Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 54 (всего у книги 105 страниц)

“Що більше-обіцяємо вам, як тільки побачимо з вашої сторони щире заспокоєння,-допустити всіх вас-людей воєнних до прероґатив шляхетських і наділити маєтностями Річипосполитої-з вакансій. Людей менших, що пильнують сільського господарства ¹)-по тім як вийдуть свободи постановити на самих легких чиншах від ріллі і затягів і навіки вчинити свобідними. Зіставити за ними шинкуваннє і свобідний виріб пива і горілки. До всього того панів дідичних конституцією коронною приведемо (з'обовяжемо).

“А хоч не маємо сумніву, що сю нашу батьківську заяву приймете вдячно і з великою охотою виберете таке користне для вас і потомків ваших на вічні часи заспокоєннє,-так знову перед богом і цілим світом заявляємо: Коли ви погордите такими великими вільностями, яких вам ніхто на світі, хочби не знати кому піддалися, напевно не позволить,-тоді вже не ми, але ви самі будете тяжко відповідати перед богом за дальше розливаннє невинної крови, забираннє християнських душ до вічної неволі і останнє знищеннє країв руських! Коли ж ту пропоновану з батьківської любови ласку хочете вдячно прийняти, тоді негайно нам дайте знати, аби ми військо наше, сполучавши з ордами Татарськими, де инде могли обернути. А щоб до всіх ся відомість дійшла, велимо той універсал наш по містах і ярмарках і по церквах руських розпублікувати”.

Універсал дійсно був досить поширений, хоч може не стільки по торгах і церквах, скільки в шляхетських кругах, що з великою трівогою прийняли сей акт королівської демаґоґії, яка могла-річ ясна-відбитися не тільки на маєткових інтересах панів-дідичів України, але втягнути в орбіту подібних же вимог і жадань сільські і міські маси инших провінцій ²). Про якийсь відклик з українських кругів нічого не чуємо. Хоч Поклонський пише, що наслідком сього універсалу полковники прислали свою депутацію до короля потай Хмельницького,-се очевидно не правда. Ґоліньский записуючи сей королівський універсал, навпаки підчеркує, що козаки погордили ласкою королівською, не прислали на сойм ніяких послів з покорою, не хочуть опамятатись у своїм завзяттю і своєволі, “живучи по тиранськи”, збирають війська і все більше приймають до себе людей ³).

Тим не менше соймові стани були збентежені. Допущеннє козацької старшини до шляхецтва і наділеннє маєтностями-се ще півбіди. Але зламаннє пропінаційного поміщицького права на користь підданих-свобідне не тільки вареннє, але й шинкованнє меду й горілки. Нічим не обмежене право пробутку козаків по шляхетських маєтностях-все се на погляд шляхти і маґнатів була не допустима демаґоґія. Можна жалуватися, що сю трівогу постарався роздмухати і використати в своїх інтересах Януш Радивил, щоб дістати мандат на переговори з козаками. Сойм постановив взяти справу в свої тверді руки, не дозволяючи королеві-як то він пообіцяв у своєму універсалі-що небудь накидати дідичам. Вибрано було величезну депутацію з обох палат на зредактованнє, по замкненню сойму, інструкції для переговорів з козаками, і комісію при гетьмані, що на підставі сеї інструкції мала перевести трактати з козацьким військом. З сенату на виробленнє інструкцій делєґовано Януша Радивила, коронного канцлєра, литовського підканцлєра (за недугою канцлєра?), останнього представника Руси в сенаті Максима Березівського (Бжозовського) колишнього товариша Кисіля, тепер воєводу берестейського, й ин., а між делєґатами посольської палати бачимо Юрия Немирича і Станислава Бєньовського-пізніших авторів Гадяцької унії ⁴). Комісарами при гетьмані на переговори з козаками визначено з сенаторів Березівського і Кр. Тишкевича, звісного нам реґіментарія, автора “угодового” листу до Хмельницького 28 березня (се може вказувати на деякі звязки між тим його першим виступом, пізнішим універсалом короля і сею соймовою комісією). Між делєґатами від шляхти бачимо Д. Житкевича коронного інстиґатора (прокурора), королівського фактотума, що за свідоцтвом Ґоліньского дійсно їздив потім до козаків у сій справі. Звертає на себе увагу цілий ряд шляхтичів з України: крім Немирича Ян Аксак стольник київський, Андрій Мощеницький ловчий київський, Юрий Мрозовицький писар земський (київський), Кр. Кордиш чашник браславський, П. Домбровський ловчий браславський і т. д.-і полковник М. Зацвіліховський, колишній комісар козацький і приятель Хмельницького ⁵).

Справу рішено тримати в найбільшім секреті. Як члени редакційної комісії так і комісари для переговорів присягли тримати в повній тайні зміст інструкції і не викривати меж можливих уступок козацьким домаганням, не вести переговорів сепаратних комусь одному, або кільком, через яких небудь третіх осіб-посередників. Переговори мали вестися з Хмельницьким, а не минаючи його, іменем короля і Річипосполитої разом, і навіть-ратуючи авторитет короля і фактичне уневажненнє його універсалу сею соймовою конституцією представляти справу так, що він був властивим автором сеї постанови і своїм авторитетом змусив сойм її прийняти. Так само негайно повідомити про сі переговори хана, підчеркуючи, що Річпосполита тим виконує його бажаннє замирення з козаками, і що сі переговори вестимуться тільки з козаками, без Москви, з наміром одірвати козаків від Москви і приготовити спільними силами війну против Москви. Просити хана, щоб він з свого боку вплинув на Хмельницького-післав до нього своїх послів намовляти його до замирення з Польщею, по можности з участю післанця від комісарів. Одночасно через якусь певну особу, по части втаємничену в зміст інструкції, підготовити ґрунт у київського духовенства, і через нього-у Хмельницького, і так коли буде умовлений час і місце, способи переговорів і впровадження комісарів під охороною війська,-відкрити самі трактати.

В них мати на меті як основний принціп-привести річи, наскільки се буде можливо, до передвоєнного стану. Тому не відкривати відразу всього можливого, а годитися спочатку на найменше, а потім поступати “торгом, потроху більше”-особливо в таких питаннях які дотикають католицької реліґії, цілости Річипосполитої, маєтностей і вільностей шляхетського стану.

Умови намічалися такі:

Обостороння амнестія для всіх учасників.

Реліґія грецька відновляється в її правах, не порушуючи прероґатив католицької і не касуючи унії. Повертаючи православному духовенству всі маєтности що йому належали, треба добиватися, щоб католицька реліґія користувалася на Україні всіми правами як перед війною. Коли ж ніяк не можна було б добитися прав для деяких, чи для всіх монаших орденів, то в крайности згодитися, але з тим щоб їх маєтности не переходили до православних осіб, а вернулися до фундаторів: до короля і до шляхетських родів, а самі кляштори й костели перейшли в розпорядженнє біскупа київського. Так само з маєтностями уніятськими. Так щоб вільно було католицьким монахам і уніятам продавати свої маєтности на козацькій території.

Козакам відновити їх вільности і привилеї, і для більшої ваги, коли б козаки того бажали, включити в копіях до Volumina legum, збірки законів Річипосполитої.

Число козаків всіми силами старатися зменшити як тільки буде можна, і в сій справі особливо вживати інтервенції хана, представивши йому, як небезпечне для нього самого велике число козаків. Обстоювати число білоцерківське, за крайнє вважати зборівське, але в ніякім разі його не переступати. Козаки мають мешкати як перед війною тільки в королівщинах, в староствах Київського воєводства по Зборівську лінію: на мешканнє їх в шляхетських маєтностях не згоджуватися ніяк. Коли не можна буде вдоволити їх одним Чигринським староством, можна дати староство Корсунське, Черкаське і Кремінчук з приналежностями. Коли й на се не пристануть, в крайности згодитись іще на Канівське і Богуславське староство-не зразу, а по одному, торгуючися, відступати, а все для того, аби добитися щоб козаки не мешкали по шляхетських маєтностях, а переписалися до тих 5 (коли не може бути менше) вичислених староств. Там нехай поділять ґрунти між собою, і козаки реєстрові нехай то тримають доживотним правом за привилеями королівськими. Нехай служать з того замість якої небудь платні, і платять податки Річипосполитій– принаймні від тих підданих котрих там будуть мати. Мід, пиво, горілку можуть варити на свою потребу, але не шинкувати. Сам Київ можливо виключити, або принаймні старатися, щоб козаків у нім мешкало як найменше. На “уділ” або “відріз удільний” ⁶) яких небудь маєтностей або Диких Піль не годитися ніяким чином.

Митрополит має дістати місце в сенаті, перед світськими сенаторами (себто після католицьких біскупів); надаваннє (митрополичого уряду) належить королеві. “Пан Хмельницький” має бути воєводою і заразом гетьманом Запорозьким і матиме місце в сенаті “при воєводах”. Надаваннє сього уряду повинно належати королеві, а коли б козаки на се не годились, то нехай військо обирає на уряд гетьмана-воєводи 4 кандидатів, і одного з них король буде “подавати” своїм привилеєм, корогвою і булавою.

До гонору і прероґатив шляхетських може бути допущено що найбільше 6000 осіб: військо само їх вибере і подасть, а шляхецтво буде надане королівським привилеєм, затвердженим соймовою конституцією.

Захованнє договору віддається під контроль і патронат князя семигородського і хана кримського, але вони мають пильнувати його “мирними способами: посилаючи своїх послів і комісарів в невеликому числі” (не військовими експедиціями себто!). Ближче слідити за виконаннєм умов мають постійні комісари, в рівнім числі від Річипосполитої і від війська Запорізького, а голову сеї парітетної комісії буде призначати король. Вона буде засідати від сойму до сойму в Київі і розбиратиме скарги і претенсії в справах персональних і маєткових, але не має присвоювати собі функцій соймиків і сойму, а тим більше-елєкції короля.

Коли б козаки вимагали присяги на захованнє договору, то присяга має бути обостороння: кожна сторона вибере, хто має з противної сторони присягти. Як би зажадали присяги самого короля-відговорювати їх від того всякими способами, нарешті віддати то на волю самого короля; хіба якби від того могло розірватися все замиреннє, дати згоду і на присягу короля, тільки з тим застереженнєм, що то він вчинить добровільно, для згоди, з любови до повірених йому народів.

Заставників з польської сторони козакам непотрібно, бо там між ними буде мешкати шляхта, скорше Полякам належали б заставці з їx сторони. Але як би домагалися конче, нехай будуть з двох сторін, тільки тримати їх в третіх руках: у кн. семигородського, яко християнського володаря, коли не можливо се-тоді у кримського хана.

Се замиреннє має обняти союзників Річипосполитої-кн. семигородського, господаря молдавського і мунтянського. Натомість треба всяко добиватися, щоб зараз же, при замиренню наступив розрив козаків з Москвою, а якби вони з огляду на зложену присягу не годились на се, то в кождім разі мусять зараз випровадити Москву від себе, з городів, і позволити своїм охотникам іти з коронним і татарським військом на війну з Москвою. Самі можуть зістатися спокійно, тільки дати свобідний перехід до Московської держави військам польським і татарським.

На можливі видатки сеї комісії передбачається потреба в грошах до 300 тис. золотих ⁷)-нa те щоб “уняти собі” хана, Хмельницького, старшину татарську й козацьку, “тому що козацька старшина позискана великими датками Москви”.

Остання редакція сеї інструкції була списана “в останніх днях червня”, як значиться на її ориґіналі, що переховується тепер в бібліотеці Чорторийських (ркц. 402 с. 51-60); її підписали Радивил, канцлєр Кориціньский, підканцлєр І. Сопіга, М. Березівський, підскарбій королівський Богуслав Лєщиньский, каштелян Вельопольский і 5 послів, між ними Ю. Немирич, А. Мясковский стольник галицький і З. Житкевич коронний інстиґатор.

Вони дали нам міру того, що маґнатська і шляхетська Польща вважала можливим дати в такий критичний момент, супроти демаґоґічних заходів короля-в повнім розриві з ним, під грозою московської окупації і перед перспективою нової грізної війни-шведської. Рівняючи королівський універсал-виданий ним в хвилі коли він майже махнув рукою на польську корону-ми бачимо як сі вельможно і шляхетно уроджені крок за кроком обтинають його обіцянки і з усею силою дійсно стягають усе до відносин передвоєнних. Одно чого не жалували-се широкого ушляхетнення козацьких верхів. 6000-се ж цілий колишній козацький реєстр! Наділити таку масу шляхетськими дипльомами, дати їм відчути свою приналежність до пануючої верстви, свою причетність до шляхетських привілєґій-сей замисел був дуже серйозний і по свойому радикальний; коди б його вдалося перевести в життя, він міг би мати в нім чималі наслідки. Старшинська верства фактично сама потім, без королівських привілеїв проробила сю дорогу і утворила їх фікцію “заднім числом”, але на се пішло майже ціле століттє. Коли б був переведений такий формальний акт, як се задумував король і комісари в 1655 р., і потім, в 1658 поновили сю ідею Бєньовский і Немирич в Гадяцькім акті, хто зна-чи діференціяція козацтва не наступила б значно скорше.

На певного чоловічка, що мав би через київських духовних приготовити ґрунт для переговорів у гетьмана, вибрали Федора Виговського, писаревого родича, що давніше служив реєнтом київської ґродської канцелярії. Якийсь Ростокора в Клевани розповідав в серпні, що сей Виговський був в тих сторонах у нього 8 серпня, їдучи від гетьманів коронних до Хмельницького з королівським листом, де мовляв король просив його змилосердитися над Річпосполитою: “Ти мене зробив королем і скинути можеш, коли схочеш, бери що хочеш, хочби й до Висли, тільки поможи мені против моїх неприятелів, бо крім Бога і тебе, і війська твого, не маю помочи ні звідки” ⁸). Так в аспекті тодішнього шляхетського роздраження на короля-між иншим і на його залицяння до козаків, переказувався зміст сього листу, котрим король “все пробачав і все позволяв” участником козацької ребелії.

Потім 18 н. с. серпня сей Виговсккий дійсно з'явився в Київі і заїхав до господи старого Виговського, писаревого батька1). На запитаннє київських воєводів заявив, що був з жінкою на Волині і відти їздив до Вигова, на батьківщину, а тепер приїхав до Київа-побачитися з ріднею; у гетьманів не був і ніяких листів від них немає. Але воєводам донесено, що він їздив до Польщі, і полковникові Яненкові признався, що має листи від гетьманів до Хмельницького і до инших людей у Київі. Яненко на запитання воєводів сказав, до він тримає того Виговського у себе під доглядом, але листів у нього без гетьманського наказу взяти і розпечатати не може; 27 н. с. серпня піде з своїм полком до гетьмана, за його наказом, і тоді забере з собою і Виговського з його листами. Про се було донесено цареві і він післав Бутурлину указа розвідатися у гетьмана і Івана Виговського, з чим той Федір Виговський приїздив і які листи привозив. Результатів сеї розвідки не знаємо. Відповідь гетьмана на місію Ф. Виговського мабуть не була така неґативна, щоб не продовжити переговорів. Так можемо судити з сеї записки Ґоліньского: “І. м. п. Житкевич, інстиґатор коронний, був висланий до козаків і до Хмельницького, щоб притягти їх до корони польської; він мав для того уповаженнє і повновласть на замиреннє і т. д.” (с. 787). Але про місію Житкевича не знаємо таки зовсім нічого.

Примітки

¹) Копія Тайнера: людей цивільних, що пильнують господарства, копія Поклонського: міщан і людей сільських.

²) Друкований в польськім ориґіналі в збірці Міхаловского ч. 326, в латинськім перекладі в збірці Тайнера Monumenta Poloniae III ч. 489, в московськім перекладі, з копії пересланої Поклонським і з його ж очевидно коментарем-в Актах Ю.З.Р. XIV с. 624. Крім того відомо кілька невиданих копій по ріжних збірниках-у Ґоліньского с. 749, ркп. Оссолін. 1453 с. с. 398,-тут він датований як і у Міхаловского 4 травня, в копії Поклонського 7 травня, в копії Тайнера 26 квітня. Слів про публікованнє по церквах, що читаються в копії Михаловского, нема в инших копіях.

³) При сій нагоді він пускається в підсумки козацького повстання, небезінтересні як відгомін того що балакалося під сю пору: “Козаки Запорозькі з холопством спустошили костелів і кляшторів з ораторіями на всій Руси і Україні, як рахують-на 30 тисяч. Тіла померших з гробів добували і свиням та псам на жир кидали, як світських так і духовних людей розкидали, инших до Турок і Татар в неволю запродали: запрудили ними землі Турецькі, а ніхто не ратував вітчини грошима й людьми-воліли гинути.

“Міста і Русь підчас зимової війни просили милосердя у пп. гетьманів коронних, піддавались і присягу складали на вірне підданство королеві і Річипосполитій. Кількадесять міст було таких що їм показано ласку-прийнято від них присягу. Але .вони знову зрадили, збунтувались і обіцяли козакам, що при них будуть стояти-їм піддалися, а наших Поляків (козаки) де могли дістати побивали, на містечка наїздили і грабували-с. 750.

⁴) Підписа Бєньовского на ориґіналі інструкції нема, так що не знати, чи фактично він брав участь в її складанню.

⁵) Volumina legum IV с. 230-l.

⁶) Слово се написано не ясно-odrez, чи щось инше, але ясно про що йде мова: щоб гетьман не претендував на якусь територію “як на відрізане удільне панство” своє, як висловлювалися в 1648-9 рр.

⁷) У Кубалі III с. 296 800 тис.-очевидно похибка друкарська, бо в ориґіналі словами-trzy kroć sto tysiecy.

⁸) Теки Нарушевича 148 ст. 483, лист якогось Тарновского невідомо до кого з 13 серпня.

⁹) Акты Ю.З.Р. XIV с. 883.

МІЗЕРНИЙ СТАН ПОЛЬСЬКОЇ АРМІЇ, ЗАХОДИ КОЛО ПОЗИСКАННЯ ПОМОЧИ ПОРТИ І ОРДИ. КОЗАЦЬКИЙ УРЯД ПЕРЕБИВАЄ СІ ЗАХОДИ ДИПЛЬОМАТИЧНИМИ І ВОЄННИМИ ЗАСОБАМИ, КОЗАЦЬКЕ ПОСОЛЬСТВО В ЦАРГОРОДІ, ПОРТА ЗАБОРОНЯЄ ХАНОВІ ВОЮВАТИ КОЗАКІВ, ХАН НАСТОЮЄ НА ПОХОДІ, ОРДА РУШАЄ НА КОЗАКІВ, СЕРПЕНЬ 1655.

Одночасно з сими плянами “уняття” Хмельницького і козаків що займали польських політиків в травні-червні, робилися своєю дорогою заходи коло мобілізації против них Орди, що лишилася властиво одиноким засобом боротьби з Козаччиною. Травневий сойм (від 19 травня до 19 червня) в орґанізації оборони лишився майже безрезультатним і для скріплення польського фронту на Україні не дав нічого. Польська армія була в цілком мізернім стані, і вся надія була на Татар. Весною виправлено до Царгорода Войцеха Бєчиньского-забезпечити собі прихильність Порти і впливи на хана в напрямі підтримки Польщі против козаків і Москви ¹). За ним поїхав до Криму Яскульский-підіймати Татар, що обловившися ясиром вилежувалися дома і не памятали своєї обіцянки-з травою ставитися знову на Україні, помагати Полякам кінчати козаків ²).

Але козацький уряд не без успіху перебивав сі заходи, з одного боку страшачи Крим і Порту московськими експедиціями і перспективою сухопутного наступу, з другої сторони манячи Порту обіцянками підданства, військової помочи і т. д., і підкріпляючи сі заяви відповідними дзвінкими арґументами. Козацьке посольство, що пішло до Царгороду в травні з Шагін-аґою ³) і проробляло там свої дипльоматичні операції одночасно з Бєчиньским, мало далеко більше успіху ніж він (тим більше що король виправив свого посла на сухо, без грошей, з огляду на свій порожній скарб). Порта незадоволена з того, що Татари підтримуючи Поляків, накликають тим козацькі походи на море, вона конче хоче помирити Татар з козаками,-писав цісарський аґент з Царгорода в 20-х числах квітня. А місяць пізніше висловляв гадку, що Туркам удасться справді перевести се замиреннє; козацьке посольство прийнято краще ніж польське, і козацькі посли користуються з сього доброго настрою, щоб поправити долю Лупула: їм дано побаченнє з ним, і вони стараються вернути йому коли не господарство, то хоч свободу ⁴). Післанець єрусалимського патріярха Грек Федор, що їхав разом з послами Хмельницького-Романом і Якубом і з тим самим Бєчиньским, росповідав потім в Москві, що козацьким послам були від султана дарунки і корми великі, а польського посла відправлено з нічим: султан зажадав від короля наперед харачу, і в такім разі обіцяв йому поміч своїх васалів. А до гетьмана, відправляючи його послів, знову післано того ж Шагін-аґу з великим супроводом, щоб відводити козаків від Москви. Вони виїхали з Царгороду 20 н. с. липня і 4 вересня приїхали до Умани-там лишився Роман з Шагін-аґою, а до гетьмана післали до Галичини Якуба з двома Турками з Шагінового товариства,-взяти інструкції що до з'їзду і переговорів. Турецькі пропозиції сей Федір представляє так, що султан пропонував гетьманові відставши від Москви, бути васалєм Порти так як воєводи молдавський і мунтянський ⁵).

Аґенти Ракоція доносили свому панові на початку червня з Царгороду, зі слів свого турецького конфідента, що козацьке посольство поставило султанові такі “безстидні” умови: Порта має віддати гетьманові Камінецький санджак, а Львів-иньшому достойному чоловікові (чи не Радзєйовскому часом?), за те гетьман буде платити султанові 30 тисяч талярів щороку і приведе в підданство також Польщу. Посли говорили, що здобудуть Камінець самі (не потрібуючи турецької сили), бажають тільки бути під турецьким протекторатом ⁶).

22 липня вони пишуть: Козацькі посли виїхали минулого понеділка ⁷), зовсім не з такими відповідями, яких вони собі бажали. Робили заходи коло звільнення на свободу Лупула, але не добились нічого. Польський посол виїхав вчора, каже що у всіх справах дістав повне задоволеннє ⁸).

Сим разом можемо в деякій мірі провірити сі оповідання й документально, бо заховалися листи султана і “яничарського баші” післані гетьманові з його послами.

Се та досить голосна в історичній літературі грамота султана, що попалася Костомарову в 1878 р. в актах московського архиву загран. справ і зробила на нього таке сильне вражіннє, що він з чисто московського становища осудив славного гетьмана як зрадника ⁹)-тим часом як його антаґоніст Карпов ¹⁰) доводив, що Хмельницький не робив ніякого секрету перед московським урядом з своїх зносин з султаном, тому нельояльности йому з сього привода закинути ніяк не можна (вище я згадував уже, що з сього обвинувачення Хмельницького в зраді Карпов зробив потім обвинуваченнє против самого Костомарова).

Султан повідомляв гетьмана, що посли його Роман і Яків принесли від нього поклін і віддали грамоту, де гетьман скаржився султанові на хана за те що він злигався з Ляхами, Уграми й ріжними народами наоколо Козацької землі і воював її, переступивши свою присягу. Через те, бачучи наоколо себе стільки ворогів гетьман мусів покликати до помочи Москву. Тим не менше, згідно з давнішими своїми листами він прибігає під опіку султана і просить оборони, згідно з давнішими обіцянками його. На се султан висловляє готовість дальше тримати козаків в своїй опіці як вірних і жичливих слуг. Попередній візир ставився до них неприхильно, “не відчиняв дверей їх послам”, але тепер, вирозумівши з грамоти гетьмана всі обставини, султан бере козаків в оборону і оповіщає про се всіх своїх підданців, щоб вони се знали і не підносили на них своїх рук, як вірних і жичливих, більше ніж які инші, султанових служебників. Від гетьмана султан жадає, щоб він не пускав своїх козаків на турецькі землі і стримував від морських походів козаків московських. За се султан боронитиме його від усіх неприятелів, стадає йому на те присягу і від Хмельницького жадає, щоб він з усім військом Запорозьким також присяг йому на вірність. Наказує йому жити в згоді з усіми васалями Порти: з Кримом, Молдавою, Мунтенією й Угорщиною. На знак своєї ласки посилає з Шагін-аґою, що їде з козацькими послами, шість кафтанів для гетьмана, аби їх щасливо носив і султана памятав.

Костомаров каже, що ся грамота була післана в місяці вересні; не можучи провірити сього його свідчення, констатуємо що приблизно так воно в кожнім разі мусіло бути.

В Криму, як ми бачили вище, настрій був дуже не воєнний. Коли приїхав Яскульский з грошима для всеї кримської верхівки, се значно поправило її настрій на користь Польщі: він мав дорученнє виплатити калзі-султанові 3 тис. талярів, нуреддінові 2 тис., Сефер-казі 1500, скарбникові 300, і т. д. ¹¹). Але опозиція таки не вгавала, і казали, що сам калґа, по досвідах останньої кампанії відмовляється іти знову. Товмачі московських послів “чули в Бахчи-сараю від Татар і Євреїв, що прийшло до Криму від польського короля сім чоловіка шляхти-були у хана на посольстві-просить король війська против Запорізьких Черкасів. і цар посилає калґу, а калґа відмовляється, йти з Поляками на Черкасів не хоче: боїться, що Поляки не матимуть сили, а цареві каже, ніби то тому не хоче йти, що в степах скрізь заступили дорогу Черкаси, і пройти не можна. Про се тепер у царя рада з мурзами й аґами, сам хан задумує йти, але скоро тому походові не бути-хіба іще як розвідає, що буде у Черкасів з Поляками, а польські гінці не відправлені, і про відпуск їх ще не чути” ¹²).

В липні прийшов уже звісний нам посол від султана з наказом-не воюватися з козаками, щоб не накликати їх походів на турецькі землі. 7 серпня н. с. оповідав московським послам в Криму Маметша Сулешов: Приїздив з Царгороду від султана чауш з грамотою до Мегмет-ґерая, щоб він на Запорізьких козаків війною не ходив, тому що Б. Xм. і все Запорізьке військо присилали до султана послів, щоб він їx прийняв у підданство і мав їх у своїй опіці так як Волоську державу– боронив від Кримців і Поляків, і султан їх в підданство прийняв, післав гетьманові і всьому Запорізькому війську корогву і булаву, а ханові і польському королеві написав-щоб козаків не воювали. “Одначе Магмет-ґерай таки піде з польским королем на козаків війною, тому що козаки люди зрадливі, польському королеві і Кримові зрадили і тепер козакам після такої їх зради ні в одній державі не вірять” ¹³). З другого боку їм ставили на рахунок напади на Крим, що велися нібито під фірмою Донських козаків, але, як підозрівали в Криму-з намови і з участю Запорізького війська. Сулешов і приходив з ним, щоб звернути увагу московського уряду, в особі його послів на останні відомості про сі напади: “З'явилися на морі Донські козаки, взяли турецьке місто Тамань, зруйнували місто, людей побили і в полон богато забрали. А потім тіж Донські козаки приходили на Керч, приступали під місто і наробили богато шкоди”. Ханські люди ходили боронити Керчи і взяли у козаків язиків, язики сі на допиті кажуть, що ходили вони на море з царського наказу-“и то от ц. вел-ва к Магмет-гирЂю царю какая правда, что таких воров на Крымское государство войною посилаеть?” Посли рішучо заперечили і заявили, що московський уряд в попередніх переговорах зняв з себе всяку відвічальність за своєвільні напади Донців-“нехай з ними хан сам управляється”. В відповідь на таку кислу відповідь Маметша і розповів послам, що хан не вважаючи на заборону дивану– і московські клопотання за козаків, таки буде воювати їх разом з Поляками.

Татарські маси несприятливо оцінювали сю ханську войовничість; вони схилялись до того, що правда була по стороні козаків, і хан скривдив їх, розірвавши стару приязнь і ставши помічником Поляків. Товмач московських послів, побувавши в Бахчисараю на торгу так переказував людські балачки з приводу султанського посольства: “Посилав Б. Хмельницький до Царгороду скаржитися турецькому султанові на Кримських і Ногайських Татар, що вони забули їх приязнь і все добро і зложилися з Поляками, палять їх міста, пустошать і руйнують, люд й побивають, -нехай їx султан велить стримати, инакше вони самі будуть своїх кривд доходити на Криму і на Ногаю. Султан обдарував послів Хмельницького великими дарунками і відправив на Запоріжжє, а до Крима прислав чауша, щоб не ходили війною на козаків. Але хан в тім чаушеві відмовив і таки хоче з Поляками спільно йти війною на козаків, тому що від козаків діються великі шкоди і зачіпки всьому Кримові і Ногаєві. Післав умисного гінця, капичея Дилера до султана, щоб дозволив йому йти війною на козаків ¹⁴).

В тих днях приїхав з Варшави ханський посол Дедеш-аґа з пригадкою від короля, щоб Орда йшла як скорше, бо польське військо вже давно готове до походу на козаків, і король чекає тільки вісті про вихід хана з Криму, щоб рушити й собі в похід ¹⁵). Ся відомість пришпорила хана і всю партію війни, і не вважаючи на катеґоричну заборону дивана хан наказав Орді готуватись до походу і вислав Дедеш-агу назад до короля з повідомленнєм, що Орда цілком готова і зараз рушає в похід ¹⁶). Про се московські посли довідалися від свого товмача 9 н. с. серпня, потім 13 серпня повідомив їx про се пів-офіціяльно Маметша-Сулешов: хан і нуреддін ідуть разом з Поляками на козаків, на всю осінь (“до зими”), а в Криму лишається калґа з частиною Орди. Посли попробували ще раз вплинути на ханський диван, щоб відвести Орду від такого нельояльного супроти царя кроку. Коли Маметша приїхав до них “на стан” 15 серпня, вони знову завели розмову, що після того як гетьман Б. Хм. і військо Запорізьке стали царськими підданними, хан як царський союзник не повинен на них воювати. Але Маметша відповів, що хан своєї присяги цареві дотримає, московських городів воювати не буде. “А про Запорізьких козаків я говорити не смію, тому що козаки зрадники (“воры”), і від них діються великі зачіпки (“задор”) людям Кримським і Ногайським, і від них же багато людей пішло на Дін і вони ворують спільно з Донськими козаками, грабують і розбивають на морі купецькі кораблі, взяли турецьке місто Тамань. Тому говорити Магмет-ґараєві, щоб він їх не воював-не можу” ¹⁷). Так само безрезультатною лишилася проба послів вплинути в сім напрямі на Сефер-казі: той відповів, що се справа рішена, і він відмовляти хана від походу не може, бо від козаків діються великі шкоди “в Криму і в Ногаях” ¹⁸).

Посли попробували порушити сю справу-з нарушеннєм всякого дипльоматичного етикету, на прощальній авдієнції, даній їм перед виходом хана в похід 6 н. с. вересня. Хоча хан в промові своїй тільки “глухо” сказав, що йде походом на неприятеля, “а на кого саме, того не сказав”, тільки в повістці на авдієнцію було їм сказано, що похід підіймається на Запорізьких козаків,-посли скористали з того, що хан доручив їм переказати цареві, аби він своїх підданих, Донських козаків стримував аби не нападали на кримських улусних людей. Заявивши, що донські напади діються своєвільно і цар за них не відповідає, вони повторили свої доводи, що хан не повинен воювати Запорізьких козаків, як підданих царських, ні тепер ні потім, і се мусить бути написано в шертній грамоті. Тоді візир Сефер-казі відповів, що про се вже богато говорилось, хан дав свою відмову і підіймати сього питання знову нема причини; “а Донських козаків цар коли й не стримає, вони однако нічого в Криму не докажуть і в Криму їx ніхто не боїться; приходили вони сього літа до Криму, та взяли тільки три корови, а далі буде що бог дасть” ¹⁹). Инакше сказавши-коли цар не хоче Донців стримувати і полишає з ними “управляться” самому ханові, то хан буде управлятись не тільки з Донцями, але і з Запорізцями.