Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 74 (всего у книги 105 страниц)

“Згідно з наказом і волею в. високости я віддав листи адресовані п. гетьманові і п. канцлєрові,-спеціяльно листа найяснішого короля шведського до власних рук п. гетьмана. Оден і другий прийняли їх вдячно і навзаєм офірують свої щирі послуги в. високости і хочуть незмінно підтримувати заключену приязнь, просять тільки аби й. кор. вел. і ваша високість завсіди щиро до них ставились-а нехай бог карає і нещастє постигне тих які будуть з ними поступати инакше. Я на се відповів, що і король шведський і в. високість готові присягою потвердити, що не лицемірно, а щиро поступають і поступатимуть з ними. Потім (гетьман) покликав мене до себе в ночи і кілька годин говорив зо мною в присутности самого тільки п. Виговського. Головно се велів переказати: в. високости. Перше-аби король шведський не давав спокою королеві польському, але настоював на повному його усуненню. Друге-аби король прислав когось з своїх і зазначив, що він відступає їм ⁴)-а вони обіцяють йому, чого він забажає. Листа гетьманського до короля переслано в. високости: оба вони дуже мені то наказували і просили, щоб я в. високости віддав його до рук, але що се було неможливо, то я порадившися з доктором в. високости і пастором копильської церкви, як людьми в. високости найвірнішими, передав його через Волесковицького, покладаючися на бога, що він дійде до в. високости. П. гетьман наказував мені таїтися з тим листом від слуцького коменданта-бо він їм підозрілий, і таки признаюсь-не варт довіря; коли б ніяк не міг передати сього листа в. високости, просили мене аби я спалив його.

“Сказав я п. гетьманові, що наші бажання й інтереси спільні з їхніми. Він дуже зрадів з тих слів і сказав буквально так: “Отже коли об'єднаємось, підуть справи добре, добємося, що знову розцвіте слава божа, і церкви забрані у вас і нас будуть повернені! Бог поблагословить нас, і крім Бога не будемо нікого більше потрібувати. Тепер уже маємо по нашій стороні князя Ракоція-присяг нам союз; воєвода молдавський і мунтянський і хан татарський через своїх послів поновили і потвердили свою приязнь”. Се в моїй присутности. Але так я зрозумів, що (гетьман) зістанеться при Москві-поки заключить твердий союз з королем шведським-або польський король буде усунений. Універсали про незайманність Слуцького князівства мині дав, прийняв се князівство цілком у свою протекцію і заявив, що захистить його від кождого неприятеля-призначив уже на се два полки-Київський і Білоцерківський. Наказав мині, щоб негайно сповіщав його, коли б якийсь неприятель загрожував, і обіцяв що кожному дасть відсіч, ані на Москалів не буде дивитись. Взагалі свідчили вашій високости як найкращі почуття і п. гетьман і п. канцлєр і кілька разів повторяли проханнє, щоб до них були щирі”.

Наведу кілька звісток, в котрих справді можна добачати опіку козацького уряду над князівством Слуцьким.

В червні доносили київські воєводи цареві, мовляв стало їм відомо, що з Київа, Переяслава й инших Задніпрянських городів до литовських городів: до Слуцька й инших возять збіжже, мясо, рибу й инші запаси водою й сухопуть. Київські міщане ладять великий караван з Київа Дніпром-з 50 байдаків (судов) з збіжем і з ріжним товаром. Воєводи звертали увагу полковника Павла Яненка, війта і бурмистрів,– питали, чи се з їх відома київські купці возять збіже й инші товари до Слуцька й до инших литовських городів. Війт з товаришами пояснили, що дійсно київські люде возять збіже до Слуцька, також до Петрикова, Давид-городка і Кажан-городка, а з Слуцька приїздять туди торговці, закупають збіже і возять до Слуцька, а діється се за відомом полковника. Полковник на запитаннє воєводів відповів, що був на то гетьманський наказ: велено пускати з Київа людей з збіжем, а куди вони їздять, він того добре не знає. Тоді воєводи в тій справі звернулись до гетьмана, і гетьман і Виговський відписали, що після їх листу гетьман післав до Київа і до инших міст заборони, щоб не пускали людей зі збіжем до литовських городів ⁵). Але чи були видані такі заборони, зістається сумнівним, бо кілька місяців потім воєводи доносять, що експорт худоби і всякого товару в районі Припети іде далі як попереду, козацькі залоги Київського полку що стоять на заставах їx не спиняють, полковничий уряд тих торгових людей не стримує, а гетьман на пригадки воєводі нічого не відповідає ⁶). Хоча тут може бути загальне розходженнє в фіскальній політиці гетьманського і царського уряду, проте можна добачити і спеціяльну протекцію Слуцького князівства з боку гетьмана і пограничного київського полковника, котрому взагалі була доручена охорона інтересів Слуцьких маєтностей Радивилів. Дещо говорить в сім напрямі иншла звістка, до котрої тепер перехожу.

Підчас виленських переговорів, в вересні того року оповідав московським боярам слуцький купець Мартин Федорович. В Слуцьку стояла шведська залога, потім вийшла і скоро потім приїхав до Слуцька від Б. Хмельницького полковник Яненко-що його тепер звуть “Залога Слуцький”, з ним 6 хоругов кінних і 3 піші, козаки розложилися також по сусідніх селах. Міщане при Яненку цілували хреста на вірність цареві. Потім приїздили Шведи, але довідавшися, що в Слуцьку стоять козаки, поїхали назад.

Підкоморій Якуб Кунцевич при тім пояснив боярам, що шведська залога чинила кривди слуцьким міщанам, тому Богуслав Радивил вислав її з Слуцька і написав до Хмельницького, щоб він прийняв на себе охорону Слуцька й инших маєтностей Радивилів, і Хмельницькій прислав свою залогу.

Бояре зацікавились сим оповіданнєм і післали на звіди до Слуцька свого чоловіка з листом до Яненка. Післанець 11 (21) вересня повернувсь і розповів, що козаків у Слуцьку нема, а тільки “Німці”; його звели до шведського коменданта, одночасно був у того ж коменданта післанець від Хмельницького, сотник Ісай,-з чим він приїздив, післанець не міг довідатися. Комендант показував Ісаєві привезеного тим післанцем листа до Яненка-бо ніяких козаків ні Яненка нема. Ісай просив команданта, щоб він того московського післанця пустив не затримуючи, і дав післанцеві півзолотого на страву. Але його затримали на кілька день під арештом і пустили після того як поїхав той Ісай ⁷).

Зістається неясним, чи дійсно так були безпідставні оповідання купця Мартина, як виходило б з донесень московського післанця. Я думав, що оповідання сього Мартина, потвержені Кунцевичем, мабуть не видумки. В кожнім разі про козацький протекторат над Слуцьким князівством говорилось тоді богато; польний гетьман литовський Ґонсєвский в грудні (12 с. с.) оповідав Матвееву-що приїздив від царя схиляти його аби на соймі підтримував кандидатуру царя на польське королівство: “Гетьман Б. Хм. посилає до Слуцька урядникові Б. Радивила-велить йому називати Слуцьк своїм гетьманським-аби його ніхто не нищив; і пересилки від Б. Хм. безнастанно ідуть на Слуцьк-посилає тудою до шведського короля, кажуть, що їздить від Хмельницького чернець” ⁸).

Нарешті ще оден документ, цілком безсумнівний-се клопотаннє гетьмана перед царем за Янушеву вдову, сестру його невістки, за її маєтности в Виленськім воєводстві, що попали в московські руки й були роздані ріжним литовським панам, що поклонилися цареві. В березні 1657 р. він передав з В. Кикиним таку “чолобитню”: “Милосердна вдача в. ц. в. явна всьому світові, і я знаю, що хто лише під ноги милосердя в. в. припадає, тільки задоволений щедротою в. в. відходить. В сім і я і всі ми, вірні й зичливі слуги в. в., нераз переконалися, бо за кого тільки заступний і чолобитний лист до в. в. писали, завсіди не зачинені знаходили двері милосердя в. ц. в. Тому певні, що і сею чолобитною грамотою нашою знайдемо у в. ц. в. незачинені двері. Бо хто ж після бога може бути найвищим заступником сиротам і вдовам в государствах в. ц. в. як не ви-єдиний під сонцем православний государ і цар? Тому і ту зруйновану вдову княгиню Радивилову зволь в. ц. в. прийняти під милостиві свої государські крила-памятаючи службу її батька, колишнього воєводи Молдавської землі Василя, і своїми грамотами зволь привернути її маєтности, недавно випрошені у в. ц. в. маршалком литовським п. Завишею: Орлє, Заблудів, Любеч, Кейдани (і т.д.), а також королівщини: Бистрицю, Сейни (й т. ин.). А крім того благаємо й просимо в. ц. в. післати указа до своїх виленських воєводів, щоб вони вищеназвані маєтности віддали в володіннє тій зруйнованій вдові. Біг милосердний нагородить ту щедроту в. ц. в. довголітнім і щасливим панованнєм і побідою над ворогами-котрої ми в. ц. в. щиро бажаємо на всіх неприятелів” ⁹).

Примітки

¹) Малороссийского приказу ст. 5831/20 л. 60-лист Гуляницькому, з помітою: “А к переясловскому полковнику к Павлу Тетере гдрева грамота послана такова ж слово в слово, какова послана к полковнику к Григорею Гуляницкому с Василем Бopoдa(в)чeнкoм”. І друга: “ПриЂзд ко гдрю Запорожских Черкасъ”. В грамоті Нечаєві того ж 12 (22), з приводу його жалів на Богданова: “По нашему ц. в-ва указу посланы наши ц.в. д†грамоты с посланцы твоими: с Василем Бородавченком с товарищи, одна к нЂжинскому полковнику к Гр. Гуляницкому, а другая грамота к переяславскому полковнику к Павлу Тетере– и ты б тЂ наши грамоты взяв у них і послал тотчас к полковникам к Гр. Гул. і к П. Тет. с нарочными посланцы”-тамже л. 55.

²) Білгород. ст. ст. 386 л. 249-251, одписка без дат, одинока повна дата– що Стефанович має виїхати з Київа до гетьмана 2 квітня ст. ст., а приїхав до Київа очевидно десь скоро по 20-ім, себто в перших днях травня н. с.

³) Архив ЮЗР. III. VI с. 190, одинока подробиця, що може ближче орієнтувати в часі написання сього звідомлення, се згадка, що Ракоцій зложив уже присягу на союз-Се можна було сказати Шебеші після посольства; коли Стефанович, приїхавши до Чигрина, скажім, при кінці травня, говорив з гетьманом в початках червня, він міг щось таке почути від гетьмана з деяким прибільшеннєм. Коли ж думати, що мова про присягу Ракоція в вересні, тоді треба прийняти, що повернувши з своєї весняної подорожі до гетьмана, Стефанович був знову висланий до нього в тій же справі літом, і звідомленнє писане з сеї літньої подорожі, бо з тексту не видно, щоб Стефанович тоді довго просидів в Чигрині.

⁴) qiud ad ipsas praesiari (praestare?) velit, місце зіпсоване, перекладаю на здогад.

⁵) Білгород. ст. 386 л. 367.

⁶) Тамже л. 783, без дати-але результатом сеї одписки було поясненнє царського уряду з 17 грудня, що з огляду на перемирє з Польщею транспортів стримувати не треба, і гетьманові про се не писати-тамже с. 685.

⁷) Книги польського двору москов. польського фонду, кн. 88 л. 547-9 і 598-9 (звідомленнє місії Одоєвского).

⁸) Тамже кн. 90 л. 57.

⁹) Акты ЮЗР. III. с. 599 (лєґенда невірна), дата: в Чигрині 13 марта.

ПРОТЕКТОРАТ НЕЧАЯ НАД ШЛЯХТОЮ НОВГОРОДСЬКОГО ВОЄВОДСТВА, ОБСАДЖЕННЄ БУЗЬКОЇ І ДНІПРОВСЬКОЇ ДОРОГИ ДЛЯ СТИКУ З ПРУСІЄЮ Й ШВЕЦІЄЮ, УНІВЕРСАЛИ ГЕТЬМАНА ДО ЗАХ.-УКР. ЛЮДНОСТИ З НАГОДИ ЕКСПЕДИЦІЇ ЖДАНОВИЧА 31 ГРУДНЯ, “СТАРОБИХІВСЬКИЙ ПОРТ”– ГЕТЬМАНСЬКИЙ УНІВЕРСАЛ 15 БЕРЕЗНЯ. КОЗАЦЬКІ ПОРАДИ БІЛОРУСЬКІЙ ШЛЯХТІ НЕ ТРИМАТИСЯ ЦАРЯ, А ПІДДАВАТИСЬ ГЕТЬМАНОВІ, СПРАВИ КОТЛА І ДЕРИГЛАЗА.

Тепер от цікаво одмітити, що по тім як гетьман прийняв під свій протекторат Слуцьке князівство, Козаччина-може й не без порозуміння з Радивилами, в інтересах забезпечення їх володінь від Московських претензій, стала охоплювати їх з півночи своїми займанщинами. Початок положив ще Золотаренко, з порічь Сожи й Дніпра силкуючися поширити своє володіннє в поріччях Березини і Свислочи. Тепер, літом 1656 р. очевидно не припадково чуємо скарги про козацьке бушуваннє в Борисівськім повіті, на середній Березині, і в Минскім повіті-на горішній Птичи. А з кінцем року піднялася буча з приводу козацької експанзії в Новгородськім воєводстві, в безпосереднім сусідстві Копиля і Несвижа. Нечай, що правда заявляв, що він і козаки тут ні причім і бється між собою сама шляхта називаючи себе його козаками. Але в самих тих писаннях, котрі він мусів видавати на домаганнє польської шляхти (правдоподібно підтриманої в своїх претензіях також і московською адміністрацією– з огляду на перемирє), знайдемо доволі ясні вказівки, що Козаччина в дійсности не була непричетною до сього руху. Так на Різдво депутація новгородської шляхти добула від Нечая такі два документи, вписані до книг ґродських Новгородського воєводства ¹):

“Іван Нечай, полковник є. ц. в-ва войска Запорозкого, всим в-обец, а особъливе паном сотникомъ, осауломъ, атаманомъ и всему товарыству в пулъку моєм знайдуючым ся до ведомости доношу, ижъ зашла ²) овъде скарга од их млстей панов обывателей воєводства Новгородского, же разные своволники под тытулом войска Запорозкого а пулку моєго купы своволныє за Немном на розных местъцах збирают и незносные крывды людям невинънымъ чинятъ-через которыхъ сваволников войско Запорозкоє великую неславу поноситъ. Зачым з владзы ураду моєго даю моц и позваляю таковых сваволников яко непрыятелев зносит(ь), а людей пулку моєго упоминаю и под срокгим каранєм розказую, абы нихъто не важылъ ся наймнейшоє крывды чынит(ь) ихъ млстям паном обывателем воєводства Новгородского, под срокгимъ на горле войсковым каранєм. А для лепъшоє важъности тотъ мой универсал выдалем,-писан у Чаусахъ дня двадцат четвертого декабря року 1656”.

А далі такі “пункти”, списані вже польською мовою й підписані рукою Нечая і стверджені його печатю (подаю їх в дещо систематичнішім вигляді-в ориґіналі вони

списані, як то кажуть, “на коліні”):

“Відповідь на прохання ї. м. панів обивателів воєводства Новгородського, занесені через п. Лядинского, дана від мене Івана Нечая полковника війська й. ц. в. Запорозького. Перше-на жаданнє ї. м. п. обивателів висилаю сотника мого полку п. Івана Миткевича і з ним трьох товариства ³), а саме: пана Бушму, пана Форощу і пана Самійла Круковського, що мають там справуватись згідно з інформацією від мене даною. Друге-пану Станішевскому ⁴) визначаю час і місце-12 лютого в Чаусах. Третє-наказав я вчинити справедливість усім покривдженим, де що покажеться-пильнуючи, щоб усе відповідало слушности, в тім й. м. п. Міржевскому і п. Дибовскому дати справедливість на винних. Четверте-всім панам сотникам і товариству мого полку заборонити під горлом, аби не важилися (посилати) жадних чат і людей не затягали. Пяте-всім панам шляхті і всякого стану людям має бути вільний переїзд-чи до маєтностей своїх чи хто куди хоче з усякими товарами. Шосте-всякі купи, які б де небудь були під титулом війська Запорозького, а полку мого-взявши людей від п. Мурашки з поміччю воєводства Новгородського зносити і суворо карати, хочби й на горло. Сьоме-коли б кому не досить було з тої справедливости, тоді термін ї. м. п. обивателям дня 22 лютого за старим калєндарем, і я сам обіцяю чинити справедливість як над п. Станішевским, так і над иншими. Восьме-доходити справедливости у п. обивателів за забитого козака мого полку. Девяте-тих козаків що з Цєхановичом забрано до Несвижа, допевнятися щоб їх визволено, і тоді зараз їх карати відповідно до вчинків, хоч би й горлом, тільки допитатись, за що і з якої причини їx забрано до вязниці. Девяте і останнє-з людьми й. цар. м., з усіми обивателями воєв. Новгородського і з тими що прибувають з ріжних країв жити в згоді й любови братерській, не даючи ніякої оказії до неприязни, при тім послуги свої й. м. п. обивателям воєв. Новгор. офірувати і на взаєм просити зичливости для війська Запорізького, запевняючи лицарським словом, що від війська Запорізького найменшої оказії до незгоди не буде подано-аби тільки самі ї. м. були терпеливі і жадної оказії до неприязни не подавали”.

З сих резолюцій ясно видко, що фактично Козаччина доволі розгосподарилася в Новгородськім воєводстві. Єсть там сотник Мурашка з козацькими силами; “сотники і товариство” затягають людей в козацтво; якихось козаків поарештовано на території воєводства і забрано до Несвижа; від козаків шляхті трудно стало їздити навіть з власних маєтків, возити товари і т. д., і Нечай кінець кінцем не обіцяє ні вивести козаків, ні посилати їх туди, а тільки-пильнувати згідливого пожиття всіх трьох сторін: польської, московської і козацької.

Се був момент після воєнної конвенції України з Семигородом і волоськими князівствами (а фактично і з Шведами) і постанови про висилку козацького корпуса, під проводом Ждановича, до Польщі для її розділу між союзниками-при чім усю східню частину “до Висли” хотів забрати козацький уряд, і питаннє засвоєння й обсадження козацьким військом сих земель стало особливо актуальним. Приєднаннє Західнє-українських земель, обсадженнє бузької й дніпровської дороги на північ для стику з пруськими й шведськими володіннями, поширеннє Сіверської козаччини на північ і північний захід (формуваннє Стародубського і “Білоруського” полку) все се поставило на черзі ріжні стратеґичні, організаційні й адміністраційні питання. В звязку з ними мабуть ото й їздив Нечай до Чигрина в лютім 1657 р. Не ясно, чи в сей мент йому вже нарешті вдалося взяти до своїх рук сей каторжний “курник”-Старий Бихів, що паралізував сю козацьку експанзію. 9 (19) березня в листі до львівського маґістрату гетьман уже ставив їм перед очі “бихівську фортуну”, і в момент виїзду Нечая капітуляція могла вже статись-або бути річчю передрішеною. Може бути що Нечай хотів саме порадитися з гетьманом і писарем що до форми сеї капітуляції: пізніше Виговський підчеркував, що Бихівці присягли на те, що “ніколи тої фортеці кому иншому не піддадуть, але по-вік при війську Запорізькому оную заховати мають” ⁵), і се власне та формула, яка була висунена гетьманським урядом для сеї козацької експансії в той мент. Висилаючи Ждановича на захід, гетьман розіслав такого універсала: “Б. Хмельницький гетьманъ з войскомъ є. ц. в. Запорозскимъ-всемъ в-обецъ и кождому з-особна, кому о томъ ведати належить, вселякого стану и конъдыцыи людемъ, кому тулко сеє наше показано будеть писаньє, до ведомости доносимъ, ижъ мы посылаючы войска нашы Запорозскиє, жебы ся злучили з войсками князя є. м, семиградского и тамъ шлы где онымъ указано, теды упевняємъ ласкою нашою, же хтоколвекъ горнути се маєть до войска Запорозского, абы найменьшоє крывды не мЂлъ ни од кого, и нозначоный высланый наместникъ нашъ того постерегати маєтъ, жебы никому утяженья не було, хто пры ласце нашои и войску Запорозскомъ зостават(ь) будеть. Спротывных тежъ и войску Запорозскому не зычливых и не прЂличных (!) росказали смо громить.-Счо илачей не маєт быть над росказаніє наше. Данъ в ЧигирынЂ 31 декабря 1656 ⁶). t

Як бачимо, разом з операційним корпусом Ждановича розсилалися гетьманські намістники, що мали приводити місцеву людність під владу і зверхність гетьмана. Як видно з пізніших документів, вони мали заміняти собою польських управителів-воєводів і старост, переймаючи на себе їх функції, охороняти людність від військової і всякої иншої своєволі і підтримувати лад і порядок. Така ж акція, очевидно, мусіла розвинутись і в північних, білоруських аннексах, в звязку з загальними завданнями нової українсько-шведсько-семигородської ліґи. Козаччина поширювала свою територію, закріпляла її своїми залогами, волею і неволею переводила місцеву боєздатну людність в козацтво, приводила під свій протекторат шляхту і міста і при першій нагоді готовилася виполошити відси Москву з її претенсіями так само як і Польщу, і перетворити все в замкнене козацьке володіннє, оперте о Карпати і Балтик, звязане з новими союзними державами-Швецією і Прусією. Одержавши відомість про підданнє Старого Бихова Запорізькому війську український уряд видав такий цікавий універсал-недавно віднайдений І. П. Крипякевичем:

“Богданъ ХмЂльницкий гетманъ з войскомъ его царского велич. Запорозскимъ. Всъмъ вобець и кождому з-особна, кому о томъ вЂдати належитъ, меновите п. пувковникомъ, асавуломъ, сотником, атаманомъ и всей старшинЂ и черни Войска Запорозкого и вшелякого стану свЂцкого в местах, местечкахъ преложоным людемъ доносимъ до вЂдомости тымъ нашимъ писанемъ, и кому толко показано будетъ: іжь з волЂ божое упаметавши се шляхта, месчане и вси обивателЂ Старого Быхова цале и вЂрне поддали се под владзу и протекцию нашу и присегу виконали нам, же нЂгды южь нЂкому иншому тоєй фортеци не подадут, але по вЂкъ при Войску Запорозкомъ оную заховати мают. Видечи мы южь их щирую вЂрность, позволили смо купцомъ и мещаномъ києвскимъ-поневажъ портъ сотворил се-вгору люб самым ити, люб своих факторовъ посылат(ь) до Быхова и где колвекъ залоги нашЂ зстают, а вшелякими легкумЂнами и купецкими речами сухим путем и водою, як хто может. Пилно теды жадаєм и приказуемъ, жебы без вшелякого задержаня и гамованя всюди пропусчано так самыхъ, яко и факторовъ ихъ, мыт жадныхъ торговых и подачок абы у нихь не витягано, ведлугъ давныхъ привилеєв от королей наданихъ. А хто спротивныи был волЂ нашой и дороги тоєє имъ зборонял и мыто витягал, таковый кождый за найменшою скаргою срокго от нас караный будетъ,-іначей не чинечи. Дан в ЧигиринЂ 15 марца 1657 Богданъ Хмельницкий рука власна ⁷).

Судячи з того, що знаємо, київська громада не мала часу порушити сю справу з власної ініціятиви. Гетьманський уряд властиво давав їй від себе дорученнє занятись орґанізацією торговельного звязку з Ст. Биховом, і через Ст. Бихів з усею окупованою країною Горішнього Дніпра,-використовуючи, очевидно, тутешні торговельні шляхи до Балтійського моря. Коли се ми зіставимо з попередніми відомостями про торговельні звязки з Слуцьком, з тим що ми чули про шведські пляни бузького і горішнє-дніпровського торговельного звязку, з плянами торгу чорноморського (плян торговельного договору з Туреччиною, хронольоґічно й річево звязаний з сими шведськими плянами-котрих в обох випадках головним інспіратором був очевидно Немирич)-перед нами вирисується доволі ясно загальний образ (бідний деталями, але безсумнівний в головнім) сеї нової козацької експанзії та її увязки з новою ліґою.

Що з сього приводу балакалось, які перспективи українсько-московського конфлікту, війни і завоювань висувались перед очима козацької старшини, польської і української шляхти і міщанства на тлі сих плянів об'єднання українських і білоруських земель і утворення великої Українсько-білоруської держави, до певної міри можуть ілюструвати дві справи з приводу “зрадницьких балачок” про пляни Хмельницького. Перша виникла в обстанові конфлікту з Нечаєм літом 1656 р.

В серпні доніс цареві шкловський воєвода Яковлев про непевні річи, що говорив про гетьмана й військо сотник Нечаєвого полку Котел полковникові Самійлові Тихоновецькому. Бувши разом у Яковлева спитав сей Котел Тихоновецького: “Куди їдеш?” Тихоновецький відповів: “Їду до государя в полк”. Котел на се сказав йому: “Чекай, я тебе остережу в одній справі” ⁸). Потім зійшовшися з ним знову, викликав його з хати на подвірє й сказав: “Ніяк не думай їхати до государя! Государь пішов до Пскова, а король польський замирився з Шведом, і козаки зістаються при королі: посли цісаря християнського і богатьох королів помирили з козаками короля (польського очевидно), а котрі люде повиїздили (з Польщі) на государеве імя, тих усіх будуть стинати ⁹). Тоді зараз покажеться, яке то військо прийде на государя-козаків, польського короля й инших королів-що ні здумати ні зміркувати!” Козак Филип, що з ним приїхав, а був війтом у Переймі, також сказав Тихоновецькому: “Я тебе за твій хліб і сіль остерігаю: не їдь до государя в полки! Той козак Бородавка, що їде з моїм шурином від Хмельницького в двадцяти конях нібито в посольстві до государя,-їде не для посольства, а на те щоб провідати, скільки війська з государем, і де він стоїть. А що потім буде, сам побачиш”. І додав: “Для бога, стережись того!”

Тихоновецький не надумав нічого кращого, як офіціяльно переказати воєводі всі сі, дуже неясні, повні недоговорень натяки (я старавсь їx переказати можливо зрозуміло). Воєвода списав офіціяльний протокол ¹⁰) і переслав цареві. Котла посадив під варту, Филип утік до Чаусів. Царський уряд був видимо збентежений такою дурною пригодою, з котрою незнати було що робити. Котла наказано відставити “тайним обычаем ночью” під Старий Бихів до Хованского, щоб той передав його Нечаєві, запевнивши при тім, що цар зовсім не вірить сим наклепам на Хмельницького, нібто він змовляється з польським королем на царя. Виписано окрему грамоту такого змісту до Нечая і до гетьмана-Хованский мав її переслати Нечаєві з своїм дворянином, що мав відставити Котла до гетьмана, а Филипа Нечай мав постаратись відшукати і теж відставити до гетьмана. Цар докладно описував в своїй грамоті весь інцидент, запевняв гетьмана, що ні трохи не вірить сим балачкам, і наказував йому “учинить Котлу и Филипу наказаніе по своим правам, чтоб иным не повадно было такихъ воровскихъ смутныхъ и затЂйныхъ речей говорить” ¹¹).

Гетьман відповів на се таким листом: “Писав єси, твоє цар. вел., в своїй царській грамоті до нас про Івана Котла і Филипа, буцімто вони, а головно Іван Котел говорив перед Самуйлом Тихоновецьким у Шклові непристойні речі-нібито ми з усім військом Запорізьким з королем польським маємо помиритись і від твоєї високої і кріпкої руки відступити. Ми ж з всім військом тв. цар. вел. Запорізким і з усім православним народом Російським як раз присягли тобі єдиному православному на землі цареві вірно служити, так від тебе відступати ніколи не мислимо й не хочемо. А твоє цар. вел. покірно просимо: пустим словам і фальшивому наклепові не зволь вірити! Бо є багато таких, що такими порожніми словами й невірними вістками хочуть тільки прислужитися тв. цар. вел. Того Івана за його неправду полковник Нечай післав був до нас, і він був би від нас суворо покараний, але в дорозі, в Гомлі, він помер, сповідавшись і запричастившись-як ми мали відомість. Филипа веліли ми привести до нас, і він також дістане відповідну кару. Твоє ж цар. вел. ще раз просимо, низько чолом бючи: не вірь неправедним і маловірним словам про нас-бо ми з усім православним... (кінця нема) ¹²).

Друга анальоґічна справа виникла літом 1657 року. Смоленський шляхтич Яків Оловенецький, що називав себе Нечаєвим братом-в-перших, розповів в червні смоленському воєводі такі зрадницькі балачки Нечаєвого сотника Гаврила Дериглаза. Провівши з Смоленська до Борисова боярина Вас. Б. Шереметева, повертав він з сим сотником і в дорозі підчас почастунку почав той Оловенецькому радити, щоб переїхав з Смоленська до Чаусів. На запитаннє Оловенецького чому він уважає се за краще Дериглаз сказав: “Хіба не знаєш, що Хмельницький з'єднався з Турками, Кримцями, Шведами, Ракоцієм, Волохами, Мунтянами і з коронним військом, хочуть посадити на польськім королівстві Ракоція, а потім підуть війною на цареві городи-аж до Москви; а що цар жалує козаків соболями, тим їх не удобрить!” Оловенецький почав доводити, що Смоленськ не легко здобути-там богато війська і армати; Дериглаз на се відповів, що козаки Смоленськ обминуть і підуть на Москву єльнинською та рославською дорогою, тоді ті городи що лишаться в тилу однаково попадуть під їх руку, а похід буде скоро “перед Петровим днем” ¹³).

Як бачимо, се було доволі близьке повтореннє торішніх осторог Котла. Одно й друге конкретизувалося в порадах переїзжій шляхті” краще бути під зверхністю гетьмана ніж царя; Оловенецький, роблячи свій донос воєводам, взявся поїхати до Нечая і розвідатися що єсть під тим-користаючи з свого свояцтва з Нечаєм. Але що там довідавсь, і чи повернув з сеї розвідки, лишається невідомим.

Примітки

¹) Акты изл. виленскою комиссиею, т. 34 ч. 81 і 83. Другий документ без дати, але що був внесений до книг разом з першим, тим самим Самійлом Лядинским, що згадується в пунктах Нечая як представник новгородської шляхти, то можна прийняти за певно, що “пункти” дані були разом з універсалом, того самого дня, або в тих же днях.

²) В друк.: зошла.

³) trzech towarzystwa.

⁴) З дальших слів видко, що Станішевский був обжалований шляхтою, себто був одним з шляхтичів, що пристав до Нечаєвої Козаччини і наприкрився новгородській шляхті.

⁵) ркп. Чортирийських 3776-у Липинського, Україна на переломі с. 319.

⁶) Акты изд. вилен. ком. т. 34 ч. 82.

⁷) Записки тов. Шевченка 147 с. 75, з ориґіналу, також у замітці того ж Крипякевича “Вольний порт у Старім Бихові”, Науковий Збірник за рік 1929 (коментар).

⁸) “Дай мне сроку-постерегу тебе в одной мЂре”.

⁹) В сім очевидно й осторога: Тихоновецький, видима річ, належав до тих, що “перейшли на царське імя”, тому Котел і Филип й остерігали його, щоб не їхав до царського війська: Поляки з козаками діставши до рук таких “переїзжих”, будуть їx стинати.

¹⁰) Стовбець Малоросийського приказу ч. 5831/20, л. 61-3, ориґінал, підпис Тихоновецького по польськи.

¹¹) Царські грамоти до Хованского, Нечая і Хмельницького з днів 15 і 16 с. с. серпня, “Коканауз, в Инфлянтех”, брульони тамже с. 64-77.

¹²) Видано в Сборнику київ. ком. І с. 71, з помітою, що привезено сього листа від Хованского з-під Старого Бихова октобра 2 (друга цифра вирвана).

¹³) Польські справи 1657 року ст. І, ненум.

ШВЕДСЬКО-УКРАЇНСЬКІ ЗНОСИНИ, ПІДГОТОВКА СОЮЗУ-НАДІЇ ШВЕДСЬКОГО КОРОЛЯ НА ПОЛЬСЬКУ КОРОНУ ГАЛЬМУЮТЬ ПОРОЗУМІННЄ, ЛИСТУВАННЯ ГЕТЬМАНА З КОРОЛЕМ ПЕРЕХОПЛЮЮТЬ ПОЛЯКИ, ДАНИЛО ДОБИВСЯ З ЧИГРИНА, ДО КОРОЛЯ В СЕРПНІ 1656, ЙОГО ПОСОЛЬСЬКЕ ЗВІДОМЛЕННЄ, ВІДОМОСТИ РАКОЦІЄВИХ ПОСЛІВ ПРО КОЗАЦЬКІ ДОМАГАННЯ РУСИ ПО ВИСЛУ, ІНТРИҐИ РАДЗЄЙОВСКОГО І ЙОГО АРЕШТ.

Військова конвенція Козаччини з шведським королем все не виходила з того фактичного стану, якого набрала в 1655 р. під Камінцем, і перетвореннє її в формальний союз, що так бажала старшина, все не давалось. Причиною були всетаки мабуть найбільше ті ілюзії, що Карло-Ґустав далі мав щодо польського королівства. Боявся уступками козакам ослабити свою позицію у польських маґнатів; боявся козацькими спустошеннями викликати невдоволеннє у Поляків. Можливо що до сього прилучались і впливи Радзєйовского, котрого Карло-Ґустав скоро по тім, при кінці року, формально обвинувачував, що він йому зіпсував відносини з козаками. А при тім грали ролю-хоч і другорядну-технічні труднощі звязку з козаками. Данило висланий від гетьмана з пропозиціями військової помочи ще в місяці березні, застряг у Ракоція, не можучи собі знайти дорогу до Шведів-ні через Турецько-татарські землі, ні на Краків (де стояла шведська залога). В червні він кінець кінцем повернув назад до гетьмана з листами і вістями від Ракоція ¹) і тільки при кінці липня н. с. вибрався від гетьмана з новою місією до Карла-Ґустава ²). Сим разом він добився до нього і мав авдієнцію 29 н. с. серпня в Закрочимі під Варшавою. Листи привезені ним (маємо лист гетьмана до короля і другий до Радзєйовского, з датою 13 липня, в Чигрині), не містили в собі нічого конкретного. Гетьман жалувався “панові і шановному приятелеві свому”, що вже двічі висилав свої листи, але вони не дійшли до короля, і сим разом очевидно він пише дуже здержливо, рахуючися з такою ж можливістю. Тільки потверджує свою приязнь і запевняє, що не вважаючи на часті заклики шведських неприятелів (можливий натяк на Москву, на Польщу, на хана) він з боку свого війська не допустить нікому ніякого ворожого виступу против Шведів. Так треба розуміти сі досить загально постилізовані, але не безінтересні для нас фрази: “З поучень самої природи і з прирождених правил поведінки засвоїли ми собі: нікого не кривдити, а навпаки-з тими що добре до нас ставляться на-взаводи йти в приязни ³).