Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 43 (всего у книги 56 страниц)

І розповів Робін про прощальні есемески, і як він кинувся до таксофону, і як слухав, поки Шарлотту не знайшли на території її дорогої клініки.

– О Боже мій,– вигукнула Робін, відклавши виделку.– Коли ти дізнався, що вона жива?

– Точно знав за два дні, коли про це написали в пресі,– відповів Страйк. Він підвівся, підлив Робін віскі, потім налив ще порцію собі та знову сів.– Але я ще раніше виснував, що вона жива. Погані новини розходяться швидше, ніж добрі.

Запала довга пауза. Робін сподівалася, що Страйк скаже, як почувався, коли Шарлотта втягнула його в свій замах на самогубство, а він – очевидно – врятував їй життя, але Страйк просто їв своє каррі.

– Що ж,– промовила нарешті Робін,– знову ж таки, може, в майбутньому обговорюватимемо такі речі, поки в тебе не стався інфаркт через стрес чи ти не вбив людину, яку треба допитати?

Страйк гірко всміхнувся.

– Так. Мабуть, варто спробувати...

Знову опустилася тиша – тиша, як трохи п’яному Страйкові здалася густою, мов мед, солодкою і заспокійливою... але трохи небезпечною, якщо в неї надто зануритися. Переповнений віскі, каяттям і тим сильним почуттям, про яке завжди волів не думати, Страйк хотів щось сказати про доброту Робін і її тактовність, але всі слова здавалися незграбними, негодящими: хотілося частково відкрити їй правду, але правда небезпечна.

Як сказати: слухай, я стараюся не думати про тебе, відколи ти вперше зняла пальто в цьому офісі? Я стараюся не давати імені тому, що відчуваю до тебе, бо вже розумію, що це забагато, а я хочу спокою від того лайна, яке несе за собою кохання. Я хочу бути сам, необтяжений, вільний.

Але я не хочу, щоб ти була з іншим. Не хочу, щоб ще якийсь негідник затягнув тебе в другий шлюб. Мені подобається знати, що лишається можливість – може, колись...

От тільки все піде не так, бо все завжди іде не так, бо якби я був народжений для стабільності, я б уже одружився. А коли все піде не так, я втрачу тебе назавжди... і те, що ми вдвох побудували,– а це буквально єдине, що я маю доброго в житті, це моє покликання, моя гордість, моє найбільше досягнення,– розпадеться, бо я не знайду іншої людини, з якою буде так приємно робити справу, як приємно робити її з тобою, і все потім буде навіки потьмарене спогадами про тебе.

Якби тільки, подумав Страйк, вона могла зазирнути йому в голову й побачити, що там, вона б зрозуміла, наскільки особливе місце посідає у його думках і почуттях. Страйк гадав, що має їй це сказати, але боявся, що коли скаже – то розмова заведе їх на територію, з якої потім буде важко повернутися.

Але всередині в Страйка було більш як півпляшки чистого віскі, і з кожною секундою в ньому піднімався інший настрій. Уперше він спитав себе: а чи справді він хоче навічно лишатися в рішучій самоті?

«Джоані гадає, що ти врешті-решт збіжишся з тією твоєю напарницею. Як її, Робін?»

Усе або нічого. Або пан, або пропав. От тільки ставки в цій грі будуть такі високі, яких ще не було в його житті; значно вищі, ніж на тій студентській вечірці, коли він заговорив до Шарлотти Кемпбелл, бо хай скільки болю це спричинило потім, тоді Страйк ризикував хіба що невеликим приниженням і цікавою байкою.

Робін, яка з’їла стільки каррі, скільки взагалі могла подужати, тепер змирилася з тим, що не почує про почуття Страйка до Шарлотти. Мабуть, не варто було і сподіватися... але так кортіло знати! Чисте віскі, яке вона випила, зробило вечір м’яким і розмитим, ніби в мряці. Робін було трохи сумно. Мабуть, якби не алкоголь, вона б почувалася просто нещасною.

– Гадаю,– сказав Страйк з фаталістичною зухвалістю повітряного акробата, що стрибає у промінь софіта, а внизу тільки чорна пустка,– Ільза і з твого боку намагалася звести нас разом?

Робін у тінях у протилежному кутку кімнати відчула ніби удар електричним струмом. Щоб Страйк навіть натякнув на ідею третьої сторони підштовхнути їх до романтичних стосунків? Безпрецедентно! Хіба вони не поводилися завжди так, ніби нічого подібного нікому навіть на думку на має спасти? Хіба не вдавали, що певних небезпечних моментів ніколи не було – що вона не ходила перед ним у зеленій вечірній сукні й не обіймала його, стоячи у весільній сукні та знаючи, що і в його голові майнула думка про втечу разом?

– Так,– відповіла нарешті вона.– Я боялася... власне, мені було через це ніяково, бо я сама ніколи...

– Ні-ні,– швидко відповів Страйк.– Я б ніколи не подумав, що ти можеш...

Робін чекала, що він скаже ще щось. Раптом вона гостро усвідомила, що на поверх вище є ліжко, а підніматися туди хвилини дві. І подумала – точно як Страйк: усі мої звитяги й жертви опиняться в небезпеці, якщо я дозволю цій розмові звернути кудись не туди. Наші стосунки назавжди затьмарить ця незграбність, ця ніяковість.

Ба гірше, Робін боялася виказати себе. Почуття, в якому вона не зізнавалася ні Метью, ні матері, ні Ільзі, ні самій собі, має і далі лишатися прихованим.

– Вибач,– мовив Страйк.

Про що це він, подумала Робін. Серце шалено калатало; вона ковтнула ще віскі й тільки тоді спитала:

– Чого ти вибачаєшся? Ти ж не...

– Вона ж моя подруга.

– І моя тепер теж,– сказала Робін.– Я... думаю, вона просто не може стриматися. Бачить, що різностатеві друзі ладнають, і...

– Так,– погодився Страйк, нашорошивши вуха: то ось хто вони? Різностатеві друзі? Не бажаючи полишати тему чоловіків і жінок, він мовив: – Ти мені не розповідала, як минулося досудове врегулювання. Як це він так легко погодився, коли стільки часу тягнув?

– Сара вагітна. Вони хочуть одружитися раніше, ніж вона народить... чи, знаючи Сару, поки вона ще зможе влізти в дизайнерську сукню.

– Чорт,– тихо мовив Страйк, не знаючи, чи сильно Робін засмучена. Він не міг витлумачити її тон, не бачив її як слід: в офісі лежала густа тінь, але світло вмикати не хотілося.– А він... ти такого чекала?

– Мабуть, слід було,– відповіла Робін з усмішкою, якої не побачив Страйк, але від якої у неї заболіло розбите обличчя.– Мабуть, їй набридло, що Метью так тягне з розлученням. Коли він хотів завершити роман з нею, вона лишила в нашому ліжку свою сережку, щоб я знайшла. А тут злякалася, що він не зробить пропозиції, і забула прийняти пігулку. Це ж тільки так жінка може контролювати чоловіка? – спитала вона, на мить забувши про Шарлотту й дитину, яку та буцімто втратила.– Я тепер думаю, що вона йому повідомила про вагітність після першого скасування досудового врегулювання. Метью сказав, то вийшло випадково... може, він і не хотів тієї дитини, коли вперше про неї почув...

– А ти хочеш дітей? – спитав Страйк у Робін.

– Раніше думала, що хочу,– повагом відповіла Робін.– Коли ще гадала, що ми з Метью... ну знаєш, що ми разом назавжди.

Робін сказала це, і до неї повернулися спогади про давні мрії про сім’ю, яка ніколи не існувала, але їй здавалася дуже реальною.

Коли Метью зробив їй пропозицію, вона дуже чітко уявила себе і його з трьома дітьми (компроміс між його родиною, де дітей було двоє, і її, де їх було четверо). Дуже чітко Робін уявляла, як Метью підбадьорює сина, який учиться грати в регбі, як він сам колись; як Метью дивиться на донечку на сцені, бо та грає Марію у шкільному вертепі. Тепер Робін вразило те, наскільки стандартними були ці мрії – ніби очікування Метью стали її власними.

Сидячи в темряві зі Страйком, Робін подумала, що Метью насправді був би добрим батьком для дітей, яких очікує: іншими словами, для хлопчика, який хотів би грати в регбі, чи дівчинки, яка хоче танцювати в балетній пачці. Він би носив їхні фото в гаманці, приходив би до школи, обіймав би їх у потрібну мить, допомагав з домашнім завданням. Метью був не позбавлений доброти: він відчував докори сумління, коли вчиняв погано. Але те, що Метью вважав хорошим, було надто сильно забарвлено думкою інших людей, їхніми судженнями про прийнятне й бажане.

– А тепер я навіть не знаю,– по короткій паузі провадила Робін.– Не уявляю, як я з дітьми виконуватиму цю роботу. Думаю, я буду розриватися... а я більше ніколи не хочу розриватися. Метью завжди насаджував мені почуття провини за цю професію, хотів віднадити: і заробляю я мало, і працюю забагато, і ризикую... а я цю роботу люблю,– затято додала Робін,– і не хочу більше за це вибачатися... А ти? – спитала вона в Страйка.– Ти хочеш мати дітей?

– Ні,– відповів Страйк.

Робін засміялася.

– Що смішного?

– Я виголосила цілу промову, копирсалася тут у власній душі, а ти такий: ні.

– Я не мав би народитися, правда? – спитав Страйк з темряви.– Я – нещаслива випадковість. Не планую повторювати цю помилку.

Знову мовчанка, а тоді Робін суворо сказала:

– Ну, Страйку, не можна собі так потурати.

– Що? – Страйк так здивувався, що засміявся. Коли він пояснив те саме Шарлотті, вона зрозуміла й погодилася. Якось п’яна мати сказала юній Шарлотті, що думала зробити аборт замість її – Тому що... та Господи Боже, хіба можна дозволяти обставинам власного зачаття визначати ціле життя! Якби всі, кого зачали випадково, відмовилися б народжувати дітей...

– Стало б значно краще, правда? – щиро спитав Страйк.– Планета перенаселена. І хай там що, жодна дитина з тих, що я знаю, не надихає мене мати власних.

– Тобі подобається Джек.

– Подобається, але Джек – одна дитина на бозна-скільки. Діти Дейва Полворта... ти знаєш, хто такий Полворт?

– Твій найкращий друг,– сказала Робін.

– Полворт – мій найдавніший друг,– виправив Страйк.– А мій найкращий друг...

На якусь мить він завагався, чи скаже це, але віскі прибрало запобіжники, які він визначив для себе; чому б і не сказати?

– ...це ти.

Робін була така вражена, що їй відняло мову. Жодного разу за ці чотири роки Страйк не казав їй, що вона означає для нього, так прямо. Про симпатію треба було здогадуватися з випадкових зауважень, дрібних актів доброти, ніякового мовчання, вчинків у хвилини стресу. Тільки раз у житті Робін почувалася як нині – і несподіваним дарунком, який збудив це почуття, була заручна каблучка з сапфіром і діамантами, яку вона, ідучи від чоловіка, що подарував її, лишила в його будинку.

Робін хотіла якось віддячити, але якусь хвильку не могла нічого сказати – горло стиснулося.

– Я... це взаємно,– мовила вона, стараючись не виказувати надмірного щастя.

Страйк на дивані неясно відзначив, що на металевих сходах унизу хтось є. Іноді графічний дизайнер з нижнього поверху затримувався допізна. Але здебільшого Страйк насолоджувався тим, що Робін відповіла взаємністю на його зізнання в прихильності.

Не без допомоги віскі він згадав, як обнімав її на сходах на весіллі. Зараз вони найближче за два останні роки підійшли до тієї миті, й повітря стало густим від усього несказаного, і Страйк знову почувався так, ніби стоїть на краю і зараз кинеться в прірву. «Хай лишається як є»,– підказувало йому похмуре «я», що прагнуло самотньої квартири на горищі, свободи, спокою. «Ну ж бо»,– шепотів мерехтливий демон, якого вивільнив віскі. Як і Робін кілька хвилин тому, Страйк чітко усвідомив, що вони сидять за кілька метрів від двоспального ліжка.

Кроки зупинилися за скляними дверима офісу. Ні Страйк, ні Робін не встигли зреагувати, а двері вже відчинилися.

– Світло вирубало, чи що? – спитав Барклей і клацнув вимикачем. Якусь мить усі здивовано дивилися одне на одного, а тоді Барклей сказав:

– Ти просто довбаний геній, Р... дідько, а з обличчям що?

59

Британка войовнича...

...зустріла вельми грубим привітанням

Лукавого коханця; гість незваний

З сідла злетів, хоч і не мав бажання,

І враз розчарувавсь в новім коханні,

Відчувши вповні, що піддався спіху.

Вона ж його лишила без прощання

Журитися, бо стало не до сміху,

Як необдуманий двобій скінчився лихом.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Моргаючи від яскравого світла, Робін потягнулася по крижаний пакет.

– Страйк мені врізав. Випадково.

– Ісусе,– зронив Барклей.– Лячно уявити, що він може зробити навмисно. Як таке вийшло?

– Моє обличчя потрапило під його лікоть,– відповіла Робін.

– Гм-гм,– озвався Барклей, голодними очима дивлячись на майже спорожнілі коробки з-під індійської їжі.– А це що? Компенсація?

– Саме так,– кивнула Робін.

– Це тому ви не відповідаєте на дзвінки останні три години?

– Чорт, вибач, Семе,– сказала Робін, дістала мобільний і подивилася на екран. Відколи вона вимкнула звук в «Американському барі», мала п’ятнадцять пропущених від Барклея. Так було приємно побачити, що вона не прочитала кілька повідомлень від Морриса, одне – з картинкою.

– Який ти молодець, що сам прийшов,– відзначив трохи п’яний Страйк. Він не знав, радіти чи дратуватися через те, що Барклей перервав момент, але вирішив, що перш за все дратується.

– Жінка забрала малу до своєї мами,– сказав Барклей.– Тож я подумав – принесу благу звістку особисто.

Він поклав собі попадум і всівся на бильце дивана на тому боці від Страйка.

– Взнав я, нащо ШМ їздить до Сток-Ньюїнгтону. Все точно як Робін сказала. Готові до такого?

– Що? – спитав Страйк, дивлячись то на Барклея, то на Робін.– Коли це...

– Трохи раніше,– відповіла Робін,– перед зустріччю.

– Подзвонив у двері,– почав розповідати Барклей,– і кажу, що мені її рекомендував ШМ, чи може вона мені допомогти. Довелося поставити ногу в двері, бо хотіла зачинити просто в мене перед носом. Тоді каже: їй ШМ розповів, що його днями один шотландець з Тауерського мосту зняв. От я подумав – чого тягнути,– провадив Барклей.– Кажу, авжеж, це я. Я друг. Ми знаємо, що ви тут робите. Вам краще поговорити зі мною, якщо не хочете лишитися без клієнта. Тоді вона мене пустила.

Барклей надкусив свій коржик.

– Вибачте, з голоду вмираю. І от вона мене завела до дальньої кімнати. А там воно все.

– Що – воно все?

– Гігантський манеж, який вона зібрала з піни й МДФ,– усміхнувся Барклей.– Здоровезний килимок для зміни підгузків. Пакети з дорослими підгузками. Дитячий тальк.

Страйкові на мить відібрало мову. Робін почала сміятися, але швидко припинила, бо було боляче.

– Старий сердега ШМ кінчає, уявляючи себе немовлям. У неї тільки він і ще один клієнт, отой тип зі спортзали. Більше їй не треба, бо ШМ платить добре. Вона їх одягає. Міняє підгузки. Пудрить їм дупки...

– Та ти жартуєш,– сказав Страйк.– Не може такого бути.

– Може,– відповіла Робін, притискаючи до обличчя холодний пакет.– Називається... секунду, зараз...

Вона відкрила на телефоні перелік парафілій.

– Автонепіофілія. «Індивід відчуває збудження, уявляючи себе дитиною».

– І як ти взагалі...

– Я дивилася на літніх людей, яких на візках вивозили з дому опіки,– пояснила Робін.– Моррис сказав, що вони як діти, хтось, мабуть, і в підгузку... і в мене щось клацнуло в голові. Я бачила, як вона купує в супермаркеті тальк і соски, але ми жодного разу не бачили, щоб у тому будинку бували діти. І ще оцей жест, коли вона плескає їх по голівці, ніби то не дорослі чоловіки, а малі діти...

Страйк пригадав, як стежив за менеджером зі спортзали, і той вийшов з будинку Елінор Дін, затуляючи обличчя рукою, ніби мав у роті щось таке, що хотів приховати.

– ...і ті великі коробки з чимось дуже легким усередині,– провадила Робін.

– То памперси для дорослих,– пояснив Барклей.– Що сказати... вона нормальна жінка. Зробила мені чай. Про шантаж вона знає, але є цікавий момент: вони з ШМ не думають, що Мутний справді в курсі, що там діється в її домі.

– Як це?

– Менеджер зі спортзали бовкнув був Мутному, що знає велику рибу з його компанії. ШМ і той тип іноді разом сидять у манежі. Ніби вони разом у яс... у ясл...

Барклей почав дико реготати. Страйк приєднався. Робін притиснула пакет до обличчя і собі засміялася. Десь хвилину всі аж ревли зо сміху, уявляючи, як двоє дорослих чоловіків у підгузках сидять у своєму манежі.

– ...у яслях,– фальцетом договорив Барклей, витираючи сльози.– Хай мене покрасять, чого тільки не буває! Отже, той тюхтій ляпнув Мутному, а Мутний, знаючи, що ШМ зроду не був у спортзалі й живе на іншому кінці Лондона, почав питати – і бачить, що тип якось нервує. Тож Мутний простежив за ШМ. Побачив, як він заходить до Елінор і виходить від неї. І дійшов очевидного висновку: вона повія.

Тоді Мутний заходить до кабінету шефа, зачиняє двері, називає адресу Елінор і каже, що знає, чим він там займається. ШМ мало не обісрався, але ж він не дурний. Він здогадався, що Мутний подумав про звичайний секс, але боїться, що той почне копати. ШМ, бачте, знайшов Елінор в інтернеті, де вона в якомусь кутку даркнету рекламувала свої послуги. ШМ боїться, що Мутний піде шукати, що там насправді, коли він скаже, що йдеться не про секс... і якщо хтось дізнається, чим він там займається, ШМ одна дорога – на Тауерський міст.

– І оце вже геть не смішно,– додав Барклей уже тверезо.– Хлоп зі спортзали тільки пару місяців тому зізнався ШМ і Елінор, що це він бовкнув зайве Мутному. І мало не віку собі готовий вкоротити за те. Елінор прибрала оголошення, але інтернет нічого не забуває, тож користі з того... Найгірше те, що, за словами Елінор зі слів ШМ, Мутний – той ще жевжик. ШМ їй про нього все розповів. Виявляється, що Мутний занюхується коксом просто на роботі, а ще мацає свою секретарку, а ШМ нічого не може зробити, бо боїться. То,– закінчив Барклей,– що робитимемо, га? Скажемо правлінню, що ШМ не влазить у штани, бо в нього під ними памперс?

Страйк не усміхнувся. Він випив чимало віскі, і думати це не допомагало. Першою заговорила Робін.

– Так, ми можемо сказати все правлінню і прийняти, що тим самим зруйнуємо кілька життів... або можемо дати їм розірвати наш контракт, нічого не сказавши, і нехай Мутний далі шантажує ШМ... Або...

– Так,– похмуро мовив Страйк,– ось питання, правда? Де третій варіант, щоб і Мутного вивести на чисту воду, і ШМ не кинувся в Темзу?

– А схоже, що Елінор підтримає ШМ,– спитала Робін у Барклея,– якщо він скаже, що йдеться про адюльтер? Дружина ШМ, звісно, не зрадіє.

– Так-так, Елінор його підтримає,– кивнув Барклей.– Це в її інтересах.

– Я б дуже хотів прищикнути Мутного,– сказав Страйк.– Клієнти будуть дуже раді, якщо ми позбудемося Мутного, а компанію не протягнуть по газетах... а це станеться, якщо дізнаються, що голова правління любить тальк на дупі... Якщо секретарка піддається сексуальним домаганням,– провадив Страйк,– і бачить, як він на роботі нюхає кокс, чого не скаржиться?

– Боїться, що не повірять? – припустила Робін.– Чи боїться втратити роботу?

– А можеш,– звернувся до неї Страйк,– подзвонити Моррису? Він ще має контакти дівчини. А ти, Барклею,– додав Страйк, з третьої спроби підвівся з дивана й рушив до кабінету,– ходи сюди, треба переписати графік на наступний тиждень. Робін не може стежити за людьми, поки в неї такий вигляд, ніби щойно витримала три раунди з Тайсоном Ф’юрі.

Чоловіки зайшли до Страйкового кабінету. Робін лишилася сидіти за столом Пат, думаючи не про те, що розповів їм Барклей, а про ту хвильку до його приходу, коли вони зі Страйком сиділи в напівтемряві. Згадка про те, як Страйк сказав, що вона – його найкращий друг, подарувала відчуття неймовірної легкості – ніби якийсь тягар, про який Робін навіть не знала, зник назавжди.

Якусь мить потішившись цим відчуття, Робін дістала мобільний і подивилася повідомлення, які надіслав Моррис. У першому було одне слово – «лол» – і картинка з написом: «Поліція виявила склад підробної віагри за допомогою службових імпотентів». У другому повідомленні – питання: «Не смішно?»

– Ні,– буркнула Робін.– Не смішно.

Підвівшись, вона набрала Морриса й почала однією рукою прибирати тарілки й коробки, другою тримаючи телефон біля вуха.

– Доброго вечора,– швидко взяв слухавку Моррис.– Дзвониш сказати, що трапився службовий імпотент?

– Ти за кермом? – Робін проігнорувала дотеп.

– Пішки. Будинок для старих щойно зачинили на ніч. Я, власне, неподалік офісу, збираюся підмінити Гатчинса. Він під «Плющем», стежить за бойфрендом міс Джоне.

– Нам треба контакти секретарки Мутного,– сказала Робін.

– Що? Нащо?

– Ми дізналися, чим він шантажує Шефа, але,– вона завагалася, уявивши, скільки жартів на тему ШМ доведеться витерпіти, якщо сказати Моррису, що робить для нього Елінор Дін,– там нічого кримінального, і ніхто не постраждав. Хочемо ще раз поговорити з секретаркою Мутного. Потрібні її контакти.

– Ой, краще до неї не повертатися,– сказав Моррис.– Погана ідея.

– Чому? – спитала Робін, опускаючи порожні упаковки в смітник і стараючись не супитися, бо було боляче.

– Бо... бляха,– сказав Моррис, який зазвичай не лаявся в розмовах з Робін.– Це ж ти сказала, що не треба її чіпати.

За спиною Робін у кабінеті Барклей засміявся у відповідь на щось, що сказав Страйк. Втретє за вечір Робін відчула біду.

– Соле,– мовила вона,– ти що – з нею зустрічаєшся?

Він відповів не одразу. Робін зібрала тарілки зі столу й віднесла у раковину, чекаючи на його відповідь.

– Та ні, звісно, ні,– відповів він і спробував засміятися.– Я просто думаю, що це погана ідея. Ти сама раніше казала: їй є що втрачати...

– Але цього разу ми не будемо просити її підставити Мутного...

– Мені треба про це подумати,– заявив Моррис.

Робін понесла до раковини ножі й виделки.

– Соле, це не предмет для обговорення. Нам потрібні її контакти.

– Не знаю, чи вони в мене лишилися,– відповів Моррис, і Робін зрозуміла, що він бреше.– А де зараз Страйк?

– На Денмарк-стріт,– відповіла Робін. Не бажаючи слухати жарти про себе й Страйка в темному офісі, вона спеціально не сказала, що теж там.

– Гаразд, наберу його,– мовив Моррис і, не даючи Робін слова сказати, обірвав дзвінок.

Випите віскі й досі діяло як анестезія. Робін знала, що навіть якби була зовсім твереза, то тільки дужче розсердилася б на новий випадок, коли Моррис поставився до неї не як до партнера у фірмі, а як до Страйкової секретарки.

Увімкнувши воду в тісному кухонному кутку, вона почала мити тарілки й виделки. Соус від каррі стікав у отвір раковини, а думки Робін знову повернулися до тої хвильки перед приходом Барклея, коли вони зі Страйком сиділи в напівтемряві.

Внизу по Чаринг-Кросс-роуд проїхала машина, з якої лунала пісня Рити Ори «І will never let you down» – «Я ніколи тебе не підведу». Робін почала тихенько підспівувати:

Tell me baby what we gonna do I’ll make it easy, got a lot to lose [12]12
  Любий, скажи, що я маю зробити, // Я постараюсь, нам є що втрачати (англ.)


[Закрыть] ...

Робін заткала отвір пробкою і почала наповнювати раковину, видушила на посуд трохи мила. Наспівуючи, вона кинула погляд на горілку, яку купив Страйк, але ні він, ні вона не пили. Згадалася горілка, яку Оукден украв на барбекю в Марго...

You’ve been tired of watching me Forgot to have a good time [13]13
  Ти так втомився на мене дивитися, // Ти й забув, як воно – веселитися (англ.).


[Закрыть] ...

...і заявив, що не підливав її у пунш. Але Глорії стало зле... І щойно Робін набрала повітря в легені й хотіла гукнути до Страйка, що має нову ідею, дві руки зімкнулися на її талії.

Двічі за життя Робін чоловіки нападали на неї ззаду; без жодної думки вона одночасно сильно наступила підбором на ногу чоловікові в себе за спиною, потилицею вдарила його в обличчя, схопила ніж – і розвернулася. Руки зникли з її талії.

– ДІДЬКО! – закричав Моррис.

Робін за шумом води та власним співом не чула, як він піднявся сходами. Моррис зігнувся, тримаючись руками за обличчя.

– ДІДЬКО! – знову крикнув він і прибрав руки. Стало видно, що з носа в нього цебенить кров. Він покульгав назад – на черевику виднівся слід від підбора Робін – і упав на диван.

– Що тут діється? – спитав Страйк. Віг вибіг з кабінету й перевів погляд з Морриса на дивані на Робін, яка досі стискала ніж. Робін закрутила крани, важко дихаючи.

– Він мене схопив,– сказала вона. З-за спини Страйка вийшов Барклей.– Я не чула, як він зайшов.

– То... був... жарт... дідько! – сказав Моррис, дивлячись на кров у себе на руках.– Я просто хотів тебе налякати... бляха-муха...

Але адреналін і віскі раптом розбудили в Робін такий гнів, якого вона не відчувала з того вечора, коли покинула Метью. В голові паморочилося. Вона посунула на Морриса.

– Ти б підкрався до Страйка, хапав би його за талію? Ти лізеш обнімати Барклея? Ти їм надсилаєш фотки свого члена?

Запала мовчанка.

– Ах ти ж сучка,– сказав Моррис, притискаючи долоню до носа.– Ти ж обіцяла не...

– Що-що він зробив? – спитав Страйк.

– Надіслав мені фото свого прутня,– різко відповіла Робін і знову насіла на Морриса.– Я тобі не шістнадцятирічна етажерка, яка боїться сказати «годі». Не хочу, щоб ти мене торкався, зрозумів? Не смій до мене лізти з поцілунками...

– Він тобі надіслав...– почав Страйк.

– Я тобі не казала, бо ти й так був у стресі,– сказала Робін.– Джоан помирала, ти мотався між Корнволлом і Лондоном, я не хотіла тебе обтяжувати... але з мене годі. Я з ним не хочу більше працювати. Нехай забирається.

– Та Господи Боже,– знову почав Моррис, витираючи ніс,– я просто пожартував...

– Друже, навчися вже розуміти ситуацію,– порадив Барклей, який стояв під стіною, склавши руки на грудях, і дуже тішився.

– Не можна мене отак вигнати через...

– Ти – підрядник,– сказав Страйк.– Ми просто не поновимо твій контракт, та й по тому. Твоя угода про нерозголошення залишиться в силі. Одне слово про те, що ти дізнався, поки тут працював, і я зроблю так, що на жодну детективну роботу тебе більше не візьмуть. А тепер забирайся геть з офісу.

Моррис підвівся. Очі в нього було дикі, з ніздрі крапала кров.

– Зрозуміло. Хочеш, щоб лишилася вона, бо в тебе на неї стоїть, зрозуміло.

Страйк зробив крок уперед; Моррис позадкував і мало не впав на диван, перечепившись.

– Зрозуміло,– повторив він.

Він розвернувся і вийшов з офісу, ляснувши по собі скляними дверима. Поки двері вібрували, а кроки Морриса дзвеніли по металевих сходах, Барклей відштовхнувся від стіни, забрав у Робін ніж, який вона так і тримала, і кинув його в раковину до решти брудного посуду.

– Мені цей пришелепок ніколи не подобався,– заявив він.

Страйк і Робін перезирнулися, тоді глянули на витертий ковролін, де лишилося кілька крапель Моррисової крові.

– Ну ось,– сказав Страйк, плеснувши в долоні.– Як вам ідея: хто перший зламає носа Барклею, той сьогодні переміг?