Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 81 (всего у книги 105 страниц)

“Для сього вони повинні забезпечити себе не тільки від Поляків, але і від Москви, так щоб не треба було згодом берегтися з її сторони того самого (що козаки терпіли від Поляків). Тому се лежить в інтересах їх держави (Status), щоб московський цар мав обмежені сили (moeratis imperii viribus gaudeat) і не протягав своїх жадних рук далі, ніж то йому належить і добро сусідніх народів позволяє, а користувався своєю владою спокійно, не викликаючи їx невдоволення.

“Коли ж він і далі не перестане нас напастувати війною, гетьман Хмельницький повинен пошукати нагоди витолкувати йому, що йому треба добре обрахуватися з перспективами сеї війни, розпочатої ним (царем) без усякої справедливої причини, бо коли він буде її продовжувати, то може накликати на себе велику небезпеку, піднявши на себе ріжні народи”.

Далі наказує постаратись у гетьмана, коли козаки підтримують ще зносини з Татарами, щоб він вплинув на хана, аби той не воював Шведів в інтересах Польщі, а краще звернувся против Москви, як свого природженого ворога ²³).

Чи зловили денебудь сі листи Велінґа, не відомо; але вертати назад до гетьмана по одержаній відправі він, розуміється, не мав чого, і по його повороті, не діждавшися козацького посольства, Карло-Ґустав вислав у квітні Данила, уже як свого аґента, з новим послом-своїм камергером Лілієкроною, особою більш поважною і певною ніж Велінґ.

Примітки

¹) Виїхав від Ракоція 22. XII.-Trans. II c. 259.

²) Архив III. VI с. 375-6, підпис: Serenissimae maiestetis vestrae regiae amicus intimus obsequiisque paratus Bohdan Chmielnicki dux Cohor. Zaporovianae. Лист очевидно також попав в польські руки і був переданий Москві, бо опинився в актах Посольського Приказу. Мабуть се про нього оповідав гетьманові Бутурлин, що 17 лютого (с. с.) зловлено післанця шведського короля, що їхав від Хмельницького з його листом до короля на Слуцьк, i приведено його до литовського гетьмана Сопіги до Берестя-так Сопіга оповідав московському післанцеві. Акты Ю. З. Р. III. с. 572.

³) День його приїзду до Чигрина Кубаля виводить на 26 січня н. с. (с. 190) але мені здається, що приїхав він трохи скорше: 22-24-го.

⁴) Weil aber der Feldherr sehr privat und schlecht Iebet, auch in derselben Stuben da er Audience giebet, isset, schälflet und seine ganze Familie um sich leidet...

⁵) und wass zur Conservation ihres Statss gereichen könte.

⁶) Одначе листа з Ґаршовеном Велінґ мабуть таки передав-того самого, з 17 (27), що згадує на початку своєї реляції.

⁷) Очевидно помилка, не знати чи має бути 30 тис., так як стояло в інструкції (вище с. 1285) чи инша цифра.

⁸) in ihre Reusische Sprache-с. 204.

⁹) Очевидно мова про посольство Лопухина; цікаво порівняти його звідомленнє з переговорів з гетьманом з інформацією Виговського.

¹⁰) es wehre dan dass ew. konigl. mtt. ihnen cedirte das jus totius Ukrainae Antiquae, vel Roxolaniae-da der Griegische glaube gewesen und die sprache noch ist-biss an die Weixel, damit sie dasselbe behielten, wass sie mit ihrem schwerdt gewonnen, und verlachet werden würden, wen sie nit vindicirten bey itziger gelegenheit, wass die ihrigen verlohren und ihnen mit unrecht ist genommen worden– c. 205. Се місце, взагалі дуже інтересне, між иншим показує, що в сім часі, під впливом відродженої національної і політичної свідомости, поняттє “України” починало вже набирати того національного означення всеї етноґрафічної української території, якого воно набрало цілком виразно аж в наших часах.

¹¹) Велінґ пише-hauptmann, hauptleute.

¹²) “Гетьмана” Велінґ в своїй реляції пише з великої літери як пануючу особу, хоч у друкованім не витримано сеї правописи.

¹³) Архив Ю. З. Р. III. VI с. 201-7, лист без дати і місця написання.

¹⁴) De rebus a Carolo Gustavo gestis, c. 273.

¹⁵) Переклад Молчановського на с. 295-6.

¹⁶) Архив Ю. З. Р. III. VI с. 309, переклад на с. 315.

¹⁷) Архив III. VI с. 193.

¹⁸) Акты Ю. З. Р. III с. 572.

¹⁹) Архив III. VI с. 208.

²⁰) novum statum.

²¹) Можливо, що се натяк на непогодженнє претензій козаків і Ракоція на українські провінції Польщі.

²²) Розуміється мабуть австрійське посередництво.

²³) Архив с. 207-9.

ПОЛЬСЬКІ ПОСОЛЬСТВА-ПІСЛАНЕЦЬ КОРОЛЕВИ СЛОНЄВСЬКИЙ, КОРОЛІВСЬКИЙ ПОСОЛ БЄНЬОВСКИЙ-ЙОГО ІНСТРУКЦІЯ, СПРИЯТЛИВА СИТУАЦІЯ І ВАЖНЕ ЗНАЧІННЄ МІСІЇ. ПОСОЛЬСТВО ДО ХАНА-РОМАШКЕВИЧА, ДО ПОРТИ-ЯСКУЛЬСКОГО, ДО ЦАРЯ-БОНКОВСКОГО.

Тим часом гетьмана атакувала рядом посольств польська сторона-безпосереднє своїми власними і через ріжних своїх посередників. Чи переривалися взагалі вони хоч на мент, не можемо судити, бо не можемо покладатись на повноту наших відомостей; але ясно, що відомости про наступ козаків разом з Ракоцієм розворушили наново польські круги і дали притоку до довгого ряду дипльоматичних кроків в козацький бік.

Звісний нам “континуатор переговорів” воєвода Ян Лєщиньский при кінці січня вислав нове посланіє до Виговського, виправдуючися з довгої перерви в кореспонденції -вимовлявся своїм здоровлєм, що вимагало заграничного лікування, і надіями на те що виленська комісія полагодить також і козацьку справу. Приймаючи вісти про козацьку поміч вислану Ракоцієві за симптом того, що козаки не почувають себе задоволеними, він пропонував свої послуги гетьманові і війську Запорізькому ¹).

Королева задумала повторити торішній експеримент, що проголошений був таким чудодійним: вислала свого персонального післанця до Чигрина, мабуть не так до гетьмана, як до його дружини. Подробиць не знаємо, але з згадки цісарського посла, що посол королеви був у Чигрині перед приїздом цісарців, себто в місяці лютім, і потім приїхав у друге разом з послом від короля, вже за побуту австрійського посольства ²), треба думати, що сей королевин післанець, Слонєвский, був прийнятий чемно. Тому й був потім приданий до офіціяльної місії (Бєньовского), в надії що се зможе улекшити її роботу. Мабуть гетьманський двір знову не пожалував висловів незвичайної утіхи з такого вияву ласки і уваги з боку королеви.

Офіціяльну місію доручено писареві луцькому Станиславові Бєньовскому, особистому знайомому Виговських і Тетері що придбав репутацію зручного дипльомата і зробив швидку карєру на сих переговорах з козаками.

Формально йому наказано вияснити гетьманові, що Ракоцій не мав ніяких оправданих причин зачинати війну з Польщею, і військо Запорізьке не повинно йому помагати. Але головним ділом йому доручено було шукати порозуміння, чи то “успокоєння” як висловляється інструкція, з гетьманом і старшиною, на основах соймової ухвали 1655 року.

“Працювати треба в двох напрямах. Перше-вибити з голови Хмельницькому і війську Запорізькому, що ті їх манєври і переходи від протекції одного (монарха) до другого, ніби то здаються доцільним для заховання окремішности ³), але в дійсности се тільки тінь і видимість.

“Спочатку мав союз з Татарами, але прийшло до того, що ті воліли погодитися з королем і Річпосполитою, а від нього відступити. І торішньої угоди вони з ним ніколи б не вчинили, якби не прийшло гаряче писаннє від короля до хана-аби він перетягнув Хмельницького в наш бік.

“Пішов Хмельницький до Москви-але чи й та не жалує також згоди з ними? Нехай Хмельницький уважає, як його Москва трактує, коли не хотіла його послів допустити до наших послів у Вильні. Коли Москвитянин через відірваннє провінцій претендує на Україну, чи можна думати, що він не взяв би, козаків у ярмо, як би одержав (Україну)? Тільки того ніколи не буде! ⁴).

“Нарешті бере Хмельницький останню протекцію-Ракоція, на такий випадок коли б ми помирилися з Москвою. Але нехай поміркує, що Ракоцій міг би мати успіх над нами тільки зразу, поки ми не замирилися з иншими сторонами. Але чи може він видерти від Москвитина і у Шведів, що ті забрали? Виходить, що не може! А здобувши (лише) кілька воєводств, мусів би він шукати фортуни на Україні, а значить-сідлати козаків. Бо без України не маючи ані Великопольщі, ні Прусії, ні Литви він не міг би боронитись. Значить-руїна козакам!

“Чи ж не краще порозумітися з справжнім паном, себто королем і Річпосполитою, що мають право (до козаків) і обєднати (на ново) се тіло? Не для уданого тільки спокою і не для фортун-але щоб триматися трівко і на вік, коли даються їм щирі, найкращі умови-як то Річпосполита поступила їм у своїй інструкції, що має під печатю Річипосполитої п. воєвода чернигівський ⁵), і в. м. то читав єси. Як пчола в квітках мід, так він може в тім найти ґрунтовне заспокоєннє і задоволеннє війська Запорозького, коли поставиться розважно і розумно.

“Взагалі всю увагу звернути треба на те, аби показати йому (Хмельницькому), що з ніким він не може договоритися краще й ґрунтовніше, як з королем і Річ., бо по замиренню з ними лекше піде з всіми иншими.

“Насамперед-Шведи вже серйозно заходяться коло замирення. Коли б прийшло на замиреннє з ними на справедливих і почесних умовах, а з козаками теж стала згода,-тоді Москва, що має тепер (тільки) перемирє до сойму, побачивши, що ми і з Шведами погодились, і з козаками,-мусіла б сама шукати згоди з нами. Тоді й ми замиримося з ними не инакше як на справедливих умовах, і замиривши Річпосп. з усіх сторін в нічім не порушимо вільної елєкції ⁶).

“А коли Хмельницькому так дуже лежить на серці приязнь з Ракоцієм, чи не краще мати її в спокою і лишити все инше на волю божу? Бо коли його веде до того союзу даремний страх, що ми замирившися з иншими державами обернемо нашу зброю на козаків-то сього нема в замірах Річипосполитої і короля. Навпаки, і нам і Хмельницькому з козаками почесніше і корисніше саме тепер замиритись!

“Взагалі все вести до того, щоб він (Хмельницький) запевнився в ласці короля і Річипосполитої і з нами замиривсь, а помочи против нас нікому не давав-бо князь семигородський не має ніяких причин до війни, як видко з наведеного вище”.

Важно, аби се замиреннє з козаками наступило до сойму, що мав трактувати питаннє про вибір царя на польського короля. Сойм міг би тоді з легким серцем відкинути московські жадання, що зводяться до альтернативи: або відступленнє України, або вибір царя на польський престіл. А перше значить поневоленнє козаків, друге– поневоленнє всіх мешканців Річипосполитої. Козаки повинні помогти Полякам відкинути й одно й друге.

Коли Хмельницький почуває себе звязаним даною цареві присягою, нехай принаймні зістанеться нейтральним: нехай не помагає Полякам на Москву, ні Москві на Поляків. Союз свій з Ракоцієм нехай трактує як союз дефензивний-бо Ракоцій не має причини до зачіпної війни. З Шведами також може бути згода, але передумова для того всього-замиреннє з козаками ⁷).

Все се виглядає, розуміється, дуже наївно. Арґументувати Хмельницькому, що він повинен помогти Річипосполитій поратися з своїми неприятелями,-коли вся політика козацька зміряла власне до того, щоб можливо заплутати Польщу в заграничні війни. Настоювати на тім, щоб військо Запорізьке як найскорше хапалося умов запропонованих соймовою коміссією 1655 р.-коли протягом півроку, що минуло з того часу, військо ні разу не заявило, що сі умови його вдоволяють. Домагатися щоб замиреннє сталось іще перед найближчим соймом-аби поставити московську дипльоматію в можливо некорисне становище, тим часом як тільки соймова конституція могла дати якусь певність новому договорові козаків з Польщею-як би вони вже таки на неї злакомилися!

За всім тим не можу погодитися з пок. Кубалею, ніби то посольство Бєньовского мало тільки маніфестаційне значіннє: “показати цареві, Порті й ханові, що Польща бажає згоди з козаками”, а реальних виглядів на успіх в тім часі не мало ніяких ⁸).

Справу трактовано серйозно, бо обставини дійсно більш ніж коли небудь змушували Польщу бажати замирення з козаками за всяку ціну. Завданнєм Бєньовского було перед усім, як показує інструкція-пошукати доріг до настроїв старшини: викликати в ній бажаннє порозуміння, відновити колишні звязки і нахили в польський бік. Як волинський шляхтич і земський писар він дійсно дуже добре знався на козацькій старшині, на її шляхетських елєментах спеціяльно, і знайшов до них дорогу. Визнався в дуже сприятливій ситуації, котру витворили московські претензії, боротьба партій за спадщину великого гетьмана, страх перед небезпекою будущого. Як побачимо далі (і се признає Кубаля), сам Бєньовский дуже оптимістично оцінював результати свого посольства, і так само двір, і дійсно-моральні успіхи його були значні, хоч ми, на жаль, і не маємо якогось фактичного звідомлення з його переговорів і розмов, без сумніву дуже цікавих.

Одночасно польський двір заходився зробити натиск на козаччину в сім напрямі через її союзників і протекторів-кримського хана і отоманський диван. До Криму приблизно одночасно з Бєньовским вислано звісного нам аґента Ромашкевича. Йому доручалось повідомити хана про успіхи Поляків в війні з Шведами і про результати виленської комісії: уложено перемирє, але до згоди не можна було прийти через всякі вимоги Москви, бо цар жадав або відступлення частини Литви і цілої України– або польської корони для себе. Такі високі претензії піддає йому союз з козаками. Доконче потрібно відвести козаків від сього союзу, щоб збити Москві її пиху або приборкати її зброєю, і нема на те иншого способу, тільки щоб хан, як протектор і союзник козацький, котрому козаки завдячують, “що тільки мають щастя”, примусив їх до того, щоб вони задоволилися Зборівськими пактами і замирилися з Поляками на сих умовах, подиктованих покійним ханом і нині ще живим візирем. Поляки щиро прагнуть згоди з козаками, вони навіть готові ще більше позволити Хмельницькому і Виговському-аби тільки була щира згода, шляхта вернулася на Україну, пани мешкали в своїх маєтностях. “Тоді б хан й м. скоро б погодився з козаками, а ми заспокоїли Москву”.

“Але Москва так удає, що ніхто не може замирити козаків з нами, тільки вона, бо вони сприсяглися оден одного не відступати. А се противне повазі хана й. м., бо козаки завдячують всі свої успіхи покійному ханові.

“І то треба сказати, що шляхта в. кн. Литовського, і та що має маєтности на Україні, з огляду що козаки з Москвою тримають ті маєтности, може повірити запевненням Москви, що (тільки) вона може повернути їй маєтности на Україні. Тому стане на соймі натискати, щоб ми доконче помирилися з Москвою” (себто вибрали царя королем польським).

“Тому хан мусить або відвести козаків від Москви, або принаймні добитись від них нейтральности, а тоді Поляки-особливо якби ще замирилися з Шведами, дали б собі раду з Москвою”.

На думку короля для сього могли б бути такі способи:

Оден-се щоб хан і Отоманська Порта вислали послів до Хмельницького і загрозили йому, як що він далі схоче триматися з Москвою против Поляків.

Другий-рекомендований королеві самим ханом-щоб Поляки замирилися з Шведами, а хан добивсь у султана наказу обом господарям, щоб вони разом з частиною Орди пішли на Москву, коли Поляки підуть туди походом. Друга б частина Орди тим часом сама чи з господарями “стала над козаками”, щоб вони не сміли вийти з дому– ні Поляків воювати ні Москві помагати.

На Ракоція також добитись від султана наказу, щоб він не помагав ні Шведам, ні козакам, ні Москві против Поляків. А хан щоб на всяк випадок ладився на весну в похід.

Тим способом Польща і Крим могли б зломити своїх ворогів.

До сього було потім наздогін додано ще інструкції. Ракоцій таки вибирається походом на Польщу, в союзі з козаками і господарями. Тому треба, щоб пограничні баші наступили на їx краї, а хан щоб став зараз з Ордою над козаками, і коли б вони хотіли рушити на Польщу, щоб Татари воювали Україну. Иншу частину Орди нехай хан виправить на Семигород і на оба господарства ⁹).

Такі самі побажання виправлено безпосереднє до султана, з звісним нам стражником коронним Мар. Яскульским ¹⁰). Він мав насамперед рішучо заперечити те що говорили в Царгороді попередньому послові Бєньовскому: що Поляки своїми насильствами привели козаків до того, що вони піддалися (“присягу вчинили”) Отоманській Порті. Дійсною причиною їx повстань було те що король в інтересах Порти забороняв козакам ходити на море. Хоча хан старався замирити козаків з Польщею, і Поляки щиро того бажали, козаки ухилялись від сього замирення і піддалися Москві. А тепер коли й Москва йде на замиреннє з Польщею, Хмельницький укладає нову ліґу з обома господарями, з князем семигородським і з королем шведським. Король просить отоманський уряд вглянути в сю ситуацію і своїми впливами і силами розбити сю ліґу-небезпечну не тільки для Польщі, але й для Порти. Бо коли притиснена стількома ворогами Польща буде примушена сповнити домаганнє царя і вибере його своїм королем, чи се користно буде для Порти мати такого сильного сусіда грецької віри, маючи під своїм пануваннєм стільки Греків (взагалі православних), котрі б тоді потягли під панованнє московського царя? Порта не тільки з огляду на свій договір з Польщею, що нарушується тепер виступом її васалів, але і з огляду на власний інтерес мусить розірвати згадану ліґу. Вона повинна написати до Хмельницького і порадити йому замиритися з Польщею, тому що Порті напевно відомо, як щиро бажає король польський і Річпосполита жити в згоді з козаками. Вона повинна стримати князя семигородського і господарів від війни з Польщею. Найкраще се може зробити через хана і башів сілістрійського і будинського (буда-пештського)-нехай їм се доручить. Найкраще буде як хан з башами спільно одною частиною Орди звяжуть козаків, а другою нападуть на князя семигородського (і господарів), якби він пішов на Польщу.

“Одначе король і Річпосполита не бажають ніякої офензиви ні против князя семигородського ні против Хмельницького ні господарів. Хочуть тільки оборони від їх нападу-аби вони не перешкоджали заспокоєнню Річипосполитої і не давали причини до нової війни. Коли ні козаки ні згадані “колліґати” не будуть мішатись (до війни з Шведами і Москвою), Річпосполита за поміччю божою і приязнею Порти і хана зможе прийти до замирення з ними. Князеві семигородському теж може бути користнішим тримати приязнь з королем і Річп., ніж з ким иншим. І Хмельницькому нічого не може бути безпечніше як жити в згоді з тими, що найкраще можуть дотримати з ними згоди-себто з королем і Річп.”.

Післано також аґентів до господарів, і до царя. Інструкція послові до царя, підкоморію холмському Бонковскому датована 20 січня, але говорить про наступ Ракоція з козаками на Польщу ще не як про факт, а тільки як можливість. Посилаються перехоплені реляції шведських послів, висланих на двір Ракоція, аби переконати царя, що шведський король “зпрактикував Ракоція з козаками против панства й. к. м. (Польщі) і против царя, аби покладаючися на отоманську могутність Ракоцій воював з нами. На се Ракоцій і Хмельницький зложили собі обопільно присягу і коли не зимою ще, то певно на весну стануть з своїми військами в землях й. кор. м.”. З огляду, що на виленських переговорах московська сторона ґарантувала Польщі спокій також і з боку козаків, цар повинен тепер скоро післати своїх послів і розірвати такі замисли проти Польщі. А коли б Хмельницький і козаки від сих замислів не відступили, нехай цар велить своїм військам на них наступати, “як на неприятелів своїх і наших” ¹¹).

Примітки

¹) Лист з 31 січня, в копіярії Лєщиньского, Чортор. 388-витяг у Кубалі Wojna brandenburska c. 360-l.

²) Реляція Маріяновича с. 544, як нижче.

³) te iego procedery-czodząc od iednego do drugiego protektyi-zdadzą sie bydz pro tunc dobre, ze go conservant separatim.

⁴) Дивна нельоґічність! Польський уряд страшить козаків, що Москва поневолить їx, коли дістане Україну, і додає що того ніколи не буде. Значить не може бути й замирення Москви з Польщею, і козакам нічого не загрожує.

⁵) Розуміються умови ухвалені соймом 1655 р.-вище с. 1093.

⁶) Натяк на московські домагання, щоб московського царя примусово вибрано на польського короля.

⁷) Інструкція без дати і без початку, з актів метрики що була в московському архиві заграничних справ, в Жерелах XII с. 420; час виясняється змістом і обставинами подорожі Бєньовского-се місяць січень 1657 р. очевидно. В збірнику листів кн. Четвертинських, Чортор. № 2446, ст. 47 єсть лист Бєньовского до старости луцького, “їдучи в посольстві до Хмельницького”, теж без дати: Бєньовский сповіщає його, що вернувшися з Жорнова, одержав наказ від короля на се посольство, виданий мабуть іще перед тим як прийшла вість про наступ Ракоція. Мабуть се треба розуміти про час перед тим як Ракоцій перейшов границю Польщі, себто перед серединою січня. Бєньовский каже, що вислав уже перед собою Адама Радліньского “з гончими листами”, і сам за ним слідом поспішає до Хмельницького.

⁸) Wojna brandenburska c. 193 і 199.

⁹) Жерела XII с. 428, з коронного архиву, без кінця і без дати.

¹⁰) Жерела XII с. 422, звідти ж, теж без дати. Тамже на с. 441 відомости від королевої, що Яскульского виправлено 7 лютого; але інструкцію зложено без сумніву раніш.

¹¹) Жерела XII с. 434, звідти ж.

АВСТРІЙСЬКЕ ПОСЕРЕДНИЦТВО ДЛЯ ЗАМИРЕННЯ УКРАЇНИ: АВСТРІЙСЬКІ ПОРАДИ ЗАМИРЕННЯ З КОЗАКАМИ, ЗАХОДИ ЛІЗОЛІ І РАДЗЄЙОВСКОГО, ТРІВОГА ВІД ШВЕДСЬКО-СЕМИГОРОДСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ЛІҐИ, ПОШУКУВАННЯ ПОСЛА В СІЧНІ 1657 Р., ВИСИЛАЮТЬ ПАРЧЕВИЧА І МАРІЯНОВИЧА, ЇХ ПОДОРІЖ ЧЕРЕЗ ГАЛИЧИНУ Й ВОЛИНЬ-ОБРАЗИ ЗНИЩЕННЯ І ТРІВОГИ, ДОРОГА ПО КИЇВЩИНІ ДО ЧИГРИНА, АВДІЄНЦІЯ У ГЕТЬМАНА, МНОЖЕСТВО ПОСЛІВ В ЧИГРИНІ.

Одночасно виступив перед Хмельницьким посередником в інтересах Польщі і цісарський двір ¹).

Ще в початках шведської війни він затрівожився можливістю порозуміння Шведів з козаками і радив польському дворові зробити все можливе для замирення з Козаччиною. За найкраще вважав він поновити для сього посольство до Хмельницького від венецької республіки, так заінтересованої козацькою поміччю. Але польський двір тоді стрів сі пляни неприхильно ²). Потім, коли з польських переговорів з козаками не виходило нічого, Ян-Казимир, навпаки, став просити цісаря взяти на себе посередництво у козаків, щоб замирити їx з Польщею, або принаймні вплинути на них, щоб вони вірно дотримали трактатів з королем ³). Заразом цісарський посол при шведській кватирі, Лізоля, під впливом своїх розмов з Радзєйовским, теж став радити цісарському дворові пошукати безпосередніх звязків з козаками. Радзєйовский, незадоволений з поведінки шведського короля, як ми знаємо, роздумував над переходом з шведських хлібів на австрійські, і між иншим розписував Лізолі, яке значіннє надає шведський король помочи козаків, і який то має у них вплив він, Радзєйовский. Козаки, мовляв, тільки йому вірять, і не хочуть инакше трактувати з шведським королем, як тільки через нього ⁴). Під вражіннєм сих розмов Лізоля писав цісареві при кінці вересня:

“Коли в. цісар. вел. задумаєте щось почати против Шведів, нема на те нічого кориснішого на мій погляд, як привязати козаків безпосереднє до себе. Тим способом не тільки випередимо союз Шведів з Хмельницьким, але і самих Шведів без всякого труду візьмемо під свої впливи, і Поляків в. ціс. в-во будете тримати в залежности від себе, щоб вони здобувши нашою зброєю свободу, не задумали, потім зміняти приобіцяні умови. Тим способом в. ціс. вел. триматимете в страху Турків і у всіх противників викликатимете повагу, і взагалі в усяких випадках буде незвичайно користь мати козаків готових виконати всяке дорученнє. І се не здається мені трудним, коли в. ціс. в-во рішите сим занятись. Бо обставини диктують се козакам-знайти собі якусь нову опору, коли вони відступили від Москви і бояться сього ярма, а не довіряють польській шляхті. Татари їм ворожі, і Туркам піддаються вони не з охоти, а тільки тому що не мають иншої надії. Тому не лишається їм нічого иншого як тільки пристати до в. ціс. вел. або до шведського короля. Але вони вже побачили безсильність Шведів-як вони підупали, і мусять при тім боятися, що можуть сим союзом накликати на себе зброю московську, польську, татарську. Коли ж звяжуться з в. ціс. в-м, їм нема чого боятися, навпаки-з усіх боків вони будуть забезпечені.

“Здається мені, що сю комбінацію має в руках Радзєйовский, і він може додати сим справам успіху, коли схочемо привязати його до себе. Тим способом вирвемо у шведського короля останній шанс, що лишається ще йому в союзі з козаками” ⁴).

Під впливом сих ото розмов підмовляв Радзєйовский Данила Калуґера разом з ним виїхати до Німеччини, на службу цісареві, щоб відвести гетьмана від Карла-Ґустава і звязати з цісарем. Але Данило за краще вважав триматися Карла-Ґустава, а Радзєйовский кінець кінцем дістався під ключ.

В Відні тим часом поради Лізолі знайшли сприятливий послух. Плян привязати до себе козаків подобався. Цісарські міністри, міркували, що Хмельницький як схизматик не має причини триматися неодмінно кальвинів (Ракоція) чи лютеран (Шведів)-однаково йому бути в союзі з ними чи з католиками. Але було розходженнє на пункті: чи вести переговори з козаками безпосереднє, чи краще відводити їх від Шведів через Поляків і Москалів, а не через своїх послів, щоб не війти в конфлікт з Шведами? ⁵). Кінець кінцем рішено повести зносини з козаками безпосереднє і самостійно, тільки за відомом польського короля: підшукати відповідну особу, зібрати відомости про попередні переговори з Хмельницьким, вияснити, які титули треба вживати в зносинах з ним і т. и. Таку ухвалу прийнято 9 жовтня ⁶). З тим справа готова була піти в традиційну австрійську бюрократичну проволоку. Але вісти про союз козаків з Ракоцієм, формуваннє нової ліґи шведсько-семигородсько-козацької, пляни її наступу на Польщу, що стали приходити слідом все в гострішій формі, не позволяли її заспати. В середині жовтня посилає цісарський резидент при польськім королі Фраґштайн відомість про листи шведських резидентів у Семигороді, перехоплені Поляками. Згадує, що вісти про союз Ракоція з козаками на Поляків потверджуються з дня на день все більше і більше ⁷).

Все се лякало не тільки Поляків, непокоїло також і австрійських політиків, і тому нашвидку розшукано “підхожу людину” для сього посольства-в особі “угорського канцлєра”, епископа Юрия Селепчені, і 3 листопаду цісарські міністри відбули з ним секретну конференцію в справі посольства ⁸). Ухвалено було показати пункти посольства польським послам, щоб цілком погодити його з польськими інтересами. Лізолі доручити притягти до сеї справи Радзєйовского, щоб він ужив своїх впливів, аби відвести козаків від шведського короля і всяких инших неприятелів Польщі, а помирити з Польщею. Головним же завданнєм місії до Хмельницького поставлено: війти в довірє у нього і довідатись про його бажання-обіцявши йому всяку діскрецію в сій справі. А що за відомостями цісарського двору се розбивається на недостачі довіря з боку Хмельницького і козацького війська до польського уряду, то заявити йому, що сим разом ґарантію і поруку за договір візьме на себе сам цісар.

Польські делєгати дали, очевидно, повну згоду (пізніш, коли передано польському канцлєрові посольську інструкцію в останній редакції, він висловив тільки побажаннє, щоб Хмельницького титуловано не illustris, а просто generosus, і то “гетьманом короля польського”1). Польський двір навіть настоював на цісарськім посередництві. В політичній конвенції уложеній у Відні польськими послами з цісарськими уповаженими 1 грудня між иншим містилась обіцянка з боку цісаря як мога скорше і зручніш повести справу приведення гетьмана і війська козацького до послуху королеві ¹⁰).

Але Селенченія тим часом прийшлось вислати до Ракоція, як найбільш підхожого чоловіка, щоб якось стримати його від походу на Польщу, і на його місце кінець кінцем надумали взяти нашого довголітнього приятеля Петра Парчевича. За той час, після своєї болгарської місії 1650 р. він висидів собі у Римі титул архиепископа марціянопольського in partibus infidelium і уряд адміністратора католицьких церков Молдавії. А побувавши в сій своїй епархії і заваривши нову інтервенціонистську кашу, приїхав в осени 1656 р. до цісаря з новою місією-від ріжних більш і менш апокрифічних церковних і світських нотаблів балканських: з проханнями помочи, протекції, інтвервенції і т. д. Цісар мішатися в сі справи не хотів, Парчевич сидів без діла в Відні, просячи підмоги, і тут раптом надумали післати його замісць Селепченія на Україну, тому що він похвалився знаннєм “козацької мови” “і їхати на Україну не дуже йому було з дороги” ¹¹).

10 січня виставлено йому вірчі грамоти-одну на переговори з Хмельницьким, другу на переговори з Хмельницьким і старшиною (можливо на випадок, як би Хмельницький тим часом таки помер-що говорилося ще з літа). Дано інструкцію на трактати, дуже бідну змістом-вона містила властиво парафразу звісного вже нам протоколу наради цісарських міністрів про місію до козаків 3 листопаду ¹²). В товариші і секретарі придано йому боснійського прокуратора Христофора Маріяновича. Самому Парчевичу надано титул цісарського радника, видано йому на руки дарунки для гетьмана-більше ніж скромні (срібний золочений кубок і 3 малі годинники-мабуть для членів його родини), і ще скромну суму на видатки самого посольства-600 червоних або тисячу талярів ¹³), і він набравши собі службу, 15 чоловіка, убравши їх в зимову одежу і узброївши карабинами, накупивши купу ріжної галянтерії на дрібні дарунки (ножів, бритв, ножиць, зеркалець, рукавиць і т. и.), 17 січня вирушив у свою подоріж. Ріжні цікаві побутові подробиці, заховані в поданих ним реляціях і в звідомленню його секретаря, змушують нас спинитися на деталях сеї подорожі-не позбавлених також і політичного інтересу.

Серед холодної зими, трудною дорогою через Карпати, що так далася в знаки кілька тижнів перед тим армії Ракоція, що марширувала в напрямі на Стрий, Парчевич з своєю службою з тяжкою бідою передостався до Ярослава дня 8 лютого і вислав відти свою реляцію цісареві (ч. 37). Думав їхати відси на Львів, але ярославські єзуїти запевнили його, що се неможливо: під Львовом стоїть Кемень з Ракоцієвим військом і дороги непроїзжі, саме приїхав відти оден єзуїт, і його погромили в дорозі, забрали коней і все що з ним було. Коронний маршалок Любомірский, що прийняв тут Парчевича, вислав на його проханнє одного з своїх людей провірити се, і той потвердив, що проїзду нема, і Любомірский радив з ним разом вертати назад, тим більше, що знову пішли чутки, що Хмельницький помер. Але Парчевич рішив кінець кінцем їхати далі, минаючи Львів, на Сокаль, і згодив собі в провідники якогось єзуїта, “дуже обізнаного в дніпрянських краях”, перебравши його за священика і пообіцявши привезти до своєї молдавської резіденції ¹⁴).