Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 105 страниц)

Трудно також сказати, чи належали до першої редакції, чи з'явилися додатково два пункти кардинальної конституційної ваги: право вільного вибору гетьмана військом (п. 6) і право гетьмана вести заграничні дипльоматичні зносини (п. 14). Переяславські протоколи не заховали розмов на сю тему. З питаннєм військових вільностей вони звязані, але не так близько. Право вільного вибору гетьмана в попередніх ординаціях трактувалось; але в Зборівськім і Білоцерківськім трактаті його вже не згадано, очевидно-як річи самозрозумілої.

Натомість цілком ясно, що пізнішою верствою-иншим варіянтом відносин до московського протектора в порівнянню з тим що говорилося в Переяславі, і що згідно з тими переяславськими переговорами виложено було в першій частині (першій редакції) петиції,-являються отсі три важні пункти 15,16,17. Вони звязані одною ідеєю й становлять одну цілість. Може бути, до них належить і п. 14, право дипльоматичних зносин, се трудно рішити. З другого боку можливо, що п. 17 з'явився самостійно від 15-16; але він має також характер пізнішого наверствовання-другого варіянту трактування питання про вільности, ніж то бачимо в п. 1, 3, 4. Докладно окреслити межі сього наверствовання, як сказав уже, я при наявних засобах не берусь. Але в сій частині петиції (п. 14-17) ясно відчувається инший дух і напрям: зробити з України замкнене державне тіло, васальну державу під протекторатом московського царя, закриту для всяких вмішань московського уряду та його аґентів до внутрішніх українських справ. Досить неясна і здержлива стилізація петиції (п. 15) знаходить собі коментарій і виясненнє в устних переговорах українських послів на теми петиції в Москві 13 (23) березня. Вони тут досить ясно, як побачимо далі, висунули сей проєкт, що лежить під п. 14-17 петиції: цар зовсім не посилає воєвод на Україну, натомість на підставі підрахунку українських доходів, що зробить якийсь довірений царський уповажений, буде уставлена сума річної данини, яку буде виплачувати гетьман цареві, “подібно як турецький султан (одержує) з Угорської, Мутьянської й Волоської землі” ²).

Сим перечеркувалися всі переяславські балачки про те, щоб військовим орендарям принаймні дозволили вибрати доходи за умовлені роки, щоб збори царських доходів вели місцеві люди і віддавали царським воєводам і т. д. Ніяких царських воєвод, ніяких царських міст і доходів, єсть Україна як васальна держава, на чолі її військо, на чолі війська гетьман. Він один репрезентує державу перед московськими зверхниками, і поза ними ніяких сепаратних відносин і зносин з московським урядом українських установ, чи станів, чи окремих людей! Се те що ми, сучасні історики, правники і т. д., відгадуємо як провідну ідею українських політиків в їх відносинах до Москви. Воно безсумнівно істнувало в плянах і бажаннях провідних українських кругів; принаймні-були тут люди, які досить ясно собі се уявляли й бажали, і в сім напрямі справляли події. Але або вони самі не досить ясно, послідовно і рішучо проводили сю політику, або не знаходили відповідної підтримки у тої частини своєї верстви, яка вважала зайвим ставити крапки над і, обгострювати відносини задля таких принципіяльних справ. Чи тому що вважала їх не досить реальними і важними? чи тому, бо думала, що на практиці московський уряд своїх централістичних, окупаційних плянів здійснити не зможе, отже нема чого утрудняти відносини даного моменту задля фікцій, які однаково не здійсняться?

В кождім разі, як ми бачимо, в петиції зісталось поруч себе одно і друге: і постуляти української державности, і сі дрібні виторговування для війська, для старшини ріжних маловажних уступок з будучого московського режиму, що має заступити колишню польську управу і війти, на правах єдиного господаря, у всі подробиці місцевих відносин. І пізніше в Москві військові посли в своїх переговорах вели мову на двоє, роблячи пропозиції з обох варіянтів, можливих і допустимих в залежности від волі царя. І тому ж разом з військовою депутацією, що їхала уставляти відносини України як держави до її протектора, їхала й депутація переяславських міщан-за згодою і відомом гетьмана очевидно, щоб випрохувати у царя сепаратні привілеї для своєї громади-всупереч інтересам війська, як суверена. Тому ж військові посли везли приватні документи гетьмана і писаря, і мали доручення випрохати у царя потвердженнє на старі їx маєтности і надання новихє За їх прикладом такі самі пляни робили собі посли. Народні герої, оборонці української державности сходили на дрібних звичайних чолобитчиків, роблячи небезпечні для української державности прецеденти і ослаблюючи в московських очах свою позицію н а р о д н і х і д е р ж а в н и х представників!

Кінцеві шість пунктів “петиці”, подочіплювані, очевидно, в останній момент, мають такий же гетероґенний, несуцільний характер. Два пункти 19 і 20 мають на оці стратеґічні вимоги даного моменту: на театрі польськім і на театрі кримськім. Але бажаннє висловлене в п. 20-щоб цар для безпечности розложив своє військо на границі України з Польщею, мало серйозне значіннє, і викликає сильні сумніви що до своєї доцільности супроти воєнних компетенцій гетьмана і незалежности війська в своїй діяльности. Пункт 18, про митрополита додано мабуть в результаті якогось прохання від нього. П. 23 про Кодак-се маловажний додаток до петицій про кошти на військові потреби,-чи докинений в останній хвилі, чи може спихнений на кінець важливішими справами. Але пункт 21, про платню всьому війську мав дуже серйозне значіннє-і загально-принципіяльне і аґітаційне.

З принципіяльного погляду постулят-чисто шкурницький, він повертав військо з того загально-державного, репрезантативного характера, на яке воно вибивалося протягом всього сього півстоліття, назад на становище наємного війська, яким воно хотіло бути в початках свого істновання. Проєктував зробити його царськими служальцями за ціну річної плати 2 міл. золотих, що мали збиратися з українських же міст ³). Коли в инших постулятах військо хотіло затримати за собою становище провідної керуючої верстви держави (військо Запорозьке-се те що ми б назвали Українською Республікою, керованою військом)-тут воно зводить себе на становище наємного царського війська. Але, як я кажу, він, сей поступят, граючи на таких шкурницьких мотивах, мав безумовно аґітаційний характер. Прошу пригадати вісти Стефана воєводи, що козакам обіцювано від царського протекторату по 30 талярів і по жупану на рік. Хто обіцював? Думаю, що не той роз'їзжий московський дворянин, який приводив до присяги, а козацька старшина, якій припало нелегке завданнє зганяти до сеї присяги козаків, й вона мусіла для того видумати що небудь приємне для козацьких слухів. Коли при укладанню петиції виникло се питаннє, се стало мабуть з таких власне демаґоґічних мотивів. Але при тім могло бути й таке міркування: раз Москва хоче збирати доходи з українських міст і сіл, нехай же платить козацькому війську: тим способом щось з українських доходів повертатиметься назад.

17 (27) лютого складаннє петиції мусіло бути приблизно закінчене: тим днем датовані грамоти гетьмана до царя, що мали повезти посли, і 20 с.с. лютого вони вже були в дорозі ⁴). Як взірці тих привилеїв, що старшина допрошувалася у царя, і підтвердження традиційности і законности її петицій-прецеденти тих постулятів, що вона ставила цареві, до петиції були додані такі документи-в офіційних копіях київського ґроду, де їх було зареєстровано в березні 1650 р.: королівський привілей війську Запорозькому, даний під Зборовим, королівське потвердженнє Зборівських пактів, потвердженнє прав на Терехтемирівську фундацію і наданнє Читинського староства на гетьманську булаву ⁵). Крім того гетьман післав-з своїм пасербом Кіндратом, чи з військовими послами, копії привилеїв на свої маєтности-для їх потвердження і примноження ⁶).

Загальна грамота гетьмана до царя-звісна дотепер тільки в московському “списку” ⁷)-виглядає в перекладі так:

Божою милостю великому государеві цареві і вел. князеві Олексієві Михайловичу всеї Великої і Малої Росії самодержцеві й инших многих держав государеві і обладателеві, вашому царському величеству ⁸) Богдан Хмельницький гетьман війська Запорозького і все військо Запорозьке низько до лиця землі чолом бємо. Од многих літ многочастно ми Богдан Хмельницький, гетьман війська Запорозького, і все військо Запорозьке, борючися з Ляхами і натиск їх відбиваючи, шукали помочи у Бога, і грамотами своїми через посланників своїх до пресвітлого лиця благочестивого царя, твого царського величества, чолом били і благали, щоб нам православним християнам буть під кріпкою і високою рукою Бога всемогущого і царя благочестивого, твого царського величества. І от тепер. Бог всевідущий і всебаровитий несказанними своїми судами божеськими заодно обоє зробив: і Ляхам, ворогам нашим, гординю їх прискромив, і мисль добру в серце цареве тобі великому государеві ⁹) вложив: що твоє царське величество, поревнувавши по Бозі вседержителі і вірі православній східній, пожалував церков божих і місць святих і над народом Руським ¹⁰), благочестиво-християнським змилосердився, нас-Богдана Хмельницького гетьмана війська Запорозького і все військо Запорозьке і весь мир православний руський ¹⁰) зволив милостиво пожалувати, ущедрити, захистити і під міцну і високу руку свою царську всеконечно прийняти. І як ближній боярин твого царського величества, намістник тверський Василь Василевич Бутурлин, окольничий і намісник муромський Іван Василевич Олферьев і думний дяк Ларіон Дмитрович Лопухин з наказу твого царського величества з грамотою до нас приїхали і про ласку безмежну царську нам оповістили, корогви військові й жалуваннє велике твого царського величества нам віддали, трактати докладні ¹¹) про всякі справи з нами вчинили і несказано нас урадували, тоді ми Богдан Хмельницький, гетьман війська Запорозького, і все військо Запорозьке і весь мир християнський по городах, селах і хуторах ¹²), старшина і чернь, сповняючи непорочну заповідь Христа, Бога нашого, з доброї і справді не вимушеної волі і рішення нашого, не маючи ніякого лукавства в серці, вчинились-мо віру (присягу) совершенну тобі великому государеві ¹⁶), і хоч які відомости мали про сусідніх царів, що запобігали нас до себе прилучити, ми не дбаючи про них яко невірних, всею душею тебе єдиного благочестивого великого государя нашого ¹⁶) вибрали, полюбили і всім серцем, силою і мислею до твого царського величества пристали.

“Тому сміливо покладаємось на безконечну милость твого царського величества, що коли будемо чогось просити у тебе, великого государя нашого, то сподіватимемось і одержати, бо всяке увірили ми слову твого царського величества, як той ближній боярин твого царського величества з товаришами умовив і завірив і в тій вірі нас непохитно утвердив ¹³). Тому посланників наших Самійла Богдановича, суддю військового, і Павла Тетерю, полковника переяславського, з товаришами з сею грамотою нашою до пресвітлого лиця твого царського величества відправляємо і просимо, аби твоє царське величество зволив їм праведні очі свої показати і милостиве ухо прихилити і благань наших не відкинув. Про що вони пічнуть говорити і благати твоє царське величество, зволь їх ласкаво вислухати і нас, Богдана Хмельницького, гетьмана війська Запорозького, і все військо Запорозьке і весь мир християнський руський ¹⁴), духовних і світських людей, у всякім чину сущих, що від тебе ¹⁵) ласки чекають,-зволь пожалувати й ущедрити. Права, церкви, привилеї і всякі свободи й держави добр ¹⁶) духовних і світських людей, у всякім, чину і стані ¹⁷) сущих-хто що мав од віків, від князів і панів благочестивих, від королів польських надане в державі Руській ¹⁸)-за що ми кров свою проливаємо, тримаючи то від дідів і прадідів і не даючи тому пропасти,-просимо, ей, просимо, і до лиця землі упадаючи велико просимо твого царського величества-зволь затвердити і грамотами своїми государськими укріпити на віки.

“Бо таке ж государське слово твого царського величества нам той ближній боярин твого царського величества з товаришами обіцяв: “і більше тих річей ¹⁹) одержите від великого государя, його царського величества, коли попросите-більшими, рече, свободами, державами і добрами пожалує його царське величество, паче королів польських, княжат старих російських-тільки чолом бийте і вірно служіть його царському величеству”.

“Отже вдруге і втретє припадаючи до лиця землі твому царському величеству, благаємо, аби все що просимо тепер і будемо просити потім, від тебе, великого государя нашого, нам одержати. Аби ми, Богдан Хмельницький, гетьман війська Запорозького, все військо Запорозьке і весь мир православний руський, у всякім чину і стані проживаючи, зрадувалися і звеселилися безконечною ласкою і пожалуваннєм твого царського величества, тобі ¹⁶) щиро (сприяли, прямо і вірно служили до кінця життя нашого; за твоє царське величество на всіх ворогів і неприятелів міцно ставали і кров свою проливали: аби тільки Богові небесному вірували і поклонялися і царя єдиного під сонцем благочестивого, твого царського величества слухали й покорялися в роди і роди до віку. А твоє царське величество, як орел гніздо своє покриває і дітей своїх любить, так і нас вірних слуг своїх і підданих своїх під покровом крил твоїх зволь ласкою своєю від усіх ворогів наших ненавидящих і обидящих, що воюють на вас, покривати, пильнувати і міцною рукою і військом своїм царським хоронити і завсіди в ласці своїй премногій заховувати– паки просимо, щей паки і паки просимо!

“Більше того в грамоті не пишемо: посланники наші скажуть тобі ¹⁶). А ми себе глибокій ласці і несказаній щедроті твого царського величества віддавши, на віки Господа Бога, царя превічного благаємо, аби вашому царському величеству дав на пресвітлих престолах пресвітлого царства Російського многолітствувати і щасливо довгоденствувати, а всіх царей земних підручниками своїми мати, од нині й до віку, того щиро бажаємо. Дано в Чигрині місяця февраля 17 дня року 1654. Вашого царського величества вірні подані, найнизші й вірні слуги Богдан Хмельницький гетьман з військом й. цар. величества Запорозьким”.

Друга грамота, з того ж дня, рекомендувала цареві депутацію міста Переяслава, що їхала разом з військовою ²⁰). Інтерес її неґативний-тим що вона ніже єдиним словом не підкреслювала якогось підрядного становища сеї переяславської депутації супроти військової, або того що переяславська громада стоїть під протекторатом війська, або що клопотання її являється якоюсь частиною загальної військової петиції. От так собі, їдуть до царя дві депутації від нових його підданих, одна від війська, друга від міста Переяслава, і кожда за себе просить, а гетьман і військо-не знати з яких мотивів-при тім просить за Переяславців. Розуміється, при охоті в сім останнім факті можна добачати вияв протекторату чи зверхництва гетьмана і війська над міщанською верствою. Але перед новими зверхниками України наче б то треба було ясніш розкривати сі взаємовідносини і обминати все що могло викликати якісь неясности. Але се той пункт, який в самій свідомости Українців міг бути дуже неясним. З становища польського державного права Запорозьке військо і котра небудь громада міського права були двома соціяльними орґанізаціями в тій самій більш менш площі, підпорядковані королеві в двох ріжних вертикалях. Тепер місце короля займав цар в ролі верховної влади, і може бути, що й сам писар військовий Іван Виговський, що експедіював одну і другу грамоту, не підозрівав, що загальну петицію в справі прав України супроти Москви, і справу потвердження привилеїв міста Переяслава треба якось скоординувати. Але московські політики, які не дивилися на справу через призму польської конституції, і елєментарні принципи державного права розуміли досить твердо, правдоподібно в повній мірі порахувалися з допущеним гетьманом прецедентом: звертання українських громад до царя безпосереднє за потвердженнєм своїх прав і привілеїв, ще перше ніж були уставлені взаємовідносини України в цілости до її нового протектора. Та кінець кінцем в сім не було нічого несподіваного, коли одночасно сам голова Української держави посилав на потвердженнє цареві документи своїх приватних маєтків.

В посольство первісно намічався сам таки Виговський. Се ми знаємо з царського розпорядження путивльському воєводі, як йому належить приймати гетьманових посланників Виговського і Тетерю: наказувалося прийняти і одпустити “честно”, вислати на зустріч дворян добрих і т. д. Кілька день пізніше, коли виникли сумніви, чи приїде сам Виговський, післано иншу грамоту: коли б він не їхав, то посланників прийняти звичайним порядком, як приймали попередніх. Можливо, що московський уряд висловив був бажаннє, щоб на переговори приїхав такий щирий для царя і приємний приятель як Виговський. Але замість нього поїхав військовий суддя Самійло Богданович (Зарудний). Ще Григорий Кирилович осавул браславський, Кіндрат Якимович пасерб гетьмана, Герасим Гапонович отаман чигиринський і Ілля Харків або Харитонович-сі значаться послами. Яков Іванович-товмач військовий. Якийсь Іван Іванович-теж в категорії послів. Сильвестр ігумен монастиря Спаса з Новгорода Сіверського-не знати чи в ролі військового капеляна, чи просто по милостиню. Далі 12 чоловіка “товариства” (значні військові товариші, мовлячи пізнішою термінологією), на жаль без усяких пояснень, і навіть переважно без прізвищ (про одного знаємо, що се був син судді Богдановича). “Піддячий”, себто писар; 24 звичайні козаки; два “трубачі”-один полку Переяславського, мабуть Тетерин, а другий “трубач также”; нарешті 16 хлопців. Провадили в дарунку цареві від гетьмана 5 дорогих турецьких коней-“аргамаків”. Окремо їхала депутація міста Переяслава: війт Іван, бурмистр і райця, при них хлопці і підписок, і два делєґати від переяславських цехів ²¹). 25 с. с. лютого вони вже були в Путивлю і зараз же відправлені до Москви ²²).

Але згодом, коли виявилось, що Виговського в депутації нема, в Москві з'явилось бажаннє-щоб приїхав сам гетьман. Царська грамота, і звідомленнє про те як її гетьманові доручено, до нас не заховались, або принаймні-досі не виявлені. Ми маємо тільки царську грамоту, без точнішої дати ²³), писану в відповідь на виправдання гетьмана, чому він не міг сповнити царського бажання-особисто приїхати до Москви. З неї довідуємося, що йому “було з царської ласки велено приїхати до великого государя-видіти його пресвітлі очі”, десь в першій половині березня очевидно; мотивів, на жаль, не подано, і ми їх не знаємо. Бачимо тільки відповідь гетьмана: він відписав з своїм післанцем Василем Литвиненком, що тій царській ласці був рад, і хотів їхати до царя, тільки вийшла перешкода від Ляхів, що саме повели наступ від Поділля і від Стародубщини. Гетьман мусів приготовити військо для негайної відсічи, і сам зібрався до походу, тому просив царя не погніватися за неприїзд-коли упорається з неприятелем, не загається приїхати.

Примітки

¹) Так описують сю петицію московські дяки підчас переговорів 1657 р. “Як були в 162 (1654) р. посланники Самійло Богданович і Павло Тетеря, і подали статі “за гетьманською рукою і за печатью”, “на которыхъ статьяхъ подъ государевою высокою рукою гетману ихъ и всему войску Запорожскому въ подданст†быти.” (Акты XI. с 743). Ориґіналу не можна вже було знайти і в поч. XVIII в., коли цар Петро велів в 1709 р. розшукати ориґінальні статті Б. Хмельницького (Акты Х с. 115-6). Та копія що заховалася в актах посольського приказа має заголовок: “Списокъ съ писма (!) съ бЂлоруского писма, каково прислали запорожскіе посланники Самойло Богдановъ да Павелъ Тетеря марта въ 15 день 162 году”-Акты Х с. 445.

²) Акты X c. 141, див. нижче.

³) Для анальоґії нагадаю постанови куруківської ординації: старшому 600 зол., двом осавулам військовим по 150, обозному, писарю й судді по 100, осавулам полковим і сотникам по 50, козакам по 10 зол.-див. в. т. VII с. 558. В московських переговорах посли казали, що полковники отримували з королівських доходів по 300 зол., сотники по 100, козаки по 30 зол. Акты Х с. 439

⁴) 21 с.с. лютого в Кропивні стольникові Полтеву говорили, що гетьман післав своїх послів до царя, а 25 с.с. лютого вони були вже в Путивлі, Акты Х с. 337 і 425.

⁵) Тамже с. 453-462.

⁶) Тамже с. 463-470.

⁷) Акты с. 432-6.

⁸) Тут повний довгий царський титул.

⁹) Малий титул.

¹⁰) російскомъ.

¹¹) “розговоръ пространный”-розговор се дипльоматичний термін, вже ми його бачили, власне в значінню дипльоматичних переговорів-с. 619.

¹²) деревняхъ.

¹³) Мушу завважити, що сі слова звучать, як певна гра слів, бо віра-се і віра і присяга: “увЂрилъ и на той вЂрЂ насъ непоколебимыхъ утвердил– се можна б перекласти: “запевнив нас так як би присягою”, а може значить, і-“запевнив присягою”!

¹⁴) Рссійскомъ.

¹⁵) Володіння.

¹⁶) ПреимуществЂ.

¹⁷) Въ государст†Російскомъ.

¹⁸) Над словом “рЂчей” инший перекладчик вгорі написав “дЂлъ”.

²⁰) Тамже c. 435-7.

²¹) Акты Х с. 427-8.

²²) Тамже с. 425. Небезінтересна розпись грошей виданих з московського скарбу на дорогу в Москву і на утриманнє депутації, на 2 тижні-степенованнє ранґів: судді і полковникові по гривні на день, гетьманському пасербові і ігуменові по 2 алтини (12 денег), иншим послам і значним товаришам, сім чоловіка, по 10 денег, иншим козакам по 8 денег, слугам по 4 деньги, на аргамаків по 8 денег на кожного, на простих коней по 6 денег.

²³) На чорновику Посольського Приказу (Акты X с. 542) неповна дата: “лЂта отъ созданія міра 7162 мЂсяца марта... дня”, значить писалось се перед кінцем березня с. с., з того можна думати, що першу царську грамоту гетьманові післано не пізніш початків березня с.с.

ПРИХІД МОСКОВСЬКИХ ВОЄВОДІВ ДО КИЇВА, ВОЄВОДИ В КИЇВІ, КОНФЛІКТ З МИТРОПОЛИТОМ.

В межичасі приїздив до гетьмана ще царський післанець стольник Полтев з спеціяльним завданнєм повідомити гетьмана і київського митрополита, що у царя родився цар і наслідник Олексій, Патріярх післав з ним також свою грамоту до гетьмана. 23 с.с. лютого Полтев був з тим на авдієнції у гетьмана, 2 с.с. березня у митрополита в Св. Софії, другого дня у печерського архимандрита. Авдієнції нічим особливим не замітні, так само і грамоти гетьмана і митрополита– інтересні як взірці сучасної української риторики, нічого конкретного вони не дають. Через післанця передано деякі листи і вісти-про ті польські заходи і наступи, які потім дали гетьманові спромогу відмовитися від запропонованої йому поїздки до Москви. Тут я їх не буду переказувати, використовую їх при иншій нагоді.

Друга, важніша подія-се був прихід до Київа царських воєвод з військом. При кінці січня н. с., як знаємо вже, вони прийшли на границю і тут загаялися чекаючи війська й інструкцій ¹). Гетьман всяко їx принаглював, нагадуючи про небезпеку від польського війська; з його наказу миргородський полковник Лісницький прислав зараз же на їх приїзд на границю свого сотника з козаками, щоб вони їх попровадили до Київа ²). Але війська не було, а наказ воєводам вироблено в Москві тільки в лютім, і вислано їм 10 лютого ³). В нім воєводам наказано було йти до Київа з усякою обережністю, щоб у дорозі не напало на них де небудь неприятельське військо, з другої сторони-вистерігатися щоб не було від них яких небудь кривд і шкід “черкаських городів всяких чинів людям”: не забирати поживи ні фуражу без грошей, ані чинити ніяких обид, не псувати настрою одним словом. Прибуваючи до Київа наперед мали повідомити про свій приїзд через своїх гонців (“станицю”): написати до митрополита, до полковників призначених до Київа від гетьмана, до маґістрату і міщан, що се цар посилає їх на проханнє Запорізького війська, для оборони Київа від Поляків,-щоб митрополит і весь освящений собор, полковники, бурмістри з райцями, війти з полковниками і т. д. “вчинили їм стрічу в яких місцях догідно”. Коли вони таку стрічу зроблять, похвалити їх за се, як вияв їх льояльности супроти царя, і призначити збір усім у Св. Софії. Тут переказати насамперед привіт від царя митрополитові з усім духовенством (“спитати про їx спасеніє”) і пояснити значіннє свого приходу. Мовляв за проханнями гетьмана і війська, щоб цар їx прийняв з усіми черкаськими городами і уїздами під свою високу руку “на віки неподвижно”, ратуючи від польського наступу і знищення православної віри, цар їx прийняв і наказав свому війську обороняти від польських і литовських людей. За те що митрополит і духовенство досі міцно при православній вірі стояли і не побоялися ніякого мучительства, цар їx милостиво похваляє, і на будуче наказує їм твердо стояти, на ніякі намови і присипки польські і литовські не піддаватись і инші такі листи і присилки об'являти воєводам. Те ж саме потім повторити на адресу присутної старшини, міщанства і всякого чину людей.

Се що до вступної процедури. Що до самого урядовання-воєводам наказано відібрати від місії Бутурлина відомости про те, які міста, і поіменно які люди в них приведені до присяги-“щоб їм про се було відомо”. До гетьмана написати, щоб він в і д с е б е дав наказ “до всіх черкаських городів”-до козачої і міської старшини, аби стереглися неприятеля, за віру православну “стояли в прежней крепости”, з польськими і литовськими людьми ніяких зрадливих зносин не мали (ни о каком дурнЂ не ссылались), і про всякі новини доносили воєводам і гетьманові, а воєводи з свого боку повідомлятимуть гетьмана і городи, що у них у Київі стане відомо. Подібно мали написати воєводи і безпосереднє від себе до всіх черкаських городів. Безпосередніх зносин з старостами і державцями литовської сторони воєводам не вести: відповідати післанцям словесно, а листи відсилати до Москви і писаних відповідей не давати. Городи “Київської области” охороняти від наступу польських і литовських людей, і в порозумінню з гетьманом вести всякі воєнні операції против них і против Татар. Всяко пильнувати (беречи накрепко), щоб від московського війська (рускихъ людей) не діялося “Черкасам” ніякого “задору” ні кривд, винних “руских людей” карати за се немилосердно; а коли кривда станеться від Черкас (козаків) або міщан-мають їx судити і карати за порозуміннєм з воєводами “бурмистри з товаришами”-“тими що суд судять з бурмистрами”.

Важне місце в інструкції займає збудованнє нової кріпости для московського війська, як що не знайдеться такої відповідної готової. Воєводи мали роз'яснити сю потребу митрополитові і духовенству, козацькій і міщанській старшині і всім людям, що се в їх інтересах, зогляду на руйнування від литовських людей і від Татар, які доводилося Київу терпіти, поставити таку кріпость своєю працею і заходом “для своей избавы”. Воєводи мали вибрати місце, виготовити плян і прислати до Москви на затвердженнє, а саму будову: доставу дерева і всю роботу розкинути на саму московську залогу, і на козаків, міщан і на всю місцеву людність київської округи (уездных людей), “порозумівшися з полковниками, бурмистрами й війтами, так щоб то не було їм занадто великим тягарем”, але при тім щоб нікого й не поминено в тій роботі. Поставивши сю кріпость тримати ї в великій обережности, що вечера відбирати ключі самим воєводам: ключі від кріпости тримати першому воєводі, а ключі від міста-“острога” другому. Мати часті зносини з гетьманом, щоб неприятель не захопив несподівано. Тримати добру сторожу на заставах і мати пильну контролю над усякими приїзжими. Берегтися, щоб вони не принесли пошести з заражених місцевостей, розпитувати їx з усякою обережністю (“через огонь”) і підозріливих не перепускати; ніяких річей з заражених місць не дозволяти ні купувати, ні даром приймати, щоб не допустити яким небудь чином пошести до Київа і Київського уїзду.

Людей з місць не підозрілих допускати в Київ. Всіх новоприбулих звідки будь людей обовязати ставитися в “приказній ізбі”, і пильно розвідувати про них. Виходців з-закордону “руских” висилати до Москви, утікачів-кріпаків (з Московщини очевидно) не приймати, а кого знайдуть-видавати тим, що їx шукають; але тих, що прийшли в козацьку (черкаську) сторону “до прииманья” Бутурлинового-таких не видавати. Селян, що приходять з пограничних країв польських і литовських приводити до присяги і веліти їм осідати на “вічне життє” в Київській окрузі, але не близько від границі, записувати їx до книг і давати їм пільгу в податках, “на скільки літ годиться”, хто схоче іти до “руських городів”-не забороняти. Міщанам оселятися в містах, де хто хоче. Шляхті і пахоликам давати волю приставати на козацьку службу. Родовитих шляхтичів, які б просилися на царську службу до Москви, не затримувати. Але пильнувати, щоб не перепускати шпигів і зрадників ⁴).

Я спинився на сій інструкції, бо нею відкривалася нова сторінка публічного права-воєводського правління на Україні. Як ми бачимо, новим воєводам давались функції по перше-комендантів київської кріпости і московської залоги, по друге-охорони київської околиці (уїзду) і порядкуваннє певних справ, в її межах, і по третє-функції представництва московського уряду в розмірах всеукраїнських (козацької чи “черкаської” території): пильнування безпечности, українсько-польських і українсько-татарських відносин, і взагалі московських інтересів на Україні. З сього погляду інтересний такий пункт в закінченню інструкції:

“Будучи в Київі бояре-воєводи мають довідатися, які в черкаських городах (себто на козацькій території) були великі маєтности короля, арцибіскупів, ксьондзів, панів і шляхтичів-які городи і міста, яких панів поіменно, і скільки в тих маєтностях тепер селян і людей неосілих (бобилей), і скільки збирано з тих маєтностей на короля чи панів, яких поборів і податків-про все се бояре-воєводи мають написати докладно для відомости государя” ⁵).

Се було, очевидно, дорученнє секретне, воно стояло в звязку з проєктами оподаткування на царя, з переяславськими розмовами про описаннє на государя “королівських, панських і всяких міст” і т. ин. Але й загалом все отсе окресленнє компетенцій царських воєвод на Україні зроблено було без якого будь порозуміння з гетьманом. Інструкцію їм дано, не питаючись поглядів гетьмана і старшини, хоч вони вважалися представниками інтересів України й її хазяями-поскільки йшла мова напр. за проханнє заведення московського протекторату над Україною. Москва збиралась правити Україною не питаючи їx.

Одначе в перших же кроках воєводам прийшлося звернутись до підтримки гетьмана, коли прийшлося здійсняти царську інструкцію.

Сповняючи її, воєводи підходячи до Київа, від Бобровиці післали першу повістку митрополитові, полковникам і маґістратові, а другу виходячи з Броварів, 23 лютого (5 березня), і за три версти перед Київом, згідно з їx бажаннєм стріли їx полковники: новий Павло Яненко, і попередній Явтух Пішко, “котрого Павло перемінив”, і з ними коло 200 козаків і міщан. Потім з-півверстви перед Св. Софію перестрів їx намістник брацький Теодосій з духовенством, і з процесією провели їx до Софії. Тут стрів їх у брамі митрополит з печерським архимандритом та иншим духовенством і війшовши з ними до церкви, відправили молебень, а після того старший воєвода Куракин говорив промови відповідно наказові. Так обійшлася вступна. церемонія ⁶).