Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 44 (всего у книги 105 страниц)

“Потім приїхав кир Теодосій, архимандрит Михайлівського монастиря, що стоїть напротив Софії,-приїхав каретою, щоб запросити патріярха до себе, і ми поїхали; се дуже недалеко. Патріярх наш вийшов перед брамою з карети, і ми війшли до середини. Весь монастир деревляний, але церква мурована, гарна й велична, з високою золоченою банею. Має тільки одну наву; з усіх сторін богато зашклених вікон. Будова всіх трьох церков (Печерської, Софії й Михайлівської) одного часу і одного характеру. Архиєрейське місце прегарне; з лівої сторони його портрет Теофана єрусалимського патріярха в мантії, капелюху і з хрестом на грудях.

“Відбувши літурґію в сій церкві ми були потім в трапезі, милувалися монастирськими городчиками і дзвіницею над брамою, потім вернулися до св. Софії. Коло Михайлівського монастиря, в сусідстві з ним стоїть монастир жіночий.

“Під брамою Св. Софії і під боком Михайлівського проходять стіни й рови фортеці, що саме вибудував цар Олексій. Вона має деревляні стіни і міцні башти. Москалі мають великий дотеп, як Франки: вони повинаходили для оборони сеї фортеці такі способи, що навіть в їх краю ми не бачили. Під ровом стоять довгі бруси переплетені палями, застромленими навхрест і загостреними на взір кинжалів і списів. Такі бруси лежать в два ряди, стерчать над землею на півтора чоловіка. Коли неприятель схоче наступати, він не знайде приступу ні з землі ні з гори, а зачепившися на горішніх брусах, неминучо пропаде, впавши на загострені нижчі палі: вони пробють його тіло. Мости сеї фортеці підіймаються на ланцюгах. Вся земля наоколо неї має підземні ходи наповнені великою масою пороху. На кожній брамі висить великий дзвін: коли щось трапиться, вдаряють у сей дзвін, щоб сповістити всіх у фортеці. Богато гармат, одна над одною. Тут двоє воєводів від царя,-і з ними 60 тисяч війська-одна половина стоїть під зброєю в день, друга в ночи. Того дня приходив оден з воєводів поклонитися нашому патріярхові і привітати його з приїздом.

“Старий Київ сягав сюди; коли ж його підбили вороги, він з часом підупав, і місто перенесли на долину-на низину над Дніпром. Туди йде дорога через фортецю: в'їздиш одною брамою, виїздиш другою і потім униз у місто вузькім і крутим узгіррєм: дорога дуже тяжка і можна їхати тільки одним конем у возі. Ся ж нова збудована фортеця стоїть на горі і з неї видко все місто, що лежить під горою.

“Повертаємося (до старого Київа). Св. Софія і Михайлівський монастир заціліли до наших часів, наоколо їх побудовано монастирі і їх укріплено (наново), по тім як зруйновано Старий Город. Бо всі городи в ciм краю деревляні, і коли згорять, зникає всякий слід їх: лишаються тільки муровані будови. Нам оповідали, що рахуючи Печерський монастир з доохрестними церквами, Св. Софію і ті церкви, що стоять наоколо неї в руїнах, і ті муровані церкви, що в новій фортеці-поруйновані й цілі, всього в Київі і його околиці єсть коло 100 церков і монастирів” (73-4).

“Так от 3 липня (с. с.) ми попрощалися з митрополитом і поїхали до міста Київа (на Поділ себто). Митрополит ще наперед дав туди знати, і нам приготовили велике приміщеннє. Своїм звичаєм він післав перед нами своїх слуг-кінних і збройних. Коли в'їхали до міста, нас стріло множество священиків і дияконів в ризах, з корогвами і свічками і запровадили до величної церкви Успенія, що стоїть серед ринку-збудованої хрестом з пятьма банями”.

Автор описує київських міщан, їх доми і достатки-також історію вигнання відси Ляхів і єзуїтів, се я навів уже вище (c.976), а тепер подам те що ще лишилося:

Дніпром ходить богато кораблів-дуже великих: ми поміряли один брус здовж, і він мав 250 пядь (коло 40 метрів). Богато човнів, видовбаних з одного стовбура, в 10 ліктів завдовшки. Ними їздять на Чорне море.

“Купці привозять з турецьких країв, яких 40 днів дороги, в великій скількости оливу, міґдали, риж, розинки, фіґи, та инше коріннє, тютюн, червоний сафян, перські матерії, бавовняні вироби-але все се дуже дороге.

“Серед козацьких малярів єсть богато дуже зручних майстрів, які вміють дуже гарно малювати портрети з натури, також дуже дотепно представляють христові страсти з усіма подробицями. В кожній київській церкві намальовано погане сонмище против Христа: Євреї сидять на кріслах з писаними свідоцтвами в руках; Нікодим тримає своє писаннє; Пілат сидючи на троні умиває руки, а жінка йому говорить на ухо своє: далі Христос голий і звязаний, а над усіма Каяфа без бороди, в ризах подібних до вірменських і з також убраною головою, роздирає на собі ризи” (76 і 78).

“В четвер ми відбули літурґію в гарній церкві з трьома олтарями: Воскресіння, Петра і Павла і мученика Євстафія, його образ уміщений на дверях олтаря: він сходить з коня, перед ним олень, в рогах його Христос-говорить до Євстафія.

“В пятницю були на літурґії в великім монастирі, званім їх мовою Сайташні (Сагайдачний)-се монастир брацтва ¹³) на честь Богоявлення; в нім єсть ігумен і монахи. Перед брамою два деревляні стовби, дуже штучно вироблені-неначе покручені і позвивані, на них місце для годинника ¹⁴). В самій брамі гарна церква Благовіщення, з вікнами і банями. Навколо головної церкви ґалєрія (опасань). Церква з трьома дверима і трьома банями, велика і простора. Посередині деревляний круглий амвон, з лівої і правої сторони форми (місця для стояння)-два ряди, обернені до сходу. З правого боку гарне архиєпископське місце, (з лівого) казальниця зі сходами.

Вийшовши з літурґії повели нас до трапезної. Се одна нава з довгим склепннєм, мурована, виштукатурена, з мармуровими одвірками і богатьма вікнами. В передній частині олтара абсида, розписана образами ¹⁵); розписана також і вся трапезна, в середині її два столи.

Семої неділі по Зелених Святах патріярх служив літурґію в церкві Успенія, за запросинами мешканців. Була велика парада, престіл прикрашено серебряним посудом з базіліками і иншими квітками. Владика роздав дору всім присутнім, навіть хлопчикам і дівчаткам.

Того дня було навечеріє св. Антонія, слави Козацької землі, що спочиває з своїм товаришом Теодосієм в печері Печерського монастиря, що вони заснували. Почавши перед заходом сонця того дня і до полудня другого-понеділка 10 липня вони стрівожили цілий світ безнастанним дзвоненнєм у всі дзвони. Сю ніч вони зовсім не спали, через множество богослужень відправлених ними, і через дзвони, котрими вони дзвонили (79-80).

Побувши в Київі в повороті Павло додав кілька небезінтересних рис:

“Рано в суботу 28 червня (1656 р.) ми сіли в човен, але тільки після полудня наблизилися до Київа, бо Дніпро хвилювало від сильного вітра і нам приходилося плисти проти води. Коли ми під'їздили, воєводи вислали човном одного з бояр(!), щоб він зустрів патріярха, поклонився від них і переказав звичайні привитання. Коли ми висідали, нас стрів київський митрополит в митрі, з ігуменами, священиками, дияконами і всім містом, разом з воєводами і всім царським військом-тутешньою залогою, під корогвами, з рушницями. З великою парадою нас попровадили до церкви і тут відправлено звичайну службу, а патріярх покропив святою водою всіх присутніх. Потім нас відвели і закватирували в великій, розкішній господі, попрощались і пішли.

Пятої неділі по Зелених Святах, що припала на свято апостолів (Петра і Павла), митрополит прислав по патріярха свою карету, щоб він приїхав до Св. Софії. Тут в одному з бічних олтарів-присвяченому Петрові і Павлові, ми слухали літурґію, потім пішли з митрополитом до трапези, а ввечері спустилася до міста. В середу прийшов ігумен Богоявленського монастиря, що стоїть в середині міста (Брацького очевидно): запросив патріярха відслужить у них літурґію на свято чудовної ікони Пречистої, принесеної з Лядського краю. Ми пішли туди, відправили літурґію в присутности всього міста і були в трапезній. Шестої неділі по Зелених Святах ми були на літурґії у головній церкві міста званій собором (Успенія), а в понеділок відрядилися в дорогу. Під гук усіх дзвонів наш владика поїхав своєю каретою до собору, щоб помолитися в нім на прощаннє. Зійшлися всі мешканці міста і він прочитав над ними розгрішеннє і поблагословив їх-бо тут всі мають велику віру до патріярхів та їх розгрішальних листів. Ніхто з них: ні значні люди, священики світські і черці, жінки молоді й старі, ні дівчата, ані навіть малі хлопці не пропустили того щоб прийти до нашого патріярха, за його дозволом, щоб він помолився над ними й поблагословив, та дав розгрішального листа, так що ми дивувалися їх побожности і покорі. Жінки що мали чоловіків пяниць або недовірків, піклувалися про їх душу і брали розгрішальні листи не тільки для себе, але й для чоловіка, вважаючи се найбільшим і найціннішим дарунком. Що може бути краще від такого побожного настрою, що виявляється не тільки київською людністю, але панує, по правді-в кожному місті й селі де живуть Козаки. Ми не мали заміру гаятись у них, але не могли-бо люди юрбою сунули до нас, наповнили покої і двір нашої кватирі, і навіть улицю, йшли з рана і до вечора, безнастанно, не відступаючи-так що ми не мали змоги навіть поїсти.

Нарешті під гук усіх дзвонів нас провели за місто і ми поїхали погостити у митрополита Св. Софії. Ми розгостилися в його покоях-де висять портрети чотирьох попередніх патріярхів, на весь зріст. Бо в сім краю був завсіди такий звичай, що коли приїздив до них патріярх, з нього писали портрет, саме в такому вигляді, як він був, щоб мати назавсіди його образ: всі вони представлені в мантіях і митрах з панаґіями і патерицями. Перший з них на наше приємне здивованнє був патріярх Йоаким антіохійський, призвищем Дау (Світ); лице у нього дуже темне, борода сивава, гострокінчаста; імя підписане грецькою мовою, і ми вирахували з дати, що з того часу минуло 74 роки. Коло нього Мелетій патріярх александрійський, з довгою сивою бородою. Поруч Єремія царгородський, з гарним лицем і довгою чорною бородою, і Теофан єрусалимський, з довгою чорною бородою. Всі вони приїздили в сю країну скоро оден по другім.

Ві второк рано ми попрощалися з митрополитом і поїхали до Михайлівського монастиря, славного своєю банею: запросив нас архимандрит і ми були там на літурґії в відділі св. Варвари з Бальбеку: сей день 9 липня присвячений їй, на спомин перенесення її мощів з Царгорода до Київа, коли цар Василь Македонянин (!) прислав їх з своєю сестрою в дарунку Володимирові, цареві Київа і Руси. Коли перший раз ми цілували мощі сеї святої, ми думали, що се одна з нових московських святих, але тепер почувши, як читали її синаксар, ми познайомилися з її життєм і зрозуміли, що се Варвара мучениця з Бальбеку ¹⁶). Ми знову цілували її тіло-тіло молоденької дівчини з маленькими ніжками й ручками. Недавно їй зробили дуже гарну труну з чорного дерева оковану сріблом. На проханнє нашого патріярха архимандрит дав йому кусничок її ребра і ми сховали його у себе.

Після трапези, під вечір, в супроводі множества стрільців, приданих нам від київського воєводи, ми приїхали до славного Печерського монастиря. Черці його стріли нас з великою парадою, в повнім складі, з гуком дзвонів. Потім в середу ми вибралися до монастиря св. Миколая, на запросини його архимандрита: за першим разом ми в нім не бували. Монастир сей стоїть під стінами Печерського монастиря від сторони Київа і обведений також деревляною стіною. Против його брами стоїть стовп з білого каменя, і на нім золота фіґура (чи образ) св. Миколая-знак монастиря. Відти до монастиря треба сходити глибокою щілиною, подібною до ходу до пивниці, в глиняній горі, укритій густим лісом. Там деревляна велика церква; ми там вислухали літурґію і піднялися потім до трапезної. Потім оглядали монастир. Давніш на сім місці був густий ліс, його вирубали і заложили сю прекрасну будову. Посередині монастиря фонтан: вода збігає з гори і бє до гори високою течією. Місце се з усіх боків окружене горбами вкритими високими деревами. Дніпро протікає зі сходу, але береги його тут дуже стрімкі.

“Коли ми прощалися з монахами, вони повели нас до пивниць монастиря, що лежать за брамою його. Се гарні склепіння, хід до них освітлюється не скісними пивничними вікнами, а гарними банями.

“Ми вернулися до Печерського монастиря. Того вечора було велике свято: задзвонили в дзвони і відправили всеночну, в память смерти Антонія, фундатора монастиря, і ми були при тім з монахами. Мале повечірє служили в церкві на хорах, нагорі. Рано, в четвер 10 липня патріярх, за особливим проханнєм монахів, служив літурґію в присутности всіх людей з міста; при тім посвятив священика й диякона.

“В пятницю ми служили літурґію у черниць, а на суботу запросив нас ігумен св. Михайла (Видубицького), що нижче Печерського монастиря-зо три верстви. Туди провадять дві дороги: одна берегом Дніпра, дуже крута, тільки для верхових. Друга горами, через цілі гаї прегарних овочевих дерев: сливок, яблунь, горіхів і т.ин. Справді-се благословенні гори, подібні своєю приємністю і самітністю до верхів св. Гори, як нам се казали. Вони самі дають поживу пустельникам і аскетам, котрих тут дуже богато: вони годуються овочами сих дерев.

“Сам монастир стоїть на березі Дніпра і дорога до нього через се йде крутим спуском, глибокою щілиною. Його оточують округлі горби вкриті дикими овочевими деревами, богато джерел, а сама церква подібна до Михайлівської-бо будував їх, сказали нам, той самий будівничий. Тільки від довгого часу і тому що фундаменти олтарів заложено на такім високім і крутім березі Дніпра, обернена до ріки сторона від половини церкви (урвалася) й вода занесла її на середину ріки. Тому монастир довго стояв порожній, аж 17 років тому теперішній ігумен узявся за відбудову церкви. Він поставив олтар ближче до середини церкви, вирівняв мури і добудувавши верхню частину церкви деревом, виправив вапном, так що вийшла дуже гарна будова, з гарним іменем на честь архангела Михаїла, що святкується 6 вересня. Ми вислухали тут літурґію, а коли встали від трапези і пішли подивитися на беріг ріки, то справді страшно було глянути вниз-так воно високо! Ніхто не може подивитися (вниз) без того, щоб не затремтіти.

“Ввечері ми повернулися до Печерського монастиря, слухали в неділю літурґію-був на ній і київський воєвода. В понеділок попрощалися з черцями: вони провели нас і попрощалися з нами на березі Дніпра за тимже (Видубецьким) монастирем, ми ж у-друге переїхали човном ріку, простуючи до Хмеля, до города Чигрина” ¹⁷).

Примітки

¹) Від “васілевс”-цар.

²) Тут текстуальна неясність: чи 30 місточок і 400 сіл в самій землі Ляхів, чи в землі Ляхів тільки частина? Вважаючи, що всіх міст Печерського монастиря автор рахує на 100 (я зробив тут перестановку фраз, дав більшої послідовности оповідання), здається що 30 міст-се те що зісталося поза Козацькою землею.

³) Див. вище. с. 971.

⁴) Неділя ся була 25 червня с. с.

⁵) Мабуть порички (виннички).

⁶) 80 метрів високий, як пояснює Муркос.

⁷) Кинтар важить 15 пудів і 25 ф., або коло 250 кільо, дзвін важив би коло 800 пудів.

⁸) Коло півтретя пуда. Треба завважити, що тоді на Україні-як досі в Галичині і скрізь на Заході розмахували не язик дзвону, а цілий дзвін;

Павло переїхавши московську границю зараз завважив сю ржницю: “Люди не розмахують шнурами дзвін, як в Молдавії і Козацькій землі, а шнури привязані до залізних язиків, і ними дзвонять знизу навіть хлопці і діти (не треба такої великої сили як для цілого дзвону): вони бють язиком о край дзвона, і так видобувається приємний і сильний гук, милий для уха: спосіб дуже дотепний і добрий” (с. 108).

⁹) Павла очевидно дивувало вживаннє трираменних хрестів: воно розвивалось підчас обгострення відносин між обрядом православним і католицьким, і трираменний хрест став спеціяльно “руським хрестом” в противставленню латинському крижу”-однораменному хрестові. На Московщині однораменний хрест вважався чимсь нечестивим, єретичним; навпаки католики зневажали трираменний хрест, як щось специфично схемзатичне; пригадую собі гнівні голоси української преси Галиччини з того приводу, що перемиський маґістрат зробив жетони для собак (на довід заплаченого собачого податку) в формі трираменного хреста, вони підозрівали, мабуть не без підстави, що се було зроблено на зневагу руського (уніятського) обряду, де за тою старою антилатинською традицією трираменний хрест зістався в особливім поважанню.

¹⁰) Він зве їx, “вельможі монастиря, себ то його служебники”. Заімпонували йому! пор. вище.

¹¹) Тут фраза яка здається мені неясною: “безъ того чтобы кто нибудь не раскачивалъ его извнутри онъ (язик) не мог бы дойти до краевъ колокола по причинЂ его широты” (с. 63).

¹²) с. 71, такаж картина в більших розмірах була намальована знадвору на полудневій стороні церкви, каже Павло-с. 68.

¹³) В ориґ.: монастир трьох братів-царів, що його поставили, пор. вище с. 969 поясненнє сього непорозуміння.

¹⁴) Далі незрозуміло: “В Киеве часы на колокольне”.

¹⁵) Поминаю переповіданнє тем образів.

¹⁶) Бальбек-Геліополь в Сірії, Павло й його батько зацікавилися своєю землячкою і випросили частинку її мощей для себе.

¹⁷) IV. с. 185-9.

ИНШІ МІСТА УКРАЇНИ: УМАНЬ, БОГУСЛАВ, ТРИПІЛЛЄ. ПРИЛУКА, СТАВ І ЛАЗНЯ, ГУСТИНСЬКИЙ МОНАСТИР, ЧЕРНЕЧИЙ РЕЖІМ, МОНАСТИРСЬКА ВСЕНОЧНА. ПРИЛУЦЬКИЙ ЯРМАРОК. ПЕРЕЯСЛАВ, ЧИГИРИН, ГЕТЬМАНСЬКА РЕЗІДЕНЦІЯ, СУБОТІВСЬКИЙ ДВІР, ГРОБОВЕЦЬ ТИМОША І ЙОГО ВДОВА.

Те що Павло оповідає про инші міста України, які йому довелось побачити дає небогато цікавого після сього всього; дещо з того вже було наведено для характеристики побуту, але деякі небезінтересні риси ще полишилися, і я спинюсь на них-з огляду на те, що в инших джерелах вони стрічаються так рідко.

Першим більшим містом України на шляху патріярха була Умань ¹). Павло описує три укріплені частини його: “Третє з сих укріплень се величезний деревляний замок (цітаделя) на горбі: її тепер відновлюють-копають рови, ставлять сильні вежі і риштують гарматами. Як звичайно всі вийшли нам на зустріч, з корогвами і хрестами священики й диякони в ризах, і полковник Семен з військом-він стояв з великим відділом під містом, пильнуючи границі від Татар і Ляхів. Нас впровадили до високої, величавої церкви з залізною банею гарного зеленого кольору. Вона збудована з дерева і ціла розписана в середині. Богато срібних свічників з гарними зеленими свічками. Над притвором гарна дзвіниця. На хорах за великими кратами стоять співаки і співають з нотних книг з орґаном; їх голоси лунають як грім ²). Се перше велике місто Козацької землі; за лядських часів воно було великим осередком, і в нім богато лядських розкішних палат. Має девять прегарних церков з високими банями: Воскресенія, Вознесенія, Трійці, Рождества Богородиці, Успенія, св. Михайла, Миколая, Чесного Хреста і св. Паски.

“В суботу ми були тут на літурґії і вийшли з неї коло полудня ³). Згаданий полковник Семен з своїм помічником вів під руки нашого владику як то у них звичай, і так запровадив до свого дому; тут владика посвятив воду і прочитав молитву на розгрішеннє, і потім ми сіли за трапезу. Коли встали зза столу, полковник відпровадив нас до нашої кватири. (Другого дня) ми виїхали і він провів нас за місто і приділив нам відділ (козаків) як і раніш (для супроводу). Проїхавши милю, ми дістались до иншого міста з укріпленнями і замком, званого Краснопіллє ⁴). Як звичайно, зроблено нам там стрічу, бо кожного разу як ми виїздили з міста, оден з козаків, що їхав з нами, поспішав наперед з листом полковника до його підвладних з наказом щоб нам приготовили приміщеннє, їжу й напитки, так щоб стало для всіх наших товаришів-а було нас коло 40 люду: ми й наші слуги, наші товариші подорожи: ігумени монастирів та їх слуги,-та щоб були коні для наших підвод і накошено свіжої трави для коней. Звичайно нас стрічали за містом, з хлібом, як то у них звичай-тому що його так богато у них. Коли ми сідали за стіл, також насамперед клали хліб. Люди з міста вийшли на деяке віддаленнє, як я уже то розповідав; звичайно, коли наближалися корогви і хрести, наш патріярх виходив (з карети) і йшов до монастиря, досить далеко (пішки), поки не входили до церкви і потім звідти до кватири-коло воріт її тоді ставили хреста на тичці” (24).

Про Богуслав автор крім вище сказаного додав: “Замок Богуслава дуже сильний, він має два ряди стін, два рови, і богато башт; з полудня стіни йдуть краєм гори: під нею ріка, і з неї виступають великі скелі. В середині замку гарні палати, що належали Ляхам, і коло них церква, що теж була лядською. Наш владика позволив її посвятити й служити в ній-бо козаки давніш руйнували всі лядські церкви рівно з землею, тому що хотіли таким чином викорінити саму память про Ляхів. З тих причин вони лишали незамешканими і їx будівлі, їх прекрасні палати, перетворяли їх навіть на нечисті місця” (37).

Далі описується Трипіллє. “Се велике місто, називається Трипіллє, бо зложене з трьох укріплених міст. Під'їзджаючи бачиш табор (городище)-три горби з дуже вузькими проходами, так що пройти можна тільки одинцем. Сюди вийшли нас стрічати мешканці. Сам город-неприступна твердиня на верху гори, з двома стінами і двома ровами. Більшість домів незамешкані-бо давніше се був єврейський осередок, і тепер їх гарні будинки, крамниці і заїзди порожні і безлюдні.

“Нас повели до церкви Спаса-великої, величної, просторої і гарної: своєю красою, розмірами, числом вікон вона переходить всі церкви Козацького краю, так що війшовши ми були здивовані до крайности. Вона дуже висока і має двоє сходів, з великими зашкленими вікнами. Баня дуже висока, округла, на восьмикутній шиї-як у наших сторонах, а побита блискучою бляхою. Над олтарною абсидою друга гарна баня, і над дверима ще баня з трьома хрестами. Олтар чудовий, іконостас дивує своєю висотою і блиском, іконами і золотом. В сій стороні не звертають стільки уваги на розміри розпяття так як у Греків, але воно дуже гарне: образи Івана і Богородиці по обох боках стоять окремо, так що під ними не видно дощок і вони виглядають як статуї. Двері олтаря чудові, великі, різблені ажурно і золочені. В сім краю такий звичай, що над олтарними дверима завсіди єсть ікона Нерукотворного Спаса; над нею ікона Христа на троні, в архиєрейських ризах і в митрі, коло нього Іван Хреститель, з правої сторони Петро з ключами і 5 його товаришів, а з лівої сторони Павло з мечем і 5 його товаришів: на всіх іконостасах в сім краю їх представляють не инакше як отак: в крузі 12 апостолів, Павло против Петра.

“Посередині церкви деревляний круг з двома ступенями, покритий червоним сукном: на нім диякон проголошує єктенію й читає євангелію. Підлога вистелена камяними плитами. Церква збудована з соснових колод незвичайно зручно звязаних. Наоколо дуже гарна опасань з точеною балюстрадою; над двома дверима до неї високі бані. Збудував цю церкву небіжчик Бано (?), тутешній начальник, 8 літ тому, підчас (перших) побід гетьмана.

“Недалеко сеї церкви другий замок-дуже просторий, гарний і незвичайно укріплений. В середині гарна палата, що ще перше ніж вступити до неї тішить око глядача. Над брамою замку перша надбудова палати, гарна і величава, вінчана банею; далі друга надбудова тішить глядача-вона має баню і гарну балюстраду наоколо, ставши там можна бачити на два дні дороги. Ся палата далеко краща від будинків Каліновского. Перед нею будинки лядські і єврейські крамниці і заїзди, тепер порожні. В середині замка гарна церква св. Миколая.

“Велика ріка Дніпро тече поблизу сього міста і тут будуються човни, що пливуть в Чорне море” (38-40).

З задніпрянських міст підчас першого переїзду Павло присвятив особливу увагу Прилуці ⁵). Він називає її великим і гарним містом, з великими укріпленнями. “Замок в середині його дивує своєю висотою, своїми укріпленнями, вежами і гарматами, брустверами і глибокими ровами з текучою водою. З полудневої сторони єсть закритий басейн, де збирається вода з великого ставу й річок й пускається до рову. Підземні потайні ходи ведуть відси до замку. В середині його величава, дуже висока палата. Величезні колоди, зверху і з середини вигладжені, щільно пригнані дошки і високі комини, що перевищують кипариси-викликають здивованнє. Але палата лишилася недобудована-дата написана на верху високого даху-1647 рік. Належала вона четвертому з лядських правителів Вишневецькому ⁶). Було в тім місті також богато Євреїв і Ляхів, що не встигли втікти; ті що вихрестилися, спаслися; хто не схотів-тих побили і відіслали до Сатани.

“З полудневої сторони міста озеро (став)-велике як море; туди тече богато річок; богато росте білого і жовтого цвіту. На озері довгий міст (гать) і богато на нім млинів, при початку його згаданий секретний басейн замку; коло сього місяця деревляний будинок з лазнею для загального вжитку. Знадвору жолоб з довгого стовбура, над ним стоїть чоловік і наливає хитрим знарядом воду з ріки-нею наповняється мідяний казан, і там вона нагрівається. Чоловіки й жінки миються в лазні разом, без яких небудь фартухів, тільки кожен бере від лазебника віник з галуззя і ним закриває свою наготу-такий у них звичай. І дивна річ-виходячи з лазні вони входили до холодної води, що тече перед лазнею, і плавали в ній.

“Мешканці сього міста-духовні й миряни, вийшли нас стрінути, як звичайно-далеко від міста. Запровадили нас до великої, нової церкви Спаса, ще з недокінченими банями. Против неї инша церква-Рождества Пречистої. Дзвіниця її висока і гарна. Примістили нас у великім домі, з критими верандами над великим озером і лазнею, відси ми виїхали на прощу до монастиря поблизу міста званого Густинською Трійцею ⁷), його збудував Василь воєвода молдавський, і дім (де патріярх замешкав у Прилуці) належить йому. Протопоп (прилуцький) повідомив ігумена, і той зараз же приїхав своїм візком і запросив нашого владику. Він говорив: “Хвала богові, що сподобив нас бачити вже третього правдивого патріярха”,-бо вони бачили єрусалимського патріярха Паісія і царгородського Атанасія Пателярія, скиненого з престолу, що втікши з Царгороду і приїхавши до Молдавії, виїхав відти перед нами до Московії, заїздив до сього монастиря, а потім помер недалеко Хмелевої столиці-Чигирина, на третій день Великодня сього року.-“А тепер ми бачимо твою святість, блаженний кир Макаріє, патріярше Антіохії!” (говорив ігумен) ⁸).

“Ми полишили в місті річи, коней, слуг і вози, і поїхали з ігуменом, взявши тільки свої ризи, щоб відправити в монастирі літурґію. Віддаленнє від міста-коло одної милі. Блискучі бані монастиря видні здалека. Не доїзжаючи треба заїхати в долину, узькою дорогою серед густого лісу горіхів, вишень і сливок; за ним великий став і млини; дорога на гори вистелена переплетеними гилляками так що трудно проїхати.

“Недалеко від монастиря ми минули з правої сторони гарну церкву св. Миколая. і нам розповіли, що там ото був раніш монастир, але він погорів, і тоді побудовалися на теперішнім місті. Тут (в новім монастирі) дві деревляні стіни і два рови: над брамою гарна дзвіниця, з великим і дуже дорогим годинником. Тут наш владика вийшов з візка. Архимандрит, священики й диякони стріли його в розкішних ризах, з свічками, корогвами, хрестами, іконами. З ними ми вступили на подвірє монастиря; воно широке і просторе. Церква має пять бань, на-вхрест, середня баня більша від инших. Наоколо церкви опасань з трьома дверима, і над ними три бані. Ми війшли до церкви, і її іконостас задивував глядачів. Патріярх покропив усіх свяченою водою і ми вийшли-ще повні здивовання. Бо ні величавий іконостас Св. Софії, ні Печерський не можуть ні трохи рівнятися з дивною красою сього іконостасу (автор розповідає про жертви воєводи Василя і московського царя Олексія на будову церкви, позолоченнє іконостаса і малюваннє). Тепер він перевищує всі инші: ми не бачили кращої позолоти і кращих малювань.

“Церква має три двері внутрішні, крім трьох дверей надвірніх (до опасання); коли війти великими західніми дверима, вона виглядає як хрест заокруглений на кінцях: притвор-насупроти його олтар, і два клироси в нишах, подібних як олтарна. Попід стінами форми (сидіння). Дуже гарне архиєрейське місце коло правого клироса; друге архиєрейське місце стоїть в притворі. Два підвищення стоять іще при обох клиросах, а серед церкви восьмикутний амвон, покритий червоним сукном. Хори ⁹) де стоїть півча дуже гарні й високі і відгорожені балюстрадою. Іконостас і ікони тішать око і чудують глядачів. Досі ми не бачили чогось подібного; ніхто не зможе описати сього іконостасу, його велич, висоту, богацтво позолоти, вигляд і блиск. Він підіймається від землі до верхньої частини головної бані. Ікони дуже високі, доведені до найбільшої досконалости; їх вставлено в ниші щоб їх краса виступила тим сильніш і позолота щоб показала свій блиск як від зеркала. Над іконами високий чудовий, блискучий ґзимз, і на нім повішені на бльоках лямпади. При іконах Христа і пречистої високі і грубі різблені стовпи; в середині вони порожні, але здаються повними, так гарно оброблені-не так як кольони Св. Софії-порожні з задньої сторони. Їх обвивають лози-золоті пагонці з листєм підіймаються в гору; кетяги-одні червоні й повні, инші-недостиглі, зелені, звисають у долину, наче природні твори божі; тло поліроване. Сі стовпи підіймаються від землі на зріст чоловіка. Під іконою Христа образ його і учеників, гарної робота: він несе на плечах ягня, за ним множество овець, на переді пастух входить дверима до отари. На ліво за сею іконою високі двері до олтаря і на них великий образ св. Стефана, на весь зріст, з золотим кадилом в правій руці. За ними, в тім же ряді ікона св. Трійці: трапеза Авраама і Сари ¹⁰), під нею ікона Благовіщення. Далі третя ікона правого ряду-Успеніє, гарна, прикрашена золотом, нової роботи; під нею апостоли в зборі-із здивованнєм дивляться на порожній гріб пречистої; її сорочка видніє на краю марморяного гробу-з правої сторони. Апостоли підіймають руки до неба– “Вона вознеслася!” Під іконами сього ряду, чотирьокутні золочені, блискучі кольони і між ними образи архієреїв, патріярхів і православних пап в ризах. В лівім ряді велика і дуже гарна ікона пречистої, під нею воведеніє до храму-дівчата з засвіченими свічками. Коло сеї ікони північні двері з образом св. Михаїла. За ними в-ряд ікона св. Миколая, велика, чудова, роботи майстра незвичайно здібного, так що сі ікони вражають глядача живими лицями, їх кольором і рисами, так як критські малювання ¹¹). Поруч ікона Антонія і Теодосія, між ними Печерська церква, а над ними образ пречистої серед сяєва в лісі” (тут перериваю сі оповідання автора про густинський монастирський іконостас-він ще продовжує їх на цілу сторінку).