Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 42 (всего у книги 56 страниц)

Це був комфортабельний елегантний заклад, весь із темного дерева та шкіри; зі стін звисали прапорці й кашкети з символікою американських штатів та університетів. Робін негайно помітила Страйка в костюмі, який біля шинкваса кисло роздивлявся численні пляшки на стіні.

– Корморане, я щойно...

– Якщо хочеш сказати, що тут за рогом мій батько,– напружено відповів Страйк,– то я в курсі. Той засранець не розуміє, що я розгадав його пастку.

Робін кинула погляд у дальній кут. Там сидів Карл Оукден, широко розставивши ноги й поклавши одну руку на спинку шкіряного дивана. Він був у костюмі, але без краватки, і загалом старався створити враження чоловіка, якому цілком затишно в такому космополітичному середовищі. Завдяки близько посадженим очам і вузькому чолу в ньому легко було впізнати хлопчика, який сорок років тому розбив кришталеву чашу матері Роя.

– Піди поговори з ним. Він хоче їсти, і я прийшов по меню,– пробурчав Страйк.– Щойно почали розмову про Стіва Датвейта. Каже, Дороті завжди вважала того хлопа підозрілим.

Ідучи до Оукдена, Робін молилася, щоб Страйк стримався. Вона вже одного разу бачила, як він утратив самовладання зі свідком, і не хотіла повторення.

– Містер Оукден? – усміхнулася вона та простягнула руку.– Я – Робін Еллакотт, ми листувалися...

– Я знаю,– відповів Оукден, повільно обернув голову й окинув її поглядом з голови до ніг, хтиво усміхнувшись. Він проігнорував простягнуту руку, і Робін бачила, що це зроблено навмисно. Не показуючи, що помітила зневагу, вона скинула плащ.

– Гарний бар,– люб’язно мовила вона, сідаючи.– Я тут раніше не була.

– Мабуть, він тебе по дешевих забігайлівках водить? – спитав Оукден.

– Корморан сказав, що ви пригадали, як ваша мама говорила про Стіва Дат...

– Любонько,– промовив Оукден, сидячи з широко розставленими колінами й рукою на спинці дивана,– я тобі вже казав, мені не цікаві розмови з секретарками й асистентками. Я говоритиму з ним і ні з ким більше.

– Власне, я партнерка у...

– Та не сумніваюся,– пирхнув Оукден.– Мабуть, тепер від тебе не відкараскатися.

– Даруйте?

– Тебе порізали ножем, коли ти намагалася робити чоловічу роботу,– сказав Оукден, кинувши погляд на її руку й піднісши до губ коктейль.– Як він тебе спробує звільнити, затягаєш його по судах.

Оукден явно зібрав відомості про детективів і насолоджувався своєю грубістю. Вочевидь, шахрай думав, що Робін страшенно потрібна інформація від нього, тож вона терпітиме. Він явно намірився отримати від зустрічі максимум задоволення: випити й поїсти на халяву, поображати жінку, яка нікуди не піде. Цікаво, якій газеті чи агенції він пообіцяв підманити Страйка так близько до вечірки батька і скільки сподівається отримати, якщо Страйка сфотографують за цим буцімто актом публічного ігнорування батька – чи запишуть, як він каже щось сердите й цікаве?

– Ось, тримайте,– сказав Страйк і кинув на стіл пару меню у шкіряних палітурках, а тоді сів. Робін він не приніс напою. Оукден узяв меню і почав повільно читати, відверто насолоджуючись тим, що змушує детективів чекати.

– Буду клаб-сандвіч,– нарешті оголосив він, і Страйк покликав офіціанта. Зробивши замовлення, Страйк повернувся до розмови:

– Отже, ви казали, що ваша мама вважала Датвейта...

– О, вона, понад сумнів, вважала його чарівливим,– мовив Оукден. Робін помітила, як він стріляє очима на вхід: точно чекає, що увірвуться фотографи.– Справжній пролаза, ну, ти знаєш цей типаж. Вічно фліртував з дівками в реєстратурі. Стара казала, що він до кожної підкочував. Медсестра вічно хихотіла, коли його бачила.

Робін пригадала танцюючий чорний скелет у нотатнику Талбота і слова поруч з кроуліанською постаттю смерті: «Фортуна каже, що Паллада, Церера, Веста й Цетус – БАГРЯНІ ЖОНИ, що ОСІДЛАЛИ ЗВІРА».

– І ваша мати гадала, що він цікавився доктором Бамборо?

Оукден пригубив коктейль і поплямкав губами.

– Ну, Марго,– зі смішком промовив він, і Робін відчула нераціональне роздратування від того, що Оукден отак запросто називає зниклу лікарку на ім’я,– була класичною любителькою всидіти на всіх стільцях, правда?

– Що за стільці ви маєте на увазі? – спитав Страйк.

– Плейбоївська кроличка,– знову пригубив свій коктейль Оукден,– з голими ногами і виставленими цицьками. Й одразу накидає білий халат і така...

– Здається, сімейні лікарі білих халатів не носять,– сказав Страйк.

– Це метафора,– огризнувся Оукден.– Донька свого часу, правда?

– В якому сенсі?

– Гіноцентричне суспільство,– почав Оукден, злегка вклонившись у бік Робін, яка раптом зрозуміла, що він їй схожий на тхора,– почалося наприкінці шістдесятих років чи на початку сімдесятих, коли все змінилося, так? Ви отримали чарівну пігулку: злягання без наслідків. Може здатися, що й чоловікам від того користь, але коли жінки змогли уникнути репродуктивної функції, це підірвало підвалини здорової сексуальної поведінки. З’явилася гіноцентрична система, яка потурає жінці, якщо та не хоче мати дітей. Постав мізандричний авторитаризм під машкарою боротьби за рівні права, який регулює думки чоловіків, їхню мову, їхню природну поведінку. Почалася сексуальна експлуатація чоловіків. Клуб «Плейбой» – це просто облуда. Там жінкам поклоняються, а чоловіки тільки дають гроші й не отримують задоволення. Чоловіки, які ходять у такі місця,– просто невдахи.

Очі Оукдена знову метнулися від Страйка до входу.

– Бамборо не дивилася за власною дитиною, не спала з власним чоловіком... з того, що я чув, він здебільшого хворів і сам не міг. Проте він мав гроші, тож вона найняла няньку, а сама пішла владарювати над чоловіками на роботі.

– І над ким конкретно вона владарювала? – спитав Страйк.

– Власне, моя стара казала, що останнього разу він вибіг з її кабінету, мало не ридаючи. Але така в нас культура від початку шістдесятих, правда? Чоловік страждає – всім начхати. Людям чхати, що чоловіки ламаються, більше не можуть, просто не витримують. Якщо Датвейт її прикінчив... а я особисто вважаю, що не прикінчив,– мовив Оукден з широким жестом, а Робін нагадала собі, що він майже напевно навіть в очі не бачив Стівена Датвейта, а на час зникнення Марго мав чотирнадцять років,– але коли так, то я думаю, що то вона його довела. Тільки в жінок іде кров,– додав Оукден зі зневажливим смішком,– правда? – кинув він до Робін.– О, а ось мій сандвіч.

Поки офіціант його обслуговував, Робін підвелася і пішла до бару, де стояла зі своїм партнером красуня в чеонгсамі. Її волосся сяяло, мов шовк, у відбитому від стіни пляшок світлі. Жінка і її партнер замовляли коктейлі й насолоджувалися товариством одне одного. На якусь мить Робін замислилася: чи вона колись зможе знову відчути те, що відчувають вони? Робота щодня нагадувала їй про тисячі способів, у які чоловіки й жінки можуть зробити одне одному боляче.

Робін замовила тонік, аж тут її телефон задзвонив. Вона сподівалася, що це Барклей, але натомість побачила мамине ім’я. Мабуть, до Лінди дійшла новина про Сарину вагітність. Напевно, Метью встиг повезти майбутню дружину до Месема разом з доброю звісткою. Робін вимкнула звук на телефоні, заплатила за напій (шкода, що безалкогольний) і понесла його назад за столик, де Оукден відповідав на питання Страйка:

– Ні, такого не було.

– Тобто ви не підливали горілку в пунш на барбекю в доктора Бамборо?

Оукден відкусив великий шматок свого безкоштовного сандвіча й почав задирливо жувати. За поріділим волоссям і численними зморшками навколо очей п’ятдесятичотирирічного чоловіка Робін чітко бачила зіпсованого підлітка.

– Я її тільки поцупив,– з повним ротом сказав Оукден,– і пив у повітці. Дивно, що їм стало шкода пляшки, але багаті – ті ще жлоби. Так вони й багатіють, правда ж?

– Ми чули, що комусь стало зле від пуншу.

– Не моя провина,– заявив Оукден.

– Чули, що доктор Фіппс розсердився.

– А, той,– вишкірився Оукден.– Непогано склалося життя в старого Фіппса, га?

– В якому сенсі? – спитав Страйк.

– Жінка забралася з дороги, оженився з нянькою. Дуже зручно.

– Вам Фіппс не подобався, так? – спитав Страйк.– 3 вашої книжки дуже помітно.

– Ти її читав? – сполохався Оукден.– Як так?

– Зуміли дістати сигнальний примірник,– відповів Страйк.– Вона мала вийти у вісімдесят п’ятому, правильно?

– Так,– кивнув Оукден.

– А пам’ятаєте альтанку, яку саме почали будувати, коли Бамборо влаштувала барбекю?

В Оукдена смикнулося око. Він швидко підніс руку та провів по волоссю, ніби воно лізло в очі.

– Ні,– відповів він.

– Гі видно на одному з ваших фото. Тоді тільки почали будувати колони. Мабуть, підлогу вже теж поклали.

– Не пам’ятаю такого,– заявив Оукден.

– Але ж повітка, де ви пили горілку, мала бути поблизу?

– Не могло такого бути,– сказав Оукден.

– Коли ми вже заговорили про поцуплене,– мовив Страйк,– у вас часом немає некролога Джозефа Бреннера, який ви взяли в будинку Дженіс Бітті?

– Я не крав у неї жодних некрологів,– зверхньо заявив Оукден.– Нащо він мені?

– Щоб видати нам інформацію з нього за свої власні відомості?

– Мені про старого Джо Бреннера нічого не треба уточнювати, я його й сам знаю. Він приходив до нас на обід кожної другої неділі. Видно, моя стара готувала краще, ніж його сестра.

– Що ж,– дещо войовничим тоном мовив Страйк,– уперед, здивуйте нас.

Оукден звів рідкуваті брови. Відкусив ще шмат сандвіча, прожував і тільки тоді промовив:

– Гей, це ж ти вигадав. Якщо тобі не треба інформація – я піду.

– Якщо ви не знаєте більше нічого, крім того, що написали у книжці...

– Бреннер хотів, щоб Марго Бамборо вигнали з лікарів к бісовій матері. Одного разу прийшов до нас на обід і тільки про це й торочив. За кілька тижнів до її зникнення. Ось,– задерикувато кинув Оукден,– у книжці цього не було, бо мама не хотіла, щоб я таке писав.

– І чому?

– Лояльність,– пирхнув Оукден.– А я тоді старався не засмучувати сердешну, бо почалися розмови про те, щоб мене викреслити з заповіту. Старих жінок,– додав шахрай з тюремним строком за плечами,– легко переконати в чому завгодно, якщо за ними не наглядають. У вісімдесяті вона здружилася з місцевим вікарієм. Я боявся, що гроші підуть на новий церковний шпиль, якщо я за нею не пригляну.

– Чому Бреннер хотів, щоб її вигнали?

– Вона оглянула якогось малого без дозволу батьків.

– Не сина Дженіс? – запитала Робін.

– Я що, з тобою розмовляю? – огризнувся Оукден.

– Так,– загарчав Страйк,– стежте за язиком. То був син Дженіс чи ні?

– Може,– відповів Оукден, і Робін зрозуміла, що він не пам’ятає.– Суть у тому, що це неетично – оглядати дитину без присутності батьків. Старий Джо за це вчепився. Все повторював, що доможеться, аби її за це викинули. Ось. Як гадаєте, міг я таке вичитати в некролозі?

Оукден допив коктейль і заявив:

– Ще такий хочу.

Страйк проігнорував це та спитав:

– Отже, це було за два тижні до зникнення Бамборо?

– Десь тоді, так. Ще не бачив, щоб старий негідник так тішився. Старий Джо любив карати людей. То був злобний старий чорт, правду кажучи.

– В якому сенсі?

– Казав моїй старій, що вона мало мене б’є,– мовив Оукден.– А вона й послухалася. За кілька днів дурепа спробувала мене відшмагати, але я її навчив більше так не робити.

– Правда? Сам її побив?

Близько посаджені очі Оукдена роздивлялися Страйка, ніби Оукден вирішував, варто його научати чи ні.

– Якби мій батько був живий, він мав би право мене покарати, але щоб вона мене принижувала за вказівкою Бреннера? Я цього не стерпів.

– Наскільки близькими були стосунки Бреннера й вашої матері?

Оукден зсунув брови.

– Лікар і його секретарка, не більше. Більше нічого між ними не було, якщо ти на це натякаєш.

– Тобто вони не лягали полежати після обіду? – спитав Страйк.– Вона не здавалася сонною після візитів Бреннера?

– Не треба судити всіх матусь за своєю,– сказав на це Оукден.

Страйк відзначив шпильку недоброю усмішкою і спитав:

– Ваша мати просила Бреннера виписати свідоцтво про смерть вашої бабусі?

– А це взагалі до чого?

– Просила?

– Не знаю,– відповів Оукден, знову кинувши погляд на двері.– Звідки ти таке взяв? Чого взагалі про це питаєш?

– Лікаркою вашої бабусі була Марго Бамборо, так?

– Не знаю,– відповів Оукден.

– Ви пам’ятаєте кожне слово, яке ваша мати сказала про Стіва Датвейта: і що він фліртував з реєстраторками, і що вибіг у сльозах з кабінету,– але не пам’ятаєте, як саме впала зі сходів ваша бабуся й забилася на смерть?

– Мене там не було,– заявив Оукден.– Я був у друга, коли це сталося. Прийшов додому, а там «швидка».

– Отже, вдома була тільки ваша мати?

– Та до чого тут це, ми ж про...

– Як звали друга, у якого ви тоді були в гостях? – спитав Страйк, уперше розгорнувши записник.

– Що ти робиш? – спитав Оукден, спробував засміятися і впустив останній шматок сандвіча на тарілку.– На що ти, бляха, натякаєш?

– Ви не хочете сказати, як його звали?

– Та якого я маю... то був однокласник...

– Дуже зручно для вас і для матері, що Мод так упала,– сказав Страйк.– Маю інформацію, що вона в тому стані не повинна була спускатися сходами сама. Ви успадкували будинок, так?

Оукден повільно похитав головою, ніби дивуючись неочікуваній тупості Корморана Страйка.

– Серйозно? Ти намагаєшся... Ого. Ого.

– Отже, ви мені не скажете, як звали вашого однокласника?

– Ого,– знову спробував розсміятися Оукден.– Ти думаєш, що можеш...

– ...шепнути знайомому журналісту, що ваша блискуча кар’єра обманщика бабусь почалася з гарненького штурхана в спину власній бабусі? О так. Це я можу.

– Ану зажди хвильку...

– Я в курсі, що ви думаєте, ніби поставили пастку на мене,– сказав Страйк, нахилившись уперед. Весь його вигляд випромінював загрозу, і краєм ока Робін побачила, що чорнява жінка в чеонгсамі та її партнер сторожко дивляться в їхній бік, не донісши напої до губ.– Але поліція досі має записку, надіслану в 1985 році, де сказано, що треба копати під мальтійським хрестом. Нині технології аналізу ДНК значно просунулися вперед. Гадаю, вони зможуть дослідити слину на конверті.

В Оукдена знову смикнулося око.

– Ви хотіли відновити інтерес преси до справи Бамборо, щоб люди зацікавилися вашою сраною книжкою, так?

– Я ніколи...

– Попереджаю вас. Якщо заговорите до газетярів про мене й мого батька чи моє розслідування справи Бамборо, я зроблю так, що вас прищикнуть за ту записку. А якщо раптом не вийде – вся моя агенція перекопає всю вашу жалюгідну біографію, аж поки ми не знайдемо, з чим піти до поліції. Зрозуміло?

Оукден на мить занервував, але швидко опанував себе й навіть зумів знову пирхнути.

– Ти не можеш мені завадити писати про що схочу. Це називається свобода сло...

– Попереджаю вас,– гучніше повторив Страйк,– саме це станеться, якщо заважатимете розслідуванню. А за свій сандвіч самі платіть.

Страйк підвівся, і Робін, заскочена цим зненацька, схопила плащ і собі підхопилася.

– Корморане, вийдемо через чорний хід,– сказала вона, згадавши про пару фотографів, що чатують на центральному вході, але вони і двох кроків не пройшли, як почули голос Оукдена.

– Думаєш, я боюся твоєї довбаної агенції? Детективи, бляха, знайшлися! – гукнув він, і голови людей навколо повернулися в його бік. Робін озирнулася і побачила, що Оукден теж підвівся з-за столу; обійшовши його, він став посеред бару і явно націлився влаштувати скандал.

– Страйку, прошу, ходімо звідси,– попросила Робін, відчуваючи, що буде біда. Оукден явно намірився вийти з зустрічі з історією, яку зможе продати,– чи принаймні зможе розказувати, що взяв гору над детективом. Але Страйк уже розвернувся в бік свідка.

– Ти навіть не знаєш, що твій татко за рогом святкує,– голосно сказав Оукден, показуючи в бік Спенсер-Гаузу.– Не хочеш зайти й подякувати, що він трахнув твою мати десь на мішках, а півсотні людей дивилося?

На очах у Робін сталося – ніби в сповільненій зйомці – те, чого вона боялася: Страйк кинувся на Оукдена. Вона була схопила Страйка за руку, занесену для удару, але запізно: його лікоть врізався Робін у чоло й розбив їй окуляри навпіл. Перед очима в Робін вибухнули темні плями, а тоді вона раптом опинилася на підлозі.

Невдале втручання Робін дало шахраєві кілька секунд, щоб ухилитися, і замість лягти в нокаут він просто отримав кулаком по краю вуха. Тим часом розлючений Страйк, який навіть не помітив, що йому хтось завадив, зрозумів, що накоїв щось, бо всі гості бару попідхоплювалися на ноги, дивлячись на підлогу за його спиною. Озирнувшись, він побачив, що Робін лежить на долівці, затуливши обличчя руками, і з носа в неї стікає кров.

– Чорт! – закричав Страйк.

З-за шинкваса вибіг молодий бармен. Оукден щось кричав про побиття. Принижена Робін, у якої паморочилося в голові, а з очей лилися сльози болю, зіп’ялася на ноги завдяки допомозі двох літніх американців, які питали, чи не покликати лікаря.

– Зі мною все гаразд,– почула вона власний голос. Страйк з усієї сили вгатив їй ліктем між очі, і про те, що з носа цебенить кров, Робін здогадалася лише тоді, коли та бризнула на білу сорочку доброго американця.

– Робін, чорт забирай...– зронив Страйк.

– Сер, я мушу попросити вас...

– Так, ми абсолютно точно негайно підемо,– сказала офіціанту Робін з абсурдною ввічливістю, а з очей лилися сльози, і вона намагалася зупинити кровотечу з носа.– Мені тільки треба... о, дуже вам дякую,– мовила вона до американки, яка подала Робін її плащ.

– Дзвоніть у поліцію! – гукнув Оукден. Завдяки втручанню Робін він лишився неушкодженим.– Викличте хтось поліцію!

– Я не висуватиму претензії,– сказала Робін у повітря.

– Робін... мені так...

Схопивши Страйка за рукав,– з підборіддя досі скрапувала кров,– Робін пробурмотіла:

– Просто ходімо звідси.

Вона пройшла по розбитому склу з власних окулярів, і вони покинули бар, де всі замовкли й дивилися їм услід.

58

Його слова – найкраща із віддяк

За всі її труди; єдина мить турботи

Роки тяжких гризот перемогла отак,

Як солодкість змагає смак гіркоти;

Вона забула клопоти скорботи,

Що він приніс їй; і тепер про давнє

Вже не згадає...

Стоїть навпроти неї лицар славний.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

– Робін...

– Тільки не кажи, що не треба було тебе спинити,– крізь зціплені зуби відповіла Робін. Вони швидко йшли через внутрішній двір. Очі в неї туманилися від сліз. Курці пороззявляли на них роти, а вона намагалася заткати ніздрі, з яких цебеніла кров.– Якби ти його вдарив, ми б там сиділи й чекали на поліцію.

На полегшення Робін, на виході на Ґрін-Парк папараці не чатували, але лячно було, що після влаштованої Страйком сцени вони знову насядуть на агенцію.

– Спіймаємо таксі,– сказав Страйк, охоплений жахом і злістю на Оукдена, батька, пресу й самого себе.– Слухай, ти права...

– Я знаю, що права, дякую! – трохи ошаліло відповіла Робін.

У неї боліло обличчя, а ще незрозуміло було, чому Страйк не попередив її про вечірку Рокбі й чому він узагалі дозволив такому другокласному персонажу, як Оукден, заманити себе туди, не подумавши про наслідки для справи і для агенції.

– ТАКСІ! – загорлав Страйк таким голосом, що Робін аж підскочила. Неподалік почувся тупіт: хтось біг до них.

Під’їхав чорний кеб, і Страйк штовхнув Робін усередину.

– Денмарк-стріт,– гукнув він до водія, і Робін почула крики фотографів. Таксі помчало геть.

– Усе гаразд,– сказав Страйк, визираючи з заднього вікна.– Вони пішки. Робін... вибач, мені так прикро.

Робін дістала з сумочки дзеркало, щоб привести до ладу обличчя, яке сіпав пекельний біль; на верхній губі й підборідді була кров. Схоже, матиме два підбиті ока: обидва швидко набрякали.

– Завезти тебе додому? – спитав Страйк.

Робін злилася на нього й боролася з бажанням кричати від болю; вона уявила, як здивується Макс, коли побачить її в такому стані; знову доведеться жартувати про травми, які вона отримала на роботі в агенції. Також Робін згадала, що давно не купувала харчі.

– Ні, хочу, щоб ти мене нагодував і пригостив якимсь міцним алкоголем.

– Домовилися,– відповів Страйк, радий нагоді надати сяку-таку компенсацію.– Вулична їжа підійде?

– Ні,– саркастично відповіла Робін, вказуючи на свіжі синці під очима,– вези мене в такому вигляді до «Ритцу»!

Страйк почав сміятися, але перестав, шокований станом її обличчя.

– Може, краще в травму поїхати?

– Та що ти верзеш!

– Робін, мені...

– Тобі дуже прикро. Я знаю. Ти казав.

У Страйка задзвонив телефон. Він глянув на екран, вирішив, що Барклей може почекати, і вимкнув звук.

За три чверті години таксі висадило їх у кінці Денмарк-стріт з індійською їжею і парою пляшок. Нагорі Робін одразу пішла до туалету на сходах, де за допомогою туалетного паперу відмила засохлу кров з ніздрів і підборіддя. З потрісканого дзеркала на неї дивилися два червоно-пурпурові пухирі, які виросли навколо очей. На лобі набрякав синець.

Тим часом в офісі Страйк, який зазвичай їв каррі просто з одноразових коробок, приніс різношерсті тарілки, ножі й виделки, а потім, оскільки Робін попросила чогось міцного, піднявся до квартири, де мав пляшку свого улюбленого віскі. У холодильнику була маленька морозильна камера, де він тримав охолоджувальні пакети для кукси й кубики льоду. Останні він заморозив, мабуть, з рік тому: Страйк хоч і любив іноді випити міцного, але загалом надавав перевагу пиву. Вже виходячи з квартири з льодом, він подумав і повернувся ще й по охолоджувальний пакет.

– Дякую,– пробурмотіла Робін, коли Страйк повернувся, і взяла в нього крижаний пакет. Вона сиділа за столом Пат, на місці, з якого колись сама відповідала на дзвінки; Страйк розклав на столі їжу й тарілки.

– Треба переписати графіки на той тиждень,– сказала Робін, обережно прикладаючи пакет до лівого ока,– бо цей кошмар ніяким консилером не замастити. З двома підбитими очима я не зможу стежити непомітно.

– Робін,– знову почав Страйк,– мені просто капець як прикро. Я такий ідіот, я просто... Що будеш – горілку чи віскі?

– Віскі,– відповіла вона,– з льодом.

Страйк налив їм обом по потрійній порції.

– Вибач,– почав він знову, а Робін із задоволенням ковтнула шотландського віскі й узялася до каррі. Страйк сів на псевдо-шкіряний диван з того боку столу.– Менше за все я хотів заподіяти шкоду тобі... Я втратив самовладання, зірвався. Інші діти мого батька кілька місяців дошкуляли мені тією чортовою вечіркою,– додав він, проводячи рукою по густих кучерях, вічно неохайних. Він вирішив, що Робін має право почути це: пояснення якщо не виправдання, чому він так напартачив.– Вони хотіли спільне групове фото як подарунок батькові. Тоді Ал мені сказав, що в Рокбі рак простати... але це йому нітрохи не завадило зібрати чотириста друзів на гульки... Я порвав запрошення і навіть не подивився, де воно все буде. Мав би здогадатися, що Оукден щось задумав, я був неуважний, і...

Він одним ковтком випив половину свого віскі.

– Не може бути виправдань тому, що я на нього накинувся, але все це... ці останні місяці... Рокбі дзвонив мені в лютому. Вперше в житті. Хотів купити зустріч зі мною.

– Купити? – перепитала Робін, притискаючи холодний пакет до другого ока. Згадалося, як Страйк кричав на когось по телефону в кабінеті на Валентинів день.

– Фактично,– відповів Страйк.– Сказав, що відкритий до ідеї щодо того, чим мене підтримати... трохи, бляха, запізнився, років на сорок.

Страйк допив своє віскі. Потягнувся по пляшку й налив собі таку саму порцію.

– Коли ти востаннє його бачив? – спитала Робін.

– Мені було вісімнадцять років. Власне, я бачив його двічі,– відповів Страйк.– Уперше – коли був ще малий. Мама влаштувала на нього засідку, привела мене під студію звукозапису.

Про це Страйк розповідав тільки Шарлотті. Її власна родина була не менш неблагополучна й дивна, ніж його; там траплялися скандали, які хтось інший вважав би епохальними: «Це було за місяць до того, як тато підпалив мамин портрет у коридорі, стіна загорілася, приїхали пожежники й усіх нас вивезли»,– але для Кемпбеллів то був звичний плин життя.

– Я думав, що він хоче мене бачити,– провадив Страйк. Шок від того, що він заподіяв Робін, і віскі, яке обпікало горло, вивільнили спогади, що їх Страйк зазвичай тримав при собі.– Мені було сім років. Я капець як зрадів. Хотів мати ошатний вигляд, щоб він... щоб він мною пишався. Попросив маму одягнути на мене мої найкращі штани. Ми приїхали під студію... у мами були знайомі в музичній індустрії, і хтось підказав, що він там буде... але нас не впустили. Я вирішив, що це якась помилка. Тип на дверях однозначно не знав, що тато хоче мене бачити.

Страйк випив ще. На столі між ним і Робін остигали індійські страви.

– Мама влаштувала скандал. Вони їй саме погрожували, коли під’їхала машина і вийшов менеджер гурту. Він знав мою маму та сказав не влаштовувати публічних сцен. Завів нас усередину, в кімнату біля студії. Менеджер намагався пояснити мамі, що вона вигадала дурницю, дарма прийшла. Якщо треба грошей, то слід говорити через адвокатів. Саме тоді я зрозумів, що мій батько нас не запрошував. Мама хотіла взяти його штурмом.

Страйк хрипко провадив:

– Я заплакав. Хотів піти звідти... Аж тут – мама й менеджер Рокбі сперечалися на повну силу – зайшов Рокбі. Почув крики, вертаючись із туалету. Мабуть, він там нюхав кокаїн; я тільки потім це зрозумів. Він зайшов уже накручений. Я спробував усміхнутися,– додав Страйк.– Стояв весь у шмарклях, не хотів, щоб тато думав, що я плаксій. Я уявляв, як він мене обійме, скаже: ось і ти нарешті. Але він глянув на мене, як на порожнє місце. Стоїть якийсь малий у коротких штанцях, мабуть, син фанатів. Мені штани завжди були короткі, швидко виростав...

Тоді Рокбі помітив мою маму, і його перекосило. Вони почали сварку. Всього, що вони казали, я вже не згадаю – малий був. Суть була така, що як вона посміла припертися, вона знає адресу адвоката, він достатньо їй платить і не його проблеми, що вона спускає гроші. А тоді Рокбі сказав: «То була просто нещаслива випадковість». Я подумав був – то він про те, що ми випадково потрапили на студію. Але Рокбі глянув на мене, і я зрозумів, що це він про мене. Я – нещаслива випадковість.

– О Боже, Корморане,– прошепотіла Робін.

– Ну,– мовив Страйк,– слід віддати йому належне за чесність. Потім Рокбі вийшов, а ми пішли додому. Потім я ще якийсь час сподівався, що він пожалкує про сказане. Важко було відпустити думку про те, що в глибині душі він хотів мене бачити. Але ні.

До заходу сонця було ще далеко, але в кімнаті поступово ставало темніше. Високі будівлі на Денмарк-стріт о цій порі завжди затіняли приймальню агенції, але детективи не хотіли вмикати світло.

– На другу зустріч,– розповідав Страйк,– я сам домовився з його менеджером. Мені було вісімнадцять років. Я вступив до Оксфорда. Ми багато років не торкалися грошей Рокбі. Суд обмежив право моєї матері ними розпоряджатися, бо вона взагалі не вміла давати раду грошам, тринькала їх навсібіч. Менше з тим... виявилося, що потай від мене тітка й дядько написали Рокбі, що я вступив до Оксфорда. Мама отримала листа, в якому було написано, що з моїм вісімнадцятиріччям його обов’язки щодо нас закінчені, але я можу скористатися грошима, які накопичилися на моєму банківському рахунку.

Я домовився про зустріч в офісі його менеджера. Він прийшов зі своїм давнім адвокатом, Пітером Ґіллеспаєм. Цього разу Рокбі мені навіть усміхнувся. Я більше не був для нього фінансовим тягарем – зате виріс і міг говорити з пресою. Оксфорд явно трохи шокував його. Мабуть, сподівався, що з тим вихованням, яке я отримав, я десь тихо зникну. Рокбі привітав мене зі вступом до Оксфорда і сказав, що в мене є чудовий запас, адже мама не торкалася тих грошей шість чи сім років. А я йому сказав,– розповів Страйк,– щоб запхав ті гроші собі в дупу й підпалив. І пішов.

– Я вчинив як самовдоволений паскудник,– додав він.– Мені навіть на думку не спало, що як не платитиме Рокбі, заплатять Тед і Джоан... і вони платили, а до мене тільки потім дійшло. Але я недовго витрачав їхні гроші. Коли померла мама,– я був на другому курсі,– я покинув Оксфорд і пішов до армії.

– Він тобі дзвонив, писав, коли твоя мама померла? – тихо спитала Робін.

– Ні,– відповів Страйк,– а якщо й так, я про це не дізнався. Він надіслав листа, коли мені відірвало ногу. Мабуть, перелякався до срачки, дізнавшись, що я підірвався. Переймався, що преса про це напише. Щойно я вийшов з Селлі-Оуку, Рокбі знову запропонував мені гроші. Дізнався, що я хочу відкрити власну агенцію. Шарлоттині друзі зналися з його дітьми – від них він про це й почув.

У Робін щось перевернулося всередині, коли вона почула Шарлоттине ім’я. Страйк рідко згадував про її існування.

– Я спершу відмовився. Не хотів брати ті гроші, але більше жодна паскуда не воліла давати позику відставному солдату з однією ногою, без будинку й без статків, на які можна відкрити агенцію. Я сказав його кінченому юристу, що візьму рівно стільки грошей, скільки треба, а потім виплачу позику назад. І саме це і зробив.

– Але то насправді були твої гроші? – спитала Робін, згадавши, як Ґіллеспай що кілька тижнів вимагав у Страйка повернення боргів, коли вона тільки прийшла до агенції.

– Мої, але я їх не хотів. Неприємно було навіть позичати.

– А Ґіллеспай так поводився, ніби...

– Біля багатих і знаменитих завжди крутяться такі, як Ґіллеспай,– відповів Страйк.– Він усю душу вклав у роль ката при моєму батькові. Той старий гад був мало не закоханий у Рокбі – чи в його славу, не знаю. Я досить прямо сказав, що думаю про Рокбі, і Ґіллеспай цього не пробачив. Я наполіг на угоді щодо позики, і Ґіллеспай вимагав її виконання, караючи мене за те, що я прямо виклав свою думку про нього й Рокбі.

Страйк підвівся з дивана, який у відповідь видав звичне пердіння, і взявся до індійської їжі. Насипавши собі й Робін по повній тарілці, він пішов по воду. Сам Страйк уже встиг спожити третю порцію віскі.

– Корморане,– мовила Робін, коли він сів на диван і почав їсти.– Ти ж розумієш, що я ніколи не пліткуватиму про твого батька з іншими людьми? І з тобою про нього не заговорю без твого запрошення, але... ми партнери. Ти міг би сказати мені, що він тебе дістає, і таким чином спустити пару, а не кидатися на свідка з кулаками.

Страйк прожував шматок курки з джалфрезі, а тоді тихо відповів:

– Так, я знаю.

Робін відломила шматочок від наану. Розбите обличчя боліло трохи менше: холодний пакет і віскі кожне зі свого боку притлумили відчуття. І все одно довелося зо хвилину збирати сміливість, щоб сказати:

– Я прочитала, що Шарлотта в лікарні.

Страйк звів на неї очі. Звісно, він пам’ятав, що Робін знає, хто така Шарлотта. Чотири роки тому він напився так, що не тримався на ногах, і розповів їй значно більше, ніж хотів би, про гадану Шарлоттину вагітність буцімто від нього, через яку вони й розійшлися назовсім.

– Так,– озвався Страйк.