Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 35 (всего у книги 56 страниц)

Насупивши брови, Страйк спитав:

– Ми досі вважаємо, що Рак – це Дженіс, так?

– Зі справою пов’язані два Раки – Дженіс і Синтія, і Дженіс ніби лягає сюди краще,– відповіла Робін.– Уявімо, що Марго вирішила діяти на основі підозри, що мати Сатчвелла вбила його сестру. Якщо вона дзвонила Олів з кабінету, Дженіс могла це чути, так? А якщо Дженіс узагалі знала Сатчвеллів чи була пов’язана з ними ще якось... ми поки що цього не дізналися... можливо, вона не схотіла нічого казати поліції, щоб підозра не впала на Олів.

– Але нащо Марго стільки років чекала, перш ніж розвіяти чи підтвердити свої підзори щодо сну про подушку? – спитав Страйк і сам відповів, перш ніж це зробила Робін: – Справді, люди іноді багато років збираються на думці. Чи на силі.

Він повернув Робін ксерокопії.

– Якщо за пасажем про Скорпіона стоїть ця історія, то Сатчвелл – головний підозрюваний.

– Я так і не знаю його адреси в Греції,– винувато промовила Робін.

– Ми його знайдемо через другу сестру, якщо буде треба.

Страйк ковтнув кави, а тоді несамохіть спитав:

– А про астероїди що ти там казала?

Робін погортала записник і показала Страйкові сторінку, яку вивчала в Лемінгтон-Спа – «рогату сторінку», як вона її подумки називала.

– Розслідуючи справу далі, Талбот, вочевидь, узагалі відмовився від стандартної астрології. Гадаю, Шмідт його так заплутав, що працювати з нею вже не виходило, тож Талбот почав вигадувати власну систему. Він вирахував положення астероїдів у вечір, коли зникла Марго. Ось, дивися...

Робін показала на символ

– Цей символ позначає астероїд Афіна Паллада – пам’ятаєш той потворний годинник в будинку в Фіппсів? – а Талбот ним позначає Марго. Астероїд Афіна Паллада був у Десятому домі зодіаку в той вечір, коли зникла Марго, а управляє Десятим домом Козеріг. Також Десятий дім – дім бізнесу, вищих класів і верхніх поверхів.

– Ти думаєш, Марго досі десь у когось на горищі?

Робін усміхнулася, але знову не відступила.

– А тепер дивися... – вона нахилила нотатник до Страйка.– Якщо вважати, що всі астероїди позначають людей, то ось маємо Цереру, Юнону й Весту. Думаю, знаком Вести, яка дбає про домашнє вогнище, Талбот позначає Синтію. Веста – в Сьомому домі, домі шлюбу. Талбот пише «ЗБІГАЄТЬСЯ» – тобто, думаю, йдеться про перебування Синтії у шлюбному домі Марго, у Брум-Гаузі.

Робін провадила:

– Я думаю, що Церера, яка дбає і захищає,– це в Талбота Дженіс. Вона в Дванадцятому домі разом з Юноною, яка пов’язується з «дружинами і невірністю», тож ідеться, можливо, про Джоанну Гаммонд, заміжню подругу Датвейта...

– А Дванадцятий дім у нас що означає?

– Вороги, таємниці, печалі, небуття.

Страйк дивився на Робін, звівши брови. Він терпів це, бо день був сонячний, а товариство Робін – приємне, але така терпимість до астрології починала його дратувати.

– Крім того, це дім Риб,– провадила Робін,– а Риби – знак Датвейта, тож...

– Ти хочеш сказати, що коли Марго викрали, Дженіс і Джоанна Гаммонд обидві були в квартирі Датвейта, чи що?

– Ні, але...

– Бо це навряд чи, оскільки Джоанна Гаммонд, знаєш, померла за багато тижнів до зникнення Марго. Чи ти думаєш, що Датвейта переслідував її привид?

– Гаразд, я погоджуюся, це нічого не значить,– відповіла Робін, засміявшись, проте стояла на своєму.– Але Талбот тут ще дещо пише: «Церера заперечує контакт з Юноною. Невже Цетус має рацію?»

Вона показала на символ Кита, який означав Айрін.

– Важко уявити, щоб Айрін мала рацію хоч у чомусь,– буркнув Страйк. Він підтягнув нотатник до себе, щоб краще роздивитися дрібний почерк одержимого Талбота, тоді відсунув шкіряну книжку й нетерпляче знизав плечами.– Слухай, цією фігнею дуже легко захопитися. Коли я читав ці нотатки, то теж здавалося, що я вловлюю логіку, але ж Талбот був хворий. Тут усе веде у нікуди.

– Мене зацікавила оця фраза про рацію Цетуса, бо ж Талбот від самого початку не довіряв Айрін, правда? Аж тут раптом починає думати, чи не має вона рації щодо... щодо чогось, пов’язаного з ворогами, таємницями, печалями й небуттям...

– Якщо ми колись дізнаємося, що сталося з Марго Бамборо,– сказав Страйк,– то я закладаюся на сто фунтів – ти так само зможеш довести, що Талбот водночас абсолютно правий і все це взяв зі стелі. Символи завжди можна натягнути на факти. У моєї мами були подруга, яка вгадувала чужі знаки зодіаку, так вона жодного разу не помилилася.

– Жодного разу?

– Жодного,– кивнув Страйк.– Бо навіть коли знак був інший, вона все одно все вгадувала. Виходило, що в людини в тому знаку купа різних планет, або, не знаю, під тим знаком народилася акушерка, яка приймала в неї пологи. Чи її собака.

– Гаразд,– примирливо сказала Робін. Урешті-решт, вона чекала на скепсис із боку Страйка. Вона сховала шкіряний нотатник і «Астрологію 14» назад у сумку.– Я розумію, що воно все дурня, я просто...

– Якщо хочеш знову навідатися до Айрін Гіксон, уперед. Скажеш їй, що, на думку Талбота, вона глибоко зрозуміла суть чогось, пов’язаного з астероїдами і... не знаю... сиром...

– Дванадцятий дім не управляє сиром,– відповіла Робін удавано строгим тоном.

– А котрий тоді відповідає за набіл?

– Ой, та пішов ти,– відмахнулася вона, несамохіть засміявшись.

У кишені в Робін завібрував мобільний, і вона його витягнула. Прийшло повідомлення.

Добридень, Робін, я можу поговорити зараз, якщо хочете. Погодилася вийти на пізнішу зміну й зараз не потрібна на роботі. Якщо ні, то буду вільна після восьмої. Аманда

– Аманда Байт,– сказала Робін до Страйка.– Хоче говорити зараз же.

– Мені підходить,– сказав Страйк, зрадівши нагоді повернутися на твердий ґрунт. Бреше Аманда Байт чи ні, але говоритиме вона про реальну жінку в реальному вікні.

Робін натиснула номер Аманди, перемкнула телефон на гучний зв’язок і поклала його на столик між собою і Страйком.

– Добридень,– відповів упевнений жіночий голос із легким акцентом Північного Лондона.– Це Робін?

– Так,– відповіла Робін,– і зі мною Корморан.

– Доброго ранку,– привітався Страйк.

– О, це ви? – відверто зраділа Аманда.– Дуже приємно! Я оце спілкувалася з вашою помічницею.

– Насправді вона моя партнерка,– виправив Страйк.

– Правда? В діловому сенсі чи в іншому? – поцікавилася Аманда.

– В діловому,– відповів Страйк, не дивлячись на Робін.– Я так розумію, що Робін розмовляла з вами про те, що ви бачили у вечір, коли зникла Марго Бамборо?

– Саме так,– підтвердила Аманда.

– Ви не проти, якщо ми запишемо цю розмову?

– Гадаю, що не проти,– відповіла Аманда.– Я хочу вчинити шляхетно, хоча, не брехатиму, це стрес після минулого разу. Журналісти, двоє детективів, а мені було всього чотирнадцять.. Але я завжди була упертою дівчинкою і стояла на своєму...

Й Аманда розповіла історію, яку Страйк і Робін уже знали: про дощ і ображену шкільну подругу, про вікно верхнього поверху та про жінку, в якій Аманда впізнала Марго, побачивши її фото в газеті. Страйк поставив кілька питань, але зрозумів, що Амандину історію не змінить ніщо. Важко було сказати, чи справді вона вірить, що бачила Марго Бамборо в той вечір, але відмовлятися від зв’язку з сорокарічною таємницею Аманда не збиралася.

– ...гадаю, мене так і переслідує думка про те, що я нічого не зробила, але ж мені було лише чотирнадцять, і тільки значно пізніше мене вразила ця думка – що я могла її врятувати,– закінчила вона.

– Що ж,– промовила Робін, якій Страйк сигналізував, що вже почув усе, що хотів,– дякую, що поговорили з нами, Амандо. Я справді...

– Не кладіть слухавку, є ще дещо,– сказала Аманда.– Тільки послухайте. Це неймовірний збіг, і, думаю, навіть поліція про це не в курсі, бо обидві вже померли.

– Хто помер? – спитала Робін, а Страйк закурив.

– О,– почала Аманда,– ну хіба не дивина? Моя нинішня робота, так там є одна дівчина, а в неї двоюрідна бабуся...

Страйк закотив очі.

– ...була в притулку вгадайте з ким?

– Не уявляю,– ввічливо сказала Робін.

– З Вайолет Купер! – заявила Аманда.– Ви, мабуть, навіть не...

– Це домовласниця Денніса Кріда,– сказала Робін.

– Саме так! – зраділа Аманда, вирішивши, що Робін оцінила важливість цієї історії.– От скажіть, хіба не дивно, що я тоді бачила Марго у вікні, а тепер, коли минуло стільки років, я працюю з людиною, у якої родичка була знайома з Вай Купер? Але вона на той час уже називалася іншим іменем, бо люди її ненавиділи.

– Оце так збіг,– погодилася Робін, старанно не дивлячись на Страйка.– Що ж, дякую...

– Та це не все! – засміялася Аманда.– Ні, далі ще краще! Двоюрідна бабуся тієї дівчини сказала, що вона писала Кріду й питала, чи це він убив Марго Бамборо.

Аманда зробила паузу, явно чекаючи на відповідь, і Робін, яка вже читала про це в «Демоні з Райського парку», сказала:

– Ого.

– О так! – відповіла Аманда.– І судячи з усього, Вай сказала... на смертному ложі, щоб ви розуміли, тобто вона казала правду, бо хто в таку мить брехатиме? Вай сказала, що отримала від нього листа у відповідь, і він зізнався, що таки вбив Марго.

– Справді? – спитала Робін.– Але я думала, що в листі...

– Ні, це ж з перших вуст від Вайолет,– заявила Аманда, а Страйк знову закотив очі,– а вона сказала, що він точно відповів, саме їй. Він сказав це так, щоб тільки вона зрозуміла, і вона точно зрозуміла, що він мав на увазі. Просто божевілля, правда? Я бачу Марго у вікні, а потім минає стільки років і...

– Неймовірно,– погодилася Робін.– Що ж, дуже вам дякую, що приділили нам увагу, Амандо, це було справді... гм...

Робін знадобилося кілька хвилин і багато нещирих слів подяки Аманді, щоб її здихатися.

– Що скажеш? – спитала Робін у Страйка, коли нарешті змогла покласти слухавку.

Той показав пальцем на небо.

– Що? – Робін звела очі на блакить.

– Якщо придивитися як слід,– сказав Страйк,– то можна побачити, як астероїд проходить через Дім лайна собачого.

50

Та де ж це я,– питається вона,—

Серед живих чи вже серед мерців?

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Протягом наступних кількох днів Страйка поглинули інші справи агенції, не пов’язані з Бамборо. Його перша спроба застати медсестру Дженіс Бітті вдома виявилася безуспішною. Він стукав у двері, але ніхто не відчинив, і з Найтинґейл-Ґрову, непримітної вулиці, що тягнулася вздовж колій Південно-східної залізниці, Страйк пішов ні з чим.

Другу спробу він зробив наступної середи. Був вітряний день, що всякчас загрожував зливою. Страйк підійшов до будинку Дженіс із боку станції «Гізер-Ґрін», простуючи тротуаром, який від колій відділяли поруччя і живопліт. Страйк ішов, курив і думав про Робін, бо вона щойно відхилила його пропозицію піти до Дженіс разом: мала «інші справи», але які саме – не сказала. Страйкові здалося, що Робін відповідала якось сторожко, навіть агресивно – хоча зазвичай неможливість узяти участь у розмові зі свідком викликала в неї тільки розчарування.

Відколи Робін пішла від Метью, спілкування стало простішим і відкритішим; Страйк до цього звик, тож ця відмова плюс тон і відсутність пояснень його зацікавили. Звісно, є речі, про які вона, природно, не захоче йому казати – скажімо, що йде до гінеколога,– але тут би він принаймні чекав, що вона скаже: «Мені призначено в лікаря».

Небо потемнішало, коли Страйк підійшов до будинку Дженіс – значно меншого, ніж оселя Айрін Гіксон. Будинок стояв у ряду блочних будинків. Вікна були запнуті тюлем, вхідні двері – темно-червоного кольору. Страйк почав переходити вулицю і негайно відзначив, що у вітальні горить світло. Зрозумівши, що здобич на місці, він успішно викинув з голови думки про свою партнерку, пришвидшив кроки й рішуче постукав у двері. Чекаючи, він чув крізь вікно звуки телевізора на високій гучності. Страйк уже думав постукати ще раз – раптом Дженіс не почула,– коли двері відчинилися.

На відміну від першої зустрічі, цього разу медсестра (вона була в окулярах у сталевій оправі) була відверто неприємно вражена, побачивши Страйка. З-за її спини долинали голоси двох американок з невидимого телевізора: «То ти любиш стрази?» – «Обожнюю стрази!»

– Даруйте, я шо, проґавила дзвінок?

– Вибачте, що без попередження,– нещиро озвався Страйк,– але я тут опинився поблизу. Зможете приділити мені кілька хвилин уваги?

Дженіс озирнулася через плече. З телевізора почувся манірний чоловічий голос: «Сукня, яка так сподобалася Келлі,– це унікальний подіумний зразок...»

Явно незадоволена, Дженіс обернулася до Страйка.

– Ну гаразд,– сказала вона,– ті’ки в мене неприбрано... а ви, будь ласка, гарненько витріть ноги, бо тут один уже був прийшов без попередження, наніс собачого гівна... І двері зачиніть.

Страйк переступив поріг, а Дженіс зникла у вітальні. Страйк подумав, що вона вимкне телевізор, але ні. Поки він витирав ноги об килимок, чоловічий голос промовив: «Унікальна подіумна сукня може бути недоступна, тож Ренді пошукає...» Повагавшись якусь мить, Страйк вирішив, що Дженіс чекає, що він просто зайде, і зайшов до маленької вітальні.

Дитиною Страйк багато жив з матір’ю у сквотах, тож уявлення про «неприбраність» у нього були не такі, як у Дженіс. Кімната була захаращена, на всіх поверхнях щось розміщувалося, але з ознак власне неприбраності були хіба що газета на кріслі, зім’ятий целофан біля розкритої коробки фініків на столику, та ще фен для волосся, який валявся на підлозі біля дивана – Дженіс саме вимикала його з розетки.

– «...Антонелла обирає максимально подібний варіант, прикрашену стразами сукню за п’ятнадцять тисяч доларів...»

– Перед отим дзеркалом зручно сушити волосся,– мовила Дженіс, розгинаючись. Вона була червона і трохи сердита, ніби Страйк примусив її щось пояснювати.– А ви б, знаєте, краще попередили,– додала вона з виглядом настільки суворим, наскільки могла подужати така усміхнена від природи жінка.– А то як грім з ясного неба.

До Страйка зненацька прийшов болісний спогад про Джоан, яка завжди губилася, якщо приходили гості, а в неї пилосос чи прасувальна дошка на видному місці.

– Вибачте. Як я вже казав, я тут проходив неподалік...

– «Але Келлі, яка міряє сукню номер один, не може викинути з голови сукні своєї мрії...» – голосно промовив оповідач, і Страйк та Дженіс одночасно глянули на телевізор. На екрані молода жінка натягувала на себе вузьке напівпрозоре вбрання, розшите сріблястими стразами.

– «Вберися до весілля»,– пояснила Дженіс, одягнена в ті ж самі джинси й темно-синій светр, що й на першій зустрічі.– Не можу собі відмовити в цьому задоволенні... Будете чай?

– Тільки якщо це для вас не клопіт,– сказав Страйк.

– Та куди в житті без клопоту, га? – вперше усміхнулася Дженіс.– Але я саме хотіла собі зробити, як буде реклама, то й ви випийте.

– Якщо так, то буду дуже вдячний,– сказав Страйк.

– «Якщо не знайду тієї сукні,– заявив манірний консультант з тонкими вищипаними, ніби мальованими бровами, знервовано перебираючи ряди білих суконь на плічках,– це буде просто...»

Екран почорнів. Дженіс пультом вимкнула телевізор.

– Фініків хочете? – спитала вона в Страйка та простягнула йому коробку.

– Ні, дякую,– озвався він.

– Навезла з Дубая цілий ящик,– сказала Дженіс.– Думала на подарунки, а тепер сама жеру й не можу зупинитися. Ви сідайте, а я зара’ вернуся.

Страйкові здалося, що вона знову глянула на його ноги, коли виходила з кімнати з феном в одній руці й фініками в другій. Він сів у крісло, яке зарипіло під його вагою.

Інтер’єр маленької вітальні гнітив. На червоний ковролін з шарлатним візерунком поклали дешевий турецький килим кармазинового кольору. На червоних стінах висіли картини з засушених квітів і старі фото в дерев’яних рамках – чорно-білі й кольорові, вицвілі. Сервант напхано дешевими скляними фігурками. Найбільша скляна скульптурка – карета Попелюшки, запряжена шістьма скляними конями,– гордовито прикрашала собою полицю над електричним коминком. Вочевидь, під практичним одягом Дженіс ховалося романтичне серце.

Вона повернулася за кілька хвилин, несучи тацю з плетеними ручками, на якій було дві чашки чаю, вже з молоком, і таріль шоколадного печива. Акт приготування чаю, вочевидь, поліпшив гумор Дженіс і її ставлення до гостя.

– То мій Ларрі,– пояснила вона, перехопивши погляд Страйка, спрямований на подвійну фоторамку на маленькому столику біля крісла. На одній половині була світлина товстуна з сонними очима й зубами курця. На другій половині – фото білявої жінки, огрядної, але привабливої.

– А. А це...

– Моя менша сестра Клер. Померла в дев’яносто сьомому, рак підшлункової. Пізно діагностували.

– О, співчуваю,– сказав Страйк.

– Ой так,– глибоко зітхнула Дженіс.– Обох втратила майже водночас. Правду кажучи,– додала вона, сідаючи на диван (коліна гучно хруснули),– я оце вернулася сюди після Дубая, зайшла й подумала собі, шо треба виставить нові фотографії. Так сумно стало – самі мерці... Я у відпустці наробила гарних фото з Кевом і онуками, але ще не роздрукувала. Мені сусідський хлопчина друкує. Старим світлинам з Кевом і малими вже два роки, не те... Я дала хлопцю цю, як її, дошку пам’яті чи що...

– Карту пам’яті? – підказав Страйк.

– Та оцю. Сусідські діти з мене сміялися. Але шоб ви знали, Айрін ще гірша, вона батарейку замінити не може. То,– спитала Дженіс,– нашо ви хотіли зі мною поговорити ше раз?

Страйк не хотів наразитися на миттєву відмову й планував поставити питання про Сатчвелла останніми. Він дістав записник, розгорнув і почав:

– Після нашої попередньої зустрічі з’ясувалися деякі речі. Про першу з них я питав доктора Ґупту, але він не зміг допомогти, тож я подумав, може, ви зможете. Ви не знали чоловіка на ім’я Пікколо Риччі, якого іноді називали «Гнійним»?

– Бандит отой старий, га? – спитала Дженіс.– Жив був такий у Клеркенвеллі, але я з ним не була знайома. А нашо... а, то вам Айрін розповіла історію про фундамент, чи шо?

– Про що? – перепитав Страйк.

– Та то дурниця. Ходила чутка, ну, коли на початку сімдесятих Клеркенвелл весь перебудовували, шо найшли у фундаменті старого будинку замуроване в бетон тіло. І ото казали, шо буцімто це бандити з Маленької Італії таке робили в сорокові. Але Едді – ну, чоловік Айрін, вони тоді ше не одружилися, він будівельник... вони тоді й познайомилися в пабі, бо їхня фірма проводила там роботи... так Едді сказав, шо то байка, та й годі. Я сама в те й не вірила, а от Айрін, я так думаю, трохи й вірила,– додала Дженіс, вмочуючи печиво в чай.

– А як це пов’язано з Марго? – спитав Страйк.

– Ну, як Марго зникла, то казали, мо’, її поклали десь у відкритий фундамент і залили бетоном. У сімдесят четвертому році там ше багато будували.

– І люди казали, що її убив Риччі? – спитав Страйк.

– Ой ні! – зі здивованим смішком відповіла Дженіс.– Де Гнійний Риччі, а де Марго, ви шо? Просто ходила така чутка, от люди й вигадали про тіло в бетоні. Люди такі дурні бувають! Мій Ларрі мені казав... він теж був будівельник, шоб ви знали... казав, шо будівельники от точно помітили б свіжий бетон, коли вранці прийшли на майданчик.

– Ви знали, що Риччі приходив до клініки Святого Івана на святкування Різдва?

– Шо-шо? – з повним ротом печива перепитала Дженіс.

– Він і ще кілька чоловіків прийшли під кінець вечірки, наче для того, щоб забрати Глорію додому.

– Вони... шо?! – щиро здивувалася Дженіс.– Гнійній Риччі й Глорія? Та ви шо. Це тому шо... так, послухайте, не треба слухати Айрін, коли мова про Глорію. Айрін... вона не знає міри. Глорію вона ніколи не любила. Іноді таке плете... Я не чула, шоб у родини Глорії були якісь кримінальні кінці. Айрін «Хрещеного батька» передивилася,– додала Дженіс.– Ми перший фільм були дивилися в кіно разом, а тоді я ше сама двічі на нього ходила. Там Джеймс Каан,– зітхнула вона.– Мій чоловік мрії.

– Риччі абсолютно точно був на вечірці,– сказав Страйк.– Наскільки мені відомо, він прийшов аж під кінець.

– А, то я тоді вже пішла. Треба було додому до Кева. І шо, він ше живий, той Риччі?

– Так,– відповів Страйк.

– Мабуть, уже зовсім старий?

– Старий,– підтвердив Страйк.

– Але дивина. І шо Риччі тільки забув у клініці?

– Сподіваюся дізнатися,– відповів Страйк і перегорнув сторінку записника.– Також я хотів би поставити вам питання про Джозефа Бреннера. Пам’ятаєте родину, чиє прізвище ви помилково запам’ятали як «Аплторп»? Власне, я знайшов...

– Не може бути! – щиро вразилася Дженіс.– То яке в них прізвище насправді?

– Аторни.

– Аторни! – з полегшенням видихнула Дженіс.– Я так і знала, шо не Аплторпи. Кілька днів воно мені потім не давало спокою... Як вони там? Синдром ламкої Х-хромосоми в них, га? їх не забрали до притулку чи все ж...

– Досі живуть у своїй квартирі,– запевнив Страйк,– і наче непогано їм ведеться.

– Їх там хоч підтримує хтось?

– Про них дбає соцпрацівниця, і здається, що вона цілком на їхньому боці. І це підводить мене до наступного питання. За словами сопрацівниці, після смерті Ґіерма Дебора розповіла...– Страйк завагався.– Власне, зі слів сорцпрацівниці виходить, що Ґіерм проституював Дебору.

– Шо-шо він робив? – перепитала Дженіс. Усмішка злетіла з її обличчя.

– Дуже неприємно про таке думати, я розумію,– без емоцій відповів Страйк.– Коли я з нею розмовляв, Дебора згадала, що доктор Бреннер приходив до них додому. Вона сказала, що він велів... гм... велів їй зняти труси...

– Ні! – з інстинктивною відразою вигукнула Дженіс.– Ні, не може... це неправильно! Якби треба було їй оглянути інтимні місця, то це так не робиться. Це могло бути тільки в клініці.

– Але ж ви казали, що вона страждає на агорафобію?

– Ну, так, але...

– Самайн, її син, назвав доктора Бреннера «брудним стариганем».

– Е... але... ні, це... це точно був медичний огляд... мабуть, після того, як вона народила. Але його мала би проводити я, медсестра... ой, як ви мене засмутили,– збентежилася Дженіс.– Оце собі думаєш, шо все на цьому світі чула, але... ні, ви мене справді засмутили. Я просто в них одного разу була, оглядала малого, а вона мені й словом не обмовилася... але чого дивуватися, тато ж там був поруч, плів мені про свої відьмацькі чари. Бідолашна, мабуть, так боялася... ох, ви мене дуже засмутили.

– Мені дуже прикро,– мовив Страйк,– але мушу спитати: ви колись чули, щоб Бреннер відвідував повій? Чи ходили про нього такі чутки в Клеркенвеллі?

– Не було такого,– відповіла Дженіс.– Якби я таке почула, то комусь сказала б. То в нашій діяльності просто неетично. Всі жінки в районі були приписані до нашої клініки. Така жінка виявилася б пацієнткою.

– Згідно з нотатками Талбота,– провадив Страйк,– якась особа заявила, що Бреннера у вечір, коли зникла Марго, бачили в Майкл-Кліфф-Гаузі. Але зі слів Бреннера, він одразу пішов з роботи додому.

– Майкл-Кліфф-Гауз... це ота «свічка» на Скіннер-стріт, чи шо? – озвалася Дженіс.– У нас там були пацієнти, але то й усе...– їй наче стало гидко.– Ой, бідна Аторнова жінка... а я його ще захищала ото, він же таке бачив на війні. Всього два тижні тому син Дороті сидів точно там, де сидите ви...

– У вас був Карл Оукден? – різко спитав Страйк.

– Був,– кивнула Дженіс,– і хоч би ноги витер. Натоптав мені тут собачим гівном.

– Чого він хотів? – спитав Страйк.

– Та прикинувся, шо зайшов спитать, як справи,– відповіла Дженіс.– Можна було б подумати, шо стільки років минуло, я його не впізнаю... але він не сильно змінився, правду кажучи. Коротше кажучи, він сидів у тому самому кріслі, шо тепер ви, і патякав усяке про давні добрі часи і про те, як тепло його мама про мене згадувала... ха! Шоб Дороті Оукден про мене добре слово сказала? Та Дороті нас з Айрін за хльорок мала, бо, бачте, спідниці короткі, удвох ходимо до пабу...

Дженіс кинула на Страйка уважний погляд.

– Карл про вас згадував. Питав, чи я з вами вже знайома. Він, знаєте, написав книжку про Марго, але в книгарні її так і не завезли, то він з того досі злиться. Вже мені все розповів. Думає написати нову книжку, і цього разу зацікавився вами. Славетний детектив розслідує справу... або терпить поразку. Карлові і те, і те згодиться.

– А що такого він говорив про Бреннера? – спитав Страйк, вирішивши подумати про наслідки втручання в справу самопроголошеного біографа потім.

– Сказав, що Бреннер був садистом, а я ж тут заступалася за доктора Бреннера... але ви мені тепер отаке сказали про Дебору Аторн...

– Оукден назвав Бреннера садистом? Сильна заява.

– От я собі те саме подумала. Карл його ніколи не любив, сказав, шо доктор Бреннер часто приходив до Дороті... я про це не знала... обідав з ними в неділю і все таке. Я собі думала, вони просто колеги. Знаєте, я так думаю, шо доктор Бреннер просто Карла насварив. То була не дитина, а лихо, я про Карла, а виріс бачте який злопам’ятний.

– Якщо Оукден знову до вас прийде,– сказав Страйк,– раджу його не пускати. Він, знаєте, сидів. Видурював гроші у...– він мало не сказав «старих»,– у самотніх жінок.

– О! – вражено вигукнула Дженіс.– Ти ба! Треба попередити Айрін. Він казав, шо далі до неї піде.

– І що, він цікавився переважно Бреннером, коли приходив?

– Та ні,– відповіла Дженіс.– Цікавився він, власне, вами, але так, про Бреннера ми говорили найбільше.

– Місіс Бітті, а у вас ще є некролог Бреннера, про який ви казали? Ви наче згадували, що вирішили його зберегти.

– А,– мовила Дженіс, кинувши погляд на нижню шухляду серванта,– так... Карл теж хтів на нього подивитися, коли взнав, шо він у мене є...

Вона підвелася з дивана й пішла до серванта. Опустилася навколішки, тримаючись за коминкову полицю, висунула шухляду й заходилася шукати.

– Трошки бардак у мене в цих вирізках. Айрін думає, шо я з глузду з’їхала з цими газетами,– сказала Дженіс, копирсаючись у паперах.– Вона сама зроду не цікавилася новинами чи політикою, а от я завжди все цікаве вирізаю: знаєте, якісь замітки про медицину, а ше, не брехатимуу, люблю історії з життя королівської родини...

Вона потягнула за край картонної папки.

– ...Айрін хай собі думає шо хоче, а я не бачу, шо тут поганого... вирізати й зберегти... історію...

Папку нарешті вдалося витягнути.

– ...з життя,– закінчила Дженіс і навколішках підібралася до журнального столика.– І шо тут хворобливого? Наче фото зберегти, нема різниці.

Вона розгорнула папку й почала перебирати вирізки. Деякі пожовкли від старості.

– Бачите? Для Айрін вирізала,– сказала Дженіс, показуючи статтю про базилік священний.– Допомагає при проблемах травлення, я була подумала, хай Едді для неї висадить у садку. Вона приймає стільки таблеток для травлення, шо шкоди більше, ніж користі, але Айрін з тих, хто в медицину без пігулок не вірить...

Дженіс зітхнула, показуючи Страйкові пам’ятну передовицю:

– Принцеса Діана. Я так її любила...

– Дозволите? – спитав Страйк, потягнувшись по вирізки.

– На здоров’я,– відповіла Дженіс, над окулярами подивившись на аркуші в руках у Страйка.– Ото дуже цікава стаття про діабет. Відколи я звільнилася, у медицині багато нового. У хрещеника перший тип... я стараюся бути в курсі всіх змін і прогресу... а ото в другій руці у вас стаття про малого, шо вмер від перитоніту, так?

– Так,– відповів Страйк, глянувши на бурий від старості аркуш.

– Ага,– гірко сказала Дженіс, перебираючи вирізки,– я тому і стала медсестрою. Мені воно після тої статті спало на думку. Жив по сусідству від нас, як я сама була мала. Я вирізала статтю, шоб мати хоч якесь його фото... всі очі виплакала. Викликали лікаря,– з холодом у голосі додала Дженіс,– а він не приїхав. До дитини з середнього класу приїхав би, то всі розуміли, а малий Джонні Маркс із Бетал-Ґріну хай конає, кому він треба... лікаря потім критикували, але не покарали... От знаєте, не терплю я, коли до людей по-різному через те, де вони народилися.

Не помічаючи іронії, вона перебрала ще кілька статей про королівську родину і здивовано пробурмотіла:

– А де ж доктор Бреннер?

Тримаючи кілька вирізок у руках, вона так само навколішках підповзла до висунутої шухляди й покопалася там знову.

– І тут нема,– промовила Дженіс, повернувшись за журнальний столик.– Чудасія.

– Ви не думаєте, що вирізку міг забрати Оукден? – спитав Страйк.

Дженіс звела очі.

– От стерво нахабне,– повагом промовила вона.– Хоч би спитав.

Вона склала вирізки назад у папку й повернула її до шухляди, а тоді підвелася, тримаючись за коминкову полицю. Коліна Дженіс знову хруснули. Сівши на диван і з полегшенням зітхнувши, вона сказала:

– У того малого вічно все до рук липнуло.

– Чому ви так кажете?

– У клініці, бувало, гроші зникали.

– Правда? – спитав Страйк.

– Правда. Воно закінчилося, коли Марго вже пропала. Зникали невеликі суми, і почали думати на Вілму, прибиральницю,– всі, крім мене. Я завжди підозрювала Карла! Він заходив після школи й на канікулах. Я сказала докторові Ґупті, але він, мабуть, не схотів засмучувати Дороті, та й не знаю, видно, простіше було вигнати Вілму. З Вілмою таки були проблеми... пиячила,– провадила Дженіс,– і прибирала абияк. Вона не змогла довести, шо нічого не крала, і на наступних загальних зборах звільнилася. Сама бачила, до чого воно править.

– І тоді крадіжки припинилися?

– Так,– відповіла Дженіс,– але шо з того? Карл, мабуть, вирішив, шо краще не дражнити долю, як його вже мало не піймали.

Страйк, схильний погодитися з цією думкою, сказав:

– І ще буквально кілька питань. Перше – про жінку на ім’я Джоанна Гаммонд.

– Наче не знаю, хто то... а маю знати?

– У Стівена Датвейта була...

– ...подружка, яка вкоротила собі віку,– сказала Дженіс.– Так-так.

– Ви не пам’ятаєте, чи була вона приписана до клініки Святого Івана?

– Нє, не була. Я пригадую, шо вони десь у Гокстоні жили.

– Тобто Марго не працювала з патологоанатомом і взагалі не була пов’язана з її смертю як лікар?

– Ні, вона була точно як я: ми й не знали, шо була така жінка, поки вона не вмерла, а Стів не звернувся по допомогу. А я, здається, знаю, до чого ви правите,– сказала Дженіс.– Талбот вирішив, шо Стівен був Ессекським Різником, га? Вічно питав і питав про Стіва на кожнісінькому допиті. Але я чесно скажу, Стів Датвейт був лагідна душа. Я росла в оточенні справді буйних чоловіків, батечко в мене був з таких. Я цю породу знаю – і Стів точно був не з цих.

Пам’ятаючи, як зачаровувала деяких жінок позірна вразливість Денніса Кріда, Страйк тільки кивнув.

– Талбот питав, чи я колись була в тої Джоанни як медсестра. Я йому пояснила, шо вона не з наших пацієнтів, але йому до того було байдуже. Все питав, чи не здається мені, шо та смерть підозріла, і хоч ти шо йому кажи. Я йому раз у раз казала, шо не знаю тієї жінки. Звідки мені знати шось про її смерть. Так я від того втомилася! От чесно, ніби я йому якась віща циганка Роуз Лі. Я Талботові казала: ідіть почитайте, шо патологоанатом написав!

– А ви не знаєте, не було іншої смерті, яка непокоїла б Марго? – спитав Страйк.– Природна смерть чи нещасний випадок – але вона вирішила, що там не все чисто?