Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 38 (всего у книги 56 страниц)

– Досить круто звучить,– сказала Робін,– але не думаю, що Талбот це в позитивному сенсі.

– Думаєш, доньки через це не хотіли з нами розмовляти?

– Можливо,– відповіла Робін.– Тому я думаю, що нам треба бути... делікатнішими, коли йдеться про можливі події. В жодному разі не створити враження, ніби ми в чомусь підозрюємо Вілму.

– Слушна думка, прийнято,– погодився Страйк.

– Гаразд,– зітхнула Робін, ховаючи нотатник у сумку.– Час мені йти... І що він там тільки робить? – тихо спитала вона, кинувши погляд на будинок Елінор Дін.

– Барклей думає, що він фетишист, любитель латексу.

– З таким черевом йому треба чимало тальку, щоб влізти в латексний комбінезон.

Страйк засміявся.

– Що ж, побачимося...– Робін подивилася час на мобільному,– за сім годин і сорок п’ять хвилин.

– Солодких снів,– сказав Страйк.

Ідучи геть від «БМВ», Робін знову зазирнула в мобільний – мабуть, читає есемеску від Морриса. Страйк дивився, як Робін сідає у «лендровер», за три прийоми розвертає схожу на танк машину та проїжджає повз. Прямуючи в бік Ерлз-Корту, Робін помахала йому рукою.

Страйк дістав з-під сидіння термос і згадав про той візит до зубного, через який Робін дивно бентежилася і який мав місце (Страйк тільки тепер це зрозумів), коли в Морриса був вільний день. Йому спала на думку вкрай неприємна річ: невже Робін збрехала, точно як Айрін Гіксон, і з тієї самої причини? Згадалося, як кілька місяців тому Робін згадала про свого колишнього чоловіка і його нову супутницю: «Ой, я ж тобі не казала, так? Моррисові казала».

Скручуючи кришку з термоса, Страйк аналізував поведінку Робін у присутності Морриса в останні місяці. Наче він їй не дуже подобався... але, може, то просто гра, спроба відвести увагу? Може, його партнерка і його підрядник у стосунках між собою – а сам Страйк так заклопотався, що й не помітив?

Страйк налив собі чаю, влаштувався зручніше і крізь пару від гарячого чаю кольору землі кинув похмурий погляд на зачинені двері Елінор Дін. Звісно ж, він так сердиться (сказав собі Страйк), бо треба було встановити робоче правило: партнерам не можна зустрічатися з підрядниками. Іншу причину Страйк волів не досліджувати, бо чудово знав, що з плекання таких думок не вийде нічого доброго.

53

Мов трійко віт, що розрослись розкішно

Від стовбуру, що в них життя вливає:

А стовбур щедрий, деревина пишна —

То їхня мати...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Минуло сім годин, і в холодному пласкому світлі хмарного ранку Робін, знову в своєму «лендровері», зробила гак на шляху до кав’ярні, де вони зі Страйком зустрічалися з сестрами Бейліс.

Коли Мая, середня сестра, запропонувала зустрітися в «Belgique» у Вонстеді, Робін зрозуміла, що проїде зовсім близько від Вонстед-ської рівнини, де Денніс Крід викинув тіло передостанньої з його відомих жертв: перукарки Сьюзан Маєр, яка мала двадцять сім років.

За півгодини до запланованої бесіди Робін припаркувала «лендровер» біля рядка крамниць на Алдерсбрук-роуд, а тоді перейшла вулицю і стежкою пройшла до зарослих очеретом берегів штучного озера Александра-Лейк, на хвилях якого хиталися дикі птахи. Кілька качок з надією погребли в бік Робін, але не дочекалися від неї хліба й полинули геть – акуратні, самодостатні; оніксові очі виглядали інші можливості на воді й на березі.

Тридцять дев’ять років тому Денніс Крід під покровом ночі приїхав до цього озера та скинув у воду тіло Сьюзан Маєр – без голови, без рук, оповите чорним пластиком і мотузками. Примітна асиметрична зачіска й сором’язлива усмішка забезпечили їй чільне місце на обкладинці «Демона з Райського парку».

Небо молочного кольору здавалося таким самим непрозорим, як і мілке озеро, поверхня якого була схожа на нефритовий шовк; пропливаючи, птахи лишали на гладіні м’які складки. Сховавши руки в кишені, Робін дивилася на воду й шелескі очерети, намагаючись уявити, як працівник парку побачив у воді щось чорне й вирішив, що то шмат брезенту, напнутий повітрям, а тоді підтягнув предмет жердиною, відчув його моторошну вагу й негайно пов’язав знахідку (принаймні, так він сказав журналістам, які не забарилися слідом за «швидкою» і поліцією) з тілами, які з’являлися в Еппінг-Форесті за якісь десять миль від озера.

Крід викрав Сьюзан рівно за місяць до зникнення Марго. Чи зустрілися вони в підвалі Кріда? Якщо так, то протягом короткого часу Крід утримував у підвалі трьох жінок водночас. Робін старалася не думати про те, як почувалася Андрея – чи Марго, якщо вона там таки була,– коли її притягнули до підвалу і вона побачила там таку саму жінку, прикуту до батареї, і зрозуміла, що теж перетвориться на змарніле створіння з поламаними кістками, перш ніж помре.

Андрея Гутон стала останньою відомою жертвою Кріда. Позбавляючись її тіла, він відійшов від звичного сценарію: від’їхав на вісімдесят миль від своєї оселі на Ліверпуль-роуд і скинув тіло зі скель. На той час в Еппінг-Форесті й Вонстеді постійно були присутні патрулі, й хоча Крід, очевидно, прагнув, щоб кожне скоєне Ессекським Різником убивство отримувало належне визнання (як можна було виснувати з газетних вирізок, які він збирав), він не хотів бути пійманим.

Робін глянула на годинник: час їхати на бесіду з сестрами Бейліс. Ідучи назад до «лендровера», вона думала про межу між нормальністю і божевіллям. На вигляд Крід здавався значно притомнішим, ніж Білл Талбот. Він не робив божевільних нотаток, щоб описати хід своїх думок; не стежив за льотом астероїдів у пошуках настанови: його розмови з поліцією і психіатрами були на диво ясні. Не для Кріда – віра в знаки й символи, у секретну мову, зрозумілу лише посвяченим, не для нього втеча в таємничість магії. Денніс Крід усе ретельно планував, геніально заплутував сліди в своєму білому фургончику, в поцупленому у Вай Купер рожевому пальті, іноді – в перуці, яка здаля створювала в п’яної жертви враження, ніби перед нею теж жінка – аж поки його великі долоні не затуляли їй рота.

Приїхавши на вулицю, де була потрібна кав’ярня, Робін побачила Страйка, який виходив із запаркованого неподалік «БМВ». Побачивши, своєю чергою, «лендровер», Страйк підніс руку й пішов через дорогу назустріч Робін, доїдаючи макмафін з яйцем і беконом. На підборідді в нього була щетина, під очима – фіолетові синці.

– Покурити встигну? – були його перші слова. Страйк глянув на годинник. Поки Робін вибралася з машини й ляснула дверцятами, він глянув на годинник і сам собі відповів, зітхаючи: – Ні. Ех...

Коли вони з Робін разом рушили в бік кав’ярні, він сказав Робін:

– Цей допит можеш узяти на себе. Це ж ти все розвідала. Я записуватиму. Нагадай, як їх там звати?

– Старша – Іден, депутат від партії лейбористів у Левішемі. Середня – Мая, заступниця директора в школі. Молодша – Поршія Даґлі, вона соцпрацівниця...

– ...як і мати...

– Саме так, і вона живе на цій-таки вулиці. Гадаю, ми приїхали в її Богом забутий район, бо вона хворіє і сестри не хочуть, щоб вона сильно десь їздила.

Робін штовхнула двері й перша увійшла до кав’ярні. Інтер’єр був весь гладенько-сучасний: округлий шинквас, дерев’яна підлога, помаранчева акцентна стіна. Ближче до дверей за столом на шість осіб сиділи три чорношкірі жінки. Робін легко впізнала, хто з сестер є хто, бо бачила їхні фото на сторінках «Фейсбуку» й на вебсайті муніципальної ради Левішема.

Іден, депутатка, сиділа схрестивши руки, а хвилясте каре кидало тінь на більшу частину її обличчя, тож було чітко видно тільки акуратно нафарбовані неусміхнені губи сливового кольору. На ній був чудово скроєний чорний жакет, і загалом складалося враження, що ділову жінку відірвали від важливої зустрічі.

Мая, заступниця директора, була у волошково-синьому светрі та джинсах. На шиї – срібний хрестик. Дрібніша за Іден, вона мала темнішу, ніж у сестер, шкіру й була, на думку Робін, найпривабливіша серед них. Довге заплетене волосся вона зібрала в хвіст, мала квадратні окуляри на великих, широко розставлених очах, а її повні губи мали від природи підняті кутики – ніби вона постійно тепло всміхалася. На колінах Мая обома руками тримала шкіряну сумку, ніби боялася, що та втече.

Поршія, молодша сестра й соціальна працівниця, була найповніша. Волосся в неї було обрізане майже під нуль – мабуть, через недавню хіміотерапію. Вона підмалювала брови, які тільки почали відростати, і вони дугами вигиналися над горіховими очима, що на тлі її темної шкіри сяяли золотом. На Поршії була фіолетова блузка та джинси, а у вухах – довгі бісерні сережки, що захиталися, мов дві люстри, коли вона озирнулася на Страйка й Робін. Коли вони підійшли ближче, Робін помітила на шиї у Поршії маленьке татуювання: тризубець з прапору Барбадосу. Робін знала, що Іден і Маї вже добряче за п’ятдесят, а Поршії – сорок дев’ять років, але три сестри видавалися молодшими за свій вік щонайменше на десять років.

Робін представилася сама і представила Страйка. Потиснули руки – Іден так і не усміхнулася,– а тоді детективи сіли за стіл: Страйк – на чолі столу, Робін – біля Поршії, навпроти Маї та Іден. Усі, крім Іден, через силу провадили світську балачку про район і погоду, поки не прийшов записати їхні замовлення офіціант. Коли він пішов, Робін сказала:

– Дуже дякую, що погодилися з нами зустрітися, ми це дуже цінуємо. Ви не проти, якщо Корморан записуватиме?

Мая і Поршія похитали головами. Страйк дістав з кишені пальта записник і розгорнув його.

– Як я і казала по телефону,– почала Робін,– нас цікавить загальна картина життя Марго Бамборо в ті місяці, коли...

– А можна мені поставити кілька питань? – перебила її Іден.

– Звісно,– ввічливо відповіла Робін, чекаючи на біду.

Іден відкинула волосся з обличчя, відкривши чорні, мов ебенове дерево, очі.

– Ви двоє щось знаєте про типа, який дзвонить усім і кожному, хто мав стосунок до клініки Святого Івана, і каже, що писатиме книжку про ваше розслідування зникнення Бамборо?

«Чорт»,– подумала Робін.

– Типа часом не Оукден звати? – спитав Страйк.

– Ні, Карл Брайс.

– Це він і є,– сказав Страйк.

– Ви з ним якось пов’язані чи...

– Ні,– відповів Страйк,– і я вам дуже раджу з ним не спілкуватися.

– Про це ми й самі здогадалися,– холодно відповіла Іден.– Але це означає, що буде розголос, так?

Робін глянула на Страйка, а той сказав:

– Якщо ми розкриємо справу, то розголос буде й без Оукдена – чи Брайса, чи як там він себе нині називає,– але це тільки якщо. Правду кажучи, скоріш за все, ми її не розкриємо, і тоді Оукденові буде дуже важко продавати книжки, а те, що ви нам скажете, далі нас не піде.

– А що як ми розповімо щось таке, що допоможе вам розкрити справу? – спитала Поршія, нахиляючись уперед, щоб бачити не тільки Робін, а й Страйка.

Виникла ледь помітна пауза, і Робін майже відчула, як виросла цікавість Страйка – так само, як і її власна.

– Залежить від того, що це буде за інформація,– повагом відповів Страйк.– Можливо, нам не доведеться говорити, звідки ми її дізналися, однак якщо потрібно буде відкрити джерело у разі суду...

Тепер пауза запала довга. Повітря згустилося від мовчазного спілкування між сестрами.

– Ну? – нарешті вимогливо спитала Поршія.

– Ми домовилися,– тихо сказала Мая до Іден, яка так і сиділа мовчки, склавши руки.

– Гаразд, добре,– відповіла Іден з виглядом, який ніби промовляв: на мене потім не нарікайте.

Заступниця директора неуважно потягнулася до хрестика на шиї і, торкнувшись його, заговорила.

– Спершу я маю трохи роз’яснити ситуацію. Коли ми були дітьми... ми з Іден – уже підлітками, а Поршії було лише дев’ять...

– Вісім,– виправила Поршія.

– Вісім,– погодилася Мая,– нашого батька звинуватили у... у зґвалтуванні й посадили.

– Але він цього не робив,– заявила Іден.

Робін автоматично потягнулася по каву і зробила ковток, ховаючи обличчя за чашкою.

– Він цього не робив, зрозуміло? – повторила Іден, дивлячись на неї.– В нього зо два місяці була біла подружка. Про це знав весь Клеркенвелл, вони там разом ходили по барах. А коли він захотів закінчити стосунки, вона його звинуватила.

У Робін щось упало всередині, ніби підлога раптом пішла з-під ніг. Вона б дуже хотіла, щоб ця історія виявилася неправдою. Думка про те, що жінка здатна збрехати про зґвалтування, була їй огидна. Сама вона на суді мусила розповідати про всі деталі насильства над собою. Її ґвалтівник і невдалий убивця – тихий чоловік п’ятдесяти трьох років – після цього заявив судді та присяжним, що двадцятирічна Робін сама запросила його під сходи в гуртожитку на секс. За його версією, все відбулося з її згоди: вона шепотіла, що любить жорстко, і саме цим пояснюються синці в неї на шиї; їй усе так сподобалося, що вона сказала йому завтра приходити ще; і так (хтось навіть засміявся), він і сам здивувався, що така чемна юна дівчина отак ні сіло ні впало таке йому запропонувала...

– Білій жінці таке зробити чорному чоловікові було легко,– провадила Іден,– а надто в сімдесят другому. Тато вже відбував термін за кілька років до того – за бійку. Посадили на п’ять років.

– Мабуть, це було важко для родини,– сказав Страйк, не дивлячись на Робін.

– Так,– відповіла Мая.– Дуже важко. Інші діти в школі... ну, ви уявляєте, на що здатні діти...

– Тато заробляв більшу частину грошей,– сказала Поршія.– Нас було п’ятеро, а мама навіть у школі не довчилася. Поки тата не арештували, вона саме вчилася у вечірній, хотіла скласти іспити. Ми якось зводили кінці з кінцями, поки тато приносив у дім гроші, але коли його посадили, почалося виживання.

– Наша мама і її сестра вийшли заміж за двох братів,– сказала Мая.– Загалом вийшло дев’ятеро дітей на дві родини. Ми були дуже близькі, поки тата не арештували... а тоді все змінилося. Мій дядько Маркус ходив на кожне засідання у справі, а мама відмовлялася навідріз, і дядько Маркус на неї страшно розсердився.

– Ми розуміли, що якби суддя побачив, як за тата стала горою вся родина, це б усе змінило,– різко втрутилася Іден.– Я до суду ходила. Школу прогулювала. Я знала, що він ні в чому не винний.

– Ну й молодець,– відповіла Поршія геть не схвальним тоном,– а мама не хотіла сидіти на відкритому слуханні й чути, як тато розповідає про свій секс із тією жінкою...

– Та жінка була просто хвойда,– коротко мовила Іден.

– Брудна вода остудить і розжарене залізо,— з барбадоськими інтонаціями процитувала приказку Поршія.– Ніхто його не силував.

– Хай що там було,– квапливо втрутилася Мая,– суддя повірив жінці, і тата посадили. Мама не відвідувала його у в’язниці, і не водила ні нас із Поршією, ні наших братів.

– А я ходила,– втрутилася Іден.– 3 дядьком Маркусом. Він усе одно лишався нашим татком. Мама не мала права не дозволяти нам з ним бачитися.

– Так, і мама,– провадила Мая, не даючи втрутитися ще й Поршії,– хотіла розлучитися, але не мала грошей на юриста. Тож доктор Бамборо звела її з адвокаткою-феміністкою, яка консультувала жінок у скрутній ситуації за зниженим тарифом. Коли дядько Маркус сказав татові, що мама знайшла собі юриста, тато написав їй з в’язниці листа, просив не робити цього. Писав їй, що знайшов Бога, що кохає її, що засвоїв урок і хоче тільки бути з сім’єю.

Мая пригубила свою каву.

– Десь за тиждень після того, як мама отримала таткового листа, вона прибирала в кабінеті доктора Бамборо, коли вже всі пішли, і дещо помітила в смітнику.

Мая розкрила сумочку, яку тримала на колінах, і дістала аркуш синього паперу, який, видно, колись зім’яли в кулю. Вона простягнула його Робін, а та розклала папірець на столі, щоб і Страйк міг прочитати.

Вицвілий рукописний текст химерно поєднував великі й малі літери.

ВІдчЕПиСя віД МОєї ДівЧИнки тИ пІДстиЛКА бО я тебЕ ВІДпрАалю ДО ПЕКЛА болЯчЕ і ПОвіЛьнО

Робін скоса глянула на Страйка й побачила на його обличчі, мов у дзеркалі, свій ледь прихований подив. Ніхто не встиг нічого сказати, бо повз стіл пройшла компанія жінок. Страйкові довелося посунути стілець. Сміючись і балакаючи, жінки зайняли стіл за спинами Маї та Іден.

– Коли мама це прочитала,– заговорила Мая тихішим голосом, щоб новоприбулі її не почули,– вона подумала, що записку міг надіслати тато. Не в буквальному сенсі, бо тюремні цензори не випустили б такого листа... вона подумала, що хтось його написав від нього.

– Не хтось, а дядько Маркус,– сказала Іден, тримаючи руки схрещеними й піджавши губи.– Дядько Маркус, проповідник, який такого слова за все життя і не вимовив.

– Мама взяла записку й понесла до дядька Маркуса й тітки Кармен,– провадила Мая, ігноруючи цю заяву,– і прямо спитала Маркуса, чи не він це зробив. У записці ішлося про пекло: Маркус тоді любив згадувати про вогонь і сірку в проповідях...

– ...і не вірив, що мама справді могла хотіти розлучитися,– додала Поршія.– Він вважав, що то доктор Бамборо напоумила маму піти від тата, бо, бачте, без білої жінки мама б не зрозуміла, що живе в лайні. Сама б вона цього ніяк не помітила.

– Курити піду, зрозуміло? – раптом сказала Іден. Вона підхопилася й вийшла, застукотівши підборами.

Молодші сестри видихнули з полегшенням, коли вона пішла.

– Вона була татова улюблениця,– тихо пояснила Мая Страйкові й Робін, крізь вікно дивлячись, як Іден дістає пачку цигарок, відкидає волосся з обличчя і підкурює.– Вона його дуже любила, хоч він і був бабієм.

– А з мамою не ладнала,– додала Поршія.– Так сварилися, що й мертвий би прокинувся.

– Правду кажучи,– сказала Мая,– їхнє розставання найбільше вдарило по Іден. Вона в шістнадцять років покинула школу, пішла працювати в «Маркс&Спенсер», щоб підтримати...

– Мама дуже не хотіла, щоб ми кидали школу,– сказала Поршія.– Це був власний вибір Іден. Іден любить говорити, що це була її жертва заради родини. Та ну! Вона спала й бачила, як покинути школу, бо мама вимагала, щоб вона вчилася на відмінно. Іден любить говорити, що стала нам другою матір’ю, але я пам’ятаю інше. Пам’ятаю, як вона мене дубасила, якщо навіть гляну на неї якось не так.

За вікном Іден курила, стоячи спиною до них.

– То все був суцільний кошмар,– сумно сказала Мая.– Мама й дядько Маркус так і не помирилися, але мама й Кармен були сестрами...

– Скажемо їм зараз, щоб вона не вставила свої п’ять пенсів,– мовила Поршія до Маї і розвернулася до Страйка й Робін: – Тітка Кармен потай від дядька Маркуса допомагала мамі з розлученням.

– Як саме? – спитала Робін. Повз них пройшов до жінок за сусіднім столиком офіціант.

– Коли та адвокатка, яку рекомендувала мамі доктор Бамборо, назвала мамі навіть знижену ціну, мама зрозуміла, що ніколи такого не потягне,– пояснила Поршія.

– Мама прийшла додому й заплакала,– додала Мая,– бо страшенно хотіла розлучитися, поки тато в тюрмі. Вона розуміла, що інакше він просто повернеться, і вона вже не вирветься. За кілька днів доктор Бамборо спитала, як у неї справи з адвокаткою, і мама чесно сказала, що розлучення їй не по кишені, тож,– зітхнула Мая,– доктор Бамборо запропонувала заплатити адвокатці, а мама за це кілька годин на тиждень мала прибирати в її будинку в Гемі.

Жінки за сусіднім столиком почали фліртувати з молодим офіціантом, обмірковуючи, чи не зарано для торта з кремом, і хихочучи, що порушують дієту.

– Мама не думала, що може відмовитися,– провадила Мая.– Але їздити аж у Гем було так дорого й так довго, а в неї ще дві роботи й іспити на носі...

– І ваша тітка Кармен погодилася прибирати там замість неї,– здогадалася Робін. Краєм ока вона побачила, як глянув на неї Страйк.

– Так,– кивнула Мая, округливши очі.– Саме так. Це здавалося добрим рішенням. Тітка Кармен була домогосподинею, а дядько Маркус і доктор Бамборо цілий день були на роботі, тож мама подумала: ніхто й не дізнається, що в Гемі прибирає інша жінка.

– Був тільки один слизький момент,– сказала Поршія,– пам’ятаєш, Має? Коли доктор Бамборо запросила нас усіх на барбекю до себе? – вона розвернулася до Робін.– Ми не пішли, бо тоді нянька зрозуміла б, що насправді прибирати приходить не мама. Тітонька Кармен тої няньки не любила,– додала Поршія.– Терпіти не могла.

– Чого так? – спитав Страйк.

– Вона вважала, що дівчина націлилася на чоловіка доктора Бамборо. Червоніла щоразу, як вимовляла його ім’я.

Двері кав’ярні відчинилися, і повернулася Іден. Коли вона сідала за стіл, Робін відчула суміш цигаркового диму і її парфумів.

– До чого ви вже дійшли? – холодно спитала вона.

– Сказали, що тітка Кармен прибирала замість мами,– сказала Мая.

Іден знову схрестила руки на грудях, ігноруючи каву.

– Тож коли ваша мама сказала поліції про кров і про те, що доктор Фіппс ходив у садку...– почав Страйк.

– ... насправді вона переповідала те, що казала їй Кармен, так,– кивнула Мая, знову торкаючись хрестика.– Вона не могла зізнатися, що замість неї працювала сестра, бо тоді дядько Маркус просто сказився б. Тітонька Кармен молила маму нічого не казати поліції, і мама не сказала. І почала вдавати, що сама бачила і кров, і доктора Фіппса в садку.

– От тільки,– невесело засміялася Поршія,– Кармен потім змінила свідчення про доктора Фіппса. Мама після допиту зайшла до тітки і сказала: «Вони питають, чи не могла я переплутати з доктором Фіппсом когось із робітників». А Кармен така: «Ой, а я і забула, що там ще робітники були. Мабуть, переплутала».

Поршія знову засміялася, але Робін бачила, що їй зовсім не смішно. В точно такому самому сміху Робін шукала розради у вечір, коли говорила з Максом про зґвалтування за кухонним столом.

– Я знаю, що не смішно,– сказала Поршія, перехопивши Маїн погляд,– але облиш! Кармен завжди була безпам’ятна як казна-що, і ти чекаєш, що в такій ситуації вона б перестрахувалася? Мамі від стресу було аж зле, вона натурально блювала, тільки-но щось поїсть. А потім та стара сука, секретарка, побачила, як мама на роботі тримається за стіни...

– Так,– раптом ожила Іден.– Потім маму оголосили злодійкою і пиячкою і вигнали з роботи. Стара секретарка заявила, що понюхала мамин термос і відчула алкоголь. Брехня як вона є.

– Але це було вже за кілька місяців по зникненню Марго Бамборо, так? – спитав Страйк, тримаючи ручку напоготові.

– А, вибачте,– з крижаним сарказмом озвалася Іден,– я зійшла з теми? Повернімося до зниклої білої пані, люди. Чхати на те, що пережила чорна жінка, кому вона треба.

– Пробачте, я не...– почав Страйк.

– Ви знаєте про Тіяну Медайні? – кинула йому Іден.

– Ні,– зізнався Страйк.

– «Ні»,– повторила Іден,– справді, звідки? Марго Бамборо зникла сорок років тому, а ми тут сидимо й обговорюємо, що вона, і як вона, і де. Тіяна Медайні – чорна дівчина з Левішема. Вона зникла торік. Багато передовиць щось написали про Тіяну? Чому про неї не сурмили в усіх новинах, як про Бамборо? Бо ми не рівноцінні, так,– для преси, для довбаної поліції?

Страйк не знайшов, що на це заперечити; понад сумнів, подумала Робін, зауваження Іден – невідпорне. Фото єдиної чорношкірої жертви Денніса Кріда, Джекі Ейлетт, секретарки й матері, було найменшим і найтьмянішим з примарних чорно-білих портретів жертв Кріда на обкладинці «Демона з Райського парку». Темна шкіра Джекі майже зливалася з похмурою палітуркою. Найкраще зобразили шістнадцятирічну Джеральдіну Кристі й двадцятисемирічну Сьюзан Маєр – блідих, білявих.

– Коли зникла Марго Бамборо,– гаряче заявила Іден,– білих жінок з її клініки оберігали, мов порцелянових ляльок, зрозуміло? Поліція їм, чорт забирай, мало не слізки підтирала. А з мамою поводилися, мов із закоренілою шахрайкою. Отой головний детектив, як його...

– Талбот? – підказала Робін.

– «Що ти приховуєш? А ну кажи, я знаю, ти щось приховуєш».

В уяві Робін постала містична фігура Ієрофанта. Хранитель секретів з таро Тота носив шафранові шати й сидів верхи на бику («карта співвідноситься зі знаком Тільця»), а перед ним стояла удвічі менша чорна жриця з заплетеним, як у Маї, волоссям («Перед ним – жона, мечем оперезана; вона втілює Багряну Жону...»). Що було першим: Талбот поклав перед собою карту, що повідомляла про таємничість, чи інстинкт детектива підказав йому, що перелякана Вілма бреше?

– Коли він допитував мене...– почала Іден.

– Талбот допитував вас? – різко спитав Страйк.

– Так, прийшов без попередження до крамниці, до мене на роботу,– сказала Іден, і Робін зрозуміла, що в її очах блищать сльози.– В клініці хтось бачив ту анонімку, яку надіслали Бамборо. Талбот дізнався, що тато сидить і що він чув: мама прибирає у лікарки. Талбот пішов до всіх чоловіків з нашої родини й кожного спробував звинуватити в написанні листів з погрозами, а потім добрався до мене й почав ставити дивні питання про всіх моїх рідних чоловічої статі. Хотів знати, коли вони були в той чи в інший день, питав, чи дядько Маркус колись ночував не вдома. Він навіть спитав у мене, які в тата й дядька Маркуса...

– Знаки Зодіаку? – спитала Робін.

Іден була вражена.

– А ви це звідки знаєте?

– Талбот лишив нотатник. Там повно окультних записів. Він намагався розкрити справу за допомогою таро й астрології.

– Астрології? – перепитала Іден.– Чортової астрології?

– Талботові не слід було допитувати вас без дорослих,– сказав Страйк.– Скільки вам було років, шістнадцять?

Іден розсміялася детективу в обличчя.

– З білими дівчатками, може, і не слід так робити, але ми ж інші, ви хоч слухаєте? Ми міцніші. Грубіші! Окультизм,– мовила вона, повертаючись до Робін,– так, у цьому є сенс, бо він мене питав про обею. Знаєте, що це таке?

Робін похитала головою.

– Це чари, які практикували на Карибах. Походять із Західної Африки. Ми всі народилися в Сатерку, але ні, для інспектора Талбота ми були чорними язичниками! Він мене завів до підсобки та ставив питання про криваві ритуали, про чорну магію. Я страшно злякалася, не розуміла, до чого він править. Думала, що він говорить про маму та про кров на підлозі, натякає, що то вона вколошкала доктора Бамборо.

– У нього був гострий психоз,– пояснила Робін.– Саме тому його зняли зі справи. Він думав, що полює на диявола. Ваша мама не єдина жінка, у якій він шукав надприродні здібності... але він таки був расистом,– тихо додала Робін.– Це видно з його нотаток.

– Ти не казала, що поліція приходила до тебе на роботу,– мовила Поршія,– Чому ти мовчала?

– А нащо говорити? – озвалася Іден, сердито витираючи очі.– Мама вже й так була хвора від стресу, дядько Маркус кричав на мене, мовляв, мама навела поліцію на нього і хлопців, а я страшенно боялася, що коли він дізнається, що детектив приходить до мене на роботу, він подасть скаргу,– а нам тільки цього бракувало. Боже, це був такий кошмар,– додала Іден, на мить приклавши руки до мокрих очей,– це був суцільний кошмар.

Поршія ніби хотіла якось утішити старшу сестру, але в Робін склалося враження, що це виходить за рамки їхніх звичайних стосунків. І молодша не знає, як до такого підступитися. За хвильку Поршія промимрила:

– Треба до вбиральні.

Вона відсунула стілець і зникла в туалеті.

– Я не хотіла, щоб Порш сьогодні приходила,– сказала Мая, щойно по молодшій сестрі зачинилися двері. Вона тактовно не дивилася на старшу, яка намагалася вдавати, що не плаче, а сама потай витирала сльози.– Їй не треба цього стресу. Вона тільки після хіміотерапії.

– Як вона? – спитав Страйк.

– Слава Богу, минулого тижня підтвердили, що все чисто. Вже хоче вертатися на роботу на неповний день. Мені здається, що ще зарано.

– Вона соцпрацівниця, так? – спитала Робін.

– Так,– зітхнула Мая.– Щоранку сто повідомлень від людей у відчаї, а як до когось не дійдеш, отримаєш на горіхи. Не знаю, як вона це робить. Але вона точно як мама, викапана. Завжди була маминою донею, а мама – її героїня.

Іден щось гмикнула – незрозуміло, погоджуючись чи ні. Мая її проігнорувала. Виникла коротка пауза, а Робін подумала про заплутаність родинних зв’язків. Війна між Вілмою та Джулзом ніби знайшла спадкоємиць у наступному поколінні.

Двері туалету відчинилися. Повернулася Поршія. Замість сісти біля Робін, вона обігнула Страйка, протиснула широкі стегна за сполоханою Маєю, яка підсунула стілець ближче до столу, й опинилася біля Іден. Тицьнувши їй у руку жменю туалетного паперу, Поршія обійняла старшу сестру пухкою рукою і цьомнула в маківку.

– Ти що робиш? – хрипко спитала Іден і не відштовхнула сестрину руку, а затримала. Краєм ока Робін бачила, як Страйк удає, ніби читає записник.

– Та дякую тобі,– ніжно відповіла Поршія, знову поцілувала сестру й відпустила.– Що погодилася це зробити. Я знаю, що ти цього не хотіла.

Всі трохи сполохано помовчали, а Поршія обійшла стіл і повернулася на своє місце біля Робін.

– Ви їм сказали останнє? – спитала в Маї Поршія, поки Іден сякалася в папір.– Про маму й Бетті Фуллер?

– Ні,– відповіла Мая, яку, здавалося, глибоко шокував побачений акт примирення, свідком якого вона щойно стала.– Мама розповідала тобі, тож ти маєш розказати.

– Авжеж,– відповіла Поршія і розвернулася до Страйка й Робін.– Це, власне, останнє, що нам відомо, і воно може нічого й не означати... але ви вже знаєте все інше, тож знайте й це.

Страйк чекав, тримаючи ручку напоготові.

– Мама розповіла мені це незадовго до того, як вийшла на пенсію.Їй цього не можна було робити, бо йшлося про клієнтку, але коли ви почуєте, про що мова, ви зрозумієте. Коли мама стала соцпрацівницею, то так і працювала в Клеркенвеллі. Всі її подруги там жили, вона не хотіла нікуди переїжджати. Тож вона дуже близько знала місцеву спільноту. Одна з родин, з якими вона працювала, жила на Скіннер-стріт, неподалік клініки Святого Івана...

– Скіннер-стріт? – перепитав Страйк. Назва була знайома, але він не міг пригадати звідки. Однак Робін одразу зметикувала, звідки їм відома вулиця Скіннер-стріт.

– Так. Там жили такі собі Фуллери. Мама розповіла, що в них був букет проблем: і наркозалежність, і домашнє насильство, і кримінал, і що хочете. Головою родини, якщо її можна так назвати, була бабуся – жінка сорока з чимось років, яка заробляла на життя проституцією. Її звали Бетті, й, за маминими словами, вона була ніби місцеве бюро новин – якщо вас цікавили новини з життя суспільного дна. Фуллери жили в Клеркенвеллі споконвіку. И ось одного дня Бетті сказала мамі таке... хотіла подивитися, як вона зреагує: «Щоб ти знала, то не Маркус відіслав тій лікарці листа з погрозами».

– Маму наче грім уразив,– сказала Поршія.– Спершу вона була вирішила, що Маркус ходив до Бетті як клієнт... так, я знаю, він цього не робив,– швидко додала вона, зупиняючи Іден, яка вже розтулила рота.– Мама й Маркус на той час не розмовляли вже багато років. Але все виявилося безневинно: Бетті познайомилася з Маркусом, бо його церква вирішила охопити нову паству. Він приніс Фул-лерам частування на честь свята жнив і намагався умовити Бетті прийти на службу. Бетті зметикувала, що Маркус пов’язаний з мамою, бо мама так і носила прізвище Бейліс, і заявила, що знає, хто насправді погрожував Марго Бамборо... і що той, хто писав записки, і той, хто її убив,– одна особа. Мама спитала: «І хто то?» А Бетті на те заявила, що коли скаже, то вбивця Марго і її теж уб’є.