Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 17 (всего у книги 56 страниц)

25

І все – мінливі мрії і видіння,

Всі здогади й мудрації без ґрунту,

Пророцтва, замовляння, ворожіння,—

Все це – лиш вигадка, омана, казка, лжа.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Минуло три дні. Страйк сидів у своїй машині під непримітним будинком у Сток-Ньюїнгтоні. Розслідування справи Мутного тривало вже п’ять місяців і досі не принесло результатів. Члени правління, які вважали, що амбітний Мутний чимось шантажує голову правління, вже починали ремствувати і явно намірилися передати справу іншій агенції.

Гатчинс, який подружився з Мутним у клубі стрільців, щедро поїв його джином, але Мутний не розколовся і нічого не розповів про свого шефа, тож Страйк вирішив, що прийшов час постежити за самим ШМ. Цілком можливо, що голова правління – опасистий чоловік у смугастих костюмах, чия лисина нагадувала чернечу тонзуру,– займається чимось осудним, а Мутний про це дізнався, натиснув на шефа й отримав підвищення, для якого не має ні кваліфікації, ні особистих якостей.

Страйк був певний, що йдеться не про банальну подружню зраду. Поточна дружина ШМ являла собою бездоганну ляльку, щойно вийняту з коробки, і Страйк підозрював, що така дрібниця, як невірність чоловіка, не змусить її випустити з фарбованих кігтів його кредитну картку – тим паче що шлюб тривав усього два роки, а дітей, тобто гарантії щедрих відступних, не було.

Навколо в усіх вікнах миготіли різдвяні вогники. З даху найближчого будинку звисали яскраві біло-блакиті бурульки, від яких аж пекло очі, якщо дивитися надто довго. Святкові віночки на дверях, штучні сніжинки на склі й миготіння помаранчевих, червоних і зелених вогнів у калюжах – усе нагадувало Страйкові про те, що перед поїздкою до Корнволлу слід купити подарунки.

Джоан уранці виписали з лікарні, призначивши нову схему лікування, і вона вже готувалася до родинного свята. Треба буде купити подарунки не лише для Джоан і Теда, а ще для сестри, шваґра й небожів. Завдання незручне й невчасне, зважаючи на те, скільки нині в агенції роботи. Тут Страйк згадав, що й для Робін слід купити щось, пристойніше за квіти. Страйк ненавидів ходити по крамницях і окремо ненавидів добирати подарунки. Він потягнувся по цигарки, щоб відігнати розмите відчуття зацькованості.

Закуривши, Страйк видобув з кишені «Що ж сталося з Марго Бамборо?» Робін дала йому книжку, але Страйк поки що не мав часу читати. Робін зробила закладки на сторінках, які, на її думку, містили щось цікаве в світлі розслідування.

Кинувши швидкий погляд на досі зачинені двері будинку, за яким він стежив, Страйк розгорнув книжку та проглянув кілька сторінок, раз у раз підводячи голову, щоб не проґавити ШМ.

У першому розділі Робін нічого не відзначала, але Страйк усе одно його продивився. Тут ішлося про дитячі й підліткові роки Марго. Не маючи змоги поговорити ні з ким, хто добре пам’ятав би цей час, Оукден вдався до загальних фраз, припущень і фантазій. Страйк дізнався, що Марго Бамборо «звісно ж, мріяла вирватися зі злиднів», «закрутилася в п’янкій круговерті шістдесятих» і «знала про можливості нововинайденої контрацепції, яка пропонувала секс без наслідків». Обсягу тексту додавали факти про те, що Мері Квант винайшла мініспідниці, в Лондоні бурхливо розвивалася нова музична сцена, а «Бітли» виступили на «Шоу Еда Саллівана» в Америці, коли Марго минуло дев’ятнадцять. «Марго, напевно, була в захваті від можливостей, які відкривала перед робітничим класом нова ера егалітаризму»,– інформував читача К. Б. Оукден.

Другий розділ був присвячений роботі Марго в «Плейбої», і тут скутість попереднього розділу було відкинуто. К. Б. Оукден явно вважав Марго-кроличку предметом значно цікавішим, ніж Марго-дитина, і присвятив чимало абзаців відчуттю свободи, яке, понад сумнів, дарував їй тісний кроличий корсет, накладні вуха й туго напханий поролоном ліф – бо ж суровий працедавець вимагав грудей достатньої повноти. Минуло одинадцять років після зникнення Марго, й Оукден спромігся розшукати двох колишніх кроличок, які її пам’ятали. Кроличка Ліса (нині заміжня мама двох дітей) пригадувала, що вони з Марго «багато сміялися», і розповідала, в якому горі перебувала після її зникнення. Кроличка Рита, власниця маркетингової фірми, розповіла, що Марго була «розумниця з великим майбутнім», і додавала, що «її бідолашним близьким, мабуть, було дуже важко».

Страйк знову звів очі на двері, за якими зник ШМ. Ні, і сліду немає. Знуджений Страйк повернувся до книжки й догортав до місця, яке Робін позначила як варте уваги.

Після успішної кар’єри в «Плейбої» грайливій Марго важко було звикнути до життя звичайної лікарки. Щонайменше одна працівниця клініки Святого Івана розповідає, що її поведінка була недоречною для медичного закладу.

– Вона не тримала потрібної дистанції, не маючи відповідного для професії походження. Лікар має вивищуватися над пацієнтами. Одній жінці вона рекомендувала книжку під назвою «Радість сексу», і потім я чула, як люди в приймальні це обговорювали й хихотіли. Лікар не повинен радити пацієнтам таку літературу. Це створює погану репутацію всій клініці. Мені було за неї соромно. Отой молодий чоловік, що нею цікавився, приносив квіти, цукерки й що завгодно – чому тут дивуватися? Якщо розповідати людям про різні пози в сексі, не дивно, що чоловікам спадає на думку казна-що.

Наступні кілька абзаців являли собою компіляцію відомостей з газетних статей. Ішлося про самогубство заміжньої коханки Стіва Датвейта, його раптову втечу й той факт, що Лосон кілька разів його допитував. Витискаючи максимум з невдячного матеріалу, Оукден натякнув, що Датвейт у кращому разі сумнівний тип, а в гіршому – небезпечна особа: зухвалий волоцюга, безпринципний спокусник, поруч з яким гинуть чи зникають жінки. Тож Страйк аж приснув, коли дійшов до такого:

Нині Стіві Джекс, як себе називає Датвейт, працює в таборі відпочинку Батлінау Клактоні-на-морі...

Глянувши, чи не з’явився ШМ, Страйк продовжив читати:

...де вдень проводить заходи для відпочивальників, а ввечері виступає в кабаре. «Longfellow Serenade» у його виконанні користується неабиякою популярністю серед жіночої аудиторії. Чорнявий Датвейт/Джекс зберіг приємну зовнішність і так само користується популярністю у жіноцтва.

– Я завжди любив співати,– каже він мені в барі після виступу.– Замолоду грав у гурті, але гурт розпався. Колись у дитинстві я бував у Батліна разом з прийомною родиною. Мені завжди здавалося, що розважати відпочивальників – це весело. Багато славетних артистів почало свій шлях з цього.

Та коли мова заходить про Марго Бамборо, відкривається геть інакша сторона цього зухвалого співака в кабаре.

– У пресі писали казна-що. Я ніколи не приносив їй цукерок абощо. То все вигадали, щоб виставити мене збоченцем. Я мав виразку шлунку та страждав на мігрень. У мене був важкий період.

Відмовившись пояснити, навіщо він змінив ім’я, Датвейт виходить з бару.

Колеги з табору були шоковані тим фактом, що «Стіві» допитувала поліція в зв’язку зі зникненням молодої лікарки.

– Він нам нічого про це не розповідав,– каже двадцятидвохрічна Джулі Вілкс.– Я приголомшена. Я думала, про таке треба казати. І що Джекс – то не його справжнє прізвище, він нам теж не сказав.

Далі Оукден розважав читача стислою історією мережі таборів Батліна, а тоді присвятив абзац можливостям, які чоловік-хижак може знайти собі на літньому курорті.

Страйк закурив ще одну цигарку й догортав до наступної відмітки Робін. Тут був короткий пасаж, присвячений Джузлу Бейлісу, чоловіку колишньої прибиральниці, а потім соціальної працівниці Вілми. З нового тут був лише той факт, що ґвалтівника Бейліса звільнили з в’язниці в січні 1975 року, за три місяці після зникнення Марго. Проте Оукден усе одно запевняв, що Бейліс, без сумніву, «пронюхав», що Марго переконує дружину його покинути, «напевно, зненавидів лікарку, яка намагалася розвалити чужу родину» і «мав широкі зв’язки в середовищі місцевого криміналітету». Оукден повідомляв читачеві, що поліція «безсумнівно, ретельно вивчила переміщення друзів і родичів Бейліса одинадцятого жовтня». «Тож доходимо висновку,– провадив він, обманюючи цікавість читача,– що нічого підозрілого виявлено не було».

Третя відмітка Робін була на сторінках, присвячених аборту в клініці на Брайд-стріт. Цю частину історії Оукден розпочинав з великою помпою, запевняючи читачів, що розкриє факти, які ніколи не ставали надбанням широкого загалу.

Страйка ці факти зацікавили лише тим, що підтвердили: чотирнадцятого вересня 1974 року якась жінка таки зробила аборт на Брайд-стріт і записалася як Марго Бамборо. Оукден наводив докази: фотографії медичних документів, які надала неназвана колишня працівниця клініки (яка зачинилася в 1978 році). Страйк дійшов висновку, що працівниця вже не боялася за своє місце, коли у вісімдесяті Оукден запропонував їй гроші за інформацію. Також неназвана працівниця клініки заявила, що жінка, яка приходила на процедуру, не була схожа на Марго з фотографій, що потім з’явилися в пресі.

Оукден поставив серію риторичних запитань – вочевидь, йому й необачним видавцям книжки здавалося, що так вони зможуть обійти закон про наклеп. Чи могло бути, що жінка, яка робила аборт, використала ім’я Марго з її згоди й за її підтримки? Мабуть, найбільше хотіла би приховати аборт жінка, приналежна до римо-католицької віри? А хіба після абортів не буває ускладнень? Чи не могла Марго піти на Брайд-стріт одинадцятого жовтня, маючи на меті відвідати особу, якій довелося повернутися до клініки? А може, спитати поради від імені цієї особи? Чи могло статися так, що Марго викрали не в Клеркенвеллі, а з вулиці неподалік підвалу Денніса Кріда?

Подумки Страйк відповів: «Ні, не могло, і добре, що твою книжку завернули, приятелю». Вся низка подій, вірогідність яких припускав Оукден, мала помістити Марго в безпосередню близькість до підвалу Кріда у вечір зникнення. «Ускладнення» мали пояснити, нащо Марго пішла б до клініки за місяць після аборту,– але Марго ніяк не могла їх мати, адже була в чудовій формі й до зникнення щодня приходила на роботу в клініці. Але якщо таємничі «ускладнення» приписати найкращій подрузі Марго, це давало і привід їй повернутися до клініки (де лежить Уна), і підставу Уні брехати про місце зустрічі в той вечір. Загалом, як на Страйка, Оукденові дуже пощастило, що його не притягнули до суду. Мабуть, Уну й Роя стримало тільки побоювання зайвої уваги до такого процесу.

Страйк розгорнув книжку на четвертій помітці Робін, глянув на досі зачинені двері будинку та прочитав наступний відзначений абзац.

– Я бачила її так чітко, як зараз бачу вас. Вона стояла за вікном і гамселила по ньому кулаками, ніби хотіла привернути увагу. Я особливо добре це пригадую, бо саме читала «По той бік опівночі» і багато думала про жінок і все, через що вони проходять, аж тут звела очі – і там була вона. Щойно я заплющую очі, бачу її знову, ніби фото у власній голові,– і цей образ відтоді не відпускає мене. Мені всі кажуть: «ти все вигадала» або «облиш, забудь». Але я не стану змінювати версію лише тому, що інші мені не вірять. Ким я буду після того?

Невелика друкарня, яка тоді містилася на верхньому поверсі будівлі, належала подружжю – Арнольду і Рейчел Соєрам. Поліція прийняла їхні запевнення в тому, що нога Марго Бамборо ніколи не ступала на територію їхньої фірми, а жінка, яку бачила у вікні Аманда,– то сама місіс Соєр, яка стверджує, що вікно не відчинялося без добрячого удару кулаком.

Однак поліція не звернула уваги на давніший зв'язок між сімейною друкарнею «А&Р» і Марго Бамборо. Перше велике замовлення подружжя отримало від нині зачиненого нічного клубу «Биндюг», для якого Пол Сатчвелл, коханець Марго, виконав скандальний розпис стін. Пізніше роботи Сатчвелла прикрашали собою буклети друкарні «А&Р», тож, вочевидь, подружжя і Сатчвелл підтримували зв’язок.

Чи не може це означати...

– Ох і срань,– буркнув Страйк, перегорнув сторінку, і в око йому впав короткий абзац, який Робін жирно підкреслила чорним.

Однак екс-сусіда митця Вейн Трулав гадає, що Пол Сатчвелл після цього виїхав за кордон.

– Він розповідав мені про плани подорожувати. Не думаю, що малювання приносило йому багато грошей, а коли ще й поліція прийшла, він, мабуть, вирішив ушитися подалі. Розумний хід, нічого не скажеш.

П’яту й останню відмітку Робін зробила ближче до кінця книжки. Знову звівши очі – машина ШМ стояла на своєму місці, двері будинку лишалися зачиненими,– Страйк прочитав:

За місяць по зникненню Марго її чоловік Рой відвідав клініку Святого Івана. На барбекю, куди працівники клініки разом вибралися влітку того-таки року, Рой не зміг стримати поганого характеру, але тепер поводився на диво тихо.

Дороті пригадує:

– Він хотів поговорити з нами всіма, подякувати за допомогу поліції. Здавався хворим – що й не дивно. Її особисті речі ми сховали в коробку, бо в її кабінеті працював лікар, який тимчасово її заміщував. Поліція там уже все обшукала. Ми зібрали разом її особисті речі – крем для рук, диплом у рамці й фотографію, де він, Рой, тримав на руках їхню доньку. Рой перебрав речі й розчулився, а потім помітив одну річ, що стояла в Марго на столі. То була така дерев’яна статуетка, щось таке в дусі вікінгів. Рой почав питати: «Звідки це? Де вона це взяла?» Ніхто не знав, а його це, здається, засмутило. Мабуть, вирішив, що то від іншого чоловіка. Звісно, поліція тоді вже покопалася в її особистому житті. Це страшно – не мати впевненості у власній дружині.

Страйк знову звів очі на будинок, не побачив нічого нового й зазирнув у кінець книжки, яка на завершення пропонувала ще чимало припущень, здогадів і притягнутих за вуха теорій. З одного боку, Оукден натякав, що Марго сама накликала на себе трагедію розкутою і зухвалою поведінкою – ходила в корсеті, носила кролячі вуха, нахабно вийшла за рамки класу, в якому народилася. З другого боку, своє життя вона прожила в оточенні потенційних убивць. Жоден пов’язаний з Марго чоловік не уникнув уваги Оукдена – ні «чарівний і безсовісний Стіві чи то Датвейт, чи то Джекс», ні «авторитарний фахівець із захворювань крові Рой Фіппс», ні «мстивий ґвалтівник Джулз Бейліс», ні «темпераментний ловелас Пол Сатчвелл», ні горезвісний секс-монстр Денніс Крід».

Страйк уже хотів відкласти книжку, коли звернув увагу на сторінки з темнішими берегами ближче до середини. Мабуть, фотографії. Він розгорнув книжку знову.

Крім уже знайомого портрету з газет і фото Марго й Уни в образі плейбоївських кроличок (Уна – фігуриста й усміхнена, Марго – велична, у хмарі білявого волосся), тут було лише три світлини. Всі – поганої якості; Марго на них потрапила випадково.

Підпис під першою повідомляв: «Автор, його мати й Марго». Дороті Оукден мала квадратну щелепу та сталево-сіре волосся і носила окуляри з піднятими кутиками. Вона стояла обличчям до камери й обіймала за плечі худого ластатого хлопчика зі стрижкою «паж»; хлопчик скривив гримасу, яка спотворила його риси. Страйкові згадався Люк, його старший небіж. Позаду Оукденів тягнувся широкими смугами газон, удалині виднілися гостроверхі дахи великого будинку. На галявині біля будинку щось стирчало; придивившись, Страйк вирішив, що це фундамент стін чи колон: мабуть, споруджують літній будиночок.

За Дороті й Карлом по газону йшла Марго Бамборо, несвідома того, що її фотографують. Вона була боса, у джинсових шортах і футболці, несла тацю і усміхалася комусь за межами фото. Страйк вирішив, що це фото зробили під час барбекю, яке організувала Марго. Будинок Фіппсів виявився розкішнішим, ніж він уявляв.

Перевіривши, як там ШМ,– машина так і стояла на місці,– Страйк роздивився ще два фото, зроблені на святкуванні Різдва в клініці Святого Івана.

Над стійкою реєстратури розвісили дощик, стільці з приймального покою згромадили в кутки. На обох світлинах Страйк шукав Марго – і знайшов. На першій вона тримала на руках маленьку Анну й розмовляла з високою чорношкірою жінкою – мабуть, Вілмою Бейліс. У кутку фото була струнка жіночка з круглими очима й каштановим волоссям, постриженим пір’їнами,– Страйк вирішив, що це молода Дженіс.

На другій світлині всі дивилися не в камеру або мали тінь на обличчі, крім одної особи. Виснажений і неусміхнений літній чоловік у костюмі та з зачесаним назад волоссям, здавалося, один звернув увагу на фотографа. Спалах зробив його очі червоними. Фото було підписано «Марго й доктор Джозеф Бреннер», хоча видно було тільки спину Марго.

В кутку цього фото Страйк побачив трьох чоловіків, які, судячи з незнятих пальт і курток, щойно прийшли на вечірку. Темний одяг зробив з них чорний прямокутник у правій частині фото. Всі троє стояли спиною до камери, але найкремезніший з трійці частково обернув голову в бік камери; було видно один довгий чорний бак, велике вухо, кінчик м’ясистого носа й око з опущеним кутиком. Ліва рука піднята – чоловік чухав щоку. На руці – великий золотий перстень з головою лева.

Страйк роздивлявся фотографію, аж тут звуки з вулиці змусили його підвести голову. ШМ саме вийшов з будинку. На килимку стояла огрядна білявка в капцях. Вона підняла руку й поплескала ШМ по лисині, ніби малу дитину чи собаку. Усміхнений ШМ попрощався з нею, розвернувся і пішов до свого «мерседесу».

Страйк кинув книжку на пасажирське сидіння. Дочекавшись, коли ШМ виїде на вулицю, рушив за ним.

Десь за п’ять хвилин стало очевидно, що здобич їде до себе додому, у Вест-Бромптон. Тримаючи кермо однією рукою, Страйк намацав мобільний і набрав старого друга. Одразу ввімкнувся автовідповідач.

– Шпенику, це Куш. Є розмова. Скажи, коли я можу пригостити тебе пивом.

26

...І лицарі, всі як один – шляхетні та ясні,

Але для Бритомарти всі – мов тіні уві сні.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Агенція мала п’ять справ, що потребували активної уваги, до Різдва лишалося всього чотири дні, аж тут двоє підрядників звалилося з сезонним грипом. Першим захворів Моррис. Він вважав, що підхопив заразу в садку в доньки, де вірус косив і дітей, і батьків. Проте він працював, поки не зліг з лихоманкою і ломотою, а коли це сталося, подзвонив з вибаченнями. На той час він уже встиг заразити дуже злого Барклея, а той приніс заразу дружині й маленькій доньці.

– Ну не кінчений? Сидів би вдома, а не мене обкашлював у машині,– хрипко поскаржився Барклей Страйкові, подзвонивши йому вранці двадцятого, коли Страйк саме відчиняв офіс. О десятій мали відбутися останні в цьому році збори всієї команди, але оскільки двоє не могли прийти, Страйк збори скасував. Він не зміг додзвонитися тільки до Робін – мабуть, вона була вже в метро. Страйк просив її приїхати раніше, щоб можна було до зборів обговорити справу Бамборо.

– Ми тутки до Глазго зібралися,– хрипів Барклей; Страйк поставив чайник.– Але в малої так вушенята болять, що...

– Ага,– відповів Страйк, який сам почувався кепсько, але, мабуть, через утому й надмірне куріння.– Що ж, одужуй і повертайся, коли зможеш.

– Скотина,– рикнув у відповідь Барклей, а тоді пояснив: – Не ти, а Моррис. Щасливого, бляха, Різдва.

Переконуючи себе, що деренчання в горлі, мокра спина й біль за очними яблуками – то просто самонавіювання, Страйк запарив собі горня чаю, а тоді пішов до кабінету й підняв жалюзі. Вітер і злива мотиляли різдвяні вогники над Денмарк-стріт. Як і вчора вранці, святкові оздоби нагадали Страйкові, що він досі не купив подарунків. Він сів за партнерський стіл, чудово розуміючи, що так затягнув з цим завданням, щоб усе зробити за кілька годин і не мучити себе роздумами про те, кому що сподобається. Шибки в нього за спиною поливав дощ. Дуже кортіло піти й лягти в ліжко.

Страйк почув, як відчинилися і зачинилися скляні двері.

– Доброго ранку,– гукнула з приймальної кімнати Робін.– Надворі жах!

– Доброго ранку,– гукнув у відповідь Страйк.– Чайник щойно кипів, зібрання команди не буде. Барклей теж грипує.

– Чорт,– сказала Робін.– А сам ти як почуваєшся?

– Нормально,– відповів Страйк і заходився переглядати нотатки зі справи Бамборо.

Та коли Робін зайшла до кабінету з чаєм в одній руці та власним записником у другій, вона подумала, що вигляд Страйк має аж ніяк не нормальний. Він був блідий, чоло блищало, під очима залягли сірі тіні. Робін причинила по собі двері й сіла, утримавшись від коментарів.

– Власне, і збиратися немає чого,– буркнув Страйк.– Прогресу по всіх справах – дірка від сраки. Балерун чистий. Найгірше, що про нього можна сказати,– це що він полює на її гроші, але батько це й так знає. Подружка Вторака йому вірна, а що Мутний має на ШМ, одному Богові відомо. Ти бачила мій лист про білявку в Сток-Ньюїгтоні?

– Так,– відповіла Робін, уся червона з дощу. Вона намагалася так-сяк розчесати волосся пальцями.– По самій адресі нічого цікавого?

– Ні. Я би припустив, що то родичка. Вона його поплескала по лисині, як прощалися.

– Може, домінатрикс? – припустила Робін.

Почавши працювати в агенції, вона встигла дізнатися про дивні смаки сильних світу цього майже все.

– Я про це думав, але вони прощалися якось дуже... затишно. Але сестри в нього немає, а на вигляд вона молодша за нього. Кузина стала б плескати чоловіка по лисині?

– Ну, до звичайних консультантів і психотерапевтів у неділю ввечері не їздять, але жест майже материнський... може, вона його коуч? Чи якась ворожка?

– А це ідея,– кивнув Страйк, чухаючи підборіддя.– Акціонерам навряд чи сподобається, що голова правління приймає рішення на основі підказок ворожки зі Сток-Ньюїнгтону. Я збирався після Різдва відіслати до тієї жінки Морриса, але він тимчасово вибув з наших лав. Гатчинс працює по дівчині Вторака, а я післязавтра маю їхати до Корнволлу. А ти до Месема коли – у вівторок?

– Ні,– занервувала Робін.– Завтра... в суботу. Пам’ятаєш, ми ще у вересні обговорювали? Я помінялася з Моррисом, щоб...

– А, так, пам’ятаю,– збрехав Страйк. У голові запульсував біль, а від чаю горлу щось не ставало краще.– Без проблем.

Але це означало, що якщо Страйк планує щось подарувати Робін на Різдво, то доведеться це купити та вручити до вечора.

– Я спробую купити квитки на пізніше,– сказала Робін.– Але сам розумієш, Різдво...

– Ні, ти маєш право на відпустку,– відповів Страйк.– Ти не мусиш працювати за безголових дурнів, які примудрилися підхопити грип.

Робін, яка підозрювала, що грип в агенції підхопили не тільки Барклей і Моррис, сказала:

– Ще чаю хочеш?

– Що? Ні,– озвався Страйк, раптом образившись, що вона (як йому здалося) змушує його йти по подарунок.– А з Листоношею взагалі швах, у нас буквально нічого...

– Можливо,– але я не впевнена,– у мене дещо є на Листоношу.

– Що? – здивувався Страйк.

– Наш ведучий учора отримав ще одну поштівку – надіслали на студію. Це вже четверта, придбана в музейній крамниці при Національній портретній галереї, і написано там дуже дивне.

Робін дістала з сумки листівку й передала Страйкові. Це була репродукція автопортрета Джошуа Рейнольдса, який однією рукою прикривав очі, ніби вдивляючись у щось нерозбірливе. На звороті були слова:

Сподіваюся, що це не так, але я підозрюю, що ти показав мою роботу іншим. Невже це правда? Дуже сподіваюся, що ні. Ти здаєшся таким простим і теплим, без жодної манірності. Здавалося б, тобі мало стати гідності самому прийти до мене і сказати, якщо щось не так. Якщо не розумієш, про що я, не зважай.

Страйк подивився на Робін.

– І це означає...

Робін розповіла, що купила в галереї ті три листівки, які Листоноша раніше надсилав ведучому, а тоді довго блукала з ними залами галереї так, щоб їх бачили всі екскурсоводи, аж поки на них не зреагувала схожа на сову жінка в окулярах з товстими скельцями, яка зникла за дверима з написом «Персонал».

– Я тобі про це не розповідала,– сказала Робін,– бо подумала, що мені привиділося. Плюс у неї вигляд був точно як у Листоноші, якою я уявляю цю людину, тож я злякалася, що перетворююся на Талбота, отак довіряючи своїм здогадам.

– Але ж ти наче при своєму глузді? Класна ідея – отак походити по галереї. А оце,– Страйк потрусив листівкою з Рейнольдсом,– показує, що ти влучила просто в яблучко.

– Я не змогла її сфотографувати,– сказала Робін, стараючись не показувати, наскільки приємні їй схвальні слова від Страйка,– але вона була у восьмій залі, і я можу її описати. Великі окуляри, нижча за мене, густе темне волосся... каре. На вигляд років сорок.

Страйк занотував опис.

– Може, сам туди зайду, поки не поїхав до Корнволлу,– сказав він.– Добре, а тепер до Бамборо.

Та ніхто не встиг і слова сказати, як у приймальні задзвонив телефон. Зрадівши, що є на що поскаржитися, Страйк глянув на годинник, підвівся і заявив:

– А вже дев’ята, Пат мала би вже...

І негайно вони почули, як відчиняються скляні двері, як Пат неквапом підходить до столу й відповідає звичним рипучим «баритоном»:

– Детективна агенція Корморана Страйка.

Робін постаралася приховати посмішку. Страйк опустився назад у крісло. В двері постукали, і Пат устромила голову в кабінет.

– Доброго ранку. Телефонує такий собі Грегорі Талбот.

– З’єднайте,– кивнув Страйк, побачив войовничий вираз її очей і додав,– будь ласка. І зачиніть двері.

Пат усе зробила. За мить задзвонив телефон на партнерському столі, і Страйк увімкнув гучний зв’язок.

– Алло, Грегорі. Страйк слухає.

– Алло,– озвався Грегорі. Тон був схвильований.

– Чим я можу вам допомогти?

– Ем... ви пам’ятаєте, що ми робили ремонт на горищі?

– Так,– відповів Страйк.

– Учора я розібрав одну стару коробку,– напруженим тоном сказав Грегорі,– і знайшов під одностроєм і нагородами тата дещо сховане...

– Та не схована вона,– заперечив сердитий жіночий голос десь на фоні.

– Я не знав, що вона там,– мовив Грегорі.– А тепер мама...

– Дай я сама поговорю з ним,– заявила жінка.

– З вами хоче поговорити моя мама,– сказав Грегорі, теж розсердившись.

Голос Грегорі змінився невдоволеним голосом літньої жінки.

– Це містер Страйк?

– Саме так.

– Грегорі вам розповів, як поліція обійшлася з Біллом?

– Так,– відповів Страйк.

– Він міг спокійно працювати далі, коли йому полікували щитоподібну залозу, але йому не дозволили. Він усе їм віддав, служба була його життям. Грег каже, що віддав вам його нотатки?

– Це правда,– відповів Страйк.

– А я після смерті Білла знайшла в повітці оцю бляшанку, і на ній була позначка Кріда – ви же знаєте, що Білл позначав Кріда в нотатках спеціальним символом?

– Так,– відповів Страйк.

– Я не могла все забрати з собою в будинок для літніх, там місця під речі взагалі не виділяють, тож склала все в коробки й лишила на горищі в Грега й Еліс. І зовсім про них забула, а тут Грег учора почав копирсатися в речах свого батька. Поліція взагалі не цікавилася теоріями Білля, але Грег каже, що вам цікаво. От і я думаю, що ви маєте її побачити.

На лінії знову з’явився Грегорі. Детективи почули якийсь рух – вочевидь, він відходив подалі від матері. Зачинилися двері.

– У бляшанці – котушка старої плівки, шістнадцятиміліметрівки,– пояснив він Страйкові, піднісши слухавку близько до губ.– Мама не знає, що то. Я не маю камери, щоб подивитися, але проглянув на світло, і... здається, це якесь брудне кіно. На смітник нести не хочу, бо сміттярі...

Талботи виховували прийомних дітей, тож Страйк розумів його побоювання.

– А якщо ми віддамо плівку вам... хочу попросити...

– Не казати, де ми її взяли? – спитав Страйк, дивлячись на Робін.– Навіть не знаю, перед ким ми мали б звітувати.

Робін звернула увагу на те, що він нічого не пообіцяв, але Грегорі лишився задоволений.

– Я вам її тоді завезу,– сказав він.– Якраз їду сьогодні на захід. Везу дівчат на зустріч з Різдвяним дідом.

Коли Грегорі поклав слухавку, Страйк сказав:

– Ти звернула увагу, що навіть за сорок років Талботи переконані...

У приймальні знову задзвонив телефон.

– ...що Марго вбив Крід? Думаю, я знаю, що там за символ на бляшанці, бо...

У двері Кабінету постукала Пат.

– Та бляха-муха,– лайнувся Страйк, у якого горло вже дерло.– Що?!

– Як чарівно,– холодно сказала Пат.– На лінії такий собі містер Шпеник. Його перекинуло з вашого мобільного. Він стверджує, що ви хотіли...

– Так, хотів,– озвався Страйк.– Переадресуйте мені на мобільний... будь ласка.

Додавши останнє слово, він розвернувся до Робін:

– Вибач, можеш вийти?

Робін вийшла, зачинила по собі двері, і Страйк дістав мобільний.

– Здоров, Шпенику, дякую, що подзвонив.

Страйк і Шпеник (справжнє ім’я цього персонажа він, мабуть, і не згадав би) були знайомі з підліткового віку. Їхні життя рухалися в діаметрально протилежних напрямах уже тоді: Страйк обрав університет, армію і детективну роботу, а Шпеник чимдалі глибше поринав у світ криміналу. Однак і тепер їх поєднувало дивне почуття спорідненості, і час до часу вони виявлялися корисними один для одного. Страйк платив Шпенику (готівкою) за послуги чи відомості, які ніде більше не міг отримати.

– Шо як, Куше?

– Хотів випити з тобою пива й показати одне фото,– сказав Страйк.

– Сьо’дні буду в твоїх краях. До «Гемліса» їду. Купив Захарі не ту ляльку зі «Школи монстрів».

Страйк зрозумів тільки «Гемліс» – назву універмагу.

– Добре, тоді набери мене, як будеш готовий випити.

– Добро.

На лінії стало тихо. Шпеник не завдавав собі клопоту прощаннями.

Робін повернулася з двома горнятами чаю і причинила двері ногою.

– Пробач за це,– сказав Страйк, несвідомо витираючи піт з верхньої губи.– Про що я казав?

– Казав, що знаєш, який символ Талбот намалював на бляшанці з плівкою.

– А, так,– кивнув Страйк.– Астрологічний символ Козерога. Я тут пробував розшифрувати ті записи,– додав він і постукав по нотатнику в шкіряній палітурці, а тоді виклав Робін причини, які змусили Білла Талбота вирішити, що Марго викрав чоловік, народжений під знаком цапа.

– Талбот викреслював підозрюваних на тій підставі, що вони не Козероги? – не повірила власним вухам Робін.

– Так,– відповів Страйк і нахмурився, бо горло горіло вогнем. Він ковтнув чаю.– От тільки Рой Фіппс – Козеріг, а Талбот викреслив і його.

– Чому?

– Я досі намагаюся це все розшифрувати, але він позначав Фіппса дивним символом, який я поки що не знайшов на жодному астрологічному сайті. Зате зрозуміло, чому він так багато допитував Дженіс. Вона – Рак, а це знак, який ніби протистоїть Козерогу. Раки, якщо вірити нотаткам Талбота, мають потужну інтуїцію і надприродні здібності. Талбот виснував, що Ракиня Дженіс – його природна союзниця проти Бафомета й може за допомогою своїх здібностей щось дізнатися про те, хто він. І саме тому Талбот просив її вести щоденник снів. Ще важливішим, на його погляд, було те, що Сатурн, який управляє Козерогом...

Робін сховала усмішку за горням чаю: Страйк перераховував ці астрологічні явища з таким обличчям, з яким хтось інший відреагував би на пропозицію поїсти тухлих морепродуктів.