Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 33 (всего у книги 56 страниц)

47

...страху не знаючи, священний Бик

Золоторогий, вквітчаний стоїть...

І ось – удар смертельний водномить

Його перекидає...

А войовниця сліз над ним не ллє,

А зразу вирушає уперед...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Сатчвелл попрощався з кураторкою галереї, потиснувши її долоні обома руками й пообіцявши зазирнути серед тижня. Він навіть сердечно попрощався з незадоволеною авторкою «Лонг-Ітчингтона», яка сердито зиркнула йому в спину.

– Провінційні галереї,– пирхнув Сатчвелл, коли вони з Робін вийшли з Королівських мінеральних ванн.– Але ж дивний вигляд мають мої штуки поруч з листівками тої старої ворони, га? І щось таки є в тому, щоб виставлятися в рідному містечку. Я тут не був, прости Господи, років п’ятдесят. Машину маєш? Добре. Виїдемо звідси й одразу до Ворика. Тут недалеко.

Поки йшли до «лендровера», Сатчвелл балакав без упину.

– Ніколи я не любив Роял-Лемінгтон-Спа...– Маючи лише одне око, він мусив перебільшено крутити головою, роззираючись.– Для таких, як я, тут надто благопристойно...

Робін дізналася, що в курортному містечку Сатчвелл жив до шістьох років, а тоді разом з матір’ю-одиначкою переїхав до Ворика. Він мав молодшу сестру-зведенючку від материного другого шлюбу, в якої зупинився, і вирішив, поки в Англії, прооперувати катаракту.

– Як підданий Британії, маю право. То коли мене попросили,– провадив він, широким жестом вказав на Королівські мінеральні ванни,– виставити в них картини, я подумав: а чого ні? Привіз із собою кілька.

– Вони чудові,– нещиро сказала Робін.– А у вас тільки одна сестра?

Вона просто хотіла підтримати розмову, але краєм ока побачила, як Сатчвелл розвернувся до неї здоровим оком.

– Ні,– за хвильку відповів він.– Була... мав колись старшу сестру, але вона померла, як ми були ше малі.

– О, співчуваю,– промовила Робін.

– Таке,– відповів Сатчвелл.– Вона мала серйозну інвалідність. Корчі й усе таке. Була старша, я погано її пам’ятаю. Маму, звісно, воно тяжко вразило.

– Можу уявити,– сказала Робін.

Вони дійшли до «лендровера». Робін, яка вже подумки прорахувала ризики на той раз, якщо Сатчвелл виявиться небезпечним, дійшла висновку, що буде в безпеці за білого дня й за кермом. Вона відімкнула двері й сіла на водійське місце, а Сатчвелл з другої спроби заліз на пасажирське.

– То ми оце переїхали звідси до Ворика, як Бланш померла,– сказав він, пристібаючи пасок.– Я і мама. Не скажу, шо Ворик сильно кращий, але принаймні автентичний. Є, знаєш, справжні середньовічні будинки.

Оскільки Сатчвелл народився і виріс у Мідлендзі – центральному регіоні Англії,– Робін вирішила, що лондонська говірка кокні – то в нього набуте, і давно. Кокнійська вимова то нагадувала про себе, то зникала, перемішуючись із дещо чужинними інтонаціями після стількох років у Греції.

– А це місце... вікторіанці його добряче спаплюжили,– заявив Сатчвелл, а коли Робін виїхала зі стоянки, і додав, глянувши на поросле мохом кам’яне обличчя королеви Вікторії,– о, диви, ондо вона, стара корова.

Він засміявся і додав, коли їхали повз ратушу:

– І там усе спотворили... Я таки маю дещо спільне з Кроулі: обоє тут народилися, і обом воно було ненависне.

Робін подумала, що недочула.

– Маєте дещо спільне з...

– Алістером Кроулі.

– Кроулі? – перепитала вона, вивертаючи на Променад.– Ви про окультиста?

– Атож. Він тут народився,– відповів Сатчвелл.– У буклетах для туристів вони про це не пишуть, соромляться... Отут ліворуч. А тоді прямо, скоро буде.

За кілька хвилин Сатчвелл скерував її до Кларендон-скверу, де високі білі блочні будинки, хоч і поділені нині на квартири, пишалися залишками давнішої величі.

– Отут він народився,– задоволено повідомив Сатчвелл, показуючи на будинок номер тридцять.– Ні дошки не повісили, нічого. Не люблять про нього згадувати добрі люди з Лемінгтон-Спа. Я замолоду був захоплювався Кроулі,– додав Сатчвелл, а Робін кинула погляд на великі квадратні вікна.– Ти знала, що малий Кроулі замучив до смерті кицьку, бо хотів знати, чи має вона дев’ять життів?

– Не знала,– відповіла Робін, розвертаючи машину.

– Мабуть, це отут і було,– провадив Сатчвелл з нездоровим задоволенням.

«Так само в АК. Так само в АК». Робін спіткало нове прозріння. Талбот шукав паралелі в гороскопах Сатчвелла і Кроулі – само-проголошеного Звіра, Бафомета, найпорочнішого чоловіка на Заході. «Зв’язок з РАС»: ну звісно, йдеться про Роял-Лемінгтон-Спа.

Чому по кількох місяцях розслідування Талбот вирішив, що Сатчвелл – єдиний з підозрюваних – заслуговує на повний натальний гороскоп? Адже алібі в нього було залізне. Це поновлення інтересу – симптом Талботової хвороби й викликане збігом у місці народження Сатчвелла та Кроулі? Чи він виявив у алібі Сатчвелла слабке місце, про яке не написав? Сатчвелл просторікував про своє життя в Греції, про живопис і про занепад, що спіткав стару добру Англію, а Робін вчасно гмикала й підтакувала, подумки перебираючи елементи Сатчвеллового гороскопа, що захопили цікавість Талбота.

Марс у Козерогу: сильна воля, рішучість, але часті нещасні випадки.

Місяць у Рибах: невроз / розлад особистості / виправдання / нечесність.

Лев у асценденті: не знає міри / відкидає всі вимоги до себе.

До Ворика доїхали за півгодини і, як і обіцяв Сатчвелл, опинилися в місті, яке не мало взагалі нічого спільного з білим півмісяцем Лемінгтон-Спа. Старовинна кам’яна арка нагадала Робін про Клеркенвелл. Вони проминали фахверкові будинки, бруковані вулиці, круті узвози й вузькі провулки.

– Підемо до «Сарнюка»,– сказав Сатчвелл, коли Робін припаркувалася на міському майдані.– Він тут споконвіку. Найстаріший паб у місті.

– Як скажете,– усміхнулася Робін, перевіряючи, чи не забула записник.

Удвох вони прогулялися центром Ворика. Сатчвелл указував на цікавинки, варті, на його погляд, уваги. Він був з тих чоловіків, яким неодмінно треба торкатися, тож він раз у раз поплескував Робін по руці, щоб привернути увагу, взяв її під руку, коли перетинали вулицю, і взагалі дорогою до Сміт-стріт тримався з нею досить владно.

– Зазирнемо? – спитав Сатчвелл, коли їм трапилася художня крамниця, і, не чекаючи на відповідь, повів її туди.

Там він почав перебирати пензлі й фарби і з недбалою бундючністю пасталакав про сучасне мистецтво й недолугих критиків. «Ох, Марго»,– подумала була Робін, а тоді уявила, як Марго – яку вона ніби носила з собою у голові – судить про неї за Метью з його нескінченними історіями про власні спортивні звитяги й чимдалі пом-пезнішими просторікуваннями про підвищення і бонуси, і їй стало соромно й ніяково.

Врешті-решт дійшли до пабу «Сарнюк», з низькими стелями й головою оленя на вивісці, і зайняли столик на двох у дальньому кінці зали. Робін мимохіть відзначила збіг: стіна за спиною Сатчвелла була завішана головами рогатих тварин, серед яких було опудало оленя і пофарбовані бронзовою барвою моделі антилопи й барана. Навіть меню прикрашали рогаті обриси оленячих голів. Робін замовила дієтичну кока-колу, намагаючись не думати про рогаті зодіакальні знаки.

– Ви не проти,– сказала вона, коли офіціантка відійшла до бару,– якщо я поставлю кілька питань про Марго?

– Так, прошу,– відповів Сатчвелл, усміхнувшись так, що знову стало видно темні плями на зубах, а сам негайно поринув у читання меню.

– Не проти, якщо я записуватиму? – спитала Робін і дістала записник.

– Записуй на здоров’я,– так само усміхнено відповів Сатчвелл, підвівши від меню здорове око та стежачи за рухами Робін, яка розгорнула записник і клацнула ручкою.

– Я наперед перепрошую, якщо ці питання...

– Точно не хочеш нормально випити? – спитав Сатчвелл, який замовив пиво.– Гидко пити самому.

– Та я ж за кермом,– відповіла Робін.

– Так лишайся ночувати. Та ні, не в мене,– швидко додав він, вишкіривши зуби (у виконанні такого немолодого чоловіка вийшла гримаса хтивого сатира).– Я до того, шо ти ж можеш піти до готелю і записати це на рахунок клієнтів. Я так розумію, ти з родичів Марго маєш на цьому нормальний зиск?

Робін просто усміхнулася і відповіла:

– Мені треба вертатися до Лондона, надто багато справ. Було б дуже корисно дізнатися більше про Марго,– додала вона.– Як ви познайомилися ?

Сатчвелл переказав історію, яку Робін уже знала: як його запросили до клубу «Плейбой» і там він побачив довгоногу дев’ятнадцятирічну дівчину з кролячими вушками і хвостом.

– І ви потоваришували?

– Ну,– мовив Сатчвелл,– не знаю, чи це так називається.

Споглядаючи Робін холодним оком, він додав:

– То був міцний сексуальний зв’язок. Вона була ще цнотлива, щоб ти знала.

Робін тримала офіційну усмішку. Він її не збентежить.

– Їй було дев’ятнадцять років, мені – двадцять п’ять. Красуня,– зітхнув він.– Шкодую, шо не зберіг її портрети, які робив, але коли вона зникла, стало якось недоречно тримати їх у себе.

Робін ніби почула Унин голос: «Марго йому дозволяла себе фотографувати. Ну, самі розумієте, які то були фото». Мабуть, Сатчвелл говорив про такі сміливі «портрети», бо навряд чи він почував би провину за якийсь безневинний кадр.

Офіціантка принесла пиво для Сатчвелла й кока-колу для Робін. Замовили їсти; швидко проглянувши меню, Робін попросила салат з куркою і беконом, а Сатчвелл замовив стейк і смажену картоплю. Коли офіціантка пішла, Робін спитала, уже знаючи відповідь:

– Ви довго були разом?

– Та кілька років загалом. То розбігалися, то збігалися. Вона сердилася, шо в мене бувають інші натурниці. Ревнива була. Не для ролі музи митця народилася Марго. Не любила сидіти зі стуленим ротом, ха-ха... та не думай, я в Марго Бамборо закохався був по вуха. То вам була не просто якась плейбоївська кролиця!

«Ще б пак,– подумала Робін, тримаючи ввічливу усмішку.– Людина на лікарку вивчилася».

– Ви її малювали?

– Так,– відповів Сатчвелл.– Кілька разів. Кілька разів. Ескізи й одна повноцінна картина. Всі продав, треба були гроші. Шкодую тепер.

Він примовк, поринувши в себе; здорове око блукало пабом, а Робін не знала, чи справді за цим засмаглим обличчям, зморшкуватим і темним, мов кора дерева, піднялися якісь давні спогади, чи то Сатчвелл просто грає роль відповідно до моменту, аж тут він тихо промовив:

– Марго Бамборо. Що то була за дівчина!

Він пригубив пиво, а тоді спитав:

– Тебе її чоловік найняв, га?

– Ні,– відповіла Робін.– її донька.

– А,– кивнув Сатчвелл.– Ну так, вона народила малу. Але по ній і видно не було, коли я був зустрів її після весілля. Струнка, як і була. Обидві мої дружини після кожних пологів набирали вагу.

– А скільки у вас дітей? – увічливо спитала Робін.

Вона хотіла, щоб скоріше принесли їжу. Піти геть, коли перед тобою вже стоїть замовлена страва, важче, а інтуїція підказувала, що примхливий настрій Сатчвелла скоро зміниться.

– П’ятеро,– відповів Сатчвелл.– Двоє від першої дружини і троє від другої, але то ненавмисне вийшло, бо вона народила двійню. Слава Господу, вже всі повиростали. Діти несумісні з мистецтвом. Люблю їх,– грубувато додав він,– але правду сказав Сиріл Коннолі: дитячий возик у коридорі – то, чорт забирай, ворог обіцянки.

Він коротко зиркнув на неї здоровим оком, а тоді різко спитав:

– То чоловік досі думає, що я маю стосунок до зникнення Марго?

– Досі? – перепитала Робін.– Про що ви?

– А він мене був поліції здав,– відповів Сатчвелл.– Того-таки вечора, як вона зникла. Вирішив, шо вона зі мною втекла. Ти в курсі, шо ми з Марго за кілька тижнів до того випадково зустрілися?

– Так, знаю про це,– кивнула Робін.

– Тож цей, як там його, надумав собі всякого,– провадив Сатчвелл.– Десь я його розумію, воно таки здавалося підозрілим. Я б, мабуть, про те саме подумав, якби моя пташечка зустріла давнє кохання, а тоді вшилася геть... тобто зникла.

Принесли страви. Стейк з картоплею, що його замовив Сатчвелл, вигляд мав апетитний, а от Робін надто зосередилася на питаннях і неуважно прочитала меню. Вона уявляла таріль із салатом, а натомість отримала дерев’яну тацю з закусками: гарячі кружальця ковбаси, хумус і листя в липкому майонезі буде вкрай незручно їсти, водночас щось занотовуючи.

– Хочеш картоплі? – спитав Сатчвелл, підсуваючи в її бік металеве відерце.

– О ні, дякую,– усміхнено похитала головою Робін. Вона відкусила шматочок хлібної палички й продовжила з ручкою у руці:

– Марго говорила про Роя, коли ви випадково зустрілися?

– Троха,– відповів Сатчвелл з повним ротом стейку.– Вона тримала лице. Ну знаєш, як воно ведеться, як зустрічаєш колишніх? Удаєш, шо все правильно зробив і не жалкуєш.

– А ви думаєте, що вона жалкувала? – спитала Робін.

– Вона була нещаслива, з усього видно. Я подумав, шо ніхто про неї не дбає. Вона вся така храбрувалася, але я бачив, шо вона нещасна. Замучена.

– Ви тільки одного разу бачилися?

Сатчвелл жував свій стейк і замислено роздивлявся Робін. Урешті-решт він проковтнув їжу та спитав:

– Ти мої свідчення поліції читала?

– Так,– кивнула Робін.

– Тоді ти вже в курсі,– відповів Сатчвелл, тицяючи в її бік виделкою,– шо бачилися ми один-єдиний раз. Авжеж?

Він усміхався, застерігаючи її ніби м’яко, але Робін відчула тонке жало агресії.

– Отже, ви пішли до пабу й розмовляли? – спитала Робін, усміхаючись і вдаючи, що нічого не помітила, роздражнюючи його, і Сатчвелл провадив уже м’якшим тоном:

– Так, ми пішли до одного бару в Камдені, неподалік моєї квартири. Вона ходила на виклик до пацієнта.

Робін записала.

– А пам’ятаєте, про що ви розмовляли?

– Вона розповіла, шо зі своїм чоловіком познайомилася в медінституті, шо він весь такий перспективний і таке інше. Хто він там був? – спитав Сатчвелл із силуваною, як здалося Робін, недбалістю.– Кардіолог чи хто?

– Гематолог,– відповіла Робін.

– Кров вивчав, чи шо? Марго завжди западала на розумних. Навіть на думку не спадало, шо серед них бувають такі самі паскуди, як і будь-де.

– У вас склалося враження, що доктор Фіппс – паскуда? – легковажно поцікавилася Робін.

– Та не шоб аж,– відповів Сатчвелл.– Але казали, шо він упертий, як віслюк, і мамій, яких мало.

– Хто вам таке сказав? – спитала Робін, затримавши руку з ручкою над записником.

– Та хтось знайомий,– відповів Сатчвелл, знизавши плечами.– А ти незаміжня? – спитав він, кинувши погляд на ліву руку Робін, де не було обручки.

– У громадянському шлюбі,– злегка усміхнулася Робін. Вона звикла відповідати саме так, коли відкараскувалася від флірту з боку свідків і клієнтів, щоб установити кордони.

– А,– сказав Сатчвелл.– Я завжди знав, шо коли пташка живе з хлопом без шлюбу, то вона справді по ньому сохне. Бо ж ніщо, крім почуттів, її не тримає, га?

– Мабуть, так,– злегка всміхнулася Робін. Вона розуміла, що Сатчвелл хоче їй дошкулити.– Марго не згадувала про якісь свої тривоги чи проблеми? Вдома чи на роботі?

– Та я ж кажу, там було суцільне «про людське око»,– відповів Сатчвелл, жуючи картоплю.– Робота – казка, чоловік – янгол, дитина – янгол, дім – рай: і все сама,– він ковтнув.– Я так само вчинив: і виставляюся, і нагороду маю, і в гурті граю, і в серйозних стосунках... але то я набрехав,– додав він, пирхнувши.– Я ту пташку пам’ятаю лише тому, шо того самого вечора ми розбіглися. Як звали, уже й не згадаю. Ми недовго були разом. Вона мала довге чорне волосся і велике татуювання у вигляді павутиння навколо пупка, оце тільки й пам’ятаю... власне, сам її і покинув. Коли я знову стрів Марго...

Він завагався. З затуманеним єдиним оком провадив:

– Я мав тридцять п’ять років. То складний вік. Починає доходити, шо й тобі мине сорок, а не тільки іншим. Тобі скільки років, двадцять п’ять?

– Двадцять дев’ять,– відповіла Робін.

– У жінок воно трапляється раніше, оті думки про старість,– кивнув Сатчвелл.– Дітей маєш?

– Ні,– відповіла Робін і одразу спитала: – Тож Марго не сказала вам нічого такого, з чого можна було б виснувати, що пішла вона з власної волі?

– Марго ніколи б не пішла, все і всіх покинувши,– відповів Сатчвелл так само впевнено, як раніше Уна.– То не така була людина. Відповідальність – її друге ім’я. Вона була хороша дівчинка, розумієш? Відмінниця по життю.

– Тож ви не домовлялися про нову зустріч?

– Не домовлялися,– відповів Сатчвелл, жуючи картоплю.– Я їй сказав, шо мій гурт гратиме в «Дублінському замку» наступного тижня, запросив приходити. Вона сказала, що не зможе. «Дублінський замок» – то паб у Камдені,– додав Сатчвелл.– Може, і досі там стоїть.

– Стоїть,– відповіла Робін.

– Я детективу казав, що говорив їй про концерт. Казав, шо був би радий новій зустрічі, якби вона погодилася. Мені немає чого ховати.

Робін пригадала, як Страйк оцінив бажання Сатчвелла співпрацювати як майже надмірне, і, намагаючись розвіяти несподівану підозру, спитала:

– А Марго могли бачити в пабі в той вечір, коли ви грали?

Сатчвелл довго жував, а тоді відповів:

– Я про таке не знаю.

– А ота дерев’яна вікінзька статуетка, що ви їй подарували,– почала Робін, не зводячи з нього уважних очей,– на якій ще було написано «Брунгільда»...

– Ота, шо в неї на робочому столі стояла? – перепитав Сатчвелл. Робін здалося, що питання потішило його самолюбство.– Так, я їй таку дарував, коли ми ще зустрічалися.

Робін не знала, чи це правда. Марго й Сатчвелл так буремно розставалися, він замкнув її у квартирі й не пускав на роботу, ударив її, вона вийшла заміж за іншого,– невже після того всього Марго зберегла б таку дрібничку... дурничку? Хіба таємні жарти та приватні прізвиська не вмирають і не зогнивають після болючого розставання, хіба спогади про них не стають чи не гіршими за пам’ять про скандали й образи? Дізнавшись про зраду Метью, Робін віддала більшість його подарунків на благодійність – і плюшевого слона, якого він її подарував на їхній перший Валентинів день, і скриньку для прикрас, яку він їй вручив на її двадцять перший день народження. Однак Робін бачила, що Сатчвелл не відмовиться від цієї версії, тож перейшла до наступного питання в своєму записнику.

– На Клеркенвелл-роуд була друкарня, з якою ви, здається, співпрацювали.

– Повтори,– насупився Сатчвелл.– Друкарня?

– Школярка Аманда Байт стверджувала, що бачила Марго у вікні цієї друкарні в той вечір, коли...

– Правда? – спитав Сатчвелл.– Я зроду не працював з жодними друкарнями. Де ти таке взяла?

– У вісімдесяті вийшла книжка про зникнення Марго...

– Правда? Оце я проґавив.

– ...і там писали, що ця друкарня випускала флаєри для клубу, де ви розписували стіни.

– Здуріти! – Сатчвелла це й розсмішило, і роздратувало.– Хіба це співпраця? Це навіть і не збіг. Я ні про яку таку друкарню зроду не чув.

Робін записала це й перейшла до іншого питання.

– Якої ви думки про Білла Талбота?

– Про кого?

– Це був детектив у справі про зникнення Марго. Перший,– уточнила Робін.

– А, так,– кивнув Сатчвелл.– Дивний тип. Коли я потім почув, що в нього стався нервовий зрив чи що, то не здивувався. Все питав мене, шо я робив у якісь дати, які були там ні до чого. Потім до мене дійшло, шо хлоп мене має за кандидата на Ессекського Різника. Хотів знати точний час мого народження, ото б я тільки знав на біса...

– Він складав ваш натальний гороскоп,– відповіла Робін і розповіла про Талботове захоплення астрологією.

– Δεν το πιστενω[9]9
  Не вірю!(грец.)


[Закрыть]!– аж розсердився Сатчвелл.– Астрологія? Навіть не смішно. Скільки те чудо займалося справою Марго – довго?..

– Півроку,– відповіла Робін.

– Ісусе Христе,– вигукнув Сатчвелл і так насупився, що аж пішов зморшками прозорий пластир, на якому трималася його пов’язка на оці.

– Наскільки я розумію, його оточення просто не розуміло, наскільки Талбот хворий, поки це не стало зовсім очевидно,– мовила Робін і дістала з сумки кілька аркушів паперу з наклейками: ксерокопії свідчень, які Сатчвелл давав Талботові й Лосонові.

– А це що таке? – різко спитав він.

– Ваші свідчення поліції,– відповіла Робін.

– Що то там... якісь зірки, чи що? По всьому аркушу...

– Це пентаграми,– пояснила Робін.– Це свідчення, які ви давали Талботові... Стандартна процедура,– пояснила вона, бо Сатчвелл насторожився.– Ми так робили з усіма, кого допитувала поліція. Я знаю, що свого часу ваші свідчення неодноразово перевірили, але чи можемо ми ще раз усе повторити? Раптом ви згадаєте щось.

Сприйнявши його мовчання за знак згоди, вона провадила:

– У другій половині дня одинадцятого жовтня ви були в студії самі, але о п’ятій прийняли дзвінок від містера... Гендрикса?

– Так, від Гендрикса,– кивнув Сатчвелл.– Він тоді був моїм агентом.

– О шостій тридцять ви зайшли повечеряти до кав’ярні неподалік, де поговорили з касиркою, і вона це запам’ятала. Тоді повернулися додому, перевдягнулися й о восьмій зустрілися з друзями в барі «Джон Блоґз». Троє друзів, з якими ви випивали, всі підтвердили це. Вам більше немає чого додати?

– Ні,– відповів Сатчвелл, і Робін відзначила тінь полегшення.– Наче все правильно.

– А хтось із тих друзів був знайомий з Роєм Фіппсом? – ніби між іншим спитала Робін.

– Hi,– без усмішки відповів Сатчвелл, а тоді змінив тему та спитав: – А доньці Марго, мабуть, уже скоро сорок років, га?

– Торік виповнилося,– відповіла Робін.

– Еλα[10]10
  Та ну(грец.)


[Закрыть],– похитав головою Сатчвелл.– Час так швидко...

Темна, мов червоне дерево, рука, зморшкувата, прикрашена важкими перснями зі срібла й бірюзи, намалювала в повітрі плавний рух – ніби летить паперовий літачок.

– ...і от приходить день, ти старий і навіть не помітив, як це сталося.

– Ви давно переїхали за кордон?

– Я спершу не думав про переїзд. Наприкінці сімдесят п’ятого вирушив собі в подорож,– відповів Сатчвелл. Він уже майже доїв свій стейк.

– А чому саме тоді...

– Я вже якийсь час думав про подорожі,– сказав Сатчвелл.– Та коли Крід убив Марго... то була якась жахлива чортівня, шок... не знаю, я подумав, шо треба змінити пейзаж.

– Отже, ви думаєте, що сталося саме це? Що її убив Крід?

Сатчвелл поклав у рот останній шматочок стейку, прожував, проковтнув і лише тоді відповів:

– Так. Звісно, спершу я сподівався, шо вона просто втекла від чоловіка й десь заховалася. Але її все не знаходили й не знаходили... так, усі вважали, що це був Ессекський Різник, навіть полісмени. Не тільки перший, псих, а й другий, який узяв справу після нього.

– Лосон,– підказала Робін.

Сатчвелл знизав плечами, показуючи, що ім’я детектива не має значення, а тоді спитав:

– А Кріда допитуватимете?

– Сподіваюся.

– І чого б це він аж тепер сказав правду?

– Він любить увагу,– відповіла Робін.– Може, зрадіє нагоді засвітитися в пресі. Отже, зникнення Марго вас шокувало?

– Очевидно,– сказав Сатчвелл, торкаючись язиком зубів.– Я саме зустрів її знову і... не вдаватиму, що тоді досі був у неї закоханий абощо, але... от тебе колись допитувала поліція? – спитав він дещо агресивно.

– Так,– відповіла Робін.– Кілька разів. Щоразу стрес і залякування.

– Тоді ти розумієш,– кивнув Сатчвелл, пом’якшений.

– Чому ви обрали саме Грецію?

– Та я не обирав. Успадкував трохи грошей від бабусі, подумав, шо треба зробити перерву, подивитися Європу, малювати... Я проїхав Францію та Італію і в сімдесят шостому прибув на Кос. Працював там у барі, як мав вільний час – малював. Продав туристам чимало картин. Познайомився з першою дружиною... і лишився,– закінчив Сатчвелл, знизавши плечами.

– Хотіла спитати у вас ще дещо,– сказала Робін, прибираючи ксерокопії свідчень під інші папери.– Ми дізналися, що Марго, можливо, бачили за тиждень після зникнення. Поліції про це не повідомляли.

– Правда? – зацікавився Сатчвелл.– Де?

– У Лемінгтон-Спа,– відповіла Робін,– на цвинтарі при церкві Всіх Святих.

Густі білі брови Сатчвелла поповзли вгору, натягнувши прозорі пластирі на пов’язці.

– У церкві Всіх Святих? – був щиро вражений він.

– Вона роздивлялася могили. Казали, що пофарбувала волосся в чорний колір.

– Хто таке бачив?

– Чоловік, який проїжджав через містечко на мотоциклі. За два роки він розповів про це медсестрі з клініки Святого Івана.

– Медсестрі розповів?

Сатчвелл висунув уперед щелепу.

– Що ще тобі розповіла медсестра? – спитав він, уважно роздивляючись обличчя Робін. Сатчвелл несподівано й сильно розсердився.

– То ви знаєте Дженіс? – спитала Робін, не розуміючи, що це з ним.

– Це так її звати? – спитав Сатчвелл.– Бо я не пам’ятаю.

– Ви її знаєте?

Сатчвелл поклав у рот трохи картоплі. Робін бачила, що він вирішує, що саме їй розповісти, і відчула той спалах радості, який компенсував усі довгі й нудні години, все сидіння за роботою.

– Скандалістка,– зненацька промовив Сатчвелл.– Та медсестра – скандалістка. Вони з Марго одна одну не любили. Мені Марго казала, що медсестра їй не подобається.

– Коли це було?

– Та коли ми були випадково зустрілися на вулиці, я казав...

– Ви наче казали, що про роботу вона не розповідала?

– Конкретно це вона мені сказала. Вони посварилися. Не знаю. Сказала між іншим. Сказала, що медсестра їй не подобається,– повторив Сатчвелл.

Під обвітреною шкірою ніби проступила жорстка маска: дещо комічного зморшкуватого милого діда змінив злий одноокий старигань. Робін згадалося, як у Метью ощирювалася нижня половина обличчя, ніби морда в злого собаки, але вона не злякалася. Вона відчула в Сатчвеллі той самий лукавий інстинкт самозбереження, який бачила в своєму колишньому чоловікові. Сатчвелл, може, і хоче помститися Марго чи дружинам, які його покинули, але не стане давати Робін ляпас посеред повного людей пабу в місті, де живе його сестра.

– Ви розсердилися,– сказала Робін.

– Για χαρη τον[11]11
  Чорт забирай(грец.)


[Закрыть], ще б я не... як ту медсестру звати? На мене натякала, га? Вигадала історію, ніби Марго утекла зі мною...

– Це не Дженіс вигадала. Ми поспілкувалися з удовою містера Рамеджа, і вона підтвердила, що чоловік і іншим людям розповідав про зустріч зі зниклою жінкою...

– Що ще тобі розповіла ця Дженіс? – знову спитав Сатчвелл.

– Про вас вона нічого не казала,– відповіла Робін, яку тепер пожирала цікавість.– Ми навіть не знали, що ви були знайомі.

– Але вона заявила, що Марго після зникнення бачили в Лемінгтон-Спа? О ні, ця жінка точно знала, що робить.

Сатчвелл з’їв ще один шматочок картоплі, тоді раптом підвівся і пройшов повз Робін. Озирнувшись, вона побачила, що він заходить до чоловічого туалету. Ззаду він здавався старішим, ніж спереду: крізь біле волосся виднілася рожева потилиця, джинси обвиснули.

Робін вирішила, що Сатчвелл вважає розмову закінченою. Однак вона мала ще один козир у рукаві: можливо, небезпечний, але краще його розіграти, ніж дозволити допиту отак закінчитися, коли питань стало більше, ніж відповідей.

Сатчвелл повернувся тільки за п’ять хвилин, і Робін бачила, що він себе накрутив за цей час. Він не став сідати, а став над нею і заявив:

– Ти не детектив. Ти бісова журналістка.

Знизу його черепашача шия особливо впадала в око. Ланцюг, бірюза, срібло, довге волосся – все це тепер здавалося карнавальним костюмом.

– Можете подзвонити Анні Фіппс і спитати, якщо хочете,– відповіла Робін.– Я маю її номер. Самі подумайте, нащо пресі цікавитися вами, коли минуло стільки років?

– Я ними ситий по горло з минулого разу. Все, я йду. Не хочу цього більше. Я маю одужувати після операції.

– Останнє питання,– сказала Робін,– яке ви точно захочете почути.

Цього трюку вона навчилася в Страйка: тримайся спокійно, проте тисни. Нехай людина стривожиться: що ще ти маєш?

Сатчвелл розвернувся. Погляд єдиного ока був твердий. Більше не було й тіні флірту, ніякого бажання виявляти до неї ласку; тепер Робін сприймалася як рівня – як ворог.

– Присядете? – спитала Робін.– Це недовго.

На мить завагавшись, Сатчвелл опустився на свій стілець. Тепер його кудлата голова перекривала голову оленя, яка висіла на стіні ззаду. З того місця, де сиділа Робін, скидалося, ніби роги ростуть просто з білого волосся, що тонкими кучерями опадало йому на плечі.

– Марго Бамборо знала дещо, що ви хотіли приховати,– сказала Робін.– Так?

Сатчвелл сердито глянув на неї.

– Щось про сон і подушку? – провадила Робін.

Усі риси його обличчя напружилися; Сатчвелл став схожий на стерв’ятника. Зморшкуваті, спалені сонцем груди під білим волоссям провалилися; він видихнув.

– Таки розповіла комусь? Кому? – Робін не встигла нічого сказати, як він уже провадив сам: – Чоловікові, га? Чи отій ірландській паскудниці?

Його щелепи працювали, жуючи повітря.

– Не можна було їй казати,– промовив Сатчвелл.– Яку тільки дурню не зробиш, коли п’яний і закоханий, чи що там було між нами. А тоді я стільки років боявся, шо вона...

Він замовк.

– Вона згадала про це, коли ви знову зустрілися? – спитала Робін, намацуючи шлях, вдаючи, що знає більше, ніж насправді.

– Вона спитала, як там моя бідна мама,– відповів Сатчвелл.– Я був подумав, шо вона натякає... Але, мабуть, ні. Мабуть, як стала лікаркою, то зрозуміла, змінила погляди... Надивилася на таких, як Бланш. На життя, яким не варто жити.

Він трохи подався уперед і додав:

– І все одно я думаю, шо то був сон. Шо ще? Мені було шість років. Мені все наснилося. А навіть коли й ні, вони обидві мертві, і різниці тепер уже немає. Моя старенька мама померла у вісімдесят дев’ятому. Вже нічого в бідолахи не спитати. Мати-одиначка, крутилися як могла... То милосердя,– додав Сатчвелл,– припинити страждання іншої людини. Милосердя.

Він підвівся, страшно блідий під засмагою, зі змарнілим обличчям, розвернувся і пішов був геть, але раптом розвернувся і швидко підійшов до Робін. Його щелепа рухалася.

– Я думаю,– заявив Сатчвелл якомога ядучіше,– що ти – суче мале стерво.

І після того він пішов зовсім.

У Робін навіть пульс не прискорився. Вона відчувала переважно піднесення. Відсунувши сумнівні закуски, вона підтягнула до себе металеве відерце, яке Сатчвелл покинув, і доїла після художника картоплю.