Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 22 (всего у книги 56 страниц)

– А де тепер Браунінг? З ним можна поспілкуватися?

– Він помер,– відповів Грегорі.– А що саме...

– Грегорі, я хочу знати, звідки плівка, яку ви мені передали.

– Гадки не маю,– відповів Грегорі.– Мама каже, що тато просто якось приніс її додому.

– А коли це приблизно було, не скажете? – спитав Страйк, сподіваючись, що не доведеться якось увічливо уточнювати, в якому стані на той момент перебувало психічне здоров’я Талбота.

– Десь тоді, коли тато розслідував справу Бамборо. А що?

Страйк приготувався.

– На жаль, нам довелося передати цю плівку в поліцію.

Зробити це зголосився Гатчинс того самого ранку, коли Страйк виїхав до Корнволлу. Він був екс-поліціянт, мав у силових структурах добрі зв’язки та знав, куди віднести плівку й кому показати. Страйк попросив Гатчинса не говорити з Робін про плівку й не казати, як вони з нею вчинили. Про зміст фільму Робін наразі теж була в курсі.

– Що? – жахнувся Грегорі. – Нащо?

– Це не порно,– пояснив Страйк, говорячи дуже тихо, щоб не лякати літню пару. Вони щойно зайшли до «Вікторії» з-під шторму та стояли мокрі-мокрісінькі та спантеличені за кілька метрів від його столика.– Це так званий снаф. Хтось зафільмував реальне групове зґвалтування і вбивство жінки.

На тому кінці лінії знову запала мовчанка. Страйк поглядом провів літню пару – почовгали до шинкваса, жінка на ходу знімала поліетиленовий непромокальний капелюх.

– Справжнє вбивство? – спитав Грегорі голосом, вищим на октаву.– Тобто... це точно не постановка?

– Точно,– запевнив Страйк.

Ділитися подробицями він не збирався. Присмертних і мертвих людей він бачив чимало: кров і жорстокість, які показують у фільмах жаху, не рівня цьому, і хоч він дивився без звуку, проте знав, що не скоро забуде, як гола жінка з мішком на голові звивається на підлозі, а вбивці дивляться, як вона помирає.

– І я так розумію, що ви їм сказали, де взяли цю плівку? – спитав Грегорі, радше наляканий, ніж розгніваний.

– Боюся, що я не мав вибору,– відповів Страйк.– Мені дуже шкода, але чоловіки, які брали в цьому участь, можуть бути ще живі, проти них можна висунути обвинувачення. Я не можу таке приховувати.

— Я нічого не ховав, я навіть не знав, що...

– Я і близько не думаю, що ви щось ховали чи знали,– сказав Страйк.

– Якщо вирішать... Страйку, в нас же діти на вихованні...

– Я доніс до поліції, що ви передали плівку з доброї волі й не знаючи, що на ній. Я перед будь-яким судом під присягою скажу, що ви, на мою думку, гадки не мали про річ, яка зберігається на вашому горищі. Ваша родина мала сорок років, щоб її знищити, але ніхто цього не зробив. Вас ніхто ні в чому не звинуватить,– запевнив Страйк, хоча чудово знав, що таблоїди можуть бути іншої думки.

– Я так і боявся, що станеться щось подібне,– страшно збентеженим голосом промовив Грегорі.– Відколи ви прийшли до мене на каву, я повсякчас тривожився. Знову витягати це все на світло...

– Ви казали, що ваш батько хотів би, щоб справу розкрили.

Знову пауза, а тоді Грегорі промовив:

– Хотів би. Але не ціною маминого спокою і не ціною того, що в нас із жінкою заберуть дітей.

Страйкові на думку спало чимало зауважень – і досить жорстоких. Він не вперше стикався з думкою, ніби мертві бажають того, що наразі зручно для живих.

– Коли я побачив, що на тій плівці, передати її поліції було моїм обов’язком. І ще раз повторюю: я перед ким завгодно заприсягнуся, що ви нічого не намагалися приховати й добровільно передали її мені.

Додати не було чого. Грегорі, якого ці слова явно не заспокоїли, поклав слухавку, і Страйк передзвонив Робін.

Вона досі була в «Теско» – купила собі пакетик горіхів з родзинками, жуйку й шампунь, а через касу від неї об’єкт її стеження розплачувався за тальк, дитяче харчування і соски, а також продукти.

– Алло,– сказала Робін у телефон, відвернувшись до вікна, бо білявка саме пройшла повз неї.

– Алло,– відповів Страйк.– Це був Грегорі Талбот.

– І що він... А, так,– раптом зацікавилася Робін, виходячи з крамниці слідом за білявкою,– а що там було в коробці з плівкою? Забула спитати. Ти зміг запустити проектор?

– Зміг,– відповів Страйк.– Про плівку розкажу тобі, як зустрінемося. Залиш Гнійного Риччі мені, добре? Я підключив Шпеника. Тобі не слід його шукати чи розпитувати про нього.

– Але я можу...

– Ти мене чула?!

– Та чула, заспокойся! – здивувалася Робін.– Тому Риччі вже років дев’яносто...

– В нього є сини,– сказав Страйк.– І цих синів боїться Шпеник.

– О,– тільки й мовила Робін, чудово зрозумівши, що це означає.

– Отож. Ну що, домовилися?

– Домовилися,– запевнила Робін.

Коли Страйк поклав слухавку, вона слідом за Елінор пройшла під дощем до її будинку. Двері знову зачинилися, сховавши білявку з очей, а Робін сіла в свій «лендровер» і пообідала пакетиком сухофруктів і горіхів, поглядаючи на будинок.

У «Теско» їй спало на думку, що Елінор може бути нянькою, зважаючи на її покупки, але звечоріло, а до будинку так і не підійшли батьки, і на вулицю не долинало дитячого плачу.

33

Її тримає бранкою тиран,

Чиїм вона підвладна чорним чарам;

В глибокім склепі відбуває бран...

Він завдає їй там нестерпних мук,

Вдень і вночі терзаючи жахливо...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Коли білявка зі Сток-Ньюїгтону потрапила в поле уваги агенції, над справою Мутного стало працювати по двоє-троє детективів одночасно. Агенція стежила за будинком Елінор Дін і слідкувала за переміщеннями Шефа Мутного й самого Мутного, який займався собі власними справами, розкошував на зарплатню, яку всі вважали невідповідною кваліфікації, і далі мовчав про природу своєї влади над начальником. Тим часом Вторак платив за стеження за своєю дівчиною уже радше з відчаю, ніж з надією на результат, а від Листоноші не стало звісток узагалі. Єдина підозрювана, екскурсовод-сова з Національної портретної галереї, зникла з робочого місця.

– Сподіваюся, то просто грип і вона не вкоротила собі віку,– сказала Робін Барклею, зустрівши його в п’ятницю вдень в офісі. Страйк застряг у Корнволлі, а вона щойно провела до дверей клієнта, для якого стежили за Балеруном. Клієнт знехотя оплатив чималий рахунок і дізнався тільки, що танцівник з Вест-Енду, в якого закохалася його необачна донька,– порядний, моногамний і, наскільки можна судити, гетеросексуальний парубок.

Барклей, який заніс Пат свої чеки за тиждень, а тоді збирався заступати на нічну вахту зі стеження за Мутним, здивувався.

– З якого б дива вона собі вкоротила віку?

– Не знаю,– відповіла Робін.– Гі останнє послання було якесь перелякане. Може, вона вирішила, що я прийшла до неї сваритися і принесла поштівки, що вона їх надіслала.

– Треба б тобі більше спати,– порадив Барклей.

Робін пішла до чайника.

– А от мені поспати не вдасться,– провадив Барклей,– за півгодини я прийму вахту в Енді. Знову сидимо під «Пимліко», дивимося, як Вторакова пташка жодному хлопу й не моргне.

Пат рахувала для нього десятки. Її ставлення до Барклея було радше терпиме, ніж тепле. Улюбленцем Пат в агенції (окрім Робін) лишався Моррис, якого Робін з Нового року бачила тричі: двічі вони заступали на стеження одне після одного й одного разу Моррис привіз до офісу тижневий звіт. Він не наважувався дивитися Робін в очі й говорив тільки про роботу; вона сподівалася, що так воно буде й надалі.

– Хто в нас наступний у клієнтській черзі, Пат? – спитала вона, заварюючи собі каву.

– В нас ще на одну справу людей нема,– констатував Барклей, ховаючи готівку в кишеню.– Ми ж без Страйка.

– Він повернеться вже в неділю, тільки б поїзди ходили,– заперечила Робін, ставлячи біля Пат її каву. В понеділок у них була призначена зустріч із Синтією Фіппс у палаці Гемптон-Корт.

– Мені в кінці місяця треба на вихідні домів потрапити,– сказав Барклей до Пат, яка за відсутності Страйка відповідала за графіки. Вона розгорнула таблицю на комп’ютері, а Барклей додав: – Тре’ користуватися, поки ще без паспортів пускають.

– Ти про що? – спитала виснажена Робін, сідаючи з кавою на диван у приймальні. Формально її робочий день уже скінчився, але вона не мала сили піти додому.

– Про незалежність Шотландії, Робін,– відповів Барклей, дивлячись на неї з-під навислих брів.– Ви, англійці, може, не помітили, але в нас тут співдружність розвалюється.

– Але ж не буде такого, правда? – озвалася Робін.

– Усі мої знайомі у вересні голосуватимуть «за». Однокласник минулого разу додумався сказати на мене «дядечко Тем», мовляв, перед англійцями вислужуюся. От щоб він ще раз таке ляпнув,– загарчав Барклей.

Коли він пішов, Пат спитала в Робін:

– Як там його тітка?

Робін зрозуміла, що Пат питає про Страйка, бо на ім’я свого шефа та називала тільки з великої необхідності.

– Дуже хвора,– відповіла Робін.– Хіміотерапії більше не витримує.

Пат пхнула в зуби свою електронну цигарку та продовжила друкувати. Тоді сказала:

– На Різдво сидів сам-один у себе нагорі.

– Я знаю,– відповіла Робін.– Він мені розповів, як ви його підтримали. Що суп йому принесли. Він вам дуже вдячний.

Пат пирхнула. Робін відпила кави, сподіваючись, що отримає трохи енергії і зможе підвестися з дивана й піти на метро. Тоді Пат сказала:

– Я була думала, що йому є куди піти, крім горища.

– Ну, грипував він важко,– відповіла Робін.– Не хотів розносити заразу.

Але помивши чашку, вдягнувши пальто й попрощавшись із Пат, Робін почала спускатися сходами й виявила, що думає про цю коротку розмову. Вона Незрідка замислювалася про ворожість – для неї незбагненну,– з якою Пат ставилася до Страйка. З її тону стало зрозуміло, що Пат вважає, ніби Страйк має імунітет до самотності та вразливості,– і Робін не могла збагнути, звідки Пат це взяла, бо Страйк ніколи не робив таємниці з того, де мешкає, чи факту, що спить він там сам-один.

У неї задзвонив мобільний. Побачивши незнайомий номер і згадавши, як минулого разу на тому кінці лінії виник Том Терві, Робін зупинилася біля станції метро «Тоттенгем-Корт-роуд» і взяла слухавку не без остраху.

– Це Робін Еллакотт? – спитав жіночий голос з акцентом жительки острова Мен.

– Це я,– відповіла Робін.

– Драстуйте,– привіталася жінка.– Ви хотіли поговорити з Дейвом Андервудом, то я його донька.

– О так,– озвалася Робін.– Дуже дякую, що відгукнулися.

Дейвом Андервудом звали чоловіка, який був за кермом фургона фірми, що розвозила органічні продукти, у вечір зникнення Марго. Робін знайшла адресу в інтернеті та три дні тому йому написала, але не чекала такої швидкої відповіді. Вона вже звикла, що люди ігнорують її повідомлення про Марго Бамборо.

– Як отримали вашого листа, були трохи приголомшені,– сказала жінка на тому кінці лінії.– Тільки тато не зможе сам з вами поговорити. Йому три тижні тому зробили трахеотомію.

– О, дуже співчуваю,– відповіла Робін, затуляючи вільне вухо, щоб машини не заважали чути.

– Отож,– сказала жінка.– Він тут поруч зі мною, і просить сказати... слухайте, але ж у нього не буде проблем?

– Ні-ні, звісно, не буде,– запевнила Робін.– Як я і писала в листі, ми просто хочемо виключити фургон з розслідування.

– А, тоді добре,– відповіла донька Дейва.– Власне, то він і був. Дивовижа, як ви тільки це зрозуміли, бо всі божилися, що на фургоні була намальована квітка! Тато тоді радів, бо уникнув халепи, але його багато років мучили докори сумління. Він тоді поїхав з доставкою не в той бік і тому так розігнався на Клеркенвелл-Ґріні, думав, що ще встигне. Не хотів нічого казати, бо тільки вранці на нього шеф накричав, що тато запізнюється з доставками. Потім прочитав у газеті, що фургон вважають машиною Денніса Кріда, і... самі розумієте. Кому воно треба – вляпатися в таку історію? І що довше він мовчав, то гіршою ситуація йому видавалася – адже він не зізнався одразу.

– Розумію,– сказала Робін.– Можу уявити, як він тоді почувався. Ви дуже допомогли. А коли він доставив замовлення, то...

– То повернувся до крамниці й отримав прочухана, бо зазирнули у фургон і побачили, що тато відвіз не те замовлення. Довелося знову їхати.

Отже, Марго Бамборо у фургоні точно не було.

– Дуже дякую, що відгукнулися,– сказала Робін,– і подякуйте від мене своєму батькові за чесність. Це дуже допомогло.

– На здоров’я,– сказала жінка, а тоді швидко спитала, поки Робін не поклала слухавку: – Це ж ви та дівчина, яку був порізав Шеклвелльський Різник?

На якусь мить Робін закортіло збрехати, що ні, але лист до Дейва Андервуда вона підписала своїм справжнім іменем.

– Так,– відповіла вона вже не таким теплим тоном, яким дякувала за інформацію про фургон. Неприємно, коли тебе називають «дівчина, яку був порізав Шеклвелльський Різник».

– Ого,– мовила жінка,– я татові так і сказала, що то ви. Ну, бодай Крід вас уже не схопить, га?

Вона це сказала майже весело. Робін погодилася, ще раз подякувала за співпрацю, поклала слухавку та спустилася в метро.

«Бодай Крід вас уже не схопить, га?»

Бадьорі слова відлунювали у вухах. Це була легковажність людини, яка не пізнала сліпого жаху, не стикалася з безжальною силою та сталлю, не чула свинячого сопіння в себе у вусі, не бачила каламутних очей у прорізах балаклави, не відчувала, як репається її власна шкіра,– і майже не чула при тому болю, бо смерть була так близько, дихала смородом в обличчя.

На ескалаторі Робін озирнулася, бо неуважний пасажир у неї за спиною раз у раз торкався її ніг ззаду своїм дипломатом. Іноді для Робін навіть такий буденний фізичний контакт з чоловіками був нестерпний. Унизу ескалатора вона швидко рушила геть, щоб зникнути з поля зору свого сусіди. «Бодай Крід вас уже не схопить, га?» Ніби вони в квача грають.

А може, то потрапляння в пресу зробило Робін ніби менше людиною в очах жінки на тому кінці лінії? У вагоні Робін сіла між двома жінками, і її думки повернулися до Пат, до її подиву, що Страйкові, виявляється, немає куди йти і ніхто за ним не пригляне. Таке коріння її антипатії? Певність, що людина, потрапивши в газету, стає невразлива?

Коли Робін за сорок хвилин нарешті зайшла до квартири з торбою харчів і бажанням чимшвидше лягти спати, її зустрів тільки Вольфганг, який спершу зрадів, а тоді заскімлив, мовляв, сечовий міхур повний. Робін зітхнула, знайшла повідець і прогуляла собаку навколо будинку. А потім, надто втомлена, щоб нормально куховарити, підсмажила собі яєчню і з’їла з тостом під новини.

Вона саме набирала собі ванну, аж тут знову задзвонив мобільний. У Робін підупало серце, коли вона побачила, що то брат Джонатан, який учився на останньому курсі університету в Манчестері. Вона здогадувалася, навіщо він дзвонить.

– Привіт, Джоне,– сказала вона.

– Привіт, Робі. Ти не відповіла на моє повідомлення.

Робін чудово знала, що не відповіла. Джонатан написав вранці, коли Робін стежила за подружкою Вторака – та безневинно пила каву й читала детектив Стіґа Ларссона. Джонатан питав, чи може він з подругою зупинитися в неї на вихідні, чотирнадцятого й п’ятнадцятого лютого.

– Вибач,– сказала Робін.– Знаю, що не відповіла, але день був дуже важкий. Якщо чесно, Джоне, я не впевнена. Не знаю, які плани в Макса...

– Він же не буде проти, якщо ми впишемося в твоїй кімнаті? Кортні ніколи не була в Лондоні. Хочемо сходити на комедію у театрі Блумсбері в суботу.

– А Кортні – твоя дівчина? – усміхнулася Робін. Джонатан завжди приховував від родини особисте життя.

– А Кортні – моя дівчина,– передражнив Джонатан, але Робін зрозуміла, що питання його потішило і що відповідь – «так».

– Я спитаю в Макса, гаразд? І завтра тобі передзвоню,– пообіцяла вона.

Позбувшись Джонатана, Робін донабрала ванну й пішла до себе по піжаму, халат і щось почитати. Нагорі полиці з романами лежав «Демон з Райського парку». На мить завагавшись, Робін узяла до ванни саме цю книжку, водночас намагаючись уявити, як лягає спати в одній кімнаті з братом і абсолютно незнайомою дівчиною. Невже вона така святенниця, пуританка, дочасно постаріла? Робін так і не закінчила університету: не набула звички «вписуватися» на підлозі в незнайомих людей, а після зґвалтування в гуртожитку Робін узагалі хотіла спати тільки там, де може повністю контролювати своє оточення.

Опустившись у ванну з бульбашками, Робін зітхнула від задоволення. Цілий тиждень вона то годинами сиділа в машині, то ходила під дощем за Мутним або Елінор Дін. Вона заплющила очі, насолоджуючись теплом і жасминовим ароматом дешевої піни. Думки знову повернулися до доньки Дейва Андервуда.

«Бодай Крід вас уже не схопить, га?» Коли Робін відкинула образливий жартівливий тон, її вразило, що жінка, яка багато років знала – за кермом фургона з сонячним знаком був не Крід, усе одно вірила, що Марго викрав саме він.

Бо, власне, Крід не завжди їздив у фургоні. Двох жінок він убив ще до того, як отримав роботу в хімчистці; він і без машини заманював жінок до свого підвалу.

Робін розплющила очі, потягнулася по «Демона з Райського парку» і розгорнула книжку там, де зупинилася минулого разу. Тримаючи її над гарячою мильною водою, Робін почала читати.

Якось увечері, у вересні 1972 року, домовласниця Денніса Кріда вперше побачила, що він веде до підвальної квартири жінку. На суді над Крідом вона засвідчила, що близько опівночі почула, як рипнули ворота, визирнула з вікна спальні й угледіла на сходах до підвалу Кріда й жінку, яка «здавалася трохи п’яною, але йшла власними ногами».

Коли домовласниця спитала Денніса про цю жінку, той розповів надуману історію про постійну клієнтку хімчистки. Заявив, що начебто випадково зустрів цю жінку п’яну на вулиці й вона попросила його пустити її в квартиру, щоб викликати таксі.

Насправді жінкою, яку Вайолет бачила з Деннісом біля його квартири, була безробітна Ґейл Райтман, до якої в той вечір не з’явився на побачення бойфренд. Райтман вийшла з «Коника», бару в Шордичі, о десятій тридцять. Вона випила кілька міцних коктейлів. Бачили, як схожа на Райтман жінка сідає в білий фургон неподалік бару. Окрім Вайолет Купер, яка помітила брюнетку в світлому пальті, що заходила до квартири Кріда, більше ніхто не бачив Ґейл Райтман після того, як вона вийшла з «Коника».

На той час Крід уже відшліфував образ вразливості, що викликав симпатію у старших жінок на взір його домовласниці, і мав веселу й сексуально двозначну маску для спілкування з п’яними й самотніми жінками. Пізніше Крід зізнався, що познайомився з Райтман у «Конику», підсипав їй у склянку пентобарбітал, а тоді влаштував засідку біля бару й запропонував жінці, яка ледве трималася на ногах, підвезти її, на що вона вдячно погодилася.

Купер повірила історії про клієнтку, яка хотіла викликати таксі, «бо не було причини сумніватися».

Насправді Ґейл Райтман з кляпом у роті була прикута до батареї у спальні Кріда, і там вона лишалася до січня 1973 року, коли Крід її задушив. Її він не вбивав найдовше зі своїх жертв, із чого видно, що Крід почувався в підвальній квартирі в безпеці та вважав, що може там ґвалтувати й піддавати її тортурам, не боячись викриття.

Однак невдовзі після Різдва домовласниця з якоїсь побутової причини зайшла до нього, і під час допиту пригадувала:

– Видно було, що він хоче мене здихатися. Мені здалося, що в квартирі чимось тхне, але по сусідству були проблеми з каналізацією. Денніс сказав мені, що не може говорити, бо чекає на телефонний дзвінок. Я впевнена, що це було на Різдво, бо пам’ятаю, що питала, чому в нього немає листівок з привітаннями. Я знала, що друзів у Денніса небагато, але хтось же мав про нього згадати. Було його шкода. По радіо грала пісня «Long-Haired Lover from Liverpool», дуже гучно, як я пригадую, але це було нормально. Денніс любив музику.

Несподівана поява Купер у підвалі фактично означала смертний вирок для Райтман. Пізніше Крід зізнавався лікарям, що думав лишити Райтман «за домашню тваринку» на майбутнє, щоб більше не ризикувати з викраденнями, але потім передумав і вирішив «припинити її страждання».

Крід убив Райтман в ніч 9 січня 1973 року, обравши дату, коли Вай Купер на три дні поїхала до хворої родички. Він відрізав Райтман руки й голову у ванні, а решту тіла загорнув у брезент, завантажив у фургон і вночі відвіз до лісу Еппінг-Форест, де закопав рештки в неглибокій могилі. Вдома Крід виварив голову й руки Райтман і розтрощив кістки (як уже робив з тілами Бери Кенні й Нори Стуррок). Кістяне борошно він складав у інкрустовану скриньку з чорного дерева, яку тримав під ліжком.

Повернувшись на Ліверпуль-роуд, Вайолет Купер відзначила, що з підвалу більше не тхне, і вирішила, що каналізацію полагодили.

Домовласниця і пожилець знову почали проводити вечори разом, випивали, співали під платівки. Є підстави думати, що в цей період Крід міг підсипати Купер ліки. Вона пригадує, що після вечірнього келишка з Крідом часто спала так міцно, що вранці не могла прокинутися.

Близько чотирьох місяців могила Райтман лишалася невідомою, аж поки її не виявив перехожий, що гуляв із собакою; тер’єр викопав із землі стегнову кістку. Розпад тканин і відсутність голови й рук зробили впізнання практично неможливим, надто зважаючи на складність порівняння зразків тканин за таких обставин. Тільки після арешту Кріда, коли під підлогою в його вітальні було знайдено білизну й колготи Райтман, а також каблучку з опалом, яку впізнали родичі, детективи змогли додати смерть Райтман до переліку обвинувачень проти нього.

Молодша сестра Ґейл ніколи не полишала надїї на те, що Ґейл жива.

– Я не вірила, поки на власні очі не побачила каблучку. Поки цього не сталося, я щиро думала, що то якась помилка. Повсякчас казала мамі й татові, що вона повернеться. Я не вірила, що на світі існує таке зло і що моя сестра могла його зустріти. Він – не людина. Він грався з нами – з рідними – під час судового процесу. Щоранку усміхався нам, махав. Дивився на батьків, братів, на всіх щоразу, коли говорили про їхню убиту родичку. А тоді, коли його засудили, видавав щось потроху, і ми мусили жити з цим роками – чути, що казала Ґейл, як вона просилася. Якби я могла, я б його вбила власноруч, але я не здатна завдати йому таких страждань, яких він завдав Ґейл. Він не має людських почуттів. Лишається тільки...

В коридорі щось так оглушливо грюкнуло, аж Робін підскочила. Вода пльопнула через край ванни на підлогу.

– Це я! – незвично весело гукнув Макс, а тоді Робін почула, як він вітається з Вольфгангом.– Привіт, мій хороший, привіт, привіт...

– Агов,– гукнула Робін.– Я його вже виводила!

– Дякую дуже! – озвався Макс.– Виходь, будемо святкувати!

Робін почула, як він піднімається сходами. Витягнувши пробку, вона сиділа у ванній, поки збігала вода. Хрумка піна липла до неї, поки Робін дочитувала розділ.

...Лишається тільки молитися, щоб пекло справді існувало.

У 1976році Крід сказав тюремному психіатру Ричардові Мерридану, що потому як знайшли тіло Ґейл Райтман, він хотів «зачаїтися». Крід зізнався Мерридану, що відчував водночас і бажання здобути недобру славу, і страх спійматися.

– Мені приємно було читати про Різника в газетах. Я закопав її в Еппінг-Форесті разом з іншими, бо хотів, щоб люди знали: їх усіх прикінчила одна людина, хоч я і розумів, що ризикую, не міняючи сценарій. І після того, коли Вай бачила мене з нею і заходила до квартири, поки вона була там, я подумав, що краще зачаїтися і поки що брати повій.

Але рішення «брати повій» усього за кілька місяців приведе Кріда так близько до піймання, як він ще не був.

На цьому розділ закінчувався. Робін вилізла з ванни, витерла воду з підлоги, вдягнула піжаму й халат, а тоді пішла нагору, де Макс сидів перед телевізором з блаженним виглядом. Вольфганг заразився від господаря чудовим настроєм: пес привітав Робін так, ніби вона повернулася з довгої подорожі, і заходився злизувати олію для ванни з її литок, поки вона не попросила його відчепитися.

– Я маю роботу,– повідомив Макс Робін, приглушивши телевізор. Перед ним на журнальному столику стояли два келихи і пляшка шампанського.– Роль другого плану в новій драмі від «Бі-Бі-Сі». Пригощайся.

– Максе, це фантастика! – щиро зраділа за нього Робін.

– Так,– широко всміхнувся він.– Слухай, а твого Страйка вийде запросити на вечерю? Я граю ветерана. Було б корисно поспілкуватися зі справжнім екс-військовим.

– Гадаю, він буде не проти,– відповіла Робін, сподіваючись, що не помиляється. Страйк і Макс не були знайомі. Вона прийняла келих, сіла й у вітальному тості підняла його.– Вітаю!

– Дяка,– відповів Макс, дзенькнувши своїм келихом об її.– Якщо Страйк прийде, готую я. Було б справді дуже добре. Треба мені більше спілкуватися з людьми, бо вже перетворююся на отих персонажів з новин, які, знаєш, усе тримали в собі.

– А я буду тупою сусідкою,– підхопила Робін, думаючи про Вай Купер,– яка думала, що ти такий милий, і ніколи не питала, нащо це ти відриваєш і прибиваєш назад мостини у вітальні.

Макс засміявся.

– І тебе винуватитимуть навіть більше за мене,– сказав він,– бо так завжди буває. Жінка, яка не розуміла... але ж справді дехто... як звали того типа з Америки, який просив жінку обов’язково дзвонити, перш ніж заходити до нього в гараж?

– Джеррі Брудос,– підказала Робін. Про Брудоса згадував автор «Демона з Райського парку». Як і Крід, Брудос одягнув жіночий одяг, коли викрадав одну зі своїх жертв.

– Слід вертатися до соціального життя,– заявив Макс, що під впливом алкоголю і доброї новини став балакучим, яким Робін його ще не бачила.– Відколи Метью пішов, я ніби в пеклі перебував. Навіть думав, що треба замкнути будинок і переїхати.

Мабуть, у Робін на обличчі відбилася легка паніка, бо Макс додав:

– Та не бійся, я нічого такого не зроблю. Але я справді мало не вмер тут. Я ж купив будинок тільки заради нього, бо він казав: «Треба вкладатися в нерухомість, з нею завжди виграєш».

Він наче хотів додати щось ще, але вирішив не говорити.

– Максе, я в тебе хочу дещо попросити,– мовила Робін,– але якщо ти будеш проти, це нічого. Мій молодший брат з дівчиною шукає, де зупинитися в Лондоні чотирнадцятого-п’ятнадцятого лютого, на вихідні. А якщо ти...

– Та ну,– відповів Макс.– Вони можуть спати отут,– сказав він, поплескавши по дивану.– Він розкладний.

– О,– мовила Робін, яка про це не знала.– Тоді чудово. Дякую тобі, Максе.

Від шампанського й гарячої ванни Робін геть осовіла, але вони ще поговорили з Максом про його серіал, а тоді Робін вибачилася і сказала, що їй справді час спати.

Накрившись ковдрою, Робін вирішила не починати новий розділ про Кріда. Якщо плануєш спати, не варто пускати собі в голову такі речі. Однак коли вона вимкнула лампу, мозок відмовився відпочивати, тож Робін потягнулася по айпод.

Вона ніколи не слухала музику в навушниках, якщо не була певна, що Макс удома. Після деяких речей людина починає дуже дбати про здатність швидко реагувати й помічати загрози завчасно. Але нині двері були замкнені на два замки (Робін перевірила, як завжди), а сусіда з собакою був неподалік, тож Робін вставила «крапельки» у вуха й запустила пісні з чотирьох альбомів Джоні Мітчелл, які купила, вирішивши, що музика краща за чергові парфуми, які їй не сподобаються.

Іноді, слухаючи Мітчелл,– а Робін останнім часом слухала її багато,– вона уявляла, як крізь музику до неї усміхається Марго Бамборо. Марго лишилася навіки двадцятидев’ятирічною: вічно боролася за себе з життям, яке виявилося значно складнішим, ніж вона уявляла, коли вирішила, що вибереться зі злиднів завдяки розуму й важкій праці.

Заграла пісня, якої Робін не чула. Слова були про закінчення роману, текст – простіший і більш прямолінійний, ніж у багатьох інших піснях Мітчелл; тут було небагацько метафор чи поезії. «Last chance lost // The hero cannot make the change // Last chance lost // The shrew will not be tamed[6]6
  Утрачено останній шанс, // Герой не здатен щось змінити, // Утрачено останній шанс, // Цю норовливу не скорити (англ.).


[Закрыть]».

Робін згадався Метью, що не зміг призвичаїтися до дружини, яка хотіла від життя чогось більшого за поступове сходження драбиною матеріального достатку й виявилася нездатною змиритися з коханкою, яка насправді значно краще пасувала до його мрій та ідеалів, ніж Робін. То це Робін – неприборкана норовлива, яка б’ється за роботу, що її всі інші вважають помилкою?

Вона лежала в темряві й слухала голос Мітчелл, більш низький і хрипкий, ніж на ранніх альбомах, і ідея, яка вже якийсь час витала на периферії думок Робін, нарешті вийшла наперед. Їй це спало на думку, коли Робін тільки прочитала листа з міністерства юстиції, яке відмовляло Страйкові в зустрічі з серійним убивцею.

Страйк прийняв рішення міністерства, і так само згодилася Робін, не бажаючи примножувати біль родичів Крідових жертв. Однак чоловік, який може позбавити Анну страждань і непевності цілого життя, досі живий. Якщо Айрін Гіксон мало не лускала від бажання виговоритися перед Страйком, як почувається Крід, який мовчить кількадесят років?

«Утрачено останній шанс, герой не здатен щось змінити...»

Робін різко сіла, витягнула навушники, увімкнула лампу й потягнулася по записник і ручку, які останнім часом завжди тримала біля ліжка.

Страйкові не слід знати про її задум. Треба взяти до уваги те, що її дії можуть зашкодити агенції. Але якщо не спробувати, вона так і буде мучитися думками про те, що можливість достукатися до Кріда таки була.