Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 6 (всего у книги 56 страниц)

10

Якщо обличчя – розуму люстерце,

То це був мудрий і поважний пан...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

– Ви думаєте,– мовив старенький лікар в окулярах, який здавався ще дрібнішим в обрамленні свого костюма та крісла з високою спинкою,– що я схожий на Ґанді.

Страйк, який подумав саме про це, аж засміявся від подиву.

Лікарю був вісімдесят один рік; здавалося, він зсохся в цьому костюмі: манжети й комір сильно відходили, гомілки в чорних шовкових шкарпетках були худі. У вухах і над вухами він мав жмутки білого волосся і носив окуляри в роговій оправі. На приязному коричневому обличчі вирізнялися орлиний ніс, а ще темні очі, яких ніби не торкнулася старість,– вони були розумні, жваві, мов у кропивника.

На полірованому журнальному столику між лікарем і детективом не було ані порошинки, а кімнатою, здавалося, не користувалися, берегли для особливих оказій. Темне золото шпалер, дивана та крісел, абсолютно чистих, жевріло в промінні осіннього сонця, пом’якшеного тюлем. Обабіч драпірованих фіранок з бахромою висіло по два фото. Всі чотири – портрети молодих жінок: кожна в академічній шапочці й мантії, з дипломом у руках.

Місіс Ґупта, тендітна та трохи туга на вухо сива жіночка, вже розповіла Страйкові про освіту кожної з чотирьох доньок: дві пішли в медицину, одна вивчала мови, а ще одна інформатику,– і про їхні значні кар’єрні досягнення. Також пані показала йому фото шістьох онуків, якими доньки благословили їх з чоловіком. Дітей не народила тільки молодша, але місіс Ґупта додала невідпорним тоном тітки Джоан:

– Вона до цього ще прийде. Без дітей немає щастя.

Забезпечивши Страйка й чоловіка чаєм у порцелянових чашечках і рулетиками з інжиром, місіс Ґупта пішла на кухню, звідки гучно грала заставка «Втечі до села».

– Так сталося, що мій батько замолоду спілкувався з Ґанді, коли той у 1931 році приїхав до Лондона,– сказав доктор Ґупта, обираючи собі рулетик.– Він теж вивчав право в Лондоні, але був молодшим за Ґанді. Однак наша родина була заможніша. На відміну від Ґанді, батько зміг привезти до Лондона дружину. Батьки вирішили залишитися в Лондоні, коли тато отримав адвокатську ліцензію. Тож мої найближчі рідні не відчули на собі розділення Британської Індії. А дід і бабуся і дві тітки загинули, коли намагалися виїхати зі Східної Бенгалії. Їх убили по-звірячому,– додав доктор Ґупта,– тітоньок зґвалтували, перш ніж убити.

– Це жахливо,– вимовив Страйк, який не чекав такого повороту розмови й завмер, ледь розгорнувши записник. Тепер він сидів з ручкою напоготові й почувався трохи дурнувато.

– Мій батько,– провадив доктор Ґупта, м’яко киваючи й жуючи свій рулетик,– мучився провиною до кінця життя. Він вважав, що мав бути поруч з ними й захистити їх – або теж померти. Але Марго не хотіла слухати правди про розділення,– додав він.– Ми всі хотіли незалежності, але перехідний період організували дуже, дуже погано. Зникло три мільйони людей. Були зґвалтування, катування. Цілі родини було розлучено. Скоєно страшні помилки. Жахливі вчинки. Ми з Марго сперечалися про це. По-дружньому, звісно,– усміхнено додав він.– Марго романтизувала революції в далеких краях. Вона не судила катів і ґвалтівників з темнішою шкірою за тією міркою, якою міряла білих чоловіків, що топили дітей іновірців. Думаю, вона погоджувалася з Сураварді: кровопролиття і хаос – не обов’язково зло, якщо застосовуються зі шляхетною метою.

Проковтнувши рулетик, доктор Ґупта додав:

– А Сураварді, як відомо, спровокував Різню в Калькутті. Чотири тисячі вбитих за один день.

Страйк витримав шанобливу паузу. В кімнаті запала тиша, яку порушували тільки звуки телевізора з кухні. Не почувши нових згадок про кров і терор, Страйк підхопив запропоновану нитку розмови.

– Вам подобалася Марго?

– О так,– усміхнувся Динеш Ґупта.– Хоча деякі її погляди й переконання мене шокували. Я народився в традиційній родині, хоч ми й зазнали західного впливу. Поки ми з Марго не почали працювати разом, я ніколи не спостерігав емансипованої жінки в безпосередній близькості від себе. Мої друзі в університеті, мої колеги до неї – всі були чоловіки.

– Вона була феміністка?

– Ще й яка,– знову всміхнувся Ґупта.– Вона мене дражнила за погляди, які вважала регресивними. Марго допомагала людям розвиватися, хотіли вони того чи дні,– зі смішком додав він.– Вона на добровільних засадах працювала в Асоціації освіти для робітників, ви про це знали? Сама походила з бідної родини й активно виступала за освіту для дорослих, особливо для жінок. Моїх дівчат вона, мабуть, дуже хвалила б,– додав Динеш Ґупта, розвернувшись до портретів чотирьох випускниць у себе за спиною.– Джиїл досі ремствує, що ми не маємо сина, але я не маю на що нарікати. Ні, не маю,– повторив він, розвертаючись до Страйка.

– З архівів Генеральної медичної ради,– сказав Страйк,– я зрозумів, що в клініці Святого Івана був ще один сімейний лікар – такий собі доктор Джозеф Бреннер. Це справді так?

– Доктор Джозеф Бреннер, так, був такий,– кивнув Ґупта.– Не думаю, що бідолаха ще живий. Йому б уже було за сотню. Він багато років обслуговував дільницю сам-один, а тоді разом з нами перейшов до нової клініки. З ним прийшла Дороті Оукден, працювала в нього машиністкою протягом двадцятьох з чимось років. Вона стала нашою секретаркою. Така літня пані... принаймні, мені так здавалося тоді,– знову засміявся Ґупта.– їй було років п’ятдесят, не більше. Пізно вийшла заміж, а невдовзі по тому овдовіла. Гадки не маю, як склалася її доля.

– Хто ще працював у клініці?

– Так, пригадую... була Дженіс Бітті, дільнична медсестра, найкраща медсестра на моїй пам’яті. Сама з Іст-Енду. Як і Марго, вона знала про проблеми бідних людей з власного досвіду. В ті часи Клеркенвелл не був таким респектабельним районом, як нині. Дженіс і досі надсилає мені листівки на Різдво.

– У вас часом немає її адреси? – спитав Страйк.

– Цілком можливо, що є,– відповів Ґупта.– Спитаю у Джиїл.

Він зібрався підвестися.

– Краще вже як закінчимо розмову,– сказав Страйк, боячись урвати ланцюжок спогадів.– Будь ласка, продовжуйте. Хто ще працював у клініці?

– Так, пригадаймо, пригадаймо...– повторив Ґупта, осідаючи в кріслі.– Ми мали двох молодих жінок у реєстратурі, але боюся, що давно не підтримую з ними зв’язку... як же їх звали?..

– Часом не Глорія Конті та Айрін Булл? – спитав Страйк, який видобув обидва імені з газетних архівів. На розмитому спільному фото було двоє дівчат – одна худа й чорнява, а друга – фарбована білявка; обидві не дуже зраділи тому, що їх фотографують на вході до клініки. У супровідній статті «Дейлі експресу» було написано таке: «Двадцятип’ятирічна Айрін Булл, працівниця реєстратури, каже: „Це просто жах. Ми нічого не знаємо. Досі сподіваємося, що вона повернеться. Може, вона просто пам’ять втратила абощо”». Про Глорію взагалі писали всюди, бо вона остання бачила Марго живою. «Вона мені просто сказала: „Добраніч, Глоріє, до завтра”. Вигляд мала звичайний, може, трохи втомилася – був уже вечір, і тут з’явилася нагальна пацієнтка, через яку вона затрималася. Марго запізнювалася на зустріч з подругою. Вона розгорнула парасолю у дверях і зникла».

– Глорія та Айрін,– закивав Ґупта.– Так, усе правильно. Вони були обидві молоді, тож, мабуть, ще на цьому світі, але боюся, що й близько не уявляю, де вони тепер.

– Більше нікого не було? – спитав Страйк.

– Наче ні. А, заждіть,– підніс руку Ґупта.– Була ще прибиральниця. Чорношкіра жінка, вест-індського походження. Як то її звали?

Він зморщив обличчя.

– Боюся, що не пригадаю.

Наявність у клініці ще й прибиральниці стала для Страйка новиною. У нього в офісі завжди прибирали вони з Робін, а віднедавна ще Пат. Він записав: «Прибиральниця, вест-індського походження».

– Не пам’ятаєте, скільки їй було років?

– Дуже важко сказати,– похитав головою Ґупта. І делікатно додав: – Чорні жінки, вони пізно старіють, правда? Довше зберігають молодість. Але вона мала кількох дітей, тож точно не юнка. Тридцять з чимось? – додав він з надією.

– Отже, троє лікарів, секретарка, дві дівчини в реєстратурі, дільнична медсестра та прибиральниця? – підсумував Страйк.

– Саме так. Ми мали,– сказав Ґупта,– всі ознаки успішного бізнесу – але, боюся, не зрослося. Тій клініці не пощастило від самого початку.

– Правда? – зацікавився Страйк.– Але чому?

– Людські стосунки,– негайно пояснив Ґупта.– Що старший я стаю, то краще розумію, що колектив – це все. Кваліфікація, досвід – то все чудово, але якщо люди не спрацюються,– він сплів кістляві пальці,– то навіть думати забудьте! Ніколи не вийде як слід. Саме так сталося в нас у клініці Святого Івана. Шкода, так шкода! Ми мали потенціал. Клініка користувалася популярністю серед жінок, які хотіли консультуватися в представниць власної статі. Марго та Дженіс усі дуже любили. Але від самого початку були перепони. Доктор Бреннер приєднався до нас через зручність нового приміщення, але поводився не як член колективу. Власне, з часом він узагалі почав ставитися до декого вороже.

– А до кого конкретно? – спитав Страйк, уже вгадавши відповідь.

– Боюся,– сумно мовив Ґупта,– що він не любив Марго. Правду кажучи, Джозеф Бреннер, як на мене, взагалі не любив жінок. Дівчатам у реєстратурі він теж грубіянив. Звісно, їх було простіше залякати, ніж Марго. Гадаю, він поважав Дженіс – вона, знаєте, була дуже зібрана й не така зухвала, як Марго, і люб’язно тримався з Дороті, а та відповідала полум’яною відданістю. Але Марго він незлюбив від самого початку.

– Як гадаєте, чому?

– О,– мовив Ґупта, піднявши й опустивши руки жестом безнадії,– справа в тому, що Марго була... зрозумійте, мені вона якраз подобалася, і сперечалися ми завжди по-дружньому... вона була ніби паста марміт – викликала або захват, або відразу. Доктор Бреннер був зовсім не феміністом. Він вважав, що жінка має сидіти вдома з дітьми, а Марго лишила маленьку дитину й вийшла на повний день – він цього дуже не схвалював. На зібраннях панувала неприємна атмосфера. Він чекав, поки Марго почне говорити, і негайно перебивав її, ще й дуже голосно. Бреннер був схильний залякувати людей. Уважав, що наші дівчата з реєстратури не тягнуть, критикував їхні зачіски, довжину спідниць. Так, він завжди дуже грубо поводився саме з жінками, але, як на мене, він у принципі не любив людей.

– Дивно,– сказав Страйк.– Він же лікар.

– О,– зі смішком відповів Ґупта,– це зовсім не дивина, хай що ви думаєте, містере Страйк. Ми, лікарі,– такі самі люди, як і всі. То міф, що ми любимо ціле людство в усіх проявах. Але іронія тут у тому, що саме Бреннер найбільше обтяжував клініку. Він був наркоман!

– Аж так?

– Барбітурати,– пояснив Ґупта.– Так, барбітурати. Сьогодні лікарю такого не подарують, але тоді він їх замовляв у величезній кількості. Тримав під замком у своєму кабінеті. Мав дуже важкий характер. Емоційно закритий, неодружений. Ще й таємний наркоман.

– Ви з ним про це говорили? – спитав Страйк.

– Ні,– сумно відповів Ґупта.– Все відкладав. Хотів мати краще підґрунтя, перш ніж піднімати це питання. З того, що я розвідав, він міг замовляти ліки водночас на нашу адресу й на свою стару, ще й з різних аптек. Було б важко довести, чим він займається. Я б навіть не здогадався, якби Дженіс не сказала, що якось зайшла до нього й побачила відчинену шафку та її вміст. Також вона повідомила, що якось знайшла його за столом у напівпритомному стані ввечері, коли вже пішов останній пацієнт. Утім, не думаю, що це впливало на його уміння як діагноста. Я помічав, що під кінець дня він ходить зі скляними очима й усе таке, але чоловік був однією ногою на пенсії. Я думав, що він просто стомлюється.

– Марго знала про його залежність? – спитав Страйк.

– Ні,– відповів Ґупта,– я їй не казав, хоч і слід було б. Вона була моєю партнеркою, людиною, якій я мав би довіритися, щоб потім ми разом вирішили, як бути. Але я боявся, що вона помчить просто до доктора Бреннера й усе висловить йому в обличчя. Марго не мала звички стримуватися, коли вважала щось правильним, і я часто жалкував, що вона не дуже тактовна. Наслідки конфлікту з доктором Бреннером були б серйозні. Треба було діяти делікатно – власне, ми ж не мали прямих доказів,– але тоді зникла Марго, і барбітурати доктора Бреннера стали найменшою нашою проблемою.

– Ви продовжили працювати з Бреннером після зникнення Марго? – спитав Страйк.

– Так, ще кілька місяців, а потім він вийшов на пенсію. Я ще трохи працював у клініці Святого Івана, тоді перейшов до іншої. І зробив це з радістю. У старій клініці було надто багато поганих спогадів.

– А якими були стосунки Марго з іншими працівниками клініки? – запитав Страйк.

– Нумо, пригадаймо,– озвався Ґупта й узяв собі ще рулетик.– Секретарка Дороті її не любила, гадаю, через відданість докторові Бреннеру. Як я вже згадував, Дороті була вдова. То була така затята пані, з тих, хто прив’язується до начальника й завжди його підтримує і обороняє. Якщо Марго або я були чимось незадоволені чи критикували Джозефа, наші папери й листи потрапляли в кінець черги на друк. Ми навіть жартували з цього приводу. В ті часи, містере Страйк, комп’ютерів ще не було. Не як у наші дні... Ось Аїша,– він показав на верхнє праве фото у себе за спиною,– все друкує сама на комп’ютері в своєму кабінеті. Все комп’ютеризоване, і це дуже зручно. Але в ті часи наші звіти й листи залежали від милості машиністки. Ні, Дороті не любила Марго. Трималася ввічливо, але прохолодно...

Доктор Ґупта раптом щось ніби згадав.

– Утім,– додав він,– Дороті прийшла на барбекю, ми всі навіть здивувалися. Одного разу в неділю Марго влаштувала барбекю в себе на подвір’ї, в останнє літо перед своїм зникненням. Планувалося, що те барбекю нас усіх...– він, не закінчивши фрази, переплів пальці.– Пам’ятаю, як здивувався, що Дороті прийшла, бо Бреннер відхилив запрошення. Дороті прийшла з сином – йому було років дванадцять чи тринадцять. Вона пізно народила, особливо як на ті роки. Хлопець був зухвалий. Пам’ятаю, що чоловік Марго насварив його, коли той розбив якусь цінну чашу.

Страйкові мимохідь згадався племінник Люк, який зламав його навушники в Сент-Мосі.

– Марго з чоловіком мали дуже симпатичний будиночок у Гемі. Чоловік теж був лікар – гематолог. Великий сад... Ми з Джиїл привели своїх дівчат, але оскільки Бреннер не прийшов, а Дороті образилася, що чоловік Марго насварив її сина, боюся, Марго не досягла своєї мети. Всі так і лишилися в своїх окопах.

– А всі інші прийшли?

– Наче так. Ні... заждіть. Здається, прибиральниця... Вілма! – аж просяяв доктор Ґупта.– Гі звали Вілма! Я навіть не думав, що досі пам’ятаю... а от прізвище... я його, здається, навіть і тоді не знав...

Ні, Вілми не було. Але всі інші прийшли. Дженіс теж привела свого сина – він був молодший за сина Дороті та краще вихований, наскільки я пам’ятаю. Мої доньки грали в бадмінтон з малим Бітті.

– Дженіс була заміжня?

– Розлучена. Чоловік пішов до іншої. Вона це пережила й самотужки виховала сина. Такі жінки, як Дженіс, завжди дають цьому раду. Дивовижно. Коли ми були знайомі, вона мала важке життя, але пізніше знову вийшла заміж. Я порадів, коли про це дізнався.

– Дженіс і Марго ладнали між собою?

– О так. Вони обидві мали цей дар – не погоджуватися, проте не ображатися.

– І часто між ними була незгода?

– Ні-ні,– запевнив доктор Ґупта,– але в робочому середовищі завжди доводиться приймати рішення. Ми були... принаймні намагалися бути... демократичною організацією... Ні, Марго та Дженіс ставилися до розбіжностей раціонально, без особистих образ. Гадаю, вони одна одній подобалися. Дженіс вразило зникнення Марго. Коли я йшов з клініки, вона розповіла, що Марго снилася їй мало не щотижня. Нас усіх змінила та подія,– тихо додав Ґупта.– Ніхто не чекає, що друг чи подруга просто розчиниться в повітрі, не лишивши жодного сліду. Є в цьому щось... незбагненне.

– О так,– погодився Страйк.– А які були стосунки в Марго з жінками з реєстратури?

– Ну, Айрін, старша з них,– зітхнув Ґупта,– мала ще той норов. Пам’ятаю, що вона часом бувала... не так груба, але досить зухвала з Марго. На святкуванні Різдва в клініці... то Марго організувала, знову хотіла, щоб усі поладнали... Айрін добряче випила. Пам’ятаю, що мали місце якісь розбіжності, але що конкретно – не згадаю. Наче нічого серйозного. Коли я побачив їх наступного разу, обидві трималися цілком дружньо. Після зникнення Марго Айрін була в істериці.

Запала коротка пауза.

– Почасти то було про людське око,– додав Ґупта,– але певен, що переймалася вона щиро. Глорія – бідолашна маленька Глорія – дуже горювала. Для Глорії Марго, знаєте, була більш ніж начальницею. Скоріше старшою сестрою, наставницею. Саме Марго взяла її на роботу, хоч Глорія майже не мала досвіду. І мушу визнати,– розсудливо додав Ґупта,– що вона добре працювала. Дуже старалася, швидко вчилася. Було досить один раз вказати їй на помилку. Думаю, вона була з дуже бідної родини. Дороті її дещо зневажала, бувало, поводилася украй нелюб’язно.

– А що прибиральниця Вілма? – спитав Страйк, дійшовши до кінця переліку.– Як ладнала з Марго вона?

– Якщо скажу, що пам’ятаю, то збрешу,– сказав Ґупта.– Вілма була дуже тиха. Не чув, щоб з нею були якісь проблеми.

По короткій паузі Ґупта додав:

– Дуже сподіваюся, що я зараз нічого не вигадую, але наче пам’ятаю, що у Вілми був проблемний чоловік. Здається, Марго казала, що Вілмі варто з ним розлучитися. Не пам’ятаю, чи вона це сказала просто Вілмі в очі... мабуть, так і було, це схоже на Марго... але факт,– провадив він,– що потому як я пішов з клініки, Вілму звільнили. Казали, що вона пиячила на роботі. Вона справді завжди приходила з термосом... Але припускаю, що тут я наплутав, тож не робіть великих висновків. Як я вже казав, це сталося після мене.

Двері до вітальні відчинилися.

– Ще чаю? – спитала місіс Ґупта й забрала тацю і вже холодний чайник, а Страйкові, який схопився їй допомагати, звеліла сидіти й не метушитися. Коли вона пішла, Страйк спитав:

– Я можу попросити вас згадати день, коли Марго зникла, докторе Ґупта?

Ніби зібравшись на силі, дрібний лікар відповів:

– Звісно. Але мушу вас попередити: все, що я пам’ятаю про цей день, це те, що я свого часу розповів поліції. Розумієте? Зараз моя пам’ять уже не та. Я здебільшого пам’ятаю те, що казав інспекторові.

Страйк подумав, що нечасто свідки настільки свідомі. Він мав великий досвід збирання свідчень і знав, що люди міцно тримаються за першу свою версію; цінна інформація, про яку не було згадано цього першого разу, часто губиться під шаром більш формальної версії, яка заступає собою справжню пам’ять.

– Нічого страшного,– сказав він Ґупті.– Просто розповідайте все, що пам’ятаєте.

– Отже, день був цілком звичайний,– почав Ґупта.– Єдине, що хоч трохи вибивалося зі звичного графіка,– одна з дівчат з реєстратури мала на другу тридцять йти до зубного лікаря. Власне, то була Айрін. Ми, лікарі, працювали кожен у своєму кабінеті. До другої тридцять дівчата були в реєстратурі, потім Айрін пішла, і Глорія лишилася сама. Дороті була на своєму місці до п’ятої – о п’ятій вона зазвичай ішла додому. Дженіс була в клініці до обіду, потім пішла на виклики, як це було заведено. Марго я кілька разів бачив на... не те щоб на кухні, але в нас був куточок, де були чайник і холодильник. Вона раділа через Вілсона.

– Через кого?

– Гарольда Вілсона,– усміхнувся Ґупта.– Напередодні були вибори. Лейбористи отримали більшість після того, як він з лютого став лідером меншості.

– А,– кивнув Страйк,– точно.

– Я пішов о пів на шосту,– провадив Ґупта.– Попрощався з Марго, в неї були відчинені двері в кабінет. Бреннер зачинився. Я вирішив, що в нього пацієнт. Звісно, про те, що було далі, я не можу говорити обізнано, бо я вже пішов,– додав він,– але можу переповісти те, що чув від інших.

– Якщо ваша ласка,– сказав Страйк.– Мене особливо цікавить та пацієнтка, через яку Марго затрималася.

– А,– Ґупта склав кінчики пальців разом і закивав,– ви чули про таємничу чорняву панну. Все, що про неї знаю я, я почув від маленької Глорії. Ми приймали пацієнтів у порядку живої черги. Хто реєструвався на прийом, теж приходили й чекали – якщо, звісно, то не було щось невідкладне. Але ця жінка прийшла з вулиці. Вона не була нашою пацієнткою, але мучилася від сильного болю в животі. Глорія сказала їй зачекати, а потім пішла спитати, чи Джозеф Бреннер її прийме, бо в Марго були пацієнти, останні на той день.

Бреннер не зрадів проханню. Поки Глорія говорила з ним, Марго вийшла з кабінету разом зі своїми пацієнтами – то була мама з дитиною – і сказала, що подивиться пацієнтку, бо просто з клініки йде на зустріч з подругою у паб неподалік. За словами Глорії, Бреннер буркнув щось на взір «дуже люб’язно з вашого боку», і як на нього, це була цілком дружня репліка. Тоді від узяв пальто й капелюх і пішов.

Глорія повернулася до прийомного покою і сказала дівчині, що Марго її подивиться. Та пішла до кабінету й лишалася там довше, ніж очікувала Глорія. Десь двадцять п’ять, якщо не тридцять хвилин. Була вже чверть по шостій, а Марго мала зустрітися з подругою о шостій. Нарешті пацієнтка вийшла з кабінету й пішла. Далі вийшла Марго, уже в пальті. Сказала Глорії, що запізнюється на зустріч, і попросила її зачинити клініку. Тоді вийшла під дощ... і більше ніхто її не бачив.

Двері вітальні знову відчинилися. Увійшла місіс Ґупта зі свіжозапареним чаєм. Страйк знову підвівся, щоб їй допомогти, і знову отримав наказ сидіти. Коли вона пішла, Страйк запитав:

– Чому ви сказали, що пацієнтка була таємнича? Бо вона не була приписана до клініки чи...

– О, то ви не в курсі цієї історії? – спитав Ґупта.– Ні-ні. Річ у тім, що потім було багато розмов про те, жінка то взагалі була чи ні.

Усміхнувшись тому, як здивувався Страйк, він пояснив:

– Почалося з Бреннера. Він тільки пройшов повз неї, але детективу сказав, що бачив чоловіка і здивувався, коли потім почув, що то була жінка. За словами Глорії, то була кремезна молода панянка, чорнява – «мов циганка», так вона сказала... термін не дуже політкоректний, але такі були її слова. Звісно, більше ніхто з нас її не бачив, тож важко судити. Поліція оприлюднила звернення до тієї дівчини, але ніхто не відгукнувся, тож детектив почав тиснути на Глорію, щоб та підтвердила, що йдеться про переодягненого чоловіка чи що вона могла помилитися, вважаючи, що то жінка. Але Глорія стояла на тому, що здатна відрізнити жінку від чоловіка.

– Детектив – то Білл Талбот? – спитав Страйк.

– Саме так,– кивнув Ґупта й потягнувся по чай.

– Як гадаєте, він хотів думати, що в клініку приходив переодягнений чоловік, бо...

– Бо Денніс Крід іноді одягався в жіноче вбрання? Так,– кивнув Ґупта.– Хоча тоді його називали Ессекським Різником. Його справжнє ім’я ми дізналися лише в 1976 році. А про зовнішність Різника ми тоді знали тільки, що він міцної статури й чорнявий – тож я розумію, звідки взялися підозри Талбота, проте...

– Проте дивно, що Ессекський Різник зайшов до клініки й чекав своєї черги?

– Так... дуже,– кивнув доктор Ґупта.

Протягом короткої мовчанки Ґупта пив чай, а Страйк гортав записник, перевіряючи, чи спитав усе, що хотів. Першим заговорив Ґупта.

– А ви зустрічалися з Роєм? Чоловіком Марго?

– Ні,– відповів Страйк.– Мене найняла її донька. Ви добре його знали?

– Хіба що зовсім трохи,– відповів Ґупта.

Він опустив чашку на блюдечко. Якщо Страйк колись бачив чоловіка, якому є що сказати, то Динеш Ґупта був саме ним.

– І яке враження він на вас справив? – спитав Страйк, потай клацувши ручкою.

– Балуваний,– відповів Ґупта.– Дуже балуваний. Вродливий чоловік, з якого мама в дитинстві зробила принца. Ми, індійські хлопчики, знаємо, що це таке, містере Страйк. На тому барбекю, про яке я вже казав, я познайомився з матір’ю Роя. Вона вирізнила мене з-поміж інших, розмовляла. Маю сказати, що вона була снобка. Вважала, що секретарки та працівниці реєстратури не варті її уваги. У мене склалося враження, що вона вважала, ніби син одружився з жінкою, не гідною його. Знову ж таки, серед індійських матерів такі думки – не рідкість. У нього ж гемофілія, так? – спитав Ґупта.

– Не чув про це,– здивувався Страйк.

– Так-так,– закивав Ґупта.– Певен, певен, що так і є. Рой за професією гематолог, і його мати казала, що таку спеціальність він обрав через свою хворобу. Розумієте? Вразливий і розумний хлопчик і його горда й надто запопадлива матуся. Аж тут маленький принц бере за дружину жінку, геть не схожу на матір. Марго була не з тих, хто може кинути пацієнтів чи дорослих учнів і помчати додому готувати Рою вечерю. Хай сам собі готує... так вона думала... чи нехай про нього подбає ота молодша кузина,– додав Ґупта з тією ж делікатною інтонацією, з якою він говорив про старіння чорних жінок.– Молода жінка, якій вона платили за догляд за дитиною.

– А Синтія була на барбекю?

– А, ось як її звали? Так, була. Я з нею не розмовляв. Вона тримала на руках доньку Марго, поки Марго спілкувалася з нами.

– Наскільки я розумію, поліція допитувала Роя,– сказав Страйк, абсолютно певний, що так і було.

– О так,– закивав Ґупта.– Й ось що цікаво! Інспектор Талбот на початку мого власного допиту сказав, що з Роя вони зняли всі підозри,– і мені завжди здавалося, що дивно було казати про це мені. Як гадаєте? Марго всього тиждень як зникла. Лише тоді до всіх потроху почало доходити, що тут немає помилки, немає безневинного пояснення. У перші дні ми вигадували обнадійливі теорії. Може, Марго накрив стрес, якому вона не могла дати раду, і вона десь поїхала. Чи, може, стався нещасний випадок, і вона лежить десь у лікарні непритомна й невпізнана. Але минали дні, всі лікарні перевірили, у всіх газетах надрукували її фото. Жодних новин не було, і ситуація ставала зловісною.

– Мені здався дуже дивним той факт,– додав він,– що інспектор Талбот сам повідомив мене, що Роя ні в чому не підозрюють, що він має залізне алібі. Власне, Талбот нам усім здався ексцентричним. Він був дуже наполегливий, але ставив дивні питання.

Ґупта взяв третій рулетик з інжиром і уважно роздивився його, а тоді з’їв.

– Гадаю, він хотів мене заспокоїти. Хотів, щоб я знав: мій брат лікар – поза підозрою, мені немає чого боятися, він знає, що лікар не здатен зробити таку страшну річ, викрасти жінку чи – тоді ми всі вже боялися саме цього – вбити її... Але Талбот від самого початку думав, що це зробив Крід – і боюся, він був правий,– сумно зітхнув Ґупта.

– Чому ви так вважаєте? – спитав Страйк. Він подумав, що Ґупта скаже про білий фургон і дощову ніч, але почув відповідь, яка здалася йому дуже проникливою.

– Дуже важко сховати тіло без сліду – як зникла Марго. Лікарі знають, як пахне смерть, ми розуміємося на юридичних та інших процедурах навколо небіжчика. Невіглас може думати, що позбутися тіла – це як позбутися стола десь тієї самої ваги, але це зовсім інакша справа, і дуже складна. І навіть у сімдесяті, коли ще не було аналізу ДНК, поліція вміла збирати відбитки пальців, зналася на групах крові тощо. Тож чому її так і не знайшли? Хто все зробив з розумом, а про Кріда ми точно знаємо, що він дуже розумний, так? Урешті-решт його виказали живі жінки, а не мертві. Він умів змусити трупи мовчати.

Ґупта доїв рулетик, зітхнув, ретельно обтрусив крихти з рук, а тоді вказав на ноги Страйка та спитав:

– Котра з них?

Страйк не образився на пряме питання від лікаря.

– Оця,– він поворушив правою.

– Ви ходите дуже природно,– зазначив Ґупта,– як на людину такого зросту. Я б і не здогадався, якби не читав про вас у газетах. Раніше не було таких протезів. Просто диво, які речі можна купити в наш час! Гідравліка відтворює природний рух суглобів! Просто диво.

– Служба охорони здоров’я не може купити такі складні протези,– сказав Страйк, ховаючи записник у кишеню.– Мій цілком звичайний. Якщо вас це не обтяжить,– провадив він,– я можу попросити адресу медсестри з клініки Святого Івана?

– Так-так, звісно,– відповів Ґупта. З крісла він підвівся з третьої спроби.

Ґупті знадобилося півгодини, щоб знайти стару адресну книгу, а в ній – останню відому йому адресу Дженіс Бітті.

– Не можу обіцяти, що вона актуальна,– сказав Ґупта в коридорі, передаючи Страйкові папірець.

– Це добрий початок, щоб її знайти, надто якщо вона не змінила прізвища після заміжжя,– сказав Страйк.– Ви мені дуже допомогли, докторе Ґупта. Я дуже вдячний, що ви знайшли час зі мною поговорити.

– Звісно,– відповів Ґупта, роздивляючись Страйка проникливими темними очима,– це буде диво, якщо ви знайдете Марго по всіх цих роках. Але я радий, що її знову шукають. Так, дуже радий, що її шукають.