Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 31 (всего у книги 105 страниц)

Примітки

¹) Розноязн.,63 л. 17-лист без дати, писаний мабуть в останніх днях лютого.

²) Gdy mię zaszedł toties powtarzany rozkaz w. k. mci aby w tym czasie woysko wprowadził w Ukraine, czynię to do woli w k. mci i od tey supersedowawszy inszą przed się biorę drogę. Сей відклик до королівського наказу розбиває лєґенду старих польських істориків-Твардовского, Коховского (розвинену нашими домашніми компіляторами: Величком і Грабянкою), нібито до походу спровокував Потоцкого Богун своїми листами-жалями на Хмельницького і обуреннєм на Москву, і Потоцкий на власну руку, не дуже питаючися короля, рушив на Україну, щоб підтримати Богунову фронду (Твардовский с. 119, Коховский с. 417). Потоцкий в своїх реляціях нічим не натякає на сей мотив, і принагідно згадуючи, що Богун і перед тим уже не відповів на оден його лист, нічим не дає зрозуміти, що він рахував на нього і на якісь його заяви, рушаючи на Україну: Богун, видко, не дав до того ніякого приводу; коли рахували на нього, то не з його ініціативи.

³) Теки Нарушевича 147 с. 521-5.

⁴) З днями не все добре, бо гетьман каже, що військо 18-го вже пішло, а второк, коли він рушить-се 17 березня.

⁵) Надрукована з рукописів Щорсівської бібліотеки в Памятниках Київ. Комісії т. III (нового вид. ч. 12) під хибним роком 1653; реляція дати не має, але цілком сходиться з реляцією гетьмана, і не може бути сумніву, що тут мова про великодній похід 1654 року. Автор пише згодом, “наскільки може спамятати”, і спиняється тому на особливо яскравих подробицях.

Реляція гетьмана королеві заховалася в кращім і повнішім тексті в збірці Піночі, з датою: з Щельпахівки 5 апріля 1654 р., копія без початку, з тою ж датою в Разнояз. 63 л. 81; текст в Теках Нарушевича 147 с. 537 з датою 1 апріля, ся дата неможлива-описуються тут події з 3 квітня; сим текстом користувався Кубаля-поправляючи дату на 4 квітня; ріжні несправности сього тексту були причиною, що й у Кубалі вийшли деякі невірности в представленню сеї кампанії. Так напр. він зовсім невірно каже, що гетьман Потоцкий “посувався черепашиним кроком” на сполученнє з Потоцким молодшим,-коли навпаки операції пророблено надзвичайно швидко. Текстом Разнояз. 63 в тодішніх колєкціях Петерб. публ. бібл. користувався Костомаров (III с. 570-1). Я мав усі три, але користувався головно першим як справнішим.

⁶) Безпардонно поплутав і звинув в одно операції обох Потоцких у своїй книзі Р.-Ґавроньский II с. 361-2.

⁷) Малорос. переп. Оруж. пал. ч. 14.

⁸) Хмельницький виправляючи свого посла Горкушу до Москви в перших днях квітня н. с. переказував через нього: Ляхи підбігали під Немирів, але вхопили тільки язика і пішли. Вдруге підбігали під Копіївку, несподівано впали до місточка-було їх чоловіка з 200; козаки поправились і їх погромили, відібрали корогву і захопили бранців-але сі померли від ран. Тепер Ляхи і Волохи облягають Бушу, вже третій день, але наші з города відбиваються дуже сильно. В листі своїм Хмельницький зазначує такі факти: під Немировом зачалася війна, Поляки вірвались були до Копіївки, а тепер обложили Бушу. “Полкові Браславському, Уманському, Винницькому й иншим пограничним ми веліли йти на поміч”. Акты Х с. 560-1.

⁹) В реляції Потоцкого Rachach, Рахни в Актах Х с. 407.

¹⁰) Памятники III с. 174 д.д.

¹¹) Жовнірські “словечка”.

¹²) Єрлич відзначує се, що напад і різня в Мушурові (Miszarowka) сталася “в саму великодню ніч, коли йшли від богослуження з церкви”.

¹³) Памятники III с. 180. Додам іще таку реляцію сучасну з театру війни– переповіджену в цитованім уже листі до каштеляна малоґостського: “Коли військо наше віступило від Гуманя-побачивши що Богун з 15 тис. борониться завзято,-Богун одержавши свіжі полки від Хмельницького, пішов у слід за нашими. Але на щастє вийшла конфузія у полковника Носача-що був міцно уфортифікувався в Браславі, а наші полки виграли, і так Богун пішов назад, а п. гетьман вислав (за ним) полк волоський і кількасот салдатів з п. Шемберком. Він поставив Волохів в полі, а сам з Німцями в засідці став, і козаки, побачивши малу силу, пішо і кінно, 20 і кілька хоругов, ,як очі вибрав' кинулись і почали їx крити, а Шемберк так ударив на них з тилу, що почали тікати і вкривши поле трупом, ледво назад 'вскреблися' до Брацлава”. “Але як з нинішнього гетьманського листу виходить”-додає далі автор-“мабуть з тих кватир не буде нічого: пп. військові дохрапатися Брацлавщини не можуть і вертають назад на Підністровє: гетьман розложить їх коло Шаргороду, Бару, Рашкова”.-Разнояз. 63 л. 23.

ТРІВОГА НА УКРАЇНІ, НЕВДОВОЛЕННЄ З КАМПАНІЇ В ПОЛЬЩІ, ПЛЯНИ МИРНОЇ ІНТРИҐИ, ПЕРЕГОВОРИ ХМ. З РАДИВИЛОМ ЧЕРЕЗ АНТОНА ЖДАНОВИЧА І ТОВ., МІСІЯ ЯКИМОВИЧА.

На пограничу сей наступ-власне той момент, коли головне польське військо з'явилося під Винницею, і під Ілинцями з ним сполучились подільські й волоські полки, в останніх днях березня н. с.-викликав був чималу трівогу. Перед тим-хоча гетьман поясняв сим наступом неможливість покинути Україну і їхати до Москви, як того собі бажали в Москві,-тон його інформацій доволі спокійний. Взагалі гетьманському післанцеві Горкуші було наказано розповісти в Москві, що взяті в Копіївці бранці-Поляки казали, що король дуже затрівожився переходом гетьмана під московський протекторат, післав до хана, до Німців і Угрів по військо,-але козацький гетьман і вся старшина і чернь покладаються на Бога і царя-хоча може й самому гетьману прийдеться їхати на фронт, коли нові відомости будуть більш трівожні ¹). Кілька день пізніш білоцерківський полковник писав уже в такім тоні: Поляки з великим військом обступили козацькі городи і чинять велике знищеннє в Уманськім полку-аж до Саварова. Обложили Кублич. Палять села. Богун, полковник кальницький, і полковник паволоцький не мають досить сил щоб боротися. Білоцерківський полковник також збирається відступити до Білої Церкви і пише до гетьмана, щоб той післав поміч з-за Дніпра. Три дні пізніш передає київським воєводам отаман білоцерківський Адам Мазепа нові відомости від свого полковника: Чарнєцкий з 10 тисячами окружили Умань; Богун з уманським полковником боронять її, паволоцький рушився на Горішню Камянку ²). 9 н. с. квітня київський полковник отримав такого листа від гетьмана: Поляки почали наступ і нищать пограничні міста; полковник Богун не має сили і відступає з Рахнів на Івангород. Гетьман звелів іти йому в поміч полковникам канівському і корсунському; полковник київський повинен також іти з усіми людьми. Сам гетьман з усім задніпрянським військом піде на Поляків на великоднім тижні (6-11 квітня).

Цар одержавши сі відомости вислав наказ полудневій армії, що стояла в Рильску під начальством боярина Вас. Бор. Шереметєва і окольничого Ф. Бутурлина, іти на Київ в порозумінню з київськими воєводами і з гетьманом, “промишляти над польськими і литовськими людьми” ³).

Але тим часом прийшли відомости, що польське військо пішло назад, обсадивши залогою Шаргород. Тут поставлено полковника Дитиницького; від нього принесено такого обіжника, розісланого мабуть по сусідніх місточках, з датою: Шаргород 24 квітня:

“Пане війте томашпільський з усіми міщанами! Наказом й. м. п. гетьмана наказано мині стати в тих краях з 4 тис. війська, тому посилаю вам, абисьте провьянт збирали.. А я вам обіцяю, що ніякого загону у вас не буде, ані кривди від війська не будете мати. тільки прошу-негайно до мене відізватись, або самому приїхати” ⁴).

Невгамований Окунь вибрався був знову в під'їзд,– але сим разом наложив головою: козаки погромили його ватагу, і його самого взяли в полон; збирались відправити його гетьманові, а гетьман цареві, але він в дорозі помер від ран ⁵).

Місяць пізніше білоцерківський полковник весь той великодній рейд згадував перед московськими післанцями уже як мало значний епізод ⁶): Приходило на Умань загоном людей тисяч з 8, напали несподівано, але не зробили великої шкоди. Але гетьман був невдоволений на уманського і білоцерківського полковників, що вони під той польський наступ не виявили потрібної енерґії (замЂшкали), і поставив у ті полки нових полковників. А “Самовидець” наш навіть і зовсім не згадав про сю кампанію ⁷).

Инакше говорили в людях. Козак Данило Туровець з Ржищева оповідав, що Поляки спалили, вирубали й вибрали 20 міст, тільки жінок не рубали, так що в Кубличу зісталося 6 тисяч вдів. Поки гетьман зібрав полки, поляки відступили безкарно під Кам'янець-козаки гонили за ними під Шаргород і не догоняли ⁸).

В сучасних польських кругах сей крівавий рейд лишив неприємне вражіннє– тому що не викликав серед людности ніякої охоти повертатися під королівську руку. “Нема иншої надії-хіба силою здобувати сі краї”-переконується старий Потоцкий в результаті всіх своїх універсалів, оружних маніфестацій, проб переговорів і т.д. Тим часом було ясно, що Польща не може вести війни на двох фронтах-на білоруськім з Москвою і на українськім з козаками, і щоб мати змогу боротися з Москвою, мусить за всяку ціну дійти до порозуміння з козацтвом-чи з Хмельницьким, чи з иншим провідником, якого можна було б йому противставити. Се те що дебатувалось, очевидно, на січневій нараді сенаторів і знову висувалось після безплідної воєнної екскурсії на Брацлавщину. Воєвода Лєщиньский писав на сю тему реєнтові королів. канцелярії ⁹):

“В нинішніх обставинах одинока потіха від того що наше військо війшло на Україну, се те що ми вже не в такім страху перед конфедерацією ¹⁰). Бо там будуть мати що їсти-коли тільки їx не побють. Що до згоди, уложеної паном Могильницьким, я певен, що вона вчинена за волею Хмельницького, і не сумніваюсь, що вона перфідна ¹¹)-бо він хоче протягти час, поки Москва наступить усею силою. Але я все таки бажав би її прийняти, тільки з тою ж метою, що й Хмельницький (щоб протягти час). Про неї ніхто не повинен знати, крім самого гетьмана (коронного), і він повинен про око забороняти громити таких (що війшли в змову з Поляками)-але не вірити їм, навіть як би вони хотіли пристати до нашого війська. Хіба дадуть наперед такий доказ своєї вірности: Москву побють, воєводів ухоплять і віддадуть (Полякам),– тоді дати згоду на все що вони захочуть-хоч би навіть і зборівських пактів. Тільки на те треба б нової комісії-нових універсалів. Бо як видано оден такий універсал, що в нім Хмельницького проголошено за зрадника, то та будуча, тільки що визначена комісія вже не має можности з ним вести переговори. Тому я радив би видати новий універсал з загальним пробаченнєм і забезпеченнєм їx вільностей, і тут же зараз признати або Білоцерківський трактат-або Зборівський. Бо коли навіть сим (Зборівським) їх можна було б задоволити, то се було-б велике щастє! Тримати їx в непевности я не радив би, навпаки-заявити волю і ласку панську, бо се завсіди приносить славу. Забезпечити їх реліґію. Додати, що хоч Хмельницький єсть і був причиною сеї війни, і таких великих шкід і кривд самої Руси,-але король й. м. готов показати і над ним свою ласку, жалуючи крови убогих підданих своїх, що без вини терплять так богато. Та нехай би вони самі не вірили Хмельницькому, що стільки раз ламав договори і тепер без волі самої Руси піддав її Москві-де ні Русь ні козаки не можуть мати тих вільностей, які мали у нас: мабуть бути їм также як і московським підданим.

“Коли добре сю справу повести, не можлива то річ, щоб се не привело до успіху: ся уступка Хмельницькому, що король готов йому пробачити, і можливість вибору гетьманом когось иншого. Неможливо, щоб се не могло в них розбудити бажання коли не вірности-то безпечности. Бо і козакам мусіла сприкритися війна, і тримає їx тільки розпука. Тому ті слова в листі (універсалі) п. гетьмана, що він то тільки шаблею приборкає,-мині не сподобались. Бо таких слов говорилось богато, говорить так ціле військо, і кінець кінцем дере і лупить як неприятелів, і як їм козакам не попадати в розпуку? А говорячи таке, не бачить пан гетьман, як богато йому бракує, щоб їх звоювати. Своєвільства військового подолати не може; не може навчити (польських вояків) послушенства, відзвичаїти їx від утікання, не може на них впливати. Навіть доброго язика (не можуть) дістати-бо за ціле минуле літо не мали доброго язика, ні інформації про неприятеля! І з таким військом думає він воювати? Я всяко волію згоду! Не звірятися їм,-але те недовірє не має бути явне. Навпаки, хто б публично виявив недовірє-того громити. Вести війну, а коли хто дасть відсіч-виправдуватися. Провіянт веліти возити до обозу і фортець, і коли будуть возити-не робити кривди стаціями, не брати (зовсім). Коли не будуть возити-виправдувати (реквізиції) необхідністю-і говорити про згоду”.

“Але таке трактованнє рідко буває у польської вдачі”, завважає нарешті сей великопольський Макіявель, і рекомендує Януша Радивила, Литвина, як найздібнішого в справах миру і війни-себто найбільш придатного для такої макіявелівської політики, після того як не стало нашого рідного Кисіля. Можливо, що Лєщиньский тут має на гадці політичну інтригу, що її Радивил дійсно взяв на себе перед урядовими кругами, вибравши собі за посередника Антона Ждановича, що сидів був в польській неволі. Його свояк Альбрехт Радивил записав у своїм дневнику під 2 квітня: “Воєвода виленський (Януш) випросив собі козака-бранця Антона на імя, щоб через нього осягнути дещо-розірвати союз з Москвою, тому що Москалі поставили в Київі замок на горі під церквою св. Софії. Жданович, очевидно, подавав надії. Випущений з вязниці, він взявся післати своїх людей до Чигрина.

Їздив київський полковий писар Якимович що був в торішнім посольстві до Польщі з Ждановичом і з ним разом, видно, був відданий Радивилові. В середині травня н. с. він приїхав до Київа і полковник Яненко представив його воєводам 4 (14) травня, і він розповів їм, як посольство Ждановича тримали по ріжних містах: коли король вернувся з походу, переведено їх до Варшави, аж на соймі Радивил випросив їх собі, щоб виміняти за них товаришів свого полку, забраних в полон козаками: сидять у Чигрині, і з тим він, Якимович і приїхав, щоб їх виміняти ¹²).

До Чигрина він приїхав 13 (23) травня; офіціяльною метою сього посольства поставлено було розмін бранців ¹³). Неофіціяльно Жданович очевидно обіцяв сею дорогою вплинути на гетьмана, а коли б він не подався, підняти старшину против гетьмана і привести її до того, щоб вона розірвала союз з Москвою. Але поруч такої офіціяльної проґрами-показаної польському урядові-місія Ждановича могла мати ще більш інтимні завдання: порозуміннє гетьмана з Радивилом і литовсько-польською фрондою. Маємо потім такий лист Радивила з 29 червня н. с., післаний з тим же Якимовичем, що був у Хмельницького 23 н. с. червня ¹⁴):

“Милостивий пане гетьмане війська Запорозького! Як тільки вернувся писар пана Антона, післаний до вашої мил., посилаю його назад до в. мил., бо Антона він у мене не застав-я його лишив у себе в Борисові ¹⁵). Отже я не задоволений, що не осягнув того чого сподівався, а ще більше-що в. м. не прислав до мене когось доброго для договору. Се правда, що ні з ким краще, як з п. Антоном не можна сього робити, але поки б він приїхав одержавши відомість, пройшло б богато часу, доки могло б щось зробитися. Я його не для того на свої руки взяв, щоб увільнивши з одного вязнення, мав би його давати до другого, знаючи се непристойне діло, що його спіткало против усіх прав і звичаїв всіх народів, і боронь боже, аби його щось таке постигло ¹⁶). На те я його у короля, й. м. випросив, аби яко невинного і не зброєю взятого, а в посольстві затриманого, ціло до дому відіслати, і через нього з в. милостю списатися. Тому і досі він у мене знаходиться-не у вязненю, а на волі, в добрім пробутку, і я готов його звільнити негайно. Але що мині головно йде про час, і так скоро се не може бути, я знову посилаю до в. м. того ж писаря, і знову прошу, щоб уже більше не проливалася християнська кров, котрої вже повно напилася земля наша ¹⁷), і щоб ти, вважаючи на добро своє і військо свого, не стягав на неї і на себе тягару гіршого від поганської неволі! ¹⁸). Бо вони ¹⁹), як що з початку б і попускали, пізніше стали б тяжкі і незносні, і ніколи б їх не можна було позбутись і прогнати.

“Подумай в. м. про се нарешті, і вернися до давнішої служби Річипосполитій, матери своїй, від котрої й життє своє взяв. Я ж богом присягаю, що правдою, а не обманом веду сі переговори. Все що я і в. м. з військом Запорозьким постановимо, Річпосполита прийме певно-бо я й не насмілився б такого договорювати, що не годилося б королеві й Річипосполитій... А коли б уже в. м. так далеко зайшов, що з того вийти не можна, і способу не знайдеш (хоч я певен, що сам бог подасть в. м. такий спосіб)-то будь в. м. милость між нами й їми хоч посередником-тим собі вічну славу і Річиспополитій несогіршу вчиниш прислугу”.

Просить нарешті прислати з сим писарем Іваном когось певного з достаточним уповаженнєм, і обіцяє або з ним же-сим гетьманським післанцем, або ще й скорше, в інтересах справи, виправити самого Ждановича.

В дійсности він його вислав тільки в вересні, після повного свого розриву з королем, як побачимо далі. Перед тим, під. 24 с. с. серпня московський посол записує приїзд до гетьманського табору козака з посольства Ждановича, що був присланий від Радивила до Золотаренка з листом. Радивил, мовляв, в листах писав і устно через того козака передавав свою пораду, щоб гетьман і козаки на коронне і литовське військо не наступали, а замирилися з королем. Писав окремо Виговському, щоб він гетьмана до того приводив,-обіцяв за те Виговському київське воєводство. Виговський сі листи обіцяв переслати в скорім часі цареві з братом Данилом ²⁰).

Очевидно, се було Радивилове посольство, післане ним два місяці перед тим, при кінці червня. Зносини з гетьманом ішли мляво.

Примітки

¹) Акты Х с. 559-561.

²) Акты X с. 405; лист Мазепи був писаний коло 5 квітня н. с., польске військо приступило під Умань 3-го.

³) Тамже с. 407-8, коло 25 квітня н. с.

⁴) Малор. переп. Оруж. пал. ч. 21.

⁵) Акты X с. 586 і 677.

⁶) С. 680.

⁷) Зате Величко, вичитавши у Твардовеького історію, як то Богун вивабив в похід старого Потоцкого, постарався, росписати Богунів “фортель”, польське “тиранство” і остаточний конфуз. “Гетман заятрений в-тропи за Богуном до Умани простуючи, великую в людях тамошніх українських починив шкоду, згола нікому не пробачаючи: рубав у-пень, хто тільки навинувся перед ним-якож того часу і два городки Уманського уїзду: Єгупець і Христинівку до-щенту, малих і великих, без жадного респекту на самоє світлоє воскресеніє господнє тирансько вибив і вирубав, вшедши до них через обману і присягу. Потім і до самої Умани прибувши і нашого Богуна в ній заставши, значний штурм приступив до міста, но за єдну годину стративши в оном до 7 тисяч війська польського, одвернув зо встидом од Умани, і поворочаючи до обозу свого к Межибожу, з гніву і ярости своєї мало не всю Браславщину зруйнував, огню і мечу предавши” (с. 97). За Величком іде й Грабянка,-більше ніж за Коховским.

⁸) Сівського столу ст. 253 л. 108.

⁹) ркп. Чорторийських 384 л. 61-3, копія несправна, так що Кубаля тільки дещо повиймав з неї-III с. 397; стараюся взяти з ркп. як найбільше.

¹⁰) Се таки справді могло бути одним з мотивів, чому король так нахиляв гетьмана до сього походу на Україну,-вивести військо в похід, щоб воно не вчинило конфедерації за неодержаннє платні.

¹¹) Се незвичайно цікавий натяк на якусь умову, зложену з котримсь старшиною козацьким і його гуртком. Могильницький був відряджений від короля в жовтні з сучавськими козаками, щоб орґанізувати змову против Хмельницького-тепер виринають якісь результати його роботи. На жаль ми не маємо змоги доповнити сеї звістки иншими-крім такої згадки в иншому листі того ж Лєщиньского, писанім другого дня по тім: “Лист п. Могильницького напевно писаний з намови козаків; його треба прийняти і дати гетьманові як найповнішу повновласть трактувати з ним, і видати нові універсали”.-ркп. бібл. Чорторийських 384 л. 64 (у Кубалі с. 397).

¹²) Сівського столу стовб. 153 л. 15 дд.

¹³) Акты X с. 679, пор. 598. Саме тоді Рафаїл подав воєводам свого доноса на митрополита й архимандритів-про їx зносини з Радивилом, але пришити їx до сеї справи видимо не вдалося.

¹⁴) Листа сього видимо Виговський видав московським послам, і ми маємо його в московськім перекладі-Акты XIV с. 131.

¹⁵) Тут пропускаю кілька слів, настільки покалічених в московськім перекладі, що трудно вгадати, що хотів Радивил сказати.

¹⁶) Текст тут теж не дуже прозорий; очевидно, Хмельницький настоював, щоб Радивил прислав самого Ждановича, а не держав його довше в неволі. Радивил виправдується, що він Ждановича ніскільки в неволі не тримає.

¹⁷) Я тут і далі покорочую риторичну фразеольоґію, що не дає нічого конкретного.

¹⁸) Мова про московський протекторат.

¹⁹) Москалі.

²⁰) Акты XIV с. 42-3.

ДИПЛЬОМАТИЧНІ ЗНОСИНИ ВЕСНИ І ЛІТА 1654: ЗАХОДИ В КРИМУ, ПОСОЛЬСТВО САВИЧА, ЛИСТ ГЕТЬМАНА 16 КВІТНЯ, ЛИСТ ДО ВІЗИРЯ, ХАН ДОМАГАЄТЬСЯ РОЗРИВУ З МОСКВОЮ, ГЕТЬМАН ДОМАГАЄТЬСЯ ПОМОЧИ ХАНИ ПРОТИ ПОЛЬЩІ, МІСІЯ ЯСКУЛЬСКОГО.

Очі Східньої Европи, чи східнєевропейських політиків у сім моменті-на весну 1654 року (місяць квітень-ближче означивши) буди звернені на Крим. Чекали, яку позицію хан, ставши польським союзником і не переставши бути союзником козацьким, займе супроти сього нового факту-переходу козацтва під протекторат московського царя, котрого він умовився з королем воювати на спілку з козаками?

В лютім, майже одночасно, як ми знаємо, король і гетьман козацький вислали своїх послів до хана, щоб вплинути на нього в бажанім для себе напрямі. Польський посол Яскульский “через лихі дороги” поспів до Бахчісараю на 7 квітня, другого дня мав розмову з візиром, і третього-авдієнцію у хана; про сі авдієнції він сам доволі широко і хвалькувато росповів в реляції висланій на кілька адрес: канцлєрові, гетьманові, його помічникові Стан Лянцкороньскому (слідом призначеному польним гетьманом) й ин. ¹). Від козацьких послів, на жаль, не маю докладних реляцій-тільки те що розвідали про се в Криму московські посли, і те що переказав потім, в травні, після свого повороту посол Савич. Загальна лінія ясна, хоча ми не знаємо, скільки козацьких послів і гінців за той час перемінилось: маю вражіннє, що було їх чимало.

7 березня н. с. записують московські посли в Криму вісти козацьких послів Опанаса і Лукіяна, що прийшли від гетьмана: очевидно се як раз ті, що поїхали з Чигрина 14 лютого. Вони, видно, що не мали авдієнції, нічого в Криму ще не чули, і розповідали, що знали виїздячи: Татари зачіпають гетьмана балачками про спільний похід на Москву, гетьман відмовляється, він мусить чекати війни з Польщею; московське військо вже стоїть під Смоленськом, забрало вже богато королівських міст, і т. д. ²).

19 (29) березня московському послові Ладиженскому в Бахчисараї місцевий піп оповідав те що чув від ченців, вхожих до ханського гарему, так що перед ними хан і ханша не мають ніяких секретів. Оногди сидів хан в палаті з своїми найближчими людьми: Сефер-казі аґою й иншими найвищими достойниками, і радився з ними довго. Ханша чекала його і без нього не сідала до столу. Коли хан нарешті прийшов, у пізню пору, питала вона його, чому він так довго не йшов, чого він сидів і над чим радився. І хан сказав, що раніш він був у згоді з гетьманом Хмельницьким і з усім Запорозьким військом, а тепер у нього виходить з ними “пря”: він замирився з польським королем, а козаки не хочуть миритись. Він мав намір іти з козаками і з польським королем разом на Московське царство-тепер ся війна не можлива.

А сьогодня-продовжує Ладиженский оповіданнє попа-були у хана козацькі посли. Сказали йому, що гетьман з усім військом віддався під царську руку і хрест йому цілував. Хан розсердивсь і хотів тих послів убити. Але вони не злякалися смерти і переказали до нього, що вони люде малі, прийшли в посольстві і вбивати їх нема за що; тим хан Запорозького війська до себе не прихилить, а коли справді таки надумає йти на Московське царство, то козаки його за Перекопом стрінуть, і “зовсім не честно завернуть”. Хан сих слів послухав, відкликав свій смертний наказ і велів послів відправити, а щоб натомість прислали з Запоріжжя нових послів ³).

Під 2 н. с. квітня московські посли записують: прийшли посли від азовського “князя”, і дали знати, що на море вийшло до 60 човнів (“стругів”) азовських козаків, в кожнім чоловік 40 до 60 і більше. Прийшло було від гетьмана Хмельницького богато козаків– вільних людей, і вони пішли разом з Донцями на море. З того у Азовців і Кримських Татар, що недалеко морського берега кочують, повстала велика трівога й Іслам-ґерай велів поставити великі кораблі при морськім березі, де можна сподіватися приходу Донців і Запоріжців (“Донских Козаков с Черкасы”) ⁴).

9 травня н. с. розповідав вже сказаний піп, що йому довелось побачитися з послом Савичом, і він довідався від нього таке про його розмови з ханом. На першій авдієнції Савич, мовляв, сказав ханові таку промову: Прийшли чутки до гетьмана і до війська Запорізького, що хан з усею Ордою підіймається на московського царя. Отже коли піде сам хан, або пішле кого небудь з військом на Московське царство,-тим нарушиться його приязнь з гетьманом і військом Запорізьким: гетьман з військом стрінуть хана за Перекопом, пішлють своїх людей Дніпром і морем. А з другої сторони Донські козаки, за приводом гетьмана, підуть на Крим Азовським морем. Ледви чи ханові тоді вдасться й себе зберегти (а не то що Москву опанувати) ⁵).

Хан від сих слів так розгнівався, що вставши з свого місця вдарив Савича в лице, з такими словами: “Перше ваш гетьман і всі Запорізькі козаки вчинили дружбу зі мною, а тепер піддались під царську руку!”. Але Савич, не злякавшися того повторив: “Так, ми тепер в вічнім підданстві Московського царства, під високою царською рукою” ⁶). Хан велів вивести Савича з палати, але тогож самого дня закликав його до окремої кімнати, і говорив йому сам-на-сам: “Як же се ваш гетьман і всі ви, козаки, забули мою приязнь і раду (дружбу и совЂт)?” Але Савич, мовляв, на се сказав йому: “Яка твоя, царю, приязнь і рада? Приходив ти до нас в поміч на польського короля, а тільки покористувався ясиром-польським та козацьким. Набрав собі з своїми людьми полону, забогатився, а нам, козакам, ніякої помочи не вчинив!”

Хан на се, мовляв, сказав Савичу: “Се я не знаючи того, що ви козаки, піддалися під руку московського царя, дав польському королеві своє слово, що вчиню йому поміч против московського війська. А тепер з моїми кримськими людьми до польського короля не піду. Я післав від себе Каплан-мурзу до Татар мині послушних: до Білгородців, Очаківців і Ногайців, що на Дніпрі кочують-велів їм іти на московські українні городи. Се тому що дав слово польському королеві в тім, що йому поміч учиню-щоб польський король не нарікав”. А Савич на те сказав: “З тими Татарами ми й самі упораємось”.

І потім хан ще сказав полковникові: “На що ви, козаки, моїх Ногайських Татар побили 6000, і ширинського князя взяли і держите у себе?”. Полковник відрік: “Той ширинський князь з Татарами великої шкоди наробив, тому козаки сами з ним і порахувались”. І так поговоривши відослав його, а потім іще другий раз кликав до себе і дарував йому одежу ⁷).

Савич оповідав по своїм повороті в Чигрині, що він в Криму пробув півтора тижня, а як виїхав з Криму, тому тоді, 9 с. с. травня, був другий тиждень ⁸). Виходить, що він виїхав з Криму коло 10 н. с. травня, приїхав до Криму не пізніш 1 травня н. с., а поїхав з Чигрина до Криму мабуть коло 20 квітня н. с. Під 1 н. с. травня московські посли згадують приїзд від Хмельницького гінця Кіндрата Сидоренка, чи Сидоровича, з відомостями про польський наступ, і з проханнєм, щоб хан поміг козакам проти Поляків. Під тим же днем оповіданнє товмачів, що вони чули про сей наступ від послів Хмельницького Семена Савелова (очевидно Савича) і його товариша Федора: наступ учинив Потоцкий, з 20 тисячами війська,-вони побили козаків, і козацький гетьман просить у хана помочи. Але хан відповів, що поміч він пришле тільки тоді, як матиме докладніші відомости про сей наступ: пошле тоді скільки можна буде, а тим часом для безпечности посилає двох ногайських мурз.

З сього виходить, що Савич з товаришами був уже перед приїздом сього Кіндрата Сидоренка. Яскульский згадує приїзд козацького посла в останніх днях квітня-подає копію листа, з датою 16 квітня привезеного тим послом, і звістки про дуже непочесну (дуже шпетну) авдієнцію йому дану: “За кожним словом-перепрошую за слово– “бришеш, такий і такий сину, хлопе!”. Кубаля ⁹) вважає, що се тоді приїхав Семен Савеч, але з наведеного вище московського оповідання виходить, що се був той гінець, Кіндрат Сидоренко, а Савич приїхав мабуть раніш. Хто привіз листа Хмельницького, котрого польський переклад заховав нам Яскульский, зістається незовсім ясним-Савич чи той гонець Кіндрат. Дата листу 16 квітня с. с. для Савича неймовірна; або вона помилена, або привіз її гонець. Кінець кінцем се не так важно, важніше, що зміст сумнівів не викликає. По вступних фразах тут читаємо: “Що ми писали з попередніми послами-згадуючи про поновленнє присяги ¹⁰), то се було не з моєї волі, а цілого війська, тому що на тих переговорах під Камінцем нам не було подано нічого певного, ані привилеїв виданих на зборівські пункти, тай досі ми нічого не маємо, навпаки-замість згоди великий неспокій і війна. Крім того декотрі частини війська вашого повертаючи наробили нашим людям великих і незносних кривд, так що військо (козацьке) прийшло в сумнів. Але діставши тепер запевненнє в неодмінній ласці вашій і вічно нерозривну присягу, ми велико в. цар. м. дякуємо і з свого боку обіцяємо в. цар. мил., що во віки вічні в нічім не порушимо нашої присяги, а по нас-наші потомки. Засвідчивши сю присягу Богом нашим, ми відновляємо її також сим нашим листом-бажаючи дотримувати її вічно-хіба-б, не дай боже, наступила якась велика неласка в. цар. милости-з несправедливого наговору ¹¹) наших неприятелів. Ми того-богом свідчимося– не бажаємо, а навпаки-унижено просимо, аби в. цар. м. пан наш милостивий, не давав віри, коли б хто нас фальшиво обмовляв. Бо неприятелі наші там (у хана) на нас фальшиво наговорюють, а самі нам видимі і явні копають ями. Ми покладались були на ту вчинену згоду і чекали королівських привилеїв-а замісць згоди Потоцкий з польським військом з 5 тис. Угрів і з Волохами під проводом Ґліґора Гурмаса наступив і спустошив богато місточок, забиваючи людей, і пройшов був під саму Умань. Але за божою поміччю, потіхи не мали, а навпаки-з великою шкодою мусіли тікати назад. Але маємо відомість, що готують іще більші сили, бо й Радивил зближається з військом до Любеча і Лойова. Тому-коли б ті війська зблизилися, просимо унижено у в. цар. м. помочи-згідно з вічним союзом; ми се відслужимо з нашої сторони услугою против каждого неприятеля.