Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 18 (всего у книги 56 страниц)

– ...був у Раку в день зникнення Марго. З цього Талбот виснував, що Дженіс була знайома з Бафометом або колись перетиналася з ним. На цій підставі він попросив скласти перелік її сексуальних партнерів.

– Ого,– тільки й вимовила Робін.

– Я тобі описую хіба верхівку цього безумства, бо там такого ще купа. Перешлю тобі поштою все важливе, коли закінчу розшифровувати ту писанину. Але цікаво ще, що там видно й доброго детектива, який намагається прорватися крізь власну хворобу. Йому спало на думку те саме, що й мені: що Марго кудись заманили, сказавши, що потрібна допомога хворому. Тільки все це обернено в маячню – мовляв, стелій у шостому домі, Домі здоров’я, вказує на небезпеку, пов’язану з хворобою.

– Що таке стелій?

– Група з трьох чи більше планет. Поліція перевірила пацієнтів, які часто приходили до Марго незадовго до зникнення. Це, звісно, Датвейт; бабця з деменцією з Ґопселл-стріт, яка постійно дзвонила в клініку і щось хотіла, й родина з Гербал-Гіллу, в якої дитина мала алергію на вакцину від поліомієліту.

– Лікарі,– сказала Робін,– мають справу з купою людей.

– Так,– кивнув Страйк,– і я думаю, що це почасти теж зашкодило справі. Талбот отримав величезну кількість інформації і не зміг відкинути неважливу. З другого боку, це не безглузда ідея – що її заманили в якийсь будинок буцімто до хворого чи що на неї напав божевільний пацієнт. Медики самі-одні заходять у такі місця... і згадай Датвейта. Лосон справді вважав його вірогідним викрадачем чи вбивцею Марго, і Талбот теж ним цікавився. Датвейт – Риби, але Талбот намагався зробити з нього Козерога. За його словами, такий собі Шмідт вважає Датвейта насправді Козерогом...

– Хто такий Шмідт?

– Гадки не маю,– відповів Страйк,– але він – чи, може, вона – постійно згадується в нотатках. Виправляє знаки.

– Були всі шанси втратити реальні докази,– тихо сказала Робін,– поки Талбот складав на всіх гороскопи.

– Саме так. Було б смішно, якби не було так сумно. Але його цікавість до Датвейта – це явний прояв нормального інстинкту нормального копа. Датвейт – слизька рибина, як на мене.

– Ха-ха,– сказала Робін.

Страйк не зрозумів.

– Риби,– нагадала вона.

– А. Так,– без усмішки відповів Страйк. Очі сіпав біль, ковтати було просто неможливо, але це не може бути грип. Просто неможливо!

Він провадив:

– Я прочитав ті місця в книжці Оукдена, які ти заклала. Про те, що Датвейт поїхав до Клактона та змінив ім’я... але жодного Стіва, Стівена чи Стіві Джекса після 1976 року на тому курорті не працювало. Один раз змінити ім’я нормально, коли тобою так цікавилася поліція. Змінити ім’я двічі – це вже підозріло.

– Думаєш? – спитала Робін.– Ми знаємо, що в нього слабкі нерви, якщо вірити картці з клініки. Може, Оукден налякав його, коли приїхав до Батліна?

– Але книжку Оукдена вилучили. Хіба тільки кілька колег і дізналося, що Стіві Джекса допитували в зв’язку зі справою Марго Бамборо.

– Він міг виїхати за кордон,– припустила Робін.– І там померти. Я починаю підозрювати, що з Полом Сатчвеллом трапилося те саме. Ти ж читав, що про нього й подорожі каже колишній сусіда?

– Так,– кивнув Страйк.– А Глорія Конті якось просувається?

– Нуль прогресу,– зітхнула Робін.– Але дещо я таки маю,– додала вона й розгорнула записник.– Нас це не дуже рятує, але маємо що маємо. Я поговорила з удовою Чарлі Рамеджа, яка живе в Іспанії. Пам’ятаєш, мільйонер, власник саун, який буцімто бачив Марго в Лемінгтон-Спа?

Страйк кивнув, радіючи можливості не напружувати горло.

– Думаю, місіс Рамедж мала інсульт або любить по обіді хильнути. Вона говорила нерозбірливо, але підтвердила, що Чарлі вірив, ніби бачив на цвинтарі Марго й потім розмовляв про це з другом-поліціянтам, імені якого вона теж не пам’ятає. А тоді раптом заявила таке: «Ні, стоп! Мері Фланаґан. Він сказав, що бачив Мері Фланаґан». Я розпитала місіс Рамедж детальніше, і виявилося, що він таки розповідав про Мері Фланаґан, а не про Марго Бамборо. Я погуглила ім’я,– додала Робін,– і виявилося, що вона зникла в 1959 році. Це найдовша справа про зниклу людину в Британії.

– Хто, як на тебе, скоріше помиляється? – спитав Страйк.– Місіс Рамедж чи Дженіс?

– Місіс Рамедж,– відповіла Робін.– Дженіс точно б їх не переплутала, правда? А місіс Рамедж – легко. Вона не має в цьому жодної особистої зацікавленості: просто дві зниклі жінки, обох звати на «М».

Страйк нахмурив брови, обмірковуючи це. Нарешті вимовив (гланди аж сіпало):

– Якщо Рамедж узагалі був байкар, не диво, що друг з поліції його не сприйняв серйозно. Але принаймні маємо підтвердження: Рамедж вважав, що якусь зниклу жінку він бачив.

Він так скривися, аж Робін спитала:

– Тобі боляче?

– Ні. Думаю, чи є сенс поговорити з Айрін і Дженіс окремо одна від одної. Я сподівався, що з Айрін Гіксон нам більше спілкуватися не доведеться. Як мінімум слід розглянути зв’язок між Марго Бамборо й Лемінгтон-Спа. Ти казала, маєш ще якусь зачіпку?

– Не те щоб аж зачіпку. Аманда Лоуз – тобто Аманда Байт, як її звали тоді, коли вона буцімто бачила Марго у вікні будинку на Клеркенвелл-роуд,– відповіла на мій лист. Можу переслати відповідь тобі, якщо хочеш, але якщо коротко, вона хоче грошей.

– Серйозно?

– Тільки написала це трохи красивішими словами. Каже, що розповідала поліції, але їй не повірили, розповіла Оукденові, але не отримала жодного пенні, а вона втомилася, що її не сприймають всерйоз і не платять. Якщо хочемо почути, що вона знає,– мусимо платити. Аманда запевняє, що отримала чимало негативної уваги, що її називали й брехухою, і фантазеркою, і вона не готова знову проходити через це без належної компенсації.

Страйк зробив ще одну нотатку.

– Скажи, що агенція не практикує оплати свідчень,– мовив Страйк.– Апелюй до її шляхетності. Якщо не спрацює, сотку заплатимо.

– Я думаю, вона сподівається на кілька тисяч.

– А я сподіваюся злітати на Різдво на Багами,– відповів Страйк; у вікно стукав дощ.– У тебе все?

– Так,– відповіла Робін і згорнула записник.

– А я марно шукав отого пацієнта, який сидів на бенику та стверджував, що вбив Марго. Аплторпа. Спробував усі варіанти схожих прізвищ, які зміг придумати, але ніц не знайшов. Можливо, таки доведеться з нею знову розмовляти. Хоч я б краще до Дженіс.

– Ти не сказав, що думаєш про книжку Оукдена.

– Безпринципний кон’юнктурник,– відповів Страйк,– який примудрився надряпати десять розділів фактично про ніщо. Але бажано його розшукати, якщо вдасться.

– Я шукаю,– зітхнула Робін,– але й він ніби зник з лиця планети. Здається, головним джерелом у нього була мати? Не думаю, що він зміг переконати людей, які справді знали Марго, з ним розмовляти.

– Не зміг,– погодився Страйк.– Ти там підкреслила майже все цікаве.

– Майже? – різко спитала Робін.

– Усе,– виправився Страйк.

– Ти помітив ще щось?

– Ні,– відповів Страйк, але зрозумів, що Робін не вірить, і додав: – Я просто думав, чи не міг хтось її замовити.

– Її чоловік? – здригнулася Робін.

– Можливо,– відповів Страйк.

– Чи ти думаєш на чоловіка прибиральниці? На Джулза Бейліса і його гаданих друзів зі злочинного світу?

– Та ні.

– Тоді чому...

– Я повсякчас повертаюся до того факту, що якщо її убили, то зробили це дуже ефективно. А отже, це міг бути...

– ...професійний кілер,– кивнула Робін.– Знаєш, я тут читала біографію лорда Лукана. Думають, що він міг найняти професіонала для вбивства дружини...

– ...а той помилився і вбив няню,– підхопив Страйк, який чув про цю теорію.– Так. Що ж, якщо таке сталося з Марго, то тут убивця значно компетентніший за того, якого найняв Лукан. Жодного сліду не лишив, ані краплини крові.

Запала коротка тиша. Страйк знову задивився на різдвяні вогні під дощем і вітром, а думки Робін полинули до Роя Фіппса, чоловіка, якого Уна назвала анемічним і який так зручно був прикутий до ліжка в день зникнення Марго.

– Так, маю іти,– заявив Страйк і підвівся.

– Я теж,– сказала Робін, складаючи речі.

– Ще будеш повертатися до офісу? – спитав Страйк.

Слід буде віддати їй ще не куплений подарунок, поки вона не поїхала до Йоркшира.

– Я не планувала,– відповіла Робін.– А треба?

– Краще повернися,– сказав Страйк, намагаючись вигадати привід. Він відчинив двері в приймальню.– Пат?

– Га? – озвалася Пат, не обертаючись. Вона знову друкувала – швидко й акуратно. Електронна цигарка між зубами підстрибувала.

– Нам з Робін треба вийти, але приїде чоловік на ім’я Грегорі Талбот з плівкою-шістнадцятиміліметрівкою. Зможете добути проектор, на якому можна її подивитися? В ідеалі – до п’ятої години?

Пат повільно розвернулася на стільці та глянула на Страйка. Гі мавпяче обличчя мало твердий вираз, очі – примружені.

– Ви хочете, щоб я до п’ятої години роздобула вінтажний кінопроектор?

– Я саме це і сказав,– кивнув Страйк і розвернувся до Робін.– Тоді ми зможемо дізнатися, що там таке Талбот ховав на горищі, поки ти не поїхала до Месема.

– Гаразд,– мовила Робін,– повернуся о четвертій.

27

Він звався Талус: мов бовван стояв,

Залізний, незборимий і незламний,

Він у руці залізний ціп тримав

І побивав ним лжу, а правду – одкривав.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

За дві з половиною години Страйк стояв під маркізою «Гемлісу» на Реджент-стріт з торбами біля ніг і переконував себе в тому, що почувається нормально, хоча насправді було очевидно, що його трусить. По брудних тротуарах періщив холодний дощ, ноги сотень перехожих місили калюжі. Дощову воду хвилями здіймали машини, що проїздили повз; дощова вода текла Страйкові за комір, хоча теоретично він стояв під дашком.

Поглядаючи на телефон – невже Шпеник забув про домовленість випити? – Страйк вирішив закурити, але хворе горло смаку диму не оцінило. В роті стало так гидко, що по одній затяжці він викинув цигарку. Шпеник так і не написав, тож Страйк підняв торби й рушив далі. З кожним ковтком слини в горлі пекло.

Він оптимістично сподівався, що за дві години вже все купить, але настало пообіддя, а процес так і тривав. Як люди взагалі вирішують, що купити, коли з динаміків горлають різдвяні пісеньки, а від вибору товарів розбігаються очі – хоча товари ті всі здаються мотлохом? Шлях Страйка раз у раз перетинали цілі процесії жінок, які добирали речі ніби знічев’я. Вони що – генетично запрограмовані вишукувати ідеальний подарунок? Може, є варіант комусь заплатити, і хай усе обере за нього?

Очі самі заплющувалися, в горлі дерло, з носа почало текти. Страйк не знав, що шукає і куди йде, і просто сліпо тупав уперед. У нормі він мав чудове відчуття напрямку, але зараз повсякчас звертав не туди, губився. Кілька разів Страйк налітав на охайно викладені гірки різдвяних товарів чи наступав на дрібніших людей, а ті супилися, щось бурмотіли собі під ніс і поспішали вшитися геть.

Чималі торби містили три однакові іграшкові бластери, великі, пластикові, з поролоновими кулями,– для небожів; Страйк їх купив і з тих міркувань, що сам би про таке мріяв у одинадцять років, і через запевнення продавця, що цього року всі діти мріють саме про такі. Дядькові Теду купив светр (бо більше нічого не спало на думку), а шваґрові (з тими самими думками) коробку м’ячів для гольфу й велику пляшку джину. Лишалося найважче – подарунки для жінок: для Люсі, Джоан і Робін.

Задзвонив мобільний.

– Чорт.

Страйк відповз подалі від натовпу, став під манекеном у светрі з оленями, скинув з руки кілька торб і дістав мобільний.

– Страйк слухає.

– Куше, я тут під «Головою Шекспіра» на Ґрейт-Мальборо-стріт. За двадцять, га?

– Гаразд,– відповів Страйк (голос уже хрипів).– Я буквально за рогом.

Його знову кинуло в піт; голова та груди були геть мокрі. Спало на думку: мабуть, усе ж є ризик, що він таки підхопив грип від Барклея, і якщо так, то не можна привезти його до тітки – адже вона на потужних імуносупресорах. Страйк підхопив свої торби й вийшов на мокру вулицю.

Рушив у бік Ґрейт-Мальборо-стріт; праворуч виріс чорно-білий фасад універмагу «Ліберті». Перед центральним входом всюди розклали відра і ящики з букетами – спокусливо простими, вже навіть в обгортках; можна взяти квіти дорогою до «Голови Шекспіра», а тоді занести до офісу. Але, звісно, цього разу дарувати букет не можна. Рясно пітніючи, Страйк зайшов до крамниці, опустив торби на підлогу біля стійки з шовковими шарфами й набрав Ільзу.

– Так, Оґі? – почувся її голос.

– Що купити Робін на Різдво? – спитав Страйк. Говорити було вже важко, горло дерло страшенно.

– Що з тобою?

– Я фантастично почуваюся. Порадь мені щось. Я в «Ліберті».

– Гм,– відповіла Ільза.– Зараз.... О, я знаю, що ти можеш їй купити. Їй потрібні нові парфуми. Вона була купила, але...

– Всієї передісторії мені не треба,– грубо перервав їй Страйк.– Класна ідея. Парфуми. Які вона любить?

– Я ж тобі кажу, Оґі,– сказала Ільза.– Вона хоче якісь інакші. Купи їй щось нове.

– Та я запахів не відчуваю,– не витримав Страйк.– Застудився.

Але проблема була не тільки в цьому: він боявся, що коли особисто обере їй парфуми, то подарунок вийде надто персональний, як ота зелена сукня, придбана кілька років тому. Страйкові було треба щось штибу квітів – але не квіти. Щось таке, що повідомляло б «ти мені подобаєшся», але без «я б хотів, щоб ти пахнула оцим».

– Просто підійди до консультантів і скажи: «Мені потрібен аромат для жінки, в якої раніше був ,,Phylosykos“, але тепер вона хоче...»

– Що-що було? – перепитав Страйк.– Як ти сказала?

– «Філосикос». Раніше були ці парфуми.

– Повтори повільніше,– попросив Страйк. Голова розколювалася.

Ільза повторила.

– Тобто сказати про це консультантці, і хай дасть щось схоже?

– Саме так,– терпляче пояснила Ільза.

– Клас,– мовив Страйк.– Дуже дякую. На зв’язку.

«Консультантка сказала, що тобі це сподобається».

Так, саме ці слова він і промовить. «Консультантка сказала, що тобі це сподобається» – і все, подарунок деперсоналізовано, він стає майже таким самим буденним, як квіти, але водночас показує, що Страйк подумав, доклав зусиль. Піднявши торби, він покульгав у бік відділу, де наче виднілися якісь пляшечки.

Відділ парфумерії виявився маленьким – завбільшки десь як Страйків офіс. Він боком зайшов у натовп, пройшов під склепінням, розписаним зірками, й опинився в оточенні крихких флаконів; одні були вбрані в рюші, інші – розписані мереживними візерунками; деякі нагадували коштовні камінці, деякі скидалися на пляшечки з любовним зіллям. Перепрошуючи, Страйк за допомогою бластерів, м’ячів для гольфу та пляшки джину повідсував з дороги людей, аж нарешті дістався стрункого чоловіка в чорному, який поцікавився:

– Чим можу допомогти?

У цю саму мить Страйкові в око впала шерега однакових пляшечок з чорними етикетками і кришками. Вони мали практичний і поміркований вигляд; ані тіні романтики.

– Дайте котрийсь з отих,– прохрипів він, вказуючи на пляшечки.

– Так-так,– озвався чоловік.– А...

– Вона раніше носила «Філосикос». Треба щось схоже.

– Добре,– кивнув консультант і повів Страйка до полиць.– Добре, як вам...

– Ні,– відрубав Страйк, не давши консультанту навіть тестер до рук узяти. На пляшечці було написано «Carnal Flower» – «Квітка плоті».– Вона казала, що ці їй не сподобалися,– додав він, щоб не здатися зовсім диваком.– Є щось схоже на «Філосикос»...

– Може, «Dans Tes Bras»? – запропонував консультант і з іншої пляшечки побризкав на смужку картону.

– А це в перекладі буде...

– «У твоїх обіймах»,– кивнув консультант.

– Не годиться,– відповів Страйк, навіть не взявши смужки.– Може, є ще щось схоже на «Філо»...

– «Musc Ravageur»?

– «Спокусливий мускус»? Знаєте, я щось передумав,– заявив Страйк, відчуваючи, як під сорочкою струменить піт.– Який вихід найближчий до «Голови Шекспіра»?

Консультант без усмішки вказав Страйкові ліворуч. Знову перепрошуючи, Страйк просочився повз жінок, які роздивлялися флакони та бризкали на тестери, завернув за ріг і з полегшенням побачив, що паб, де на нього чекав Шпеник, міститься просто за скляними дверима відділу солодощів.

«Цукерки! – подумав Страйк, спиняючись і заважаючи пройти групі затурканих жінок.– Усі люблять шоколад!» Його кидало в піт напливами, було водночас і холодно, і жарко. Він підійшов до столу з коробками шоколадних цукерок – треба обрати найдорожчі, щоб показати симпатію і дружнє ставлення. Думаючи про те, який смак обрати, Страйк згадав якусь розмову про солону карамель, узяв найбільшу коробку, яка була, і рушив до каси.

За п’ять хвилин Страйк ще з однією торбиною в руках вийшов на Карнабі-стріт, над якою між будинками розтягнули різдвяні оздоби на музичну тему. Через лихоманку невидимі голови, позначені велетенськими навушниками й сонячними окулярами, здалися Страйкові не так святковими, як моторошними. З незручними торбами заходити до «Голови» довелося задки. Тут миготіли гірлянди, розсипався сміх.

– Куше,– гукнули до нього одразу за дверима.

Шпеник уже зайняв стіл. Голомозий, худий, блідий, весь у татуюваннях, Шпеник мав вічну елвісівську усмішку, бо шрам, що збігав через вилицю, навічно задер йому верхню губу. Він тримав пиво в одній руці й недбало хрумтів пальцями другої, вільної: цю звичку мав з підліткових років. У будь-якому місці Шпеник випромінював ауру небезпеки, навіюючи певність, що цей тип здатен за найменшої провокації вдатися до насильства. У пабі було дуже людно, але ніхто не намагався присісти за його столик. Дивна річ (хоч, може, нічого дивного в цьому не було), та біля ніг Шпеника теж стояли торби.

– Шо це ти? – спитав Шпеник, коли Страйк сів навпроти й опустив під стіл власні пакунки.– Морда страшна.

– Та нічого,– відповів Страйк, у якого текло з носа й калатало серце.– Застудився чи що.

– Так, шоб не дихав на мене,– застеріг Шпеник.– Тіки цього нам в хаті не вистачало. Захара тільки оговталася від грипу. Пиво будеш?

– Е... ні,– відповів Страйк. Думка про пиво раптом викликала відразу.– Можеш мені принести води?

– Йоханий бабай,– буркнув Шпеник, підводячись.

Коли він повернувся і поставив перед Страйком склянку води, той без зайвих преамбул почав:

– Хочу в тебе спитати про один випадок. То був дев’яносто другий чи дев’яносто третій рік. Тобі треба було в місто, машину ти мав, але не міг сісти за кермо. Щось із рукою, вона в тебе була в гіпсі.

Шпеник нетерпляче знизав плечами, мовляв, хто такі дрібниці пам’ятає? Все життя Шпеника складалося з нескінченної низки травм, що їх він отримував чи завдавав, і випадків, коли треба було їхати в справах, пов’язаних з готівкою, наркотиками, погрозами чи бійками. За ті періоди, коли Шпеник сидів по в’язницях, його професійне середовище змінювалося хіба трохи. Половина хлопців, з якими він працював підлітком, загинула від ножа чи передозування. Один кузен помер у поліційній машині, іншого застрелили в потилицю – вбивцю так і не спіймали.

– Ти мав щось відвезти,– провадив Страйк, намагаючись дати підказки Шпениковій пам’яті.– Якісь сумки чи то з наркотою, чи то з грошима, не знаю. Тобі треба було негайно знайти водія, я погодився. Ми поїхали до стрипклубу в Сохо. Називався «Шельми».

– А, «Шельми»,– кивнув Шпеник.– Так його вже немає. Років десять чи п’ятнадцять як зачинився.

– Коли ми приїхали, там був гурт чоловіків перед входом. Один з них – великий чорний лисий тип...

– От пам’ять,– розвеселився Шпеник.– Можна в цирку виступати. «Куш, хлопчик з феноменальною пам’яттю»!

– ...і ще такий самий здоровань – ніби латинос – із чорною фарбованою чуприною і довгими баками. Ми зупинилися, ти опустив вікно, а він підійшов поговорити з тобою і зіперся на дверцята рукою. Мав очі як у басета, а на руці – великий золотий перстень з лев’ячою...

– Гнійний Риччі,– кивнув Шпеник.

– Ти його пам’ятаєш?

– Куше, сам як думаєш, якшо я ім’я сказав?

– Так. Вибач. Ти знаєш, як його звати насправді?

– Ніко, Нікколо Риччі, але всі кажуть «Гнійний». Бандит старої школи. Сутенер. Мав кілька стрипклубів і кілька ломбардів. Старий Лондон як він є. Починав у банді Сабіні ше пацаном.

– Ще раз, як ти сказав? «Риччі»? З подвоєнням?

– А нашо тобі?

Страйк витягнув з кишені «Що ж сталося з Марго Бамборо?», розгорнув на фотографіях з різдвяної вечірки в клініці та простягнув Шпенику. Той узяв з підозріливим виглядом. Якусь мить придивлявся до чоловіка з золотим перснем, тоді повернув книжку Страйкові.

– Ну? – спитав Страйк.

– Наче він. Де то?

– У Клеркенвеллі. Різдвяна вечірка в лікарів.

Шпеник трохи здивувався.

– Сабіні якраз у Клеркенвеллі був годувався, га? Ну й бандити теж до лікарів ходять, не?

– Це вечірка,– пояснив Страйк.– Вони не на роботі. Нащо Гнійному Риччі приходити до лікарів на вечірку?

– А я знаю,– знизав плечима Шпеник.– Убити когось?

– Цікаве припущення,– сказав Страйк,– бо я розслідую зникнення жінки, яка там була того вечора.

Шпеник кинув на нього косий погляд.

– Гнійний Риччі вже той-во,– тихо сказав він.– Зовсім старий.

– Але ще живий ?

– Живий. Здали в будинок для літніх.

– Звідки ти знаєш?

– Мав справи з Лукою, його старшим.

– Сини пішли тим самим шляхом?

– Ну, банд Маленької Італії вже нема. Але то бандити, так,– кивнув Шпеник. Тоді нахилився через стіл і тихо додав: – Слухай сюди, Куше. Тобі проблеми з пацанами Гнійного Риччі не треба.

Вперше в житті Шпеник так застерігав Страйка.

– Якшо ти хоч на крок підійдеш до їхнього старого чи спробуєш на нього шось повісити, сини з тебе шкуру здеруть. Січеш? Їм усе як два пальці. Підпалять тобі офіс. Дівку твою поріжуть.

– Розкажи мені про Гнійного. Все, що знаєш.

– Куше, ти чуєш, шо я тобі кажу?

– Та розкажи мені про нього, бляха-муха.

Шпеник насупився.

– Шльондри. Порнуха. Ше наркота, але в першу чергу жінки. Працював тоді ж, коли Джордж Корнелл, Джиммі Гамфріз, ота вся братія. Отой золотий перстень йому типу Денні Лев подарував. Денні Лев – то авторитет з Нью-Йорка. Типу вони родичі. Не знаю, чи правда.

– А тобі не траплявся тип на прізвище Конті? – спитав Страйк.– Мабуть, трохи молодший за Риччі.

– Нє. Але Лука Риччі – псих грьобаний,– відповів Шпеник.– Коли ця твоя мадама зникла?

– У 1974 році.

Він чекав, що Шпеник не повірить власним вухам і посміється над самою думкою про те, що за сорок років ще можна щось відшукати, але давній друг тільки насупив брови і продовжив хрускотіти пальцями з невпинністю жука-точильника. Детектив раптом усвідомив, що Шпеник знає про давні злочини та їхні довгі тіні більше, ніж більшість поліціянтів.

– Її звали Марго Бамборо,– сказав Страйк.– Зникла дорогою до пабу. Нічого не знайшли – ні сумочки, ні ключів, нічого взагалі. Більше ніхто її не бачив.

Шпеник пригубив пиво.

– Професіонали працювали,– прокоментував він.

– Саме це я і подумав,– кивнув Страйк.– А відтак...

– Відтак – голяк,– відрубав Шпеник.– Якшо мадаму взяв Гнійний Риччі чи його пацани, то це баста, нема шо шукати, січеш? Я знаю, шо ти в нас герой-бойскаут, друже, але тут один тип був зачепив Луку Риччі, то за кілька днів його жінка відчинила двері, а їй кислотою в обличчя – шварк! Лишилася без ока. Кинь це діло, Куше. Якшо відповідь – Гнійний Риччі, треба на хрін забути питання.