Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 105 страниц)

Другого дня, в четвер 22 (с. с.) червня патріярх виїхав з Богуслава на Київ. “Дорога наша йшла через табор козацького війська і Хмеля. Вони вже рушили були в похід, але гетьман післав до патріярха і запросив до себе, відложивши для сього свій виїзд. Ми в'їхали в середину війська і ти читачу, мігби побачити, як тисячі і сотки тисяч, випереджували оден одного, юрбами поспішали, щоб поцілувати правицю і хрест патріярха. Кидались на землю, так що коні (патріяршої підводи) спинялись і ми сердилися на таку їх силу. Та нарешті ми доїхали до шатра гетьмана Хмеля-маленького і непоказного. Гетьман вийшов на зустріч патріярхові й поклонився до землі. Тоді патріярх прочитав над ним молитву на війну і побіду, просячи божого благословення йому і війську. Гетьман, підтримуючи патріярха під руку, запровадив його до свого шатра. Там не було дорогих килимів, тільки проста застілка на підлогу. Сам він перед тим був при столі, де стояла страва і він обідав– але там не було нічого, крім вареного кропу (?)-хоч ми бачили як його служба і вояки ловили рибу в сусідніх ставах. Вважай, який він повздержний в іжї.

“Він почастував нас горілкою, ми встали і він вийшов з нашим патріярхом, щоб його відпровадити. Так ми поїхали. Його козаки не мають і шатрів, а ставлять дерева або гиляки, і покривають їх своїми кереями, як шатри для охорони від дощу. Задоволяються незвичайно малим-нехай благословить їх господь!” (37).

Примітки

¹) Такі паникадила з рогу видко траплялись на Україні частіш, і дуже дивували Павла; він перед тим згадує таке паникадило в Лисянці: “з оленячих рогів, таких як ті, що в них з'явився Христос Євстафієві і говорив з ним” (с. 30).

КИЇВСЬКІ ВРАЖІННЯ– ЇХ ОДНОБІЧНІСТЬ, ДОРОГА ВІД ВАСИЛЬКОВА – ПО ПЕЧЕРСЬКИХ МАЄТНОСТЯХ, ПЕЧЕРСЬКІ ВОЛОДІННЯ, ПЕЧЕРСЬКИЙ МОНАСТИР І ЙОГО БРАТІЯ, ЦЕРЕМОНІЯ СТРІЧІ І ТРАПЕЗА, КИЇВСЬКЕ МИСТЕЦТВО, КЕЛІЇ АРХИМАНДРИТА, ДЗВІНИЦІ, ПЕЧЕРІ, ЖІНОЧИЙ МОНАСТИР, ЛАВРСЬКА ДРУКАРНЯ. ВІЗИТА МИТРОПОЛИТА, МИТРОПОЛИЧІ І ЛАВРСЬКІ СЛУГИ, УРОЧИСТА СЛУЖБА НА ПЕТРА-ПАВЛА – ПОБУТОВІ ПОДРОБИЦІ, СВ. СОФІЯ. СТРІЧА З ДАНИЛОМ КАЛУҐЕРОМ. ЗАВВАЖЕННЯ ПРО СУЧАСНЕ КИЇВСЬКЕ МАЛЯРСТВО. МИХАЙЛІВСЬКИЙ МОНАСТИР І МОСКОВСЬКА ФОРТЕЦЯ. “МІСТО КИЇВ” – ПОДІЛ, ДНІПРО І ТОРГІВЛЯ. РОЗГРІШАЛЬНІ ЛИСТИ. ПОРТРЕТИ ПАТРІЯРХІВ, ЩО ВІДВІДУВАЛИ КИЇВ. МОНАСТИР ПУСТИННОГО МИКОЛАЯ. ВИДУБИЦЬКИЙ МОНАСТИР.

Тепер наведемо все інтересніше з опису Київа (дещо ми вийняли з нього для попередніх характеристик-того не будемо повторювати). При всій односторонности– через скупленнє уваги на явищах церковно-обрядових, сей опис все таки дає стільки як ні одно инше джерело для розуміння тодішнього українського життя в його культурнім осередку. Людина більш освічена і більш обізнана з місцевими церковними відносинами, з культурною історією хоч би церковною ж таки, розуміється більше уваги звернула на такі явища як брацька школа, лаврська друкарня, її літературна продукція, праця над перекладами грецької церковної літератури, над реставраційною роботою коло старих памяток мистецтва і культу. Малоосвічений автор не звернув на се уваги, а натомість загромадив своє оповіданнє подробицями богослужень, зверхнього вигляду церков і духовенства і под. Але кінець кінцем не забуваймо й того, що в значній мірі конструкційна, будівнича робота самого українського громадянства йшла таки в сей бік: будування православної церковної культури як видимий знак-найбільш проречистий і яскравий-перемоги над ворожим і насильницьким польсько-латинським світом та визволення з лядської кормиги. Хто хоче зрозуміти позитивні, конструктивні сторони сього визвільного процесу, не повинен легковажити сеї церковної сфери і того що дає для неї Павло. Виловивши ті, сорозмірно скупі відомости і згадки, що говорять про инші сторони життя, я вважаю потрібним тепер дати дещо і з сеї церковної сфери пропускаючи тільки найменш інтересні обрядові деталі.

Підчас першого свого переїзду через Україну Павло з батьком пробули в Київі та його околиці 16 день, від 24 с. с. червня до 10 липня, і оповіданнє про київські монастирі й церкви становить мало що менше ніж половину цілого його оповідання про Україну. З поворотом, два роки пізніш вони пробули тут знову 16 день, від 28 червня до 14 липня, але сьому другому побутові Павло присвятив всього кілька сторін (як і взагалі свій другий переїзд описав дуже коротко). Його перше оповіданнє починаю від Василькова-печерської маєтности, де сірійські гости почули себе вже в гостях у київських монахів.

“Нас стрів сотник з 50 кінними козаками і так ми приїхали до міста званого Василико (Василькова)-гідного сього імени ¹), бо він великий і міцний, не оден, а три великі городи з замками й укріпленнями, оден в другім, на верху неприступної гори. Але всі вони порожні-бо два роки тому прокинулась пошість і виморила мешканців. Перед містом нас стріли священики й люде з корогвами, вийшли з нами на найвище місце і привели до гарної церкви, що стоїть в середині третього укріплення. Се церква Антонія і Теодосія-двох святих Козацької землі, що перші запровадили ангельське чернече життє: поставили келії й печери для анахоретів, завели монастирі і монаший чин, тому їх дуже шанують. Церква висока і гарна, з великим іконостасом-подібним до грецьких, особливо вражає велика і прегарна ікона Пречистої: такої ми не бачили до того часу і потім не бачили. Лице так гарно написано-наче говорить, одіж її-як темночервоний блискучий оксамит, ніколи ми не бачили такого виробу: темне тло, а фалди ясні-як фалди правдивого оксамиту. Покрова, що покриває її чоло спадаючи долі, наче міниться і хвилюється. Я богато бачив ікон від Грецьких сторін почавши і далі, і відси до Москви, але не бачив подібного і рівновартного. Козацькі малярі навчилися малювати красу лиця і убрання від франкських і лядських артистів і тепер пишуть православні образи вправно і артистично. Вони дуже зручно малюють портрети, цілком подібні-як ми се бачили на портретах патріярха єрусалимського Теофана та инших.

“Нас закватирували в гостинниці Печерського монастиря, що під Київом. Імя його славне в Козацької землі. Все отсе місто (Васильків) разом з сотнею инших здавна належить сьому монастиреві. Його архимандрит оповідав нам, що в маєтностях його ще й тепер є 30 “базарів”, себто великих і людних міст, і 400 богатих сіл в землі Ляхів ²)-бо й вони дуже шанують сей монастир. За нього й спіткала Ляхів біда-через те що священики єзуїти, або краще сказати єзіди ³), хотіли відбирати його від православних, і се стало причиною їх погибелі.

“В сім місті (Василькові) є ще дві церкві: Входу Господнього і св. Миколая. В згаданій вище церкві (Антонія і Теодосія) ми відстояли службу під 6 неділю після Зелених Свят ⁴), рано утреню і літурґію, після того вийшли в сусідній сад сеї церкви: там богато вишень, слив, горіхів і винограду-котрого ми не бачили від самої Молдави, також рута і темночервона левконія. В понеділок, вставши рано ми переїхали 5 миль; той же сотник з своїми людьми провожали нас під корогвами.

“Їхали дорогами трудними і узькими через великий ліс, поки виїхали над великий став, де стояли млини-маєтність того ж монастиря. Але ще не доїхавши сюди, ми побачили блискучі бані монастиря і св. Софії. Коли ми виїхали на гору, нашого патріярха стрів ігумен, званий у них архимандритом-бо в сім краю, аж до Московщини ігуменів звуть архимандритами. Був з ними епископ, що проживає в монастирі, й кілька монахів. Патріярха посадили до монастирської карети, дуже гарної, зверху золоченої, в середині вибитої червоним оксамитом, і так нас повезли до монастиря. Їхати довелося серед безконечних садів, з незчисленою силою горіхів, шовковиці і винограду. В кождім саді хата його господаря; таких домів 4-5 тисяч з стилькома ж садами-се володіннє Печерського монастиря.

“Так ми доїхали до великого города з муром, ровом і множеством городів. Виїхавши на розкішну, широку вулицю, ми проїхали повз монастиря для черниць з високих фамилій, потім до високої мурованої вежі, вибіленої вапном: се була Печерська брама-над нею наче висить церква з богатьма округлими вікнами і високою кантуватою вежою, вона посвячена в імя св. трійці, і в середині її образ гостини ангелів у Авраама.

“Тут нашого патріярха вивели з карети-з пошани до монастиря: хоч би цар сюди приїхав, мусить вийти і відси йти пішки. Тут міцна залізна брама і стоять воротарі. Йдучи за тими що нас стріли, ми війшли до великого монастиря Успенія. З лівої сторони брами намальований св. Іоан Милосердний, патріярх александрійський, в мантії і з клобуком на голові: наоколо старці, бідаки, каліки, він їм правою рукою роздає золото, а в лівій тримає порожній гаманець. На другій стороні Богатий і Лазар: Богатий сидить при столі, наоколо приятелі і розкішно повбирані жінки, пють вино, а Лазар стоїть при дверях просячи милостини; його женуть і штовхають, він відходить і сідає напроти в брамі, і пси лижуть його рани; тут же й ангел смерти, жахливого виду. Між сими двома дверима деревляний стовп, в середині порожній, окований залізом-аби кожний хто входить, хоч би мав тверде серце, побачивши сі два образи, кинув до середини милостиню для бідних.

“Відси широка, розкішна дорога провадить до святої Церкви. З правої і лівої сторони гарні, чистенькі келії монахів, з чудовими шкляними вікнами, що дають богато світу з усіх чотирьох сторін, виходячи на дорогу, на городчики й сади, в котрих стоять отсі келії. Кождий будинок має три кімнати, з трьома дверима, що замикаються хитрими залізними колодками. Келії розмальовані фарбами, прикрашені ріжними образами, чудовими картинами; мають столи і довгі лавки, груби й каміни з гарно розмальованими кафлями. Кожна келія з сим своїм устаткованнєм гарна, охайна, чиста, так що веселить душу кожного що входить до неї, і додає віку тим що в ній мешкають. З надвору при келіях прегарні городички з квітками, васильком і иншими запашними і красовитими рослинами, обгорожені гарними кратками.

“Два роки тому в монастирі було коло 500 черців, але за згаданої пошести вмерло до 300, і тепер лишилося 200. Ти, читачу, побачив би, які вони привітні, охайні, з ясними лицями, завсіди вбрані в вовняні мантії; тихі, ласкаві, незвичайно повздержні й чисті в своїм пожиттю. Кожний має в руках рожанець (чотки). Їдять вони тільки оден раз на день. З келії до церкви-в тім проходить їx життє. Всі мають чорні колпаки з сукна, з чорним же штучним футром, зробленим з вовни, подібно до оксамиту; великі завіси спускаються на очі й застібаються гузиками під бородою. Коли вони скидають з голови колпаки підчас богослуження, або перед ігуменом чи епископом, колпак висить за спиною, як то буває у капуцинів або єзуїтів-тільки гарніше; одежі й мантії теж подібні (до католицьких).

“Так же вбираються й архимандрити, митрополити й епископи, тільки на шиї мають золоті хрести на ланцюхах і на мантіях смуги-сині на грудях, а білі при ногах-так як се буває на мантіях епископів, тільки вони їх носять завсіди. Старші черці, ігумени, епископи носять завсіди палиці з срібними головками і залізними гострими кінцями, як на списах.

“Так от коли ми наблизилися до Великої Церкви, з неї вийшло 8 пар єромонахів, кожда пара в однакових фелонях; за ними чотири єродиякони-кожда пара в однакових стихарях: в руках вони держали кадила, а єромонахи євангелії, ікони і золоті трираменні хрести. Сходами ми війшли до церкви. Наш патріярх в супроводі співу війшов до середини, поцілував ікони і став на патріяршому місці. Тоді диякон вийшов на круглу амбону серед церкви і проголосив: “Ще молимся за отця господина патріярха кир-Макарія антіохійського, за архимандрита Йосифа, гетьмана Зиновія і богом хороненого царя Олексія”-але не спомянув імени митрополита, тому що се монастир самостійний і нікому не підлеглий. Потім зробили відпуст, патріярх поблагословив присутніх, а йому проспівали по грецьки “іспола еті деспота” (на много літ. господине); подали свячену воду і він покропив церкву і присутніх.

“Після сього нас повели до трапезної, при гарних келіях ігумена. На початок подали солодощі й конфітури: зелені грецькі горіхи, цілі в шкарлупці, вишневі конфітури й инші сорти, з ріжним коріннєм, якого ми не бачили у себе; подавали також медівники і горілку. Потім се забрали й подали обід-пістні страви, тому що був понеділок, а вони в понеділок не їдять риби так само, як і у середу і пятницю. Подавали страви, з шапраном і ріжним иншим коріннєм, млинці в олії, сушені гриби і т. и. На питтє подавали з початку мід, а далі прегарне червоне вино з власного винограду.

“На стіл ставили по кілька полумисків з ріжною стравою, потім їх відсували одно по однім і приносили инші, і так робили до кінця-подібно як у Турків, а не так як у Молдаван і Волохів-де ставлять один полумисок на другий, і так (тримають) до вечора. Кожну страву ставили насамперед перед нашим патріярхом і лишали, щоб він іззів трохи; потім посували далі по столу аж до краю-і там здіймали. Забравши страви подали ріжні овочи: вишні солодкі і квасні, солодкі китяги подібні до винограду ⁵) й инші подібні до зеленого винограду, звані ікритс (аґрест веприни). Весь посуд, що клали перед нами в сім монастирі й инших-тарілки, кубки, ложки, все було з серебра” (40-6).

Наступає перелік печерських церков, числом 23, далі детальний опис Великої Церкви та її окрас. Тут згадаю цікаве малюваннє над західнім входом: Успеніє, з лівої і правої сторони “два царі що збудували сю церкву”; над Пречистою дерево– на гиляках його образи святих. Між іконами притвору: Христос і перед ним вівці, веде їх в гору-Христос-пастух і списом відгонить від них вовків. Ікона пречистої з пророками, що провіщали щось про неї, і з 24 похвалами їй. Горельєфи з образами битв, військ, армати. Останки старої “мозаїчної поліхромної підлоги”. В іконостасі великі ікони Христа і пречистої з богатьма привісками: хрестиками, образками, перлами і каміннями. Перед головними дверима олтаря два великі ставники з жовтої міди, кождий спирається на чотирьох львах; перед иншими олтарями ставники деревляні, золочені. Але найбільш цікава вказівка-що в головнім олтарі були мозаїчні образи пречистої, “з хусткою при поясі”, а нижче Христос серед архиєреїв.

Увагу автора звернули ще дві особливости: що церковні свічи в сім монастирі і по инших монастирях і великих церквах вживаються зелені-“прегарного зеленого коліру”. Далі, що в київських церквах, як також у московських-в олтарі неодмінно бувають зеркала одно або й два (с. 46-52).

“Келії архимандрита се великий і гарний дім. Його келії-в горішнім поверсі і мають високу баню; наоколо гарна веранда з видом на Дніпро, що тече під монастирськими городами. Водили нас і городами архимандрита-ми сходили туди з келій сходами. Вхід до городу-через двері з високою аркою і банею, а з боків шпалєри з тонких галузок, в оден локіть грубі. В середині якась ростина з зеленими галузками і частими колючками підіймаючись над землею вона виповнює крати, а всяку галузку що виступає поза крати, обтинають ножицями. З тої ж ростини зроблені огорожі сього городу” (з дальшого пояснення виходить, що се ніби то аґрест, “ікрист” згаданий автором перед тим). В сім городі ростуть абрикоси і дуже богато шовковиці: кажуть, що попередній митрополит козаків розводив на них шовківників і одержував дуже добрий шовк. Дуже богато горіхів і ще більше винограду: вино з нього темно-червоне, його розвозять з сього монастиря по всіх церквах Козацької землі.

“За брамою Великої Церкви з західньої сторони, дві дзвіниці-одна против другої-деревляні, високі, чотирекутні. Одна дуже висока, так як мінарет Ісуса в Дамаску ⁶), в середині має богато комір, на гору йдеться великими крученими сходами, вгорі на деревляних брусах висить 5 дзвонів, більші й менші, і там же, в закритій коморі залізний годинник. Його дзвін чути далеко: кожду чверть години він відзначає одним ударом в малий дзвін, коли пройде година-вдаряють 4 рази, з-тиха, а потім бють скільки треба, разів у великий дзвін. На стіні дзвіниці є ще й соняшний годинник. Инший годинник висить на мурованій дзвіниці церкви Трійці, згаданої вище; коли ввечері великий годинник вибє 24 години, троїцький годинник сильно і гучно вдаряє в залізне било-щоб усі чули поза монастирем, війшли й замкнули браму.

“Друга дзвіниця нижча; в ній висить величезний дзвін, якого ми ще не бачили: завбільшки з невелике шатро, а важить коло 50 алєпських кинтарів” ⁷) (с. 53-4).

Другого дня гості звідували печері. “Після того як ми відбули літурґію (в церкві Воздвиження), поведено нас до коридора викопаного в довгій горі, потім до печері, де жили Антоній і Теодосій. Ми мали богато свічок і оглядали тутешні приміщення: убогі, узькі келії, і ті місця де спочивають отці і владики: вони досі лежать у своїх трунах, в чернечих одежах, вузьких залізних поясах і мантіях; їх бороди і русяве волоссє на голові тримаються міцно, і вони гарні не вважаючи, що стільки пролежали в сій печері”. Далі наступають переповідження лєґенд Патерика і деякі инші інформації. По скінченню обходу “архимандрит прислав по нас карету, ми сіли і заїхали до монастиря серед садів: іти сюдою тяжко і довго” (55-7).

Третього дня “приїхала ігуменія жіночого монастиря Вознесення і запросила нашого патріярха бути у них на літурґії, прочитати молитву на розгрішеннє і поблагословити черниць. Ми поїхали туди, і всі черниці вийшли на зустріч. Се великий монастир, в нім 50-60 черниць, значних родів (в тексті Белфора: “ігуменія родичка самого польського короля; (черниці) здебільшого виховувалися в сім же монастирі-згодом вертаються до нього назад, приймають постриг і стають черницями”). Їх лиця ясні як сонце; вовняні мантії до самої землі; чоловіки зовсім не можуть заходити до них.

“Наоколо монастиря сади, в середині церква-деревляна, з шістьма банями і хрестами. Ми були там: в ній срібне паникадило і два срібні напрестольні ліхтарі; на іконах богато вінців, хрестиків, іконок, привісок, золотих і срібних ланцюжків з перлами і дорогим каміннєм. На мурах написані 10 дів, праведниці і мучениці.

“Нас поставили з лівої сторони, черниці стояли тісною купою. Вони співали й читали молитви приємним мотивом, ніжними голосами, що хапають за серце і викликають сльози, їх спів значно кращий від співу мужеського. Ми були захоплені красою їх голосів і співів, особливо дівчат: старших і маленьких.

“Всі вони вміють читати, знають фільософію і льоґіку і пишуть на ріжні теми. Серед них богато таких дівчат, більших і менших, що виховуються на те аби стати черницями-бо здебільшого се сироти. Вони носять футряні колпаки.

“Святий Боже”, “Алилуя”, “Господи помилуй” вони співали так наче одними устами-на переміну на двох клиросах. Одна прочитала Апостола-дуже читко. Прокимен співають з ріжними варіяціями. При “Достойно” вдарили в дзвін, монахині вийшли на середину церкви і проспівали солодким мотивом стоючи на колінах.

“Після причастя і роздачі антидора вони попросили нашого патріярха прочитати над ними молитву на розгрішеннє. Всі припади до землі, і патріярх прочитав її, а потім покропив святою водою. Після виходу з церкви ігуменія попровадила до своєї келії, і там подала на перекуску солодощі, прегарні конфітури, медяники і горілку. Потім за згодою нашого патріярха черниці написали на великім аркуші молитву на розгрішеннє всім черницям, і патріярх се підписав-з огляду на їх віру”.

Увагу автора в сім монастирі звернув на себе ще колодязь з колесом і двома ланцюхами: “оден ланцюх підіймається, другий спускається”.

Того ж дня мабуть гості відвідали славну лаврську друкарню-бо їй присвячена тутже замітка невелика, на жаль, і дуже характеристично для автора-аж надто побіжна: “Коло Великої Церкви стоїть прегарний славний друкарський дім– що обслуговує всю сю країну. Звідси виходять всі їх церковні книги-дивного друку, ріжного фасону і в ріжних кольорах. Також рисунки на великих аркушах-види країв, образи святих, наукові розвідки і таке инше. Звичаєм усіх патріярхів ми надрукували тут велику силу розгрішень з іменем нашого патріярха. Їx мовою, червоними літерами, з образом св. Павла, трьох родів: на цілім аркуші для значних людей, середні-для простого люду, і маленькі для жінок”.

Далі -“того ж дня приїхав до нашого патріярха кир Сильвестр, митрополит Київа і всеї Козацької землі, або Малої Росії. З ним було два епископи і кілька ігуменів. Всі були вбрані у свої звичайні мантії, а на грудях висіли золоті хрести на ланцюхах. Приїхали каретою, вибитою в середині червоним сукном в супроводі своїх служебників, що їхали спереду і ззаду на гарних конях, в дорогих одежах і зброї”-(58-9). Тут належить подати сю увагу зроблену на иншім місці: “Треба знати, що у всякім більшім монастирі Козацької землі, у митрополита і всіх епископів єсть служебники, поважні урядники, ранґою не нижчі полковників (!)-їх звуть монастирськими слугами; коли митрополит, епископ або архимандрит їде своєю каретою, вони скачуть напереді і ззаду на гарних дорогих конях, в розкішних одежах і дорогій зброї. І по всіх келіях: не то що у митрополита, епископа, архимандрита. але і у архидиякона і звичайного монаха буває сила дорогої зброї: невеликі рушниці, шаблі, пістолі, луки з стрілами і под.” (53-4).

Посім наступає оповіданнє про святочні служби на день Петра і Павла, я навожу дещо опускаючи менш інтересні обрядові деталі.

“В переддень спочатку вдарили кілька разів у дзвін Великої Церкви на те тільки щоб дати знак доохрестним церквам-і ті задзвонили в свої дзвони. Всі зійшлися до церкви Петра і Павла при келіях архимандрита і там відправили велике повечеріє. Після нього священик, диякон і запаляч світла підійшовши до патріярха взяли у нього благословеннє і тоді пішли дзвонити у всі дзвони, включно з тим найбільшим, що його, через велику вагу, можуть розхитати тільки 8 чоловіка, по чотири з кожної сторони, грубими канатами, напружуючи всю силу. Його гук гудів мабуть на 3 дні дороги-бо він дуже чистий, а язик важить коло 15 алєпських ратлів ⁸). Від його тягару вся баня і стовпи тої вежі хитались і тремтіли. Тоді ми пішли до церкви і вийшли після малого повечерія.

“Дві години потім, у ночи, задзвонили знову в усі дзвони, включно з тим великим, і ми пішли до всеночної. Засвічено паникадила і свічі, поставлено гарний аналой і канонарх почав читати псалом вечірні, а півча співала по черзі на обох клиросах (опускаю дальші подробиці). Нарешті на обох клиросах заспівали “Слава всевишніх”, так як співають у Вірмен, цілим хором, приємним співом заступаючи орґан: малі хлопці хапають своїми голосами за душу. Так робили під час всеночної і літурґії сього дня, коли співали з нот.

“(З всеночної) ми вийшли з церкви раннім ранком. Літурґію ще з вечора просили відслужити нашого патріярха. До дзвону дали знак кількома окремими ударами в великий дзвін, з інтервалами. Тоді задзвонили в дзвони по всіх церквах і відправили в них літурґію, а тоді спішно посходилися на літурґію до Великої Церкви: черці й миряни, чоловіки й жінки, також ігуменія жіночого монастиря з своїми черницями. Взяли благословеннє зпочатку священики і диякон, потім запаляч, і тоді задзвонили у всі дзвони. Ми пішли і вбрали в ризи з кількома священиками і дияконами: нам не дозволили вбрати наші ризи, а дали свої, котрі найдорожчі, бо вони думають, що їх ризи освятяться, тому що ми приїхали з Святої Землі. Потім ми всі вийшли з кадилами і з свічками стрічати патріярха (перед церквою) і ввівши до церкви стали вбирати на амвоні, а всі священики стояли вряд наоколо нього. Потім ми виходили на великий вхід: того дня вийнято було (для входу) богато золочених євангелій, дорогих кадильниць і трираменних хрестів ⁹). Апостола читав оден з дияконів, я читав арабську євангелію на свято Апостолів, а крім того грецьку євангелію пречистої, як то у них звичай. Після того як патріярх покадив, як має бути при літурґії, монастирські слуги ¹⁰) й инші стали перед олтарними дверима: оден тримав срібний збанок, другий срібну миску, инші ставши з двох сторін розгорнули великого дорогого ручника, і патріярх помивши руки, утерся ним. Теж саме зробили вони при кінці літурґії. При проголошенню імени архиєрея ми поминали нашого патріярха, а вони-Паїсія константинопольського і свого архимандрита.

“Коли патріярх помив руки (при кінці), йому подали антидор і він з'їв часточку; потім піднесли срібне відерце з вином і він випив як звичайно; так само подавали й нам. Коли винесено чашу, підійшла ігуменія з черницями й инші люди щоб причаститися. Тоді два диякони вийшли з олтаря і розгорнули під чашею велику застілку, щоб якась кропля не впала на землю; вважай яка то побожність! Кожному причастникові давали антидор і трохи вина випити. Потім патріярх роздав антидор усім, навіть і малим дітям.

“Після літурґії ми пішли до трапези. Після солодощів і горілки давали прегарні страви, яких ми в життю не бачили: супи з яєць начинених коріннєм; рибні страви з молоком з міґдалів на підливу, а соуси все з чистим шафраном-хоч він у них дуже дорогий, а міґдали ще дорожчі: око коштує може золотого, або й ще більше, і коріннє теж (дуже дороге). Але такі страви у них прийняті: вони перейняли таку марнотратність від Ляхів.

“Під суботу, після вечірні вийшли чотири священики в чорних ризах, і диякон мав чорний стихар і орар. Старший з священиків, взявши благословеннє покадив наоколо столика де стояла миска з кутею, потім іконам, патріярхові, священикам і всім людям і вернувшися став на своє місце. Теж саме проробили три священики що служили з ним, і нарешті диякон. Півча під той час співала канон за померші душі. Се у них таке правило: під кожну суботу робити таку відправу за померших взагалі і зокрема-за добродіїв церкви. Патріярх прочитав молитву за померших і відпуст-тоді вони стали просити патріярха прочитати ще над усіми ними молитву на розгрішеннє. Вони впали на землю і він прочитав над ними сю молитву. Потім іще прочитано молитву на сон, і ми вийшли. В суботу рано ще була відправа і ми попрощалися щоб їхати далі. Але вони ще повели нашого патріярха до церкви подали свячену воду і він покропив усіх. Аж тоді вийшли з монастиря де ми пробули від понеділка до суботи. Архимандрит посадив патріярха з собою в кареті, а слуги йшли спереду і ззаду доки ми доїхали до монастиря, при церкві Св. Софії-катедри київської митрополії і всеї Козацької землі і Малої Росії. Ми їхали з півгодини-бо віддаленнє було дуже невелике. Архимандрит попрощався з патріярхом і вернувся (60-3).

“Митрополит кир Сильвестр стрів нас з своїми епископами й ігуменами. Ми замешкали у нього. Нас чекали, щоб ми були при літурґії. Коли почали дзвонити великим дзвоном, ми вийшли подивитися й побачили щось дивовижне. Сей дзвін більший від дзвона Печерського монастиря разів у 7 або 8, певно буде як велике шатро. Залізний язик його важить коло півтора алєпського кантара; 12 паробків ледво що могли його розмахати ¹¹), і коли вдаряли в дзвін, наші уха були заглушені його гучним голосом подібним до грому: я говорив свому товаришеві голосно, а він не чув. Міцна деревляна дзвіниця-більша від усіх які ми бачили, хиталась і тряслась. Але тон печерського дзвона різчий і вищий: тон сього мягший і густий.

“Потім ми пішли на літурґію в сю славну церкву-другу Св. Софію, гідну сього імени, як ми переконались. Підчас “Достойно” дзвонили тим дзвоном. Від літурґії ми пішли до трапези, а ввечері-під сему неділю по Зелених Святах, пішли на вечірню.

“Треба знати, що старий Київ був тут, і тут досі видно сліди його воріт, валів і ровів. Досі стоїть велика брама з мурованою вежою, звана “Золотою”, бо вона була позолочена; її спалили Татари недавніми часами, несподівано напавши на місто і запаливши його. Город був чудовий; Печерський монастир був поза його стіною, але церква Св. Софії була в середині, разом з Михайлівським монастирем, що стоїть проти нього. Баня його ще й досі має позолоту, і наоколо обох було множество церков великих і гарних” (63-4).

Наступають історичні відомости про Київ-не дуже вірні. Річ натуральна, гостей спеціяльно займало питаннє про єрархічне становище київської митрополії: саме почалися балачки про підпорядкованнє київської митрополії московському патріярхові. Павло згадує про свої балачки з тутешніми ученими ченцями: “між ігуменами єсть люди вчені, каноністи, оратори, досвідчені в льоґіці, фільософії і всяких глибоких питаннях”, вони розпоряджали чималою ерудицією в питаннях про права і юрисдикцію патріярхів, так що гості були здивовані. Сі київські богослови підчеркували непорушність своїх звязків з царгородським патріярхом; вони повторяли, що з Царгороду вони одержали віру і обряди, і очевидно-не можуть порушити сих звязків. Між иншим патр. Макарія попросили ствердити підписом і печаткою якусь патріяршу грамоту на ставропіґіяльні права Печерського монастиря-що він і вчинив (с. 65).

Павло згадує при тім свою стрічу з звісним уже нам послом королеви Христини Данилом Калугером, я вище переказав його оповіданнє про Данилову місію; крім того Павло наводить його оповіданнє про сучасні протипапські течії на Заході-для нас не інтересні. Далі він детально описує Св. Софію: її будову і декорації,-я наведу тут те що він оповідає про іконостас, споряджений недавно, за Могилиної реставрації– характеристичний для тодішнього українського мистецтва.

“Він новий, дуже великий і зачудовує глядача. Ніхто не зможе його описать: така гарна і ріжнородна його різьба і позолота. Головний вхід високий на 6 ліктів, широкий на півтретя ліктя з аркою як у міської брами. Двері як звичайно-з двох половинок, що містяться в заглубленню-як у склепінню різблені і позолочені. На одній половинці представлений пеликан із срібла: він проколює собі бік і кров тече на його дітей, що сидять під ним; ніхто не відріжнить сього від металю. Ікон 12, гарні і великі, з боків кожної великі кольони, різблені і позолочені; вони творять ряд заглиблень. Особливо великі і високі кольони при іконах Христа і пречистої, глибоко вирізблені, вони представляють винні лози з зеленими і червоними китягами. Над іконостасом іде широкий ґзимс, різблений і золочений, ламаною лінією, з заглубленнями. Над ним Розпяттє, обведене різбленим обрамованнєм з маленьких кружків-ікон святих і апостолів, закритих шклами.

З лівої сторони від ікони Христа ікона Софії, робота мудрого й зручного майстра: по середині церкви кольони і на них склепіннє, над ним Христос і від нього св. дух спускається в промінні, під сподом геєнна: диявол з великим носом тримає лука з стрілами, коло нього юрба Персів в тюрбачах стріляють до церкви з луків, друга-Франки в своїх капелюхах і убраннях стріляють з рушниць і гармат: всі воюють против церкви” ¹²).