Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 64 (всего у книги 105 страниц)

По третє-оповісти про успіхи в Прусії і останню побіду під Ґоломбом; король, з огляду на сі успіхи, не думає щоб йому знадобилася поміч козаків сього літа, тим більше що проблискує деяка надія замирення з Поляками без брязкоту зброї. На випадок коли б ся надія короля завела, він зібрав таке сильне військо, що готов звести бій з усіми силами Поляків з надією на побіду. Але коли б потреба того вимагала, і він звернувся б (до гетьмана), нехай козаки не відмовляються прийти йому в поміч-але не перше ніж він їх покличе.

При тім-побажання всього доброго ¹⁰). Здержливий фінал сих запросин до кооперації поясняв Грондский тим, що в околицях Люблина Карло побачив такі страшні сліди торішнього козацько-московського спустошення, що заявив-мабуть для заспокоєння своїх союзників Поляків, що він ніколи більше не покличе їx (козаків чи козаків і Москалів?) до помочи на війні, хочби навіть хтось йому довів непохитними арґументами, що він за помічю їх напевно заволодів всім королівством Польським ¹¹). Тим не менше вислав Ґрондского, забезпечуючи собі їх поміч против Поляків.

Ще кілька день пізніше, 28 лютого, висилав Карло листа до Хмельницького і Виговського з Сєдліск. Неуспіхи останніх днів (невдала облога Замостя, і загальне погіршеннє шведскої ситуації в Польщі) очевидно відбилися на сій нервовости кореспонденції, і на змісті сих останніх листів. В тій копії що ми маємо Карло згадує, що він недавно післав уже листи гетьманові в двох копіях, ріжними дорогами, але не будучи певним чи вони дійдуть, пише ще окремо до Виговського, “як головного дорадника гетьмана і війска”. Він просить його впливати на них в сприятливім для Карла напрямі: його бо листи і посольства свідчать, як він до серця приймає інтереси козаків, не відділяючи їx від своїх, salutis mutuae nostrae vestraeque-“бажаючи спільного добра-нашого і вашого”. Радить ніяк не піддаватися на порожні обіцянки Яна-Казимира і не відступати від своїх спасенних намірів. Вказує на відступство Потоцкого, Лянцкороньского, і новіше -Конєцпольского, як докази непевности Поляків. Пригадує, що Хмельницький свого часу остерігав його-не няти віри Конєцпольскому, і сподівається, що він тепер скористає з нагоди помститися за старі кривди, завдані йому сим Конєцпольским” ¹²).

Се те що ми маємо з шведської сторони. Про переговори ведені в Чигрині з Данилом і Ґрондским на жаль не маємо ніяких подробиць. Можемо тільки констатувати, що Данило все таки випередив Ґрондского, бодай на кілька день: 16 березня (мабуть с. с.) гетьман уже пише до Ракоція, просячи помагати Данилові, як послові шведського короля, переїхати через його край і дістатися до Карла-Ґустава ¹³). З травня (н. с.) Радзєйовский доносить Карлові-Ґуставові, що він довідався з якихось перехоплених листів (може реляцій польських комісарів), що Данило, “колишній посол Хмельницького”, дуже зручно попрацював для короля в Чигрині, і козаки-очевидно не без його впливу-без сумніву протягнуть і взагалі провалять комісію з польськими уповноваженими, що була призначена на 1 травня ¹⁴). Сам Данило тим часом безпорадно сидів, даремно піклуючися знайти собі дорогу до Карла-Ґустава, старався передати йому через ріжні оказії бодай деякі відомости про те що йому вдалося осягнути у козаків. Маємо оден з сих листів його, з 7 червня: він пише, що все свідчить про щиру прихильність гетьмана до Карла-Ґустава і хоч Ян-Казимир трохи не щодня кличе його (до себе в поміч), цілком неймовірно, щоб Запорозьке військо виступило против шведського короля. Але треба поспішати вислати туди посольство, бо як оповідають приїзжі козаки (ті очевидно, що приїздили до Ракоція) і Хмельницький і Виговський нетерпеливляться, що та заповіджена і в листах і устно, через Данила, шведська місія все таки ніяк не з'являється ¹⁵).

Очевидно, Грондский: з'явився в Чигрині кілька день по виїзді Даниїла: з дня 22 березня маємо листа від гетьмана до Карла-Ґустава, написаний у відповідь на два його листи привезені Ґрондским. Гетьман дуже тепло дякує королеві за виявлену, чи властиво поки що тільки висловлену приязнь. В титулі він вперше позволяє собі потитулувати шведського короля “приятелем”-“Найясніший королю шведський, наш шановний приятелю”,-без усяких “панів” і т. д. Гетьман висловлює надію, що “під сприятливими звіздами ся приязнь, що тепер тільки завязується в листю, доспіє в роскішні овочі обопільного афекту”, і обіцяє королеві повсякчас готову до послуг любов. Виправдується, що досі також не вислав своїх послів для порозуміння в певних справах і уложення формального договору-почасти через незнаннє, де король пробуває, почасти через несприятливі обставини, недостачу поживи, часті напади ворогів і т. и. Все се навіть не дає змоги визначити місця для з'їзду комісарів: “аж засвітить пожадане літо”, тоді довідавшися про місце пробутку короля і вибравши найбільше свобідне і придатне місце, гетьман вишле послів для договору-аби тільки щасливо того дочекати ¹⁶).

Було щось конкретніше переказано через Ґрондского словами, а лист умисно постилізовано так загально з огляду на можливости перехоплення сього писання Поляками? Було б начебто дивно, що через півроку після першого порозуміння під Камінцем, в обставинах трудних, які притьмом вимагали від обох сторін щирого порозуміння і кооперації, козацька сторона не виступила отверто і явно з своїми домаганнями і оберталася в сфері загальних компліментів, пропозицій помочи і сподівань тіснішого зближення, які висловлялися в листах. Але уважно придивляючися інструкціям шведського посольства, що нарешті було виряджене в жовтні 1656 р.-Карловим наказам його послам, щоб вони дали козакам виговорити насамперед свої побажання, досі незвісні шведському королеві, крім того що говорилося за козаків в польских політичних кругах і загальних міркувань,-набираємо того переконання, що так воно мабуть і було. Хоч козаки й похвалялися, ще з осени 1655 р., нібито у них єсть твердий і виразний договір з Шведами щодо розмежування їх інтересів, в дійсности до самої осени 1656 року ніяких побажань в сім напрямі не було поставлено з їx сторони,-взагалі нічого конкретнішого понад побажання спільної акції против Яна-Казимира і його партії та заховання можливо непорушними політичних звязків козаків з московським царем.

Як се могло статись? Мабуть тому, що поки Карло-Ґустав зіставався претендентом на ціле неподільне королівство Польське і спирався на польських маґнатів-серед котрих до останньої хвилі був і персональний ворог гетьмана-Конєцпольский, старшині могло здаватися, що рано ще виїздити з якими небудь постулятами, які могли нарушити життєві інтереси сих панів. Треба було дати дозріти сій українсько-шведській приязни, що поки що “тільки завязувалася в листю”. А з боку шведського короля було може простим незнаннєм, а не іґноруваннєм, коли він в тім часі, договорюючися з Ракоцієм, заявляв готовість відступити йому землю Львівську і Галицьку з Покутєм і з прилеглими до Ракоцієвих володінь частями Поділля і Сяніччини, вимовляючи собі решту Сяніччини, землі Перемиську, Белзьку і Холмську ¹⁷). Можливо, що й не підозрівав він, що тим завдає болючий удар козацьким плянам єдиної України.

Примітки

¹) Архив Ю. З. Р. III. VI с. 110.

²) Ориґінал, писаний польського мовою (писар на нім теж підписався– якийсь Блановский) в “Подлинн. малорос. актах ч. 66, москов. переклад-Акты Ю. З. Р. XIV с. 893-4; Данило підписаний на нім: Danieł Grek poseł miłosciwego pana naszego wielkiego hetmana Cmielnickiego woyska Zaporowskigo; так гетьман в тексті зветься: miłosciwy pan nasz.

³) Wojna Szwecka c. 297-8, сих кілька сторіy, 297-304, се майже все що присвятив українським справам покійний історик в сій книзі, продовжуючи їх виклад поданий в III книзі Szkiców.

⁴) Ориґінал в бібл. Чорторийських ркп. 402 л. 95, надруковано у Кубалі op. c. 477. Він підносить сю подробицю, що в адресі Карла нема титулу короля польського.

⁵) Вище с. 1163.

⁶) Памятники Київ. ком., III, ч. 37-8, з ориґіналів збірки Онацевича.

⁷) Архив Ю. З. Р. III. VI с. 373, московський переклад в Актах Ю. З. Р. III с. 517. Дата: 11 лютого під Влостовцями.

⁸) Московський переклад з датою 22 лютого в “Польських справах”– “Сборник” Київ. Комісії І с. 30-1.

⁹) Мабуть треба розуміти переговори під Камінцем.

¹⁰) Historia belli cosacco-polonici c. 268. Ґрондский не вказує дати сього посольства, але дає зрозуміти, що вислано його з-під Люблина, себто коло 20-го лютого н.с.; сьому відповідають згадки інструкції про останню битву під Ґоломбом (18 лютого), і загальний оптимістичний тон її; але що про сю битву згадувалось тільки між иншим, я думаю, що лист 22 лютого був висланий перед тим.

¹¹) Тамже с. 267.

¹²) Архив Ю. З. Р. III. VI ч. 45 і 46.

¹³) Monumenta Hungariae XXIII с. 330.

¹⁴) Архив Ю. З. Р. III. VI с. 49.

¹⁵) Архив Ю. З. Р. III, IV ч. 51

¹⁶) Архив Ю. З. Р. III, VI ч. 48.

¹⁷) Transsylvania II с. 137 (передр. в Архиві Ю. З. Р. III. VI с. 117).

ЗНОСИНИ З РАКОЦІЄМ-ЙОГО ЗБЛИЖЕННЄ З КОЗАЧЧИНОЮ ДЛЯ ОПЕРАЦІЙ В ПОЛЬЩІ, МІСІЯ ЛЮЦА, ЗДЕРЖЛИВА ПОЗИЦІЯ ГЕТЬМАНА. ПОСЛИ МОЛДАВСЬКІ І МУНТЯНСЬКІ, ЛИСТИ ГЕТЬМАНА І ВИГОВСЬКОГО З КВІТНЯ, ДАНИЛО І ҐРОНДСКИЙ У РАКОЦІЯ, ПОСОЛЬСТВО БРУХОВЕЦЬКОГО У РАКОЦІЯ, ПОСОЛЬСТВО ШЕБЕШІ ДО ГЕТЬМАНА, ВІДПРАВА БРУХОВЕЦЬКОГО.

Ракоцій в сім часі також шукав зближення з козаччиною. Силкування Яна-Казимира і його партії-знайти порятунок у цісаря, включно до пропозиції йому корони польської в дідичне володіннє (ухвала і заходи Казимирових сенаторів з серпня-листопаду), мусіли Ракоція в високій мірі затрівожити. Об'єднаннє австрійських земель з польськими в руках архи-католицької династії-се була б смертельна небезпека Семигородові. Правда, цісар отягався, ніяк не хотячи втручуватися в війну з Шведами. Правда, знайшлася група маґнатів, яка супроти неохоти цісаря висунула плян посадити на польськім троні самого Ракоція, як спів-реґента Яна-Казимирового, або щоб Ян-Казимир адоптував його сина на свого наслідника на польськім троні. В грудні 1655 р. Ракоцій вислав до Любовлі свого канцлєра до сеї ґрупи прихильників, щоб ближче познайомитися з їx плянами. Але неприязнь виявлена до сих плянів Яном-Казимиром ще більше його вразила, і замісць брати сю корону з рук маґнатів під ріжними умовами, які здавались йому прикрими й обидними, він наміряється використати тяжку ситуацію Польщі, щоб здобути там своїй династії що вдасться зброєю, а не дипльомагтією,-без усяких умов і застережень.

От у таких обставинах він робить заходи, щоб забезпечити собі союз і поміч козаків на випадок операцій в Польщі. Формально він досі вважався союзником Яна-Казимира, але після невеликої помочи против козаків у Жванецькій кампанії він в р. 1654 і 1655 тримався нейтральности, посилаючися на свої клопоти в Валахії. Свої зносини з Хмельницьким, як ми вже бачили-робив під покривкою посередництва в інтересах Польщі: мовляв своїми зносинами і впливами хоче привести козаків до послуху королеві. Деякі його прихильники в Польщі й тепер, за сею традицією, звертались до нього як до посередника. Вєльопольский, каштелян войницький, повідомляючи про місію Тишкевича, висловлює побажаннє, щоб Ракоцій і з свого боку післав кого небудь до Хмельницького, не тільки, щоб привязати його до Ракоція, але й впливати через нього на Яна Казимира в інтересах дісідентів! ¹).

Але тепер се Ракоцієві менше ніж коли небудь було в голові. Навпаки, його мусіли непокоїти вісти про те, що за посередництвом хана Казимирові вдалося знову взяти козаків собі на послуги. В інтересах Семигороду Козаччині треба було дати нову точку опори против Польщі, щоб затримати в опозиції. З другої сторони останній похід козацьких і московських військ під Львів і Галич давав серйозну пригадку: старатися відвести козаків від Москви, щоб вона не посунулася в сусідство Дунаю, а для сього знов таки треба було дати їм нові засоби і нових союзників против Польщі. Не без значіння була мабуть також і смерть головного Ракоцієвого союзника в Річипосполитій-невінчаного короля Литви Радивила, що зробив собі кінець в останніх днях 1655 року: тепер козацький гетьман лишився найбільшою й властиво єдиною могутньою проти-католицькою силою в Річипосполитій. Всі сі міркування мусіли привести Ракопія до постанови– з позиції нейтральної супроти козаків перейти на позицію приятельську і союзну.

З сими завданнями висилає він-десь при кінці 1655 р. свого нотарія Стефана Луца, що не раз їздив в сю дорогу. Подробиць про сю його місію не маємо-перед нами тільки його “асекурація” виставлена “в стариннім руськім городі Чигрині” (in vetusta Russorum civitate Czeherin). Дату дає лист гетьмана до Ракоція, висланий з сим Луцем– 9 лютого 1655 (не знати якого стилю). В своїй асекурації Луц заявляє; що його пан Ракоцій, вислав його “до найяснішого панства” (illustrem dоmіnаtіоnеm)-“до пана гетьмана, і до всього війська панів козаків Запорізьких для оформлення і закріплення вічної й незмінної його приязни”. Хоча гетьман і військо не мають сумніву щодо сеї приязни його світлости (Ракоція), але для тіснішого союзу (чи звязку), аби не лишилося місця ніяким подозрінням, Луц “від імени його світлости” присягає (fide mea mediante) за Ракоція на те, що поскільки гетьман і військо додержать приязни його світлости і його союзникові господареві (молдавському), так і Ракоцій ²) ніякому неприятелеві їx не помагатиме ні військом ні грошима, і не уложить з ним ніякого союзу. Луц під присягою обіцяє, що Ракоцій виставить від свого імени таку деклярацію ³). Гетьман відправляючи його 9 (19) лютого, перепрошує Ракоція, що ріжні пильні справи не дають йому змоги вислати разом з Луцем своїх послів; але він готов підтримувати приязні відносини, як годиться між християнами, і як тільки упорається з своїми справами, так вишле своїх послів. “щоб постановити про все, що буде треба” ⁴).

Се була дуже здержлива відповідь, і значіння сеї здержливости пояснив Ракоцієві воєвода Стефан на підставі відомостей привезених з гетьманського двору його послом Чоґолем. У нього були з гетьманом розмови на тему відносин Ракоція до Польщі, гетьман доволі ясно натякнув, що Ракоцієві годилося б вести політику більш виразну. “Хоча Чоґоль не мав від нас доручення говорити на сю тему, але йому довелось почути від гетьмана, мовляв він має відомости, що Поляки хваляться і відгрожуються козакам, що Ракоцій має їм помагати против Козаків. Так гетьман сказав з сього приводу, що тому не вірить, бо Ракоцій не така людина, яка б вела дволичну політику. Коли б він не вважав гетьмана за свого приятеля і не хотів би підтримувати приязних, добросусідських відносин, пощо б вів так часто присилав до нього свого чоловіка ⁵). На се Чоґоль сказав: “Борони боже, аби ми мали підняти зброю против в. мил.! навпаки, ми радо поможемо в. мил., коли б у в. мил. вийшли якісь конфлікти з Татарами”. Гетьман на се сказав “Дай боже, і ви не будете жалувати, коли мені поможете”. Але іншим разом Чоґолєві доводилося чути від гетьмана, що похвалки Поляків Ракоцієвою поміччю викликають в нім певну трівогу; він побоюється, що Ракоцій не щирий супроти нього, і коли козаки будуть триматися в союзі з Татарами, Ракоцій не буде йому приятелем, а з тим і на обох воєводів він не може спуститись, бо вони залежні від Ракоція і мусять його слухати.

“Говорив він також-пише далі Стефан,-“що коли в. м. (Ракоцій) щиро бажав би приязних відносин, то прислав би якусь поважнішу людину, і тоді й він, гетьман, міг би спокійніше спуститися на добру волю Ракоція і на добросусідські відносини до нього”. І далі додає від себе, перепрошуючи за сю одвертість: “Про п. Луца ніхто не може сказати нічого лихого, або що він не був би вірнопідданий в. милости, або не пильний в службі. Але що він низького походження, і любить напитись, ми теж бажали б шоб в. м. післали туди поважнішу людину. Ми тоді післали б також і від обох Волоських князівств якусь визначну людину, і так могло б прийти до договору з вашим послом, і гетьман міг би бути певним приязни в. милости. Побачив в. м., що як він з в. м. договор заключить, і буде з сеї сторони спокійний, він себе покаже й Татарам” ⁶).

Воєвода заповідає Ракоцієві при тім скорий приїзд посла від гетьмана, але радить не тратити далі часу на такі чисто етикетальні пересилки, а вислати серйозне посольство для уложення твердого договору, щоб запобігти можливому козацько-татарському добичницькому рейдові. “Знає в. м.-Татари як ті собаки, а й козак іде радо на здобич, тому ми б радили: нехай в. м. пошле до його милости великого (“головного”) посла, а ми з ним вирядимо свого боярина-але з тим щоб він був вповні залежним від вашого посла і його слухав, і на чім ваш посол договориться з й. мил. (гетьманом), на то погодиться і наш чоловік”.

Ракоцій поставився до сих осторог з повною увагою, він зараз же поділився з матірю одержаними від Стефана відомостями ⁷), а Стефанові виписав великого листа, виясняючи свою приязну позицію супроти козаків: 19 (29) березня він вислав до воєводи свого післанця з листами до гетьмана і Виговського і сподівається, що воєвода спішно виправить сі листи на Україну; в них він висловив бажаннє орієнтувати свою політику згідно з політикою гетьмана: хто йому приятель-шведський король, Ян-Казимир чи цар, того буде триматись і Ракоцій. З тих листів, сподівається він, гетьман переконається наскільки безпідставні всі похвалки Поляків, що Ракоцій їх союзник. Verba volant– scripta manent, слова летять, а писання лишаються-сі листи повинні гетьманові доказати й упевнити в щирій приязни Ракоція. За його порадою воєвода мунтянський післав до гетьмана також і свого посла (Удріште) з запевненням своєї приязни. Пораду Стефана щодо висилки великих послів, він, Ракоцій также виконає, чекає тільки доброї нагоди, а тим часом просить запевнити гетьмана в його приязни-що йому нічого не загрожує з його сторони і з боку обох воєводів: всі вони як християнські князі хочуть жити в згоді з козаками, як своїми християнськими сусідами, так як не піддалися на заклик Татар і Поляків в попереднім році, і т. д.

Гетьман і сим разом свого посла не післав-з дня (14) квітня заховались листи його і Виговського до воєводи Стефана і до Ракоція, що були мабуть відповіддю на ті листи 19 березня. З листу до Стефана довідуємось, що післанець Стефана привіз листа від Ракоція, такого власне етикетального змісту, як розумів се Стефан. Гетьман користає з сеї нагоди, щоб сказати кілька чемних слів Стефанові (“ми ніколи не пропускали нагоди запевнити вашу вельможність і готовість вам служити, всяко стараючись раз завязану до в. в. приязнь оновляти як частійшою кореспонденцією, тому користаємось з сеї нагоди, щоб посвідчити нашу братську приязнь до в. в. і побажати”-і т. д.). В коротких словах переказує свою відповідь Ракоцієві і повторяє свої запевнення. що як тільки повернуться його люде вислані до Московщини і до Криму, так він пішле посольство до Ракоція; перед тим не може сього зробити: повернуться посли вислані до ріжних країв, на підставі їх реляцій треба добре обдумати ситуацію, і тоді будуть вислані нові посольства до ріжних країв для скріплення приязних відносин. Гетьман певен, що Ракоцій не буде нетерпеливитися сею проволокою і допускати якісь підозріння щодо відносин гетьмана до нього ⁸).

Се становить зміст і листу до Ракоція, досить короткого і етикетального, але притім доволі змістовного з політичного погляду-хоча і не в напрямі уставлення якихось конкретніших відносин до Ракоція. Гетьман дякує Ракоцієві, що він не підтримав хана в його торішнім поході против козаків (очевидно сей доказ приязни, за браком чогось конкретнішого, пригадав Ракоцій у своїм листі). Повторяє свою обіцянку прислати посольство, як тільки повернуться його люде, розіслані до ріжних країв? Висловлює свої принціпи: раз заключену приязнь підтримувати і ніколи не забувати,-так раз заприсягши приязнь з царем і з ханом гетьман не має заміру давати які небудь приводи до їx порушення, і сподівається що сі договори будуть щиро заховувані його наступниками.-“На те аби могли боротися против кожного хто без даного з нашої сторони приводу повставатиме на знищеннє нашої свободи” ⁹).

За той час приїхав до Ракоція Данило Калугер, разом з припадковим своїм товаришом подорожи Самійлом Ґрондским; хоча на Семигород вони їхали тільки щоб безпечніш дістатися до Карла-Ґустава, але їх подоріж служила також для скріплення нової шведсько-українсько-дунайської ліґи, що стала тепер зарисовуватись-особливо коли обом послам против сподівання прийшлося потовктись у гостині на дворі Ракоція і Стефана досить довгий час за неможливістю безпечно поїхати до шведського табору.

Серед ріжних несподіванок, що виявилися останніми часами в актах московського Сибирського приказу, знайшлася реляція гетьманові від Данила-що йому довелось за той час почути від Ракоція в українських справах ¹⁰). На початку квітня н. с. він був у воєводи Стефана: 6 квітня Стефан повідомляв Ракоція про його приїзд ¹¹). Виїхавши з Яс разом з Ґрондским 8 квітня він 22 приїхав до “Білгороду” (Alba Julia, Фейервар, Карльсбург тодішня столиця Семигороду) і другого дня був запрошений до столу Ракоція. Тут богато говорилося на адресу гетьмана: Ракоцій запевняв у своїй приязни і жичливости Запорозькому війську і бажанні йому всяко помагати (“оберегати”). “І говорив мені таке: “Як хан з тобою (гетьманом) зійшовсь і замиривсь-присягши на брацтво, повернувшися з війни написав мені (з докором), що я йому не поміг воювати козаків. Я йому відписав, що нарушити присягу і козаків воювати не хочу, бо живу з ними в приязни. Хан на се відказав, щоб я йому конче прислав 30 (тис. очевидно) єфимків, инакше конче прийде на мене війною. Ракоцій на те сказав: Коли б твого війська й Орди було і в четверо більше, раз я з козаками в брацтві й любови живу, я про тебе не дбаю і грошей не посилаю.

“Післав знов хан (се оповідає Ракоцій) свого великого посла до цісаря, аби разом з його військом післав своє в поміч Янові-Казимирові против шведського короля. А з Польщі прийшли такі вісти, нібито Поляки побили військо шведського короля, так що він мусів уступитися до Прусії-але тому не треба дуже вірити.

“А Поляки по всім королівстві й по инших державах таку вість поширили, що в. м., добродій мій (гетьман) ідеш конче з усім військом Запорізьким і з Татарами в поміч Янові-Казимирові й воюватимеш шведського короля. Шведський король тим дуже затрівоживсь і засмутивсь тою звісткою й уступився, і (Ракоцій?) дивувався, невже б в. мил. не додержав вірности й слова шведському королеві?”

“Цісар писав (Ракоцієві), що московський цар присилав до нього послів, закликаючи його до помочи Янові-Казимирові, і сам обіцявся з своїм військом Запорізьким воювати шведського короля, але він (Ракоцій) не вірить тому, щоб (Москва і козаки) помагали Казимирові.

“А по землі Краківській великі розбої ¹²), так що ні угорські, ні шведські посли не можуть пройти: посли Ракоцієві уже кілька тижнів пересиджують у шведського короля через сі великі розбої. Тому і нас король угорський (Ракоцій) затримав у себе, казав: “Не смію вас пустити, аби вас не побили, а тим часом пошлю розвідати, що там діється-аби дорога була добра і безпечна.” “Тому досі живу на Угорщині-через небезпечну дорогу” (каже Данило).

“А що король угорський говорить, все потверджує присягою страшною і непорушною. Просить, щоб в. м. був йому приятелем, а він тобі під клятвою обіцяє свою приязнь: “Хто буде приятелем й. м. панові гетьманові, тому і я буду приятелем, а хто неприятелем, тому і я неприятель”. Має прислати до тебе свого великого посла для заприсяження вічної згоди. І то ще наказував тобі переказати, аби ти жадним чином не вірив Полякам, бо вони велику зраду замишляють і хочуть військо Запорозьке знищити. А папа римський антихрист присяг з усіми своїми папежниками воювати нашу православну віру і всі свої скарби на те оберне, щоб її викорінити; лютрів і кальвинів також хочуть нищити, так мині угорський король говорив своїми устами.

“І то ще казав: Поляки підробили військову печать, з написом як на військовій печатці, і підпис руки вашої милости і так розписують всюди листи по-руськи, іменем вашої мил., і універсали розсилають з такою заявою, що в. мил. помагатимеш з Татарами Янові-Казимирові, і тими універсалами налякали шведського короля.

“Татарам теж не у всім треба вірити бо вони щось хочуть почати потайки з Ляхами, щоб військо Запорізьке підвести й обманути.

“Господар волоський також кілька разів писав до Яна-Казимира і послів своїх посилав, повідомляючи, що в. м. і все військо Запорізьке дуже прихильні й жичливі Янові-Казимирові і помагатимуть йому на шведського короля-з чого Ян-Казимир дуже тішиться. В переїзді моїм через Волоську землю господар післав зо мною свого боярина до шведського короля прохаючи у нього такої приязни, яку він має до в. мил.

“Позавчора угорський король знову покликав мене до себе і сказав; се певно, що папа присяг Ляхам помагати, дати велике військо хоч би й усі скарби на то витратити, аби лютрів і кальвинів знищити, а потім і Україну ¹³). Від Яна-Казимира угорський король сподівається великого посла і сам мині казав, що він його скаже замкнути в костелі, щоб той посол про нього не знав, а випитавши все, дасть йому відповідь в справах, в котрих той посол прийде. І так сказав перед нами: “Знаю, з чим той посол прийде: два пункти-щоб я грошей позичив і на королівстві у них був. Грошей не позичу й корони їх не хочу-досить моєї”.

Ґрондский в своїй історії записав, що він розповідав на дворі Ракоція (по тім як той прийняв його в свою службу) з своєї першої подорожі про козаків. Розповів йому як відзивався про його (Ракоцієві) пропозиції Виговський. Йшла мова про поворот Ґрондского; Виговський радив йому вертати не тудою як він прийшов, а через Семигород; але Ґрондский боявся, вважаючи Ракоція великим приятелем Поляків. Тоді Виговський показав йому кілька листів Ракоція з проханнями твердого, постійного союзу з козаками і сказав: “От як він того бажав! але нам не подобається лучити свою зброю з вояком вихованим за піччю. Не можемо цілком відкидати (його пропозицій), мусимо йому також чемно відповідати. Але з того бачиш: коли він так шукає нашої приязни, то як ваш п. гетьман тебе йому зарекомендує, цілком безпечно зможеш іти через його землю. Він ніколи не посміє чимсь прогрішитися супроти нас, бо знає: ще не загоїлася рана задана п. гетьманові, що його син Тиміш згинув від Ракоцієвих людей, і він за се понесе кару!” ¹⁴).

Тим часом гетьман, по тім листуванню, здобувся нарешті на посольство до Ракоція, з тим і поїхав не більше не менше як пізніший гетьман Іван Бруховецький, в тих часах оден з гетьманських дворян без якої небудь військової ранґи. Висилаючи його гетьман писав Ракоцієві 10 квітня (ст. с. очевидно): “Світліший князю Семигороду, пане і приятелю наш прешановний! Що висилка послів до в. світлости до сього часу протяглася, сталося се з тої причини, що ми чекали відомостей з сусідніх держав. Як тільки посли наші з тими відомостями повернули, зараз визначили ми товариша нашого військового ¹⁵) для продовження заключеної між нами приязни. І фактично його тепер посилаємо, для засвідчення незмінної нашої приязни до в. світлости і для переговорів згідно з попередніми обіцянками, даними на письмі ¹⁶). З попередніх листів ми вирозуміли, що в. світлість мали се бажаннє розпочати і такби сказати-виведену вже з фундаментів приязнь нашу дальше будувати твердо. Тому думаю, що в. світлість у всім дасть віру послові нашому”, і т. д. ¹⁷).

На жаль дуже мало знаємо про сю місію і її зміст: в листуванню Ракоція тільки короткі згадки, що се посольство було у нього в кінцї мая і в початках червня. Воно досить неприємним для нього способом збіглося з польським посольством-Пражмовского і Сільніцкого, що приїхали договорюватися про поміч від Ракоція проти Шведів-а до певної міри і против козаків. Заставши у Ракоція Даниїла разом з Ґрондским, посли всяко старались вивідатися про зміст переговорів, і тим більше були заінтересовані, коли приїхало нове козацьке посольство (Бруховецького). З розмов з Ракоцієвим канцлєром Пражмовский, дуже проворний дилльомат, встиг довідатися, що хан свою поміч Янові-Казимирові ставить в залежність від того, щоб Хмельницький післав також поміч від себе: тільки в такім разі хан рушить Орду до Польщі на Шведів. З другого боку канцлєр давав зрозуміти, що позиція Хмельницького супроти Польщі далі зістається неприязною: “Хмельницький нічого не попускає з своєї ворожнечі до нашої батьківщини, цілком відданий шведській стороні і навіть самих Татар хоче перетягнути на сю сторону” ¹⁸). Тому Пражмовский став просити Ракоція, щоб він скористав з нового козацького посольства і попосередничив між козаками і Польщею. З приводу привезених з Польщі відомостей, він просив Ракоція позволити йому приїхати до замку Раднот, де закватировано Бруховецького, і Ракоцій виїхав туди на переговори: просив не відправляти козацького посольства не давши йому змоги побачитися з ним і поговорити, і очевидно покладав надії, що перевівши конференцію в трійку-з Ракоцієм і Бруховецьким, потрапить посунути наперед справу порозуміння.

Але Ракоцій, ведучи подвійну гру: приятеля Польщі і кандидата на польську корону в зносинах з Польщею і союзника Шведів і козаків-в зносинах з Карлом-Ґуставом і Хмельницьким, розуміється не мав ніякої охоти зводити польських і козацьких послів до спільної розмови. Переговори з Бруховецьким-скільки можна судити з загального ходу українсько-семигородської політики-очевидно зводилося головно до вияснення способів переведення формального союзу-шведсько-семигородсько-української ліґи. Безсумнівно, Бруховецький привіз принціпіяльну згоду гетьмана і вимогу-прислати для сього відповідне посольство, і Ракоцій з свого боку дав також на се згоду. Заховалась його картка до одного з визначніших його дорадників і представників Франца Шебеші, що недавно був післаний до Карла-Ґустава, а тепер Ракоцій рішив післати його до Чигрина,-вона писана безпосереднє по конференції з Бруховецьким, дня 3 червня. Ракоцій повідомляє його про приїзд козацького посла, про свій намір вислати Шебеші на переговори до гетьмана і просить його прибути негайно, не пізніш 11 або 12, очевидно-щоб їхати разом з Бруховецьким ¹⁹). Але одержавши від Пражмовського згаданого листа, Ракоцій поспішив відправити Бруховецького заразже, щоб уникнути неприємних балачок. 12 червня він писав Пражмовскому: “Запорізьке посольство вважаємо нешкідливим для инших, і для нас нічим не підозрілим. Але заводити з теперішніми послами які небудь переговори про відновленнє їх попередньої приналежности до Річипосполитої-яка ціль? Вони нас про се не прохали, і ваша всеч. так само не має уповаження до переговорів (з польської сторони) як і я. Радо був би одначе затримав відправу послів вашої всч., але запізно одержав вашого листа: уже по тім як дав їм відповідь і визначив час їх від'їзду-чого вони пильно домагались. Ми ж як пропонували наше посередництво для замирення-ще коли ся ворожнеча не розвинулася так сильно,-так і тепер будемо про се старатись, коли нас про се попросять в відповідній формі. Тільки се лихо треба з коренем вирвати, аби воно ще більше не розрослося-бо ніколи твердо не поєднуються душі, розпалені реліґійними образами. І їх (козаків) ніщо так не турбує як порушеннє свободи реліґії. А коли ви, вельм. панове, не даєте свободи нашій реліґії ²⁰), то нема правдоподібности, щоб дали й їм, хоч бог не дає нікому влади над розумом і сумліннєм людей, котрих серця він оден читає, і обмежувати свободу душ в реліґії се значить розпускати союз королівства” і т. д. ²¹).