Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 88 (всего у книги 105 страниц)

Лілієкрона мав виїхати з Ракоцієвими людьми на Угорщину, там з'їхатися з Шебеші і з Данилом, що їхав сим разом уже з титулом шведського резидента при молдавськім дворі: разом мали їхати до молдавського господаря, далі до гетьмана і до хана з ріжними делікатними дипльоматичними дорученнями,-потім назад і знову через Чигрин. Молдавському господареві Лілієкрона мав переказати міркування про потребу далі продовжувати фактичні союзні відносини, що виникли через союз Швеції з Семигородом-союзником обох господарів. Офорлемннєм і укріпленнєм сього союзу занятись мав Данило, що свого часу привіз королеві вісти про приязні настрої Яського двору; Лілієкроні ж треба було тільки помочи господаря в своїй подорожі на Україну і до Криму, інформацій про відносини кримські, кримсько-українські, кримсько-московські, і т. д.

Діставшися до гетьмана мав він, іґноруючи Велінґове фіяско, поставити справу так, що переговори ведені Велінґом спинилися на тім, по перше, що гетьман без ради старшини і без порозуміння з своїми союзниками не міг приступити до формального союзу, по друге-він хотів мати королівську деклярацію що до задоволення вимог козацького війська поставлених ним у сій війні. Тому король посилає тепер з Лілієкроною провізоричну свою деклярацію, уповажняючи його присягнути на Євангелії “на душу короля”, що поскільки гетьман і військо Запорізьке не будуть претендувати ні нарушати тих земель, які собі Швеція застерігла в Польщі,-постільки й король і його наступники не будуть ні претендувати ні оспорювати тих провінцій і воєводств, які гетьман і військо хочуть одержати в Польщі “як сатисфакцію” ⁶). З свого боку приймаючи сю деклярацію гетьман мав би дати одночасно таку саму деклярацію королеві від себе. Щодо обміркування умов союзного договору з старшиною, король сподівається, що воно вже пройшло, і з союзниками справа теж полагоджена; посольство ж, обіцяне гетьманом королеві, досі не прибуло,-тому Лілієкрона має просити гетьмана сим разом порішити з ним справу нагайно і відправити як найскорше до Криму. Наказувалось йому також обійтися з усякою чемністю з Виговським: йому посилався окремий лист від короля, і Лілієкрона мав до того щедро доложити всяких компліментів на тему його високого авторитету, впливів і заслуг.

Виясняючи становище справ в данім моменті, треба було наладити те, що свого часу переказувалось нераз: мовляв король у своїх відносинах до Польщі йшов за інформаціями, поданими від гетьмана через Данила, і ніколи не згоджувався на польські пропозиції на шкоду Козацтва, тим менше на повне його знищеннє, хоч як клопоталися коло сього Поляки. Останні пропозиції мирних переговорів на тім і розбилися, що король шведський не згоджувався вести переговорів сепаратно, без своїх союзників, і настоював на тім, щоб комісари від козаків також були допущені до переговорів й отримали охоронні листи: Поляки не годилися на се, і король тоді відкинув переговори ⁷) і постановив відновити воєнні операції з усею енерґією. Тепер зійшовшися з семигородським і козацьким військом він хоче привести Поляків до повної капітуляції на тих умовах, які їм будуть поставлені (§ 1-8).

Для сього Карло і Ракоцій потрібують більших козацьких сил. Незалежно від армії Ждановича королеві треба ще 20-30 тис. козаків-щоб вони прийшли під Берестє для сполучення з шведським військом, в розпорядженнє шведського короля і відповідно його інструкціям наступали чи то на Поляків чи то на Москву, утримуючи себе власним промислом-але заховуючи відповідний порядок і дісціпліну (§ 13). Для сього, очевидно, з одної сторони між шведським королем і козацьким військом мусить бути уложений постійний союз, приблизно на взірець того проєкту, що мав показати їм Лілієкрона (§ 12). Карло минулого грудня уложив воєнний союз з Ракоцієм, відступаючи йому частину польських земель, але без шкоди козацьких інтересів (§ 17). Тепер він хоче війти в безпосередню спілку з господарем молдавським і волоським, головно для звязку і впливу на Татарську Орду: для того визначив своїм резидентом при господарі молдавськім Данила, після того як гетьман звільнив його з своєї служби і дав дозвіл вступити до служби королеві. Звязки з Татарами, Молдаванами і Волохами, союзниками козаків, мають послужити доповненнєм до союзу шведського короля з гетьманом і військом Запорізьким (§ 18).

З другого боку передумовою сього союзу має бути коли не повний розрив, то можливе ослабленнє звязків козацького війська з Москвою. “З огляду що для корол. вел. незвичайно важно, аби Хмельницький і козаки були в ворожих відносинах з Москвою, Лілієкрона мусить в сім напрямі вести переговори, але з незвичайною обережністю, слідячи за настроєм Хмельницького що до Москви. Найлекше можна прихилити його до війни з Росією переконавши, яка велика небезпека загрожує йому і всім козакам з того, що Росіяне стають панами всеї Польщі, згідно з виленським договором, а козаки мають бути приборкані й поневолені. Річ відома, що Москва не зносить вільного народу і хоч приняла (козаків) під свою зверхність з мотивів спільности віри, але се не перешкоджає їй змовлятися против них” (§ 9). Лілієкроні, як перед тим Велінґові ⁸), доручалось звернути увагу гетьмана на небезпечні московські пляни, що виявляються в царських титулах-що він претендує на козацьку територію, на Поділлє і Галичину, на Білу Русь і т. д., і на всю небезпечність останнього замирення Москви з Польщею. “Москва, в гадках своїх проковтнувши вже всю Литву і Польщу, думає через з'єднаннє з Поляками приборкати козаків і позбавити свободи, котрої вона не зносить ні в сусідстві ні в самих своїх землях. Поляки сподіваються наперед погодившися з Москвою, потім приборкати Шведів і козаків, заплутавши Швецію в тяжку війну з Росією і її союзниками, а потім сповнивши сей плян вони знайдуть спосіб відчепитись і від Москви” ⁹). “Король з персональної доповіди Велінґа, так і з власного листу гетьмана до кн. Ракоція, з приємністю довідався, що коли в. князь (моск.) не піде за порадою даною йому гетьманом: не замириться з королем, не поверне йому захоплених городів, не нагородить зробленої шкоди,-то гетьман готов його змусити до того силою і вважатиме своїм неприятелем”. Послові доручалось підтримати такі настрої вказуючи, що козаки матимуть змогу збогатитися сею не тяжкою і не довгою війною, позбутися московських залог і коли схочуть мати стик з Швецією, можуть забрати Смоленськ з кількома містами в сім напрямі. Коли ж гетьман ніяк не схоче розривати з Москвою, нехай не дає помочи Москві, а з усіми силами йде на Польщу разом з Ракоцієм, щоб зняти з Шведів польську війну, а Татар постарається напустити на Москву. Його посередництва, коли б він брався мирити короля шведського з царем, не треба відкидати, але Лілієкрона повинен вважати, щоб не дати гетьманові викрутитися сим посередництвом від воєнної помочи (§ 10-11).

Коли б зайшла мова про Радзєйовского, посол мав пояснити як викрилася його зрада-його зносини з ворогами Швеції, що примусили короля його арештувати. Треба також остерігти гетьмана перед цісарською інтриґою-перед приїздом посольства Парчевича (що давно вже сидів у Чигрині). Лілієкроні доручалося всяко паралізувати його заходи коло розбиття союзу України з Ракоцієм. З Данилом, хоч він уже рахувався в шведській службі і мав підтримувати шведські інтереси, Лілієкроні наказувалося також поводитися з певною обережністю: очевидно Карло не почував повного довіря до многостороннього Грека.

Покінчивши українські справи Лілієкрона мав їхати до Криму з семигородським послом і з післанцем Хмельницького-коли б він згодився з ними післати свого чоловіка. В Криму Лілієкроні треба старатися напустити Орду на Москву, щоб паралізувати її операції против Шведів, а принаймні розвести з Поляками і відновити її союз з козаками проти Польщі. Перспектива об'єднання Польщі з Москвою під владою царя повинна настрашити Татар і звернути їx на Москву. При тім виникали одначе такі перспективи: може хан не схоче виступити проти польського короля, щоб не стратити харачу, отримуваного з Польщі, або зажадає виплати несплаченого за останні роки харачу від спадкоємців польського короля: Карла, Ракоція і гетьмана. В такім разі Лілієкрона мав вияснити ханові, що з Яна-Казимира хан нічого не дістане бо він фактично лишився без королівства, його спадкоємці платити за старі роки зараз теж не можуть: їx паї в польських землях ще не вияснились. Коли ж Польща прийде до ладу, кожен з них буде правильно платити Татарам, скільки на кого припаде відповідно одержаній частині (ratione portionis obtentae). Притім ханові і його міністрам мали бути виплачені ріжні грошеві суми-Лілієкроні, як перед тим Велінґу доручалось вистаратись у гетьмана поруку, щоб добути ті гроші можна було на його імя на місці.

Загалом нова інструкція в українських справах здебільшого йшла слідами попередньої даної Велінґові, додаючи тільки ріжні штрихи і розвиваючи деякі подробиці відповідно змінам принесеним сим півроком, що минув з того часу ¹⁰). Видимо, ясного уявлення того, що саме забажає гетьман як свою пайку в розділі Польщі і як конкретно він собі уявляє свої відносини до Швеції, Польщі і Москви, Карло-Ґустав і його міністри не мали й тепер-хоч мали змогу дещо довідатися від Ждановича і його товаришів, поскільки хотіли. До певної міри вони були звязані договором з Ракоцієм, де все що виходило за межі шведських претенсій (по Варшаву і Підляше, в загальних рисах), признавалося за Ракоцієм, і те що мало бути звідси викраєне козакам понад Україну в тіснішім розумінню, могло бути викраєне тільки за окремим порозуміннєм шведського короля з Ракоцієм ¹¹). Висилаючи Лілієкрону Карло такого порозуміння з Ракоцієм не перевів, в інструкції йому і Ракоцієвому послові не знаходимо яких небудь поучень на сей випадок. В згаданій деклярації, що мав заприсягти Лілієкрона іменем короля, як я вже сказав, Карло-Ґустав загально тільки обіцяв в нічім не перечити претенсіям, які заявить гетьман і військо для себе. Се був важний недогляд-чи знов таки вимушена уступка претенсіям неповздержного в своїх апетитах Ракоція, що серйозно загрожували твердому порозумінню з козаками.

Від Ракоція їхав разом з Лілієкроною Франц Шебеші. Мав наказ підтримувати у Хмельницького і у хана доручення дані шведським королем: кримським справам інструкція надає особливу увагу. Хмельницькому Шебеші повинен був вияснити, що Ракоцій не настає на нього аби він розривав свій союз з Москвою, тільки хоче, щоб він не помагав їй проти Карла ні против Ракоція і всяко запобігав татарському наступові, відтягаючи увагу морськими і сухопутними нападами. На випадок якби против обох господарів піднялись якісь повстання (в звязку з їx союзом з Ракоцієм і участю в польській кампанії, очевидно), гетьман повинен помагати їм в трудних обставинах. В своїх справах Ракоцій доручав нагадати гетьманові його давнішу обіцянку– прислати тих Німців що їх має в своїй службі-як найскорше переправити їх до Семигороду: вони діставатимуть тут таку ж плату і гонор, як инше німецьке військо семигородське ¹²).

Примітки

¹) Transsylvania c. 276, пор. вище.

²) Samuelis de Pufendorf, De rebus a Carolo Gustavo gestis c. 254-тут дeнь за днем оповідається ітінерарій Карла.

³) 1оcis per Cosacos disciplinae nescios plane vastatis.

⁴) Осолін. ркп. 627 с. 301-2.

⁵) Всі сі документи видав Молчановський з швед. держ. архиву в Архиві ЮЗР. III т. VI ч. 92-4; інструкція має такий заголовок: “Меморіял вірному підданому і камергерові й. к. в. Ґуставові Лілієкроні з Гальстаду, котрою він має регулюватися в місії до ґенерала Хмельницького і кримського хана”.

⁶) Текст деклярації также ч. 93.

⁷) Очевидно, се підчеркується з огляду на виленський інцидент-що Москва і Поляки не допустили до трактатів козацьких представників, а шведський король зробив з сього питаннє, бути чи не бути переговорам.

⁸) Тут інструкція Лілієкроні богато повторяє буквально з попередньої інструкції Велінґові.

⁹) Пор. вище інструкцію Велінґові.

¹⁰) Новою була частина додана для переговорів з ханом.

¹¹) Transsylvania c. 192-3.

¹²) Угорський текст в Monum. Hungariae hist. XXIII с. 516, латинський переклад з швед. держ. архиву в Архиві Ю. З. Р. III. VI с. 261.

КАМПАНІЯ РАКОЦІЯ-ЖДАНОВИЧА В ТРАВНІ І ЧЕРВНІ І ОРҐАНІЗАЦІЯ КОЗАЦЬКОГО ПРОТЕКТОРАТУ: ПЕРЕХІД НА ПРАВИЙ БІК ВИСЛИ, ПРИСТУП ДО ЗАМОСТЯ І ЗДОБУТТЄ ЛЮБЛИНА, КАПІТУЛЯЦІЯ БЕРЕСТЯ, СТРАТЕҐІЧНЕ І ПОЛІТИЧНЕ ЗНАЧІННЄ ЙОГО, КОНФЛІКТ З МОСКОВСЬКИМИ ПРЕТЕНЗІЯМИ, ЗАХОДИ ЖДАНОВИЧА КОЛО ОРҐАНІЗАЦІЇ КОЗАЦЬКОГО ПРОТЕКТОРАТУ В ПОБУЗЬКИХ І ПРИПЕТСЬКИХ КРАЯХ, НАРАДА ПИНСЬКОЇ ШЛЯХТИ І ЇЇ “СУБМІСІЯ” ГЕТЬМАНОВІ, АКТ ПРИСЯГИ ПИНСЬКИХ ДЕЛЄҐАТІВ В ЧИГРИНІ 20 ЧЕРВ., АСЕКУРАЦІЯ ГЕТЬМАНА ПИНСЬКІЙ ШЛЯХТІ, ПОЛІТИЧНЕ І СОЦІЯЛЬНЕ ЗНАЧІННЄ СЕЇ ПИНСЬКОЇ КОНСТИТУЦІЇ. ОРҐАНІЗАЦІЯ КОЗАЦЬКОГО ПРОТЕКТОРАТУ НА ПОЛІССЮ І НА ВОЛИНІ, ВОЛИНСЬКА ДЕПУТАЦІЯ У ГЕТЬМАНА.

Поки виправлялися сі посольства, писались інструкції і т. д., в сих же днях військо переходило за Вислу, мостом спеціяльно для сього побудованим під Завихостом. Перейшовши попробували захопити Замостє. Писав до Замойского листи Немирич, покладаючись на давну знайомість з ним і намовляючи до піддання-але обібрав тільки дуже різку і мало почесну відповідь ¹). Писав і Ракоцій-так само безуспішно ²). Послушно піддався натомість бідний, наполоханий Люблин-як ми бачили, се в особливу вину потім ставив цар козацькому війську, що воно змусило піддатися Ракоцієві місто, яке в 1655 р. присягло було цареві. В місті була пошість, і тому його скоро покинули ³). Почувши від козацьких під'їздів, що війська Потоцкого і Сапіги стали за Венґровим під Луковим, спішно кинулись туди, щоб їх розгромити, але довідалися, що Поляки пішли на Буг. Карло-Ґустав затрівожився, що вони можуть піти на Прусію, досить слабо обсаджену його залогами, і погонив за ними загоняючися в район Припяті ⁴). Погоня тривала більше тижня і дужче стомила війско. Кінець кінцем післано частину козацького війська, Угрів і Шведів наздогін під Варшаву, а король з Ракоцієм стали під Венґровим. Та прийшли нові вісти, що неприятель громадиться під Берестєм, щоб дочекатися тут московської й татарської підмоги. Спішно рушили туди-але знову не застали: Потоцкий рушив під Сандомир, Сопіга з литовським військом вступився під Камінець Литовський. Тактика польська полягала в затягуванню кампанії й береженню війська в надії, що шведське й угорське військо не витримає довгої війни і розлізеться-що дійсно йому загрожувало. Не потрапивши підняти дисціпліну у своїх союзників, король хотів відчепитися від Ракоція й пропонував, що або він буде добувати Берестє, а Ракоцій нехай іде за Сопігою, або навпаки. Але Ракоцій боявся відлучатися від шведського війська і настоював щоб разом здобувати Берестє, тим більше, що про Сопігу прийшли вісти, ніби він кинув Камінець і відступив на Слуцьке ⁵).

Коли приступили до Берестя, залога попалила передмістя, і приготовилась нібито до облоги, але як Шведи й Угри й собі стали ладитися до облоги, стягнули артилєрію і почали канонаду, залога витримувати наступ не рішилась і зараз заявила охоту до переговорів, а далі і до капітуляції. Другого дня, 17 травня місто піддалось. Переговори разом з шведськими генералами вів Немирич, вони потрівали кілька день. Капітуляцію остаточно підписано 23 травня ⁶). Карло доручив охорону міста Ракоцієві; шведський генерал Дальберґ дав інструкції щодо кращого укріплення замку, на чолі залоги з 2 тис. вояків поставлено “ґенерал-майора” Немирича ⁷).

Берестє було важним стратеґічним і комунікаційним центром. Карло-Ґустав цілком правильно оцінював його значіннє, як ми бачили. Коли б він і курфірст з своєї сторони, Ракоцій з своєї-так як то собі козаки бажали, помогли їм там закріпитись, а за собою, тверезо оцінивши ситуацію, подбали закріпити пограничні землі: Карло-Ґустав і курфірст прибалтійські, Ракоцій-карпатське Підгіррє, Москва-Білорусь, Польща була б обкарнана й не могла б прийти назад до сили. Але фактично йшло якраз навпаки. Москва вважала в. кн. Литовське своїм набутком і жадала від козаків, щоб вони відси вступились. Ракоцій претендував на цілу Малопольщу й Русь. Карло-Ґустав також не міг положити межі своїм претенсіям. І так замість того, щоб здобуттє Берестя стало твердим етапом в розвою акції нової ліґи, її скріплення і поширення,-як се дійсно могло бути, як би окупаційні війська подбали навіть тільки про кращу орґанізацію, запровіянтованнє, навязаннє відносин з людністю,-се здобуттє в дійсности стало тільки останнім проміннєм успіху перед нечуваним крахом.

Але, очевидно, се в тім менті не відчувалося, принаймні можемо се сказати про українські круги, про штаб Ждановича, про гетьманський осередок. Того надриву, що залягав в семигородсько-шведській спілці, вони в сій хвилі видимо не відчували, а навпаки-покладаючись на неї стояли в кульмінаційнім пункті своїх заходів коло будови нової Української держави. Жданович не знати-чи з власної ініціятиви, чи за директивами гетьманського уряду, настоює над перетвореннєм козацького патронату над західніми землями в більш реальну, оформлену і реґляментовану залежність, дійсну владу Запорізького війська над сими землями. 14 травня “с табору с-под Берестья Литовского” видав він свій охоронний універсал для Пинського повіту: “Анътонъ Ждановичъ, наместъникъ єго милости пна гетмана войскъ Запорозских, всЂмъ в-обец и кожъдому з-особна, кому о томъ ведати належыть, меновите паномъ полковъникомъ, ассавуломъ, сотъникомъ, отаманомъ и всему товарыству войска Запорозского до вЂдомости доносимъ.-Ижъ зближывшы ся мы з войсками княжати єго милости семикгородского ку повЂту Пиньскому, а маючы от обывателей того жъ воєводъства достаточную информацыю, ижь єго милость панъ гетьманъ под протекъцыю свою ихъ всЂхъ принявъши и залогу для лепъшого безпеченства имъ придать рачылъ, во въсемъ до тыхъ же универсаловъ єго милости пана гетьмана стосуючы ся сурово приказую, абы жаденъ с товарыства нашого так в тягненью чатами и подєзъдами шляхте воєводства Пинского жадноє найменьшоє крывды задавать не важылъ ся, обавъляючы ся срокгого каранья войскового. А єжели бы таковыє свавольники легце собе сесъ нашъ универсалъ поважы ъшы онымъ чынили, теды таковыє за даньємъ намъ вЂдомости сурово на горъле карани будутъ. В чом и повъторе всЂхъ васъ напоминаємъ подъ ласъкою нашою и срокгимъ караньємъ войсковым” ⁸).

Одночасно поставив від одначе пинській шляхті якісь ультимативні жадання, коли вона хоче користуватися з опіки війська Запорозького. Про се довідуємося з універсалу маршалка і хорунжого Пинського повіту, що скликають шляхту до Пинська на нараду в інтересах своїх і своїх родин, на день 23 травня, “без усякої одволоки-бо ледво упросили ми п. полковника київського, що він до того терміну згодився почекати” ⁹).

Очевидно результатом сих нарад була депутація до Чигрина сього самого маршалка Лукаша Єльского і стольника Пинського Адама Спитка-Бжеского, що в Чигрині 20 червня зложили гетьманові свою субмісію й одержали від гетьмана “асекурацію” своїх прав.

“Присяга ї. м. панів обивателів пинських, віддана гетьманові Богданові Хмельницькому, р. 1657.

“В імя найсвятішої трійці, отца, сина і духа святого. Амінь.

“Великі війни попускаються на держави з двояким наслідком: або щоб по малім (кровопролиттю) принести спокій на довгі людські (віки)-або для повного знищення і викорінення, на випадок коли завзявшися не схаменуться. Такого попущення дізнало і кн. Литовське, і через вороже бушуваннє ріжних військ ледво вирятувалося з повного і жалісного знищення-мабуть даючи заплату за гріхи свої. Повітові Пинському теж не мала частина тої кари мусіла дістатися в тім пожарі... ¹⁰). Але за порадою висланих з поміж себе шановних людей, щоб утікти видимої і близької вже божої кари, таку намовили ми приязнь, й. м. п. гетьманом запорізьким і всім військам-котру ми заприсягаємо в таких словах:

“Ми, урядники Пинського повіту-Лукаш Єльский маршалок і Адам Спитек-Бжеский стольник-як вислані посли іменем своїм і всеї братії повіту нашого присягаємось богові в трійці єдиному, найсвятійшій діві і всім святим, згідно з обрядом і вірою нашою, через апостолів нам переданою і визнаною: Все в чім ми іменем всеї братії і за її дорученнєм договорилися з й. м. п. гетьманом військ Запорізьких в справі вічної і нерозривної приязни,-те ми самі і ті іменем котрих ми се постановляємо, все дотримаємо в усіх належних до тої приязни кондиціях і пунктах, і потомки наші будуть обовязані дотримувати, силою присяги, тепер нами даної.

“Обіцяємо, що не будемо ніколи думати про якусь зраду і розірваннє звязку нашого з військом Запорізьким, ані потайки не підійматимемо на нього сторонніх неприятелів, ані факцій ніяких не будемо чинити на його шкоду. Навпаки на всяких неприятелів того війська ми будемо повинні стати, не вимовляючись ніякою близькістю й свояцтвом– хочби то були й найближчі нам люде. Іменем всеї братії обовязуємось своєчасно давати знати про всякі неприязні наміри, які будуть відомі на нашім пограничу, остерігати про все що могло б заноситись на шкоду України і всього війська і в нічім не ухибити приятельській вірности.

“Одностайно з військом нашим Запорізьким ми і потомки наші будемо боронити віру православну грецьку так само як і римську, свободи і границі наші спільні, коли який небудь неприятель мав би на них наступати.

“Старшинства, гідности і начальства як земські так і військові мають залежати від й. м. п. гетьмана запорізького і з рук його одержуватись ¹¹), з тим одначе, що для всіх урядів, які заміщались здавна вибором, зістається вибір свобідний всім обивателям Пинського повіту, а після вибору має проситись конфірмація у й. м. Уряди і власти військові будуть належати тільки до нього, і коли буде в тім потреба, ми чекатимемо наказу від нього або від того кого він схоче настановити над нашими військовими урядами, і без його відомости ніхто не може проголошувати війни, ані не може нападати на які небудь краї без його дозволу.

“Через нього ж, (будучи) при війську Запорізькім ми маємо признавати себе в вічнім підданстві цареві й. м., і в нічім не помагати його неприятелям, ні радою ні якими небудь підмогами, явними чи потайними.

“Взагалі, наскільки й. м. п. гетьман заховав нас при давніх, наданих від королів польських правах, прерогативах, вільностях, судах і зверхностях, в нічім не нарушаючи їх ваги, і відібрав тільки королівщини приналежні до Пинського староства, недавно роздані, і не порушив навіть лєнних і доживотних надань, наданих здавна, тільки поставив умову, що доживоття по смерти особи, яка має на нього право, мають бути прилучені до Пинського староства,-то і ми і потомки наші будемо заховувати до п. гетьмана теперішнього і наступного, і до всього війська Запорізького таку саму вірну приязнь і зичливість, як до попередніх панів наших,-в щастю і нещастю обопільно, на вічні часи, не піддаючись на лукаві чужі намови. Навпаки-коли б ми (довідались) про когось в сусідстві, в краях Польських чи Литовських, що вони уперто не хочуть горнутись до приязни й сполучення з й. м. п. гетьманом і всім військом Запорізьким,-ми обіцяємо відводити їх від тої упертости нашою намовою, і взагалі пильнувати всього, що належить до обопільної приязни.

“У всім ми повинні залежати тільки від й. м. п. гетьмана запорізького-теперішнього і наступного, і не присвоювати собі ніяких урядів без його волі: не видумувати собі соймиків для нарад ні збирати хоругов без окремого сповіщення й. м. п. гетьмана-хіба в наглім і гарячім випадку.

“Унію й инші чужі віри, обом сторонам неприязні й противні, ми повинні викоріняти одностайно з усею братією, не даючи місця і принади в своїм повіті такій заразі душ християнських. Але, коли б хтось з духовних ¹²) перепросив належного ¹³) київського митрополита і одержав від нього свідоцтво покути за відступство і за нього гаряче прохало духовенство, такий має право на панську увагу й. м. п. гетьмана.

“Нарешті-всі взагалі обовязки приязни, хоч би й не названі тут, ми обов'язані обопільно виконувати вічно.

“Так нам боже поможи і невинна мука Христова ¹⁴).

“А по виконанню присяги їх м. п. п. посли-й. м. п. Лукаш Єльський маршалок і п. Адам Спитек-Бжеский стольник Пинського повіту з тими браттями, що при них, для ґрунтовнішого скріплення підписалися при печатях своїх власними руками, обіцюючи, що теж саме без одволоки зроблять всі і. м. обивателі пинські.

“Діялось у Чигрині 20 червня 1657 р.” ¹⁵).

Гетьман відповів на се такою асекураціею, “письмом польським”:

“В імя боже! Амінь. На вічну память сеї справи.

“Ми Богдан Хмельницький, ґенеральний гетьман військ й. ц. м. Запорізьких, об'являємо всім кому то потреба знати, тим листом, ствердженим присягою нашою і всього війська:

“Предвічна премудрість, вказуючи дороги спільного пожиття, заборонила віддячувати злом за добро, приязних наказала приймати приятельським серцем, вказавши для сього відповідне порівняннє-що то не добре аби хтось за рибу змію, за хліб камінь й инші злі річи відбирав за добрі вчинки. Коли ж найвищий творець і правитель підсонечного світу учив таких способів поводження з людьми і за найпевнішу уставу щирости і приязни обопільної фундував віддаваннє добрим за добре, то й нікому ласкою його сотвореному не годиться поводитися з ближнім своїм инакше, коли не хоче уникнути божої кари і людського суду за ухиленнє від спасенної дороги. Тому й ми-не відступаючи від здавна уставлених звичаїв-коли бог ласкаво прихилив волю й серця повіту Пинського до сполучення з нами-ми приятельсько й вдячно прийняли присланих від них на запевненнє вічної приязни послів-достойників пинських; й. м. п. Лукаша Єльського маршалка і й. м. Адама Спитка-Бжеского стольника, обговорили і уставили обовязки відповідні для такої приязни.

“Забезпечили ми їх цілком безсумнівно, на совість нашу, що ні самі не будемо поводитися з ними по неприятельськи, ані війська окремого, крім особливих залог, призначених для безпечности, на їx маєтности не посилатимемо, і нікого чужого на їx погибіль не будемо підущати, ні ми самі не через яких небудь намовлених людей. Навпаки, коли б хто небудь хотів їм шкодити і з військом війшов до їх краю та пустошив мечем і огнем їх маєтности, чи то з ненависти за те що вони війшли з нами в приязнь і сполученнє ¹⁶), чи з иншої причини завзявшися,-ми обіцяємо боронити і помагати їм, хочби навіть усім військом прийшлось нам відганяти тих неприятелів, хочби то були й близькі наші, коли б вони не послухали наших намов і їх не лишили (в спокою).

“В обрядах римської віри, з котрою вони до нас пристають, ми і наступники наші ¹⁷) з усім військом Запорізьким ні трохи перешкоджати їм не будемо, нікого не будемо примушувати до віри православної грецької, ні фундушів на костели не будемо нищити й зносити-ні давних ні нових, коли тільки не утворені вони з маєтностей видертих від православних церков і не з кривдою убогих православних. Чужі ж секти й унію, як приводи до великого лиха, ми постановляємо викоріняти спільними силами-не загороджуючи одначе приступу до ласки вашої, колиб котрийсь з духовних, прийшовши до пізнання правди, віддавши послушенство належному київському митрополитові й учинивши правдиву покуту, мав за собою гарячі рекомендації й прохання духовних наших.

В прерогативах, свободах і судах належних їх станові забезпечуємо їм уживаннє і відправлюваннє таке як було за королів, вимагаючи тільки одного-щоб скороченнєм правної процедури загорожено убогій шляхті дорогу до убоження через надмірні пені.

“Диґнітарства, гідности й почести так земські як і військові, які досі мають надані від короля польського їx м. пп. обивателі Пинського повіту, зістануться при кожцім до віку. Коли ж за присудом божим котрийсь з урядників, котрих вони звикли з давнього звичаю через елєкцію настановляти, уступить з світу сього, можуть перевести вільну елєкцію на місце помершого згідно з звичаєм, але конфірмацію вибраного ми полишаємо собі. Иншими ж старшинствами, що належать нашій волі і виборові, ми будемо розпоряджатися, беручи під увагу заслужених, за рекомендацією вашого старости пинського.

“Військові ж уряди всякі, які тепер або потім будуть існувати, запевняємо в повній владі, полишаючи полковникові, який на той час буде, свобідне призначуваннє ротмистрів і поручників. Одначе всі вони без нашого наказу не повинні заповідати війни ані входити в приязнь з ким небудь на ново без спеціяльного нашого дозволу.

“Маєтности дідичні в повітах Пинськім, Мозирськім і Турівськім і в инших трактах (округах) всім хто зложить присягу вірности полишаємо вільно вживати з усіми приходами. Также ленні права з давніх королівських надань за кожним зістануться вповні– се ми асекуруємо їм за себе і за потомків наших з військом Запорізьким. Тільки королівщини приналежні до староства Пинського й инші-з котрих прихід має нам іти, виключені будуть з їх уживання. Доживотні ж надання повинні служити кождому (державцеві) до його смерти, а по смерти свого посесора повернутися до нашої диспозиції.

“Богослуження, процесій звичайні відправи, дітей шляхетських свобідна наука, духовних римських всяке пошанованнє залишити при них вповні ми й потомки наші з військом Запорізьким прирікаємо словом християнським, в нічім не чинячи хочби найменшої уйми чи перешкоди їх вихованню ¹⁸).

“Загалом в усяких инших вільностях належних обовязуємось не чинити ніякої кривди, аби се тільки не були якісь нововидумані, на те щоб нас здурити. Также всякі кондиції, що належать до приязни обіцяємо дотримувати статечно і беремо на себе потвердити се через наших послів присягою-обовязуючи нею самих себе і потомків своїх з усім військом Запорізьким від сього часу мати спільних приятелів і неприятелів і вічно й непорушно зіставатися в приязни. А сподіваємось, що й і. м. обивателі пинські вповні дотримають таких же кондицій, як обовязали своє сумліннє, кожен з-осібна своєю присягою. А щоб все се було важніше і ґрунтовніше, ми те наше забезпеченнє ¹⁹) підписуємо власною рукою при печати військовій. Діялося в Чигрині 28 юня за старим калєндарем р. б. 1657. Богдан Хмельницький гетьман війська й. ц. в. Запорізького” ²⁰.

Документи незвичайно важні-хоча практичне значіннє їх було мінімальне, бо в життє ся пинська конституція майже не війшла ²¹). Як побачимо далі, діяльність пинської депутації була зараз же опротестована льояльними супроти Польщі елєментами, які спішили на тім збити собі якийсь політичний капітал, і мало хто зістався при козаках: гетьманський намісник Груша з козацькою залогою мусіли вийти з повіту слідом по тім як ся конституція стала відома. Але документи цінні тим, що яскраво, а що особливо важно-безсумнівно документально, в двох паралєльних обосторонніх актах показують нам, в якім напрямі працювала політична думка українського осередка в сім кульмінаційнім її моменті. Як уявляв собі гетьман і його найближчі дорадники політичну конституцію нової, соборної Української держави, котру збирались вони будувати за поміччю нової ліґи. Як мислили собі увязку старої козацької України з її непокозаченими провінціями ²²).