Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 51 (всего у книги 56 страниц)

– Цікавий аргумент,– сказав Страйк.– Тож ви не мали контролю над тим, що робили?

– Контроль! – пирхнув Крід, хитаючи головою.– Це свідчить, наскільки далекий ти... я не можу це пояснити словами, які будуть зрозумілі для такої людини, як ти. «Відтепер це мій шлях, а де ваш?.. Бо одного шляху для всіх немає![24]24
  Цитата з твору Фрідріха Ніцше «Так казав Заратустра» (цит. у пер. А. Онишка і П. Таращука).


[Закрыть]» Знаєш, хто це сказав?

– Схоже на Ніцше,– відповів Страйк.

– Ніцше,– перебив його Крід.– Це ж очевидно. Я багато читав у Белмарші, коли мене ще не накачували ліками так, що я не міг уже дочитати речення до кінця... Тепер у мене діабет, знаєш? – провадив Крід.– Ага. Лікарняний діабет. Взяли худого, спортивного чоловіка і зробили з нього товстуна, напихаючи його непотрібними ліками й недоїдками, які ми всі тут змушені їсти. Вісімсот так званих цілителів присмокталися до нас, щоб заробити собі на життя. Їм вигідно, щоб ми були хворі, бо ми забезпечуємо їм сите життя. Морлоки. Знаєш це слово?

– Вигадані мешканці підземного світу,– сказав Страйк.– З «Машини...»

– Так, звісно,– мовив Крід, якого, схоже, дратувало, що Страйк розуміє всі його алюзії.– Герберт Веллс. Примітивні істоти, що полюють на високорозвинену расу, яка наче й не усвідомлює, що її відгодовують на заріз. А от я усвідомлюю, я знаю, що відбувається.

– Зараховуєте себе до елоїв? – запитав Страйк.

– В елоях,– сказав Крід,– прикметна повна відсутність у них совісті. Вища раса – розумна, витончена й позбавлена так званих докорів сумління... Я це досліджував у своїй книзі, яку писав, поки її не забрали в мене. У Веллса це була лише поверхнева алегорія, але він уже намацував істину... А я писав частково автобіографію, частково науковий трактат... проте його в мене забрали, конфіскували мій рукопис. Він міг би стати безцінним джерелом, але ж ні: через те, що він мій, його слід знищити. У мене рівень інтелекту – 140, але вони хочуть, щоб мозок мій розм’як, як і моє тіло.

– Як на мене, розум у вас ясний. На яких ліках вас тримають?

– Та мені взагалі не потрібні ліки! Мене б мали перевести в реабілітацію, а мене не випускають з інтенсивної терапії. Малі шизофреніки на своїх гуртках отримують ножі, а мені й олівця не дають. Коли я сюди потрапив, думав, познайомлюся тут з розумними людьми... та будь-яка дитина, здатна вивчити табличку множення, може стати лікарем, це все зубріння й догма. Пацієнт мав би стати партнером у лікувальному процесі, а я взагалі здоровий і можу повертатися у в’язницю.

– Мені ви точно здаєтеся цілком притомним,– сказав Страйк.

– Дякую,– озвався Крід, розчервонівшись.– Дякую. Схоже, ви точно розумний. Я так і думав. Тільки тому й погодився.

– Але ви досі на медикаментах...

– Я знаю все про їхні ліки, мене ними перегодовують. Я міг би зробити собі краще призначення, ніж будь-хто в цій лікарні.

– А звідки вам відомі такі речі? – поцікавився Страйк.

– Це ж очевидно,– сказав Крід з пихатим жестом.– Я сам собі був піддослідним кроликом, розробив власний набір стандартних тестів. Наскільки добре я зможу ходити й говорити, заживши двадцять міліграмів, тридцять міліграмів... Робив нотатки щодо дезорієнтації, сонливості, різниці в побічних ефектах...

– І які то були ліки? – запитав Страйк.

– Амітал, пентобарбітал, фенобарбітал,– відтарабанив Крід назви барбітуратів, поширені на початку сімдесятих, а нині майже витіснені іншими препаратами.

– Легко придбати на вулиці?

– Я лише зрідка купував на вулиці, мав інші канали, про які не було широко відомо...

І Крід пустився в незв’язні теревені, які не можна було назвати цілісною історією, бо оповідь була сумбурна й переповнена таємничими натяками і туманними підтекстами, проте ідея, схоже, зводилася до того, що Крід у шістдесяті й сімдесяті знався з численними неназваними можновладцями і що постійний доступ до рецептурних препаратів був побічним ефектом або його роботи на гангстерів, або його шпигунства за ними на прохання влади. Він натякав, що був завербований таємними службами, літав до Америки (хоча доказів цьому не було ніяких), говорив про політиків і знаменитостей, які сиділи на барбітуратах, і про небезпечну пристрасть людей з усіх прошарків суспільства дурманити себе, щоб упоратися з реальністю,– а сам Денніс Крід завжди опирався цій тенденції і цій спокусі.

Страйк підозрював, що ці фальшиві спогади підживлювали Крідове надмірне прагнення здобути статус у суспільстві. Понад сумнів, роки, проведені у в’язниці суворого режиму та психлікарні, навчили його, що зґвалтування й тортури сприймаються як щось ганебне більшістю людей і тут, не тільки на волі. Він, може, й отримує сексуальне задоволення, знову і знову переживаючи свої злочини, та в інших людей це викликає тільки презирство. А без уявної кар’єри напівшпигуна-напівгангстера цей чоловік з рівнем інтелекту 140 був простим кур’єром хімчистки, сексуальним збоченцем, що жменями купував пігулки у вуличних дилерів, які спершу використовували його, а потім зрадили.

– ...бачив усі ті застережні заходи на моєму суді? Там у гру вступили інші сили, але це все, що я можу сказати...

На вході в суд і на виході з нього Кріда оточував солідний кордон поліції, бо натовп жадав просто його роздерти. У пресу просочилися подробиці щодо його камери тортур: поліція знайшла тавро і кліщі, кульки-кляпи і батоги, зроблені Крідом світлини жертв, живих і мертвих, а в раковині розкладалися руки й голова Андреї Гутон. Але той образ, який зараз намагався намалювати перед Страйком Крід, перетворював убивство на побічний продукт набагато престижнішого кримінального життя, на хобі, на яке чомусь так нарікає громадськість, хоча там є що розповісти і чим захоплюватися.

– ...адже вони люблять пускати слину над брудними дрібничками, які їх заводять: спускають пару, бо й самі мають неприйнятні бажання,– казав Крід.– Я міг би стати лікарем, узагалі-то я мав би стати лікарем...

(Він поливав розпеченою олією голову буфетниці Бери Кенні, а потім підпалив їй волосся й фотографував, як вона горить з кулькою-кляпом у роті. Він відтяв язика Ґейл Райтман. Він убив перукарку Сьюзан Маєр, потоптавшись по її голові).

– Але ви нікого не вбивали за допомогою передозування, правда? – запитав Страйк.

– Значно більша майстерність потрібна, щоб вони почувалися дезорієнтованими, але стояли на ногах. Хто завгодно може влити людині в горлянку смертельну дозу. А тут потрібні знання й досвід.

Ось чому я знаю, що мені дають забагато ліків: розуміюся на побічних ефектах.

– А що ви давали жінкам у підвалі?

– Коли жінка опинялася в мене вдома, я більше їй нічого не давав. Щойно вона в мене, є інші способи змусити її сидіти тихо.

Крід зашив рота Андреї Гутон ще за життя: на рештках голови ще виднілися сліди ниток.

Психіатр глянув на годинник.

– А що як жінка вже була п’яна? – запитав Страйк.– Ґейл Рай-тман: ви ж її в барі підчепили, так? Невже ви не боялися передозування, додаючи до алкоголю ще й свої препарати?

– Розумне питання,– озвався Крід, пожираючи Страйка своїми велетенськими зіницями.– Зазвичай я з точністю до мілілітра можу визначити, скільки жінка випила. Ґейл, надувшись, сиділа самотою. Якийсь чоловік підсів до неї...

Крід не виказав нічого нового: це все була не таємниця. Він уже сам у цьому зізнався на лаві підсудних, з насолодою переповідаючи факти і спостерігаючи за реакцією родичів жертв. Сховані під підлогою фото Ґейл і Андреї, Сьюзан і Бери, Норін, Джекі та Джеральдіни, зв’язаних, попечених, порізаних, живих і мертвих, чиї понівечені й часом безголові тіла лежали в порнографічних позах, прирекли його ще до того, як він розтулив рота, проте він наполіг на повному судовому процесі, визнавши провину, але пославшись на божевілля.

– ...перука, трохи помади... всі думають, ти – безпечний дивак... може, трансвестит. Хвилину-дві говориш з жінкою в темному куточку. Вдаєш чуйність... Трохи пентобарбіталу їй у склянку... зовсім трошечки,– показав Крід тремтячими пальцями, розсунувши їх на кілька міліметрів.– Суміш пентобарбіталу й алкоголю потенційно небезпечна, якщо на цьому не розумітися, але, ясна річ, я розумівся... Отож я кажу: «Що ж, мені час іти, люба, а ти тут обережніше». «Ти тут обережніше!» Завжди спрацьовувало... «О, не йди, випий ще скляночку!» – запищав Крід, імітуючи Ґейл.– «Ні, люба, маю виспатися». Отак треба доводити, що не становиш загрози. Вдаєш, що зібрався йти геть, ба й ідеш. А коли вони гукнуть тебе назад, або за десять хвилин випадково на тебе наштовхнуться, в цей час уже почуваючись жахливо, то відчувають полегшення в товаристві милого й безпечного чоловіка...

Це все було в моїй книзі – всі методи, якими я їх заманював. Якщо так подумати, це ж корисно для жінок, які не хочуть ускочити в халепу, почитати, як діє надзвичайно ефективний убивця, але влада не дозволила її друкувати, а це наводить на роздуми: невже владі вигідно, щоб ці шльондри зникали з вулиць? Може, і вигідно.

Навіщо взагалі такі люди, як я, Корморане? Навіщо еволюція дозволяє їм з’являтися? Бо людина вже настільки високорозвинена, що наші ряди здатні прорідити лише внутрішньовидові хижаки. Знищити слабких, аморальних. Це ж добре, що звироднілі жінки-п’янички не лишать нащадків. Це факт, просто факт.

Отож я опускаю вікно, питаю: «Тебе підкинути, люба?» Вона хитається. Рада мене бачити. Без проблем сідає у фургон, вдячна, що можна десь присісти...

Я казав Ґейл, коли привіз її в підвал: «Ліпше б ти пішла до вбиральні, брудна сучко. Ти точно з тих, що сцють просто на вулиці. Яка бридота, яка бридота...» А чого ти так зацікавився, чим я їх одурманював?

Монолог раптом вичерпався. Крідові порожні сіро-чорні очі бігали туди сюди – з лівого Страйкового ока на праве й назад.

– Гадаєш, лікарка Бамборо була занадто розумна, щоб її міг обпоїти такий, як я, так?

– Лікарі теж припускаються помилок, як і всі люди,– сказав Страйк.– Норін Стуррок ви зустріли в автобусі, правильно?

Кілька секунд Крід роздивлявся Страйка, немов намагався щось зрозуміти.

– Мова про автобуси, еге ж? І часто Марго Бамборо їздила автобусом?

– Думаю, часто,– сказав Страйк.

– А вона б узяла бляшанку кока-коли від незнайомця?

– То ось що ви запропонували Норін, правильно? А в кока-колі було повно фенобарбіталу?

– Ага. Вона майже заснула, заки ми доїхали до моєї зупинки. Я сказав: «Ти проїхала свою зупинку, люба. Ходімо, проведу тебе до таксі». Вивів її з автобуса, обійнявши рукою. Вона була дрібненька, ця Норін. Одна з моїх найлегших справ.

– А ви корегували дозу залежно від ваги?

Запала ще одна коротка пауза.

– Автобуси, кока-кола, корегування дози залежно від ваги?... Знаєш що, Корморане? Гадаю, моя друга здогадка була правильна. Ти тут через малу Луїзу Такер.

– Ні,– зітхнув Страйк, відкидаючись на стільці.– Якщо щиро, то ви вгадали з першого разу. Мене найняла донька Марго Бамборо.

Тепер мовчанка тривала довше, і психіатр знову глянув на годинник. Страйк знав, що час у нього майже вийшов, і подумав, що Крід це також знає.

– Я хочу повернутися в Белмарш, Корморане,– сказав Крід, нахилившись уперед, оскільки Страйк відхилився.– Хочу закінчити свою книгу. Я здоровий, ти теж це знаєш, ти сам щойно сказав. Я не хворий. Платникам податків моє перебування тут коштує вп’ятеро дорожче, ніж у в’язниці. Якби спитали британську громадськість, куди б вони мене відіслали, га?

– О, назад до в’язниці,– сказав Страйк.

– І я згоден з ними,– мовив Крід.– Згоден.

Він скоса глянув на доктора Біджрала, який сидів з таким виглядом, наче готовий уже поставити крапку.

– Я здоровий, і якщо зі мною поводитимуться відповідно, то і я так поводитимуся,– сказав Крід.

Він ще нахилився вперед.

– Це я вбив Луїзу Такер,– мовив Крід тихим голосом, і Страйк периферійним зором помітив, як психіатр і санітар обоє приголомшено закам’яніли.– Підхопив її на своєму фургоні на розі вулиці, в листопаді 1972-го. Ніч була холоднюча. Вона хотіла доїхати додому, а грошей не мала. Я не зміг утриматися, Корморане,– сказав Крід, уп’явшись великими чорними зіницями Страйкові в очі.– Дівчинка в шкільній формі. Жоден чоловік не втримався б. Зробив це імпульсивно... не планував.. ні перуки, ні кока-коли з ліками, нічого...

– Чому ж у підвалі не було її слідів? – поцікавився Страйк.

– Були. Її кулон. Але її самої в підвалі ніколи не було, розумієш? Хочеш доказів – дам тобі докази: вона кликала свою мачуху «Клішня». Перекажи Такерові, що вона сама мені це сказала, добре? Ага, ми п’ять хвилин потеревенили про те, як її все дістало вдома, перш ніж вона збагнула, що ми їдемо не в тому напрямку. Тоді вона почала верещати й гупати у вікно.

– Я завернув на темну стоянку,– тихо говорив Крід,– затиснув їй рота, затягнув її в кузов фургона, відпорав і задушив. Хотів потримати довше, але вона забагато галасувала.

Дурницю впоров, але я не міг утриматися, Корморане. Не планував... та шкільна форма! Але на другий день я мав працювати, потрібно було звільнити фургон. Я хотів відвезти тіло у підвал, та коли заїхав на Ліверпуль-роуд, стара Вай Купер не спала. Дивилася на мене з верхнього вікна, коли я проїздив повз, отож я не зупинився. Потім сказав їй, що їй привиділося, наче вона мене бачила. Стара сука любила сидіти допізна, щоб побачити, коли я повернуся. Зазвичай, виходячи на полювання, я спершу присипляв її, але ж це задоволення було спонтанне...

– І що ви зробили з тілом? – запитав Страйк.

– А,– Крід знову відкинувся на стільці. Потер вологими губами одна об одну й вирячив розширені зіниці.– Боюся, перш ніж я розповім це, маю дочекатися переводу назад у Белмарш. Ідіть повідомте в газети, що я вирішив зізнатися в убивстві Луїзи і що я здоровий, і якщо мене переведуть, я розповім старому Браянові Такеру, де сховав його донечку. Ідіть перекажіть начальству мою пропозицію... І Хтозна: може, мені навіть схочеться поговорити про Марго Бамборо, коли я вийду звідси. Коли мій організм очиститься від ліків, може, я пригадаю більше.

– Все ви брешете,– сказав Страйк, сердито спинаючись на ноги.– Нікому я цього переказувати не збираюся.

– Не треба так, ти ж не через неї сюди прийшов,– мовив Крід, повільно посміхнувшись.– Ти поводишся, як справжній нарцис, Корморане.

– Я вже готовий іти,– звернувся Страйк до Біджрала.

– Не треба так,– сказав Крід.– Агов!

Страйк відвернувся.

– Гаразд... я дам тобі маленьку підказку, де саме я сховав тіло Луїзи, і ми побачимо, чи справді ти такий розумний, як вважаєш, гаразд? Побачимо, хто перший здогадається: ти чи поліція. Якщо вони знайдуть тіло, то зрозуміють, що я при здоровому глузді й готовий поговорити про Марго Бамборо, та тільки коли мене переведуть туди, куди я хочу. А якщо ніхто не зможе розгадати підказку, комусь доведеться повернутися сюди і ще раз побалакати зі мною, хіба ні? Може, навіть тобі. Можемо навіть зіграти в шахи на підказки, Корморане.

Страйк бачив, що Крід, даючи розслідуванню зачіпку, вже уявляє, що кілька тижнів не сходитиме з перших шпальт. Психологічні тортури для Такерів, маніпуляція громадською думку, ще і Страйк у нього на побігеньках,– та це просто мрія садиста.

– Ну кажіть,– мовив Страйк, дивлячись на нього згори вниз.– Яка підказка?

– Знайдете тіло Луїзи Такер в М54,– сказав Крід, і Страйк зрозумів, що ця підказка вигадана заздалегідь, і був переконаний: якби він сказав, що його найняли Такери, це була би підказка щодо Марго. Крідові потрібно було вірити, що Страйк не отримав того, чого хотів. Потрібно було, щоб його було зверху.

– Ясно,– сказав Страйк і обернувся до доктора Біджрала.– Ходімо?

– М54, гаразд, Корморане? – гукнув Крід.

– Я вас почув,– відповів Страйк.

– Перепрошую, що не допоміг з лікаркою Бамборо! – гукнув Крід, і Страйк чув у його голосі задоволення від того, як він зірвав плани детектива.

Страйк востаннє обернувся й, більше не вдаючи сердитого, теж широко посміхнувся.

– Я тут був через Луїзу, дурний вилупку. Я знаю, що ви ніколи й не були знайомі з Марго Бамборо. Її вбив набагато вправніший серійний убивця, ніж ви. І щоб ви знали,– докинув Страйк, коли санітар забряжчав ключами, а на обвислому, обрезклому Крідовому обличчі зринуло збентеження,– як на мене, ви хворі на всю голову, і якщо комусь цікава моя думка, то я згноїв би вас у Бродмурі.

69

Погляньте: на малюнку – голова.

Жива, здається, але ж нежива!

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Проговоривши з доктором Біджралом майже годину, протягом якої приголомшений психіатр подзвонив у Скотланд-Ярд, детектив вийшов з лікарні, почуваючись так, наче пробув там удвічі довше, ніж насправді. Село Кроуторн на зворотній дорозі до Лондона не входило у Страйкові плани, але він зголоднів, і хотів зателефонувати Робін, і відчував потужне бажання опинитися серед звичайних людей, які живуть звичайним життям, щоб стерти спогад про порожні лункі коридори, брязкання ключів і велетенські зіниці Денніса Кріда.

Страйк припаркувався біля пабу, закурив цигарку, про яку мріяв уже дві з половиною години, а потім увімкнув телефон. Він уже проґавив два дзвінки від Браяна Такера, але замість передзвонити старому, Страйк натиснув номер Робін. Вона відповіла на другому гудку.

– Що трапилося?

Страйк усе їй розповів. Коли він закінчив, запала коротка пауза.

– Ану повтори підказку,– напружено перепитала Робін.

– «Знайдете її в М54».

– Не «на М54»? Не на шосе?

– Може, йшлося і про шосе, але він точно сказав «в».

– Довжина М54 – понад двадцять миль.

– Отож-бо.

Почала проявлятися реакція на події: замість тріюмфу, Страйк відчував утому й напруження. У телефоні почувся гудок, і Страйк глянув на екран.

– Це знову Браян Такер, намагається додзвонитися,– пояснив він Робін.

– І що ти йому скажеш?

– Правду,– важко промовив Страйк, видуваючи дим у відчинене вікно.– Доктор Біджрал уже подзвонйв у Скотланд-Ярд. Проблема в тому, що коли підказка нічого не означає або її неможливо розшифрувати, Такер знатиме, що його доньку вбив Крід, але ніколи не поверне тіло. Це дуже вписується у Крідові ідеї про вічні тортури.

– Але отримати зізнання – це вже щось, правда? – мовила Робін.

– Такер кількадесят років уже був переконаний, що її вбив Крід. Зізнання без тіла не загоїть рани. Крід, знаючи, де тіло, й не кажучи, стане тим, хто сміється останнім... Як там у Британській бібліотеці?

– А, нормально,– відповіла Робін.– Я кілька годин тому знайшла Джоанну Гаммонд.

– І? – спитав Страйк, знову повертаючи бойову готовність.

– У неї на обличчі була велика родимка. На лівій щоці. Можна роздивитися на весільній світлині в місцевій газеті. Зараз тобі надішлю.

– А базилік...

– Це на звороті її некрологу. В одній з місцевих газет.

– Святий Боже,– зронив Страйк.

Запала довша пауза. У Страйка в телефоні знову почувся гудок: це Робін надіслала йому фото.

Відкривши його, він побачив весільну пару з 1969 року: на розмитій чорно-білій світлині широко всміхалася білозуба чорнява наречена з кучерявим волоссям, у мереживній сукні під горло, на голові – капелюшок-таблетка з серпанком, а на лівій щоці – велика родимка. Над її плечем вивищувався неусміхнений блондин. Чоловік, одружений усього кілька хвилин, уже мав такий вигляд, наче готовий замахнутися бейсбольною биткою.

– За класифікацією Шмідта вона була не Стрільцем,– тим часом говорила Робін, і Страйк приклав телефон до вуха,– а Скорпіоном...

– ...що їй, на думку Талбота, пасувало більше – через мушку на щоці,– зітхнув Страйк.– Слід було мені переглянути всі визначення знаків, коли ти дізналася про Шмідта. Може, ми швидше б докопалися.

– А що робити з Датвейтом?

– Я йому подзвоню,– відповів Страйк, мить помовчавши.– Просто зараз. А потім передзвоню тобі.

У нього буркотіло в животі, коли він зателефонував у готель «Аллардис» у Скегнессі й почув знайомий сердитий шотландський акцент Донни, Датвейтової дружини.

– О Господи,– вигукнула вона, коли Страйк представився.– А тепер що?

– Не хвилюйтеся, нічого такого,– збрехав Страйк; чутно було, як на фоні грає радіо.– Просто хотів ще раз перевірити кілька моментів.

– Стіве! – крикнула вона, відставивши слухавку.– Це він!... Що значить «хто»? А ти на кого в біса подумав?

Почулися кроки, а далі в трубці прозвучав голос Датвейта – наполовину сердитий, а наполовину переляканий.

– Чого вам треба?

– Хочу розповісти вам, що, на мою думку, сталося під час вашого останнього прийому в Марго Бамборо,– відповів Страйк.

Він говорив дві хвилини, і його ніхто не перебивав, але Страйк був певен, що Датвейт ще тут, бо в телефоні чувся віддалений гамір пансіону. Коли Страйк закінчив реконструкцію останньої Датвейтової консультації, запала мовчанка – чулося тільки радіо, яке грало «Blame» Келвіна Гарриса.

So blame it on the night... don’t blame it on me[25]25
  Винувать ніч... не винувать мене (англ.).


[Закрыть]...

– Hy? – сказав Страйк.

Він знав, що Датвейт не хоче все підтверджувати. Датвейт – боягуз і слабак, який тікає від проблем. Він міг би запобігти наступним смертям, якби мав мужність розповісти все, що знає, але він злякався за власну шкуру, злякався, що в очах газетних читачів видасться тупим нікчемою, замішаним у злочині. Отож він утік і тільки все погіршив, і це мало жахливі наслідки, від яких він знову втік, навіть до кінця не зізнаючись собі, чого він так боїться, забуваючись за допомогою пиятики, караоке й жінок. А тепер Страйк поставив його перед страшним вибором, який і вибору-то не залишав. Як і Вайолет Купер, Стіва Датвейта до кінця життя супроводжуватиме огуда в’їдливої громадськості, й було б набагато краще, якби він прийшов до Талбота сорок років тому: тіло Марго Бамборо знайшли б швидше, вбивцю поставили б перед судом, і більше ніхто не вмер би.

– То я маю рацію? – запитав Страйк.

– Так,– нарешті озвався Датвейт.

– О’кей, що ж, послухайтеся моєї поради: просто зараз ідіть до своєї дружини і все їй розкажіть, поки цього не зробила преса. Бо від неї заховатися не вдасться.

– Чорт,– стиха вилаявся Датвейт.

– Тоді побачимося в суді,– кинув Страйк, натиснув відбій і одразу ж передзвонив Робін.

– Він усе підтвердив.

– Корморане,– промовила вона.

– Я порадив йому розповісти все Донні...

– Корморане,– повторила Робін.

– Що?

– Здається, я знаю, що таке М54.

– Не...

– ...шосе? Ні. М54 – це зоряне скупчення...

– Це що?

– Кулясте скупчення зірок.

– Зірок? – перепитав Страйк, і в нього душа впала у п’яти.– Постривай...

– Слухай,– сказала Робін.– Крід гадав, що дуже розумний, але достатньо лише погуглити...

– Там нема інтернету,– мовив Страйк.– Він дуже на це нарікав...

– Що ж, М54 – це зоряне скупчення в сузір’ї Стрільця,– сказала Робін.

– Тільки не треба знову астрології,– заплющив очі Страйк.– Робін...

– Слухай мене! Він сказав: «Знайдете її в М54», правильно?

– Ага...

– А «лучник» – це синонім «стрільця».

– То й що?

– Браян показував нам карту, Страйку! Денніс Крід на початку сімдесятих регулярно навідувався в готель «Лучник» в Ізлінгтоні – завозив їм речі з хімчистки. На задвір’ї готелю є колодязь. Він був забитий дошками, а тепер згори ще й оранжерею збудували.

У паб через дорогу зайшло двоє підпилих чоловіків з однаковими пивними черевцями. Страйк не звернув на них уваги. Він навіть забув затягнутися цигаркою, яка тліла між пальців.

– Подумай,– говорила Робін йому у вухо,– у Кріда у фургоні неочікувано опиняється тіло, але він не може відвезти його в Еппінг-Форест, бо там досі свіже місце злочину. Щойно знайшли рештки Вери Кенні. Не знаю, чому він не відніс тіло в підвал...

– А я знаю,– мовив Страйк.– Він щойно мені сказав. Він проїздив попри будинок, і Вай Купер не спала й сиділа біля вікна.

– О’кей... ясно... отже, йому треба було перед роботою звільнити фургон. Він добре знає територію готелю «Лучник», знає, де там задня хвіртка. У фургоні є інструменти, можна легко підважити дошки. Корморане, я впевнена, що вона – в старому колодязі «Лучника».

На мить запала пауза, аж тут на коліна Страйкові упав гарячий попіл з забутої цигарки.

– Чорт...

Страйк щиглем викинув недопалок у вікно під несхвальний погляд літньої жінки, яка проходила вулицею з картатим візком для покупок.

– Гаразд, ось як ми вчинимо,– мовив Страйк до Робін.– Я подзвоню Такерові й розповім усе, що сталося, включно і з твоїм припущенням. А ти подзвониш Джорджеві Лейборну й розповіси про колодязь у «Лучнику». Що швидше його обшукає поліція, то краще для Такера, особливо якщо у пресу просочаться чутки про зізнання Кріда.

– Гаразд, просто зараз і...

– Стривай, я ще не закінчив,– мовив Страйк. Він заплющив очі й потер скроні, міркуючи про все, що повинна зробити агенція, і негайно.– Коли поговориш з Лейборном, хочу, щоб ти подзвонила Барклею і сказала, що завтра вранці він разом з тобою має піти на одну справу. Хай на кілька годин забуде про бойфренда міс Джоне. А швидше, на весь день, якщо трапиться те, що я думаю.

– А на яку справу ми йдемо з Барклеєм? – поцікавилася Робін.

– Хіба не очевидно? – зронив Страйк, знову розплющуючи очі.– Нам слід поквапитися – раптом Датвейт з кимсь поговорить.

– Отож ми з Барклеєм...

– Повинні знайти тіло Марго,– сказав Страйк,– так.

Запала довга тиша. У Страйка знову забуркотіло в животі. У паб зайшла парочка дівчат, які сміялися з чогось, що одна з них показувала другій на телефоні.

– Ти справді гадаєш, що вона там? – спитала Робін, трішки злякавшись.

– Я певен,– відповів Страйк.

– А ти...

– А я подзвоню Браянові Такеру, перекушу, зроблю міжнародний дзвінок... здається, різниця в часі – три години, тому ще не пізно... а потім поїду назад в офіс. Приїду ближче до вечора, і зможемо все детально обговорити.

– Ясно,– сказала Робін.– Щасти.

І вона відключилася. Страйк на мить завагався, перш ніж дзвонити Браянові Такеру: легше було б це зробити з пінтою в руці, але ж йому ще треба їхати назад у Лондон, а якщо його затримають за кермування в нетверезому стані напередодні арешту вбивці Марго Бамборо, це все ускладнить, тож він не хотів ризикувати. Натомість він закурив ще одну цигарку та приготувався розповісти згорьованому батькові, що після сорока двох років чекання він, вірогідно, незабаром отримає змогу поховати доньку.