Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 105 страниц)

Заквартирувавши на Подолі, над Дніпром, воєводи зараз стали оглядати київські укріплення-і признали їx невідповідними. Від Дніпра до гори було “острогу”-деревляної будови на 300 сажнів, з двома ворітьми і 6 вежами, але сі укріплення в кількох місцях спалено і розламано. На горі воєводський двір, обгорожений острогом (замок)-але укріплення і вежі лихі, і води в замку нема; на випадок неприятельського наступу в нім не можна боронитись. Тоді стали шукати нового місця, і знайшли його поблизу Св. Софії, на Воздихальній горі, 820 сажнів наоколо ⁷). З тим другого дня, 7 н. с. березня, воєводи поїхали до митрополита і стали йому виясняти необхідність поставити нову фортецю на тих ґрунтах, що належали до київських монастирів і церков: до Св. Софії, Десятинної церкви, Михайлівського і Никольського монастиря. Але митрополит рішучо відмовив. Заявив, що він тих земель не може дати, і кріпости на них будувати не дозволить. Даремно воєводи доводили, що иншого такого відповідного місця нема, і цар певно дасть в заміну инші ґрунти, а кріпость Київу і самім монастирям доконче потрібна– як показав недавній наступ литовського війська і ріїна ним задана Київу. Місце старого замку для фортеці непридатне, і їм, воєводам, прийдеться, хоч би й без дозволу митрополита ставити її на тім місці що вони вибрали. Митрополит тими арґументами не переконався і казав, що коли воєводи хочуть “Черкасів оберегти”, то їм треба ставити укріплення не в самім Київі, а верст за 20 або й більше, а на останню погрозу дуже розсердився і сказав: “Коли ви станете ставити город на тім місці, то я буду з вами битись”. Воєводи почали йому виясняти всю непристойність таких його слів. Нагадували йому, як же він стрічав Бутурлина і за царя молебня правив, і тоді не протестував против московського протекторату, а тепер каже такі “непригожі слова” і грозиться битись! Ви накликає тим на себе гнів государя, бо показує прихильність королеві, хотячи зіставити Київ безборонним і підвести його під польське завоюваннє. Але митрополит від того розходився ще більше. Говорив, що то гетьман просився під царську руку, а він, митрополит з собором з тим до царя не посилав; він з духовенством живе собою, під нічиєю владою. А коли воєводи йому на се казали, що він був і єсть під владою: був під владою королівською, а тепер опинився під царською, і повинен сповняти царські накази, митрополит відказував: “Був я давніше під королівською владою, а далі буду під тою, яку мені Бог дасть. Не дивіться на початок, а чекайте кінця, побачите скоро, що з вами буде” ⁸). І так закінчив “по польськи”: “Почекайте і ждіть собі кінця скоро”.

Воєводи бачивши таку “зраду” митрополита, як висловлюються в звідомленні, не стали більше з ним говорити, і сказавши, що не вважають на його слова, а на царській приказ, і будуватимуть фортецю на вибранім місці, пішли з тим від нього. Покликали зараз до себе обох полковників і сотників і міську старшину, оповіли їм, що от митрополит не позволяє будуватися на тім місці, що вони вибрали разом з ними, старшиною; каже, що він не був в порозумінні з гетьманом і військом, як вони просилися під царську руку, і нічого того не знав. Тоді полковники, війт і бурмистри пішли до митрополита умовляти його від себе. На превеликий жаль не знаємо, в яких термінах ішла розмова між ними, але незадовго вони прийшли сказати воєводам, що митрополит перепрохує їх у всім, що з ними перечився-нехай про се не пишуть государеві, а він завтра до їх приїде просити у них пробачення. Говорив він “з серця”, тому що ся справа їм, київському духовенству, уїлася з давніх часів: скільки Польща й Литва присвоїла собі їх земель, і ними заволоділа! Він думав, що й тепер воєводи хочуть забрати манастирські землі (даючи тільки притокою сю будову кріпости). На се воєводи відрікли, що за образливі слова, до них сказані, митрополитові з пробаченнєм приїздити нема чого: вони йому й за-очі то пробачають, але затаїти сю справу перед царем вони не можуть, як то митрополит грозився з ними битись та инші непристойні слова говорив, і полковники перед гетьманом не повинні того затаювати, бо як гетьман про те довідається поза ними (розумій-від тих же воєводів), то може їх покарати за те затаєннє. Полковники притакнули, що того затаїти неможна, і вони гетьманові напишуть; але не покладаючися на се воєводи написали йому від себе, і жадали відповіди. Також згідно з інструкцією нагадали йому, щоб розписав по місцях, аби про всякі вісти повідомляли і гетьмана і воєводів, і т. д. ⁹).

Але гетьман зовсім не виявив такої готовости наставати на митрополита, як його полковники, а навпаки став по його стороні. На жаль його відповідь воєводам не заховалася текстуально, а переказана тільки в царській грамоті, писаній на підставі донесення від київських воеводів. Звідси довідуємося, що гетьман воєводам на їх лист відписав, щоб вони кріпости на Уздихальниці не ставили, бо то земля Софійської митрополії та инших церков, надання старих православних князів, і таких прав і надань ламати не годиться: гетьман і військо сподіваються, що цар не то що відбирати, а додавати мав би до таких надань ¹⁰). Гетьман незадовго посилатиме до царя свого гінця і проситиме царя в сій справі. Дійсно казус після всіх попередніх балачок про незайманість надань церковних і світських виходив доволі неприємний і не своєчасний: де ж таки в осередку старої столиці мали б відбирати силоміць митрополитанські землі, ворушити кости старих предків царської династії! Але московський уряд рішив поставити на своїм не зважаючи на всякі неприємности. На проханнє переказане від гетьмана через його гінця Литвиненка цар відповів, що цар справді не то що стародавніх церковних прав не ламатиме, а навпаки-поверх давнішого з своєї ласки велить дати, і тепер коли для власної охорони церков хоче зайняти під кріпость церковну землю, то велить за те дати митрополитові землі стільки ж або й більше в иншім місці, де йому сподобається, аби йому не було кривди. Мовляв, так і гетьманський гонець просив: коли той софійський ґрунт потрібен для фортеці, то нехай би цар дав митрополитові землю в иншім місі.

Чи саме так просив гетьман, чи може царська канцелярія підстилізувала його проханнє під свої пляни і потреби, щоб повернути на своє-в кожнім разі інцидент сей не міг бути гетьманові й старшині приємним. Воєводи могли з самого початку повести справу так, щоб митрополит не почув себе ображеним: могли запропонувати обмін на таких корисних умовах, які б задоволили його й духовенство київське вповні. Але вони, як бачимо з їx звідомлення, повели справу по салдацьки, як повні й абсолютні хазяї краю. Образили митрополита до краю, і тепер цар мусив писати гетьманові, щоб він митрополита заспокоїв, щоб він “о том не оскорблялся” ¹¹). Затерти прикре вражіннє від такого поступування нових протекторів було трудно, і дуже воно було не на часі-саме підчас переговорів про нові відносини, що велися в Москві з гетьманськими послами.

Примітки

¹) Акти Ю. З. Р. X с. 373, пор. вище с. 761 і 778.

²) Акты с. 371-3.

³) Поміта про висилку тамже с. 378.

⁴) Акти Ю. З. Р. Х с. 351-372.

⁵) Акты Х с. 370-1.

⁶) Акты X с. 385-6.

⁷) Тамже с. 387 і 545.

⁸) Я тут переміняю в першу особу записане в звідомленню у третій.

⁹) Акты Х с. 387-396.

¹⁰) “Ты (гетьман) писалъ къ нимъ (воєводам), чтобы на томъ мЂстЂ острога не дЂлать, для того что тутъ земля митрополича-софійская и святыхъ церквей, и пошлешъ о томъ къ намъ, вел. государю, гонца вскорЂ, что вамъ (Українцям) правъ церковныхъ и данья православныхъ князей ломать не мочно; а чаете того, что мы, вел. государь, не токмо имЂли бы что отнять, но еще и надъ прежнимъ прибавить велимъ”.

¹¹) Акты Х с. 545-6.

КОЗАЦЬКЕ ПОСОЛЬСТВО В МОСКВІ, ПЕРШІ ПЕРЕГОВОРИ, 13 (23) БЕРЕЗНЯ, ПЕРЕГОВОРИ В МОСКВІ-ВІЛЬНОСТИ ЗАГАЛЬНІ, ПЕРЕГОВОРИ В МОСКВІ-ВІЛЬНОСТИ КОЗАЦЬКІ, ЦАРСЬКІ РЕЗОЛЮЦІЇ НА КОЗАЦЬКІ ПУНКТИ, ДОДАТКОВІ ПРОХАННЯ, ОДПУСК ПОСЛІВ 19 (29) БЕРЕЗНЯ.

Козацьке посольство стало під Москвою 11 (21) березня. Другого дня призначено було йому стрічу і в'їзд, а 13 (23) парадну авдієнцію у царя. Коли їх спроважено до “столової ізби”, де засідав між боярами цар, думний дяк Алмаз Іванов насамперед представив їх як “посланників підданого вашого царського величества запорозького гетьмана Б. Хмельницького і всього війська”. Після того як вони “ударили чолом” іменем гетьмана і війська і передали гетьманську грамоту, цар сам питав про здоровлє гетьмана і війська, і після того як посли подякували і сказали свою промову, цар велів старшим послам: Богдановичу і Тетері сісти на лавці. Потім дяк “явив” цареві гетьманські дари-коней, і тоді сказана була промова від царського імени: пригадано недавно зложену присягу, підчеркнено велику ласку царську показану Україні-що цар зволив її під свою руку прийняти “не шукаючи чогось иншого тільки того щоб церкви християнські від латинян не зневажалися й не руйнувалися, а ви, благочестиві християне, в неволі й муках нечестивих не були”. Положено на серце гетьманові, війську і всім православним християнам Малої Росії, щоб вони свою присягу памятали: цареві служили щиро і були в усій його волі й послуху. Цар же буде їх тримати в ласці й обороні від неприятелів, нехай його милости й жалування будуть певні. Грамота гетьманська буде прочитана, потім будуть вислухані й ті справи, що послам наказані устно.

Посім об'явлено, що цар замісць гостити послів у себе, посилає їм їжу до дому, і авдієнція на тім закінчилася ¹).

Устну розмову з боярами визначено на 13 (23)-доручено говорити з послами Кн. Олексі Трубецкому, одному з старших бояр, Василеві Бутурлину, як голові недавнього посольства, окольничому Петрові Головину і думному дякові Алмазу Івановичу-найвизначнішому з московських дипльоматів того часу. На пропозицію їх посли виложили бажаннє гетьмана і війська. Сей виклад заховався в двох офіційних записях: Карпов видав ширшу ²), згадавши коротшу тільки в примітці (с. 345); але ся коротка редакція ³) незалежна від ширшої, і порівнюючи їх набираємо переконання, що коротка запись являється первісним начерком, з котрого розвинулася повніша, богатша запись, постилізована більш мотивовано, більш льоґічно. Виглядає так, що на підставі сеї-і може ще инших таких коротких записок, маючи перед очима писаний текст, поданий другого дня послами, якийсь дяк вищої кваліфікації написав протокол для царської думи-той що видав Карпов. Значні відміни від коротшої записки показують ясно, що складано останню редакцію досить свобідно. Але й коротшу запись не можна ніяк вважати цілком точною нотацією пунктів дискусії.

Порівняннє текстів дає змогу зміркувати, що козацькі посли викладали бажаня війська не тримаючися невільничо їx писаного тексту-ні порядку пунктів, а ні їх стилізації; інтерпретували свобідно, вносячи дещо, очевидно, з тих дискусій, які велись над сими пунктами на раді старшини, а не без того-що і з власного розуміння і оцінки їx. Припускаючи, що де які відхилення від офіційного тексту походять від дяків-записувачів, ми можемо все-таки в богатьох місцях відчувати інтерпретацію самих послів, хоча й не маємо змоги докладно відділити, що тут іде від послів, а що від тих ріжних течій, що були представлені на чигринських нарадах.

В короткій записи зазначено тільки 16 пунктів-що приблизно відповідають 17 пунктам писаної петиції; решту того, що говорилося, подано без поділу на пункти просто як зміст дискусії. В ширшій редакції з кінцевого матеріялу вилучено ще кілька пунктів, так що загальне число їx тут 20, вони відповідають 23 пунктам писаної петиції, і потім ще зістається деякий інформативний матеріял не розділений на пункти. Льоґічного пляну нема в них так само, деякі теми повторюються кілька разів, все в нових варіянтах (особливо се помітно на питанню про воєвод, що мусіло бути бойовим в сій дискусії, і до нього кілька разів повертались). На абсолютну повноту ширшої записи покластися не можна так само як і короткої: очевидно дещо пропало зовсім, або майже зовсім, тому що не досить було підчеркнено– зблідло і загубилося між темами що виступали яскравіш, випукліш.

Перший пункт московської записи відповідає змістом першому пунктові петиції: поняттє прав і вільностей війська те саме, але виложено стилістично відмінно тому що сюди війшов пункт 6-про вільний вибір гетьмана, і покрив все инше.

В короткій редакції: Вільности як перше бувало: що їм самим з-поміж вибрати гетьмана і старшину, а воєводи й старости щоб їx не видали, а судитись їм між собою.

Редактор вилучив відси питаннє про воєводів і старост, а додав порядок затвердження гетьмана:

“Вольности-як перше бувало: щоб їм вільно було самим вибирати гетьмана, полковників, сотників та инших старшин. Кого виберуть (очев. гетьмана), про те пришлють бити чолом государеві-просити потвердити. І судитись їм собою своїм правом”.

Поняттє військового суду таким чином виложено коротше, а на перший плян вийшла вибірність влади. Посім (в ширшім протоколі осібним, 2 пунктом) про суд воєвід:

“По тих більших містах де будуть царські воєводи, суд і розправа зістанеться за козацькими урядниками. Шляхта, козаки і міщани мають судитися своїм правом, а царські воєводи їх не судять. Хіба хто не схоче козацького суду, а забажає перенести свою справу до царського воєводи, тоді царський воєвода може їx розсудити, як буде міркувати” (за московським правом себто). В коротшій редакції се трактується в пп. 6, 7 і 16:

“Щоб воєводи бували з їx же людей, люде вірні, такі щоб знали козацькі права,-вони б і доходи на государя збирали. Коли ж государь велить буть воєводам (з московських людей), то нехайби зборщики були з їx (українських) людей, і віддавали (зібране) государевим приказним людям-се було б для них (Українців) лекше, щоб збирали їхні люде”.

“А де по більших містах будуть государеві воєводи, урядники (маґістратські) нехай будуть з їхніх людей-щоб їм судитись своїм правом; а кому їx суд не сподобається, можна розправу вчинити государевому воєводі”.

“Нехай би були воєводи государеві в Київі та Чернигові, а по инших городах аби їх не було. А колиб государ згодився, щоб у всій Малій Руси воєводів не було, то гетьман володітиме по давньому, а государеві посилатиме щороку зібравши гроші, скільки буде”.

В ширшій редакції се висловлено повніш і ясніш з деякими додатками, в пп. 7,14 і 15:

“Нехай би государ велів, щоб по їх козацьких городах воєводи були з їx же людей, людей значних (знатных), вірних і обізнаних з козацькими справами. Тоді вони б і на государя збирали всякі доходи. Коли ж государ на се не згодиться і звелить щоб у черкаських городах були його воєводи, тоді доходи нехай збирають свої (українські) люде, і зібравши віддають царським воєводам і приказним людям. Бо коли збиратимуть дохід на царя свої люде-козаки, то хоч декому і здається тяжко, але досадувать не будуть, тому що робитимуть то згідно з їх правами (звичаями)”.

“Нехай би государ велів бути своїм воєводам тільки в (двох) більших містах: Київі та в Чернигові, а в инших містах, щоб воєводів (царських) не було. Коли ж би государ згодився, щоб воєводів його не було у всій Малій Росії, а доручив би гетьманові (всім) завідувати по давньому, тоді гетьман присилатиме государеві гроші кождого року, порахувавши скільки треба платити з кождого місця ⁴).

“Як що государ згодиться, то гетьман і військо платитимуть від війська Запорозького так як збирає турецький султан з Венгерської, з Мутьянської й Волоської землі: обрахувавши, скільки треба з кожного місця. А переписати ті всі доходи і обрахувати государ велів би свому чоловікові”.

Все се зусилля якось відкараскатися або до найменших розмірів звести інститут московських воєвод, висуваний з московської сторони і попереду, і в сих розговорах очевидно. Чи коли небудь в нещасливу годину гетьман і старшина необережно висловили се побажаннє, щоб цар прислав до їх міст своїх воєводів з адміністративними функціями (не просто з військом), се зістається під сумнівом. Але цілком ясно, що вже довший час московські політики завзято підсували, і просто таки-витягали з гетьманських послів і з самого гетьмана згоду на се, стилізуючи в своїх протоколах як їx побажаннє. Гетьман і його посли, роблячи всякі зусилля, щоб штовхнути Москву до негайної воєнної інтервенції, не мали відваги на сім пункті своєчасно дати рішучу одсіч, і тепер даремно, в 13 годину, розкидали думками, як би його спекатися сеї халепи і повернути до необмеженого гетьмансько-військового правління. В сих переговорах, як і в писаній петиції, тільки ще виразніш, виступають такі варіянти з української сторони:

Найкраще аби гетьман зістався єдиним правителем (“государь прикажет вЂдать гетману по прежнему”), щоб ніяких воєводів не було, а тільки військове правліннє і міське самоврядуваннє, а гетьман на взірець васалів Отоманської Порти платив би цареві щорічний харач, згідно з оцінкою доходів, яку зроблять царські ціновщики.

Коли б таки мали бути воєводи (бо ж і за Польщі були в Київі і Чернигові, і трудно буде відмовити “благочестивому цареві” права їх призначення, що мав “невірний” король польський!),-то нехай би цар призначав їx принаймні з значних Українців. (Стилізація московської записи не дуже ясна в сім пункті, чи ті воєводи мали б бути виборні чи призначені, але, я думаю, що про виборність таких воєвод старшина ледви чи могла думати з огляду на польську практику).

Коли б мусіли бути воєводи неодмінно з московських людей, то нехай будуть тільки в Київі і Чернигові (відповідно до московської формули, що се повертаються під владу московського царя його предківські, дідичні “великі князівства” Київське і Чернигівське, де в польських часах були воєводи).

Але в кожнім разі суд і розправа має зістатися в козацьких, шляхетських та міщанських установах.– Одначе і тут, видимо в дискусії, видерто у послів сю уступку: хто хоче, може свою справу переносити з сих установ на суд воєводи...

Се найбільш інтересна тема дискусії. Відкладаючи надалі до військової справи мову про реєстр, я спинюсь тут і ще на пункті про заграничні зносини гетьмана, бо в ширшій редакції він стоїть безпосереднє за п. 15-побажаннями для гетьмана становища анальоґічного з васалями Порти; очевидно право заграничних зносин асоціювалось з ідеєю повноти державної влади гетьмана:

“Бє чолом государеві гетьман Б. Хм.-Коли з сусідніх країв приходитимуть до нього посли, то послів, що приходитимуть з важнішими справами, він відсилатиме до царя, і цар дасть рішеннє в тих справах; послів же з менше важними справами аби государ дозволив гетьманові приймати і відправляти, і того б йому за зле не мав”.

Порівняннє з наведеним вище (14) пунктом писаної петиції ясно показує, що тут дяки змінили побажання послів відповідно до поглядів московських-очевидно висловлених в дискусії. В коротшій редакції се питаннє ще не було зформульовано осібним пунктом, а закинене в звязку з татарськими новинами. Відносини з Кримом неясні, гетьман вислав туди своїх послів, коли вони вернуться, буде видно, чи Кримці зістались союзниками гетьмана чи ні, і про се він повідомить царя. “Коли з яких небудь країв прийдуть посли в важних справах, гетьман їх присилатиме до государя, а послів які приходитимуть в малих справах нехай государ позволить гетьманові приймати і відправляти, і того йому за зле не має”. Вистилізовано як загальну норму очевидно в процесі обговорення дяками чи боярами ⁵).

Повернемо тепер назад, до загальних вільностей. Богато уваги присвячено умовам шляхті й її матеріяльним інтересам. В короткій редакції їй присвячені пункти 3, 4 і 5.

“Шляхта, що служить в Запорозькім війську нехай володіє своїми маєтками. Нехай вона судиться своїм правом, а государевим воєводам шляхти не судити: її судитимуть її судді”.

“Коли хто заставив маєтність, і (кредитор) тепер нею володіє, нехай буде вільно йому вибирати доходи за ті роки, за котрі ще не вибрав”.

В ширшій редакції, їм відповідають пп. 5 і 6.

“Шляхта благочестивої християнської віри (православна), котра служить у війську Запорозькім, має вільно володіти своїми маєтностями по давньому судитися своїм стародавнім правом”.

“Коли хто віддав в оренду або в застав маєтність, і за воєнними обставинами ті орендарі орендою не користувалися, або державці не володіли заставленими маєтками, то тим усім людям треба дозволити додержати ті оренди і заставні маєтности, і з них щоб не збиралося доходів на государя, доки вийдуть умовлені роки”.

Тут інтересний додаток до писаної петиції-що ся шляхта служить у козацькому війську, себто фактично зливається з старшинською верствою.

Останній пункт, як, бачимо докладніше розвиває питаннє про недодержані до кінця заставні контракти, що про них говорилося в Переяславі і в писаній петиції, і дає краще розуміти, в чім справа.

П. 12 і 13 ширшої редакції говорять іще про потвердженнє маєткових прав шляхетських, козацьких і церковних, розкриваючи недоговорений в писані й петиції пункт про потреби митрополита:

“Нехай государ пожалує: велить дати свої жалувальні грамоти в військо Запорозьке ⁶) на маєтности монастирські, церковні, шляхетські й козацькі-на перґамені, з великою царською печаттю”.

“Наказав гетьман бити чолом, щоб государ пожалував-велів дати грамоту київському митрополитові на його митрополичі маєтности, що має ними володіти свобідно по давньому”.

В коротшій редакції маємо се в такій формі:

“Про привилеї на маєтности церковні, шляхетські, козацькі (зачеркнено: міщанські) і монастирські-щоб на перґамені, з великою печаттю” (п. 14).

“Велів гетьман бити чолом государеві, щоб митрополит київський володів своїми маєтностями по давньому” (після п. 17, вже без нумерації).

Правні ґарантії козацької верстви розпорошені в звязку з питаннями військової орґанізації. Пункт 1 коротшої редакції, як і в писаній петиції, забезпечував судовий імунітет козацтва, п. 2 уставляв 60-тисячний реєстр, п. 11 присвячений правам козацьких вдів і сиріт: “щоб жінки й діти померших козаків не платили поборів і могли жити в старих маєтках і домах”. В ширшій се трохи уточнено: “Щоб государ пожалував жінок і дітей побитих козаків, дозволив їм жити в старих маєтностях і не велів з них брати ніяких поборів доки не підростуть на службу”. В писаній петиції (п. 7) все се висловлено ґрунтовніше, і тут очевидно мусимо рахуватися з дефектами дячих записів.

Тепер спеціяльно про військо; в коротшій ред. п. 2 уставляє ляконічною фразою 60-тис. реєстр (“щоб війська Запорізького було 60 тис.”), п. 8 також ляконічно згадує про дотацію на булаву (“на булаву дати гетьманові що належить”); п. 8, 9,10 і 13 говорять про плату війську і дотації старшині:

“Давніше було королівське жалуваннє на армату, порох, оливо,-нехай би й тепер було від государя жалуваннє, яке зволить”.

“Людям і коням що під арматою, визначити місця на прогодованнє в Запорізькім війську”.

“Запорізькому війську визначити плату стільком тисячам і на той час як вони підуть на государеву службу, за його волею, в инші краї, а не в своїх городах. Давніш полковникам, сотникам, осавулам і рядовим козакам плачено з доходів збираних на короля: полковникам по 300, сотникам по 100, рядовим по 30 золотих”.

“Кожному полковникові, осавулові й иншим урядникам щоб були млини”.

В ширшім тексті се виложено в п. 3-4:

“Щоб війська Запорозького уставити 60 тисяч, і давати на військо царське жалуваннє. Визначити, на скільки тисяч давати. Давати тоді, як будуть на царській службі, за царським наказом. Не для своєї оборони, а як будуть виведені в чужі краї. Коли цар не зволить давати жалування всьому реєстрові, то нехай би велів давати полковникам, суддям і сотникам, з тих же доходів, як по переду давано. А попереду давали з королівських доходів полковникам по 300 золотих польських, сотникам по 100, рядовим по 30. І на кожен полк млин”.

Се очевидно запись дискусії: цілий ряд варіянтів. Видно, що справу дискутували дуже жваво. Вона дійсно була дражлива і складна. З чисто-козацьких класових мотивів, військово-демаґоґічних так би сказати, старшині дуже важно було добитися платні для всього війська, і то платні постійної, в усяких обставинах, як було колись за польських часів-незалежно від того чи козак був в поході, чи просидів рік дома. Дуже хотілось похвалитись таким добутком старшинської політики перед нижчою старшиною і козацькою масою. Але з другого боку-всяке випрохуваннє платні з тих доходів, що цар побиратиме на себе прикладом короля, і взагалі всяке відкликуваннє до практики польських часів підтинало державницький постулят: заховання України під московським протекторатом в такій формі замкненої держави, якою вона стала фактично за визволення. Висуваннє польської податкової практики значило поворот до безпосереднього збирання податків королівськими, тепер українськими поборцями. Компромісові варіянти: щоб царські ціновщики тільки оцінили суму річного приходу, а збирав би його і відсилав цареві сам гетьман, або щоб доходи збирали міщанські маґістрати і віддавали царським воєводам-очевидно було доволі трудно обстояти. Ясна річ; раз цар бере на себе обовязок певних виплат з українських доходів, то се вже його хазяйське діло-поставити збір доходів так щоб він був як найкраще забезпечений: через своїх довірених людей. Але дивним чином московські бояре і дяки, такі проникливі люди, якось не доцінювали політичних шансів, які діставали вони приймаючи на себе обовязок виплачувати гроші на військо, старшину, армату і т. д. Вони очевидно не дуже то певні були можливости збирання доходів з сього чужого, далекого їм своїм складом, своєвільного і озброєного краю, і не хотіли приймати на себе таких обовязків, хоч сі обовязки давали моральне оправданнє Москви претензіям на козацькі доходи. Доходи вона рада була забрати-але наперед не хотіла видавати векслів на виплати з них. А може й ділитися ними не похочувала!

Всім сим поясняється дражлива дискусія, що велася наоколо пунктів про виплати. З инших пунктів п. 8 ширшої ред. говорив про наданнє Чигринського староства на булаву, 9 і 10-про дотацію на козацьку армату і визначеннє їй певних міст на прогодованнє, 18-про дотацію для козацької залоги Кодака ⁷). Все се більше менше так як у писаній петиції. Але п. 17 і 19 давали нові побажання, котрих в ній не було. П. 19 говорив про потвердженнє війську Терехтемирівської фундації ⁸); на підтримку сеї справи послам дано королівський привилей, так що справа видно обговорювалася в Чигрині, тільки не була включена до тексту петиції (може пригадано її вже по всьому). П. 17 інтересніший, він говорив про забезпеченнє козакам виключного права на низові уходи, “рибні та звірині лови на низу”: щоб цар пожалував козаків і заборонив ходити в ті уходи міщанам, бо міщани їхніх українських городів ходять туди і чинять козакам перешкоду ⁹). Побажаннє дрібне– але принципіяльно нетактовне в найвищій мірі! Деж таки, представники війська, сеї правлящої верстви, що претендувала на те аби утримати й надалі фактичне правліннє Українською державою в своїх руках, звертається до царя з проханнєм, щоб він вглянув в суперечки козаків з міщанами, і то де?-в глибині низових нетрів! щоб не дозволив міщанами чинити там перешкоди козакам, своїм патронам і зверхникам! Незвичайна компромітація війська і покликаннє до безпосереднього вмішування царського уряду в свої найбільш інтимні українські відносини. Не знати який се Пилип з конопель вирвався з таким побажаннєм! Воно потім зникає з овиду українсько-московських переговорів. Посли самі суміли почути небезпеку подібних питань, коли з приводу утримання козацької залоги (наступний пункт, 18) бояре нагадали, що січовики-“запорозькі козаки, що живуть в самім Запоріжжі”, не зложили присяги разом з городовиками-“щоб гетьман велів і тих козаків привести до присяги цареві”. Таке дорученнє, очевидно, не було ні особливо легким ні приємним, і посли постаралися позбутись його: мовляв на Запоріжжі козаків мало, і вони там не живуть постійно-переміняються з війська, і “кошового старшину посилає туди гетьман”, так що нема чого їх рахувати як якусь територіяльну одиницю (“в дЂло почитать нечего”) ¹⁰).

З приводу побажання послів, щоб цар післав як найскорше військо під Смоленськ (для диверсії-як се вказано було в писаній петиції) ¹¹), вивязалася дискусія про чергові стратеґічні завдання. Бояри виложили московський операційний плян: на Україну піде московське військо під проводом боярина Василя Борисовича Шереметева, щоб помагати гетьманові против Поляків-захищати від них Україну. На Полоцьк піде друга армія, під проводом боярина Василя Петровича Шереметева. Третя, під проводом князя Трубецкого, піде на Брянськ-против можливого нападу кримського хана очевидно. Головні ж сили, під проводом самого царя підуть на Оршу й Смоленськ. Посли з приводу сього говорили ріжні компліменти цареві за його наміри визволити Білорусь з неволі у невірних. Висловили бажаннє, щоб цар тримав постійно, навіть і в мирному часу, відділ війська тисяч з пять на польській границі для безпечности. На запитаннє бояр пояснили, що від кримського хана досі не було послів, і доки його позиція лишається неясною, треба стримувати донських козаків, щоб вони не зачіпали Татар. Розповіли про присилку від мурз Великої і Малої Ногайської орди заяви, що вони зістануться в союзі з козаками, незалежно від того яка буде позиція хана. Про листи від Ракоція і воєводи Стефана-що ми вже знаємо. Про польське військо відзивались, що їм про нього невідомо; насилав з Шаргорода полк. Окунь невеликі відділи до сусідніх сіл, вигнати їх відти було б не тяжко, але гетьман “не сміє посилати на них війська без царського наказу”. Так само післанцям Конєцпольского, що прислав до гетьмана просити дозволу збирати “живність” в його маєтностях, гетьман відповів, що він піддався цареві і без його указу нічого не може робити.

Такий смиренний тон взяло посольство!

Вислухавши і поговоривши з послами бояре зажадали від них, щоб вони подали свої гадки на письмі, і з тим відправили їх на мешканнє ¹²).

Після сього дня 14 (24) березня, посли подали боярам звісну вже нам писану петицію з 23 пунктів, в ориґіналі, за підписом гетьмана і військовою печаттю ¹³). Чи була при тім коференція, се не знати, хоч і правдоподібно. Потім маємо помітку– руки Алмаза Івановича, на копіях привилеїв, привезених послами, що їх подано дня 17 (27) березня ¹⁴), се можна також гіпотетично вважати за дату нової конференції. В межичасі, 15 (25) посли були закликані на військову параду: на перегляд війська салдацького і рейтарського, що робив цар в присутности бояр і почесних гостей ¹⁵), а 18 (28) березня, другого дня після царських іменин їх запрохано на парадний царський обід у Золотій палаті, в присутности патріярха й найвищих двірських чинів ¹⁶).