Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 4 (всего у книги 56 страниц)

7

Помандрували як товариші

Широким краєм з тверджами його.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Коли виїхали з Фалмута, Страйк повеселішав. Робін вирішила, що то його захопили думки про можливу нову справу. Його завжди захоплювали складні завдання – попри будь-які негаразди в особистому житті.

Почасти вона мала рацію: історія Анни таки збудила Страйкову цікавість. Але більше він радів перспективі дати протезу кілька годин відпочити, а ще – думці про те, що з кожною хвилиною відстань між ним і сестрою дедалі більшає. Він опустив вікно, впустивши до старої машини знайомий морський дух, закурив і, видихнувши дим убік від Робін, спитав:

– Багато спілкувалася з Моррисом, поки мене не було?

– От тільки вчора бачилися,– відповіла Робін.– Заплатила йому за місяць.

– О, добре, дяка,– сказав Страйк,– бо я хотів нагадати, що треба це зробити. Що скажеш про нього? Барклей каже, що працює він нормально, тільки забагато патякає в машині.

– Так,– погодилася Робін,– він любить поговорити.

– Гатчинс каже, що він підлещується,– додав Страйк і зачекав на реакцію.

Він зауважив той особливий тон, що його Моррис приберігав для Робін. Гатчинс також повідомив йому, що Моррис цікавився сімейним стан Робін.

– М-м,– озвалася Робін,– я не так багато з ним спілкувалася, щоб мати якусь думку.

У Страйка сильний стрес, агенція завалена роботою, тож Робін вирішила не критикувати працівника, якого найняв Страйк. Ще одна людина їм нині не завадить. Цей Моррис хоч працює нормально.

– Пат він подобається,– додала вона, почасти заради сміху, і потішилася з сердитої гримаси, з якою Страйк розвернувся до неї.

– Так собі рекомендація.

– Який ти недобрий,– сказала Робін.

– Ти ж розумієш, що за тиждень її вже буде значно важче звільнити? Випробувальний термін майже збіг.

– Я не хочу її звільняти,– відповіла Робін.– Як на мене, вона класна.

– Ну, тоді ти будеш винна, якщо від неї будуть проблеми.

– Я не буду винна,– відповіла Робін.– Не треба вішати відповідальність за Пат на мене. Ми разом вирішили її найняти. То тебе дістали тимчасові етажерки...

– А ти запропонувала пошукати постійного офіс-менеджера, і ти сказала, що не треба скидати її з рахунків через вік...

– ...я пам’ятаю, що сказала, і не відмовляюся від своїх слів. Нам справді потрібна людина, яка вміє працювати з таблицями, організована людина, але це ти...

– ...не хотів, щоб ти мене звинувачувала в ейджизмі.

– ...це ти запропонував їй роботу,– твердо закінчила Робін.

– Що я собі тільки думав,– пробурмотів Страйк і струсив попіл за вікно.

Патрисія Чонсі мала п’ятдесят шість років, а на вигляд – усі шістдесят п’ять. Це була тендітна жіночка зі зморщеним, ніби в мавпочки, обличчям і неприродно чорним волоссям. В офісі вона постійно курила вейп, та щойно виходила з офісу, затягувалася «Суперкінґом». Голос у неї був такий низький і хрипкий, що по телефону її приймали за Страйка. Патрисія зайняла колишній стіл Робін у приймальні й узяла на себе дзвінки й адміністративні обов’язки, а Робін повністю перейшла на детективну роботу.

Страйк і Пат не поладнали від самого початку, що здивувало Робін, бо їй вони обоє подобалися. Робін звикла до Страйкових нападів кепського гумору і пробачала йому, особливо коли думала, що йому просто боляче, але Пат без зайвих застережень гиркала: «А як подякуєте, то вмрете?» – якщо Страйк недостатньо ґречно приймав повідомлення, що вона їх передавала. Вона ставилася до славетного детектива без тіні побожності – на відміну від етажерок, одну з яких Страйк спіймав на тому, що вона знімала його на мобільний. Власне, нова секретарка тільки й чекала на те, щоб Страйк проявив якісь негідні риси, й аж зраділа, коли дізналася, що вм’ятину на одній з металевих шафок в офісі залишив Страйків кулак.

З іншого боку, документам вона давала раду, облік вела акуратно, всі рахунки підшивала, на дзвінки відповідала, всі повідомлення передавала вчасно, в офісі постійно були чай і молоко, а ще Пат жодного разу не запізнилася, попри негоду чи перебої в роботі метро.

Щоправда, вона справді прихильно ставилася до Морриса, якому навіть іноді всміхалася (що в принципі робила нечасто). Моррис завжди приділяв Пат увагу, перш ніж звернути свої чари на Робін. Пат уже відзначила можливість романтичних стосунків між молодшими колегами.

«Він симпатичний,—сказала вона Робін минулого тижня, коли Моррис подзвонив до офісу, щоб Барклею (на той момент недоступному) повідомили, де перехопити їхній найважливіший об’єкт.– Ти мусиш це визнати».

«Нічого такого я не мушу»,– сердито відповіла Робін.

Мало було, що у вільний час Ільза чіпляється до неї зі Страйком, то тепер ще в робочі години Пат набридатиме з Моррисом.

«Точно,– анітрохи не знітилася Пат.– Хай спершу заслужить ».

– Хай там що,– сказав Страйк, докуривши й погасивши недопалок об бляшанку, яку Робін тримала в бардачку спеціально для цього,– Кудрика ти зробила. Блискуче впоралася.

– Дякую,– озвалася Робін.– Але без преси не обійдеться. Двоєженців вони люблять.

– Так,– погодився Страйк.– Йому всяко буде гірше, ніж нам, але по можливості краще не світитися. Я поговорю з віндзорською місіс Кампіон. Таким чином, у нас лишаються,– він перелічив імена на товстих пальцях,– Вторак, Балерун, Листоноша й Мутний.

В агенції було заведено давати прізвиська клієнтам і об’єктам – головно для того, щоб не називати справжнє ім’я на людях чи в листуванні. Вторак був колишній клієнт, який нещодавно повернувся до агенції, бо інші детективи його не влаштували. Страйк і Робін раніше стежили за двома його подружками. На перший погляд, чоловікові просто не щастило в коханні – партнерок принаджував його банківський рахунок, але всі вони виявлялися нездатними на вірність. Однак з часом Страйк і Робін почали підозрювати, що від зради чоловік отримує емоційну й сексуальну насолоду, а їм платить за докази, які його зовсім не розчаровують, а тільки тішать. Щойно отримавши фотодокази невірності, Вторак демонстрував їх черговій дівчині й поривав з нею, а тоді шукав іншу, і вся історія повторювалася. Цього разу він зустрічався з гламурною моделлю, яка, до слабко прихованого розчарування Вторака, поки що йому не зраджувала.

Балерун (це невигадливе прізвисько придумав Моррис) був танцівник двадцяти чотирьох років, який мав зв’язок з двічі розлученою жінкою тридцяти дев’ятьох років, цікавою передусім давніми проблемами з наркотиками й чималим трастовим фондом. Батько цієї світської левиці найняв детективів накопати на Балеруна щось таке, що віднадить дочку від нього.

Листоноша наразі був узагалі невідомою особою. Один ведучий прогнозу погоди, чоловік середніх літ, ще й, на думку Робін, не надто привабливий, звернувся до агенції після того, як поліція сказала, що не може нічого зробити з поштівками, які йому хтось надсилає на роботу й (це непокоїло найбільше) приносить під двері будинку пізно вночі. Погроз ці послання не містили; власне, в поштівках були тільки банальні зауваження щодо обраної ведучим краватки, але здавалося, що Листоноша знає про переміщення та приватне життя адресата значно більше, ніж мав би незнайомець. Дивно було також, що ця людина обрала писати поштівки – адже в інтернеті переслідувати когось значно простіше. Енді Гатчинс, підрядник агенції, два тижні ночами чергував у машині під будинком ведучого, але Листоноші поки що не побачив.

Останньою – і найприбутковішою – була справа Мутного, молодого інвестбанкіра, чия стрімка кар’єра викликала очікуване обурення з боку колег; коли молодик став другою людиною в компанії, обійшовши трьох, безперечно, кваліфікованіших кандидатів, з обурення постала повноцінна підозра. Що в Мутного за важелі впливу на керівника компанії (якого в агенції прозвали Шеф Мутного, або просто ШМ), тепер цікавило не тільки підлеглих Мутного, а й кількох членів правління; вони призначили Страйкові зустріч у темному барі в лондонському Сіті й виклали йому свої підозри. Поточна Страйкова стратегія полягала в тому, щоб дізнатися про Мутного більше через його особисту секретарку. Моррисові було доручено поспілкуватися з нею після роботи, не кажучи, хто він і як його насправді звати, і дізнатися, наскільки дівчина віддана начальнику.

– Тобі треба бути в Лондоні в конкретний час? – спитав Страйк по недовгій мовчанці.

– Ні,– відповіла Робін,– а що?

– Ти не проти,– сказав Страйк,– зупинитися попоїсти? Я не снідав.

Робін пам’ятала, що бачила тарілку з крихтами від круасана на його столику в «Паласіо», але погодилася. Страйк ніби прочитав її думки.

– Круасаном хіба наїсися. Там одне повітря.

Робін засміялася.

Поки доїхали до «Сабвею» на заправці, настрій став майже легковажним, хоч обоє були дуже стомлені. Робін, яка не зраджувала рішенню харчуватися правильно, почала їсти свій салат, Страйк відкусив кілька разів від сандвіча зі стейком і сиром, тоді надіслав Кім Салліван стандартного листа про тарифи для клієнтів, а далі сказав:

– Я вранці посварився з Люсі.

Оскільки Страйк узагалі про це заговорив, Робін виснувала, що сварка була серйозна.

– О п’ятій ранку в саду. Я собі просто вийшов покурити.

– Рання година, як на сварку,– мовила Робін, без ентузіазму колупаючи листки латуку.

– Виявилося, що ми змагаємося в конкурсі «Хто більше любить Джоан». Я навіть не знав, що беру в ньому участь.

Якийсь час Страйк жував мовчки, тоді продовжив:

– Урешті-решт я їй сказав, що Адам – плаксій, а Люк – просто паскудник.

Робін, яка саме пила воду, аж похлинулася – і негайно закашлялася. Вона так хекала й пирхала, що почали озиратися люди за сусідніми столиками. Схопивши зі столу паперовому серветку, бо по підборіддю текла вода, а з очей – сльози, вона прохрипіла:

– Але нащо ти... взагалі... таке сказав?

– Бо Адам – плаксій, а Люк – паскудник.

Досі намагаючись викашляти воду з горла, Робін засміялася попри повні очі сліз, а тоді похитала головою.

– Чорт забирай, Корморане,– вимовила вона, коли нарешті змогла говорити.

– Ти з ними не жила цілий тиждень. Люк зламав мені нові навушники, а тоді, гівно мале, украв мій протез. Люсі після того звинуватила мене, мовляв, я люблю тільки Джека. Звісно, що я тільки його й люблю – він один нормальний.

– Так, але сказати про це матері...

– Так, знаю,– без радості озвався Страйк.– Я подзвоню і вибачуся.

Виникла пауза.

– Але чорт забирай,– рикнув він,– чого я мушу водити кудись усіх трьох? Тих двох армія анітрохи не цікавить. «Адам плакав, коли ви з Джеком повернулися з Бункера Черчилля», ти ба. Те гаденя просто позаздрило, що я купив Джекові подарунок, та й усе. Люсі б хотіла, щоб я їх щотижня кудись водив, а вони б ще й перебирали – в зоопарк чи на машинки. І що доброго лишилося б від мого спілкування з Джеком? Джек мені справді подобається,– мало не здивовано додав Страйк.– Нас цікавлять одні й ті самі речі. Що це за манія – до всіх ставитися однаково? Як на мене, корисно змалку розуміти, що ніхто тобі нічим не зобов’язаний. Ти нічого не отримуєш автоматично від інших тільки через кревну спорідненість. Але гаразд, хоче вона, щоб я купив щось двом іншим...– Страйк намалював у повітрі квадрат.– «Не будь малим гівнюком». Подарую Люкові таку табличку в кімнату.

Робін і Страйк купили поїсти в дорогу й виїхали. Коли вивертали на трасу, Страйк перепросив, що не може сісти за кермо – старим «лендровером» з його протезом не покеруєш.

– Та нічого,– відповіла Робін.– Я не проти. Чого смієшся? – спитала вона, помітивши, що Страйк добув щось із пакета з харчами та шкіриться.

– Англійські полуниці,– відповів він.

– І що тут смішного?

Страйк розповів про Дейва Полворта – як той злиться, що товари з Корнволлу не відзначають спеціальним символом, і радіє, що співвітчизники перестають називати себе англійцями.

– Теорія соціальної ідентичності – цікава штука,– сказала Робін.– І самокатегоризація теж цікава. Я це вивчала в універі. Є певні наслідки і для суспільства, і для економіки...

Вона кілька хвилин радо просторікувала, а тоді скосила очі й побачила, що Страйк спить. Робін вирішила не ображатися – він був аж сірий від утоми – і просто замовкла. Подальше спілкування з його боку виражалося хіба що в хропінні, аж під Свіндоном Страйк раптом здригнувся і прокинувся.

– Чорт,– сказав він, обтираючи рота долонею,– вибач. Довго спав?

– Години три,– відповіла Робін.

– Чорт,– повторив Страйк,– вибач.

І він негайно потягнувся по цигарку.

– Мене поклали на найнезручнішому дивані на світі, і щодня мене будили на світанку кляті діти. Щось їстимеш?

– Так,– відповіла Робін, пославши дієту під три чорти. Їй треба було терміново підбадьоритися.– Шоколадку. Англійську чи Корнволльську – байдуже.

– Вибач,– утретє сказав Страйк.– Ти мені про якусь соціальну теорію розповідала.

Робін широко всміхнулася.

– Ти заснув саме тоді, коли я розповідала про свої геніальні ідеї щодо застосування теорії соціальної ідентичності в детективній практиці.

– І що там? – спитав Страйк, намагаючись надолужити неввічливість.

Робін чудово розуміла, що він питає винятково з цієї причини, але відповіла:

– Якщо коротко, то ми схильні зараховувати і інших, і себе до певних груп, і в результаті часто переоцінюємо схожість між членами однієї групи й недооцінюємо схожість між членами різних груп.

– Ти хочеш сказати, що не всі корнволльці працьовиті й узагалі сіль землі, а англійці не всі набундючені паскуди?

Страйк розгорнув шоколадний батончик і вклав їй у руку.

– На правду мало схоже, але я скажу Полвортові під час наступної зустрічі.

Проігнорувавши полуниці, які купила Робін, Страйк відкупорив банку кока-коли й почав пити, водночас курячи й дивлячись, як небо наливається багрецем. Під’їжджали до Лондона.

– До речі, Денніс Крід досі живий,– сказав Страйк, дивлячись на розмиті силуети дерев, що пролітали за вікном.– Уранці почитав про нього в інтернеті.

– І де він? – спитала Робін.

– У Бродмурі,– відповів Страйк.– Спершу був у Вейкфілді, тоді в Белмарші, а в дев’яносто п’ятому його перевели до Бродмуру.

– І який діагноз?

– Незрозуміло. Свого часу психіатри так і не дійшли згоди щодо осудності. Дуже високий інтелект. Урешті-решт суд вирішив: Крід розумів, що коїть злочини,– тож його запроторили до в’язниці замість лікарні. Але, мабуть, відтоді з’явилися симптоми й потреба в лікуванні. Я зовсім небагато почитав,– додав Страйк,– але ясно, чому детектив думав, що Марго Бамборо могла стати жертвою Крі-да. Якраз тоді, коли вона мала йти до «Трьох королів», там бачили фургон, який мчав геть на великій швидкості. Крід,– пояснив Страйк, бо Робін питально глянула на нього,– викрав кількох жертв на фургоні.

Ввімкнулися ліхтарі; Робін дожувала шоколадку та процитувала:

– «Вона у святому місці».

Страйк, не відриваючись від цигарки, пирхнув.

– Типова бридня від медіума.

– Думаєш?

– Я в біса певний! – відповів Страйк.– Дуже зручно, що покійники говорять винятково загадками. Навіть не думай про це.

– Добре, заспокойся. Я просто міркувала вголос.

– За бажання «святе місце» можна приплести до чого завгодно. У Клеркенвеллі, де вона зникла, кожен камінь має релігійне значення. Там ченці колись жили. А знаєш, де мешкав у 1974 році Денніс Крід?

– Кажи.

– Біля Райського парку в Ізлінгтоні,– відповів Страйк.

– О,– сказала Робін.– Тож ти гадаєш, що медіум знала, хто така Аннина мати?

– Якби таким займався я, я б точно гуглив імена клієнтів перед зустріччю. Хоч, може, то просто втішна вигадка, як думає сама Анна. Натяк на гідне поховання. Хай якою страшною була смерть, місце, де рештки знайшли спочинок, усе очистило. Крід, до речі, зізнався, що ховав кістки в Райському парку. Закопував у клумби.

В машині було душно, але Робін пройняли мимовільні дрижаки.

– Упиряки довбані,– сказав Страйк.

– Хто?

– Та всі ці медіуми, екстрасенси... упирі, що полюють на людей.

– Ти не думаєш, що дехто з них щиро вірить у те, що робить? Вірить, що приймає повідомлення з того світу?

– Я думаю, що на світі повно ненормальних, отож що менше ми потураємо їхньому безумству, то краще.

В кишені в Страйка задзвонив мобільний. Він дістав його.

– Корморан Страйк.

– Так, доброго вечора... це Анна Фіппс. Кім поруч зі мною.

Страйк увімкнув гучний зв’язок.

– Сподіваюся, вам нас добре чути,– сказав він, перекрикуючи гуркіт і брязкіт старого «лендровера».– Ми ще в дорозі.

– Так, дуже гамірно,– сказала Анна.

– Я зупинюся,– мовила Робін і м’яко з’їхала на узбіччя.

– О, так краще,– сказала Анна, коли Робін заглушила двигун.– Ми з Кім усе обговорили й ухвалили рішення: так, ми б хотіли вас найняти.

Робін відчула спалах радості.

– Чудово,– озвався Страйк.– Будемо раді допомогти, якщо зможемо.

– Але,– сказала Кім,– ми вважаємо, що з психологічних і, скажу відверто, фінансових міркувань ми б хотіли встановити терміни, бо якщо поліція сорок років шукала й не знайшла... Я хочу сказати, що й ви можете безрезультатно шукати ще сорок років.

– Це правда,– відповів Страйк.– Отже...

– Думаю, рік,– знервовано сказала Анна.– Як гадаєте... це адекватно?

– Я б сам запропонував рік,– погодився Страйк.– Правду кажучи, я не думаю, що менш ніж за дванадцять місяців вийде щось розкопати.

– Вам ще щось треба від мене, перш ніж ви почнете? – спитала Анна голосом водночас знервованим і збудженим.

– Гадаю, мені ще щось спаде на думку,– відповів Страйк і зазирнув до записника, згадуючи ім’я,– але непогано було б поговорити з вашим батьком і Синтією.

На тому кінці запала повна тиша. Страйк і Робін перезирнулися.

– Не думаю, що це можливо,– сказала Анна.– Вибачте, але якщо батько дізнається, що я це роблю, він навряд чи колись мені пробачить.

– А Синтія?

– Річ у тім,– почувся голос Кім,– що останнім часом Аннин батько хворіє. Синтія ставиться до цього питання спокійніше, але вона не зробить нічого, що може засмутити Роя.

– Гаразд, без проблем,– відповів Страйк і виразно звів брови до Робін.– Тоді ми найперше спробуємо дістати поліційне досьє. Тим часом я вам надішлю наш стандартний контракт. Роздрукуєте, перешлете, і тоді почнемо.

– Дякую,– відповіла Анна, а по короткій затримці озвалася і Кім:

– Домовилися.

Зв’язок перервався.

– Ну що ж,– мовив Страйк.– Наша перша холодна справа. Має бути цікаво.

– І маємо на неї рік,– зронила Робін, виїжджаючи на трасу.

– Вони подовжать термін, якщо ми щось накопаємо,– сказав Страйк.

– Щасти нам,– сардонічно озвалася Робін.– Кім готова дати нам рік, щоб потім сказати Анні, що ось, вони все спробували. Я готова закластися на п’ятірку, що нічого нам не подовжать.

– По руках,– мовив Страйк.– Якщо буде бодай натяк на зачіпку, Анна захоче, щоб ми йшли до кінця.

Решту поїздки обговорювали поточні справи агенції і так доїхали аж до Денмарк-стріт, де Страйк вийшов.

– Корморане,– сказала Робін, коли він узяв сумку з заднього сидіння «лендровера»,– у тебе на столі повідомлення від Шарлотти Кемпбелл. Вона дзвонила позавчора й попросила передзвонити. Сказала, що має щось, потрібне тобі.

Якусь мить Страйк просто дивився на Робін. На його обличчі не читалося нічого.

– Еге ж. Дякую. Ну, до завтра. Стоп, ні,– негайно заперечив сам собі він,– у тебе ж вихідний. Відпочивай.

Ляснувши дверцятами, Страйк покульгав до дверей, низько схиливши голову й закинувши сумку на плече. Виснажена Робін так і не зрозуміла, цікавить його чи ні та річ, яку пропонувала Шарлотта Кемпбелл.

Частина друга

В уборі жовтім осінь надійшла...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

8

І з тої книги страховидні речі

Довідавсь він...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Коли Страйк і Робін повідомили, що її чоловік – двоєженець, біла як крейда жінка (тепер вони називали її Друга Місіс Кудрик) кілька хвилин просто сиділа мовчки. Її маленький, але чарівний будиночок у центральному Віндзорі того четвергового ранку був тихий – син і донька були в школі; перед приходом гостей жінка прибирала – пахло поліролем, на килимовому покритті виднілися сліди від пилососа. На витертому до блиску журнальному столику лежало десять світлин, на яких Кудрик без своєї накладки виходив з піцерії у Торкі в товаристві двох підлітків, страшенно схожих на його віндзорських малих дітей, і обіймав усміхнену жінку, яка могла би бути старшою сестрою клієнтки.

Робін чудово пам’ятала, як почувалася, коли з подружнього ліжка випала діамантова сережка Сари Шедлок, і могла лише здогадуватися про силу болю, приниження й сорому, які ховалися за стоїчним виразом обличчя клієнтки. Страйк промовляв стандартні слова співчуття, але Робін ладна була поставити всі гроші, які мала, на те, що місіс Кудрик не чує його,– і зрозуміла, що не помилилася, коли жінка нагло підвелася. Місіс Кудрик так трусило, що Страйк і собі схопився на ноги, не договоривши – раптом треба буде її підхопити. Однак місіс Кудрик просто рвучко вийшла з кімнати. Дуже скоро детективи почули, як відчинилися вхідні двері, а тоді крізь тюль побачили, як клієнтка іде до червоної «ауді Q3», припаркованої під будинком, з ключкою для гольфу в руках.

– Ой чорт,– сказала Робін.

Поки вони добігли до неї, Друга Місіс Кудрик вибила лобове скло й залишила кілька глибоких вм’ятин на даху машини. За вікнами будинків пороззявляли роти сусіди, а в будинку навпроти за шибкою казилося двоє померанських шпіців. Коли Страйк вихопив у місіс Кудрик ключку, жінка почала лаятися на нього та спробувала відібрати свою зброю, але раптом розридалася.

Робін обійняла клієнтку за плечі й повела до будинку, а Страйк із ключкою рушив за ними. На кухні Робін сказала Страйкові заварити міцну каву та знайти бренді, а місіс Кудрик за її порадою подзвонила братові й попросила його негайно приїхати. Коли вона закінчила розмову й почала шукати в телефоні номер Кудрика, Робін вихопила мобільний з її наманікюреної руки.

– Віддайте! – з дикими очима зажадала місіс Кудрик.– Цей виродок... покидьок... хочу з ним поговорити... віддайте!

– Кепська ідея,– сказав Страйк, ставлячи перед нею каву та бренді.– Він уже показав, що чудово вміє ховати від вас гроші й активи. Вам потрібен крутий юрист.

Детективи сиділи з клієнткою, поки не приїхав її брат, керівник кадрової агенції. Вбраний у костюм чоловік сердився, що його висмикнули з роботи, і так довго не міг ухопити суті справи, що Страйк і собі роздратувався, а Робін втрутилася, щоб зупинити сварку.

– Та бляха-муха,– бурмотів Страйк, коли їхали назад до Лондона.– «Він уже мав дружину, коли одружувався з вашою сестрою». Що тут незрозумілого?

– Все,– напруженим голосом відповіла Робін.– Люди не чекають, що можуть опинитися в такій ситуації.

– Як гадаєш, вони почули, коли я просив не казати пресі про нашу участь?

– Не почули,– відповіла Робін.

Вона не помилилася. За два тижні по поїздці до Віндзора детективи прокинулися і виявили, що кілька таблоїдів вийшло з викриттям троєженця Кудрика на передовицях. На наступних шпальтах надрукували фото Страйка; згадали про нього й у заголовках. Він тепер вважався інформприводом сам по собі, і журналісти не змогли опиратися спокусі помістити ще й знаменитого детектива поруч з грошовитим лисим опецьком, який примудрявся давати раду двом дружинам і коханці.

Страйк давав свідчення лише в найгучніших справах і носив до суду густу бороду, яка, на щастя, відростала дуже швидко. У пресі, як правило, публікували його дуже старе фото, ще у військовому однострої. І все одно боротьба за те, щоб лишатися непомітним (чого вимагала його професія), точилася невпинно, а ще він чудово обійшовся би без журналістів, які приходили під офіс і вимагали коментарів. Увага преси відновилася, коли обидві місіс Кудрик подали на колишнього чоловіка позови. Обидві виявили неочікуваний потяг до громадської уваги: вони не тільки дали жіночому журналу спільне інтерв’ю, а й з’явилися на кількох каналах, теж разом, і розповіли про давню брехню, про приголомшливе відкриття і нову дружбу, а ще – про намір змусити Кудрика пожалкувати про день, коли він зустрів одну і другу; також дружини ненав’язливо попередили вагітну коханку в Глазго (та, на диво, стала на бік Кудрика): нехай і не сподівається, що в чоловіка лишиться бодай ламаний шеляг, коли вони з ним закінчать.

Тягнувся холодний і неспокійний вересень. Страйк подзвонив Люсі й вибачився, але вона не розтанула – понад сумнів, упевнена, що він жалкує лише про те, що сказав свою думку, а сама думка лишилася незмінною. Також Страйк з полегшенням дізнався, що з початком навчання в хлопчиків на вихідних спортивні заходи, тож під час наступного візиту до Сент-Моса йому не довелося спати на дивані та з’явилася можливість поспілкуватися з Тедом і Джоан, не відриваючись на докірливо-напружену присутність Люсі.

Тітка, як завше, старалася його нагодувати, але була слабка через хіміотерапію. Боляче було дивитися, як вона човгає кухнею, але присісти тітка відмовлялася, хоч як дядько Тед просив її про те. Суботнього вечора, коли Джоан уже пішла спати, дядько не стримався і розплакався Страйкові в плече. Колись Тед здавався небожу несхитним і непереможним бастіоном сили; Страйк, який у нормі міг спати за будь-яких умов, тепер о другій ночі не спав і вдивлявся в темряву – таку глибоку, якої не бувало в Лондоні. Він усе міркував, чи не лишитися на довше, і зненавидів себе за рішення повернутися до Лондона.

Насправді роботи в агенції було так багато, що він відчував провину й за те, як навантажив Робін і підрядників, щоб мати змогу поїхати до Корнволлу на довгі вихідні. Окрім п’ятьох незакритих справ, вони з Робін ще мусили давати раду більшій кількості працівників і старалися вибити ще один рік оренди з забудовника, який купив будівлю. Також вони намагалися – поки що безрезультатно – умовити когось зі знайомих у поліції дати їм матеріали справи про зникнення Марго Бамборо сорокарічної давнини. Моррис раніше служив у лондонській поліції, так само як і Енді Гатчинс, їхній найдавніший підрядник – тихий меланхолійний чоловік з розсіяним склерозом (на щастя, наразі в ремісії). Вони обидва теж намагалися щось добути в своїх колишніх колег, але агенція поки що отримала тільки відповіді штибу «ту справу, мабуть, миші з’їли» або «відчепися, Страйку, не до тебе тепер».

Дощової днини Страйк «пас» Мутного в лондонському Сіті, стараючись не дуже кульгати й клянучи вже другого вуличного торгівця парасолями, який попався під ноги, аж тут у нього задзвонив мобільний. Страйк чекав на нову проблему, яку треба буде вирішувати, і почуте заскочило його зненацька.

– Страйку, привіт. Це Джордж Лейборн. Чув, ти там узявся повторно розслідувати справу Марго Бамборо?

З детективом-інспектором Лейборном Страйк спілкувався всього один раз. Тоді Страйк і Робін відчутно допомогли лондонській поліції у розслідуванні, але Страйк не вважав те співробітництво аж таким тісним, щоб звернутися до Лейборна по справу Марго Бамборо.

– Привіт, Джордже. Так, ти не помиляєшся,– відповів Страйк, не зводячи очей з Мутного, який зайшов до винного бару.

– Можу зустрітися з тобою завтра ввечері, якщо тобі воно цікаво. Скажімо, о шостій в «Пір’ї»,– запропонував Лейборн.

Тож Страйк помінявся з Барклеєм і вирушив до пабу неподалік Скотланд-Ярду. Лейборн, сивий пузань середніх літ, уже був там біля шинкваса й виглядав його. Він купив собі та Страйкові по пінті «Лондон прайду», і вони пішли за столик у кутку.

– Мій старий працював над справою Бамборо разом з Біллом Талботом,– пояснив Страйкові Лейборн.– Розповідав мені про це. Щось уже маєш?

– Ще нічого. Шукаю газетні архіви й людей, які працювали в клініці, звідки вона зникла. Без поліційного досьє я мало що можу зробити, але досі ніхто не зміг мені з ним допомогти.

Лейборн, який минулого разу показав себе любителем барвистої лексики, сьогодні здавався на диво стриманим.

– То була повна чортівня, ота справа Бамборо,– тихо сказав він.– Тобі вже розповіли про Талбота?

– Кажи.

– Він зламався,– сказав Лейборн.– Натурально мав нервовий зрив. Талбот ще до тієї справи химерив, але сам розумієш, у сімдесяті про психічне здоров’я працівників ніхто не дбав. Свого часу це був класний офіцер, щоб ти знав. Кілька підлеглих помітило, що з ним щось не те, але коли підняли це питання, їм сказали стулити рота. Талбот півроку займався справою Бамборо, аж поки його дружина не викликала вночі «швидку» і його не замкнули. Пенсію він отримав, але для справи стало запізно. Талбот помер років десять тому, але я чув, що він так і не оговтався від свого розслідування. Коли йому прояснилося в голові, чоловік жахнувся власних учинків.

– А що він таке робив?

– Надміру довіряв власній інтуїції, не збирав як слід докази, не хотів розмовляти зі свідками, якщо їхні свідчення суперечили його теорії...

– А теорія полягала в тому, що її викрав Крід?

– Саме так,– кивнув Лейборн.– Хоча тоді Кріда ще називали Ессекським Різником, бо перші кілька тіл він викинув у Еппінг-Форесті й у Чиґвеллі,– Лейборн зробив великий ковток пива.– Більшу частину Джекі Ейлетт знайшли в сміттєвому баку. Просто тварина. Звір.

– Хто взяв справу після Талбота?

– Такий собі Лосон. Кен Лосон,– відповів Лейборн,– але півроку вже було втрачено, слід охолов, словом, чвирк. Плюс вона дуже невчасно зникла, ця Марго Бамборо,– додав він.– Знаєш, що сталося за місяць після її зникнення?

– Що?

– Зник лорд Лукан,– відповів Лейборн.– Щоб газети писали про якусь лікарку, коли нянечку при дітях аристократа забили до смерті, а сам він кинувся навтіки ? Навіть її плейбоївські фото вже використали... ти ж у курсі, що вона колись там працювала?

– Так,– відповів Страйк.

– Збирала гроші на освіту,– сказав Лейборн,– але мій старий сказав, що родина не зраділа, коли про це згадали. Дуже обурювалася, хоча ці фото однозначно привернули увагу до справи. Так уже наш світ улаштований,– додав він,– еге ж?

– Що з нею сталося, на думку твого батька? – спитав Страйк.

– Правду кажучи,– зітхнув Лейборн,– він погоджувався з Тал-ботом і вважав, що її викрав Крід. Не було жодних ознак, що вона планувала зникнути. Паспорт лишився в будинку, ні тобі спакованих валіз, ні зниклого одягу, стабільна робота, гроші, мала дитина.

– Важко схопити здорову двадцятидев’ятирічну жінку посеред людної вулиці так, щоб ніхто не помітив,– сказав Страйк.

– І то правда,– погодився Лейборн.– Крід своїх жертв підстерігав п’яними. Але треба сказати, що було темно, дощило. Він раніше вже робив і таке. А ще Крід умів присипляти підозри, подобатися жінкам. Деякі жертви зайшли до його квартири з власної згоди.

– В тих місцях бачили машину, схожу на фургон Кріда, так?

– Так,– відповів Лейборн,– і зі слів батька виходило, що цей момент так і не розслідували. Талбот, бачте, боявся дізнатися, що хтось просто поспішав додому на вечерю. Там не зробили навіть стандартних процедур. Скажімо, я чув, що якраз тоді нагодився давній бойфренд Бамборо. Не кажу, що то він її убив, але батько розповідав, що Талбот половину допиту намагався дізнатися, де той бойфренд був у ніч, коли напали на Гелен Вордроп.