Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 9 (всего у книги 56 страниц)

– Він міг когось найняти,– припустила Робін.

– Його банківський рахунок перевірили й не виявили жодних підозрілих платежів, але це не значить, що Рой не міг вигадати чогось іншого. Він гематолог; відповідно, він не дурний.

Страйк випив пива.

– Отже, це чоловік,– сказав він, відкладаючи чотири сторінки свідчень.– А тепер про колишнього.

– Боже милостивий,– промовила Робін, глянувши на друге фото з газети.

Густі кучері чоловіка спадали йому на плечі. Поклавши руки на вузькі стегна, він без усмішки стояв біля картини, на якій наче спліталася закохана пара. Сорочка розстебнута майже до пупа, джинси – дуже тісні на стегнах і широкі в холошах.

– Я так і думав, що тобі сподобається,– вишкірився Страйк на реакцію Робін.– Це Пол Сатчвелл, художник – але не дуже високого класу. Коли преса знайшла його, він саме розмальовував нічний клуб. Це і є колишній коханець Марго.

– Як на мене, вона вчинила правильно,– пробурчала Робін.

– Не суди її занадто суворо. Вони познайомилися, коли Марго працювала в «Плейбої» і мала дев’ятнадцять чи двадцять років.

Сатчвелл був на шість років старший і тоді, мабуть, здавався їй вишуканим.

– Ти бачив ту сорочку?

– Це рекламне фото до його виставки,– пояснив Страйк.– Внизу є примітка про це. Не думаю, що він отак виставляв рослинність на грудях у звичайному житті. Преса дуже зраділа перспективі приплести до історії ще й колишнього коханця, і ніде правди діти: такий персонаж – то просто подарунок для таблоїдів.

Страйк перегорнув сторінку й показав ще один зразок хаотичних записів Талбота. Аркуш знову був пересипаний п’ятикутними зірками й містив той самий перелік дат, поруч з якими були примітки.

– Як бачиш, Талбот вирішив не розмінюватися на дрібниці й не став питати, де Сатчвелл був за чверть шоста в день, коли зникла Марго. Він одразу перейшов до дат, пов’язаних з Ессекським Різником, і щойно Сатчвелл сказав, що одинадцятого вересня, коли було викрадено Сьюзан Маєр, він святкував тридцятиліття друга, Талбот фактично припинив ставити йому питання. Але знову ж таки, ми маємо обведену дату, не пов’язану зі злочинами Кріда, ще й величезний хрест коло неї. Цього разу це шістнадцяте квітня.

– Де Сатчвелл жив, коли зникла Марго?

– У Камдені,– відповів Страйк і показав нову сторінку зі звичним друкованим текстом свідчень.– Ось, дивися, про це є в записах Лосона. Не так уже й далеко від Клеркенвеллу. Лосонові Сатчвелл пояснив, що вони з Марго не бачилися вісім років, випадково здибалися на вулиці й домовилися зустрітися і поговорити. Він нічого особливо не приховував від Лосона, можливо, знаючи, що Уна чи Рой уже розповіли поліції про це. Він навіть сказав, що хотів поновити стосунки з Марго, що схоже на перебір,– він аж надто старався показати, що приховувати йому нічого. Сатчвелл розповів, що замолоду в них з Марго кілька років тривав буремний роман, але врешті-решт Марго зустріла Роя і розірвала стосунки. Алібі Сатчвелла підтвердилося. Він розповів Лосонові, що сам-один малював у студії в Камдені, але о п’ятій годині дзвонив звідти. Стаціонарні телефони – це не сучасні мобілки, там важче щось підробити. Також о шостій тридцять Сатчвелл вечеряв у місцевій кав’ярні, де його добре знали, і свідки погодилися, що справді його бачили. Тоді він пішов додому перевдягнутися і приблизно о восьмій мав зустріч з друзями в барі. Всі, з ким Сатчвелл, за його словами, був, це підтвердили, тож Лосон вирішив, що й Сатчвелл чистий.

Страйк прибрав свідчення Сатчвелла зі значно меншого тепер стосу паперів.

– Тож нам лишається третій і, як на мене, найцікавіший підозрюваний, якщо не рахувати Денніса Кріда. Ось: Стів Датвейт.

Якщо Роя Фіппса лінивий режисер узяв би грати роль чутливого поета, а Пол Сатчвелл досконало втілював образ рок-зірки сімдесятих, то Стів Датвейт ідеально підійшов би на роль крутого пацана, дотепного й нахабного, такого собі хлопа з народу. Він мав блискучі темні очі й заразливу усмішку і носив зачіску малет; Робін згадалися молодики з обкладинки старої платівки «Бей-Сіті Роллерз», яку її мама досі обожнювала, чим дуже веселила своїх дітей. В одній руці Датвейт тримав кухоль пива, а другою обіймав за плечі чоловіка, чиє обличчя з фотографії вирізали, проте костюм на ньому був такий самий дешевий, пом’ятий і лискучий, як у Датвейта. Датвейт розпустив широку яскраву краватку й розстебнув комір, демонструючи ланцюжок на шиї.

Торгівця-ловеласа розшукують через зниклу лікарку

Поліція розшукує продавця вікон Стіва Датвейта, який зник після стандартного допиту у справі зниклої Марго Бамборо, лікарки двадцяти дев’ятьох років.

Двадцятивосьмирічний Датвейт покинув роботу та квартиру на Персиваль-стріт у Клеркенвеллі, не лишивши нової адреси.

Датвейт – колишній пацієнт зниклої лікарки, чиї часті візити до симпатичної білявої терапевтки викликали в персоналу клініки підозру. Друзі комівояжера кажуть, що Датвейт мав «добре підвішений язик», і не думають, що він мав якісь серйозні проблеми зі здоров'ям. Вважають, що Датвейт надсилав доктору Бамборо подарунки.

Датвейт зростав у прийомних родинах. Він не виходить на зв’язок з друзями з сьомого лютого. Повідомляють, що після зникнення Датвейта поліція обшукала його помешкання.

Трагічний роман

«Він тут чимало накоїв, чимало збурив,– каже колега з віконної компанії, який зволів лишитися неназваним.– Справжній паливода. Мав роман з чужою дружиною. І та врешті-решт наковталася пігулок, і діти лишилися без матері. По правді, ніхто тут не сумує від того, що Датвейт зник. Ми тільки зраділи. В голові одна пиятика й дівки, а працювати не хотів».

«Ласа здобич»

На питання про стосунки Датвейта зі зниклою лікаркою колега відповів таке:

«Стів тільки дівчатами й цікавиться. Знаючи його, лікарку він мав би за ласу здобич».

Поліція прагне ще раз допитати Датвейта та просить усіх, хто знає його місцеперебування, повідомити про це.

Коли Робін дочитала, Страйк, який саме допив першу пінту, спитав:

– Ще питимеш?

– Цього разу я принесу,– відповіла Робін.

Вона пішла до шинкваса й почекала там серед черепів і штучного павутиння. Бармен був розмальований під чудовисько Франкештайна. Робін замовляла напої неуважно – всі думки були про Датвейта.

Повернувшись до Страйка з пивом, вином і двома пакетами чипсів, вона сказала:

– Знаєш, стаття несправедлива.

– Кажи.

– Люди часто не розповідають колегам про свої проблеми зі здоров’ям. Датвейт міг здаватися своїм друзякам цілком здоровим, коли вони пили в пабі. Це не означає, що він не хворів. Може, в нього були якісь психологічні негаразди.

– І як це часто буває,– кивнув Страйк,– ти влучила просто в яблучко.

Він покопався в нечисленних паперах, що ще лишалися в стосі, й видобув рукописний документ, але охайний, без Талботових кривульок і хаотичних дат. Страйк не встиг нічого сказати, а Робін уже знала, що цей стрімкий округлий почерк належить Марго Бамборо.

– Історія хвороби Датвейта,– пояснив Страйк.– Поліція її отримала. «Головний біль, розлад шлунку, втрата ваги, серцебиття, нудота, кошмари, неспокійний сон»,– зачитав Страйк.– Висновок Марго... ось, бачиш... такий: «труднощі на роботі й в особистому житті, сильний стрес, ознаки тривожного розладу».

– Ну, його заміжня подруга вкоротила собі віку,– сказала Робін.– Таке не вразить хіба тільки психопата, правда?

У думках Страйка промайнула тінь Шарлотти.

– І я так подумав. А ось дивися ще сюди. Незадовго до першого візиту до Марго Бамборо Датвейт отримав тілесні ушкодження. «Закрита травма голови, тріщини в ребрах». Схоже, що до нього дістався розгніваний і згорьований обманутий чоловік.

– Але з газет виходить, що Датвейт переслідував Марго.

– Ну,– сказав Страйк, плескаючи долонею по історії хвороби,– тут просто сила-силенна візитів. Він ходив до неї тричі на тиждень. Тривожився, мучився провиною і зневагою людей, вочевидь, узагалі не думав, що розвага обернеться смертю жінки. А тут гарненька лікарка – не судить його, втішає, підтримує. Не так уже важко припустити, що Датвейт міг пройнятися до неї почуттями.

Страйк відклав історію хвороби й показав Робін ще машинописні свідчення.

– Ось глянь. Це Дороті і Глорія, й обидві кажуть, що коли Датвейт востаннє виходив з кабінету Марго, він здавався... власне, це каже Дороті,– додав він і зачитав: – «Я помітила, що містер Датвейт виходить з кабінету доктора Бамборо з виразом, я б сказала, шоку на обличчі. Він мені здався розлюченим і засмученим. Він спіткнувся об машинку хлопчика в приймальні й уголос вилаявся. Здавалося, він нічого навколо не бачить». А Глорія,– провадив Страйк, перегорнувши сторінку,– каже таке: «Я запам’ятала містера Датвейта, бо він вилаявся на маленького хлопчика. У нього був такий вигляд, ніби він щойно почув погані новини. Як на мене, він здавався наляканим і сердитим».

Страйк повернувся до історії хвороби:

– Останні записи Марго щодо Датвейта повідомляють лише про ті самі симптоми стресу, тож вона не поставила йому якогось смертельного діагнозу. Лосон припускає, що вона могла звернути увагу на зростання його прихильності та сказати, щоб він не марнував її цінний час, потрібний іншим пацієнтам, а Датвейт цьому не зрадів. Можливо, він переконав себе, що його почуття взаємні. Усі свідчення вказують на те, що він на той час був психологічно вразливий. Хай там що, Марго зникає за чотири дні після останнього візиту Датвейта. В клініці кажуть Талботові, що один пацієнт трохи занадто активно нею цікавився, тож Талбот викликає його на допит. І ось...

Страйк знову видобув розмальований зірочками рукописний аркуш з-поміж друкованих документів.

– Як завжди, Талбот починає допит з відомих дат злочинів Кріда. Біда в тому, що Датвейт не може згадати, що робив у ці дні.

– Якщо він уже захворів від стресу...– почала Робін.

– Саме так,– погодився Страйк.– Коли офіцер поліції питає, чи ти не Ессекський Різник, це не те щоб дуже заспокоює, правда? А ось дивися, Талбот знову написав власну дату: двадцять п’яте лютого. І ще таке... Глянь, ти бодай щось розумієш?

Робін глянула на аркуш, з якого читав Страйк, і роздивилася три рядки тексту.

– Скоропис Пітмана,– сказала Робін.

– Прочитаєш?

– Ні, я вчила тільки систему «Тілайн», трошки. Пітмана не вчила. Але Пат його знає.

– Ти хочеш сказати, що від неї бодай раз буде користь?

– Та пішов ти, Страйку,– розсердилася Робін.– Я знаю, що ти хочеш знову наймати стажерів, але мені більше подобається, коли в кореспонденції лад, а справи вчасно підшиті.

Вона клацнула фото тексту на телефон і відіслала Пат з проханням перекласти. Страйк тим часом думав про те, що Робін ніколи раніше не називала його Страйком, коли сердилася. Дивно, але прізвище звучало навіть інтимніше, ніж ім’я. Йому однозначно сподобалося.

– Вибач, що образив Пат.

– Та пішов ти, кажу ж,– озвалася Робін, але не змогла сховати усмішки.– Що про Датвейта думав Лосон?

– Усе очікувано. Коли Лосон спробував викликати його на допит і виявив, що Датвейт покинув роботу і квартиру, не сказавши, куди їде, то дуже ним зацікавився. Саме тому ця історія потрапила до газет. Його намагалися викурити.

– І що, вийшло? – спитала Робін, хрумтячи чипсами.

– Вийшло. Датвейт прийшов до дільниці у Волтем-Форесті наступного дня після виходу статті про «ловеласа», видно, злякавшись, що в нього вчепляться і Фліт-стріт, і Скотланд-Ярд. Сказав, що безробітний і орендує койкомісце. Місцева поліція подзвонила Лосонові, який негайно приїхав на допит.

Страйк підсунув до Робін частину останніх документів зі свого стосу.

– Ось тут є повний запис. Що каже Лосон: «здається наляканим»... «відповідає ухильно»... «нервує»... «пітніє»... ще й алібі хистке. Датвейт заявив, що на час зникнення Марго оглядав нові квартири.

– Тобто він уже шукав нове помешкання, коли вона зникла?

– Може, збіг? Однак під часу допиту він не зумів розповісти, які квартири оглянув, і не зумів сказати, хто міг його бачити. Врешті-решт Датвейт зізнався, що просто сидів у місцевій кав’ярні з газетою і обводив годящі оголошення. Однак у кав’ярні ніхто його не згадав. Він сказав, що переїхав до Волтем-Форесту, бо після допиту в Талбо-та мав погані асоціації з Клеркенвеллом, почувався підозрюваним, та й на роботі все стало погано після його роману з дружиною колеги, яка наклала на себе руки.

– Ну, це цілком схоже на правду,– мовила Робін.

– Лосон допитував його ще двічі, але більше нічого не дізнався. На третій допит Датвейт прийшов уже з адвокатом. Тоді Лосон відступив. Він, власне, нічого не мав на Датвейта, хай яким той видавався підозрілим. І було цілком вірогідно, що в кав’ярні його ніхто не запам’ятав через те, що там було дуже людно.

До пабу увійшла компанія в гелловінських костюмах. Усі сміялися, явно вже налигані. Робін помітила, що Страйк автоматично кинув погляд на білявку в латексному костюмі медсестри.

– То це все? – спитала вона.

– Практично,– відповів Страйк,– але маю спокусу не показувати тобі оце.

– Чого це?

– Бо це може підживити твій інтерес до святих місць.

– Та я не...

– Добре, але спершу, будь ласка, згадай, що вбивства та зникнення завжди принаджують психів.

– Гаразд,– відповіла Робін,– а тепер показуй.

Страйк перегорнув аркуш. Це виявилася ксерокопія неохайної анонімної записки, складеної з вирізаних з журналів літер.

– Знову мальтійський хрест,– сказала Робін.

– Саме так. Це надійшло до Скотланд-Ярду в 1985 році й було адресоване Лосонові, але той уже пішов у відставку. Більше в конверті нічого не було.

Робін зітхнула й відкинулася на стільці.

– Точно псих,– сказав Страйк, збираючи ксерокопії у стос і скручуючи.– Якщо справді знаєш, де закопали тіло, ти малюєш мапу.

Було вже близько шостої. Саме о цій годині одна лікарка вийшла з клініки, і більше її ніколи не бачили. За матованими шибками пабу згустився синій вечір. Біля бару білявка в костюмі медсестри сміялася з чогось, що казав їй чоловік у костюмі Джокера.

– Знаєш,– мовила Робін, кинувши погляд на папери поруч з келихом Страйка,– вона оце запізнювалася, періщив дощ...

– Кажи,– мовив Страйк, думаючи, що Робін може сказати саме те, про що він сам думав.

– Подруга чекає її тут на самоті. Марго запізнюється. Вона, мабуть, хоче дістатися сюди якнайшвидше. Найбільш вірогідне та просте, що мені спадає на думку,– хтось запропонував її підвезти. Зупинилася машина...

– Або фургон,– підказав Страйк. Так, Робін дійшла того самого висновку, що й він.– Хтось знайомий...

– Чи буцімто знайомий. Літній чоловік...

– Або хтось, кого вона вважає жінкою.

– Саме так,– погодилася Робін.

Вона сумно подивилася на Страйка.

– Так. Вона або знала водія, або та людина здалася їй безпечною.

– Але хто про це згадає? – мовив Страйк.– На ній був пересічний одяг, ще й парасоля. Зупинилася машина. Марго нахилилася до вікна, тоді сіла всередину. Ні бійки, ні конфлікту. Машина поїхала собі.

– І лише водій знає, що трапилося потім,– додала Робін.

Її мобільний задзвонив: Пат Чонсі.

– Вічно вона так,– буркнув Страйк.– Ти їй пишеш повідомлення, а вона обов’язково дзвонить...

– То й що? – не стрималася Робін і прийняла дзвінок.– Добридень, Пат. Вибачте, що турбую в неробочий час. Отримали мою есемеску?

– Так,– каркнула Пат.– Де ти таке взяла?

– У старих поліційних паперах. Можете перекласти?

– Так,– відповіла Пат,– але то якась дурниця.

– Заждіть, Пат, хочу, щоб це почув Корморан,– сказала Робін і ввімкнула гучний зв’язок.

– Готові? – почувся хрипкий голос Пат.

– Так,– озвалася Робін.

Страйк дістав ручку й перевернув стос паперів, щоб було де писати.

– Там таке: «І це остання з них, кома, дванадцята, кома, і коло замкнеться, коли знайдуть десяту, кома»... а далі слово, якого я не можу прочитати, це навіть не Пітман... а далі ще слово, фонетично виходить Ба-фом-ет... і крапка. І нове речення: «Пиши в істинній книзі».

– Бафомет,– повторив Страйк.

– Ага,– озвалася Пат.

– Це не ім’я,– сказав Страйк.– Бафомет – окультне божество.

– Ну, отаке там написано,– спокійно відповіла Пат.

Робін подякувала їй і повісила слухавку.

– «І це остання з них, кома, дванадцята, кома, і коло замкнеться, коли знайдуть десяту, кома, невідоме слово, Бафомет, пиши в істинній книзі»,– перечитав занотоване Страйк.

– Звідки ти знаєш про Бафомета? – спитала Робін.

– Віттакер цікавився всім тим лайном.

– А,– мовила Робін.

Віттакер був останнім коханцем Страйкової матері; Страйк вважав, що саме він улаштував передозування, яке відібрало її життя.

– У нього була Сатанинська біблія,– пояснив Страйк.– 3 Бафометом, з пента... Чорт!

Він почав перебирати незшиті сторінки, шукаючи ті, на яких Талбот намалював п’ятикутні зірки. Насупився, тоді звів очі на Робін.

– Я думаю, це не зірки. Це пентаграми.

Частина третя

У сівер облачилася зима...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

15

Де згоїни ще є від давніх ран...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

На другому тижні листопада у Джоан через хіміотерапію небезпечно знизився рівень лейкоцитів, і її поклали до лікарні. Страйк лишив агенцію на Робін, Люсі своїх трьох синів – на чоловіка, й обоє помчали до Корнволлу.

Нагальний від’їзд Страйка збігся зі щомісячною нарадою агенції, і вперше Робін – наймолодшій і, мабуть, найменш досвідченій з усіх детективів агенції, ще й єдиній жінці – довелося вести зібрання самій.

Може, то їй тільки здалося, але Гатчинс і Моррис – обидва колишні поліціянти – сперечалися про графік на наступний місяць і лінію, якої слід триматися з Мутним, дещо більше, ніж якби на нараді був присутній Страйк. Робін вважала, що секретарку Мутного, яку вже давненько годували й поїли за рахунок агенції в надії дізнатися щось про вплив її шефа на його власне начальство, час уже списати з рахунків як потенційне джерело. Вона вирішила, що Моррисові слід востаннє запросити її на вечерю, щоб приспати будь-які підозри щодо його цілей, і завершити спілкування, а тоді треба буде спробувати проникнути в коло знайомств Мутного й добути інформацію напряму в об’єкта розслідування. Барклей єдиний з підрядників погодився з Робін і підтримав її, коли було сказано, що Моррисові час облишити помічницю Мутного. Робін чудово пам’ятала, як колись вони з Барклеєм разом ходили викопувати труп. Такі речі зближують.

Думки про зустріч не відпускали Робін, коли вона вже з ногами влаштувалася на дивані в квартирі на Фінборо-роуд, убрана в піжаму й халат і з ноутбуком на колінах. Вольфганг улаштувався в ногах і грів її.

Макса вдома не було. На минулих вихідних він раптом оголосив, що боїться перейти з категорії інтровертів до лав відлюдників, і прийняв запрошення повечеряти з друзями-акторами, хай навіть перед виходом гірко мовив: «Вони всі будуть мене жаліти, але, мабуть, отримають від того задоволення».

Об одинадцятій Робін вивела Вольфганга на прогулянку, а решту вечора присвятила справі Бамборо: поки Страйк був у Сент-Мосі, вона не мала на це іншого часу, бо всі робочі години забирали ще чотири справи, якими нині займалася агенція.

Робін нікуди не ходила від самого святкування дня народження з Ільзою і Ванессою – та й те минуло не так весело, як гадалося. Всі розмови були про стосунки, бо Ванесса прийшла з новенькою заручною каблучкою на пальці. Відтоді Робін використовувала робоче навантаження за відсутності Страйка як привід не спілкуватися з подругами. Важко було забути слова кузини Кеті: «Ти ніби йдеш у протилежному напрямку, не як усі ми». І насправді Робін просто не хотілося стояти біля шинкваса та слухати, як Ільза чи Ванесса підбурюють її прийняти аванси якогось аж надто знайомого і схожого на Морриса типа з гладенькою балачкою і масними жартами.

Робін і Страйк поділили між собою людей, яких планували знайти й наново розпитати у зв’язку зі справою Бамборо. На жаль, Робін устигла дізнатися, що четверо з її «підопічних» уже відійшли за межу, де з ними не поговориш.

Перехресне дослідження старих записів допомогло Робін визначити місцеперебування Біллі Ломакса, який працював при церкві Святого Якова в Клеркенвеллі. Він помер у 1989 році; Робін досі не вдалося розшукати жодного родича.

Альберт Шиммінгз, флорист, який, вірогідно, перебував за кермом фургона, що його бачили на місці зникнення Марго, також відійшов у засвіти, але Робін написала двом чоловікам, яких визначила як його синів. Вона щиро сподівалася, що не помилилася, бо інакше вийде, що страховий агент та інструктор з водіння отримали дуже загадкові послання. Досі жоден не відповів на її запрошення зустрітися і поговорити.

Вілма Бейліс, яка колись прибирала в клініці, померла в 2003 році. Вона мала двох синів і трьох доньок і розлучилася з Джулзом Бейлісом у 1975 році. На час смерті Вілма була вже не прибиральницею, а соціальною працівницею, а ще виростила успішних дітей: архітектора, медика «швидкої», вчительку, ще одну соціальну працівницю та членкиню місцевої ради від лейбористів. Один із синів проживав у Німеччині, однак Робін і йому написала на пошту й у «Фейсбук», так само, як і його брату й сестрам. Відповіді поки що не було.

Дороті Оукден, секретарка клініки, померла в будинку для літніх у Північному Лондоні, маючи дев’яносто один рік. Карла, її єдиного сина, Робін досі не змогла розшукати.

Водночас колишній коханець Марго Пол Сатчвелл і працівниця реєстратури Глорія Конті лишалися обоє дивно невловимими. Спершу Робін зраділа, що на жодного немає свідоцтва про смерть, та після всіх пошуків у телефонних довідниках, переписах населення, судових архівах, реєстрах шлюбів і розлучень, газетних архівах, соціальних мережах і списках працівників різних компаній вона так само нічого не виявила. На думку спадали лише дві причини: зміна імені (у випадку Глорії – через заміжжя) й еміграція.

Щодо Аманди Байт, школярки, яка буцімто бачила Марго в залитому дощем вікні, жінок з таким іменем і більш-менш відповідного віку в соцмережах було стільки, що Робін утратила надію відшукати потрібну. Ця лінія розслідування особливо дратувала, бо існувала чимала вірогідність, що Аманда більше була не Байт, а ще – як і поліція до неї – Робін сильно сумнівалася, що Аманда справді бачила того вечора у вікні Марго.

Розглянувши й відкинувши фейсбучні профілі ще трьох Аманд Байт, Робін позіхнула, потягнулася і вирішила, що слід зробити перерву. Відклавши ноутбук на столик, вона обережно, щоб не турбувати Вольфганга, спустила ноги з дивана й пішла в кухонну частину приміщення, що об’єднувало кухню, їдальню і вітальню. Вона збиралася приготувати собі чашку низькокалорійного какао, переконуючи себе, що то смачно,– адже під час цього довгого періоду сидячої роботи вона досі намагалася стежити за фігурою.

Розмішуючи неапетитний порошок у кип’ятку, Робін відчула аромат туберози, змішаний із запахом синтетичної карамелі. Навіть після гарячої ванни аромат парфумів «Фрака» лишився у її волоссі, і на піжамі. Робін вирішила, що ці парфуми – коштовна помилка. Від постійного перебування в хмарці густої туберози не лише боліла голова, а й виникало відчуття, ніби вона серед білого дня ходить у хутрі й перлах.

Щойно Робін знову взяла ноутбук, як задзвонив мобільний, що лежав на дивані біля Вольфганга. Розбуджена такса незадоволено підхопилася на хворі лапи. Робін акуратно пересадила пса, тоді взяла телефон і, на своє розчарування, побачила, що дзвонить не Страйк, а Моррис.

– Добридень, Соле.

Після того поцілунку на день народження Робін намагалася в спілкуванні з Моррисом триматися холодно та професійно.

– Здоров, Робі. Ти сказала дзвонити коли завгодно, хоч уночі.

– Так, звісно.

«От тільки я не казала, що мене можна називати Робі».

– Що сталося? – спитала Робін, роззираючись у пошуках ручки.

– Я тут напоїв Джемму. Ну, помічницю Мутного. У цьому стані вона мені повідала, що Мутний дещо має на шефа.

«Теж мені новина»,– подумала Робін і облишила безплідні пошуки чогось, що пише.

– Чому вона так думає?

– Як я розумію, він при ній казав речі типу: «Ой, не хвилюйся, мої дзвінки він завжди приймає» і «Я ж бо знаю, де заховані всі трупи».

У думках Робін промайнув образ мальтійського хреста, але вона його відігнала.

– Це все було ніби жарт,– додав Моррис,– але такі жарти змусили Джемму замислитися.

– Проте подробиць вона не знає?

– Ні, але слухай, серйозно, дай мені ще час. Думаю, я умовлю її влаштувати підслухування. Це я не для себе... я собі такого не можу дозволити... ні, не смійся,– додав Моррис, хоча Робін не сміялася,– я її справді розм’якшив. Якщо даси мені ще трохи часу...

– Соле, вибач, але ми це обговорили на зустрічі,– нагадала Робін і придушила позіхання, від якого аж очі засльозилися.– Клієнт не хоче, щоб ми розповідали про це розслідування працівникам, тож ми не можемо сказати їй, хто ти. Наполягати, щоб вона стежила за власним шефом,– це наражати її на ризик утратити роботу. Це також ризик провалити справу, якщо вона вирішить розповісти Мутному, що відбувається...

– Знову ж таки, я не те щоб маю себе за...

– Соле, одна справа – коли вона тобі щось розповідає п’яна,– провадила Робін (от чого він не слухає? Десять разів це повторили на нараді).– Зовсім інша – пропонувати дівчині без досвіду детективної роботи щось для нас робити.

– Робін, вона в мене по вуха закохалася,– щиро зізнався Моррис.– Було б дурістю цим не скористатися.

Робін раптом запідозрила, що він спав з дівчиною. Проте Страйк чітко сказав, що це заборонено. Вона опустилася на диван. «Демон з Райського парку» був теплий – на книжці спав пес. Вольфганг, вигнаний з дивана, дивився на неї з-під столика докірливими очима старого діда.

– Соле, я вважаю, що час підключити до справи Гатчинса. Хай спробує щось добути з самого Мутного,– сказала Робін.

– Гаразд, але перш ніж приймати рішення, може, я подзвоню Страйкові і...

– Страйкові ти не дзвонитимеш,– відповіла Робін, починаючи сердитися.– Його тітка... у нього вистачає клопоту в Корнволлі...

– Ти дуже мила,– зі смішком відповів Моррис,– але я впевнений, що Страйк захоче...

– Він лишив мене за головну,– сказала Робін, уже розлючена,– і я кажу, що далі тобі до цієї дівчини зась. Вона не знає нічого корисного, і якщо далі на неї тиснути, це може створити проблеми для агенції. Будь ласка, облиш це. Завтра візьмешся за Листоношу, а я скажу Енді перейти на Мутного.

Виникла пауза.

– Я тебе засмутив, так? – спитав Моррис.

– Ні, не засмутив,– відповіла Робін. Урешті-решт, «засмутив» і «розізлив» – різні речі.

– Я зовсім не хотів...

– Ти мене не засмутив, Соле. Я просто нагадую тобі, що саме погодили ми на нараді.

– Гаразд,– озвався Моррис.– Добре. Слухай... ти чула анекдот про шефа, який сказав секретарці, що в компанії проблеми?

– Hi,– крізь зціплені зуби відповіла Робін.

– Каже такий: «Доведеться продати телевізор, шафу й диван з кабінету...» А вона: «Але чому диван, мене що, звільнено?»

– Ха-ха,– відповіла Робін.– Добраніч, Соле.

«Нащо я сказала оте „ха-ха“?» – сердито запитала в себе Робін, відкладаючи мобільний.– Чому не сказала, щоб не розповідав мені більше тупих анекдотів? Можна було взагалі промовчати! І нащо я вибачилася, що прошу його робити домовлене на нараді? Чого я його підмаслюю?»

Вона пригадала всі ті рази, коли прикидалася перед Метью. Удавані оргазми – ніщо порівняно з удаванням, ніби всі ті історії з клубу регбі, уже двадцять разів розказані, досі смішні й цікаві, хоча кожна з тих історій просто виставляла його найрозумнішим і найдотепнішим чоловіком на світі.

«Нащо ми це робимо? – спитала себе Робін, бездумно беручи „Демона з Райського парку".– Нащо так стараємося тримати мир, не сердити їх?»

«Бо вони,– відповіли їй сім примарних чорно-білих облич позаду портрета Денніса Кріда,– здатні на страшні речі, Робін. Ти знаєш, на які: глянь на шрам у себе на руці, пригадай маску горили».

Проте Робін знала, що підіграла Моррисові з іншої причини. Вона не думала, що Моррис стане буйним чи жорстоким, якщо вона не буде сміятися з дурних анекдотів. Ні, тут інше. Робін, єдина донька в родині, де багато синів, змалечку була навчена всім підігрувати, навіть попри той факт, що мама в неї була цілком емансипована. Так сталося не навмисно, але на психотерапії, куди Робін ходила після нападу, на згадку про який лишився шрам у неї на руці, вона зрозуміла, що змалечку грала роль «безпроблемної дитини», яка не нарікає, яка завжди слухається. Робін була на рік старша за Мартина, «проблемну дитину» Еллакоттів: некерованого й упертого, несхильного до навчання чи сумлінності; маючи двадцять вісім років, він досі жив з батьками; з ним серед братів у Робін було найменше спільного. (Однак саме Мартин зацідив Метью в обличчя в день її весілля, а коли вона востаннє навідувалася додому, то мимоволі обійняла його, коли брат почув, скільки клопоту завдає Метью з розлученням, і запропонував знову натовкти йому пику).

Холодний дощ бризкав на шибку позаду обіднього столу. Вольфганг знову міцно заснув. Робін не відчувала в собі сили переглядати профілі ще п’ятьох десятків Аманд Байт. Узявши «Демона з Райського парку», вона завагалася. Робін дотримувалася правила (бо довго й тяжко працювала над собою і не хотіла втратити нинішній рівень психологічного спокою) не читати книжку після настання темряви й на ніч. Урешті-решт, підсумок усього, про що там ідеться, можна легко знайти в інтернеті: немає потреби слухати власні оповідки Кріда про те, що саме він заподіяв кожній із замордованих жінок.

Однак вона взяла своє какао, розгорнула книжку на закладці, яку зробила з чека з супермаркету, й почала читати з того місця, на якому закінчила кілька днів тому.

Переконаний, що Бамборо стала жертвою серійного вбивці, нині відомого як Ессекський Різник, Талбот нажив ворогів серед колег, які не сприймали його одержимості цією теорією.

– Це назвали достроковою відставкою,– каже один з колег,– але фактично його відсторонили. Казали, що він утратив цікавість до всього, крім Різника, але дивіться, минуло дев’ять років, і досі ніхто не запропонував кращої версії.

Рідні Марго Бамборо не впізнали нічого з невпізнаних прикрас чи предметів білизни, знайдених у підвалі Кріда, коли його арештували в 1976 році, хоча чоловік Бамборо, доктор Рой Фіппс, припустив, що потьмянілий і розчавлений срібний медальйон, можливо, нагадує той, що був на лікарці в день її зникнення.

Однак нещодавно опублікована оповідь про життя Бамборо «Що ж сталося з Марго Бамборо?»^[4], автором якої є син близької подруги зниклої, містить одкровення про приватні справи лікарки, які відкривають цілком новий напрям розслідування – і вказують на можливий зв’язок з Крідом. Незадовго до зникнення Марго Бамборо записалася в приватний пологовий будинок на Брайд-стріт в Ізлінгтоні, де в 1974 році робили таємні аборти.