Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 13 (всего у книги 56 страниц)

– ...який усе не так зрозумів! – влізла Айрін.– Бо Датвейт був голубий! – засміялася вона.– 3 дружиною він тільки дружив, а ревнивий дурень вирішив...

– Та я не знаю, чи Стів був голубий...– почала була Дженіс, але Айрін уже було не спинити.

– ...є чоловік, є жінка, він склав два і два – вийшло п’ять! Мій Едді був точно такий самий... от скажи, Дженіс, який він був? – вона знову плеснула подругу по руці – Такий самий, точно! Пам’ятаю, кажу йому: «Едді, ти собі оце думаєш, що варто мені глянути на чоловіка, і хоч він голубий, хоч валлієць...» Джен, після всього, що ти мені сказала, я собі думаю, що той Дакворт... Даут... як там... таки був не від того. Я все зрозуміла, коли він потім прийшов до клініки. Гарний, але трохи манірний.

– Але я не знаю точно, чи він був голубий, Айрін. Я його так добре не...

– Та він же потім постійно до тебе приходив,– нагадала Айрін.– Ти мені сама розповідала. Приходив до тебе в квартиру по чай і співчуття, розповідав тобі про всі свої проблеми.

– Та може разів зо два таке було,– заперечила Дженіс.– Зустрілися на сходах, сказали два слова, він мені заніс торби й залишився на чай.

– А ще він спитав тебе...– підказала Айрін.

– Любонько, я ж саме до цього і правлю,– відповіла Дженіс, а Страйк здивувався такому терпінню.– Голова йому боліла,– сказала вона Страйкові й Робін,– і я йому сказала піти й показатися лікарю, бо я діагнозу так не поставлю. Ну тобто я його жаліла, бідосю, але нашо мені безплатний пацієнт у власній квартирі? Мені тре’ було Кевіна доглядати.

– Тобто ви думаєте, що Датвейт ходив до Марго справді зі скаргами? – спитала Робін.– А не тому, що зацікавився нею в романтичному...

– Цукерки він їй був надіслав,– повідомила Айрін,– але як на мене, він їй просто в жилетку плакався.

– Голова йому таки боліла, а нерви розхиталися. Мабуть, таки була депресія,– сказала Дженіс.– Усі його цькували за ту бідну жінку, шо вкоротила собі віку, але я на’іть не знаю... мені ше сусіди казали, шо до нього ходили якісь молодики...

– Таж я кажу! – тріюмфально вигукнула Айрін.– Голубий!

– Та мо’, то не воно,– заперечила Дженіс.– Мо’, то через друзів, чи наркотики, чи шось поцупив... Але одне скажу точно: люди на районі казали, шо чоловік тієї бідолашки, яка вкоротила собі віку, бив її смертним боєм. Страшна трагедія. Але газети все повісили на Стіва, так він і утік. Шо тут скажеш, секс продається краще за домашнє насильство, так? Якшо найдете Стіва,– додала Дженіс,– переказуйте привіт. Газетярі паскудно з ним учинили.

Страйк навчив Робін ділити допит на етапи за категоріями: люди, місця, речі. Тож тепер вона спитала в обох жінок:

– Чи були в клініці інші пацієнти, які давали привід для тривоги чи мали якісь особливі стосунки з Мар...

– А! – згадала Айрін.– Пам’ятаєш, Джен, був один з ось такою бородою...– вона поставила долоню на рівень талії.– Пам’ятаєш?

Як то його... Аптон? Аплторп? Джек, ну ти ж пам’ятаєш. Точно пам’ятаєш, Джен, він смердів як бомж, тобі ще одного разу довелося йти до нього додому. Вештався навколо клініки. Жив, здається, на Клеркенвелл-роуд. Ще, бувало, малий з ним ходив. Смішний такий, з отакими вухами.

– А, ці,– згадала й перестала супитися Дженіс.– Але то були не пацієнти Марго...

– Але потім він розповідав перехожим, що то він убив Марго! – збуджено сказала Страйкові Айрін.– Так! Так і казав! Спинив Дороті і сказав їй! Звісно, Дороті поліції нічого не сказала, вважала, що то маячня, дурниці, що він хворий на голову та й годі. А я їй кажу: «А якщо це зробив таки він, а ти нікому не розповіла, га, Дороті?» А той Аплторп таки був псих! Тримав під замком дівчину...

– Айрін, ніхто її не тримав під замком,– перебила Дженіс, вперше виявивши тінь нетерпіння.– Соціальна служба повідомила, шо в неї агорафобія, але ніхто її проти волі ніде не...

– Вона була з привітом,– уперлася Айрін.– Ти сама мені казала. Я вважаю, що треба було забрати в них дитину. Ти мені сама казала, що в квартирі бруд...

– Не можна забирати дітей лише тому, шо люди не прибрали в себе! – твердо заперечила Дженіс. Вона розвернулася до Страйка й Робін.– Так, я одного разу була в Аплторпів, але не думаю, шо вони навіть знали Марго. Тоді все було по-іншому, лікарі мали окремі списки, і Аплторпи були закріплені за Бреннером. Він мені й сказав піти до них і подивитися, як почувається малий.

– Ви пам’ятаєте адресу? Назву вулиці?

– Ой Господи,– нахмурилася Дженіс.– Та наче Клеркенвелл-роуд. Наче так. Я там, бачте, одного разу була. Малий захворів, і Бреннер сказав туди піти – він сам ніколи не ходив до пацієнтів, якшо можна було не ходити. Малий одужував, зате я побачила, шо в тата...

– Психи! – підказала Айрін, киваючи.

– ...нерви хворі,– провадила Дженіс.– Пішла до кухні мити руки й побачила просто на столі купу бензедрину. Я пояснила і батьку, і матері, шо оскільки дитина вже ходить, ліки слід сховати десь у недоступне місце...

– Дуже смішний був малий,– втрутилася Айрін.

– ...після цього я пішла до Бреннера й кажу: «Докторе Бреннер, цей чоловік зловживає амфетаміном». Ми тоді вже знали, шо той препарат викликає залежність. Бреннер, звісно, вирішив, шо я багато на себе беру, ставлячи під сумнів його приписи. Але я переймалася через те й подзвонила до соціальної служби, Бреннеру нічого не сказала. Там усе правильно зробили. Виявилося, шо вони вже до тої сім’ї придивлялися.

– Але там і мати...– почала Айрін.

– Айрін, не можна вирішувати за людей, як їм зручніш! – не витримала Дженіс.– Мама любила свого малого, хай навіть батько в них був... таки дивний був той бідаха,– погодилася вона.– Мав себе за... навіть і не знаю, як назвати... такого собі гуру або чарівника. Вважав, шо може зробити людині пристріт. Розповідав мені про це, як я до них приходила. Взагалі на моїй роботі таких дивних людей бачиш! Я просто казала тоді: «Шо, правда? Овва!» Нема сенсу з ними сперечатися. Але Аплторп уважав, шо може людину зурочити – так ми казали в старі часи. Він боявся, шо малий захворів на краснуху, бо розсердив його. Сказав, шо може таке робити людям... Бідолаха сам скоро помер. За рік по тому, як зникла Марго.

– Правда? – спитала Айрін розчаровано.

– Так. То ти вже поїхала, як вийшла заміж за Едді. Пам’ятаю, його двірники найшли рано-вранці – лежав під мостом на Волтер-стріт. Серце. Упав, а допомогти не було кому. Ше не старий був. Пам’ятаю, доктор Бреннер через те нервував.

– Чому це? – спитав Страйк.

– Бо то він виписав беники, на яких сидів Аплторп, самі розумієте.

На подив Робін, Страйк раптом усміхнувся.

– Але справа не тільки в Аплторпі,– провадила Дженіс, не помітивши в поведінці Страйка нічого дивного.– Тоді ше...

– Тоді всі казали, що десь щось чули, що мали якесь передчуття, ну геть усі,– закотила очі Айрін,– і були ми, так би мовити, безпосередні учасники, і це був просто жах... Вибачте,– поклала вона руки на живіт,– мені терміново треба... даруйте.

Айрін поспіхом вийшла з кімнати. Дженіс провела її поглядом, і через вічний усміх на її обличчі важко було сказати, стурбована вона чи сміється.

– Все нормально,– тихо сказала вона Страйкові й Робін.– Я їй давно кажу, шо лікарка правильно їй забороняє їсти гостре, але вчора їй так уже кортіло того каррі... самотньо їй. Дзвонить мені, просить прийти. Я в неї з учора лишилася ночувати. Едді торік помер, майже до дев’яноста років дожив, сердешний. Так він любив Айрін і дівчат. Вона страшенно за ним скучає.

– Ви почали казати, що хтось ще стверджував, наче знає, що саме сталося з Марго? – м’яко нагадав Страйк.

– Га? А, так... Чарлі Рамедж. Власник сауни. Наче небідна людина, і наче мав шо робити, крім як плескати язиком, але люди всякі бувають.

– Що саме він казав?

– Чарлі мав хобі – мотоцикли. Мав купу тих мотоциклів, ганяв на них за містом. Був упав, зламав обидві ноги, тож я кілька разів на тиждень до нього заходила... тоді вже добрі два роки минуло відтоді, як Марго зникла. Чарлі любив побазікати, й от одного дня каже мені ні сіло ні впало, шо бачив Марго у Роял-Лемінгтон-Спа – за тиждень після того, як вона зникла. Але самі розумієте,– похитала головою Дженіс,– я те не сприйняла всерйоз. Хороший чоловік, але, як я вже казала, аби тільки язиком ляпати.

– Що саме він сказав вам? – спитала Робін.

– Сказав, шо поїхав мотоциклом на північ і зупинився під тією великою церквою у Лемінгтон-Спа, сів собі під стіною, п’є каву, їсть бутерброд, аж тут бачить за огорожею жінку, яка ходить по цвинтарю і дивиться на могили. І наче вона не в жалобі чи шо, а просто з цікавості роздивляється. І волосся мала чорне, за його словами. І він їй гукає: «Гарно, га?» А вона обертається до нього – і це Марго, божився Чарлі, хай, каже, осліпну, якшо не Марго... тільки волосся пофарбувала. Чарлі її спитав, чи вони не знайомі, а вона засмутилася і пішла.

– І він стверджував, що це сталося за тиждень після зникнення Марго? – спитала Робін.

– Так, і казав, шо тому й упізнав її, шо всюди в газетах був її портрет. Я питаю: «Чарлі, а ти поліції про те казав?» Він мені: «Так, казав». У нього, бачте, був друг-полісмен, не остання там людина, і Чарлі йому сказав. Але я більше нічо’ про ту історію не чула, тож самі розумієте...

– Рамедж вам про це розповів у 1976 році? – спитав Страйк, записуючи.

– Мабуть, шо тоді,– нахмурилася, пригадуючи, Дженіс. До кімнати повернулася Айрін.– Кріда саме спіймали, тому й тема згадалася. Чарлі читав про суд у газеті й каже... спокійний такий: «Та нє, він нічо’ не зробив Марго Бамборо, бо я її бачив після того, як вона зникла».

– Марго була якось пов’язана з Лемінгтон-Спа, ви не знаєте? – спитала Робін.

– Про що це ви? – різко спитала Айрін.

– Та то таке,– відповіла Дженіс.– Дурниця, яку мені розказав один пацієнт. Про фарбовану Марго на цвинтарі. Ну, ти знаєш.

– У Лемінгтон-Спа? – незадоволено спитала Айрін. У Робін склалося враження, що вона ремствує на подругу, яка опинилася в центрі уваги, поки Айрін ходила до вбиральні.– Ти мені про таке не розповідала. Це коли таке було?

– Ой... та десь у сімдесят шостому,– трохи знітилася Дженіс.– Ти, мабуть, саме народила Шерон. Нашо тобі були якісь казочки від Чарлі Рамеджа?

Айрін взяла ще одне печиво, суплячись.

– Я хотів би тепер поговорити про власне клініку,– сказав Страйк.– Чи було з Марго легко...

– Працювати? – спитала Айрін, явно вважаючи, що тепер її черга, адже кілька хвилин увага Страйка належала Дженіс.– Ну, особисто для мене...

Вона зробила паузу – ніби епікуреєць, що готується до нової насолоди.

– ...якщо абсолютно чесно, то Марго була з тих людей, які вважають, що все про все знають найкраще. Вона вічно вчила всіх жити, працювати, чай запарювати, вічно...

– Ой, Айрін, та не така вона була погана,– буркнула Дженіс.– Мені вона подобалася.

– Припини, Джен,– велично заперечила Айрін.– Вона думала, що як вона така великорозумна, то всі навколо тупі! Добре, може, про тебе вона так не думала,– закотила очі Айрін, бо Дженіс почала хитати головою,– а про мене точно! Так зі мною поводилася, ніби я дурна дурепа. Навіть не зверхньо! Але я не те щоб її прямо не любила! – поспішно додала Айрін.– Ні, не аж так. Але така була перебірлива! Так собою пишалася! Забула, з якої грязі випнулася в князі.

– А що ви про неї думали? – спитала Робін у Дженіс.

– Я...– почала Дженіс, але Айрін її перебила.

– Та припини, Джен, вона була снобка! Вийшла за багатого лікаря – той будинок у Гемі ого-го скільки коштував! Усе було про неї одразу зрозуміло – сама он як влаштувалася, а тут нам ходить і проповідує емансипацію: мовляв, заміжжя – то не головне, не кидайте кар’єру, ля-ля-ля і все таке. І завжди знаходила, до чого прискіпатися.

– А що саме вона...

– По телефону відповідаєш не так, з пацієнтами розмовляєш не гак, одягаєшся теж... «Айрін, я думаю, що в такій блузці на роботу не ходять». Та вона в «Плейбої» працювала! Така лицемірка! Ні, я не прямо не любила,– повторила Айрін.– Просто хочу, щоб у вас склалося повне враження... А, Джен, ти пам’ятаєш, вона нам ще не дозволяла робити гарячі напої? Від інших двох лікарів я не чула, що ми, бачте, не знаємо, що робити з чайним пакетиком...

– Та справа не в тому...– почала Дженіс.

– Та припини, Джен, ти ж пам’ятаєш, як вона причепилася...

– А чому Марго забороняла готувати гарячі напої на роботі? – спитав Страйк у Дженіс. Робін бачила, що йому вже уривається терпець.

– О, просто я одного дня мила чашки,– відповіла Дженіс.– Виплеснула заварку з чашки доктора Бреннера та знайшла...

– Пігулку атомалу! – підказала Айрін.

– ...знайшла на дні капсулу аміталу. Я зрозуміла, шо то за...

– Сині,– перебила Айрін, киваючи,– такі сині вони були, так?

– І називали їх на вулиці синькою,– підтвердила Дженіс.– Барбітурати, сильне заспокійливе. Я завжди всім спеціально казала, шо нічого такого при собі не маю, як ходила на виклик. Бо могли пограбувати.

– Звідки ви знали, що то чашка доктора Бреннера? – спитав Страйк.

– А він завжди з неї пив, там ше був герб його університету,– пояснила Дженіс.– Якшо хтось інший її торкався, одразу був скандал...– вона завагалася.– Не знаю... якшо ви розмовляли з доктором Гуптою...

– Ми знаємо, що доктор Бреннер мав залежність від барбітуратів,– мовив Страйк. Дженіс зітхнула з полегшенням.

– Так... Я вирішила, шо він випадково впустив капсулу в чашку, коли приймав препарат. Мабуть, не помітив, вирішив, шо впала десь на підлогу. Якшо в клініці в чайний посуд потрапляють ліки, це завжди викликає багато питань. То серйозна справа – коли в чаї випадково опиняються препарати.

– Чи дуже шкідлива одна капсула...– почала Робін.

– Ой, та яка там шкода,– з розумним виглядом заявила Айрін,– так, Джен?

– Одна капсула – це навіть не повна доза,– підтвердила Дженіс.– Сонливість нападе, та й усе. Але Марго зайшла саме тоді, коли я ложкою вишкрібала капсулу з чашки. Раковина, чайник, холодильник – це все було якраз біля сестринської. Вона побачила мене з капсулою. Тож вона не прискіпувалася, а просто хотіла, шоб ми були уважні. Звичайна обережність. Я потім сама завжди зазирала в чашку, як запарювала чай.

– Ви не сказали Марго, як, на вашу думку, капсула потрапила в чашку? – спитала Робін.

– Ні,– відповіла Дженіс,– бо доктор Ґупта просив мене не говорити про проблему доктора Бреннера. Я сказала, шо то, мабуть, випадково сталося, і, власне, не збрехала. Я думала, шо після такого вона скличе збори й усіх розпитає...

– А, ну ти знаєш мою теорію про те, чому Марго цього не зробила,– втрутилася Айрін.

– Айрін,– похитала головою Дженіс.– От чесно...

– Моя теорія,– не зважала на неї Айрін,– така: Марго подумала, що хтось навмисно поклав пігулку в чай Бреннеру, і якщо хочете знати, хто цей хтось...

– Айрін,– повторила Дженіс, просячи стриматися, але Айрін було не спинити.

– ...то я вам скажу, що це Глорія. То була не дівка, а біда, ще й зі злочинного середовища... ні, Джен, я все скажу, бо Кемерон точно хоче знати про все, що діялося в тій клініці!

– Та як Глорія взагалі могла покласти шось Бреннеру в чай... я, до речі,– звернулася Дженіс до Страйка і Робін,– не думаю, шо вона могла...

– А я щодня працювала з Глорією, Джен,– зверхньо заявила Айрін,– і вже чудово знала, що то за фрукт...

– ...але навіть якшо вона поклала б ту капсулу в чай, Айрін, до чого воно до зникнення Марго?

– Не знаю,– відповіла Айрін, уже сердячись,– але вони хочуть знати, хто там у нас працював і що діялося... ви ж хочете? – спитала вона в Страйка, і той кивнув.– Бачиш? – сказала Айрін до Дженіс і провадила: – Тож Глорія походила з дуже сумнівної родини, то були італійці...

Дженіс спробувала щось заперечити, але Айрін не дала їй і слова мовити.

– Так і було, Джен! У неї брат торгував наркотиками, вона сама мені розповідала! Може, ту капсулу вона й не з Бреннерової шафи взяла! Може, їй брат дав. Глорія ненавиділа Бреннера. Так, то був неприємний старигань, завжди до нас прискіпувався. Й одного разу Глорія мені сказала: «А ти уяви, як з ним жити під одним дахом. На місці його сестри я б його отруїла». Марго це почула й насварила її, бо поруч були пацієнти, а ще професійна етика забороняє таке казати про лікарів. Тож я вважаю, що Марго нічого не зробила через капсулу в Бреннера в чашці, бо знала, хто це зробив, і не хотіла проблем для своєї підопічної. Глорія, бачте, була її проектом! Вона половину робочого часу сиділа в Марго в кабінеті та слухала про фемінізм, а я тим часом гарувала за двох. Марго тій Глорії навіть убивство спустила б з рук. Нічого не хотіла знати.

– Не знаєте, де тепер Глорія? – спитав Страйк.

– Гадки не маю. Вона пішла невдовзі після зникнення Марго,– відповіла Айрін.

– Коли вона пішла з клініки, я її більше не бачила,– сказала Дженіс, якій явно було ніяково,– але, Айрін, я думаю, шо не можна отак розкидатися звинуваченнями...

– Зроби ласку,– раптом сказала подрузі Айрін, поклавши руку на живіт,– принеси мені ліки. Вони на холодильнику. Щось мені зле. Може, хтось хоче чаю чи кави, якщо Джен уже йде на кухню?

Дженіс без нарікань підвелася, зібрала порожні чашки, склала все на тацю і вийшла на кухню. Робін відчинила для неї двері, Дженіс вдячно усміхнулася. Коли стихли її кроки по м’якому ковроліну, Айрін без усмішки промовила:

– Бідолашна Джен. У неї жахливе життя. Дитинство – чистий Діккенс. Ми з Едді їй допомагали грошима, коли Бітті від неї пішов. Вона себе називає місіс Бітті, хоча вони навіть не були одружені,– додала Айрін.– Просто жахливо. Ще й дитину народили. Я так розумію, що Бітті дитини не хотів і тому пішов. А от Ларрі... він був, звісно, тупуватий,– Айрін засміялася,– але її обожнював. Попервах Джен, мабуть, думала, що може собі й когось кращого знайти... Ларрі працював на Едді, щоб ви собі розуміли, не в керівництві, простий будівельник... Але врешті-решт вона зрозуміла. Знаєте, не кожний чоловік візьме чужу дитину...

– Місіс Гіксон, а розкажіть про листи з погрозами, які надсилали Марго.

– О, звісно, звісно,– просяяла Айрін.– То ви мені вірите, так? Бо поліція не вірила.

– У свідченнях ви казали, що листів було два, правильно?

– Правильно. Першого я б і не розпечатувала, але Дороті не було на місці, а доктор Бреннер сказав проглянути пошту. Насправді Дороті завжди була на роботі, але тут її сину видаляли гланди. Такий був балуваний! Я тільки тоді й бачила її засмученою, як їй треба було везти малого до лікарні. То була залізна жінка... але самі розумієте, вдова, крім сина, нічого в житті не має.

Повернулася Дженіс із повними чайником і кавником. Робін підвелася і допомогла їй з важкою тацею. Дженіс пошепки, щоб не заважати Айрін говорити, подякувала.

– Що саме було написано в листі?

– О, вже стільки років минуло,– промовила Айрін. Дженіс передала їй пачку пігулок для травлення, і Айрін злегка усміхнулася, але не подякувала.– Але дещо пригадую...– вона почала діставати пігулки з блістера.– Ану, що ж там було... пам’ятаю, що дуже грубі речі. Марго там називали словом на літеру «П», точно пам’ятаю. Писали, що вона горітиме в пеклі.

– Лист був друкований?

– Ні, написаний від руки,– відповіла Айрін і проковтнула пару пігулок, запивши чаєм.

– А що було в другому листі? – спитав Страйк.

– Я не знаю, що там було написано. Я просто заходила до кабінету Марго й бачила листа в неї на столі. Почерк був той самий, я одразу його впізнала. Видно було, що Марго не зраділа, коли я його побачила. Зім’яла записку й викинула в смітник.

Дженіс роздала всім чай і каву. Айрін взяла собі ще одне шоколадне печиво.

– Мабуть, про це ви нічого не знаєте,– почав Страйк,– але все одно спитаю, чи були якісь підставити вважати, що Марго була вагітна, коли...

– Звідки ви знаєте про це? – спитала Айрін, ніби громом уражена.

– Тобто вона була вагітна? – запитала Робін.

– Так! – відповіла Айрін.– Розумієте... Джен, та не дивися на мене так... я прийняла дзвінок з пологового будинку, коли вона була на виклику! Вони подзвонили в клініку та спитали підтвердження: чи прийде вона завтра...– Айрін перейшла на шепіт,– на аборт!

– Тобто вам по телефону сказали, на яку процедуру вона записана? – спитала Робін.

Айрін на мить знітилася.

– Та... власне, ні... власне... я цим не пишаюся, але я передзвонила в клініку. З чистої цікавості. В юності чого ми тільки не робили?

Робін сподівалася, що її усмішка у відповідь вийшла щирішою, ніж усмішка Айрін.

– Місіс Гіксон, а коли це було, не пам’ятаєте? – спитав Страйк.

– Перед її зникненням. Десь за місяць, здається.

– До чи після анонімок?

– Я не... Здається, після,– відповіла Айрін.– Чи до? Ні, не пам’ятаю...

– Ви з кимсь говорили про цей дзвінок з пологового?

– Тільки з Джен, і вона мене насварила. Так, Джен?

– Я знаю, шо ти нічо’ поганого не хтіла,– пробурмотіла Дженіс,– але конфіденційність пацієнтів...

– Марго не була нашою пацієнткою. Це інше.

– І ви не розповідали про це поліції? – спитав Страйк.

– Ні,– відповіла Айрін,– бо я... я ж не мала про таке знати, правда? Та й хіба воно мало стосунок до її зникнення?

– Ви комусь розповідали про це, крім місіс Бітті?

– Ні,– дещо агресивно відповіла Айрін,– бо... Та як би я розповіла: коли працюєш у клініці, то вчишся тримати язика за зубами. Я ж не маю права ходити й розпатякувати чужі секрети? Я працюю в реєстратурі, бачу чужі історії хвороби, але про таке не можна говорити. Я вміла берегти секрети, така вже в нас робота...

Страйк з незворушним обличчям записав у нотатник: «Надто активно заперечує».

– Маю ще одне питання, місіс Гіксон, можливо, дещо особисте,– сказав він, звівши очі від записника.– Я чув, що у вас із Марго було якесь непорозуміння на святкуванні Різдва.

– О,– Айрін спала з лиця,– це. Так... розумієте...

Коротка пауза.

– Я сердилася через те, як вона повелася з Кевіном, сином Джен. Джен, ти ж пам’ятаєш?

Дженіс збентежилася.

– Та звісно ж, пам’ятаєш,– сказала Айрін, знову плескаючи подругу по руці.– Коли вона взяла його до свого кабінету й почала своє ля-ля-ля.

– А,– промовила Дженіс. На мить Робін здалося, що цього разу Дженіс дуже сильно розгнівалася на подругу.– Але...

– Ти ж пам’ятаєш,– кинула на неї сердитим оком Айрін.

– Я... так,– кивнула Дженіс.– Так, я тоді сильно розсердилася.

– Джен не пускала його до школи,– пояснила Страйкові Айрін.– Так, Джен? Скільки йому було, шість? А тоді...

– Що саме сталося? – спитав Страйк у Дженіс.

– У Кева болів живіт,– сказала Дженіс.– Запалення хитрості. Сусідка, яка іноді за ним дивилася, прихворіла...

– Ну, Джен і привела Кевіна на роботу,– перебила Айрін.

– Можливо, місіс Бітті розкаже, як усе було? – спитав Страйк.

– Ой... Так, звісно! – відповіла Айрін і зі стражденним виглядом поклала руку на живіт.

– Отже, особа, в якої ви лишали сина, захворіла? – нагадав Страйк, звертаючись до Дженіс.

– Так, але я мала йти на роботу, тож узяла Кева з собою і дала йому розмальовку. Пішла перевдягатися, його лишила в приймальні. Айрін і Глорія за ним наглядали. А тоді Марго... вона запросила його до себе в кабінет і оглянула... роздягала й усе таке. Вона знала, шо це мій син, і знала, чого я взяла його на роботу, і все одно дозволила собі... Не брехатиму, я розлютилася,– тихо додала Дженіс.– Ми мали розмову. Я їй сказала: «Ви мали просто дочекатися, поки я повернуся, і тоді оглянути його в моїй присутності». І маю сказати, шо після цього Марго дала задній хід і вибачилася.

Айрін була надулася, але Дженіс її зупинила:

– Ні, Айрін, вона таки вибачилася, сказала, шо я права й не можна було його оглядати без мене, але він схопився за живіт, і вона не стрималася. Вона не хтіла нічого поганого. Просто іноді Марго...

– ...бісила людей, я про це й торочу,– влізла Айрін.– Вважала себе вищою за всіх, все знала краще...

– ...занадто квапилася, я це хотіла сказати. Але вона була хороша лікарка,– спокійно та твердо додала Дженіс.– Коли буваєш у людей, то все чуєш, шо вони кажуть про лікарів, і про Марго казали хороше. Вона була уважна до людей. Вона була добра... так, була, Айрін, я знаю, шо тебе вона злила, але пацієнти...

– Ой, ну, може, й так,– відмахнулася Айрін.– Але в клініці й конкурентів не було.

– Тобто доктор Ґупта й доктор Бреннер не користувалися популярністю? – спитав Страйк.

– Доктор Ґупта був чарівливий,– сказала Дженіс.– І лікар дуже хороший, хоч маю сказати, шо не всі хтіли лікуватися в індуса. А от Бреннер людям не подобався. Тільки після його смерті я зрозуміла, чого він...

Айрін ахнула, а тоді раптом почала сміятися.

– Ну, Дженіс, скажи їм, що ти колекціонуєш!

Вона розвернулася до Страйка й Робін:

– Якщо це не моторошне, не хворобливе хобі, то...

– Я їх не колекціоную,– аж почервоніла Дженіс.– Просто зберігаю...

– Некрологи! Як вам таке? Люди збирають порцеляну чи скляні кулі, чи ще якесь ля-ля-ля, а Дженіс у нас – колекціонерка некро...

– Це не колекція,– повторила досі червона Дженіс.– Це просто...– вона благально глянула на Робін.– Моя мама не вміла читати...

– Тільки уявіть,– поблажливо мовила Айрін, потираючи живіт. Дженіс затнулася була, але провадила:

– ...так, і... батько не цікавився книжками, але приносив додому газети, і з них я навчилася читати. Найкращі статті я собі вирізала. Сентиментальні сюжети, так воно зветься. Художні книжки мене настільки не принаджували. Я не бачила сенсу у вигаданих історіях.

– О, а я обожнюю гарні романи,– видихнула Айрін, далі гладячи живіт.

– Таке... не знаю... з некрологу можна зрозуміти, ким насправді була людина, так? Якщо то був знайомий чи пацієнт, то я їхні некрологи зберігала, бо не знаю... ну, хтось же мусить це робити. Про твоє життя написали в газеті – хіба не досягнення?

– Тільки не якщо ти Денніс Крід,– заявила Айрін. З її обличчя було видно, що зараз пролунає щось дотепне. Вона потягнулася по печиво, аж тут кімнатою прокотилося оглушливе пердіння.

Айрін почервоніла як мак. Якусь жахливу мить Робін думала, що Страйк засміється, тож вона голосно спитала в Дженіс:

– І ви зберегли некролог доктора Бреннера?

– О так,– відповіла Дженіс, яка ніби взагалі не зауважила гучний звук, щойно виданий Айрін. Мабуть, як медсестра вона стикалася і з гіршими ситуаціями.– І він багато що пояснив.

– У якому сенсі? – спитала Робін, не дивлячись ні на Страйка, ні на Айрін.

– Він був у Берген-Бельзені. Один з перших лікарів, які туди потрапили.

– Боже мій,– шоковано вимовила Робін.

– Так,– кивнула Дженіс.– Він ніколи про це не казав. Я б і не знала, якби не прочитала в газеті. Він там таке бачив... гори тіл, мертвих дітей... я брала з бібліотеки книжку. То жах. Не знаю, мабуть, він після того і зробився таким. На той час, коли він помер, ми вже багато років не бачилися, але мені показали його некролог, бо людина знала, шо я працювала в клініці Святого Івана. Я залишила собі некролог як пам’ять про Бреннера. Можна багато шо пробачити Бреннеру, коли знаєш, де він був і шо бачив... але ж те саме можна сказати про будь-кого, га? Коли знаєш, як воно було, все стає зрозумілим. Так шкода, шо іноді воно буває запізно... Ти як, дорогенька? – спитала вона в Айрін.

Робін здогадалася, що після ганебного звуку наголос на власній хворобі здався Айрін єдиним способом зберегти гідність.

– Не знаю, мабуть, то через стрес,– сказала вона, прикладаючи долоню до пояса штанів.– Завжди загострюється, коли я... Вибачте,– з гідністю звернулася вона до Страйка й Робін,– але боюся, що далі я...

– Звісно,– кивнув Страйк, згортаючи записник.– Здається, ми спитали все, що хотіли. Хіба що ви пригадуєте ще щось,– звернувся він до обох жінок,– щось таке, що тепер здається недоречним, дивним?

– Та, мабуть, це все? – спитала Дженіс у Айрін.– Сті’ки років... ми б, напевно, про шось таке згадали б у розмовах?

– Це ж Крід, правда? – Айрін не питала, а стверджувала.– Хіба може бути інше пояснення ? Куди б ще вона зникла? Як думаєте, вас до нього пустять? – знову поцікавилася вона в Страйка.

– Гадки не маю,– відповів він, підводячись.– Дякую за вашу гостинність і за те, що погодилися відповісти на наші питання...

До дверей їх провела Дженіс. Айрін тільки мовчки помахала рукою, коли гості виходили. Робін бачила, що розмова з детективами їй зовсім не сподобалася. Довелося робити незручні зізнання; портрет себе замолоду, який Айрін намалювала, лишав бажати кращого; а ще Робін подумала, що навряд чи комусь було би приємно гучно перднути в присутності чужих людей.