди їхав і не доїхав, та просити пропуску у царя: можливо що царська обіцянка в останньому листі-коли Данило знову приїде, то буде перепущений до гетьмана, подала гетьманові й його писареві надію, що Данила перепустять і від гетьмана.

18 (28) травня гетьман виладив такого листа цареві:

“Будучи вірним і жичливим підданим в. ц. вел., ми взявши бога на поміч рушили 28 травня з Чигрина на неприятелів иновірців Ляхів і збиратимемо військо наше під Білою Церквою і там зійшовшися з боярином твоїм В. В. Бутурлииим против неприятелів промишлятимемо: де їх обоз буде, просто туди підемо. Також те тобі відомо чинимо, що від 4 літ вели ми зносини (ссылалися) з Христиною королевою шведською, для того щоб Шведи нашим неприятелям Ляхам в нічім не вірили і на нас їм помочи не давали, і тепер от прийшов до нас від короля шведського від Радзєйовского Данило чернець. Пишуть з ним до нас, що жадним чином не даватимуть помочи Ляхам, неприятелям твоїм і нашим, але обіцяють їх всяко воювати. Тому і ми для всякої приязни посилаємо з тим шведським післанцем чернцем Данилом наших післанців: сотника медведівського Кіндрата Бурлія з товаришами ⁸), щоб вони (Шведи) неприятелям твоїм Ляхам в нічім не вірили, помочи їм не посилали, але з своєї сторони їх воювали. Коли б твоє ц. вел. мав за се прогніватися, що ми тих післанців своїх посилаємо, ми то на милостиву ласку твого ц. в. покладаємо; одначе думаємо, що й тобі то за річ пристойну здасться. Бо ми будучи жичливими підданими твого ц. вел. так міркуємо, щоб більше було приятелів, як неприятелів, і як наші післанці там будуть, то Шведи ніякої помочи Ляхам не дадуть і в нічім їм вірити не будуть, а будуть їх воювати. Бо маємо таку відомість, що вже Ляхи годяться відріктися титулу “шведського і инших”, аби тільки Шведи дали їм поміч” ⁹).

Подібного змісту листи були вислані також до Милославского і до Ларіона Лопухина, з проханням поклопотатися перед царем, щоб козацьке посольство пропустив до Швеції ¹⁰). Але все се нічого не помогло: московський уряд не хотів щоб дипльоматія козацька ширилася, і Бурлія знов таки не пропущено. Цар в своїй грамоті переданій з Бурлієм (з датою 23 с.с. червня) вимовлявся тим, що король шведський присилав до нього ще в січні свого сенатора, пропонуючи прислати великих повномочних послів для потвердження договору, і тепер прийшла відомість, що шведські посли вже їдуть. Прийнявши їx цареві треба буде післати до короля своїх великих послів, а до того часу гетьманові непристойно посилати своїх післанців. Тому цар нагородивши Бурлія з товаришами, відсилає їх до гетьмана назад, а про те коли можна буде гетьманові післати своїх післанців-після того як цар виправить своїх послів до шведського короля,-буде осібне писаннє від царя до гетьмана ¹¹).

Більш того-не пропущено і Данила, завернено разом з Бурлієм назад до гетьмана-уже без усяких мотивів, бо се ж був післанець не гетьманів, а шведський. Ніяковість усього сього інциденту супроти гетьмана уряд очевидно вповні відчував, і тому копію сього листа до гетьмана було післано окремо до Бутурлина з інструкцією “отговаривать” гетьмана і Виговського, “всякими мЂрами”, арґументуючи мотивами виложеними в листі до гетьмана, “и иными отговоры-что пристойно смотря по тамошнему делу”, “чтоб они того себЂ в оскорбленье не ставили, что мы посланцов в СвЂю отпустить не указали”. “А говорити їм наче від себе, щоб вони не помітили, що се говориться з нашого наказу”, а що гетьман і Виговський будуть з приводу сього говорити, все те донести цареві ¹²).

Що там говорилося з сього приводу, лишається незвісним. Гетьман не відступив від свого: виправив Данила з звісним своїм аґентом Іваном Тафларієм через Молдавію, Валахію й Туреччину-казали що поїхали від нього з Браслава 5 серпня н. с., разом з посольством до господарів, але і в Ясах і в Торговищі їх місія викликала підозріння, як побачимо далі, і кінець кінцем вони вернули назад ¹³). Гетьман і його штаб мусіли сердечно клясти своїх московських протекторів, що їм перебили таку пекучу справу, і ледви аби Бутурлин міг їх чим небудь розговорити!

Примітки

¹) Коло 20 н. с., як можна міркувати.

²) З Смоленська, 24 квітня, брульон в актах пос. Томиленка ст. 1636 л. 389-3.

³) другий брульон з того самого дня, на жаль дефектний: середнього листка бракує, дата та сама, поміта: “БЂлая грамота писана на александрЂйском листу, запечатана государственною большою печатью подъ костодьею”, тамже л. 401 і 403-4.

⁴) Брульйон з датою: 27 квітня, Смоленськ, в актах посольства Климятенка, Сибир. пр. ст. 1636 л. 432-443.

⁵) Архив Ю. З. Р. III. VI ч. 25.

⁶) Листи видані в тійже збірці Молчановського, Архив Ю. З. Р. ч. III т. 6 с. 73-4.

⁷) Про ситуацію: Кубаля, Wojna Szwecka c. 63 д. д.

⁸) З записок про корми, жалуваннє, підводи, довідуємося про склад посольства: товаришом Бурлія їхав писар Констянтин Неліпа і вісім козаків, між иншим син Бурлія Василь, з Данилом його писар Костянтин Попов і товмач Леонтій Христофорів (оба мабуть Греки). Бурлій пишеться в московських актах: Бурляй, часом Бырляй, правдоподібнішою формою вважаю: Бурлій.

⁹) Сибир. пр. ст. 1636 л. 482-7, дата: в Чигрині мая 18.

¹⁰) Тамже л. 519 и 525, дати ті ж.

¹¹) Тамже л. 488-498, а на л. 521 і 525 листи Милославского і Лопухина до Хмельницького, з повідомленнями про відмову царя, котрої причини, мовляв, він сам гетьманові пояснив.

¹²) Брульон з тою ж датою: “в Шклове, июня въ 23 день”, в Сибир. прик. ст. 1636 л. 499-509.

¹³) Архив Ю. З. Р. III. VI с. 89: poi di nouo rimandati d-o р. abate col colonel jani Taflari per Valiachia, Moldavia et Turkia. Мабуть перекладчик тут поплутав i з “полковника і Яні Тафларі” зробив “полковника Яна Тафларі”.

НАПРУЖЕННЯ НА БІЛОРУСІ, ПОКЛОНСЬКИЙ ВІДСТУПИВ ВІД МОСКВИ, ЙОГО ЛИСТИ ДО КОЗАКІВ, ЛИСТИ ВІД РАДИВИЛА, АҐІТАЦІЯ ТЕОДОСІЯ ВАСИЛЕВИЧА.

Тим часом момент був дійсно дуже не відповідний для яких небудь “оскорблень” української старшини. Те що діялося на Білоруси давало московському урядові дуже серйозне memento не тільки для його білоруської політики, але також для відносин до Українців. В Смоленщині шляхта і міщани добровільно піддавалися Москві в осени, а потім зимою як цар звів свою армію і розіслав на зимові вакації ¹), почали тікати за литовський кордон, і цар при кінці січня дав наказ своїм воєводам запобігти сій “шатости і зраді” самими рішучими і різкими способами: арештувати підозрілих і відсилати до Москви, сажати до вязниць і бити поголовно, крім жінок і дітей. В Могилівщині шляхта, міщани і козаки-в особі свого “полковника” Поклонського при кінці 1654 р. проробили в малих розмірах подібну ж угоду з московським урядом, як Українці весною: подали свої петиції цареві і дістали на них царські резолюції, привилеї і надання, все як слід. І от сей самий Поклонський, що своїми впливами привів під московську руку Могилів і цілий ряд инших міст-як він принаймні хвалився,-перейшов назад на польську сторону, коли Радивил повів наступ на заняті Москвою землі. В середині лютого Радивил приступив під Могилів, і Поклонський з своїми козаками приступив до нього,-разом з ним узяв в облогу могилівських міщан, що зісталися вірними цареві. Кінець кінцем міщани, спаливши велике місто і перейшовши до замку, в нім відсиділися, і в травні Paдивил зняв облогу, коли новий похід царя на Білоруські землі, розпочатий весною знову переніс оперативну ініціятиву на московську сторону. Але моральне значіннє інциденту зісталось надзвичайне: моральна повага Москви була зломана, особливо коли виявилася причетність до акції Поклонського також і митрополичого духовенства, в особі михайлівського ігумена і слуцького архимандрита Теодосія Василевича, що виступав в ролі митрополитанського уповноваженого, а тепер разом з Радивилом і Поклонським намовляв православну Білорусь вертатися з-під московської влади назад під свого природженого володаря польського короля. Московському урядові переслано цілу хмару “прелестних листів” Радивила, Поклонського і Василевича, адресованих до могилівських міщан і духовенства, і до золотаренківської старшини. Вони мусіли давати богато до думання московським політикам-бо ж було ясно, що аґітація не обмежується тільки Могилевом і Золотаренківським штабом, а силкується вплинути на все що впало було в орбиту московських впливів.

Поклонський скаржився і на Москву і на козаків. В однім листі своїм-на жаль попсованім, він згадує свої жалі на Золотаренка, і на Хмельницького, котрого Золотаренко против нього настроїв. Оден слуга Золотаренка, мовляв, передав Поклонському листа від гетьмана до Золотаренка, де було, мовляв, таке: “Тому що той Поклончик не відзивається (не признає себе) запорізьким козаком і до твого полку не хоче прилучитись, треба о нім промишляти: або до мене його одішли, або там як небудь згладь-бо що він має, від нас має..” ²). Тут коротко формулується причина розходжень, вже вище мною підчеркнена. Хмельницький і весь козацький штаб хотіли мати в Поклонськім свого аґента на Білоруси, щоб він тут “одзивався” запорозьким козаком і приводив білоруські стани під козацький реймент-розширяв козацький режім на Білоруси. Поскільки ж він не схотів сього робити, а завязав безпосередні звязки з московським урядом і приводив білоруські міста в безпосередню залежність від царя: хотів творити не нову провінцію Запорозького війська, а свою Білоруську козаччину, незалежну від Запорозької і паралєльну з нею, гетьман і Золотаренко заходилися його нищити.

На жаль, в писаннях Поклонського того часу ся сторона лишилася не розвиненою: обставини складалися вже так, що Поклонському приходилося шукати порозуміння з Запорозьким військом, дбати про єдиний фронт з козаками против Москви, а не поглибляти своїх розходжень з Козаччиною. Але все таки листи інтересні. Становили акт обжаловання против Москви і без сумніву знаходили певний відгомін і у місцевої людности і в козацьких кругах; дещо вони поясняють і в українсько-московських відносинах. Тому вважаю потрібним навести з них дещо -в перекладі, бо й листи до нас заховалися в московських перекладах:

В листі до Золотаренка, 24 с. с. березня Поклонський пише:

“Милостивий пане гетьмане сіверський, мій милостивий пане і приятелю! Знаю, що схочеш мене перед Москвою зрадником називати, але (не хочу) щоб я був у такій опінії у в. м. Відомо чиню в. м., що я й пред тим мав досить хліба ³) живучи на Україні, і знав мене п. гетьман запорозький. Але розумів я так, що та війна мала бути на визволеннє утисненої Руси, щоб дістати (від царя) потіху яко від государя християнського. Аж замість то одержати-таке ж грабованнє домів божих, як і від Татар бувало; християн наших, що в щоденнім гоненії від уніятів пробували, тепер у вічну неволю забрано, а инших і замучено. Чи так годиться розсудному і християнському лицареві чинити, на осуд в. м. полишаю. Мині хоч і добре було у царя й. м., але бачучи таку неволю, трудно було! Не тільки світських, але й духовних наших в неволю забрали. В кращій вільности ми жили перше під Ляхами, ніж тепер живуть наші (під Москвою). Що моє око бачило-які непотрібства над шановними жінками і дівчатами чинили-то вже сам Господь віддячить. І хто тому винен-там розсудимося. Ся причина, а не що инше-від царя відлучила. А з вашою милостю я по давньому в братській приязни й любови лишаюся” ⁴).

З його ж листу до протопопа ніженського Филимоновича, що вважався оракулом Золотаренка:

“Милостивий о. протопопе ніжинський, милостивий господине і прияьелю! Розумію я, що дивно то було в. м., що я вернувся до давнішого свого пана і так скоро до своєї батьківщини повернув. Але тому не инша причина, тільки та що не сповнено обіцянки царської нам усім що добровільно йому піддалися. Золоті слова в листах шляхті і міщанам давано, але потім їх на виворіт обернено ⁵), самій шляхті і міщанам залізні вільности на ноги наложено, а жінок і дочок, мучительськи і тиранськи обійшовшися, в вічну неволю віддано-так що й від поган того не буває. Відомо в. м., які права Смоленську надавали-а тепер всіх поголовно в неволю погнали. Так само і з иншими містами поступили, і нам, могилівським те саме обіцяли. А що найбільше-як шанують вони духовних наших! Надивились ми, що вони робили з кутеінськими отцями: престоли в церкві обдирали і всю покрасу церковну до столиці відсилали, а самих черців у неволю загнали, де о. Йоиль з жалю помре! А що з й. м. о. митрополитом і иншими духовними виробляють? Жаль! Таки справді замість кращого в гіршу неволю попали! Воліємо вже тепер краще в шалашах співати (богослуженнє правити), ніж у золотих церквах у такій неволі у них пробувати!” ⁶).

Козакам свого полку, наставляючи їх іти його слідами і піддатися Радивилові, він м. ин. писав:

“З Москвою нам на на віки жити! Знаємо їх мерзькі вчинки-ледво гідні вони нам служити, а не щоб ми їм підданство віддавали! Добре наробили вже на Україні, так що більша частина полковників від них відступила. А нам тим більше треба від них відступити!” ⁷).

Разом з листами Поклонського Золотаренко і протопоп одержав також листи від Радивила. Золотаренкові він писав:

“Милостивий пане гетьмане сіверський! Знаєш в. м., як я з предків своїх був завсіди приятелем війську Запорізькому. І з п. гетьманом запорозьким-хоч і війна велася, був я приятелем жичливим-певен я, що і в. м. се знаєш добре. Тому і з в. м. бажаю запізнатись і принаймні листом відізватися до в. м., доброю приязню. Від п. Жижемського і п. Поклонського знаю, що в. м. добрий юнак (siс) і добрий чоловік-якже в. милости з вітчиною маткою своєю воювати, а триматися з народом московським, що не звик нікому додержати присяги ні слова? Що може бути явнішого над се, що нібито хотівши боронити віру старожитну руську і вільности її, він стільки душ в неволю забрав, і сю землю-не Ляхами, а Русю заселену, до решти знищив? Який же він вам оборонець і як він вас обороняє? Самі бачите, яку поміч має від нього п. гетьман запорозький, і яку поміч маєш ти сам, в. м.-не він вас обороняє, а йому треба, щоб ви його обороняли! Розсуди ж сам, в. м., що се за робота-бо маєш розум добрий і воєнний.

“При тім знай в. м., що хан кримський і князь семигородський Ракоцій дуже пильно заходжуються коло того, щоб помирити Україну з королем й. м. й Річею посполитою-мають в тій справі своїх послів у п. гетьмана і у короля й. м. І я також недавно післав свого посла до п. гетьмана, яко до свата свого: взяв то на душу свою (душею своєю поручився), що тут нема ніякої зради, але як тепер помиримося, то вже буде згода вічна і нерозривна, при всяких вільностях як всій вірі православній і народові тому, так і всьому війську Запорозькому. І маю надію, що все то скоро здійсниться-бо вже і п. гетьман приязню московською починає нудитися, і казни царської нині йому присланої брати не схотів. В. мил. про все се краще знаєш, нехай же і між нами тут се добре діло почнеться. Я перед богом можу присягнути, що король й. м. покаже в. м. таку ласку, якої цар ніколи не покаже– бо вільність народу нашого відома вашій милости, і я знаю, що й в. м. сам відчуваєш її насолоду, як чоловік доброго звичаю: маєтностей, чести і грошей матимеш, скільки собі забажаєш” ⁸).

А се в листі до протопопа: “Милостивий отче протопопе! Знаю я добре, що й. м. о. митрополит київський, як чоловік великий і богобоязнений, на те і в. милость, як людину взірцевої доброти і богобоязнености, послав до боку п. гетьмана сіверського, аби віри його стеріг і пильнував, щоб справи були гідні обовязку християнського,– тому умисно відзиваюсь кількома словами і до в. м., згідно з листом своїм до п. гетьмана”. Коротко переказується зміст листа до Золотаренка, і далі розвиваються виложені там гадки: “Вони (Москалі) вас боронити вже не можуть, а потрібують скорше вашої оборони-котрої зовсім негідні і не варті. Знаю я заслуги війська Запорізького. (Москалі), як і досі, не додержать йому слова, положать на нього ярмо тяжке-тяжше від поганської неволі, се пан гетьман запорозький і військо Запорозьке починають міркувати і прихиляються до доброго, за великими посередниками: ханом татарським і князем семигородським Ракоцєім” ⁹).

А Теодосій Василевич таке виписував з Радивилового табору до міщан і духовенства могилівського: “Панове бурмистри, райці і лавники! Ледви з душею втік я з України, вже чисто знищеної Ордою й військом Корони, і не міг знайти собі безпечнішого притулку, як тут у Литовськім краю, і не тільки я, а і все духовенство раде було б сюди перейти, тільки що звідусіль облягли татарські загони і зборонятоть вільний і безпечний переїзд. Сам його мил. о. митрополит рішив був їхати до Могилева, не знавши такої нещасливої і всьому народові нашому велико шкідливої відміни, що він (Могилів) свому правдивому панові не покоряється, але по-неприятельськи ставиться і борониться, і певно-довідавшися про се, й. м. о. митрополит уже не сюди, а де инде повернеться. Дай боже тільки, аби міг безпечно перепровадитися з-за Дніпра, де він тепер пробуває. Київ досі вже певно повойовано: при мині Орда з польськими військами в восьми милях буза; Білу Церкву, Корсунь, Браслав, Умань і инші укріплені міста знищено, порубано, і Орда з собою забрала. Сам Хмельницький з кілька десятьма кіньми цілком як в воду канув: не знати куди обернувся. Москву, що прийшла була з Шереметевим і Бутурлиним-12 тис., так побито, що мало що втікло, і певна там остання погибель. Самої Орди 80 тис.: 3 салтани, 2 беї, 5 мурз, коронного війська 50 тисяч. І се певно, що повоювавши Україну готуються на Москву: на Путивль і до столиці. Москва в великім замішанню: вже з Путивля тікають. Ми ж убогі, з о. митрополитом і всіми духовними ані видумати собі нічого иншого не можемо, як тільки щоб тут у Литві притулитися, покладаючи єдину надію після бога на прихильности кн. й. м. (Радивила) до гетьмана. Тільки се чинить нам перешкоду, і на правду-всій вірі і народові нашому незносні труднощі й клопоти-що в. м. не хочете покоритись і піддатись князеві й. м.”-Василевич намовляє їx до того, запевняючи їх, що Радивил поставиться до них добре.-“Я іменем й. м. о. митрополита то пропоную і певним словом архиєрейським запевнюю і хрестним цілуваннєм ручуся, що ні одному з в. м. і волос з голови не спаде: бодай би я згинув навіки і нижче всіх був у пеклі, колиб котрийсь піддавшися згинув!.. Ратунку ж ніякого не сподівайтеся. Козаки в руках, Україна в Орді, Московська земля і сама столиця в страху-сподіваються до себе того війська що тепер Україну повоювало, і скоро звоює мало не до решти. І я тому тим кінчаю: коли не піддастеся, самі загинете, і нарід наш і церкву божу навіки погубите-а за се і клятва пастирська, і плач людський, і вічний гнів і кара божа (на вас) наступить” ¹⁰).

Могилівці не послухали сих наставлянь і заарештували єромонаха Єремію, висланого на переговори від Василевича. З сього приводу він писав до могилівського духовенства і міщан, докоряючи їм за таке “зкаменіннє серця”. “Я думав, що ви пошануєте пастирську власть о. митрополита, від котрого я сюди приїхав, щоб напомянути вас його іменем, і не бажаючи вашої погибелі, зробив заходи й іменем о. митрополита вже з плачем ублагав був князя й. м., що він вас мав ціло лишити, коли б ви покорилися, з особливої своєї панської доброти до вірного народу. Але тим часом як я піклувався про вашу цілість, ви віддаючи злим за добре, не тільки спамятатися не хочете, але зломивши дане під присягою слово вхопили на переговорах о. Арсенія,-ще й попа на таке зле діло вибрали, на вічний докір тому святому чинові й неславу всім нам. Вже ж то не тільки мені самому ганьба, але й й. м. о. митрополитові, бо ж я бувши його намісником думав, що ви його голоса панського послухаєте. Коли ж ви його не маєте за пастиря, як напужені вівці, або не вважаєте як пастиря-то се вже перший знак божого гніва і близької до вас останньої загибелі: коли не спамятаєтеся певно вона вас не обмине! Кращої заплати я від вас сподівався за мої заходи коло цілости вашої, ніж отака пагуба, котру ви вчинили, вхопивши святого ченця, через того Юду зрадника, що його солодкими словами витав. Коли хотіли у нас розвідатися, могли сьте то зробити по доброму, давши слово і в заруку якогось чоловіка. Коли ж то по звірячому (вчинили)-відомстить то вам Господь вічною погубою”, і т. д. ¹¹).

Примітки

¹) Вище с. 959.

²) Акты Ю. З. Р. IV с. 512.

³) с наЂдъ хлЂба.

⁴) Акты Ю. З. Р. XIV с. 541– 2.

⁵) Місце не ясне, значіннє приблизно таке.

⁶) Тамже с. 549-52.

⁷) Тамже с. 543.

⁸) Тамже с. 546-8.

⁹) Тамже с. 548-9.

¹⁰) Акты Ю. З. Р. XIV с. 581-3.

¹¹) Тамже с. 579-80.

X. ПОХІД НА ГАЛИЧИНУ 1655 Р. ПРОБЛЄМА ЗАХІДНЬОЇ УКРАЇНИ, СПРАВИ БІЛОРУСЬКОЇ ЗАЙМАНЩИНИ І УКРАЇНСЬКОЇ ЕМІҐРАЦІЇ (ВЕСНА 1656 Р.)

ПОЛЬСЬКІ ПРОБИ ПОРОЗУМІННЯ З КОЗАЧЧИНОЮ І ЗАХОДИ ЩОБИ ПІДНЯТИ НА НЕЇ ОРДУ– КОРОЛІВСЬКИЙ УНІВЕРСАЛ ДО СТАРШИНИ І ЧЕРНІ, НЕВДОВОЛЕНЄ СОЙМОВИХ СТАНІВ З КОРОЛІВСЬКИХ ОБІЦЯНОК, СОЙМОВА КОМІСІЯ В КОЗАЦЬКІЙ СПРАВІ, ІНСТРУКЦІЯ КОМІСАРАМ, КІНЕЦЬ ЧЕРВНЯ, УМОВИ ЗАМИРЕННЯ, МІСІЯ ФЕДОРА ВИГОВСЬКОГО.

Тим часом як козацтво зброїлося для рішучої розправи з Польщею, короля взяла охота ще раз попробувати притягти його до себе ласкою. Досить се дивно і невчасно виглядало після страшного браславського нищення-але видимо польські панове не здавали собі справи з заподіяного-справді “не відали що творили”. Так чи инакше король за два тижні перед соймом, що з крайньою неохотою, під натиском сенаторів скликав на день 19 травня, зробив спробу полагодити українську справу на власну руку. Був якийсь безпосередній привід до того? хто стояв властиво за сим експериментом? на се не можемо нічого певного сказати. Королівський лист, чи універсал звертався до старшини і черни, минаючи гетьмана. Були якісь симптоми того, що серед старшини єсть елєменти, з котрими можна звязатися поза гетьманом? Пустив знов хтось таку лєґенду, як два роки тому з нагоди посольства Ждановича, що старшина минаючи гетьмана хоче порозумітися з королем? Повторяю, се зістається невідомим. Тим не менше-проба короля розщедритись і осліпити старшину і рядове козацтво небувалими соціяльними привілєґіями-щоб переманити його з-під московського протекторату, сама по собі досить інтересна, та і в польських кругах очевидно зробила свого часу чималу сенсацію і викликала трівогу. Ось сей лист ¹):

“Всім взагалі і кождому зосібна, кому то треба знати-полковникам, осавулам, отаманам, сотникам і всім молодцям і черни війська нашого Запорозького даємо знати. Зараз на початку нашого панування, не бажаючи пролиття крови підданих наших, уживали ми всіх способів на заспокоєннє домашньої війни-що посвідчують комісії Зборівська і Білоцерківська, часті посольства, універсали і батьківські писання наші. Так і тепер, дивлячися на останню загибіль країв Руських, на вічні неволю і тиранство московське над підданими, на щоденне кровопролиттє і забираннє до неволі підданих наших,-заявляємо се перед богом і цілим світом, що прагнемо по батьківськи вашого опамятання. Готові єсьмо не тільки забути на віки все що сталося, але й словом нашим королівським, правом і конституцією соймовою і яким схочете найбезпечнішим способом забезпечити, аби ніхто-під карою утрати чести і маєтности не важився мститись і пригадувати кому небудь з вас які небудь проступки.