Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 25 (всего у книги 56 страниц)

36

Ділися горем —зцілення пізнаєш,

Та серце скритне двічі біль вражає:

Це полум’я несила загасить.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Синтія побігла знімати костюм Анни Болейн і за десять хвилин повернулася в джинсах, які погано сиділи на ній, сірому светрі та кросівках. Поки виходили з палацу, вона страшенно нервувалася і так бігла, що Страйк ледь встигав за нею на слизькій бруківці. Дощ ущух, але важкі сірі хмари, хай і позолочені сонцем по краях, обіцяли його неминуче повернення. Коли проходили під брамою внутрішнього двору, Робін звела очі на золотий виблиск астрономічного годинника й побачила, що сонце у Водолії – знаку Марго.

– Побачимося вдома,– видихнула Синтія, коли наблизилися до стоянки, і, не чекаючи на відповідь, чкурнула до синьої «мазди» вдалині.

– Гадаю, буде цікаво,– сказала Робін.

– Не сумніваюся,– відповів Страйк.

– Бери мапу,– мовила Робін, коли сіли в машину. У старезному «лендровері» навіть радіо не було, не те що навігатора.– Будеш за штурмана.

– Що скажеш про неї? – спитав Страйк, шукаючи Черч-роуд у Гемі.

– Наче нормальна.

Робін зрозуміла, що Страйк дивиться на неї так само, як у кав’ярні: ніби трохи насмішкувато.

– Що? – знову спитала вона.

– Мені здається, ти не до кінця щира.

– Ні,– вперлася Робін,– вона нормальна.

Вона виїхала зі стоянки, думаючи про пирхання і сміх Синтії, про її манеру змішувати «так» і «ні».

– Ну...

– Так і думав,– самовдоволено кивнув Страйк.

– Зважаючи на можливу долю Марго, я б не стала починати розмову з веселих жартів про відтяту голову.

– Вона живе з цим сорок років,– заперечив Страйк.– Люди, над якими нависає щось настільки важке, перестають його помічати. Це тло, на якому плине життя. Воно настільки очевидне лише для інших.

Щойно виїхали зі стоянки, знову задощило; на лобове скло миттю лягла водяна вуаль.

– Гаразд, я упереджена,– погодилася Робін, вмикаючи двірники.– Останнім часом тема других дружин для мене дражлива.

За хвильку вона зрозуміла, що Страйк знову на неї дивиться.

– Що? – втретє спитала вона.

– А що в тебе за проблема з другими дружинами?

– Бо... ой, я ж тобі не казала, так? Моррисові казала...– Робін постаралася не думати про п’яний обмін повідомленнями на Різдво, який приніс їй трошки втіхи й дуже багато дискомфорту.– Метью і Сара Шедлок тепер офіційно разом. Вона покинула нареченого й пішла до нього.

– Чорт,– зронив Страйк, не зводячи очей з її профілю.– Ні, ти мені не казала.

Але подумки він відзначив, що вона сказала Моррисові, і це не вкладалося в те уявлення про стосунки Робін і Морриса, яке сформувалося в Страйка. Барклей розповів, що Моррис відмовлявся визнавати авторитет Робін, а сама Робін дуже прохолодно поводилася з новим працівником, тож Страйк виснував, що беззаперечний сексуальний інтерес Морриса до Робін видихнувся через відсутність взаємності. І все-таки вона розповіла таку болючу й особисту річ Моррисові, а не йому.

Поки мовчки їхали в бік Черч-роуд, Страйк думав про те, що відбувалося в Лондоні, поки він лишався в Корнволлі. Моррис – привабливий чоловік, і він, як і Робін, розлучається. Страйк не розумів, як раніше не взяв до уваги наслідків цієї очевидної симетрії. Розмови про адвокатів, про проблемних колишніх, про механіку розділення двох життів: вони мають спільні теми, мають усі підстави співчувати одне одному.

– Ось туди,– показав він, і так само мовчки вони поїхали між високими червоними мурами Роял-Паддоку.

– Гарна вулиця,– прокоментувала Робін за двадцять хвилин по тому, як виїхали з палацу Гемптон-Корт. «Лендровер» заїхав на дорогу, яку легше знайти десь у селі. Праворуч стояв густий ліс, ліворуч – великі особняки за високими живоплотами.

– Нам потрібен ось той,– Страйк показав на особливо розлогу будівлю з численними дерев’яно-цегляними шпилями. Подвійна брама стояла відчинена, двері надвір – теж. Робін в’їхала в браму й зупинила машину біля синьої «мазди».

Щойно Робін заглушила двигун, стало чутно крики з будинку – чоловічий голос, високий і запальний. Назустріч їм з будинку широкими кроками вийшла дружина Анни Фіппс, Кім – висока, білява, знову в джинсах і сорочці. Вираз обличчя мала напружений.

– Скандальні сцени,– пояснила вона, щойно Страйк і Робін вийшли з машини під дощовий серпанок.

– Може, нам ліпше почекати...– почала Робін.

– Ні,– відповіла Кім,– він налаштувався з вами зустрітися. Заходьте.

Пройшовши по гравію, опинилися в Брум-Гаузі. Десь у його глибині так само горлали чоловічий і жіночий голоси.

Кожний будинок має власний особливий запах, і тут пахло сандаловим деревом і досить приємною затхлістю. Кім провела детективів довгим коридором з великими вікнами; все ніби застигло в часі десь у середині двадцятого століття. Тут були бронзові світильники, акварелі, старий килим на полірованому паркеті. Робін з несподіваним тремом подумала про те, що колись цим паркетом ступала Марго Бамборо, і парфуми з ароматом ружі й металу змішувалися з запахами лакованого дерева та старого килима.

Щойно наблизилися до дверей вітальні, слова сварки, що точилася всередині, стало можливо розібрати.

– ...і якщо збираються говорити про мене,– кричав чоловік,– я маю право відповісти! Моя родина вирішила розслідувати моє життя в мене за спиною, чарівно, просто чарівно, просто...

– Та ніхто твоє життя не розслідує, Господи Боже! – почувся Аннин голос.– Білл Талбот був некомпетентним...

– Ой, так-таки був? А ти сама бачила? Знала його?

– Тату, я не мушу там бути, щоб...

Кім відчинила двері, тож Страйк і Робін слідом за нею увійшли до кімнати.

До кімнати – ніби всередину картини. Коли вони з’явилися, троє людей у приміщенні застигли. Синтія притискала тонкі пальці до вуст. Анна стояла перед маленьким антикварним столиком – обличчям до батька, який стояв навпроти.

Романтичного поета з 1974 року більше не було. Рой Фіппс тепер мав коротке сиве волосся, та й то лише біля вух і на потилиці. У плетеній жилетці, з високою і лискучою, мов баня, лисиною, з дикими запалими очима на плямистому обличчі він тепер більше скидався на божевільного вченого.

Рой Фіппс здавався таким розлюченим, що Робін була цілком готова до того, що він і на новоприбулих почне кричати. Однак поведінка гематолога змінилася, щойно він зустрівся поглядом зі Страйком. Може, то було через габарити детектива, а може, через ауру поважності та спокою, яку він умів випромінювати в складних ситуаціях... Робін не знала причини, але бачила, що Рой передумав горлати. На мить завагавшись, лікар потиснув простягнуту Страйком руку, а Робін подумала: чи свідомі чоловіки цих змін у розкладі сил, коли жінки дивляться на них?

– Докторе Фіппс,– привітався Страйк.

Рою, здається, важко було отак перемкнутися з нестримного гніву на ввічливе вітання, тож відповів він дещо незв’язно.

– Отже, ви... ви – детектив, так? – спитав він. На блідих щоках квітнули синювато-червоні плями.

– Корморан Страйк. А це моя партнерка, Робін Еллакотт.

Робін зробила крок уперед.

– Доброго дня,– привітався Рой, потиснувши руку і їй. Його шкіра була гаряча й суха.

– Я зроблю кави? – майже пошепки запропонувала Синтія.

– Так... ні, чом би й не кави,– озвався Рой, чий кепський настрій боровся з нервозністю, яка тільки посилилася від того, що здоровило Страйк стояв і незворушно дивився на нього.– Прошу, сідайте,– запросив він, указуючи Страйкові на диван, який стояв під прямим кутом до іншого.

Синтія хутко пішла варити каву, а Страйк і Робін сіли туди, куди їм указали.

– Допоможу Син,– пробурмотіла Анна й собі вийшла, а Кім після секундного вагання пішла слідом, тож Страйк і Робін лишилися наодинці з Роєм. Лікар улаштувався в оксамитовому кріслі з високою спинкою і сердито роззирався. Вигляд він мав кепський. Гнівний рум’янець відступив, лишивши по собі втому. Шкарпетки збрижилися навколо худих литок.

Виникла одна з найніяковіших пауз, з якими колись стикалася Робін. Щоб не зустрічатися поглядом з Роєм, вона почала роздивлятися велику кімнату – таку саму старомодну, як і коридор. У кутку стояв рояль. Великі вікна виходили на величезний сад, де за брукованим двориком лежав прямокутний ставок, а за ним – храмоподібна кам’яна споруда під дахом, звідки можна було споглядати декоративних коропів у ставку (зараз їх було ледве видно під ряботинням від дощу на воді) чи милуватися широким газоном зі старими деревами й доглянутими клумбами.

Книжкові шафи й вітрини заповнювали книжки в шкіряних палітурках і бронзові скульптури на античні теми. Між диванами стояли кросна, на яких хтось почав дуже красиву вишивку шовком. Стиль був японський: два декоративні коропи пливуть у протилежних напрямках. Робін не могла вирішити, наскільки ввічливо буде спитати, чи це робота Синтії, аж тут почувся голос Страйка.

– Хто вивчав класичну філологію?

– Що? – перепитав Рой.– А. Мій батько.

Його шалені очі пробіглися по мармурових і бронзових статуетках, що тут і там стояли в кімнаті.

– Отримав у Кембриджі бакалавра з відзнакою.

– О,– мовив Страйк, і знову запала крижана тиша. Порив вітру жбурнув у шибку жменю дощу. Робін з полегшенням почула з коридору брязкання ложок і кроки: жінки поверталися.

Синтія увійшла перша й опустила на антикварний столик між диванами тацю з чаєм. Столик злегка хитнувся від ваги таці. Анна додала великий торт на тарелю на ніжці.

Анна й Кім сіли поряд на вільний диван, а Синтія, підсунувши додаткові столики, щоб усім було куди поставити свій чай, і нарізавши для охочих торт, теж сіла поруч з падчеркою. Вигляд мала зляканий.

– Що ж,– почав Рой, звертаючись до Страйка,– буде цікаво почути, як ви оцінюєте свої шанси дізнатися те, що лондонській поліції не вдалося знайти за сорок років.

Робін була певна, що цей агресивний вступ Рой планував під час довгої напруженої мовчанки.

– Шанси невисокі,– буденно відповів Страйк, прожувавши великий шматок торта, яким пригостила його Синтія,– однак ми дізналися про новий випадок, коли буцімто бачили вашу дружину, і хотіли б обговорити це з вами.

Роя ці слова шокували.

– Буцімто бачили,– наголосив Страйк, відставив тарілку й дістав з кишені записник.– І вже ж... Торт чудовий, місіс Фіппс,– сказав він до Синтії.

– Ой, дякую,– слабким голосом відповіла та.– Кавово-горіховий у Анни улюблений змалечку... правда ж, любонько? – додала вона, але Анна спромоглася лише на силувану усмішку.

– Ми почули про цей випадок від колишньої колеги вашої дружини, Дженіс Бітті.

Рой хитнув головою і нетерпляче знизав плечами, показуючи, що не впізнає цього імені.

– Вона була медсестрою у клініці Святого Івана,– пояснив Страйк.

– А,– озвався Рой.– Так, наче вона сюди навіть одного разу приходила – на барбекю. Жінка ніби пристойна... Барбекю, щоправда, вийшло казна-яке. Просто катастрофа. Ті жахливі діти... пам’ятаєш? – кивнув він до Синтії.

– Так,– умить озвалася та,– ні, один хлопчик був справді...

– Підлив у пунш горілки,– виплюнув Рой.– Одній жінці стало зле.

– То була Глорія,– згадала Синтія.

– Та не пам’ятаю я, як їх звали,– нетерпляче відмахнувся Рой.– Обблювала нам усю нижню ванну кімнату. Бридота.

– А хлопчика звали часом не Карл Оукден? – спитав Страйк.

– Він,– підтвердив Рой.– Потім ми знайшли в повітці порожню пляшку з-під горілки. Малий проліз у будинок і поцупив її з бару.

– Так,– кивнула Синтія,– а тоді розбив...

– ...мамину кришталеву чашу для пуншу й півдюжини келихів. Пожбурив м’яч для крикету просто в стіл. Медсестра все прибрала замість мене... дуже люб’язний учинок. Розуміла, що мені не можна... бите скло,– додав Рой, знову відмахуючись.

– З іншого боку,– слабко засміялася Синтія,– добре, що пуншу не стало – нікого більше не знудило.

– Чаша – справжнє ар-деко,– без усмішки мовив Рой.– Катастрофа, а не барбекю. Я казав Марго,– (він завагався, промовивши ім’я, і Робін подумала: а коли він взагалі востаннє його вимовляв?),– «Не знаю, чого ти цим хочеш домогтися». Бо ж він усе одно не прийшов, а вона хотіла поладнати саме з ним... як того лікаря звали, з яким вона сварилася, доктор...

– Джозеф Бреннер,– підказала Робін.

– Бреннер, точно. Він відмовився, то нащо це все? Але ні, замість відпочити в суботу, довелося розважати те збіговисько – а за це в нас розграбували бар і розбили нам коштовну річ.

Рой поклав руки на бильця крісла. На мить він розслабив довгі пальці, ніби рак-відлюдник, що розминає клешні, а тоді знову стиснув кулаки.

– Потім той хлопчик, Оукден, написав книжку про Марго,– провадив він.– Узяв фото з того клятого барбекю, щоб скидалося на правду, ніби він і його мати щось знали про наше приватне життя. Так,– холодно додав Рой,– то була не найкраща ідея Марго.

– Але ж вона просто хотіла, щоб колектив у клініці краще ладнав між собою, так? – сказала Анна.– Тобі ж ніколи не доводилося давати раду різним людям з різними характерами...

– А, то ти й мою роботу знаєш краще за всіх, так, Анно?

– Але ж це не те саме, що сімейний лікар, правда? – наполягала Анна.– Ти читав лекції, проводив дослідження, ти не мусив керувати прибиральницями, реєстратурою і ще купою персоналу.

– Вони справді паскудно поводилися, Анно,– Синтія віддано кинулася захищати Роя.– Ні, справді паскудно. Я не казала... не хотіла проблем... але одна з жінок пролізла нагору, до кімнати твоїх батьків.

– Що? – гавкнув Рой.

– Так,– знервовано кивнула Синтія.– Ні, я пішла нагору поміняти Анні підгузок і почула, що в кімнаті хтось є. Зайшла – а вона роздивляється одяг Марго в шафі.

– Хто – вона? – спитав Страйк.

– Білявка. Друга реєстраторка, не Глорія.

– Айрін,– сказав Страйк.– Вона знала, що ви її бачили?

– О так. Я зайшла з Анною на руках.

– І що вона сказала, коли вас побачила? – спитала Робін.

– Ну, їй стало ніяково,– відповіла Синтія.– Кому б не стало? Засміялася, сказала, що просто «кинула цікавим оком». А тоді вийшла.

– Боже милий,– похитав головою Рой Фіппс.– Хто тільки набрав таких на роботу?

– Вона справді просто дивилася на одяг? – спитала Робін у Синтії.– Чи вам здалося, що вона могла...

– О, не думаю, що вона щось узяла,– відповіла Синтія.– А ти ніколи... Марго нічого потім не шукала, ні? – спитала вона в Роя.

– Ні, але краще б ти мені розповіла тоді,– суворо мовив Рой.

– Я не хотіла зайвих проблем. Ти вже й так... день уже був непростий, правда?

– Повертаючись до того випадку, коли її буцімто бачили,– сказав Страйк і переповів родині історію Дженіс про те, що Чарлі Рамедж, з його слів, нібито бачив Марго серед могил на церковному цвинтарі в Лемінгтон-Спа.

– ...і Робін поговорила з удовою Рамеджа, яка підтвердила історію загалом, але не змогла точно сказати, чи він бачив саме Марго, а не іншу зниклу жінку. До поліції цей випадок, здається, не дійшов, тож я хочу спитати: вам відомо, чи Марго мала знайомих або якісь зв’язки в Лемінгтон-Спа?

– Жодних,– відповів Рой, і Синтія теж похитала головою.

Страйк зробив позначку в записнику.

– Дякую. Оскільки мова зайшла про випадки, коли її могли бачити,– мовив Страйк,– чи ви не проти пройтися по всьому переліку?

Робін, здається, розуміла, до чого хилить Страйк. Хай присутнім у кімнаті думка про те, що Марго жива, не принесе великої втіхи, Страйк хотів почати допит з тих позицій, що вбивства не було.

– Жінка на заправці в Бірмігемі, жінка з дитиною у Брайтоні, собачниця в Істбурні,– відчеканив Рой, не даючи Страйкові розтулити рота.– Нащо б вона десь каталася на машинах чи вигулювала собак? Якби вона зникла з власної волі, то не хотіла б, щоб її знайшли. Так само й по цвинтарях не блукала б.

– Це правда,– погодився Страйк,– але є ще випадок...

– У Ворику,– кивнув Рой.– Так.

Чоловік і дружина перезирнулися. Страйк чекав. Рой відставив чашку і блюдце на столик і глянув на доньку.

– Ти справді цього хочеш, так, Анно? – спитав він, не зводячи очей з мовчазної доньки.– От справді, чесно-чесно?

– Про що ти? – огризнулася Анна.– Нащо, по-твоєму, я найняла детективів? Задля сміху?

– Гаразд,– кивнув Рой,– гаразд. Цей випадок привернув... привернув мою увагу, бо колишній коханець моєї дружини, Пол Сатчвелл, походив з Ворика. З цим чоловіком вона... поновила знайомство незадовго до зникнення.

– Та Господи Боже,– з напруженим смішком мовила Анна,– ти чесно думаєш, що я не в курсі про Пола Сатчвелла? Звісно, я в курсі! – (Кім простягнула руку й поклала дружині на коліно, чи то заспокоюючи, чи то застерігаючи).– Тату, ти що – не чув про інтернет, про архіви преси? Я бачила те сміховинне фото Сатчвелла з волохатими грудьми та прикрасами, і знаю, що моя мати ходила з ним до пабу за три тижні до зникнення! Але ж то була просто зустріч у пабі...

– Та ти що? – гидким голосом озвався Рой.– Дякую, що втішила, Анно. Дякую за фахову думку. Ой як добре бути всезнайкою...

– Рою,– прошепотіла Синтія.

– Ти хочеш сказати, що вони не просто зустрілися в пабі? – шоковано спитала Анна.– Ні, не може бути, який жах! Уна каже...

– А, чудово, я зрозумів! – голосно промовив Рой, і його запалі щоки налилися багрецем, а руки вчепилися в бильця крісла.– Уна каже! Це все пояснює!

– Що пояснює? – спитала Анна.

– Це! – закричав Рой і тицьнув тремкою рукою, обплетеною венами і з набряклими кісточками, в бік Страйк і Робін.– За цим стоїть Уна Кеннеді, так? Мав би сам здогадатися, що вона не відчепиться!

– Заради Бога, Рою,– голосно почала Кім,– що за абсурдне...

– Уна Кеннеді мріє, щоб мене арештували!

– Тату, це просто неправда! – заперечила Анна, скидаючи застережливу руку Кім зі свого коліна.– У тебе нездорова зацикленість на Уні...

– Причепилася – мовляв, подай скаргу на Талбота...

– І чого ж ти, чорт забирай, не подав? – закричала Анна.– У чоловіка був справжній нервовий зрив!

– Рою,– знову схлипнула Синтія, а Рой посунувся вперед, дивлячись доньці в обличчя понад крихітним столиком, де мало не хитався на своєму тарелі торт. З багряним обличчям, дико вимахуючи руками, Рой загорлав:

– Повний дім поліції! Копирсалися в речах твоєї матері! В саду дойди! Вони шукали найменший привід мене арештувати – а я мушу подавати скаргу на людину, яка за те все відповідала? Який би це мало вигляд?

– Він був некомпетентний?

– А ти там що – була, міс Усезнайко? Ти його особисто знала?

– Чому його замінили на іншого? Чому всюди писали про його некомпетентність? Правда в тому,– заявила Анна, тицяючи в батька пальцем,– що вам із Синтією подобався Білл Талбот, бо він вважав тебе невинуватим, а...

– Вважав мене невинуватим? – заревів Рой.– Ото вже дякую! Приємно знати, що нічого не змінилося з твоїх тринадцятьох років!..

– Рою! – в унісон зойкнули Синтія і Кім.

– ...коли ти звинуватила мене в тому, що я влаштував ставок з коропами над могилою, де її закопав!

Анна розридалася і вибігла з кімнати, мало не перечепившись об ноги Страйка. Підозрюючи, що це не останній драматичний вихід, він прибрав їх з дороги.

– Коли,– холодно спитала в тестя Кім,– ти вже пробачиш Анні дурниці, які вона верзла, коли була дитиною і дуже страждала?

– А мої страждання – то дрібниці, га? То ніщо! – закричав Рой. Як Страйк і очікував, він теж вибіг – власне, швидко почовгав – геть з вітальні.

– Господи Ісусе,– промовила Кім, широким кроком пішла за Роєм і Анною і в дверях мало не зіштовхнулася з Синтією, яка й собі підхопилася й побігла за Роєм.

Двері зачинилися. За вікном дощ поливав ставок. Страйк видихнув, напнувши щоки, обмінявся поглядом з Робін, а тоді взяв тарілку та продовжив їсти торт.

– Голодний – страх,– пояснив він у відповідь на погляд Робін.– Не обідав. А торт таки чудовий.

Удалині почулися крики, ляснули ще одні двері.

– Як гадаєш, допит закінчено? – спитала Робін.

– Ні,– відповів Страйк, жуючи.– Вони повернуться.

– Нагадай, що там за випадок у Ворику,– попросила Робін.

Укладений Страйком перелік випадків, коли буцімто бачили Марго, вона проглянула по діагоналі. Там не було нічого цікавого.

– Жінка попросила розміняти гроші в пабі, і власниця вирішила, що то Марго. За два дні на звернення поліції відгукнулася студентка старшого віку, яка заявила, що то була вона, але власниця не повірила. Поліція, втім, повірила.

Страйк прожував ще шмат торта, а тоді додав:

– Не думаю, що воно чимось корисне. Хоча...– кинув він, дожувавши, значущий погляд у бік дверей,– таки трохи користі є.

Страйк їв собі, а Робін оглядала кімнату, і врешті-решт її погляд спинився на коминковому годиннику позолоченої бронзи й виняткової потворності. На масивному розцяцькованому каркасі сиділа антична богиня в шоломі.

– Афіна Паллада,– сказав Страйк, перехопивши її погляд, і тицьнув у бік фігури виделкою.

В нижній частині годинника була шухляда з маленькою бронзовою ручкою. Згадавши історію від Синтії про листування між Роєм і Марго, Робін висунула її і зазирнула всередину. Порожня шухляда була вистелена червоним оксамитом.

– Як гадаєш, дорога річ? – спитала вона в Страйка, засуваючи шухляду назад.

– Не знаю. А що?

– Бо нащо інакше це тримати в себе? Він же потворний.

У кімнаті було добре видно вплив двох різних смаків, які, на думку Робін, не гармоніювали між собою. Вочевидь, Овідій і Пліній у шкіряних палітурках і вікторіанські копії античних статуй – серед них пара мініатюрних левів Медичі, фігура весталки й Гермес навшпиньки на одній нозі на масивній бронзовій вазі – представляли смаки батька Роя, а мляві акварелі з пейзажами та квітами, витончені антикварні меблі й пістряві ситцеві фіранки, мабуть, обрала його мати.

Робін не розуміла, чому Рой це все не викинув і не переробив інтер’єр. З поваги до батьків? Через брак уяви? А може, вічно хворий домашній хлопчик, який, понад сумнів, більшу частину дитинства провів між чотирьох стін, прихилився до цих речей? Вони з Синтією не лишили власного відбитка на цьому приміщенні, хіба тільки додали кілька сімейних фото до вицвілих чорно-білих портретів батьків Роя і його самого в дитинстві. Робін зацікавила тільки одна групова світлина, зроблена, здавалося, на початку дев’яностих: Рой там ще не облисів, а Синтія мала густе кучеряве волосся. Двоє їхніх біологічних дітей, хлопчик і дівчинка, були дуже схожі на Анну. Ніхто б і не здогадався, що вона мала іншу матір.

Робін підійшла до вікна. За ним поверхню строгого видовженого ставка з кам’яною альтанкою на тому кінці так збрижив дощ, що яскраві червоні, білі й чорні силуети у воді не були схожі на риб. Одна з цих тіней, чорна на спинці й перлисто-біла на череві, була особливо велика – мабуть, метр завдовжки. Мініатюрна альтанка зазвичай відбивалася в гладенькій воді, але сьогодні тільки додавала розмитої сірості своєму кінцю ставка. На підлозі альтанки проглядався на диво знайомий символ.

– Корморане,– покликала Робін точно в ту мить, коли Страйк сказав:

– Глянь на це.

Обоє озирнулися. Страйк доїв торт і стояв біля однієї зі статуеток Роєвого батька, на яку Робін не звернула уваги. Це була півметрова фігура оголеного чоловіка в драпіруванні на плечах і зі змією в руці. Робін спершу здивувалася, але за мить зрозуміла, чому Страйк їй це показує.

– Ой! Це той вигаданий знак зі змією, що його Талбот приписав Рою?

– Саме так. Це Асклепій,– сказав Страйк.– Грецький бог медицини. А ти що знайшла?

– Глянь на підлогу в отій альтанці. На мозаїку отам.

Страйк став біля вікна поруч з Робін.

– А,– мовив він.– Гі фундамент видно на світлині з барбекю в Марго. Саме почали будувати.

На підлозі альтанки було викладено мальтійський хрест із темнішого граніту.

– Який цікавий вибір символу,– сказав Страйк.

– Знаєш,– відвернулася від вікна Робін,– люди з маніями часто вважають, що отримують надприродні знаки. Люди при здоровому глузді називають таке збігами.

– Я думав саме про це,– погодився Страйк і глянув на фігуру Афіни Паллади на потворному коминковому годиннику.– Людині в тому стані, в якому перебував Талбот, ця кімната здавалася повною астрологічних...

У коридорі почувся голос Роя.

– ...то не винувать мене...

Двері відчинилися, і родина повернулася до вітальні.

– ...якщо вона чує те, що їй не подобається! – закінчив Рой, звертаючись до Синтїї. Та трималася одразу позаду нього і здавалася наляканою. Обличчя Роя знову налилося нездоровим багрецем, однак шкіра біля очей так і лишилася жовтушною.

Він явно не чекав побачити Страйка й Робін біля вікна.

– Милувалися вашим садом,– пояснив Страйк, коли вони з Робін знову сіли на диван.

Рой щось буркнув і повернувся в своє крісло. Він важко дихав.

– Перепрошую,– сказав він за хвильку.– Наша родина не в найкращому стані.

– Це для всіх великий стрес,– мовив Страйк, і до кімнати увійшли Анна й Кім і сіли на свої місця на другому дивані, тримаючись за руки. Синтія примостилася біля них, стривожено спостерігаючи за Роєм.

– Я хочу дещо сказати,– мовив Рой до Страйка.– Хочу абсолютно чітко...

– О Боже, та я дзвонила їй одного разу! – вигукнула Анна.

– Буду вдячний, Анно,– сказав Рой, важко дихаючи,– якщо ти дозволиш мені закінчити.

І він промовив, звертаючись до Страйка:

– Уна Кеннеді незлюбила мене одразу, як ми з Марго познайомилися. Вона дуже по-власницькому сприймала Марго, а ще саме пішла з церкви й належала до тих людей, які вважають усіх воцерковлених ворогами...

– Докторе Фіппс,– перебив Страйк, який уже бачив, що з цього вийде довга сварка про Уну Кеннеді.– Гадаю, варто сказати, що ми вже допитували Уну, і вона чітко пояснила, що вважає людиною, на якій нам слід зосередитися, Пола Сатчвелла.

Мить чи дві Рой ніби не розумів, що йому тільки-но сказали.

– Бачиш? – з жаром промовила Анна.– Ти щойно натякнув, що моя мати з Сатчвеллом не просто сходила до пабу. Що ти мав на увазі? Чи ти просто,– додала вона, і Робін почула в її тоні приховану надію,– розсердився і зірвався?

– Люди, які випускають кота з мішка, Анно,– промовив Рой,– не повинні скаржитися на подряпини.

– Ну гаразд,– відповіла Анна,– випускай пазурі.

– Анно,– прошепотіла Синтія, але на неї не звернули уваги.

– Гаразд,– мовив Рой.– Добре,– розвернувся він до Страйка й Робін.– На початку наших стосунків я бачив у Марго записку від Сатчвелла, яку вона не викинула. Там були слова: «Люба Брунгільдо». Так він її називав. Валькірія, ви знаєте. Марго була висока, білява.

Рой зробив паузу, ковтнув.

– За три тижні до свого зникнення Марго прийшла додому й розповіла, що зустріла на вулиці Сатчвелла і що вони зайшли... просто випити.

Він прочистив горлянку. Синтія підлила йому чаю.

– Коли вона... коли вона зникла, я пішов забрати її речі з клініки Святого Івана. Серед них я знайшов маленьку...

Він показав пальцями розмір – зо три дюйми.

– ...дерев’яну статуетку в стилі вікінгів, яку вона тримала в себе на столі. На денці статуетки був напис чорнилом – «Брунгільда» – і сердечко.

Рой відпив чаю.

– Раніше я її не бачив. Звісно, є вірогідність, що Сатчвелл роками носив її з собою, чекаючи, що одного разу випадково зустріне Марго на вулиці. Але я дійшов висновку, що вони бачилися ще, і саме на такій зустрічі він подарував їй цей... цей сувенір. Я знаю тільки, що ніколи не бачив цієї статуетки, поки не прийшов забирати її речі з клініки.

Робін помітила, що Анна хоче запропонувати якесь інше пояснення, але важко було знайти дірки в логіці Роя.

– Ви розповіли поліції про свої підозри? – спитав Страйк.

– Так,– відповів Фіппс,– і думаю, Сатчвелл їм заявив, що другої зустрічі не було, що статуетку він подарував Марго багато років тому, коли в них був роман. Звісно, ні те, ні те неможливо довести. Але я особисто ніколи доти її не бачив.

Робін не знала, що мало боліти дужче: думка, що дружина ховала символічний подарунок від колишнього коханця і виставила його за багато років, чи що цей подарунок вона отримала нещодавно.

– Скажіть,– тим часом запитав Страйк,– Марго колись говорила про «сон і подушку»?

– Про що? – перепитав Рой.

– Сатчвелл розповів їй щось про сон і подушку.

– Не розумію, про що ви,– підозріливо сказав Рой.

– Детектив Талбот не згадував про підозру, що Сатчвелл збрехав про своє місцеперебування одинадцятого жовтня?

– Ні,– відповів Рой, тепер сильно здивувавшись.– Я зрозумів так, що поліцію цілком задовольнило його алібі.

– Ми дізналися,– повідомив Страйк, звертаючись до Анни,– що в Талбота був власний окремий нотатник – окремий від офіційної справи. Спершу він викреслив Овна, але потім повернувся до нього й почав збирати інформацію.

– Овна? – не зрозуміла Анна.

– Вибачте,– сказав Страйк, роздратований власним переходом на астрологічну говірку.– Зрив Талбота виражався в тому, що він вирішив, ніби може розслідувати справу за допомогою окультних засобів. Він почав ворожити на картах таро та складати гороскопи. Всіх дотичних до справи осіб він позначав їхніми знаками зодіаку. Сатчвелл народився під знаком Овна, тож у приватних нотатках Талбот називає його саме так.

Виникла коротка пауза, а тоді Кім зронила:

– Ти ба.

– Астрологія? – перепитав Рой, глибоко здивований.

– Бачиш, тату? – мовила Анна, стукнувши кулаком по коліну.– Якби Лосон взяв справу раніше...

– Лосон був йолопом,– заперечив Рой попри потрясіння.– Дурень! Йому більше кортіло довести некомпетентність Талбота, ніж дізнатися, що сталося з Марго. Він хотів заново перевірити абсолютно все. Хотів особисто допитати лікарів, які лікували мені кровотечу з коліна, хоча вони дали свідчення і підписали. Пішов до мого банку й перевірив мої рахунки, бо раптом я комусь заплатив за вбивство твоєї матері. Він тиснув...

Рой закашлявся, стукаючи себе по грудях. Синтія була підхопилася, але Рой сердитим жестом наказав їй сидіти.

– ...тиснув на Синтію, щоб вона зізналася, наче збрехала про те, що я цілий день лежав у ліжку. Але він не знайшов ніякої нової інформації про те, що сталося з твоєю матір’ю. Це був звичайний буквоїд, агресивний буквоїд без тіні уяви, який не так хотів знайти її, як довести, що Талбот усе робив неправильно. Білл Талбот, може, і був... та, власне, не «може», а був,– додав Рой, метнувши на Страйка сердитий погляд,– не при собі, але лишається простий факт: ніхто так і не знайшов кращого пояснення, ніж Крід, авжеж?

На згадку про Кріда три жінки на дивані спали з лиця. Саме його ім’я ніби розкрило в кімнаті чорну діру, в якій зникали живі жінки, і ніхто їх більше не бачив; то була ніби з’ява майже надприродного зла. У згадках про Кріда завжди була якась доконаність: чудовисько, тепер навіки замкнене в клітці, недоторканне й недосяжне, як ті жінки, яких він замикав і катував у своєму підвалі. Думки Робін винувато полинули до листа, який вона вже і написала, і відіслала, нічого не сказавши Страйкові – бо вона боялася, що він цього не схвалить.

– Хтось із вас знає,– зненацька спитав Рой,– хто такі Кара Вулфсон і Луїза Такер?

– Так,– відповіла Робін, випереджаючи Страйка.– Луїза в підлітковому віці втекла з дому, а Кара працювала в нічному клубі. Підозрювали, що їх обох убив Крід, але доказів не знайшли.