Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 40 (всего у книги 56 страниц)

55

Про прикрощі кохання і жалі

Чимало є історій з давнини...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Як відома красуня і світська левиця, знайома з купою знаменитостей, та ще й з минулим, повним бунтарства й саморуйнування, Шарлотта віддавна полюбилася таблоїдам. Звісно ж, новину про її нагальну госпіталізацію з психіатричного закладу вони не обійшли увагою.

На шпальтах газет з’явилися статті з численними фото: ось Шарлотті чотирнадцять років (тоді вона втекла з приватної школи, і її шукала поліція), ось вісімнадцять (під руку з зірковим батьком, тричі одруженим пияком), ось двадцять один (з мамою, колишньою моделлю, на коктейльній вечірці), а ось тридцять вісім. На останній вона, прегарна як завше, мляво усміхалася поруч з білобрисим чоловіком, тримаючи на руках новонароджених двійнят; за тло подружжю правила розкішна вітальня. Ніхто не знайшов жодного фото з нею і Кормораном Страйком, але той факт, що колись вони зустрічалися – Шарлотта сама повідомила про це пресі, коли давала інтерв’ю напередодні весілля з Яго Россом,– означав, що про нього теж згадають. «Нагальна госпіталізація», «історія наркотичної залежності», «складне минуле»: таблоїди не казали нічого прямо, але тільки дуже наївний читач не зрозумів би, що йдеться про спробу самогубства. Історія вийшла на друге коло, коли неназване «джерело» з Саймонд-Гаузу повідомило, що майбутню віконтесу Росс буцімто знайшли в кущах за старим літнім будиночком, і лежала вона долілиць.

Респектабельніші видання ставили під сумнів практики захмарно дорогого Саймондс-Гаузу, який (писав «Телеграф») «має репутацію останнього притулку для багатих і впливових. Серед неоднозначних тамтешніх методів лікування – транскраніальна магнітна стимуляція і галюциногенні псилоцибіни (в народі – „чарівні гриби“)». Пристойні газети теж ілюстрували статті фотографіями, тож Робін, яка поспішно читала всі статті, а потім соромилася цього, раз у раз згадувала, якою красунею завжди була колишня Страйкова дівчина.

Страйк жодним словом не обмовився їй про цю історію, а сама Робін не питала. На ім’я Шарлотти було накладено табу з того самого вечора чотири роки тому, коли Робін ще була тимчасовою секретаркою, а Страйк жахливо напився і розповів, що Шарлотта набрехала йому про вагітність від нього. Тепер Робін тільки знала, що Страйк повернувся з Корнволлу дуже замкнутим, і хоча прощання з прахом тітки, понад сумнів, було сумною подією, Робін мимохіть підозрювала, що його похмурий настрій має також і іншу причину.

Вірна Страйкові, Робін відмовлялася брати участь у плітках про його колишню, хоча навколо всі тільки про це й теревенили. За тиждень після Страйкового повернення з Корнволлу Робін прийшла до офісу не в гуморі, бо Метью знову переніс досудове врегулювання. Щойно вона відчинила двері, секретарка Пат швиденько сховала «Дейлі мейл», що читала разом з Моррисом. Побачивши, що прийшла Робін, а не Страйк, Пат засміялася – ніби ворона кавкнула – і витягнула газету назад на сіл.

– Спіймали на гарячому,– сказав Моррис, підморгнувши Робін.– Бачила, що пишуть про колишню шефа?

«Він мені не шеф, а партнер»,– подумала Робін, але сказала інше:

– Так.

– От і розповідайте, що вище голови не стрибнеш,– сказав Моррис, роздивляючись фото двадцятиоднорічної Шарлотти в бісерній мінісукні.– Дідько, як такий тип запопав таку красуню?

Навіть удома від цих розмов не було спасіння. Макс, який змінив пишну чуприну на коротку зачіску для ролі відставного офіцера, почав зніматися і був такий веселий, яким Робін його ще не бачила. Також Макс дуже зацікавився тим фактом, що Страйк цілих шістнадцять років був з Шарлоттою у стосунках.

– Я одного разу з нею спілкувався,– розповів він Робін, яка піднялася нагору після кількагодинного сидіння за ноутбуком у себе в кімнаті. Вона прочісувала архіви в пошуках Бетті Фуллер, але колишню повію виявилося на диво складно знайти.

– Правда? – озвалася Робін, яка і хотіла почути цю історію, і не хотіла.

– Так, я багато років тому грав у одній п’єсі разом з її зведенюком. Саймон Лаґард, він ще знімався в мінісеріалі про фінансову кризу... як то він називався? Вона прийшла подивитися п’єсу й потім запросила нас на вечерю. Вона мені, власне, дуже сподобалася, така гостроязика. Ніби й шикарна штучка, але значно дотепніша, ніж можна подумати.

– М-м-м,– нейтрально сказала на це Робін і негайно повернулася до себе з чашкою чаю.

«Впевнена, що перед цим вона дзвонила Корму»,– таким був холодний коментар Ільзи по телефону за два тижні після Великодня, коли Робін після ретельного зведення перехресних посилань вдалося вистежити жінку, яка, найвірогідніше, була тією самою Бетті Фуллер, що мешкала на Скіннер-стріт у роки, коли зникла Марго Бамборо. Тепер Бетті проживала в притулку на Санс-вок, неподалік свого попереднього житла, і Робін планувала наступного дня зазирнути до неї – одразу після досудового врегулювання з Метью, яке, здається, врешті-решт уже мало відбутися.

Ільза подзвонила побажати Робін удачі. Робін старалася не думати про те, що доведеться бачитися з Метью, казала собі, що це випробування – то максимум кілька годин... але вечір тягнувся, і складати перелік питань до Бетті Фуллер ставало чимдалі важче, тож спершу Робін навіть зраділа, коли Ільза її відірвала.

– А що каже про всю цю історію з Шарлоттою Корм? – спитала Ільза.

– Нічого,– чесно відповіла Робін.

– Так, він більше про неї не говорить,– погодилася Ільза.– Цікаво, чи довго протримається її шлюб. Мабуть, висить на волосині. Навіть дивно, що воно стільки тягнеться. Вона ж це зробила, тільки щоб дошкулити Корму.

– Ну, вона має дітей від Яго,– нагадала Робін і одразу про це пошкодувала. Ільза вже сказала їй, що вони з Ніком вирішили не робити четверте ЕКЗ.

– Та вона зроду не хотіла дітей,– сказала на це Ільза.– У них з Кормом це спільне. Це, і ще мами схожі. Алкоголь, наркотики й мільйон мужиків, тільки Шарлоттина мама ще жива. То ти з ним про це говорила?

– Ні,– відповіла Робін, у якої від цієї розмови трохи зіпсувався настрій, хоча наміри в Ільзи були найкращі.– Ільзо, вибач, я вже піду. Треба підготувати роботу на завтра.

– А ти не можеш взяти вихідний? Можемо піти на каву, бо тобі після такого точно треба буде відпочити. Корм не буде проти, як гадаєш?

– Не буде,– погодилася Робін,– але ми страшенно завантажені, а цю лінію розробляю я. Та й завдяки роботі буде про що подумати, крім Метью. Зустріньмося на вихідних, якщо маєш час.

Спала Робін погано. Марилася їй, однак, не Шарлотта, а міс Джоне, клієнтка агенції, яка (всі це помітили) так захопилася Страйком, що він попросив Пат не з’єднувати її з ним по телефону. Робін прокинулася до будильника, рада оговтатися від складного сну, в якому виявилося, що міс Джоне насправді завжди була дружиною Метью, а Робін довелося захищатися від обвинувачень у шахрайстві за довгим полірованим столом у темній конференц-залі.

Щоб мати професійний і впевнений вигляд, вона вдягнула чорний брючний костюм, хоча Метью чудово знав, що на роботу вона виходить переважно в джинсах. Кинувши перед виходом погляд у дзеркало, Робін вирішила, що вигляд має бляклий. Стараючись не думати про фотографії Шарлотти Росс, яка майже завжди носила тільки чорний одяг, проте її порцелянова краса тільки сяяла від того ще яскравіше, Робін узяла сумку й вийшла.

Чекаючи на метро, Робін спробувала подолати мандраж, переглядаючи електронну пошту.

Шановна міс Еллакотт,

Як я вже казав, я не готовий говорити ні з ким, крім містера Страйка. Жодним чином не хочу вас образити, але для мене комфортнішою буде чоловіча розмова. На жаль, з початку наступного тижня я буду поза доступом, оскільки по роботі маю виїхати з країни. Однак маю вільний вечір 24 числа. Якщо містерові Страйку це підійде, пропоную зустріч в «Американському барі» при готелі «Стафорд». Це тихе й непримітне місце. Прошу, напишіть, чи прийнятний цей варіант.

Щиро ваш

К. Б. Оукден

За двадцять хвилин, вийшовши на станції «Голборн», Робін переслала це повідомлення Страйкові. До призначеної зустрічі лишалося аж п’ятнадцять хвилин, поблизу було де спокійно випити кави, але вона не встигла нікуди зайти, як задзвонив мобільний. З офісу телефонувала Пат.

– Робін? – почулося знайоме каркання.– Ти не знаєш, де Корморан? Я йому дзвонила, але він не відповідає. Тут до офісу прийшов його брат Ал, чекає на нього.

– Правда? – здивувалася Робін. Вона познайомилася з Алом кілька років тому, але знала, що вони зі Страйком не близькі.– Ні, Пат, я не знаю, де він. Ти не писала йому есемески? Мабуть, він не може зараз говорити.

– Так, я йому лишила повідомлення на автовідповідачі,– відгукнулася Пат.– Гаразд, буду далі в нього стукати. Па-па.

Робін пішла далі, забувши про каву,– так цікаво їй стало, навіщо це Ал прийшов до офісу. Ал їй свого часу сподобався; здавалося, що він у захваті від старшого брата, і Робін здалося це дуже милим. Ал був не дуже схожий на Страйка – невисокий, з прямим волоссям, вузькою щелепою і легкою косоокістю, успадкованою від їхнього зіркового батька.

Думаючи про сім’ю Страйка, Робін завернула за ріг, побачила Метью – і аж зупинилася від дрожу, що її протяв. Він виходив з таксі, вбраний у чорне пальто, якого Робін раніше не бачила. Він обернув голову, і якусь мить вони дивилися одне на одного, мов стрільці, готові до двобою. Тоді в Робін задзвонив мобільний; вона автоматично потягнулася по нього, а коли підвела голову, Метью вже зник у будівлі.

– Алло?

– Привіт,– сказав Страйк,– отримав листа від Оукдена. З країни він їде, ти ба.

Робін глянула на годинник. Лишилося п’ять хвилин, а її адвокатки Джудит ніде не видно. Вона притулилася до холодної кам’яної стіни й мовила:

– Я те саме подумала. Ти не передзвонив Пат?

– Ні, а що?

– Ал прийшов до офісу.

– Який ще Ал?

– Твій брат Ал.

Коротка пауза.

– От бляха,– тихо вилаявся Страйк.

– Де ти? – спитала Робін.

– У супермаркеті в Чинфорді. Наша білява подруга зі Сток-Ньюїнгтону вийшла на закупи.

– Що купує?

– Для початку – піногуму й листи МДФ,– відповів Страйк.– А допомагає їй тип зі спортзали Мутного. А ти де?

– Чекаю під конторою юристів Метью. Сьогодні досудове врегулювання,– відповіла Робін.

– Чорт,– сказав Страйк,– я забув. Щасти тобі. Слухай... якщо хочеш решту дня відпочити...

– Я не хочу відпочивати,– відповіла Робін. Оддалік вона помітила Джудит у червоному пальті, яка прямувала в її бік.– Я планую потім заїхати до Бетті Фуллер. Треба йти, Корморане. Потім поговоримо.

Вона закінчила дзвінок і пішла назустріч Джудит. Та широко усміхнулася.

– Як ви? – спитала вона, поплескавши Робін по передпліччю вільною рукою; в другій була валізка.– Все буде добре. Дозвольте говорити мені.

– Гаразд,– відповіла Робін і усміхнулася настільки тепло, наскільки спромоглася.

Вони разом піднялися до невеликого фоє, де їм назустріч рушив міцний чоловік у костюмі та з зачіскою а-ля Цезар. Він недбало усміхнувся, простягаючи Джудит руку.

– Пані Коббс? Ендрю Шенстоун. Пані Еллакотт? Як ся маєте?

Від його потиску в Робін заболіла рука. Шенстоун і Джудит рушили в подвійні двері, розмовляючи про затори в Лондоні, а Робін пішла слідом за ними. У горлі пересохло; вона почувалася дитиною, яка не встигає за батьками. Темний коридор, а тоді вони завернули до невеликої конференц-зали з овальним столом і затертим синім ковроліном на підлозі. Метью сам-один сидів за столом. Пальта він не скинув; коли вони зайшли, він посовався на стільці. Робін, сідаючи навпроти, глянула йому просто в обличчя. На її подив, Метью негайно відвів очі. А вона уявляла, що він злісно дивитиметься через стіл з отим дивним вищиром, схожим на оскал сердитого собаки, який з’являвся в нього під час сварок наприкінці їхнього шлюбу.

– Ну гаразд,– почав Ендрю Шенстоун, знову усміхнувшись, а Джудит Коббс розгорнула папку, яку принесла з собою. Перед Шенстоуном лежав закритий шкіряний кейс для документів.– Позиція вашої клієнтки лишається такою самою, як і в листі від чотирнадцятого числа, я правильно розумію, Джудит?

– Саме так,– підтвердила Джудит, крізь окуляри в товстій чорній оправі переглядаючи копію названого листа.– Пані Еллакотт радо відмовляється від будь-яких вимог до вашого клієнта, окрім прав на прибуток, отриманий від продажу квартири на... гм...

«Гастингс-роуд»,– подумки підказала Робін. Вона згадала, як переїхала з Метью до того тісного житла, як радісно носила коробки з рослинами та книжками через газон, як Метью підключав кавоварку – одну з перших їхніх спільних покупок, як сидів на ліжку пухнастий слон, його давній-давній подарунок.

– ...на Гастингс-роуд, так,– провадила Джудит, швидко читаючи листа,– з якого вона хотіла б отримати десять тисяч фунтів, які її батьки поклали на депозит під час придбання квартири.

– Десять тисяч,– повторив Ендрю Шенстоун. Вони з Метью перезирнулися.– У такому разі ми погоджуємося.

– Ви... погоджуєтеся? – перепитала Джудит Коббс, здивована не менше за Робін.

– Обставини мого клієнта змінилися,– сказав Шенстоун.– Тепер його пріоритетом є якнайскоріше розлучення, і здається, ваша клієнтка вказала, що бажає того самого – окрім десяти тисяч. Звісно,– додав він,– вже майже минули належні два роки, тож...

Джудит подивилася на Робін, яка кивнула, відчуваючи сухість у роті.

– Тоді, гадаю, ми можемо все завершити сьогодні. Дуже, дуже добре,– поблажливо додав Ендрю Шенстоун, і враження було таке, ніби він говорить сам до себе.– Я взяв на себе сміливість скласти документ...

Він розкрив свій кейс, розвернув на полірованій стільниці й підштовхнув до Джудит, а та дуже уважно прочитала документ.

– Так,– нарешті промовила вона й підсунула документ до Робін, яка дізналася, що Метью обіцяє переказати гроші на рахунок Робін протягом семи днів з моменту підписання документа.

– Задоволені? – тихо спитала Джудит у Робін.

– Так,– відповіла Робін, у якої трохи паморочилося в голові.

Вона не розуміла, нащо її взагалі сюди притягнули. Це остання демонстрація влади – чи Метью вирішив здатися тільки сьогодні вранці? Вона опустила руку в сумочку, але Джудит уже подала їй власну чорнильну ручку, тож Робін узяла її і підписала. Джудит передала документ Ендрю Шенстоуну, той підсунув його до Метью, а Метью поспішно підписав. Підписуючи, він звів очі на Робін і негайно відвів погляд, і в цю ж саму мить Робін зрозуміла, що сталося і чому він їй поступився.

– Дуже добре,– повторив Ендрю Шенстоун, ляснув по столу товстим ручиськом і засміявся.– Ну що, швидко й безболісно, так? Гадаю, на цьому ми...

– Так,– злегка усміхнулася Джудит,– гадаю, так і є!

Метью і Робін підвелися і дивилися, як їхні юристи збирають свої речі, а Джудит ще й надягає пальто. Розгублена через те, що тільки-но сталося, Робін знову почувалася, мов дитина з батьками. Вона не знала, як вийти з цієї ситуації, чекала, поки юристи її відпустять.

Ендрю Шенстоун відчинив перед Робін двері, і вона вийшла в коридор і попрямувала до фоє. За нею йшли юристи та знову говорили про затори. Коли вони затрималися в фоє, щоб попрощатися, Метью коротко подякував Шенстоуну й повз Робін пройшов за двері.

Робін дочекалася, поки Ендрю Шенстоун піде, а тоді заговорила до Джудит.

– Дякую,– сказала вона.

– Та мені навіть не довелося нічого робити,– засміялася Джудит.– Але досудове врегулювання часто приводить людей до тями, я таке вже бачила. Значно важче знайти собі виправдання в одному приміщенні з об’єктивними свідками.

Вони потиснули руки, Робін вийшла, і весняний вітер негайно дмухнув їй у рот пасмо волосся. Вона почувалася трохи тривожно.

Десять тисяч фунтів! Вона пропонувала повернути ці гроші батькам, бо знала, що вони ледь-ледь нашкребли таку суму (щоб було не менше за внесок батьків Метью), але їй сказали залишити гроші собі. Треба ще буде заплатити Джудит, але все одно лишиться велика сума... може, навіть вийде почати збирати на власне житло.

Робін завернула за ріг і наштовхнулася на Метью, який ловив таксі.

Побачивши її, він так і завмер з простягнутою рукою, і таксі, яке він приманював, зупинилося за десять метрів і підібрало пару.

– Сара вагітна, так? – спитала Робін.

Метью дивився на неї згори вниз – не такий високий, як Страйк, але гарний, ніби в сімнадцять років, коли він уперше запросив Робін на побачення.

– Так,– він завагався.– То випадково вийшло.

«Таке скажеш»,– подумала Робін. Сара завжди уміла домогтися свого. Робін розуміла, як давно Сара грала в свою гру: завжди була поруч, сміялася, фліртувала, ладна була вийти за найкращого друга Метью, тільки б лишитися неподалік. Потім вона зімкнула пазурі, але Метью вислизав, і тоді Сара лишила в спальні Робін діамантову сережку,– а тепер от завагітніла, не дозволяючи йому перейти в небезпечний статус парубка. Робін сильно підозрювала, що саме тому досудове врегулювання відкладали аж двічі. Мабуть, невпевнена Сара на гормонах влаштовувала сцени, боячись того, що буде, коли Метью зійдеться з Робін лицем до лиця, ще не вирішивши, чи хоче ту дитину – або її матір.

– І вона хоче одружитися до того, як народить?

– Так,– кивнув Метью.– Власне, і я хочу.

Чи згадалося йому їхнє весілля, як згадалося воно Робін? Церква в Месемі, куди вони ходили зі шкільних років, свято в красивому готелі, коли лебеді відмовлялися плавати парою, і катастрофічний бенкет, коли протягом кількох страшних секунд Робін розуміла: якщо Страйк запропонує їй утекти, вона погодиться.

– А у тебе як справи?

– Чудово,– відповіла Робін.

«Вона тримала фасад. Ну знаєш, як воно ведеться, як зустрічаєш колишніх? Удаєш, шо все правильно зробив і не жалкуєш».

– Що ж,– мовив він; повз гуркотіли машини,– мені час...

Метью почав іти геть.

– Метте.

Він озирнувся.

– Що?

– Я ніколи не забуду... яким ти був, коли був справді мені потрібен. Хай там як... цього я не забуду.

На якусь мить його обличчя скривилося, мов у маленького хлопчика. А тоді Метью підійшов, нахилився, і Робін не встигла спам’ятатися, як він швидко обійняв її – і відсмикнув руки, ніби обпікся.

– Щасти тобі, Роб,– нерозбірливо промовив він і пішов назовсім.

56

Ця пані, мов ягня, що заблукало,

Поринула у сон і без страху лежала.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Тієї-таки миті, коли Метью розвернувся і пішов геть від Робін у Гол-борні, Страйк, який сидів у машині за три милі звідти під знайомим будинком у Сток-Ньюїнгтоні, вирішив подзвонити братові, щоб Ал не чекав його в офісі цілий день. Гнів детектива змішувався з іншими, непевнішими почуттями, серед яких найменш боляче було визнати мимовільне захоплення Аловою впертістю. Понад сумнів, він прийшов до офісу з останньою спробою переконати Страйка якось примиритися з батьком – і бажано до чи під час вечірки на честь нового альбому його гурту. Страйк завжди мав Ала за досить-таки слабохарактерного сибарита, але тепер мусив визнати, що він таки має хребет – прийшов, не злякався гніву старшого брата.

Страйк дочекався, поки Елінор Дін разом зі своїм другом зі спортзали Мутного розвантажить піну й дешеві плити з машини й занесе їх до будинку. Коли за ними зачинилися двері, він набрав Ала.

– Здоров,– майже одразу взяв слухавку Ал.

– Що ти робиш у мене в офісі? – спитав Страйк.

– Хотів побачити тебе, братан. Поговорити лицем до лиця.

– Сьогодні я туди не повернуся,– збрехав Страйк.– Тому пропоную, щоб ти сказав те, що хочеш сказати, просто зараз.

– Братан...

– Хто там з тобою?

– Е... твоя секретарка... Пат, правильно? – перепитав Ал не в телефон, і долинуло, як Пат кавкнула на знак згоди.– І ще хлоп на ім’я...

– Барклей,– почувся голос шотландця.

– Добре, тоді зайди до мене в кабінет, щоб тебе не чули,– сказав Страйк. Ал переказав його слова Пат, тоді долинув знайомий звук, з яким зачинялися двері до його офісу, і Страйк провадив: – Якщо розмова про те, про що я думаю...

– Корморане, ми тобі не хотіли казати, але в тата рак.

«От бляха-муха!»

Страйк на мить опустив голову на кермо, а тоді знову випростався.

– Простата,– провадив Ал.– Кажуть, що діагностували на ранній стадії. Але ми подумали, що тобі треба це знати, бо вечірка – це не просто ювілей гурту чи вихід нового альбому. Ми хотіли, щоб він мав на що чекати.

Тиша.

– Ми хотіли, щоб ти знав,– повторив Ал.

«І на біса мені це знати?» – подумав Страйк, не зводячи очей із зачинених дверей будинку Елінор Дін. Він не мав з Рокбі ніяких стосунків. Ал що – чекає, що Страйк заплаче й кинеться до Рокбі зі словами співчуття? Рокбі – мультимільйонер. Понад сумнів, його лікуватимуть найкращі лікарі. У пам’яті спливла лілея Джоан, що відпливає у море. Страйк мовив:

– Я навіть не знаю, як реагувати. Мабуть, це дуже сумно для всіх, кому він небайдужий.

Знову тиша.

– Ми думали, що це все змінить,– тихо сказав Ал.

– У сенсі?

– Що в тебе буде інше ставлення.

– Якщо рак діагностували на ранній стадії, все буде добре,– твердо заявив Страйк.– Може, навіть наживе ще двійко дітей, з якими не буде спілкуватися.

– Господи Боже! – по-справжньому розсердився Ал.– Тобі, може, насрати, але він – мій тато...

– Мені не насрати на людей, яким не насрати на мене,– сказав Страйк,– і не кричи, хай тобі грець, бо ти зараз повідомиш про мої приватні справи моїм підлеглим.

– Оце для тебе важливо?

Страйк подумав про Шарлотту, яка, якщо вірити газетам, лежала в лікарні, і про Люсі, яка все питала, чи зможе Страйк вирватися на вихідні та приїхати до неї в Бромлі, поки там гостюватиме дядько Тед. Подумав про клієнтів у справі Мутного, які натякнули, що за тиждень перестануть платити, якщо агенція не дізнається, що Мутний має на шефа. Подумав про Марго Бамборо та про рік, який їм дали на те, щоб дізнатися її долю,– рік, який уже майже сплив. Також чомусь він подумав про Робін і про те, як забув, що в неї сьогодні досудове врегулювання з Метью.

– У мене є власне життя,– сказав Страйк, стримуючи гнів лише величезним зусиллям,– важке, складне, як у всіх. У Рокбі є дружина й півдюжини дітей, а мене вже ледь вистачає на всіх людей, яким я потрібен. Я не прийду на його довбану вечірку, мене не цікавлять новини про нього. Я не хочу з ним стосунків. Ал, я не знаю, як сказати це ще зрозуміліше. Я...

Дзвінок обірвався. Не жалкуючи про жодне сказане слово, але дихаючи важко, Страйк кинув мобільний на сусіднє сидіння і закурив, не зводячи очей з будинку Елінор Дін. За п’ятнадцять хвилин він неочікувано для себе схопив телефон і набрав Барклея.

– Що ти робиш просто тепер?

– Заповнюю витрати,– лаконічно відповів шотландець.– У тому казино зубожієш.

– Мій брат ще там?

– Не, пішов.

– Добре. Треба, щоб ти приїхав і підмінив мене в Сток-Ньюїнгтоні.

– Я без авта.

– А, гаразд, тоді на хрін,– сердито відповів Страйк.

– Вибач, Страйку,– сказав Барклей,– але я взагалі-то вихідний...

– Та ні, це ти вибач,– відповів Страйк, приплющивши повіки. У нього виникло точно те саме відчуття тісного дроту на чолі, що в Сент-Мосі.– Щось я не в гуморі. Відпочивай там. Серйозно,– додав він, щоб Барклей був не подумав, що то сарказм.

Закінчивши дзвінок до Барклея, Страйк набрав Робін.

– Як там досудове врегулювання?

– Все чудово,– відповіла Робін на диво байдужим голосом.– Ми все.

– Чудово!

– Так. Справжнє полегшення.

– Ти казала, що підеш до Бетті Фуллер?

– Там, саме іду до метро.

– А нагадай, де вона мешкає?

– У притулку на Санс-вок у Клеркенвеллі.

– Чудово, там і зустрінемося,– сказав Страйк.

– Точно? Я спокійно...

– Я знаю, але теж хочу там бути,– перебив її Страйк.

Він від’їхав від будинку Елінор Дін, розуміючи, що допіру нагрубіянив двом своїм улюбленим колегам. Якщо вже зриватися, то міг принаймні на Пат чи Моррисі.

За двадцять хвилин Страйк в’їхав до Клеркенвеллу через Персиваль-стріт. Праворуч були непримітні багатоквартирні будинки червоної цегли, де колись жили Дженіс Бітті та Стів Датвейт. Цікаво, що ж сталося з колишнім пацієнтом Марго Бамборо? Вони з Робін так і не зуміли вийти на його слід.

Санс-вок виявилася вузькою пішохідною вулицею. Страйк припаркував «БМВ» якомога ближче. День був на диво теплий, хоч і хмарний. Підходячи до Санс-вок, він побачив на розі вулиці Робін.

– Привіт,– гукнула вона.– Нам до кінця, до отої сучасної будівлі червоної цегли з круглою вежею.

– Чудово,– озвався Страйк, і вони пішли разом.– Вибач, що я отак, я просто...

– Та нічого,– відповіла Робін.– Я розумію, що нам потрібні результати.

Але Страйк ніби розчув прохолоду в її голосі.

– Ал мене вивів,– пояснив він.– Тож я, мабуть, був трохи...

– Корморане, нічого,– повторила Робін, але тепер уже усміхнувшись, і Страйкові полегшало.

– Чудові новини про врегулювання,– сказав він.

– Так,– погодилася Робін, але якось нерадісно.– То як гадаєш, як нам найкраще спілкуватися з Бетті Фуллер?

– Прямо й чітко сказати, хто ми і що розслідуємо,– відповів Страйк,– а тоді імпровізувати. І сподіватися, що вона ще при глузді...

«Монастирський дім» виявився сучасним багатоповерховим будинком зі спільним садом на задвір’ї. Коли Страйк і Робін наблизилися до входу, звідти вийшла середніх літ пара; вони видавалися людьми, які полегшили душу, виконавши свій обов’язок. Усміхнувшись до Страйка й Робін, пара притримала для них двері.

– Дуже дякую,– і собі усміхнулася Робін. Пара пішла далі, й долинув голос жінки:

– Принаймні цього разу вона нас упізнала...

Якби не електричні інвалідні візки, фоє було б схоже на фоє гуртожитку – міцний сірий ковролін під ногами, дошка з оголошеннями, гнітючий запах спільної кухні.

– Вона на першому поверсі,– сказала Робін, показуючи на коридор.– Я подивилася імена на домофоні.

Вони пройшли повз кілька однакових соснових дверей і опинилися біля друкованої картонної таблички «Елізабет Фуллер» у металевому тримачі. З-за дерев’яних дверей лунали голоси. Телевізор усередині працював дуже голосно – точно як коли Страйк був у Дженіс Бітті. Він постукав у двері.

Довелося почекати, а тоді двері дуже повільно відчинилися. За ними стояла задихана старенька з носовою канюлею; кисневий балон вона привезла до дверей із собою. За її плечем Страйк побачив телевізор, де показували реаліті-шоу «Тільки Ессекс».

– «Усе добре. Просто ти засмутив мене, Арже»,– говорила з екрану сильно нафарбована дівчина в яскраво-синій сукні.

Бетті Фуллер мала такий вигляд, ніби гравітація діяла на неї сильніше, ніж на решту людства. Кожна її риса опала й обвисла: і кутики безгубого рота, і тонкі, мов папір, повіки, і шкіра під підборіддям, і кінчик тонкого носа. Плоть ніби перекачали з верхньої частини тіла в нижню: Бетті майже не мала бюсту, але стегна в неї були широкі, а нещасні голі ноги – неймовірно набряклі; щиколотки здавалися ширшими за шию. На ній були чоловічі капці й темно-зелена трикотажна сукня з кількома плямами. Крізь ріденьке сиве волосся, зачесане назад від обличчя, просвічував жовтий скальп, а в лівому вусі вона мала слуховий апарат.

– Хто ви такі? – просипіла Бетті Фуллер, дивлячись на Робін, а тоді на Страйка.

– Місіс Фуллер,– голосно й чітко вимовив Страйк,– мене звати Корморан Страйк, а це – Робін Еллакотт.

Він дістав з кишені права й візитівку і показав їй. Бетті відмахнулася: вона не могла їх прочитати, маючи на очах молочну плівку глаукоми.

– Ми – приватні детективи,– пояснив Страйк так само гучно, щоб перекричати сварку в телевізорі («Зрозумій, Люсі, вона переспала, отак взяла й переспала з хлопцем...» «Арже... Арже... Арже... це не має значення...»).– Нас найняли дізнатися, що сталося з Марго Бамборо. Вона була лікарка і...

– Хто?

– Доктор Марго Бамборо,– так само гучно повторив Страйк.– Вона зникла в Клеркенвеллі в 1974 році. Ми чули, що ви...

– А, так...– сказала Бетті Фуллер, якій треба було переводити подих що два слова.– Доктор Бамборо... так.

– Власне, ми хотіли знати, чи ви не проти поговорити про неї?

Бетті Фуллер стояла на місці протягом дуже довгих двадцяти секунд, обмірковуючи це питання, а на екрані юнак у костюмі бурякового кольору казав сильно нафарбованій дівчині: «Я не хотів піднімати цю тему, але ти сама до мене прийшла...»

Бетті Фуллер відмахнулася, розвернулася і почовгала всередину. Страйк і Робін перезирнулися.

– Нам можна увійти, місіс Фуллер? – голосно спитав Страйк.

Вона кивнула. Акуратно поставивши поруч кисневий балон, Бетті Фуллер упала в крісло, а тоді спробувала натягнути на коліна поділ трикотажної сукні. Страйк і Робін увійшли, Страйк причинив двері. Дивлячись, як старенька тягне поділ сукні, Робін відчула бажання взяти ковдру з незастеленого ліжка й покласти їй на коліна задля пристойності.

Під час своїх пошуків Робін дізналася, що Бетті вісімдесят чотири роки. Фізичний стан старенької шокував її. У маленькій кімнаті тхнуло потом і сечею. Єдині двері зі спальні вели в маленький туалет. У відчиненій шафі купою лежав зім’ятий одяг; було видно дві пляшки з-під вина, напівзаховані в білизні. На голих стінах не було нічого, крім календаря з котами; на фото за травень двоє рудих кошенят визирало з-за рожевих суцвіть герані.

– Можна трохи зменшити звук? – гукнув Страйк, перекрикуючи телевізор, де пара так і сварилася. Вії у жінки були волохаті, мов двійко гусеней.

– Та взагалі... вимкніть,– сказала Бетті Фуллер.– То запис.

Ессекські голоси різко замовкли. Детективи роззирнулися. Було лише два варіанти, де сісти: незастелене ліжко та твердий стілець із прямою спинкою. Тож Робін сіла на ліжко, а Страйк – на стілець. Діставши з кишені записник, Страйк сказав:

– Місіс Фуллер, нас найняла донька доктора Бамборо, яка хоче знати, що з нею сталося.

Бетті Фуллер хрокнула; прозвучало зневажливо, але Страйк подумав, що то вона просто прочищає горло від флегми. Вона схилилася набік у кріслі й потягнула за поділ сукні – безуспішно. Розпухлі ноги обплітали варикозні вени.

– То ви пам’ятаєте, як зникла доктор Бамборо, так, місіс Фуллер?

– ...так,– хрокнула вона, важко дихаючи. Попри поганий стан і необнадійливу поведінку, Страйк роздивився людину і набагато притомнішу, ніж могло здатися, і раду товариству й увазі сильніше, ніж можна було виснувати з байдужих зовнішніх проявів.

– Ви жили на Скіннер-стріт, правильно?

Бетті покашляла, прочищаючи легені, і відповіла дещо рівнішим голосом:

– Жила там... до минулого року. Майкл-Кліфф... Гауз. Верхній поверх. Більше не могла впоратися... сама.

Страйк глянув на Робін: він чекав, що розпитуватиме вона, бо Бетті, мабуть, краще зреагує на жінку. Але Робін здавалася дивно пасивною: сиділа собі на ліжку, а її погляд блукав кімнатою.

– Ви були пацієнткою доктора Бамборо? – спитав Страйк у Бетті.

– Так,– просипіла Бетті,– була.

А Робін думала: то це отак доживають самотні люди, люди без дітей, які про них подбають, без добрих статків? В оцих коробках живуть опосередковано в реаліті-шоу?

Понад сумнів, на наступне Різдво в Месемі вона натрапить на Метью, Сару і їхню новонароджену дитину. Вона легко уявила, як горда Сара котить вулицями візочок, поруч іде Метью, а зі сповитку визирає дитина, така ж білява, як Сара. Якщо Дженні та Стівен їх зустрінуть, вони знайдуть спільну мову – мову батьківства. Тут і тепер, сидячи на ліжку Бетті Фуллер, Робін вирішила не їхати додому на наступне Різдво. Попрацює, якщо буде треба.