Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 105 страниц)

²⁰) Грамота від Донського війська до Хмельницького мабуть 5 грудня -Малор. справи б. архиву загран. справ, 1654 № 36, ненумеровані. Донці, відправляючи Сухиню й товаришів, відписують гетьманові і своїм звичаєм при тім докладно повторяють зміст гетьманського листа. Посольство Сухині прийшло на Дін 18 (28) листопада.

ЗАКІНЧЕННЄ ОПЕРАЦІЙНОГО РОКУ НА БІЛОРУСІ-ЦАРСЬКА ГРАМОТА З СОМЧЕНКОМ 14 (24) ЖОВТ., ПОЯСНЕННЯ ЧОМУ ТРУБЕЦКОЙ НЕ ПІШОВ НА ЛУЦЬК. ЗОЛОТАРЕНКО В ЦАРСЬКІЙ СТАВЦІ, ЙОГО ПОБАЖАННЯ, НАДАННЄ ЙОМУ БАТУРИНА І ПОТВЕРДЖЕННЄ ПРАВ М. НІЖИНА, ПРОМОВА М. ФИЛИМОНОВИЧА ДО ЦАРЯ В СПРАВІ ВИЗВОЛЕННЯ МАЛОЇ РУСИ ВІД ПОЛЯКІВ, ЦАРСЬКИЙ ОБІЖНИК ДО КОЗАКІВ, ДОДАТКОВІ ПРОХАННЯ-М. ИН. СОЛИ, ІЛЮСТРАЦІЯ ЕКОНОМІЧНИХ УСКЛАДНЕНЬ ЧЕРЕЗ УСКЛАДНЕННЯ ПОЛІТИЧНІ.

З царської ставки йшла в тім часі царська грамота гетьманові післана з Сомченком 14 (24) жовтня. Цар сповіщав його, що постановив на зиму припинити кампанію, вінчану підданнєм Смоленська в перших днях жовтня н. с.: він обсаджує Смоленськ й инші здобуті міста залогами на зиму, а все инше військо зводить назад, щоб поновити війну в Литві на весну, і так само гетьманові наказує з військом козацьким і з відділом А. Бутурлина “из Польши отойти ж-чтоб в осеннее время ратных людей не изнурить”, а бути готовим з усім військом Запорозьким на весну. Тоді ж на весну і Шереметьев з своїм військом прийде в поміч гетьманові, щоб разом з ним промишляти над неприятелем. Трубецкой же-се аж тепер цар спромігся пояснити ¹)-не пішов в заповіджений похід під Луцьк тому що затримався під Мстиславлем, здобуваючи його, а потім рушив на нього Радивил, і Трубецкой мав з ним битву під Шепелевичами, а погромивши його тут, здобував Шклов. З-під Шклова пішов був просто на Луцьк, але в дорозі довідалися, що Ляхи зібралися в Горах, і відти нападають на московське військо, отже замісць Луцьку повернув він назад під Гори і т. д., взагалі замісць іти на захід пішов на схід, і чомусь про все се не було своєчасно дано знати гетьманові, щоб він не напоровся на коронне військо. По сих плутаних поясненнях цар повторяв свій наказ: “з усім військом з Польщі відійти, а війську проголосити царський указ: всім на весну бути готовими” ²).

Се стояло в звязку з загальним припиненнєм операцій на білоруськім фронті. Справа ся була обговорена з Золотаренком, коли він приїздив по інструкції до царської ставки під Смоленськом при кінці вересня н. ст., під час переговорів залоги і мешканців Смоленська про підданнє, і подбав про ласку царську. Привів у дарунку цареві бурого коня в уборі, з парою пістолів, мабуть і ті трофеї привіз, що обіцяв-хоч про них нема згадки в московськім протоколі прийняття ³). 29 н. с. вересня представлявся цареві, і потім подав на письмі свої статті. Се були перед усім жалі на Поклонського-що мабуть перед усім і погнали “наказного сіверського гетьмана” до царської ставки. Золотаренко скаржився, що Поклонський обмовляє Запорізьке військо перед царем і боярами, ніби то воно пустошить церкви і православних людей, що присягли цареві. Безчестить його нечемними словами. На ті місточка і села, що піддаються під протекцію Запорізького війська (“просять у війська Запорізького людей для безпечности свого здоровя”) він посилає своїх людей, і ті бють запорізьких козаків, а людей що їм піддалися, карають на смерть або розгоняють. Золотаренковим післанцям до царя, в переїзді через Могилів не дають ні кватир, ні корму, а безчестять. Могилівським купцям, що хотіли б у ріжних справах їздити до запорізкого табору, Поклонський заборонив се під карою смерти; велів відбирати товар куплений у тім таборі ⁴), навіть коли якийсь його власний сотник став просити щоб він тих купців не кривдив, він їх хотів скарати на смерть, “так що вони до боку нашого прихилилися поневолі”.

Супроти сього всього Золотаренко просив царя взагалі заборонити Поклонському, як людині в війську Запорізькім не заслуженій, мішатися до козацьких справ, і не забороняти приставати до війська Запорізького всім хто того побажає “в Білоруси, в Могилеві і в волости Могилівській” ⁵).

Московський уряд до сього прохання поставився не дуже прихильно. Дозволив їздити в козацький табор могилівським купцям, і навіть харчі збирати на Запорізьке військо в Могилівськім повіті. Але приймати до війська людей з Могилева, Могилівського повіту не дозволив, мотивуючи тим, що “Могилів з повітом добив чолом цареві”. Се значило, що поширення козацького режіму в краях московської окупації цар собі взагалі не бажав. Се була серйозна осторога, яка дуже обгострювала козацько-московські відносини.

Далі Золотаренко просив указу на зимованнє Запорізькому війську, де має пробувати,-бо війська розпускати йому не можна. Се треба так, очевидно, розуміти, що він просив царської згоди на те, щоб йому зістатися на зимівлю в окупованій території, і на се була царська згода. Цар велів самому Золотаренкові бути в Бихові, а війську в повітах Бихівських і Могилівських, тільки щоб під карою смерти заборонено нічого крім провіянту не брати і насильства ніякого не чинити. На проханнє Золотаренка, щоб дано було щось на одежу “на військових слуг: пушкарів, пушкарських помішників, стадників, ковалів, кожемяк і тележників, що при гарматах простійно пробувають”, цар велів дати по 2 рублі кожному, 5 бочок пороху і корогву царську, котрої прохав Золотаренко.

Так само дано прихильні резолюції на його прохання, щоб цар “похвалив їх службу в своїй грамоті до гетьмана Б. Хмельницького” та щоб видав грамоти до козаків. Одну до тих що лишались на Сіверщині дома, “ранені чи здорові”, аби без усяких відмовлянь, “коли хочуть вільности військові мати”, ішли до них (Золотаренка) і до війська Запорізького під Кричів. Другу до тих козаків що стояли на Білоруси: “наказати їм суворо, аби йому, гетьманові, були послушні і ніякої своєволі не чинили” ⁶).

На наш погляд се було дуже нетактовне проханнє. Золоторенко понижав авторитет і престиж своєї влади, просячи у царя такого її підкріплення, тим більше що й так здійсняв її доволі твердо. Але очевидно він того не відчував.

Нарешті сповнено й проханнє, що на останок заніс Іван Ничипорович, “гетьман наказний війська Запорізького”-“о місто Батурин зо всіми волостями до того міста належачими”: “Государ пожалував: велів йому то містечко дати з усіма приналежними вигодами і селами, і на те грамоту дати-щоб володіти йому, його жінці й дітям” ⁷).

Також ніжинські міщани при сій оказії занесли цареві прохання. Поперше-щоб цар розглянув королівські надання Ніжину і велів видати “з тих королівських грамот свої государеві грамоти на маєтности”, зібравши все разом в одній грамоті,-бо досі “за королівськими привилеями володіли вони всякими вигодами в Ніжині окремо”, порознь. По друге-щоб забезпечив їх від надуживань підводами-тому що за часів нинішньої війни у них, міщан ніжинських, “без наказу гетьманського і всього поспольства” (!) брали у них силоміць богато провіянту і підвод, і ріжні инші тягари накладали.

Цар велів видати місту Ніжину грамоту в потвердженнє королівських привилеїв на взір того як видано міщанам переяславським, і другою грамотою докладно означено, хто має право домагатися підвод і кормів від ніжинської громади ⁸).

Таким чином царський уряд, загалом беручи, поставився до Золотаренка і його війська досить прихильно. 7 н. с. жовтня цар дав йому прощальну авдієнцію. Думний дяк Лопухин сказав промову від імени царя: “За нашим указом був в службі з нашим військом Запорозьким ти, гетьман наш наказний,-нам служив, против неприятелів стояв, городи здобув і під нашу високу руку привів і приїхав до нас, вел. государя. Ми тебе жалували, веліли наші очи бачити і службу твою похваляємо. За твою службу веліли тобі дати в маєтность Батурин з усякими вигодами і селами до нього належачими і дати на то грамоту. Та ще жалуємо тобі 4 сорока соболів. Ти ж, наш гетьмане, бачучи нашу превелику ласку, тим більше служи нам і против неприятеля нашого стій. А тепер ми веліли тобі далі бути під Биховом, і промишляти над Биховим, скільки тобі бог поможе. А як дасть біг-здобудеш Бихів, веліли ми тобі зимувати з військом в Старім і Новім Бихові, а провіянт і пашу збирати в Бихівським і Могилівським повіті” ⁹).

Крім того Золотаренко одержав на відправі великий срібний кубок. Судя Мужилівський дістав сорок соболів і пару гарніших; цигар, осавул, сотник Ів. Борсук і 13 значніших козаків теж дістали соболів, відповідно ранзі; инші 166 козаків одержали по золотому,

На жаль, не знаємо що одержав протопоп Максим, що урачив царя на сім відпуску красномовною орацією, і подав її на письмі “рукою бренною”. Величав царя за те, що взявся він збирати “синів руських злохитрієм лядським розігнаних”, нагадував жалісний занепад Київа і Чернигова-де “храми камяні, предивним майстерством здвижені, а тепер поруйновані, тільки на сльози та тугу руським людям стоять”. “A що скажу про землю Львівську, Подільську, Покутську, Підгородську (!), Поліську, Білоруську та їх широкі князівства, славні городи, де за держави великих князів руських не тільки велике множество людей руських, але й благочестє як крин процвітало, а храми господні як зорі небо, так землю Руську прикрашали? Тепер же прекрасні храми господні від безбожних Ляхів і Литви на лядські костели, на уїнятську безбожність, на єретичі збори, на корчми, шинки і хліви німій худобі з великим жалем людей руських обернені. Рабам же господнім тим що не тільки православно в святу східню церкву хочуть вірувати, але преславним іменем руським називатися,-тим сором і наруга, кайдани, вя'зниця, рани і безчестє велике і нещислиме”-і т. д.

В красномовних виразах оратор накликав царя вирвати Малую Русь, істинну землю Руську, східнє дідицтво царське як загублену драхму віднайти, як загублене ягня з зубів хижих звірів вирвати, як хору оздоровити, півмертву оживити і т. д.

Копії сеї промови він підніс очевидно ріжним високим протекторам-вони заховалися в московських архивах ¹⁰).

До гетьмана Хмельницького виписано грамоту, де похвалялася служба гетьмана наказного і його брата Василя, що служить з Вас. Пет. Шереметьевим; згадувалося наданнє за сю цінну службу Батурина ¹¹). До полковників, осавулів, сотників і всього війська Запорізького полку наказного гетьмана Івана Золотаренка виставлено такий обіжник:

Веліли ми гетьманові нашому наказному Ів. Золотареикові нинішню зиму зимувати в Бихові. А вам усім наказали ми бути з ним, а по поживу їздити в повіти Старо і Ново-Бихівський та Могилівський. Дозволили брати по селах поживу людську і кінську стільки щоб ситим бути, а зайвих кормів не брати і селянам ніякої шкоди і грабіжу не робити-аби селянам і повітовим людям ніякої кривди не було. І як до вас ся грамота прийде, ви б полковники і т. д.-все військо, яке тепер з гетьманом наказним (пробуває) і ті що виїхали з війська, ранені чи здорові, та живуть по домах своїх,-ви їдьте назад з старшиною своєю на нашу царську службу і зимуйте в Бихівськім та Могилівськім повіті (повтореннє попереднього). Повітів не пустошіть, селян не розганяйте, живіть в повітах обережно, без своєвільства, в послушности наказному гетьманові у всім. Заборону зробіть війську під карою смерти, щоб ніхто ніде ніякого лиха не чинив. Коли ж хто нашу заповідь переступить і вчинить в повіті насильство, грабіж або вбийство, або гетьманові нашому буде непослушний і своєвільний, ми таких людей за їх злі вчинки і самовільство веліли гетьманові нашому наказному без милосердя карати смертю-аби видячи таке й инші не важилися того чинити і на добрих і лицарських людей безчестя не стягали” ¹²).

Остання фраза показує, що грамота складалася з участю Золотаренкової канцелярії. Наскільки сі грамоти були йому дійсно потрібні, нам тяжко судити. Але що вони обидві-і грамота гетьманові і сей обіжник, з ініціятиви самого старшини, творили дуже неприємні з становища української державности і військової автономії прецеденти царського мішання до внутрішніх військових справ, се я вже зазначив. Вернувшися до свого табору, Золотаренко звернувся до царя з проханнєм повернути назад частину війська вислану під Витебськ з його братом. Він вказував на те що неприятельські сили громадяться під Бобруйськом, язики заповідають наступ литовських гетьманів-“а ми, військо Запорізьке, розділене-одно тут, а друге під Витебськом на службі в. цар. вел., і через сей розділ військо не може справно вести діло-як то кажуть: розріжненими і упертими кіньми зле плуг оре”. Прохав також прислати московської піхоти зо 2 тисячі-на страх неприятелеві: “ми їх здоровє (московських вояків) на свої руки беремо, і рівно з ними голови наші будемо класти”. Також пороху й гармати до стріляння запальними кулями-“аби ми могли тих розорителів нашої православної віри запалити з їх городом-бо город деревляний, доми дуже великі і густі, розумний і научений чоловік зможе їх спалити відразу”. Заразом одначе висловляв побоюваннє, чи вдасться йому тут утриматися, під неприятельським натиском, після того як Москва зводила своїх людей з лінії Дніпра. “Стоїмо під городом неприятелів в. цар. вел., наче змію держучи за пазухою, і безнастанно її остерігаючись, а також і инших (неприятелів), про котрих знаємо певно, що не загаються на нас прийти” ¹³).

Цар сповнив всі бажання що до витебського козацького відділу-велів Василя Золотаренка відтіль відправити, але своєї піхоти під Бихів післати не рішився: мовляв невідомо, чи зможе Золотарснко її у себе прогодувати-нехай наперед про се напише. Велів післати пороху 70 пудів, і соли 500 пудів-котрої теж Золотаренко просив, а про “огненну гармату” щось промовчав.

Се проханнє соли дає доволі цікаву побутову рису: “Котра сіль приходила з Покуття, ту Ляхи затримали. Друга з Волох-ту Волохи затримали. Третя з Запоріжжя-та за трудною переправою через пороги і перешкодами татарськими доходити не може” ¹⁴).

Так тяжко відбивалася затяжна війна і викликані нею політичні ускладнення на українській економіці.

Примітки

¹) Тиждень перед тим, 17 н. с. жовтня, за кілька день до приїзду Сомченка, поїхав з ставки царський дворянин Тургенев з звідомленнєм про підданнє цареві Смоленська і з поясненнями, чому Трубецкой не пішов в заповіджену експедицію під Луцьк-коли б про се гетьман спитав (про сю місію далі). В листі післанім з Сомченком, цар уважав потрібним пояснити сей інцидент з огляду що гетьман в листі з 16 (25) вересня, привезенім Сомченком, підчеркував се, що ні від Трубецкого ні про Трубецкого він не має ніяких відомостей (пище с. 948).

²) Сибир. приказу № 1636 л. 129-136.

³) Акты XIV с. 165-6.

⁴) “Товаром” сим була мабуть перед усім козацька здобича, награблена в околиці, і се могло бути приводом для заборони.

⁵) Акты XIV с. 167-170, див. вище с. 936.

⁶) Акты XIV с. 170-2.

⁷) Тамже с. 172-3.

⁸) Тамже с. 181-4.

⁹) Тамже с. 172-3.

¹⁰) Акты XIV с. 178 прим.

¹¹) Акты XIV с. 171-2.

¹²) Акты XIV с. 179-181 (дещо скорочую).

¹³) Акты Москов. госуд. II с. 385.

¹⁴) Тамже.

IX. ПАНОРАМА ТОГОЧАСНОЇ УКРАЇНИ. ЗАГИБІЛЬ БРАСЛАВЩИНИ. ДРИЖИПІЛЬСЬКА КАМПАНІЯ ТА ЇЇ ЕПІЛЬОҐ (СІЧЕНЬ-ЧЕРВЕНЬ 1655)

ПОДОРІЖ АНТІОХІЙСЬКОГО ПАТРІЯРХА МАКАРІЯ ЧЕРЕЗ УКРАЇНУ В 1654 І 1656 РР., ОПИСАНА ЙОГО СИНОМ АРХИДИЯКОНОМ ПАВЛОМ, РУКОПИСИ І ВИДАННЯ, ВРАЖІННЯ ВІД УКРАЇНИ, ПАТОС ВИЗВОЛЕННЯ, ЩО ВІДБИВАЄТЬСЯ В ОПОВІДАННЯХ ПАВЛА.

Сей рік-переломовий в політичнім життю, дає нам особливу нагоду приглянутися нашій країні в сім переломовім моменті завдяки переїздові через Україну антіохійського патріярха Макарія, описаного його сином архидияконом Павлом. З тих десятків і сотень чужоземців, що звідували коли небудь Україну і вважали потрібним щось записати з своїх вражінь і пригод, ніоден не дав такої яскравої, детальної, переповненої побутовими матеріялами записи як сей молодий Араб. Подоріж його батька-патріярха до Москви по милостиню, для визволення з довгів своєї убогої патріярхії, була першим виїздом в широкий світ, де сей малоучений провінціяльний клирик мав нагоду познайомитися з грецько-візантийським світом, в його пережитках турецьких часів, і з західньою цівілізацією-принаймі в тих відблисках, які розходилися від неї в землях балканських і східнєсловявських, і нарешті з великим східнєсловянським морем: Україною і Москівщиною, що йому прийшлося двічі переїхати від Дністра до Великого Новгорода. На Україні за першим разом він пробув 40 день, від 10 червня до 20 липня с. с. 1654 р. Потім ще, вертаючися в 1656 р., пробув на Українській землі трохи навіть довше, від 14 червня до 15 серпня, але головне значеннє має перший переїзд. З незвичайною вражливістю й безпосередністю свіжого, незагромадженого знаннями і досвідом інтелекту, з жадністю майже дикуна-ловить Павло і зафіксовує в своїх споминах вражіння-не викривлені якою небудь літературною рутиною-не маючи претенсій піклуватися ні ерудицією ні блискучим стилем, захоплений бажаннєм переказати землякам можливо докладно всі ті чуда і дива, котрі його господь сподобив побачити в тім православнім океані-подібно як наш ігумен Даниїл Руської землі пять віків перед тим побожно, і з такою ж скрупульозністю записував чуда і дива Святої землі ¹). Для бідного Араба-християнина, призвичаєного бачити свою православну церкву, її віру і традицію в бідних останках, майже без сліду затоптаних турецьким пануваннєм,– чимсь неймовірним, фантастичним, казковим мусіла здаватися православна державність, православна многолюдність, незвичайно високе становище православної церкви як державної, богацтво її ерархії і головніших установ, пієтизм для її єрархії, для її приписів і обрядів, суворий риґоризм в їх виконанню. На його батьківщині, як звичайно в таких умовах поневолення, мимоволі відчувалося, що православні знижаються до виконування православних обрядів-роблять ласку предківській традиції, виявляючи деякий пієтизм своїй пониженій і підупалій церкві,-тим часом як на Україні, а ще більше на Москівщині відчувався грізний-не тільки моральний але й юридичний примус пильного виконування реліґійних і обрядових вимог. Все се автор-подорожник розуміється в особливо яскравих формах побачив аж на Московщині, і якби він побував на Україні, занурившися в московській стихії перед тим на два цілі роки, так як се йому довелося,-богато з вражінь українського життя пройшло б у його свідомости мабуть більше поверховно: воно здалось би йому слабим відблиском московського православія. Але на щастє-Україну він побачив наперед, і прийняв вражіннє східнє-словянського життя в українській формі з особливою свіжістю і безпосередністю, вони відбилися в нім незвичайно глибоко– так що стали мірилом для всього дальшого, і хоч як скромно потім виглядали в його уяві сі українські явища в порівнянню з ґрандіозними перспективами московськими, все же те що він побачив гарного, симпатичного, корисного на Україні, не стратило і пізніше своєї вартости в його уяві. Коли культурні засоби України поблідли в його очах після того як він побачив нагромаджене в Москві, і згадуючи, як колись заімпонували йому “вози книг у київських воєводів”, він потім завважає не без зневаги: “але що Київ в порівнянню з Москвою!” ²),-то з другого боку виїхавши з Москівщини назад на Україну, він записує такі характеристичні міркування з приводу свого нічлігу під сим скромним Київом:

“Сеї ночи ми спали на березі (Дніпра) в повнім задоволенню й спокою. Бо від тої хвилі як ми побачили Печерський монастир-як він здалі блистів своїми банями, і до нас долетіли пахощі сих квітнучих земель, душі наші затріпотіли від радости. Серця наші розкрились і ми висловили свою подяку Богові. Сі два роки в Московщині замок висів на серцях наших, а розум був стиснений і пригнічений до останнього. Бо в тій (Московській) землі ніхто не може себе почувати скільки небудь свобідним або задоволеним-хіба прирожденні її мешканці. Всякий же инший, як і ми-хоч би став володарем цілої країни, ніколи не перестане бентежитись в своїм духу і трівожитися в своїм серцю. Навпаки, країна козаків була немов би нашою власною країною, а її мешканці нашими добрими приятелями і людьми до нас подібними” ³).

З другої сторони як представник віками поневоленого народу він незвичайно живо відчув красу сеї героїчної доби в життю Українського народу: патос революції, народнього повстання, боротьби за визволеннє, повної жертв, самовідречення й ідеалізму. Тим часом як не тільки для Поляків і тих хто дивилися через їх призму, але й для Мусульман і для Москалів (хоча з політики вони підтримували козаків) і козаки і взагалі українські маси були все таки не більше як збунтовані невільники-не вважаючи на всі акти героїзму, військового хисту і т. д.,-для сього малокультурного Араба се були носії найвищих людських прикмет, борці за найдорожчі кожній людині мрії визволення. Він з насолодою дихає сим повітрєм свободи, відчуваючи весь траґизм сього нетрівкого балянсування між її вживаннєм і розплатою смертю за неї і всіми иншими страхами війни і неволі. Його завваження на тему сього щастя визволення і тих жертв якими воно купувалося нераз дивують тонким відчуваннєм, так що воно глибоко вражає сучасного читача. Навіть в українській літературі ми не знаходимо такого безпосереднього ентузіязму; нічого подібного до кислих рефлексій якого небудь “Самовидця” що незадоволено рахує шибки, розбиті під час сього великого пожару. В наївних записках Павла ми наче чуємо голоси тих безпосередніх учасників, котрих він розпитував, і вони передавали йому в таких безперечно повищених, дещо екзальтованих, перебільшених виразах і свою огиду до старої неволі, котру вони скинули, і радість свободи окуплену от-такими страшними гекатомбами. Церковні, узько-конфесійні ноти, подекуди підчеркнені ним, не повинні перешкоджати нам відчути сей основний тон.

“Який се благословенний нарід! Яка се благословенна країна”-записує він переїхавши через многострадальну Браславщину, в антракті між двома польськими руїнними наступами: великоднім 1654 р. і новорічним 1655. “Велика її вартість у тім, що в ній нема зовсім чужовірців (“ні Ляха ні Жида!”-вертепної драми)-а тільки чисто православні: вірні й побожні! Щасливі наші очі, тим що вони бачили, уха наші тим що вони чули, і серця наші-тою радістю і захопленнєм, що вони пережили. Бувши колись у неволі, сі козаки живуть тепер у радощах, веселощах і свободі. Вони набудували соборних церков. Спорудили велеліпні ікони, святі іконостаси, хрещаті хоругви. Церкви-одні одної кращі, як ми вже казали. Іконостаси, рами, ікони-одни одних гарніші і ліпші. Навіть по селах церкви одна одної красніші. Люди почали явно, ще з більшим завзяттєм вихваляти свою віру. Ще з більшим запалом стали вчитися, читати, співати гарним церковним співом. І вони варті (сього щастя). Бо в життю задовольняються дуже малим: їдять що дасться і одягаються в що трапиться” (с. 28).

Примітки

¹) На жаль треба сказати, що при всій своїй незвичайній цінности сей твір далеко не так добре обслідуваний як він того варт. Його рукописна традиція слаба, хоча твір був видимо популярний. Першою стала відома копія датована 1765 р., придбана в поч. XIX в. в. Алєпо ґр. Гілфордом і передана до Британського музею. В рр. 1829-1836 Ф. Белфор (Belfour) випустив її англійський переклад п. з. The travels of Macarius, patriarch of Antioch, written by his attendant archdeacon Paul of Aleppo-переклад з деякими скороченнями і ріжними помилками (їх старався виправити де Сасі в статтях, що в міру виходу перекладу друкувалися в Journal des Savants). Арабський текст лишився невиданим, і сама рукопись десь зникла з Британського музею. Потім стала відома друга рукопись, датована 1700 роком: в 1840-50-х рр. вона була в Дамаску, і тут з неї зроблено було 3 копії для ріжних заказxиків з Росії: одна з них, 1847 р., опинилася потім в бібліотеці міністерства закорд. справ (т. зв. Учебнаго отделения в Петербурзі), друга-1849 р., замовлена звісним візантистом Порфириєм Успенским еп. чигиринським-в Петерб. Публичній Бібліотеці; третя-1859 р. в московськім Архиві Мін. Загран. справ. Арабський же ориґінал зник; як здогадуються-пропав підчас погрому православних в Дамаску 1860 року, і після сього не вдалося знайти ніде якогось нового кодекса. Ак. Кримському удалось придбати в 1896 р. неповний, скорочений арабський текст, як він його датує-середини XVIII в.: всі ж силкування російського перекладчика Г. Муркоса, прирожденого Араба, місцевого чоловіка, що спеціяльно їздив шукати кодексів сього твору в 1890-х роках, не привели до нічого.

Таким чином довгий час неповний і часто недокладний переклад Белфора був єдиним джерелом, з котрого черпалися відомости Павла з Алєпа; виданнє було мало приступне, і мало використовувалося. В московських “Чтеніях” 1875 р. почався був його російський переклад, але припинився. В “Трудах” київської дух. академії 1876 р. був надрукований огляд цілого Павлового твору зроблений Оболенским. Окремі виривки друкувалися в Київських Епархіяльних ВЂдомостях 1873 р. і в “Сборнике материалов по истории Киева” 1874 р. Нарешті в московських Чтеніях за рр. 1896-1900 з'явився новий російський переклад, зроблений згаданим уже Г. Муркосом, лектором московського орієнталістичного інститута (т. зв. Лазаревського), антіохійським Арабом-вихованцем московської академії. Окрема відбитка його під заголовком: “Путешествіе антіохійскаго патріарха Макарія въ Россію въ половинЂ XVIII вЂка, описанное его сыномъ, архидіакономъ Павломъ Алепскимъ”, вийшла в 5 випусках, Москва 1896-1900 р. Основою для сього перекладу послужила московська копія 1859 р.; перекладчик порівняв з нею також петербурзькі копії, але вони не дали йому нічого цінного, бо списані були з того самого арабського дамаського тексту. Льондонської ж копії відшукати не вдалось і російський перекладчик міг доповнити свій переклад тільки з белфорового перекладу (льондонський текст був ширший від московсько-дамаського). Не можучи добути льондонської копії Муркос не рішився приступити і до видання арабського ориґіналу.

Нижче я цитую сей переклад Муркоса, римські цифри означають випуски його відбитки, арабські числа-се сторінки II випуску, присвяченого Україні 1654 року.

Варіянти скороченого тексту, знайденого ак. Кримським я цитую за перекладом Т. Кезми, зробленого при катедрі арабо-іранскої філології Всеукр. Ак. Наук нею мині ласково уділеною.

Актовий московський матеріял про подоріж патр. Макарія зібраний в московських Чтениях 1906 р. кн. 4.

²) II с. 137.

³) IV с. 185. Але справедливість вимагає сказати, що автор міг тут мати на гадці також і спеціяльне трактованнє в Московщині приїзжих зі Сходу духовних осіб. Редактуючи свої записи, він записує при першім в'їзді своїм до Московщини такі пізніші свої досвідчення: “Досвідні люди казали нам: хто хоче скоротити своє життє на 15 років, нехай їде в край Москалів, поживе там як аскет, безнастанно себе обмежуючи, читаючи молитви і встаючи опівночи. Він мусить кинути жарти, сміх і свободу, бо Москалі ставлять при архиєреях і монастирях наглядачів, і ті пильнують усіх приїзжих в день і в ночи, через шпари в дверях дивляться, чи вони провадять час смиренно в мовчанню, пості, молитві, чи піячать, забавляються грою, жартують, посміваються чи сваряться. А як тільки помітять за ким небудь хоч великий хоч малий проступок, зараз засилають в край пітьми, з котрого не можна ні втікти, ні вернутись ні вирятуватись: засилають на Сибір-добувати там соболів, сірих білок, чорних лисів і горностаїв” – II с. 101. Автор признає що таку підозріливість заслужили самі приїзжі Греки своєю безсоромною поведінкою. Але незалежно від того весь склад московського життя очевидно пригнітив бідного Араба до крайности.

ЩО ЧУВ ПАВЛО НА УКРАЇНІ ПРО ЇЇ ВИЗВОЛЕННЄ, ЛЯДСЬКА НЕВОЛЯ, ВИЗВІЛЬНА БОРОТЬБА, КРІВАВІ ЖЕРТВИ УКРАЇНИ, МАСА ВДІВ І СИРІТ, ПОПУЛЯЦІЙНА ЕНЕРҐІЯ, ДОБРОБУТ І ГОСПОДАРНІСТЬ, ЕНТУЗІЯСТИЧНІ ВІДЗИВИ ПРО КОЗАЦТВО.

В центрі сеї визвільної епопеї, в тих оповіданнях, які довелося почути Павлові в офіційних козацьких кругах, стояла, розуміється, особа гетьмана. Він переказує, з деяким присмаком народньої поезії і лєґенди, те що йому оповідали:

“Його імя Іхміль (Хмель). Яке гарне імя. Самі Ляхи назвали так його-вони приложили до нього сю назву рослини ¹). Зимою вона засихає і йде на паливо, а коли наступає весна, на Великдень, вона пускає нарости і підіймається. Тож вони й прирівняли до неї Хмеля. Бо він на час посту припиняє війну і битви, кладе меча і провадить спокійне життє у себе дома. Тоді приходять сі безбожники (Ляхи), руйнують і убивають-до самого Великодня. Він же сидить тихо, аж прийде Великдень. Тоді він підіймається; до нього збирається 500 тисяч вояків-борців за православну віру, що жертвуючи собою воюють з любови до Бога, а не з бажання плати або яких небудь инших користей. Хміль може похвалитися сим перед царями всеї землі, що у нього більше як 500 тисяч вояків, і вони служать зжабедної плати. На його поклик вони приходять йому в поміч з власним запасом їжі і всього потрібного, і від Великодня до великих заговин (до великого посту) вони мешкають в степах, в розлуці з жінками і дітьми, в повздержности і повній чистоті. Так вони живуть з року на рік! Який се благословенний нарід, який многолюдний! Яка православна віра, яка велика! Скільки тисяч їх побито, скільки тисяч забрали в полон Татари-і вони ще мають таке велике множество війська.

“Але скільки ж і Ляхів побили козаки!-сотні тисяч, із жінками і дітьми, не лишивши жодного. Ми здалека бачили палати їх вельмож і правителів в їх фортецях-такі високі вони. Хто розглядає їх і входить до середини, не може не захопитись їх красою і урядженнєм, їх печами вищими від кипарисів, що служили для розпалювання огню зимою. Тепер сі палаци стоять в руїнах, безлюдні прибіжища собак і свиней. І нарід єврейський і вірменський винищено до решти. Гарні дома, крамниці і заїзди їх стали пристановищем диких звірів-бо Хміль (дай йому боже довгого віку!) заволодівши сими многолюдними містами, цілком винищив усяку чужу людність, і тепер сю країну замешкують самі православні козаки” (21).

Історія визволення, подвиги Хмельницького, сучасний устрій козацького війська і “Козацької землі” дуже інтересували автора, і як він каже (36)-збиранню і перевірянню відомостей про се він присвятив богато часу: “скільки ночей просидів я над записуваннєм сього, не дбаючи про відпочинок”, завважає він. Як людина слабо обізнана з місцевими умовами, з історією Східньої Европи, і взагалі науково не підготована, він при тім богато наплутав. Але все таки в його оповіданнях до волі ясно відбиваються обриси ходячих між козаками і духовенством-тими верствами серед яких він обертався-уявлень і оповідань про сю українську революцію, і тому інтересно приглянутись їм і промацати в них отсі сучасні балачки не знеохочуючись їх наївно-циничними формами.