Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 68 (всего у книги 105 страниц)

15 (25) березня приведено до Смоленська двох чоловіка “шишів” (бандитів або розвідчиків), захоплених в с. Зверовичах. Було їх всіх до 300, вони забрали в селі збіже і майно, і пішли до Чаусів, а сих трьох з них зверовицький війт з селянами зловив, з усею волостю пустившися за ними наздогін, і відставив до уряду. На допиті сі бранці сказали, що вони козаки Нечаєвого полку з Чаусів, післав їх Нечай 300 чоловіка: 100 кінних і 200 піших з сотником Жуковським на села по збіже, а майна ніякого брати у селян не велів, і вони тільки годувались (“кормились”), а селян не грабували. Тільки в дорозі сотник Жуковський з своєю сотнею пограбували якогось московського чоловіка, взяли коня, а чи брали якісь річи, того не знають. Потім Жуковський пішов під Мстиславль, а в суботу 15 (25) березня Нечай велів йому бути в Чаусах.

Тогож 15 (25) одержано в Смоленську нового рапорта від Мещеринова: 14 (24) з'явився той же Жуковський в Горах і Горках, з нововисланими козаками, вони розбивають по дорогах, бють і грабують міщан і селян, так що вони розбігаються.

16 (26) привезено до Смоленська побитих салдатів з Шкловської волости: вони проважали арештантів зо Шклова до Смоленська, але на дорозі по сей бік Зверович наїхали на них козаки, трох салдатів забили, двох тяжко порубали, а шість невідомо де пропали. Супроти того воєвода вислав до сих загрожених місць, для охорони людности, роту салдатів і сотню тамбовських козаків, наказавши старшині з свого боку козаків не зачіпати і до бою приводу не давати ⁷).

З сього приводу другого дня, 7 н. с. квітня спішно вислало другого наказа Лопухину і Кузьмину; маючи його в чернетці, з поправками самого Алмаза Іванова, першого з думних дяків, можемо добре уявити собі рефлекси сих вістей в урядових кругах і їх ніякову позицію супроти гетьмана (я тому подаю його текст з зазначеннєм цікавих поправок і з покороченнєм нецінної фразеології. “Як почнете говорити з Б. Хм. в наших справах (зачеркн.: гетьман почне, натомісць надписано в горі) і помітите в гетьмані Б. Хм. (зачрк. і в Черкасах) якісь шатости, і він почне говорити вам задорні річи: мовляв писав йому полковник І. Нечай ⁹), що від наших людей чиняться обиди і смертні убійства, з городів їх висилають, і таких прикростей їм терпіти не можна,-то ви розговорюйте ¹⁰) гетьмана всякими способами. Нехай спамятає православну християнську віру ¹¹), свою обіцянку і клятву (зач.: за непорочною Христовою заповіддю) і нашу государську превелику ласку; нехай стоїть при своїй обіцянці твердо, як почав нам служити вірно, так і далі того нехай тримається. А на смутні, воровські писання і слова нехай не піддається, і не вірить. Відмовляйте його від шатости всякими способами ¹²). Бо за полк. Нечаєм виявилось богато воровства, як то було написано в наказі вам, а потім і в грамоті нашій ¹³), і се він закриваючи своє воровство пише вигадки на наших людей ¹⁴).

Далі розповідається зміст одержаного 26 березня від Б. Репнина листа Нечая, де він скаржиться, що богато козаків побито і пограблено і пропало без вісти, і подає реєстр таких безвістних-очевидно складаючи се на московських людей. З сього приводу Лопухину доручається звернути увагу гетьмана, що в самім же реєстрі Нечая значиться, що сі козаки пропали в під'їздах під Ст. Бихів, під Слуцьк та инші неприятельські городи, инші їздили по здобич і провіянт, вони могли зникнути від польських чи шведських людей, “нема на кім того питати”. Царські люде козаків не чіпали, одначе для певности, з огляду на сей Нечаїв лист, цар вислав певного дворянина, щоб розслідити сю справу, і коли дійсно виявиться, що царські люде робили щось лихе козакам, вони понесуть відповідну кару. Але з свого боку Лопухин повинен вирецитувати гетьманові всі ті козацькі ексцеси описані в останніх донесеннях Репнина: наїзд на Зверовичі, вчинки сотника Жуковського і т. д. Нехай гетьман велить зараз же вивести козаків з Могилівщини до решти, а Нечая укарає за військовим правом і надалі ніякого уряду йому не дає ¹⁵).

Примітки

¹) “а иные собрався приезжают вновь”.

²) “Добро де огонь в ту пору тушить, покамЂста поломя не распалаетца, а как де огонь распалаетца, и в ту де пору тушить тяжело. А тому де мы могилевскому воеводе учиним первую штуку”.

³) Так в ориґ. тут і нижче: “великоможного”, може вельможного.

⁴) “выпьем де про польского короля здоровье”.

⁵) “Дарить де мнЂ вас нЂчем, и взгляня де на саблю: Вод де одна у меня сабля. И он де Еуфимъ ему сказалъ: Волочимся и с своими саблями, на твоем де жалованье челом бьем”.

⁶) Одписка воєводи Ю. Репнина в Сибир. пр. 1467 л. 89-90, оповіданнє кап. Є. Козинського л. 91-95.

⁷) Сибир пр. 1467 л. 96-7, поправки на чернетці, як бачимо, дають нам змогу краще війти в психольоґію уряду: первісний різкий тон потім помякшили.

⁸) Тамже л. 99-104.

⁹) Сі слова про Нечая дописані.

¹⁰) В розумінню: заспокойте.

¹¹) Про віру дописано.

¹²) Сю фразу дописано.

¹³) Се про грамоту (додаткову) дописано.

¹⁴) Дописано.

¹⁵) Тамже л. 105-8.

СВЯТОЮРСЬКА РАДА І АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ УКР. ПОЛІТИКИ: ОПОВІДАННЯ ВИГОВСЬКОГО, НЕГАТИВНЕ СТАНОВИЩЕ ДО ПОЛЬЩІ, РОЗРИВ ПЕРЕГОВОРІВ-ЛИСТ ТИШКЕВИЧА ДО ГЕТЬМАНА. ВІДНОСИНИ ШВЕДСЬКІ Й СЕМИГОРОДСЬКІ.

Лопухин одержав сі останні накази вже виїхавши з України і відвіз їx назад до Москви.

З наведених вище оповідань Виговського перед Портомоиним вирятовується перед нами перспектива козацького збору і разом з тим великої ради, що збереться на Росаві коло св. Юра, себто в перших днях травня н. с., і вирішить питання біжучої політики: відносини до Польщі, Москви, шведського короля, Ракоція, хана, питання звязані з проблємою Західньої України і Білоруської займанщини, пляни лютої боротьби з дезертирством, з виходами за московську границю і т. д. На превеликий жаль не маємо ніяких відомостей про сі наради й повзяті ухвали-але не помилимося, коли в тих напрямах, якими пішли сі справи після ради, будемо бачити результати її директив-вислід становища, занятого на сій раді більшістю старшини.

В відносинах до Польщі рада очевидно заняла цілком неґативне становище і дала різкі директиви свому урядові в сім напрямі. Так приходиться думати, порівнюючи приязні тони супроти Яна-Казимира і його партії, що лунали в українсько-польських зносинах всю зиму, з відпорною позицією супроти всяких проєктів відновлення старих державних звязків, взятою гетьманським урядом після ради. Вона дуже різко відбивається від приязної позиції занятої до Польщі Москвою, але очевидно– не могла бути взята тільки з духу опозиції московській політиці. Дещо можна було б зложити на той факт, що уряд Яна-Казимира в сім часі перестав бути такою фікцією якою став був в осени. Тоді козацький уряд міг тішити себе надією, що під фірмою Яна-Казимира він зможе фактично правити в колишніх провінціях Річипосполитої (в Західній Україні з-окрема). Тепер політична сила Річипосполитої очевидно відроджувалась, і треба було рахуватися з відновленнєм її претензій на Україну.

Але ще більше треба, очевидно, покласти на рахунок змін у взаєминах ріжних течій серед самого козацтва (головно старшини, очевидно): над течіями угодовими, компромісними, шляхетськими взяли перевагу напрями, ґрупи й верстви більш радикального і непримиренного настрою щодо старого шляхетського режіму. Приходиться думати, що ті течії, які вступали в таку різку й тверду боротьбу після смерти Богдана, звели між собою герць уже на росавський раді в формах більше лагідних і парляментарних, ніж потім, але все таки досить рішучих, і дали на якийсь час перевагу твердому і непримиреному курсові супроти шляхетської Річипосполитої.

Можна мати поважні сумніви в своєчасности такого курсу в тодішніх обставинах. В той мент, коли Польща шукала компромісу з Москвою, а одночасно і з козаками, а козацькі політики вже свідомі були своїх принціпіяльних розходжень з московською політикою і московським режімом, для них мабуть корисніше було балянсувати між Москвою і Польщею і виторговувати певні політичні концесії і від Москви і від Польщі. Мабуть тільки сею дорогою могло бути здобуте поширеннє козацької території на Захід і Північ, що було основним політичним завданнєм моменту для козацьких політиків. Тільки сею дорогою могли вони поставити запору забаганкам московського централізму на Україні.

Рішучо ж відвертаючись від Польщі і відкликаючись до православних почувань московського царя як свого єдиного протектора, вони тим самим віддавали себе з руками і ногами на ласку московського уряду. Вони можна сказати-провокували його на всякі політичні експерименти над Україною.

Правда, у них був в запасі Карло, був Ракоцій-але позиція Ракоція була дуже хистка супроти Польщі (точніш-супроти маґнатів-прихильників), а з Карлом Москва була вже в стані війни, і всяке приятелювання, договори, чи навіть зносини з ним, Москва вважала актом нельояльности (не кажучи, що відносини самого війська до Ракоція і Карла і погодженнє їх претензій іще не дійшли до кінця). Балянсувати і провадити політичний авкціон між Швецією і Москвою було далеко тяжче, ніж між Москвою і Польщею. Момент коли Москва і Польща, претендуючи на протекторат над козаччиною, стояли між собою в відносинах формально-приязних, а инколи доходили до фактичного порозуміння й союзу-був далеко сприятливіший, виїмково-сприятливим для політики авкціону.

Але очевидно-сі моменти в козацьких кругах приймалися не в аспекті відносин зовнішніх, а далеко більше-відносин внутрішніх. Політика залицянь з Польщею і відновлення політичного звязку з нею трактувалася серед козацтва як проґрама партії-назвім її шляхетсько-старшинською чи польською, і сю політику поборювали її противники як партійно-шляхетську. Побіда над нею мала означати перемогу елєментів демократичних над панськими-так можна міркувати оцінюючи сей поворот в світлі пізніших явищ.

Гетьман і його канцлєр мусіли рахуватися з сею перемогою і прийняти директиви непримиренців. Вони дали сим непримиренцям переконатись самим в неможливости московської політики, що хоче рішати з Польщею долю України, не питаючи козаків. Тактику діскредитації московської політики, поведену в другій половині року гетьманом і його писарем-їх заходи коло виявлення “московської зради”-треба оцінювати також не тільки в аспекті відносин закордонних, але як арґументацію проти політики домашніх непримиренців.

Але в даний момент гетьман і писар виконали директиви непримиренців, винесені на росавській раді. Причіпившися до якогось посольства, гетьман зірвав переговори з Річпосполитою після ради-десь в середніх днях травня. Про се довідуємось з лементного листу Тишкевича до гетьмана козацького, писаного 25 травня (н. с. очевидно) з Крутка; на жаль він захований в дуже дрантивім московськім перекладі, що місцями цілком загубив значіннє поодиноких фраз, так що ми тільки дуже загально можемо перекладати його зміст. Проте повний крах польсько-українських переговорів констатує він все таки виразно, і тим інтересний.-

Ясновельможний, милостивий пане гетьмане війська Запорізького, мій многомилостивий пане і брате! ¹). По тім як післанці мої повернулися від в. м., м. м. п. ²), я теж повертаю до Войславич, мешкавши перед тим в Крутку. Що в. м. із військом Запорізьким, прихилившися на той з'їзд, що король й. м. і Річпосполита хотіли через нас, добрих приятелів в. м., урядити на обостороннє добро-і в. милости з військом Запорізьким і Річипосполитої, тепер його в проволоку зволив (пустити)-тому нехай буде бог суддєю! Всяка жичливість ³) показана і показується вашим милостям від короля й. м., і тепер уже дарма винуватити Річпосполиту: щиро вона хотіла погодитися з в. м., і хоче,-але в. м. силоміць відкидаєте ласку божу і приязнь короля і Річипосполитої! Що ж робить? Перед богом неба й землі свідчимося, що щиро, вірно й правдиво й охоче старались ми про згоду і спокій-що міг статися твердо. Ваші ж милости бажаєте якогось неспокою-бо ті справи, що в листі до короля і до мене в. м. написані-недорічні! Що посли не повернулися, то й з'їзду не треба?! Хто хоче бути вірним підданим королеві й Річипосполитій, може і без тих посольств бути! 300 літ військо Запорізьке було в опіці королів, панів своїх, не вимовляючися посольствами, але тепер нещасливі часи то принесли, що коли хтось згоди не хоче, посольством вимовляється. Нехай мене бог скарає, коли я в тім завинив, але самий жаль і добро всього християнства велять мені писати до в. м., як до певного приятеля і брата. Нехай би кров християнська більше не розливалася і не тішилися тою нашою незгодою чужі народи. На решті-бійтеся й суду божого! Живши на світі не жити, ївши хліб дати його людям-річ добра. Так і Август імператор говорив: “Бувши на світі не бути” ⁴). А дух святий через мудреця рече: “При всіх достатках, хочби й монархом всього світа бувши, морем і землею володівши, се ніщо коли душу свою запропастити”. Тому в Войславичах ще почекаю дальшого рішеная в. мил.” Далі оповідаються перемоги Поляків над Шведами, посередництво цісаря для замирення Польщі з Москвою, жичливість хана до короля і т. д. ⁵).

Таким чином приводом для зірвання переговорів Хмельницький виставив неприїзд якогось посольства. Яке се посольство? Мабуть з польської сторони. Насувається гадка, що може се був як-раз неприїзд Лянцкороньского: гетьман заявив образу, що головний комісар не приїхав до нього. Але настоювати на сім здогаді, розуміється– не буду.

В відносинах до шведського короля і Ракоція український уряд продовжує лінію “прихильно вижидаючої” політики. В тиждень по св. Юриї гетьман пише листа до Ракоція і воєводи Стефана, дякує за прихильність показану його післанцеві до шведського короля (мабуть Данилові), решту переказує устно через Стефанового посла, з котрим сей лист посилається.

Пізніший лист до швед. короля, 3 липня може дати поняттє про загублені листи Хм. з травня і червня.

Примітки

¹) Такої титулятури від польського воєводи наш гетьман ще досі не сподоблявся!

²) Далі я пропускаю тих “моїх милостивих панів”, котрими вщерть переповнений лист.

³) Се місце в перекладі попсоване.

⁴) Признаюсь, що значіннє сих афоризмів мині самому не дуже ясне.

⁵) Сибир. прк. ст. 1636 л. 598-601, в актах посольства Скоробогатого (видно лист був з ним пересланий цареві); дата: “дан с Крутка на выезде мая 15 дня 1656-го”.

ЛИСТ ПАТР. НИКОНА ДО МИТРОПОЛИТА. ПЕРЕМІНА КИЇВСЬКОГО ВОЄВОДИ-ІНСТРУКЦІЇ НОВИМ ВОЄВОДАМ 1 (11) ТРАВНЯ. СЛІДСТВО В БІЛОРУСЬКІЙ СПРАВІ, РЕАБІЛІТАЦІЯ НЕЧАЯ, ФОРМАЛЬНЕ ЗАЛАГОДЖЕННЄ МОСКОВСЬКИХ ЖАДАНЬ І ФАКТИЧНЕ ЗАХОВАННЄ БІЛОРУСЬКОЇ КОЗАЧЧИНИ.

В відносинах українсько-московських небезінтересно насамперед відзначити ситуацію на церковній ділянці-позицію московського патріярхату супроти київського митрополита. 10 (20) травня 1656 р. патр. Никон виписав йому благословенну грамоту-чорновик її, з інтересними виправками заховався в актах пізнішого процесу патр. Никона ¹); я подаю сей текст в скороченню, але з зазначеннєм цікавіших виправок. “Б. м. великий государ Никон всеї Великої, Малої і Білої Руси патріярх-любому в Духу синові Сильвестрові Косову, митрополитові київському, галицькому (зачерк.: екзархові св. трону константинопольського) мир божий і наше благословеннє. Безнастанно маючи в гадках Христову заповідь любови, схотіли ми написати тобі, улюбленче, аби ти заховуючи заповіди євангельські показував відповідну (зач.: синовську) любов і нам (зач.: пастиреві твому), та зчаста (зач.: знаючи як ми тебе щиро любимо як сина нашого в Духу і бажаємо знати про добре життє твоє) сповіщав нас про твоє здоровє. Про нас же знай, що ми з ласки божої здорові і маємо добру надію на будуче. Щодо тебе бажаємо, аби завсіди молився за здоровє в. государя нашого (зач.: користно полагоджував всі його справи, які там у вас) і підтримував відповідну приязнь з київськими воєводами й. ц. в. (зач.: згідно з повеліннями й. ц. в-ва). Бо воля ц. в-ва має добре виконуватися скрізь, всім християнам на втіху-тож і ти (зач.: улюблений в Духу сину) щиро, добре і безтурботно (немятежне) її виконуй. Будь здоров” і т. д.

Конкретне в сім етикетальнім писанню, як бачимо-порада згідного пожиття з київськими воєводами і пильного виконування царських бажань без яких небудь заперечень. В стилізації звертають на себе увагу повичеркувані вирази, які могли б виглядати занадто фаміліярно і занадто нагадувати на залежність (“синівство”) митрополита від московського патріярха. Никон підчеркував свою зверхність над українською церквою в своїм титулі, вичеркував екзарший титул митрополита, що нагадував його залежність від царгородського патріярха, але не вважав потрібним дуже налягати на підрядне становище митрополита супроти себе, як московського патріярха (вичеркнено вираз: пастир). Відносини невиразні, переходові, їх різче оформленнє як супроти гетьмана так і супроти митрополита відкладалось на пізніше. Смерть гетьмана і митрополита в наступнім році дала для того добру нагоду.

В тім часі перемінено київських воєводів. На місце кн. Ф. Волконского 29 квітня н. с. київське воєводство дано окольничому Андрію Бутурлину, що ходив з гетьманом в походи 1654 і 1655 рр., а в товариші йому придано дяка Василя Герасимова, на місце Андрія Немирова. Дано їм при тім наказ, з датою 1/11 травня-він заховався в повнім тексті і відкриває ріжні небезінтересні подробиці з практики сеї московської експозитури” ²).

Починається з поучень, як належить прийняти від попередників фортецю, залогу, припаси-все списати і прислати се звідомленнє до Розрядного приказу. Далі інструкція щодо заховання обережности і безпечности: держати варту, висилати вістунів на розвідку; на випадок облоги наказати людям мати в фортеці хати, комори і всякий припас, але без певних вістей про неприятеля людей до фортеці не збивати, щоб не мучити їх непотрібно тіснотою і не приводити до шкід і утрат.

“Пильнувати гостро, щоб городські люде ³) жили в городі і в острозі згідно з давнішими царськими наказами; без дозволу царського виселятись не дозволяти. Городи для ярини і токи для збіжа тримати не близько від городу і острогу, Щоб від них не було якоїсь шкоди городові. Пильнувати, щоб у Київі в місті (“на посаді”) і по селах в Київськім уїзді не було ніякого розбою, злодійства, шинкування, ні розпусти (“блядни”), ні гри (“зерні”), ані якогось іншого “воровства”. А хто буде розбивати, красти, шинкувати, промишляти розпустою, грою, тютюном-таких брати на допит, і коли будуть на них докази, брати на муку” і т. д. (125).

“Завести об'їздчиків, щоб об'їздили безнастанно вдень і вночи вулиці й провулки, аби в Київі в городі й острозі в гарячі дні люди не палили в хатах ні в лазнях і пізно з світлом не сиділи. Для печення хліба і варення страви веліти ставити печі в городі і місті, не близько від забудовань, обгородивши їх від вітру, щоб від огню в Київі було безпечно. А по дворах, в будовах веліти тримати літом бочки з водою на випадок пожежі” (126).

“Коли приїздять до Київа якісь люди з городів московських, українних чи сіверських до своїх свояків або для якогось промислу, вони повинні заявитися в приказній ізбі, а не заявившись аби ніхто ні в Київі ні в слободах у нікого не жив. Тих приїзжих і прихожих людей записувати до книги поіменно: імена, по батьку і призвищу, звідки, до кого і в якій справі приїхав. Тих хто їх знає (“знатців”) кликати і ставити з ними на-віч, розпитувати; а у кого таких знатців не буде, тих допитувати докладно, роздавати на поруки, під записи, на випадок воровства і зради. А у кого поручників не знайдеться, таких тримати в тюрмі до закінчення слідства-аби (таким чином) не приходили до Київа і Київського уїзду з Литовської сторони і з городів боярські холопи, злодії, розбійники та інші воровські люди” (129).

“А заставним головам (начальникам застав) наказувати пильно, щоб поза їx заставами і вартами ніхто з-за границі не приходив і не прокрадався ніяким чином. Бо коли недбальством тих голов і вартових пройде або переїде за границю який небудь зрадник, будуть вони в великій опалі від государя, понесуть велику кару без ніякого помилування. Також пильнувати гостро, щоб до Київа і до Київського уїзду і до інших, Сіверських городів з Литовської сторони ніякі люди відку не приходили” (130).

Коли приїдуть до Київа купці з Черкаських городів для торгівлі, позволяти їм торгувати всякими товарами на Гостиннім дворі, за попереднім царським наказом. Тільки вином (горілкою) і тютюном торгувати не позволяти, завертати вино і тютюн назад, і попережати, щоб з вином і тютюном на продаж більше не приїздили, бо як приїдуть знов, тоді їм бочки порубають і тютюн попалять. Але якогось безчестя, грабіжу або чогось лихого з ними не робити. А в Київі всяким людям оповістити гостру заборону, аби від литовських людей ніхто не купував вина і тютюну, ні дурно не брав ⁴).

В питанню білоруськім гетьманський уряд взяв тактику саботажу, не доводячи до гострого конфлікту, але й не спішачи здавати своїх позицій. Антін Жданович з московським сотником Сивцовим занялися старанною перевіркою обосторонніх обвинувачень. Почали від Ніжина як полкового міста; розшукали Івана Дорошенка і зробили йому допит-як се він зважився кинути на призволяще Новий Бихів? Дорошенко виправдувався тим, що йому дав такий наказ Василь Золотаренко, заступаючи небіжчика брата (до призначення Нечая): він прислав йому устного наказа через ніжинського сотника Михайла Бердичівського, щоб він кинув армату й запаси і вертав з військом. Дав при тім зрозуміти, що приводом до такого наказу послужили вісти про бунт в козацькім війську (вище, с. 1156 наведені в оповіданню Самовидця). Зазначив, що властиво не було ніяких причин відступати-“військо не бунтувало, готове було стояти, запасу всякого було досить і було що їсти, але велено відступати”; Дорошенко вже на власну руку, з великою бідою вивіз армату. Се потвердив Бердичівський й инші старшини, що були при тім як Золотаренко давав свій наказ: Петро Забіла, Григор. Кобилецький та инші. Жданович признав Дорошенка в нічім неповинним-“так сказав: мені безвинного карати нема що, чоловік він правий”. Одначе всетаки лишив Дорошенка в вязниці, поки гетьман порішить сю справу за зібраними відомостями ⁵).

Слідство з приводу Федора Константиновича дало небезінтересний побутовий образок. Константинович пояснив, що він був давніше в лядській службі в Литві, а потім перейшов до Запорозького війська з 6 хоругвами і пішов через Копись до гетьмана Хмельницького. Коли він в Кописі став на передмістю, запросив його до себе тутешній московський воєвода Толочинов, а підчас тої гостини прийшов лист від могилівського воєводи Репнина, і в нім наказ Константиновичу їхати до царя до Москви. На се Константинович відповів, що він їде не до царя, а до гетьмана, а гетьман як схоче, то може від себе відіслати його до царя. Та після сеї гостини напало на нього московське військо і з ним козацький сотник Василь Дрозд, або Дроздович, і Константинович, мовляв, бився з ними більш боронячися від їх збройного нападу, а людей копиських не чіпав. Дрозд же доволі образово представляв, як він припадково в дорозі бувши заночував у Кописі і рано хотів виїздити, коли побачили людей, що тікають до міста з сіл: биті, кріваві, ранені й мучені, і воєвода місцевий його затримав: “Почекай, давай спитаємо, що се за люде і хто їх бив”. За тими людьми прийшли під місто 6 хоругов Константиновича і Дрозд їх питав. “Хто вони і які люде? чи государеві, чи війська Запорозького? відки й куди йдете? чи маєте грамоту від цар. величества чи від й. м. пана гетьмана”. Але Константинович на се сказав: “На що вам грамота? Я вам таку грамоту покажу, що дехто і з замку не вийде. Яке вам діло, куди я йду і де я був?” З сім почав наступати на місто і бити людей. Воєвода запросив його до замку і став частувати і старався його в мягких словах опамятати, щоб він не бив царських підданих. Але Константинович на воєводу тільки “фукнув” і пішов до свого табору, а другого дня почав знову наступати на місто, так що воєвода мусів попросити салдатів з міст инших, і прийшло до справжнього бою. Константинович відбивавсь і відійшов оборонною рукою, а підчас слідства виступає в Борзні, очевидно-в складі Ніжинського полку. Жданович вислухавши тут його свідчення, очевидно признав їх за вдоволяючі й лишив Константиновича на волі ⁶):

Приїхавши до Чаусів 19 н. с. травня, Жданович оповістив про свою місію по сусідніх містах, де стояли козаки, щоб усі хто має якусь скаргу, приходили до нього, і скликав всю старшину і товариство. Вони запевняли, що ніяких насильств за ними нема, навпаки-вони гостро забороняють своїм людям всякі насильства і кривди; за те на жаданнє Ждановича подали довгі реєстри кривд від московських людей; се забрані коні, вози, гроші, одежа, зарубані, спалені, замучені чоловіки й жінки ⁷).

22 н. с. перевів Жданович допит над самим Нечаєм що до його титулу; вище я наводив се, що Нечай показав універсал і листи гетьмана, де його титуловано полковником білоруськім, і Жданович тільки на будуче заборонив йому вживати сього титулу, а за попереднє не наложив ніякої кари-підчеркує Сивцов.

В справі заміни московських залог козацькими Жданович прийняв оправдання Нечая, що він тим чином тільки відновляв залоги Золотаренка. Не ясно, чи Золотаренко вивів був їх на московське жаданнє, а Нечай відновив. Чи Золотаренко не виконав московського наказу з 26 с. с. травня, і московські воєводи скористалися з смерти Золотаренка і виводу козацьких залог за правління його брата під впливами поголоски про бунт серед козаків, і поставили московські залоги, а Нечаєві було доручено поставити козацькі залоги скрізь де вони стояли за Івана Золотаренка. Се друге здається мені правдоподібнішим. В кождім разі Жданович прийняв до відома, що Нечай виконував тут гетьманський наказ, але велів повиводити козацькі залоги з Могилева і Могилівського повіту, і з инших повітів включно з Чаусами. Одначе все дальше показує, що се розпорядженнє про вивід робилося більше для московських слухів, як для козацьких.

Приноровлюючись до московських норовів, для сатисфакції московських воєводів, Жданович велів забити кіями на смерть кількох чоловіка з приводу московських скарг на розбої і грабіжі. Запитав Нечая, чи се з його наказу чи відомістю, чи з відома й наказу його сотників козаки нападають на місцевих людей, на царських післанців, на московські залоги, місцевих селян намовляють до себе приставати і т. д. Нечай відповів, що він навпаки суворо, під карою смерти, забороняє робити які небудь насильства, а салдатів не бито, тільки виведено з залог і заступлено козаками. Тоді Жданович розіслав козаків на місця скарг-разшукувати тих, що робили ті грабіжі і насильства, і другого дня приведено до нього 12 чоловіка, що з ріжних полків пішли на розбій: жили по лісах і рабували. Жданович допитував, з чийого наказу вони розбивали? чи не наказав їм того Нечай або його сотники? Сі бандити заперечили: “Не наказував нам того ні пан Нечай ні сотники Нечаєвого полку, і ніхто з них не знав про той розбій і шарпанину нашу-навіть про нас самих ніхто не звав і не відав, що ми тут зібралися з ріжних місць полку Ніжинського, Миргородського, Полтавського і вибравши з-поміж себе старших тим займалися”. Жданович велів двох старших з них, з Ніжинського полку повісити і “на останнім ступню шибениці” коли їм уже мотузка на шию клали ще раз запитав їх, при Сивцові: чи Нечай або котрий сотник знав про їх учинки або їм наказував? Відповіли, що не знав і не наказував ніхто, і ні пан Нечай і ніхто инший нічого не знав. Повісивши їх Жданович велів решту їх товаришів, 10 чоловіка, бити в два кії нещадно “так що вони ледви чи житимуть потім”.

В справі відібрання царських грошей від могилівських міщан Нечай пояснив, що він тих самовільників розшукав, відібрав у них усе заграблене, а самих провинників засудив був на кару смерти, але міщане і салдати, що від них потерпіли, не хотіли, щоб за них людей вішали: заявили, що вони з ними помирились і видали їм на те посвідку на письмі. Приїхавши під Могилів, Жданович з Нечаєм кликали до себе воєводів, аби вони приїхали або когось прислали, щоб вислухали всіх тих що поз'їздилися з жалями на московських людей, а хто має жаль на козаків-нехай теж іде й свідчить. Але воєвода відказав, що самому йому їхати не личить, а післати нікого не має, до козаків же претенсій ніхто не має, і конець кінцем запросив приїхати до нього. Супроти того Жданович з Нечаєм 20 н. с. травня поїхали до воєводи, але тут знову стали випоминати Нечаєві, що він не пошукав винних в відібранню царських грошей. Нечай повторив те що говорив Ждановичу: що він винних відшукав і засудив був на смерть, але ж самі жалібники випросили їх від смерти і дали їм на те посвідку; се посвідчили самі салдати. Тоді воєвода почав на жалібників кричати: “Що ж ви скурві сини, скаржитеся тепер на полковника, коли помирились?” І велів їx арештувати, але Жданович з своєї сторони виявив не меншу ґалянтність супроти воєвод: не вважаючи, що справа була вже начебто ліквідована, він трьом участникам проголосив кару за військовим правом”-велів бити киями нещадно.

По сім ще кілька день трівав суд на обидві сторони: в скаргах на козаків і на московських людей. Двох сотників Жданович велів арештувати супроти обвинувачень поставлених їм, а третього, Жуковського-за те що допускав в своїй сотні своєвільства, до убийств включно,-засудив на смерть, і потім стято йому голову прилюдно на майдані.

В закінченнє, 30 н. с. травня, скликано козацьку раду і на ній оголошено наказ: всім козакам українським, з полку Ніжинського і Чернигівського вийти з Могилева і Могилівського повіту, і з инших своїх давніших осель, згідно з волею гетьмана. Полковника Нечая Жданович признав неповинним в піднесених против нього закидах: у всіх справах він себе обілив. Додатково поставлено раді запитаннє: чи правда, що Нечай католицької віри, як се йому закидають? На се всі зібрані однодушно відповіли, що се неправда: він віри православної християнської ⁸).

Таким чином, московській стороні дано всяку можливу сатисфакцію-але фактично Могилівську козаччину не зліквідовано. Гетьманський уряд мабуть сподівався, що цар задоволиться показаними йому знаками льояльности, і Нечай, віддавши на кару кілька підрядних людей, як побачимо-далі повним ходом повів поширеннє Козаччини. Але сі надії були даремні, і царський уряд далі настоював на новий ліквідації білоруської козаччини, викликаючи тим сильне роздраженнє Козацтва і особливо старшин.

Примітки

¹) Видав її відти Макарій в XII томі своєї праці, ст. 103.