Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 27 (всего у книги 56 страниц)

– Ні,– відповіла Айрін.– Деяким як мед, так і ложка! Я б не проти полежати на сонечку, обриднула ця зима... але все сонце дістанеться Джен, а вона ж навіть не засмагає, а я не уявляю, як ото так далеко летіти економ-класом, як оце їй довелося... і як вона тільки витримає півтора місяця з невісткою! Навіть коли стосунки добрі, так довго...

– Більше вас не затримуватиму, місіс Гіксон.

– А, нічого,– відповіла вона.– Так, добре. Щасти вам у всьому.

– Дякую,– відповів Страйк і повісив слухавку.

Дощ стукотів у вікно. Зітхнувши, Страйк пішов до вбиральні кав’ярні, бо страшенно кортіло в туалет.

Він саме оплачував рахунок, коли знову побачив за вікном чоловіка в кофті з Соніком. Той вертався з пакетами з «Теско» в обох руках і йшов тією самою дивною ходою, хитаючись із боку в бік. Мокре волосся так само липне до голови, рот трохи розтулений. Страйк не зводив з нього очей. З пакетів у руках чоловіка цебенів дощ – і так само дощ цебенів з мочок його на диво великих вух.

38

Сатир у хижі бранку прихистив

І з нею вдосталь мав утіх для плоті;

Аж плід в утробі зав’язавсь й дозрів,

І народився син від його хоті...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Ледве вірячи, що йому і справді могло аж так пощастити, Страйк кинув на стіл чайові й помчав під дощ, на ходу вдягаючи пальто.

Якщо розумово неповноцінний чоловік у мокрій кофті з Соніком – то справді вухатий хлопчик, який колись ходив цими вулицями разом з ексцентричним батьком, то він живе в цій частині Клеркенвеллу вже сорок років. Власне, подумав Страйк, так буває, надто коли людина має тут підтримку і цілий її світ обмежується кількома знайомими вулицями. Чоловік лишався в його полі зору – уперто простував уздовж Клеркенвелл-роуд під проливним дощем, не пришвидшуючи кроків, не намагаючись захиститися від дощу. Страйк підняв комір пальта й рушив слідом.

Трохи пройшовши по Сент-Джон-стріт, Страйкова здобич завернула за крамницю залізних виробів на розі та ступила на Албемарлвей, коротку вуличку за старим червоним таксофоном на тому кінці й суцільними високими будівлями обабіч. Страйкові стало ще цікавіше.

Одразу за залізною крамницею чоловік опустив пакети на мокрий тротуар і дістав ключа. Страйк пройшов далі, бо сховатися тут було ніде, але запам’ятав номер на дверях. Чи можливо, що покійний Аплторп проживав у цій самій квартирі? Хіба Страйкові не спадало на думку, що Албемарл-вей – ідеальне місце для засідки? Звісно, гірше, ніж Прохід біля клініки, не таке зручне, як в одній з квартир Єрусалимського пасажу, але значно краще, ніж людний Клеркенвелл-Ґрін, де, за переконанням Талбота, Марго боролася з перевдягненим Деннісом Крідом.

Страйк почув, що за вухатим чоловіком зачинилися двері, і розвернувся. Темно-сині двері не завадило б пофарбувати. Поруч з ними був маленький ґудзик дзвінка, а під ним – наліпка з прізвищем: «Аторн». Могла Айрін переплутати його з Аплторпом, Аплтоном чи Аптоном? Тут Страйк помітив, що вухатий чоловік лишив ключ у замку.

Відчуваючи, що мало цінував таємничі дарунки всесвіту, Страйк дістав ключ і натиснув на дзвінок. Усередині гучно задзеленчало. Секунду чи дві нічого не відбувалося, аж тоді двері знову прочинилися. За ними стояв чоловік у мокрій кофті з Соніком.

– Ви залишили ключ у замку,– сказав Страйк, простягнувши ключ йому.

Вухатий чоловік розмовляв ніби з ґудзиком на пальто Страйка, не дивлячись йому у вічі.

– Я вже так робив, а Клер сказала, що не можна,– пробурмотів він і простягнув руку по ключ, який Страйк поклав йому на долоню. Тоді вухатий чоловік почав зачиняти двері.

– Мене звати Корморан Страйк. Скажіть, можна мені зайти й поговорити про вашого батька? – спитав Страйк, ще не затримуючи двері черевиком, але вже готуючись.

Бліде обличчя вуханя виразно проступало на тлі темного коридору.

– Мій-тато-Ґіерм помер.

– Так,– відповів Страйк,– я знаю.

– Він мене носив на плечах.

– Правда?

– Так. Мама казала.

– Ви живете сам?

– Я живу з мамою.

– Її звати Клер?

– Ні. Дебора.

– Я – детектив,– сказав Страйк і дістав з кишені візитівку.– Мене звати Корморан Страйк, і мені дуже треба поговорити з вашою мамою, якщо ви не проти.

Вухань не взяв візитівки, тільки глянув на неї скоса. Страйк запідозрив, що він не вміє читати.

– Ви не проти? – спитав Страйк. Холодний дощ так і періщив собі.

– Та, звісно. Заходьте,– сказав вухань, так само розмовляючи з Гудзиками на Страйковому пальті, й відчинив двері, щоб впустити детектива. Не дивлячись, чи той іде за ним, чоловік почав підніматися темними сходами.

Страйкові було трохи ніяково за те, що він отак користується вразливістю такої людини, як Аторн, але несила було опиратися перспективі на власні очі побачити квартиру, де в 1974 році проживав самопроголошений убивця Марго Бамборо. Ретельно витерши черевики об килимок, Страйк зачинив по собі двері, а тоді побачив на підлозі кілька листів, по яких син оселі просто пройшов ногами; на одному лишився мокрий відбиток. Страйк підібрав листи, а далі піднявся голими дерев’яними сходами, над якими висіла непрацююча лампочка без абажура.

Піднімаючись, Страйк дозволив собі уявити квартиру, куди протягом сорока років не заходив ніхто, крім її мешканців: замкнені шафи й кімнати, може, навіть десь лежить скелет – і таке бувало. Коли він ступив на сходовий майданчик, то на мить відчув піднесення: плита в крихітній кухоньці попереду видавалася артефактом із сімдесятих, і так само й коричневі кахлі на стінах... але, на жаль, квартира мала надто охайний вигляд, і пахло тут чистотою. На старому ковроліні у брунатно-жовтогарячі завитки виднілися свіжі сліди від пилососа. На лінолеумі, витертому, але нещодавно помитому, пакети з «Теско» чекали, поки їх розберуть.

Ліворуч від Страйка була маленька вітальня. Чоловік, який привів його сюди, стояв там перед значно старшою жінкою, яка сиділа в кріслі під вікном і плела гачком. Поява в її оселі великого чужого чоловіка, звісно ж, вразила стареньку.

– Він хоче з тобою поговорити,– заявив вухань.

– Тільки якщо ви не проти, місіс Аторн,– гукнув з коридору Страйк. Він пошкодував, що Робін не з ним. Вона чудово вміла заспокоювати знервованих жінок. Згадалися слова Дженіс, що в цієї жінки агорафобія.– Мене звати Корморан Страйк, і я хотів би поставити кілька питань про вашого чоловіка. Але якщо ви проти, я, звісно, негайно піду.

– Мені холодно,– голосно заявив вухань.

– То перевдягнися,– порадила йому мати.– Ти ж весь мокрий. Чого не носиш пальто?

– Бо тісне,– відповів син,– дурненька.

Він розвернувся і пройшов повз Страйка, який відступив убік, пропускаючи його. Син Ґіерма зник у кімнаті навпроти, на дверях якої був напис розфарбованими дерев’яними літерами: «Самайн».

Мати Самайна любила дивитися людям в обличчя не більше за сина. Звертаючись до колін Страйка, вона промовила:

– Добре. Заходьте.

– Дуже вам дякую.

У кутку вітальні цвірінькало в клітці двоє хвилястих папужок, блакитний і зелений. Мама Самайна плела клаптеву ковдру. На широкому підвіконні біля неї височіла купка готових вовняних квадратиків, а біля ніг стояв кошик з нитками. На великій тахті перед диваном було розкладено великий м’який килимок, а на ньому – на дві третини зібраний пазл з єдинорогами. У плані чистоти й охайності ця вітальня дуже вигравала в порівнянні з вітальнею Грегорі Талбота.

– Вам принесли пошту,– сказав Страйк і простягнув жінці мокрі конверти.

– Подивіться, що там,– відповіла вона.

– Думаю, мені не...

– Та подивіться,– повторила вона.

Самайнова мати мала такі самі великі вуха, як і син, а верхні зуби в неї так само трохи нависали над нижніми. Та попри ці недоліки, була в її м’яких рисах і темних очах певна чарівність. Довге волосся, охайно заплетене, було біле. Місіс Аторн було щонайменше шістдесят років, але гладенька шкіра ніби належала значно молодшій жінці. Було щось на диво потойбічне в тому, як вона сиділа з гачком біля поливаного дощем вікна, відрізана від світу. Чи вміє вона читати? Він подумав, що можна спокійно розпечатати конверти з відвертою рекламою, і так і зробив.

– Вам надіслали каталог насіння,– повідомив він, показуючи каталог місіс Аторн,– і ще листа з крамниці меблів.

– Мені того не треба,– відповіла жінка під вікном, так само звертаючись до ніг Страйка.– А ви сідайте,– додала вона.

Страйк акуратно протиснувся між диваном і чималим пуфом, який, подібно до нього, для маленької кімнати був завеликий. Примудрившись не зачепити килимок з пазлом, Страйк сів на пристойній відстані від жінки з гачком.

– А ось цей лист,– повідомив Страйк, маючи на увазі останній конверт,– адресовано Клер Спенсер. Ви її знаєте?

Марки на конверті не було. Судячи з адреси, листа надіслали з крамниці залізних виробів на першому поверсі.

– Клер із соціальної служби, вона допомагає нам,– відповіла місіс Аторн.– Можете розпечатати.

– Думаю, мені не слід цього робити,– відповів Страйк.– Залишу його для Клер. А ви – Дебора, правильно?

– Так,– тихо відповіла жінка.

У двері знову зайшов Самайн. Тепер він був босий, але в сухих джинсах і кофті з Людиною-Павуком.

– Я покладу харчі в холодильник,– заявив він і знову зник.

– Тепер усе купує Самайн,– повідомила Дебора, втупившись поглядом у Страйкові черевики. Попри ніяковість, вона була не проти побалакати з ним.

– Деборо, я прийшов, щоб поговорити про Ґіерма,– сказав Страйк.

– Його тут нема.

– Ні, я...

– Він помер.

– Так,– відповів Страйк.– Мої співчуття. Мене, власне, цікавить доктор Ба...

– Доктор Бреннер,– негайно кивнула Дебора.

– Ви пам’ятаєте доктора Бреннера? – здивувався Страйк.

– Він мені не подобався,– відповіла вона.

– Власне, я хотів у вас спитати про іншу лікарку...

У дверях знову став Самайн і голосно спитав у матері:

– Ти хочеш какао чи ні?

– Хочу,– відповіла вона.

– А ви хочете какао? – спитав Самайн у Страйка.

– Так, дякую,– відповів Страйк, подумавши, що в такій ситуації не слід відмовлятися від дружніх пропозицій.

Самайн почовгав геть. Гачок у руках Дебори завмер, вона показала на щось просто перед собою і повідомила:

– А ондо Ґіерм.

Страйк озирнувся. На стіні за старим телевізором було намальовано єгипетський анх – символ вічного життя. Всі стіни були блідо-жовті, але ділянка з цим єгипетським хрестом зберегла брудно-зелений колір. Перед анхом, на пласкій полиці над телевізором, стояла якась чорна ваза – так Страйкові спершу здалося. Тоді він роздивився на вазі стилізоване зображення голубки, зрозумів, що це урна, і до нього дійшло, що має на увазі Дебора.

– А,– сказав він.– То це прах Ґіерма, так?

– Я попросила Тюдора, щоб було з пташкою, бо люблю пташок.

У клітці жовто-зеленим спалахом метнувся папужка.

– Хто це намалював? – спитав Страйк, показуючи на анх.

– Перм,– відповіла Дебора, моторно вправляючись із гачком.

До кімнати повернувся Самайн з олов’яною тацею.

– Не став на мій пазл,– застерегла його мати, але в кімнаті більше не було вільних поверхонь.

– Може, я?..– запропонував Страйк, показуючи на пазл, але на підлозі не було вільного місця, щоб його перекласти.

– Так загорніть,– не без докору наказала йому Дебора, і Страйк побачив, що в килимка є крильця, які можна загорнути й захистити пазл. Він так і вчинив, а Самайн поставив тацю на килимок. Дебора акуратно встромила гачок у клубок і прийняла з рук сина горнятко розчинного какао й печиво. Самайн узяв собі горнятко з Бетменом. Страйк пригубив свій напій і похвалив:

– Дуже смачно.

Власне, він не дуже й збрехав.

– Я смачно готую какао, правда, Деборо? – спитав Самайн, розгортаючи печиво.

– Знаю, що це було дуже давно,– знову почав Страйк,– але була інша лікарка, яка працювала з доктором Бреннер...

– Старий доктор Бреннер був брудний старигань,– захихотів Самайн Аторн.

Страйк здивовано глянув на нього. Самайн переадресував криву посмішку згорнутому килимку.

– Чого це він був брудний старигань? – спитав детектив.

– Мій дядько Тюдор так сказав,– відповів Самайн.– Бру-удний старигань. Ха-ха-ха-ха. А це мені? – спитав він, беручи конверт, адресований Клер Спенсер.

– Ні,– відповіла його мати.– Це для Клер.

– Чого це?

– Здається,– сказав Страйк,– це від вашого сусіди знизу.

– Він покидьок,– заявив Самайн, відкладаючи листа.– Змусив нас усе викинути, так, Деборо?

– А мені так більше подобається,– м’яко відповіла Дебора.– Стало краще.

Страйк помовчав мить чи дві – може, Самайн захотів би щось додати,– а тоді спитав:

– А чому дядько Тюдор назвав Джозефа Бреннера брудним стариганем?

– Тюдор знав усе про всіх,– сумирно відповіла Дебора.

– А ким був Тюдор? – спитав у неї Страйк.

– Братом Ґіерма,– пояснила Дебора.– Він усе знав про людей, які тут мешкають.

– Він до вас ще приходить? – спитав Страйк, уже підозрюючи, якою буде відповідь.

– Він відійшов-на-той-світ,– відповіла Дебора ніби одним довгим словом.– Раніше все нам купував. Водив Семмі на футбол і в басейн.

– Тепер усе купую я,– втрутився Самайн.– Іноді я не хочу йти в крамницю, але якщо не йти, то я голодний, а Дебора каже: «Це ти винний, що нам нема чого їсти». І тоді я йду в крамницю.

– Слушно,– сказав Страйк.

Усі троє пригубили какао.

– Брудний старигань Джо Бреннер,– повторив Самайн гучніше.– Дядько Тюдор розповідав мені все. Стара Бетті й той, що їй не платив, ха-ха-ха-ха. Брудний старигань Джо Бреннер.

– Він мені не подобався,– тихо сказала Дебора.– Казав мені знімати труси.

– Справді? – спитав Страйк.

Ішлося майже напевно про медичний огляд, але йому стало ніяково.

– Так, хотів на мене подивитися,– відповіла Дебора.– А я не хотіла. Ґіерм хотів, а я не люблю, щоб чужі чоловіки на мене дивилися.

– Ні-ні, я розумію,– сказав Страйк.– Ви хворіли, так?

– Ґіерм сказав, що треба,– тільки й відповіла Дебора.

Якби Страйк і досі служив у відділі спеціальних розслідувань, разом з ним на такий допит прийшла б жінка-детектив. Цікаво, який у Дебори коефіцієнт інтелекту?

– Ви знали доктора Бамборо? – спитав він.– То була,– він завагався,– лікарка, жінка.

– Я ніколи не бачила жінку-лікарку,– відповіла Дебора з якимсь жалем.

– А ви не знаєте, Ґіерм знав доктора Бамборо?

– Вона померла,– сказала Дебора.

– Так,– здивувався Страйк.– Люди вважають, що вона померла, але ніхто точно не знає, що...

Один з папужок зачепив дзвіночок у клітці. Дебора й Самайн негайно задивилися в той бік, заусміхалися.

– Котрий це зробив? – спитала Дебора в Самайна.

– Блуї,– відповів той.– Блуї розумніший, ніж Біллі-Боб.

Страйк почекав, поки вони втратять інтерес до папужок. На це пішло кілька хвилин. Коли Аторни повернулися до какао, він сказав:

– Доктор Бамборо зникла, і я хочу дізнатися, що з нею сталося. Я чув, що Ґіерм говорив про доктора Бамборо після її зникнення.

Дебора не відповіла. Важко було сказати, чи вона слухає, чи свідомо його ігнорує.

– Я чув,– почав Страйк (не було сенсу приховувати; власне, він сюди прийшов саме заради цього),– що Ґіерм розповідав людям, що то він її вбив.

Дебора кинула погляд на ліве вухо Страйка, а тоді знову на своє какао.

– Ви як Тюдор,– повідомила вона.– Знаєте, що до чого. Мабуть, так і було,– сумирно додала вона.

– Ви хочете сказати,– обережно уточнив Страйк,– він таки казав людям, що вбив її?

Дебора мовчала.

– ...чи думаєте, що справді вбив?

– А що, мій-тато-Ґіерм зачаклував її? – спитав Самайн у матері.– Мій-тато-Ґіерм не вбивав ту пані. Мій дядько Тюдор розповідав, що сталося насправді.

– Що саме вам розповів дядько? – спитав Страйк, розвертаючись від матері до сина, але Самайн саме напхав повен рот печива, тож історію підхопила Дебора.

– Одного разу він збудив мене вночі,– сказала вона,– було темно. Він сказав: «Я помилково вбив її». Я йому: «Тобі наснився кошмар». А він мені: «Ні, я вбив її, але я не хотів».

– Він вас збудив, щоб це розповісти?

– Збудив, і був дуже засмучений.

– Але ви думаєте, що йому наснився кошмар?

– Так,– відповіла Дебора, а за хвильку додала: – Але, може, таки вбив, бо він умів чаклувати.

– Розумію,– збрехав Страйк і знову розвернувся до Самайна.

– А що казав дядько Тюдор про те, що сталося з лікаркою?

– Я вам цього не скажу,– раптом заусміхався Самайн.– Дядько Тюдор велів не казати. Нікому,– він усміхався, ніби пустун Пак, тішачись, що знає секрет.– Мій-тато-Ґіерм це зробив,– додав він, указуючи на анх на стіні.

– Так,– кивнув Страйк,– так ваша мама сказала.

– Мені він не подобається,– сумирно мовила Дебора, дивлячись на анх.– Краще б усі стіни були однакові.

– А мені подобається,– заявив Самайн,– бо ця стіна не така, як інші... Дурненька,– додав він ні до чого.

– А дядько Тюдор...– почав був Страйк, але Самайн, доївши печиво, підвівся і вийшов, тільки голосно кинув у дверях:

– Клер каже: добре, що я зберігаю речі Ґіерма!

Він зник у своїй кімнаті й міцно зачинив по собі двері. З відчуттям, ніби на його очах золота монета щойно скотилася в ґрати риштака, Страйк звернувся до Дебори:

– А ви знаєте, що саме Тюдор казав про долю лікарки?

Дебора байдуже похитала головою. Страйк з надією глянув на двері кімнати Самайна, але вони не відчинилися.

– Ви не пам’ятаєте, як саме, за його словами, Ґіерм убив лікарку? – спитав Страйк у Дебори.

– Він сказав, що її убила магія, а потім забрала геть.

– Забрала геть, он як?

Двері Самайна раптом знову відчинилися, і він повернувся до вітальні, тримаючи в руках книжку без палітурки.

– Деборо, це ж чаклунська книга мого-тата-Ґіерма, так?

– Це вона,– підтвердила Дебора.

Вона саме допила какао. Відставивши порожнє горнятко, вона знову взялася до гачка.

Самайн мовчки передав книжку Страйкові. Попри відсутність палітурки, титульна сторінка вціліла: «Маг» Френсиса Барретта. У Страйка склалося враження, що демонстрація цієї книжки – знак пошани, тож він погортав сторінки з глибоко зацікавленим виглядом, головно для того, щоб Самайн був задоволений, нікуди не йшов, і його можна було далі розпитувати.

На кількох сторінках знайшлися брунатні плями. Страйк припинив гортати і придивився до них. Схоже було на засохлу кров, яку розтерли по кількох рядках.

Скажу навіть більше, а саме: хто ходить уві сні, той, керуючись винятково духом крови, ще й иньшої людини, ходить туди-сюди, робить справи, лазить на стіни та спроможний на дії, до яких не здатні ті, що не сплять.

– За цією книгою можна чаклувати,– сказав Самайн.– Але це моя книга, бо вона належала моєму-татові-Ґіерму, а тепер – мені.

Тут він простягнув руку, не дозволяючи Страйкові більше нічого роздивитися, раптом охоплений ревнощами до свого майна. Коли Страйк віддав книжку, Самайн притиснув її до грудей, а вільною рукою потягнувся по третє шоколадне печиво.

– Досить, Семмі,– сказала Дебора.

– Я вийшов під дощ і приніс його! – голосно заявив Самайн.– Можу їсти що хочу. Дурненька. Дурепа!

Він копнув пуф, але босій нозі стало від того боляче, і раптовий дитячий гнів Самайна став ще сильнішим. Червоний і войовничий, Самайн почав роззиратися кімнатою; Страйк зрозумів: він шукає, що б перекинути чи розтрощити. Вибір Самайна зупинився на папужках.

– Я відчиню клітку,– пригрозив він матері, показуючи на пташок. Кинувши «Мага» на диван, він поліз нагору, нависнув над Страйком.

– Ні, не треба! – занепокоїлася Дебора.– Не роби так, Семмі!

– І відчиню вікно,– провадив Самайн, ступаючи диваном, аж тут Страйк перепинив йому дорогу.– Ха-ха-ха. Дурепа!

– Ні... Самайне, не треба! – просила перелякана Дебора.

– Не слід відчиняти клітку,– сказав Страйк, підводячись і затуляючи собою папужок.– Тоді ваші пташки полетять і більше не повернуться.

– Я знаю,– відповів Самайн.– Попередні не вернулися.

Але його гнів ніби ущухнув перед лицем раціонального спротиву. Стоячи на дивані, він сварливо повторив:

– Я вийшов під дощ. Я його приніс.

– У вас є номер Клер? – спитав Страйк у Дебори.

– Є на кухні,– відповіла вона, не питаючи, нащо йому номер.

– Можете показати, де це? – звернувся Страйк до Самайна, хоч і сам чудово все роздивився. Вся квартира була завбільшки як вітальня в будинку Айрін Гіксон. Якусь хвильку Самайн супився на діафрагму Страйка.

– А ходімте.

Він пройшов по дивану, зіскочив з таким гуркотом, що аж захиталася книжкова шафа, а тоді метнувся до печива.

– Ха-ха-ха,– піддражнив він мати, набравши повні жмені солодкого.– Я його приніс. Дурненька. Дурепа!

І вийшов з кімнати.

Протискуючись у щілину між пуфом і диваном, Страйк нахилився, підхопив покинутого Самайном «Мага» і сховав під пальто. Дебора, яка мирно гачкувала біля вікна, нічого не помітила.

До стіни на кухні було пришпилено короткий перелік телефонів та імен. Страйк з приємністю відзначив, що добробутом Дебори й Самайна опікується кілька людей.

– Хто всі ці люди? – спитав Страйк, але Самайн тільки знизав плечима, утвердивши детектива в підозрі, що він не вміє читати, хоч і пишається «Магом». Страйк сфотографував перелік на телефон, а тоді розвернувся до Самайна.

– Мені б дуже корисно було знати те, що ваш дядько Тюдор сказав про долю лікарки.

– Ха-ха-ха,– відповів Самайн, розгортаючи чергове печиво.– А не скажу.

– Мабуть, дядько Тюдор вам дуже довіряв, що сказав про таке.

Самайн якусь хвильку мовчки жував, тоді ковтнув і, гордовито смикнувши підборіддям, відповів:

– Ага.

– Добре, коли маєш людину, якій можна довірити важливу інформацію.

Самайна потішила ця заява. Жуючи своє печиво, він уперше глянув Страйкові в обличчя. У детектива склалося враження, що Самайнові приємно бачити в квартирі іншого чоловіка.

– То я зробив,– раптом заявив він, пішов до раковини й показав маленький глиняний горщик, в якому зберігалися губка і йоржик.– Я по вівторках ходжу на заняття, і ми там таке робимо. Ранжит нас учить.

– Чудова робота,– похвалив Страйк, беручи глечик у Самайна й роздивляючись з усіх боків.– А де ви були, коли дядько Тюдор розповів, що сталося з доктором Бамборо?

– На футболі,– відповів Самайн.– І це теж зробив я,– повідомив він Страйкові та зняв з холодильника фото в дерев’яній рамці, прикріплене на магніт. То була свіжа світлина Дебори й Самайна; кожен тримав на вказівнику папужку.

– Просто чудово,– замилувався Страйк.

– Ага,– погодився Самайн, забрав фото в Страйка й повернув на холодильник.– Ранжит каже, воно найкраще. Ми були на футболі, і я почув, як дядько Тюдор розмовляє з другом.

– А! – кивнув Страйк.

– А тоді каже мені: «Щоб нікому не казав».

– Правильно,– схвалив Страйк.– Але якщо скажете мені, я зможу допомогти рідним лікарки. Вони дуже сумують. Сумують за нею.

Самайн знову кинув швидкий погляд на обличчя Страйка.

– Але вона вже не повернеться. Люди, які померли, не можуть ожити.

– Не можуть,– погодився Страйк.– Але добре, коли рідні знають, що сталося і куди вони пішли.

– Мій-тато-Ґіерм помер під мостом.

– Так.

– А дядько Тюдор помер у лікарні.

– Бачите? – сказав Страйк.– Добре знати, що сталося, правда?

– Ага,– погодився Самайн.– Я знаю, що сталося.

– Саме так.

– Дядько Тюдор мені сказав, що це зробив Ніко з хлопцями.

Слова прозвучали абсолютно байдуже.

– Можеш сказати її рідним,– провадив Самайн,– але більше нікому.

– Так-так,– відповів Страйк, а його мозок працював дуже швидко.– Дядько Тюдор знав, як саме Ніко та хлопці це зробили?

– Ні. Тільки знав, що зробили.

Самайн узяв ще печиво. Здавалося, йому немає що додати.

– Можна скористатися вашою вбиральнею?

– Нужником? – перепитав Самайн з повним ротом шоколаду.

– Так. Нужником,– відповів Страйк.

Як і решта квартири, ванна кімната була стара, але абсолютно чиста. Шпалери тут були зелені з рожевими фламінго – збереглися з сімдесятих, а нині знову вважалися модним кітчем. Страйк відчинив шафку, знайшов пачку лез до гоління, розгорнув «Мага» й одним акуратним рухом вирізав заплямовану кров’ю сторінку, яку склав і сховав у кишені.

На сходах він вручив книжку Самайнові.

– Ви її лишили на підлозі.

– Ой,– відповів Самайн.– Тю.

– Нічого не робіть папужкам, коли я піду, домовилися?

Самайн звів очі до стелі й заусміхався.

– Домовилися? – повторив Страйк.

– Добре,– нарешті зітхнув Самайн.

Страйк повернувся до дверей вітальні.

– Я вже йду, місіс Аторн,– сказав він.– Дуже дякую за розмову.

– До побачення,– відповіла вона, не дивлячись на нього.

Страйк спустився сходами й вийшов під дощ. Там він на мить спинився, думаючи. Він так укляк, що якась жінка підозріливо озирнулася.

Прийнявши рішення, Страйк завернув ліворуч й зайшов до крамниці залізних виробів просто під квартирою Аторнів.

З-за прилавку на нього глянув похмурий сивань у фартуху. Одне око в нього було більше за інше, через що чоловік здавався злостивим.

– Доброго ранку,– привітався Страйк.– Я оце щойно спустився від Аторнів. Я так розумію, ви маєте розмову до Клер Спенсер?

– А ви ще хто? – спитав власник крамниці з сумішшю подиву й агресії.

– Друг родини,– відповів Страйк.– Можна спитати, чому ви лишаєте листи до їхньої соцпрацівниці?

– Бо в соціальній службі жодна скотина не бере слухавки,– прогарчав крамар.– А до цих що говори, що не говори,– додав він, тицяючи в стелю.

– Є якась проблема? Я можу зарадити?

– Не думаю,– відрубав крамар.– Мабуть, вас ця ситуація тільки тішить, якщо ви друг родини, та? Тільки мені довелося брязкати гаманцем! Усе лайно вигребли, а платити мені, га?

– Яке лайно? – спитав Страйк.

Крамар залюбки пояснив. Виявилося, що квартира над ним довгий час становила загрозу для громадського здоров’я, бо там багато років складали мотлох, завелися паразити, а якщо коротко, то особисто йому довелося ще й платити за радощі життя під парою кінчених...

– Ви говорите про моїх друзів,– застеріг Страйк.

– От самі й платіть,– буркнув крамар.– Вивертайте кишені за труїння пацюків. У мене стеля просіла від їхнього гівна...

– Я щойно був нагорі, і там абсолютно...

– Бо минулого місяця, як я пригрозив піти в суд, усе лайно вигребли! – буркнув крамар. Приїхали якісь двоюрідні з Лідса,– а поки я не згадав про суд, усім було байдуже,– і повертаюся я в понеділок, а все вже чистенько. От падлюки хитрі!

– Так ви ж хотіли, щоб було чисто?

– Я хотів компенсації за витрати! Шкода будівлі, купа грошей на дератизацію... цим двом не можна жити без нагляду, то хворі люди, їх треба в притулок! І якщо я з цим маю іти в суд, я піду!

– Дружня порада,– усміхнувся Страйк.– Якщо ви бодай щось зробите проти Аторнів, знайте, що вони мають друзів, які подадуть позов на вас. Гарного дня,– додав він, прямуючи до дверей.

Той факт, що в квартирі Аторнів нещодавно прибирали родичі, дозволяв виснувати, що ніде в квартирі не заховано рештки Марго Бамборо. З іншого боку, Страйк має криваві плями й чутки, яких годину тому ще не мав. Він досі не відчував схильності вірити у втручання надприродних сил, але мусив визнати, що рішення поснідати на Сент-Джон-стріт стало на диво влучним вибором.