Текст книги "Історія України-Руси. Том 9. Книга 2"

Автор книги: Михайло Грушевський

сообщить о нарушении

Текущая страница: 96 (всего у книги 105 страниц)

Подробиці капітуляції описує Пікарский, по гарячим слідам подій. Коли Чарнєцкий настояв, щоб негайно наступати і не пускати з очей неприятеля, “доки не перейде Богу”, і польське військо рушило на Чорноострівські позиції,-в дорозі стрів його післанець Ракоція з заявою, що Ракоцій хоче закінчити війну і готов дати всяку сатисфакцію. Тоді Чарнєцкий, підозріваючи, що се робиться тільки, аби вигадати час для переходу за Бог, поставив умовою, щоб неприятельське військо не рушалось і чекало приходу Поляків для переговорів, а тим часом повів далі наступ бойовим порядком-не питаючи дозволу гетьмана. На нові посольства поставив умови капітуляції і дав двогодинний термін для її оформлення. Жадав 2-х міліонної контрибуції для польського війська, харачу для хана, видачі всеї здобичи захопленої в Польщі, артилєрії, корогв, бранців, зрадників і т. д. Після коротких торгів того ж дня підписано трактат. Цифру контрибуції зменшено до 1200 тис.; про харач, на проханнє Ракоція, в договорі промовчано. Він загально, не згадуючи поіменно, обовязувався розірвати союзи і договори з усякими неприятелями Польщі, відновити союз з нею-помагати їй своїм військом. Поляки з свого боку ґарантували Ракоцієві безпечний поворот до дому-тою дорогою, котру вони йому вкажуть, під охороною і доглядом визначених на то комісарів і частин війська ¹²).

Про козаків не згадувалося ні словом; вони вже вийшли з гри, покинувши військо Ракоція. Він уважав їx відступ останньою причиною сього провалу; маємо його лист матери з Чорного Острова 25 липня (н. с.):

“Шведська і козацька приязнь обманула. Козак примусив нас провожати його аж до свого краю; ми згідно з своїм обовязком билися з Поляками, а він усунувся. Перемога була наша, богові слава,-але коли в суботу (се було 21 н. с.) прийшло все польське військо, а козаки нас підтримували тільки обіцянками, а на ділі зовсім ні,-вчинили ми перемирє, тому що Поляки хотіли згоди. Се було в неділю, великі пани здебільшого були при тім.

“Навіть поганам треба вірити, коли вони присягають, присязі Шведів і козаків ми вірили як християнській. Але здобич псує козаків вони не могли дочекатися, щоб її відставити до дому. Але ми не думаємо, щоб вони з неї поживилися.

“Вчора ми порозумілися з польським військом; коли Татари не стануть на перешкоді, ми підемо на Молдавію; коли перешкодять-будемо змушені вибрати иншу дорогу. Нам конче потрібно дістатися до якоїсь країни з хлібом-бо (тут) не тільки наше, але й польське військо живе вишнями; я не думаю, щоб у цілім нашім таборі знайшлося 20 мір муки. Одним словом, як ми вже переказували в. м., перемогла нас не зброя неприятельська, тільки бог-сі тяжкі, погані дороги, шляхи котрих ми не знали-і ще до того козаки” ¹³).

Пікарский записує те, що оповідали в польськім таборі: “Негідники козаки не тільки до погибелі приведи бідних Венгрів, ще й осмішили: “тікаючи й греблю в Межибожі перекопали” ¹⁴), тому Венгри просили потім, щоб їм дозволено було гонити за козаками”. Відгомін сих балачок бачили ми вище також в оповіданню Янчиньского.

Але секретар Ракоція Конст. Шаум спромігся на об'єктивнішу оцінку ситуації: “Все ми могли б перебороти, коли б був добрий настрій між вояками; але більшість їx пішла по набору, а не наймом, вони були обтяжені здобичею, утомлені довгими походами, хотіли вернутися до дому і одноголосно жадали згоди, якої небудь, хочби й ганебної, не хотіли піднести зброї на неприятеля, що стояв перед ними. Наші союзники-Шведи, Козаки, Валахи і Молдаване, тримались далеко більш рицарсько (much more galant) ніж ми. Але бачучи нашу малодушність і побоюючися, що ми можем поєднатися з неприятелем против них,-мусіли кинути нас, тим більше що наші дійшли такого своєвільства (rеbеllіоn), що не слухали наказів князя і можна було сподіватися їх зради. Так біда примусила нас до договору, що безсумніву зістанеться нашим вічним соромом і нечестю” ¹⁵).

Поміг сей договір і вся капітуляція небогато. Тільки що спекалися Поляків і дістали пропуск до дому, як налетіли Татари-жадні свого уділу в здобичи, роздражнені тим, що Поляки без них покінчили з Ракоцієм. Як оповідає Ґрондский, Любомірский й инші приятелі Ракоція-заінтересовані в тім, щоб він міг скоро і повно виплатити свою контрибуцію, відразу радили йому не гаятись ані одного дня, з огляду на Орду: лишити Полякам в грошах армату і обоз, а самому спішно і легко вертатись до дому. Але Ракоцій і його канцлєр Мікеш запевняли, що Татар їм боятися нічого, не буде їx більше як 24 тисячі здатних до бою. Тоді Поляки рушили на Волинь, а угорське військо на Скалат і Тернопіль до дому. Але Любомірский слідом отримав відомість що хан наступає з величезним військом, якого ще не бачила Польща; він ще раз остеріг Ракоція і той кінець кінцем дав себе переконати: кинув під Скалатом своє військо, під проводом Кеменя, а сам з кількома сотками пустився навпростець до дому. Не встиг від'їхати милю, як дали йому польські комісари знати, що Орда вже приступає до скалатського табору. Львівські приятелі радили йому схоронитися на час сеї небезпеки до Львова, але Ґрондский, оповідає, порадив йому не звірятися на польську гостинність, а вертатися на Стрий до своїх країв; він його послухав і щасливо дістався до дому. Військо його, тим часом атаковане Татарами, попробувало битись, але скоро стратило охоту, Кемень поїхав на переговори до хана, але опинився в ролі бранця, чи заставця, а полишене ним військо другого дня, 31 н. с. пустилося навтеки, і здебільшого попало в татарську неволю ¹⁶).

В автобіографічній записці своїй Кемень виправдує себе, що зовсім не з тим виїздив з війська, аби його лишати– Татари зрадливо його затримали, а так само вели себе зрадливо Поляки, спеціяльно Сапіга-не боронили від Татар, як обіцяли, а навпаки сами били його військо ¹⁷).

Хан після сього спішно відступив назад. Оповідали, що саме отримав наказ від султана, аби вийшов з Польщі й не мішався до польських справ; був се нібито наслідок запізнених відомостей про успіхи Ракоція в Польщі, одержаних в Царгороді: диван готов був помиритися з його походом на Польщу ¹⁸). Але хан взагалі не мав чого гаятись: Орді треба було як скарше відпровадити здобич і бранців до Криму, і все питаннє було тільки в тім, щоб не стрінутися з козацькими чатами при повороті. Данилові Калуґерові оповідали, що козаки будуть стерігти Татар при повороті ¹⁹) і Лілієкрона чув, що Запоріжці дійсно так їx придибали, “що з здобичею і власні трупи полишили, більший був погром ніж здобич” ²⁰).

Примітки

¹) Видана в Biblioteka Ossolińskich, poczet nowy, т. IV, 1864.

²) Янчиньский представляє навпаки Подльодовского приятелем Ракоція: Чарнєцький мовляв мав намір потопити тут Ракоцієве військо в болоті, “але непоцтивий Подльодовский промостив йому дорогу через болото і дав змогу ціло втікти” (296).

³) Transsylvania II c. 317. Оповіданнє Штернбаха про межибіжську капітуляцію відкладаю надалі. Коротші реляції про похід Ракоція і козаків з-під Сендомнра в Жерелах XII с. 507 і 511-вони не точні.

⁴) Магерів лежить на правім, східнім березі річки Білої.

⁵) На полуднє від місця битви, в напрямі на Львів.

⁶) Так виразно написано в рукописи, завважає видавець.

⁷) Rozwalnice в друк., місцевість невідома також, очевидно в околиці Волочиск.

⁸) Transsylvania II с. 317, се продовженнє реляції поданої вище.

⁹) Вище с. 1315.

¹⁰) Рус. Ист. Библ. VIII с. 1252.

¹¹) Тамже с. 1259-60.

¹²) Договір з датою 22 липня, разом з присяжними грамотами обох сторін видані в Monumenta Hungariae XXIII ч. 314-6, сам договір также у Жерелах XII ч. 595.

¹³) Monumenta Hung. XXIV ч. 604.

¹⁴) Сю фразу записано по польськи серед латинського тексту.

¹⁵) Архив Ю. З. Р. III .VI с. 346.

¹⁶) В збірці Кордуби (Жерела XII ч. 600) єсть коротке звідомленнє Сефер-казі королеві “Татарське військо, обложивши неприятеля вашого Ракоція під замком Вишнівцем, три дні тримало в облозі, не даючи нікуди вихилитися, а четвертого дня, з усіх сторін прискочивши табор розірвали і взявши на шаблі, силу трупу постелили на місці, так що дуже мало живими втікло, і ті забрані до неволі, між котрими й Кімін Янош з усею старшиною”.

¹⁷) Автобіографія Кеменя: Kemeny J. Erdelyi ieiedelem öneleitirasa, вид Салай 1856 р., в додатку ся історія останнього погрома-c. 503-523, вона була зараз же прислана до Чигрина, в актах Малор. приказа 1657 № 10 л. 74-88 єсть московський переклад з таким заголовком; “Упадок войска Семигородцкого черес генерала Кимин Янушв описан”, з поясненнєм, що прислав його воєвода А. В. Бутурлин, одержавши від Виговського, “списана въ нынешнем во 166 году (1651) сентября в 14 день”.

¹⁸) Kubala, Wojna brandenburska c. 179.

¹⁹) Архив Ю. З. Р. III.VI c.331.

²⁰) Monum. Hung. XXIII c. 568, лист до Шебеші з Чигрина 17 с. с. серпня.

ОСТАННІ ПРИКРОСТИ СТАРОГО ГЕТЬМАНА І КІНЕЦЬ ЙОГО: КОЗАЦЬКИЙ БУНТ З РАКОЦІЄВОГО ВІЙСЬКА ПЕРЕКИДАЄТЬСЯ ДО ЮРАСЕВОГО, ОПОВІДАННЄ ЖЕЛЯБУЖСКОГО, ЙОГО АҐІТАЦІЯ ПРОТИВ ГЕТЬМАНА І СТАРШИНИ-МОТИВ САМОВІЛЬНОГО ПОХОДУ ПРОТИВ ЦАРСЬКОЇ ВОЛІ, КОЗАЦЬКИЙ БУНТ ПРОТИВ СТАРШИНИ, ВІЙСЬКО РОЗХОДИТЬСЯ.

Тим часом козацький бунт з Ракоцієвого війська перекинувсь і на Юрасеве, що стояло під Корсунем для охорони України від Татар. Оповідає про се Желябужский -котрого старшина вважала значним, коли не виключним виновником сих бунтів (вище с. 1383) і я думаю-вповні справедливо. Його оповіданнє про візити в Юрасеву кватиру дає кілька цікавих рис сеї ситуації, і я вважаю потрібним його переказати, бо взагалі мало що про се знаємо.

Приїхавши в Корсунь до війська, щоб шукати відти дороги під Камінець, до Ждановича і Ракоція, Желябужский довідався від наказного полковника Дмитра Трутина, що військо нинішнього дня, 9 (19) липня стоїть в Капустиній Долині. Другого дня приїхав він туди і не доїздячи війська пристав, а перед себе післав товмача-сказати полковникам, щоб вони далі знати йому, де Ракоцій, і прислали козаків, щоб провести. Товмач поїхав в становище Корсунського полку, до полковника Ів. Дубини, а той сказав, що про Ракоція певних вістей нема і проїхати до нього ніяк не можна, бо воюють Татари. Післав товмача з козаком-провідником “до гетьмана Юрия Хмельницького” (так його скрізь зве Желябужский, очевидно не в розумінню наказного, а вибраного на гетьмнство). Стріли гетьмана, як їхав з становища, і він спитав хто їде від царя і до кого?-тоді післав з товмачем до Желябужского корсунського сотника. Сотник розпитав, чи не має Желябужский грамоти до гетьмана, і другого дня приїхав від гетьмана військовий осавул Іван Ковалевський. Він переказав Желябужскому від гетьмана: “Ракоцієві і Антонові було писано, щоб ішли до нас на поміч против Орди, але від них не було вісти, і не знати де вони: ані вісти добути про них не можна, ані кого післати, тому що вийшов хан з усею ордою, стоїть коло Камінця, а Татари воюють наші городи. А стало нам відомо, що Ракоцієву землю повоювали Ляхи, матір його в полон взяли; судячи з того думаємо, що Ракоцій пішов до дому-дорога йому туди через Волоську землю, але Волоську землю воюють Татари, справити тудою тебе до Ракоція неможна, не доїдеш ти до нього, вертайся до цар. вел-ва”. Желябужский відрік, що не бувши у Ракоція ані діставши певних відомостей про нього, він вертати не може і просить провести його до Семигороду, коли думають, що він там. Ковалевський обіцяв се переказати гетьманові і того ж дня вернувся з його резолюцією: їхати Желябужскому до Корсуня і чекати від гетьмана вісти,-як можна буде до Ракоція проїхати, гетьман його повідомить, а тим часом сповіщає свого батька, аби він повідомив царя, що Желябужского затримав гетьман. Прислав трьох козаків, щоб провели його до Корсуня, але Желябужский лишився ночувати при війську і був свідком його виходу з табору: “11 (21) липня о четвертій годині гетьман Юрій Хмельницький пішов з Капустиної Долини, а Ів. Желябужский стояв, поки гетьман і полковники з усім військом пройшли. На рахунок було з ними війська тисяч з 20; перед гетьманом пішло 5 полків, а за військом обозу возів тисяч 35. А на становищу військо стає обозом, і коні ходять стадами” а не ставлять коней “у приколу” (на припоні) ¹).

З 12 (22) і до 17 (27) Желябужский пробув у Корсуні збираючи від переїзжих вісти про Ракоція і Ждановича, про Поляків і Татар. Оповідали йому, що козаки Ракоція і Ждановича покинули ²), Жданович в Погребищі, а Ракоція з Венграми Поляки обложили під Межибожем. 17 (27) приїхав товмач з Чигрина: старий гетьман потверджував, що до Ракоція проїхати не можна і вістей від нього нема. Тоді Желябужский рискнув на власний страх їхати до Ракоція під Межибіж і на третій день, 20 (30) липня наїхав військо Юрася, що йшов, значить, туди ж, під Межибіж, ратувати Ракоція ³). Желябужский післав свого товмача до Ковалевського, щоб сповістити про свій приїзд і просити гетьмана, щоб поміг йому доїхати до Межибожа. На се товмач приніс відповідь, що гетьман велить йому їхати за ним до становища на Наливайковім Броді. Желябужский проїхав на вказане місце, і гетьман закликав його до себе. Стрів його з полковниками перед шатром і питав про царське здоровє, а коли війшли до шатра, полковник миргородський Григорій (Лісницький) спитав його при гетьмані: “Чого ти приїхав вдруге без відомости від гетьмана? ⁴) Не віриш гетьманові й нам? Якби можна було до Ракоція проїхати, ми б тебе повідомили!” Желябужский виправдувався тим, що він довідався від козаків-що Ракоцій під Межибожем. Лісницький відказав на се: “Був Ракоцій під Межибожем, три дні відсижувався від Ляхів в окопах, а як довідався, що йдуть Ляхам у поміч Татари, він Ляхам піддався-кажуть, що дав їм викуп. А на третій день по тім як він піддався, прийшли під Межибіж Татари, довідалися, що Ракоцій без них піддався Ляхам і пішли після Ляхів добувати його. А поки він сидів в окопі, від нас не було до нього проїзду, і тобі тепер до нього їхати не можна-бо він сам у неволі”. Желябужский сказав, що все се відомости не певні (“не подлинная вЂсть”), з ними йому до царя вертати не можна, і він просить провести його до Семигороду: коли Ракоцій вийде з татарської неволі, він там його побачить, а не вийде-принаймні матиме про нього певні вісти. Лісницький на се сказав: “Гетьман велів прибути всім полковникам, що напереді з військом,-буде рада, куди гетьманові йти. Тоді гетьман розпитається у тих полковників, що стоять поблизу волоської границі, чи можна тобі проїхати через Волоську землю, коли скажуть, що можна, тоді гетьман велить тебе провести, а ні-тоді дасть тобі знати”.

Другого дня, 21 (31) прийшов Ковалевський і сказав: “гетьман і всі полковники веліли тобі сказати: через Волощину йти тобі не можна: хан пішов на-легко за Ракоцієм, а кіш його стоїть на Волоськім пограничу, під Хотином. А від одного козака, що вийшов з неволі від Ляхів, стало гетьманові сьогодня відомо, що Орда догонила Ракоція під Гримайловим ⁵), і Ракоцій сидить в окопі, а Ляхи обстоюють Ракоція: не хочуть видавати Орді ⁶), тільки взяти з нього викуп; а Орда готова і з Ляхами битись, коли вони будуть його боронити: хоче його скарб забрати, а самого до турецького царя відвезти. Через такі вісти гетьман переказує тобі, що проїхати тобі не можна і нема до кого: вертай нині ж з війська до цар. в-ва, бо завтра рано гетьман іде з усім військом з становища-воювати Польщу” (1252-4).

Але Желябужский з війська не поїхав-став чекати вістей, а заразом вів свою, відому вже нам аґітацію на тему самочинности гетьманської політики, і робив відповідний настрій між козаками. В своїм звідомленню він записує свою розмову з київським протопопом, що трапився на стану; я вище навів уже сю розмову; протопоп мовляв розповідав йому, що козаки з Антонового полку роз'їздяться нарікаючи на нього, що шукав Ракоцієві королівства, а довів його до неволі, і козаків трохи не поморив. “Ми ходили з ним, думаючи, що то за царським указом, а як довідалися, що Антін Ракоцієві королівства шукає, так і роз'їхалися від нього”. “І тут козаки говорять”, мовляв протопоп-“Ми без государевого указу на війну не підем”. ⁷)

Желябужский, каже, спитав протопопа: “Де ж тепер Антін, і що з ним гетьман зробить за те що він без государевого указу Ракоцієві королівства шукав?” Протопоп сказав: “Тепер Антона взято до гетьмана, до Чигрина: чув я, що хоче його гетьман повісити за те, що Ракоція видав, а Антін виправдується тим, що військо від нього розійшлось” (1255).

Без результату такі балачки не зістались.

“Юля 22 (1 серпня н. с.) гетьман велів оповістити війську, щоб підіймалося з стану: іде гетьман на війну в Польщу. Козаки ж з ріжних полків, в великім числі, прийшли до гетьманського становища й так почали говорити до гетьмана і полковників “Вислали ви нас против Орди-стерігти погранича ⁷). Стоїмо вже довгий час, стоючи запаси поїли і заголодались. А тепер кажете йти на війну в Польщу. А нам іти нема з чим, запасів нема. Та й без царського наказу йти не можна. Досить уже й зимового війська загубили. Як з Антоном посилали, тоді казали, що за царським наказом; а як зійшлось се військо з Ракоцієм, Антін військо розгубив-Ракоцієві королівства добував. І тепер ідете не воювати, а короля шукати, Ракоція від Орди рятувати. А нам короля не треба, у нас єсть государь, котрому ми хрест цілували!

“Осавули почали козаків від гетьманського стану відбивати, щоб ішли в похід, а козаки всім військом на осавулів закричали: “Ви нас не бийте дурно, ми се всім військом говорили, що без царського наказу воювати Польщі не підемо. Ми цілували хрест цареві, а досі на вас служимо, ви нашими головами користь собі заробляєте. А ми тепер хочемо цареві служити, котрому хрест цілували. А вашу правду до царя ми побачили: поки вам було від Ляхів тісно, так ви тоді до царя прихилились, а як за царською обороною побачили простір і велике володіннє та збогатилися, так хочете бути самовласними панами, і короля невірного обираєте. А нам крім царя, котрому ми хрест цілували, короля не треба, і звідси, з сього становища без царського наказу Польщі воювати не підем!”.

“І з гетьманського стану прийшло богато козаків до становища Ів. Желябужского і так казали: “Їдеш ти до царського величества, оповідж усі наші кривди цареві, що ми від своєї старшини терпимо. А се ти й сам чуєш, що ми без царського наказу до Польщі не хочемо йти” ⁸).

“Того ж дня прислав гетьман військового підписка Захарка і наказав, щоб ми їхали негайно: “Ми й самі не знаємо, що з нами буде: і Орда близько і Ляхи, і Ракоція стережемось: нуж відкупиться від Орди та на нас піде. А у нас у війську стала незгода (несоюз). Посилає тобі гетьман двох козаків, щоб ти їхав до Чигирина”.

“Того дня їхало з війська богато козаків і казали, що гетьман хоче йти на Білоцерківські поля-стояти там, стережучи від Татар, бо сподіваються, що Татари підуть з Польщі великим шляхом, повз Білу Церкву.

26 липня вчинилася в Бузівці трівога від Татар. А козаки які приїхали розповідали, що Татари Ракоцієве військо побили, а Ракоція з невеликою скількістю людей Ляхи з собою забрали. І сподіваються татарського нападу на козаків. За тими вістями Желябужский поїхав до Київа, тому що козацькі городи й містечка слабі, не укріплені для облоги” (1258).

Очевидно, гетьман і старшини старались перемогти опозицію війська, але не опанували його, і значна частина його розійшлась. Чи се було причиною, що похід в Польщу занехано, чи стримали його вісти про Ракоція, що він капітулював і віддався в охорону Поляків. В кожнім разі помітна річ, що гетьман і старшина відчували небажаність Желябужского в війську під сей час, і той дійсно виявляє підозріливу цікавість до його настроїв, хоч мовляв не мав тоді вже иншої мети, як тільки завезти царського листа Ракоцієві, або добути про нього “подлинні вісти”. Але мав, очевидно, інструкцію використати сей інцидент для дискредитації гетьманського уряду.

Примітки

¹) Рус. Ист. Библ. с. 1243-7.

²) Див. вище с. 1464.

³) В звідомленню Желябужского сказано, що наїхав вій Юрася, “не доЂхавъ Межибожа за тридцать за пять верстъ”. Від Корсуня до Межибожа коло 350 верст, цілком неправдоподібно, щоб за два дні Желябужский заїхав кудись за Літин, і там догонив Юрася. Тут якась помилка, котрої не можу виправити і уточнити місце, де Желябужский надибав у-друте козацьке військо.

⁴) “Для чего пріЂхалъ вдругоряд не въ подворье съ гетманской вЂсти” – не зовсім ясно.

⁵) Грималів коло Скалату.

⁶) Виїзд Ракоція з табору стався так секретно, що саме військо його про се не знало.

⁷) “оберегать государевы окраины”.

⁸) “Ђдешь ты къ царскому величеству, извЂсти наши всЂ нужи государю, какъ мы отъ старшинъ своихъ терпимъ. Да и то ты все слышишь, для чего мы без государева указу въ Польшу не идемъ” – с. 1257.

СТАРИЙ ГЕТЬМАН ЗЛОМАНИЙ СИМИ ПОДІЯМИ, АПОПЛЄКСІЯ, ОСТАННІ ЙОГО ІНТЕРЕСИ -УТРИМАННЄ ЗАХІДНЄ-УКРАЇНСЬКОЇ АКЦІЇ. ПОХІД В ПОМІЧ РАКОЦІЄВІ УДАРЕМНЕНИЙ ЙОГО КАПІТУЛЯЦІЄЮ, ДЕКЛЯРАЦІЯ РАКОЦІЄВІ ПРО НЕЗМІННИЙ НАМІР ГЕТЬМАНСЬКОГО УРЯДУ ПІДТРИМУВАТИ ЙОГО. НАСТУПСТВО НА ГЕТЬМАНСТВІ-ГЕТЬМАН ПОБОРЮЄ ПЛЯНИ ВИГОВСЬКОГО, АҐІТАЦІЯ ПРОТИВ ХМЕЛЬНИЧЕНКА, ВІДГОМОНИ ТОГО В НАР. ДУМІ. ДАТИ СМЕРТИ БОГДАНА, ПОХОРОН.

Капітуляція Ракоція і бунти війська-того що відмовилось послуху Ждановичеві, щоб його боронити, і того, що збунтувалось против Юрася і не схотіло йти в Польщу-ратувати Ракоція, були останніми прикростями, що переповнили чашу життя старого гетьмана. Лілієкрона в своїй реляції королеві, писаній в Чигрині другого дня по його смерти, зафіксував нам ту форму, в якій гетьман одержав відомости про сей погром ліґи: 12 (22) Поляки напали на Ракоція на Богу між Межибожем і Винницею; Козаки, Молдавани і Валахи його покинули, і він мусів замиритися з Поляками: кондиції невідомі детально-кажуть, що Поляки забрали армату, обоз і припаси, Ракоцій відступив їм своє піше (наємне) військо, віддав бочку золота зараз, а дві бочки обіцяв дати на границі, і в застав лишив Кеменя і Шебеші (Миколу), а Поляки за те обіцяли відпровадити його безпечно до його границі, тільки Татари довідавшися про се, погонили за ними, щоб взяти й собі пайку в богатій здобичи, і тому Поляки мусіли з Ракоцієм разом сховатись у Львові. Невірність козаків супроти Ракоція-оповідає Лілієкрона-так вразила гетьмана, що він велів викликати Антона й инших начальників козацького війська, що ходили, з Ракоцієм, і скарати їх на смерть. Але він так схвилювався, що дістав удар, пять день пролежав без язика і шестого дня упокоївся. Тому сей останній смертний засуд не виконано в очікуванню нового гетьмана ¹).

Останні часи бурхливого і турботного життя старого гетьмана були тяжкі. Прикований до ліжка довгою хоробою, свідомий близької смерти, він болізно переживав неуспіхи своєї політики, хитрі підкопи Москви, що зручно почала використовувати всі слабі сторони його останніх розпоряджень, і ту складну боротьбу соціяльних ґруп, політичних течій і персональних відносин, що стали розгортатися коло питання наступства. Ми читали вище записки Шебеші про повстання на Запорожу; Лілієкрона в своїх листах згадує про напружені відносини і замішання на гетьманськім дворі. “Такі прийшли часи, що все в замішанню й неладі”, пише він ще 28 с. с. червня. “Гетьман дуже хорий, а канцлєр, що вів всі давніші переговори, викликає сильні підозріння, що з смертю гетьмана попробує захопити владу. Так уже зложилося дві партії, але після того як чотири важніші особи потайки вбито з наказу гетьмана, стало трудно вести які не будь переговори” ²). Те що Татари таки пройшли через Українські землі, пояснювано непорозуміннями і конкуренцією полковників; щоб її нейтралізувати, старий гетьман вислав до війська свого сина, але й його присутність не могла приглушити їх “несвоєчасних капризів”, і се дало змогу неприятелеві подолати всі заходи гетьмана. Паралізований хоробою, він очевидно тільки злостився й надолужував свою безсильність отакими крівавими ексцесами, які отсе припадком записав наш шведський свідок.

До останніх моментів своєї свідомости гетьман силкувався утримати західнє-українську акцію. Виговський і старшина потім заявляли, що з їх сторони все було зроблено, щоб вирятувати Ракоція з біди: на місце Ждановичевого війська були післані нові сили, і тільки надмірна скороспішність Ракоція-що він нічого не чекаючи поспішив якбудь замиритися з Поляками, провалила справу, і козацьке військо вернулося до дому ³). Очевидно, мова про ті полки, що стояли під Корсунем, під проводом Юрася: очевидно коли стало відомо, що Татари пішли на Ракоція, гетьман велів їм іти туди на ратунок, але Ракоцій поспішив капітуляцією і ся карта була бита безповоротно. В момент смерти гетьмана ще не могли передбачати, як сумно для Ракоція скінчиться ся кампанія: могли сподіватись, що він ще опанує ситуацію і зможе вести далі політику ліґи; гетьман і старшина запевняли, що вони всяко його підтримають. В паперах Шебеші маємо з датою 7 серпня, себто другого дня по смерти гетьмана, деклярацію– очевидно заготовлену ще за його життя і відкладану до момента, коли старий гетьман прийде до себе і можна її буде його іменем відчитати; коли він уперше прийшовши до себе, її відчитано, чи передано Шебеші як офіціяльну деклярацію гетьманського уряду ⁴). Вона починається заявою, що хоч за попустом божим, після того як від Ракоція відступили инші ⁵)-Станіславский, Волохи, Молдаване і Семигородці, відступило і “наше військо”, але се не може нарушити приязни, союз зістається в силі, “а тих хто дав причину до сеї ганьби”, військо готово покарати смертю. Воно приложить всі старання до того, щоб утримати Ракоція при владі, але якби се не вдалось, союз зістанеться в силі супроти наступника Ракоція, реґентів і достойників землі. Військо обовязується нести їм поміч против Турків, Татар і инших неприятелів, які б нападали на Семигородські землі; визволити бранців забраних Татарами; висилати свої конвої для охорони семигородських послів, які будуть присилатись козаків, і т. д.

Старий гетьман і його окруженнє до останнього менту твердо трималося нової ліґи і звязаних з нею плянів приєднання Західньої України, не вважаючи на всі директиви царя і аґітацію, поведену на сім ґрунті московською стороною против гетьманського уряду. Московська тактика мусіла їм бути ясна, але гетьман і його однодумці хотіли йти пробоєм против неї.

З другої сторони гетьман обстоював до кінця прийняту ним династичну комбінацію-передачу булави синові; так треба думати з огляду, що в момент смерти Богдана його син в старшинських кругах твердо вважався вибраним гетьманом, і Виговський зпочатку не вважає можливим піддавати сей факт якому небудь сумнівові. За проби захитати сей факт гетьман не вагався стинати голови старшині, як се ми чули від Лілієкрони. Самому Виговському се не раз грозило смертю; бачили ми оповіданнє Шебеші про такий епізод; на Україні розповідали, як розходився старий гетьман, довідавшися про аґітацію, що велася в інтересах кандидатури Виговського в війську. Мовляв, Грицько Лісницький, післаний наказним гетьманом в військо з Юрасем, затримав у себе булаву і бунчук, бажаючи передати їх “свому приятелеві” Виговському, і Богдан довідавшися, що Лісницький мостить його на гетьманство (“гетьманство прочит Грицко писарю”), велів привести до себе одного і другого. Лісницького хотів віддати на смерть, а Виговського звелів покласти ниць і приковати за руки ⁶), і так держав його трохи не цілий день, поки у нього (Богдана) серце відійшло. А Виговський лежучи на землі весь час плакав, і нарешті гетьман йому вибачив. Очевидно, Юрась був післаний до війська, щоб призвичаїти козаків до його проводу, але поведінка молодого гетьмана в війську не придбала йому авторитету, навпаки-очевидно дала приводи говорити про те, що до уряду він не доріс, не має послуху полковників і т. д., те що ми чуємо від Штернбаха вже 8 н. с. липня. А в думі про смерть Хмельницького сей виїзд Юрася до війська представлений в вигляді легкодушної забави молодого гетьманича, котрим він переступив батьківський заповіт ⁷).

До гетьмана се мабуть доходило, міг він навіть почути дещо й про останній бунт війська; але він не відступав від наступства-тільки злостивсь і гнівавсь, і в такім пароксізмі розбила його апоплєксія. Зрана 6 серпня (27 липня с. ст.) він помер серед такої трудної ситуації.

“6 серпня рано помер козацький гетьман Хмельницький, а о вечірні почали дзвонити”, записав у своїм дневнику Шебеші ⁸).

“Пролежавши пять день без язика, шостого дня-27 липня (ст. ст.) упокоївся”– писав свому королеві Лілієкрона другого дня, 28 с. с. липня ⁹).

“Упокоївся гетьман минулого вторка, липня 27-го (ст. ст.) в пятій годині дня”, писав Остафій Виговський Тетері ¹⁰).

“27 липня й. м. пан гетьман з сього світу зійшов”-офіціяльно повідомляв путивльського воєводу Виговський Іван ¹¹).

Тільки шестого дня потім 12 серпня н. с. повернувся з табору молодий гетьман, “ми з Виговськнм, з шведським послом і з Немиричом виїздили йому на зустріч за милю”, записує Шебеші (тамже).

Похорон визначено на чотири тижні від дня смерти-на день 25 ст. ст. серпня ¹²)– щоб могло з'їхатися духовенство і старшина -урадити що до дальшого.

Примітки

¹) Архив Ю. З. Р. III. VI с. 318-9 (переклад с. 320-1).

²) Тамже с. 308 (переклад на с. 314).

³) “Що до справи кн. трансильванського і погрому його війська козаки виправдуються дуже переконуючими доводами, що вони негайно післали йому поміч, але князь як найскорше зложив договір і союз з Поляками, і тому козаки вернулись до дому”-лист Данила 8 (18) серпня, Архив Ю. З. Р. III. VI, с. 331.

⁴) Oretenus dicenda magn. domino Fr. Szebesz coram il. principe (перед Ракоцієм), il. domino locumtente (або его реґентом) primatibus ae consiliariis (семигородськими) (ab) ill. d. campiductore, omnibus consiliariis, capitaneis totaque cohorte Zaporoviana proposita-Моnum. XXIII ч. 318; рукою Шебеші приписано (по мадярски): “Відповідь князеві від козацького гетьмана Виговського.

⁵) praevia aliorum utpote Stanislavscii Valachorum, Moldavorum, Siclorumque recessione.

⁶) “А писаря перед собою велЂл росковать по рукам лицом к землЂ и держать eго мало не цЂлой день”-Акты Ю. З. Р. VII с. 189, оповіданнє Михайла Стринджі в Москві в грудні 1657 року.

⁷) Оттоді Хмельницький як благословеннє синові здав, так і в дом одправився, і сказав йому: Гляди ж, сину мій -

Як будеш немного Ташликом рікою гуляти,

На бубни на цуромки вигравати,

Так будеш отця живого заставати.

А як будеш много Ташликом рікою гуляти,

На бубни, на цуромки вигравати,

Так не будеш отця живого заставати.

Тоді ж Єврась, гетьман молодий

Ташликом, рікою довго гуляв,

На бубни на суромки вигравав,