Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 32 (всего у книги 56 страниц)

– А і не шкода тебе тоді,– пробурчала Робін, сховала телефон назад у кишеню і пішла по периметру в бік фасаду церкви, до великих дубових двостулкових дверей, окутих залізом. Піднімаючись до них кам’яними сходами, Робін почула, що всередині грає церковний гімн. Звісно: сьогодні ж неділя.

По секундному ваганні Робін як могла тихенько відчинила двері й зазирнула всередину. Церква була величезна й похмура: холодні параболи сірого каменю, півсотні метрів зимного повітря від вірян до стелі. Така гігантська споруда мала сенс у добу Регентства, коли сотні людей приїздили сюди на води, але нині віряни і близько не заповнювали цей простір. На Робін озирнувся служитель у чорному; вона вибачливо усміхнулася, тихо причинила двері та спустилася на тротуар, де велика сучасна скульптура – сталеві кільця товстезної пружини – уособлювала цілюще джерело, на якому побудували місто.

По сусідству саме відчинявся паб, а Робін кортіло кави, тож вона перейшла дорогу й увійшла до «Старої бібліотеки».

Інтер’єр тут був такий самий похмурий, як у церкві, весь декор виконаний у брунатних тонах. Робін купила каву, сіла в дальній куток, щоб ніхто на неї не дивився, і поринула в роздуми. Зазирнувши до церкви, вона не побачила нічого. Марго була атеїсткою, але церква – це місце, де людина може сісти й поміркувати і ніхто її не чіпатиме. Можливо, Марго потягнула до церкви Всіх Святих ота невизначена потреба, яка спонукала колись Робін зайти на незнайомий цвинтар, сісти на дерев’яну лаву й поміркувати про хитке становище свого шлюбу?

Робін відставила чашку з кавою, розкрила сумку й дістала стос ксерокопій тих сторінок з нотатника Талбота, де згадувався Пол Сатчвелл. Розправляючи аркуші, вона кинула побіжний погляд на двох чоловіків, що сідали за сусідній столик. Той, що сідав спиною до неї, був високий і широкоплечий, з густими темними кучерями, і Робін нагадала собі, що то не Страйк, бо Страйк у Сент-Мосі,– але встигла відчути радісний трем.

Незнайомець, видно, відчував погляд Робін, бо озирнувся, а вона ледве встигла відвести очі. Робін помітила сині, як у Морриса, очі, слабке підборіддя і коротку шию, а тоді схилила голову над гороскопами, відчуваючи, що червоніє. Раптом стало неможливо розібрати всі ті малюнки й символи перед очима.

Робін оповили хвилі сорому, зовсім недоречного, коли просто випадково перехопиш погляд незнайомої людини. Десь усередині згасали останні іскри радості, яку вона відчула, подумавши, що бачить Страйка.

Просто помилилася, та й усе. «Нема тут про що хвилюватися. Заспокойся».

Але замість читати нотатки, вона сховала обличчя в долонях. У незнайомому барі замордована втомою Робін здалася і зрозуміла, що цілий минулий рік уникала думок про свої справжні почуття до Страйка. Вона намагалася розв’язатися з Метью, звикала до нової квартири й нового сусіди, відбивалася від тривог і осуду батьків, відкараскувалася від липучого Морриса, ухилялася від обурливих ігор Ільзи в сваху, ще й працювала удвічі більше... і так легко було більше ні про що не думати, а надто про таке каверзне питання, як її справжні почуття до Корморана Страйка.

Тепер у темному кутку брунатного пабу не було чим зайняти думки, і Робін згадала, як під час медового місяця ночами ходила білим пляжем, коли Метью вже лягав спати, і питала себе, чи не закохана вона в чоловіка, який тоді був їй не партнером, а начальником. Вона протоптала стежку в піску, ступаючи туди-сюди, і врешті-решт дійшла висновку, що ні, що йдеться про суміш дружби, захоплення і вдячності за можливість розпочати омріяну кар’єру – яка, здавалося, колись зачинилася для неї назавжди. Робін симпатизувала своєму партнеру; захоплювалася ним; була йому вдячна. Та й по тому. Та й усе.

Проте... згадалося, як приємно було знову сидіти з ним у кав’ярні по двох тижнях розлуки, як вона раділа – попри всі обставини,– коли бачила його ім’я на екрані телефону.

Майже перелякавшись, Робін змусила себе згадати, як Страйк часом бісить, який він буркотливий, замкнений, невдячний, ще й зі зламаним носом і чуприною, схожою на лобкове волосся,– і близько не такий гарний, як Метью чи навіть Моррис...

Але він був її найкращим другом. Визнавши це – після того, як вона стільки часу вагалася,– Робін відчула, як боляче стискається серце, тим більше що вона розуміла: зізнатися в цьому Страйкові не буде можливо ніколи. Вона легко уявляла, як він сахається її, мов сполоханий бізон, налякавшись неприхованого вияву прихильності, й укріплює перепони, які ставить між собою і Робін щоразу, як вони опиняються надто близько. Однак було й полегшення в цьому визнанні болючої правди: вона таки сильно небайдужа до свого партнера. Вона довіряє йому в найголовнішому – вірить, що він учинить правильно й з правильних міркувань. Робін захоплюється його розумом, його впертістю, а ще – його самодисципліною, на яку здатен не кожен чоловік з двома ногами. Іноді її шокувало те, наскільки Страйк себе не жаліє. Вона любила й поділяла його прагнення до правди, непохитну рішучість розв’язувати й розкривати.

Було й ще дещо – дещо вкрай незвичне. Страйк жодного разу не викликав у неї відчуття фізичного дискомфорту. Весь той час, що вона працює в агенції, вони бувають в офісі удвох, і хоч Робін – висока жінка, та Страйк вищий і більший – і однак жодного разу він не змусив її про це згадати, на відміну від інших чоловіків, які хочуть навіть не налякати, а просто похизуватися, мов павич, що розпускає хвоста. Метью не зумів змиритися з тим, що Страйк і Робін повсякчас були разом у тісному офісі, не повірив, що Страйк не користувався нагодою, не робив у її бік авансів – хай і ледь помітних.

Але Робін – навіки гіперчутлива до небажаних доторків, хтивих косих поглядів, вторгнень в особистий простір, порушення встановлених кордонів – у товаристві Страйка жодного разу не відчула отого сорому за перебування у власному тілі, який викликають чужі спроби штовхнути стосунки в іншу царину. Приватне життя Страйка було глибоко утаємниченим, і хоч це іноді сердило Робін (передзвонив він тоді Шарлотті Кемпбелл чи ні?), любов до приватності спонукала його поважати й чужі кордони. Не було такого, щоб він ліз із недоречними доторками під виглядом допомоги; Страйк не клав їй долонь на поперек, не хапав за руки, не дивився так, що шкіра йшла сиротами, не змушував затулятися, згадуючи про всі ті сутички з буйними чоловіками, які лишили на Робін шрами видимі й невидимі.

Насправді (чого б не визнати цього перед собою, коли вона така втомлена й безборонна?) за всі чотири роки Робін тільки двічі непомильно відчувала, що Страйк бачить у ній привабливу жінку, а не друга, ученицю чи молодшу сестру.

Перший випадок був тоді, коли в ході першого спільного розслідування вона пройшлася перед ним у зеленій сукні від Каваллі, а він відвів очі, ніби глянув на сліпуче світло. Робін потім стидалася власного вчинку: вона не бажала, щоб Страйк це сприйняв як провокацію чи спробу звабити, вона просто хотіла добути інформацію з продавчинь. А потім Страйк подарував їй ту сукню, думаючи, що більше не побачить Робін, і їй здалося, що почасти він хотів тим дарунком сказати: ні, він не відмовляється від того погляду, Робін справді мала в сукні чудовий вигляд. Від цієї підозри їй було ніяково, але водночас радісно, ще й лестило.

Другий випадок – згадувати його було боляче – стався, коли на власному весільному бенкеті вона стояла на вершечку сходів, а Страйк – на кілька східців нижче, і вона покликала його, а він озирнувся і глянув на молоду. Він був поранений і виснажений, і знову Робін помітила на його обличчі спалах чогось відмінного від дружнього почуття, а тоді вони обійнялися, і вона відчула...

От про це краще не думати. Не треба думати про ті обійми, про те, як у них було затишно, про безумство, яке їй тоді спало на думку: що зараз він скажи: «ходи зі мною»,– і вона погодиться.

Робін зібрала зі столу гороскопи, запхала в сумку й пішла надвір, лишивши пів чашки недопитої кави.

Сподіваючись, що прогулянка розжене спогади, вона перейшла через кам’яний місток над повільною річкою Лем з плямами ряски та проминула колонаду Королівських мінеральних ванн, де завтра мала відкритися виставка картин Сатчвелла. Робін простувала швидко, сховавши руки в кишенях, і намагалася зосередитися на краєвидах Променаду: колись бездоганно білі ампірні будівлі нині були спотворені вітринами.

Курорт Лемінгтон-Спа анітрохи не підняв їй настрій. Містечко надто сильно нагадувало інше курортне місто – Бат, в університеті якого вчився Метью. Видовжені симетричні вигини ампірних будівель, прості класичні фасади завжди асоціюватимуться в Робін з колись такими милими спогадами, зіпсованими пізнішими відкриттями; їй ввижатиметься, що вони з Метью гуляють рука в руці, але при тому Робін знатиме, що вже тоді він спав із Сарою.

– Та пішло воно,– пробурмотіла Робін, зморгуючи сльози. Вона різко розвернулася і пішла назад, до припаркованого під церквою «лендровера».

Лишивши машину біля готелю, вона зазирнула до місцевого універмагу, де купила поїсти, тоді відмітилася в автоматі самообслуговування в фоє і піднялася в свій номер на одну особу. Кімната була маленька й аскетична, але ідеально чиста і зручна, а вікно дивилося на розкішно-потворну ратушу з біло-червоної цегли, обліплену силою-силенною завитків, сандриків і левів.

Двійко сандвічів, шоколадний еклер, банка дієтичної кока-коли і яблуко покращили Робін настрій. Сонце повільно опускалося за будівлі на Променаді, а вона скинула взуття і дістала з сумки ксерокопії Талботових нотаток і колоду таро Тота, яке вигадав Алістер Кроулі й у якому Білл Талбот шукав відповіді на загадку зникнення Марго. Витрусивши колоду з пачки в долоню, Робін почала перебирати карти, роздивляючись картинки. Як вона й підозрювала, Талбот перемалював чимало образів до свого записника – вочевидь, з тих карт, які траплялися йому під час частих спроб розкрити справу за допомогою таро.

Робін розгорнула ксерокопію «рогатої сторінки» (як вона подумки її охрестила): на ній Талбот міркував про три рогаті знаки зодіаку – Козерога, Овна й Тільця. Сторінка походила з останньої чверті записника, де цитат з Алістера Кроулі, астрологічних символів і дивних картинок було значно більше, ніж твердих фактів.

«Рогата сторінка» засвідчувала поновлення інтересу Талбота до Сатчвелла, якого детектив спершу викреслив на основі того, що Сатчвелл – Овен, а не Козеріг. Талбот склав повний натальний гороскоп Сатчвелла й дав собі клопіт відзначити деякі аспекти фразою «так само в АК». «Так само в АК». «І НЕ ЗАБУДЬ ПРО ЗВ’ЯЗОК З РАС».

На додачу до всього, таємничий Шмідт і далі виправляв знаки, хоча Сатчвеллові було дозволено залишитися Овном.

Тут на думку Робін спала дивна ідея: концепція чотирнадцяти-знакового Зодіаку – відверта дурниця («А хіба Зодіак на дванадцять знаків – не дурня?» – спитав голос у її голові, навдивовижу схожий на Страйків), але ж дати попливуть, якщо втиснути в систему ще два знаки ?

Вона взяла мобільний і загуглила «14-знаковий зодіак Шмідт».

– О Боже,– вголос вимовила Робін у тиші номеру.

Вона ще не до кінця зрозуміла, що читає, коли мобільний у руці задзвонив: Страйк.

– Алло,– поспіхом вимовила Робін, перемикаючи телефон на гучний зв’язок, щоб не відриватися від читання.– Як ти?

– Втомився як собака,– відповів Страйк; з голосу було це чути.– Що сталося?

– Ти про що? – здивувалася Робін, бігаючи по рядках очима.

– У тебе такий голос, ніби ти знайшла щось нове.

Робін засміялася.

– Гаразд, ти не повіриш, але я щойно знайшла Шмідта.

– Кого-кого знайшла?

– Шмідта, Стівена Шмідта. Це реальна людина! У 1970 році він написав книжку «Астрологія 14» і запропонував включити до зодіакального кола ще два знаки – Змієносця і Кита, тобто Цетуса!

На мить стало тихо, а тоді Страйк пробурчав:

– Якого дідька я це проґавив?

– Пам’ятаєш, у будинку, де мешкала Марго, є статуя чоловіка зі змією в руках? – спитала Робін, відкидаючись на подушки серед розкиданих карт таро.

– Асклепій,– відповів Страйк.– За римською легендою, після смерті перетворився на сузір’я Змієносця. Бог-цілитель.

– Це пояснює зміну дат, еге ж? – спитала Робін.– І зрозуміло, чого бідний Талбот так заплутався! Він намагався всіх розкидати по зсунутих датах за Шмідтом, але не виходило. А інші астрологи, яких він читав, так і керувалися гороскопом на дванадцять знаків...

– Авжеж,– перебив її Страйк,– і божевільний тип від того поїхав ще більше, так-так.

Його тон ніби казав: «Це дуже цікаво, але не важливо». Робін дістала з-під себе «трійку дисків» і неуважно придивилася до карти. Тепер вона так добре розумілася на астрологічних символах, що одразу впізнала Марс у Козерогу.

– А в тебе як справи? – спитала вона.

– Ну, завтра прийде стільки людей, що церква не вмістить, тож Джоан раділа би. Я дзвоню сказати, що виїду назад до Лондона у вівторок.

– Тобі точно не треба затриматися?

– Сусіди обіцяють дивитися за Тедом. Люсі запрошує його трохи пізніше приїхати до Лондона. А в тебе які новини?

– Гм... згадую... я закрила справу Листоноші,– відповіла Робін.– Здається, наш ведучий навіть розчарувався, коли дізнався, хто його переслідувач. А от його жінка страшенно зраділа.

Страйк рохнув.

– Тож натомість ми взяли справу брокерки,– провадила Робін.– Нічого осудного між чоловіком і нянькою поки що не сфотографували, але гадаю, чекати недовго.

– Ти заслужила на дуже велику відпустку, Робін,– грубувато мовив Страйк.– Не знаю, як тобі дякувати.

– Та ну тебе,– відповіла вона.

Невдовзі по тому вони поклали слухавки.

У номері раптом стало темно. Сонце опустилося; обриси міста тепер нагадували монструозний готичний палац. Робін увімкнула нічник і озирнулася на ліжко, закидане гороскопами й картами таро. З погляду Страйкового скептицизму, малюнки Талбота здавалися карлючками в щоденнику підлітка – ні до чого не ведуть, і намалювали їх винятково з любові до чудес.

Позіхаючи, Робін поскладала ксерокопії і сховала до сумки, сходила в душ, у піжамі повернулася в ліжко й зібрала колоду таро, складаючи карти по порядку й перевіряючи, щоб жодна не загубилася. Не хочеться, щоб у прибиральниці склався в голові образ людини, яка лишає в готельному номері карти таро.

Уже майже сховавши карти в коробку, Робін раптом сіла й почала їх тасувати. Вона була надто втомлена, щоб робити рекомендований у буклетику до колоди розклад на п’ятнадцять карт, але з ретельного вивчення Талботових нотаток знала, що іноді детектив шукав відповіді всього-на-всього у трьох картах: перша означала «природу проблеми», друга – «причину», а третя – «рішення».

Хвилину потасувавши карти, Робін перевернула першу карту й виклала її у коло світла від нічника: «принц чаш». Оголений блакитнувато-зелений чоловік осідлав орла, який пірнав до води. В одній руці чоловік мав кубок зі змією, у другій – квітку лотоса. Робін дістала з сумки «Книгу Тота» і прочитала значення карти:

Моральні риси людини, зображеної на цій карті,– хитрість, прихована жорстокість і вправність. Він дуже потайний і в усіх своїх проявах – митець.

Їй негайно спав на думку Денніс Крід: свого роду майстер убивства.

Робін перевернула другу карту: «четвірка чаш», або ж «розкіш». Зі ще однієї квітки лотоса струменіла вода в чотири кубки – цього разу золоті. Робін зазирнула в книгу.

Карта вказує на Місяць у Раку, і це – її власний дім; проте сам Рак так розміщений, що йдеться про певну слабість, про занурення в жадання.

Це що, карти таро критикують її за потяг до комфорту? Робін окинула поглядом кімнату-коробку, а тоді перевернула останню карту.

Знову чаші та знову лотоси: двійко переплетених риб ллють воду в золоті кубки, що стоять на поверхні зеленого озера.

Кохання... Ця карта також вказує на Венеру в Раку. Вона показує гармонію між чоловічим і жіночим началом у найширшому сенсі. Йдеться про ідеальну, мирну гармонію...

Робін кілька секунд роздивлялася карту, а тоді поклала її до перших двох. Всі – чаші. Наскільки вона знала після вивчення «Книги Тота», чаші означають воду. Що ж, вона – в курортному містечку, куди колись виїздили «на води»...

Робін потрусила головою, хай навіть ніхто її зараз не бачив, повернула карти до коробки, лягла в ліжко, виставила будильник і вимкнула світло.

46

Де той язичник гордий припочив,

Захований у тінь біля струмка:

І був це він – той, що давніш гнітив

Прекрасну Уну...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Цілу ніч Робін прокидалася від тривожних снів. Марилося, ніби вона знову задрімала за кермом, проспала та прийшла до галереї, а виставка Сатчвелла вже закінчилася. Щойно о сьомій задзвонив будильник, вона примусила себе встати, помилася, одягнулася і, щаслива залишити безликий номер, зі спакованою сумкою попрямувала до готельної їдальні, пофарбованої у задушливий брудно-зелений колір, де поснідала мюслями й кавою.

Надворі її зустрів свіжий, але хмарний день. Холодне срібне сонце ледь пробивалося з-за хмар. Поклавши сумку до «лендровера», Робін пішки рушила в бік Королівських мінеральних ванн, де в одній із зал мала відкритися виставка Сатчвелла. Ліворуч від Робін розкинувся мальовничий парк Джефсон-Ґарденз із рожевим фонтаном, який ніби зійшов з карт таро Кроулі. На його вершечку виднілося четверо резервуарів у формі пласких мушель.

...йдеться про певну слабість, про занурення в жадання...

«Ти вже сама як Талбот»,– строго сказала собі Робін. Вона пришвидшила кроки і прийшла до Королівських мінеральних ванн навіть зарано.

Будівлю щойно відчинили; від скляних дверей ішла молода жінка в чорному зі зв’язкою ключів у руках. Робін увійшла всередину й виявила, що всередині майже не лишилося слідів ампірної галереї з мінеральними ваннами: підлогу вимостили сучасними сірими кахлями, стелю підтримували металеві колони. Одне крило просторого приміщення займала кав’ярня, друге – крамниця. Галерею Робін побачила навпроти, ще за одними скляними дверима.

Галерея являла собою одне довге приміщення з цегляними стінами й дерев’яною підлогою, де тимчасово виставили твори місцевих митців. Усередині було всього троє людей: огрядна пані з сивим каре та в обручі, дрібний чоловічок з песиком на руках (Робін вирішила, що то чоловік огрядної пані) і ще одна молода жінка в чорному – мабуть, теж працівниця. Голос сивої пані гуркотів галереєю, ніби в спортзалі:

– А я казала Шоні, що «Лонг-Ітчингтону» потрібне акцентне світло! Його тут ледь видно, куток темнючий!

Робін повільно пішла галереєю, роздивляючись полотна й ескізи. На тимчасовій виставці вивісили твори п’ятьох майстрів, але роботу Пола Сатчвелла вона впізнала дуже легко: його картини повісили на чільні місця, і вони яскраво вирізнялися на тлі місцевих краєвидів, портретів блідих британців на автобусних зупинках і натюрмортів.

У сценах з грецьких міфів звивалися оголені фігури. Персефона виривалася з обіймів Аїда, який ніс її до світу мертвих; Андромеда напнула ланцюги, що ними її прикували до скелі, а з моря підносився дракон, готовий її зжерти; Леда розкинулася серед комишів, а Зевс у подобі лебедя налаштувався її запліднити.

Робін дивилася на ці картини, а в її уяві раптом спливли рядки з пісні Джоні Мітчелл: «When I first saw your gallery, I liked the one of ladies[7]7
  3 твоїх картин мені сподобались жінки, коли я вперше їх побачила (англ)


[Закрыть]...»

Однак Робін не була певна, що їй ці картини подобаються. Жіночі фігури всі були чорнокосі, з оливковою шкірою, важкими персами, повністю або частково оголені. Написано майстерно – але, на погляд Робін, якось ласолюбно. Обличчя всіх жінок виражали пустопорожню розв’язність, а ще Сатчвелл відверто тяжів до міфів, у яких ішлося про зв’язування, зґвалтування, викрадення.

– Вражає, правда? – спитав кволий чоловік сердитої авторки «Лонг-Ітчингтона», підходячи до Робін і вдивляючись у картину, на якій оголена Іо з роздмуханим волоссям і пітними персами тікала від бика з гаргантюанською ерекцією.

– Гм-м,– відповіла Робін.– Цікаво, чи він сам відвідає виставку. Пол Сатчвелл.

– Він учора казав, що зазирне,– мовив чоловік.

– Зазирне? Тобто він тут? В Англії?

– Ну так,– трохи здивувався чоловічок.– Учора він тут був, дивився, як вішали картини.

– Приїхав до родичів, наче так він казав,– утрутилася молода жінка в чорному, радіючи нагоді втекти від розмови з розлюченою мисткинею в обручі.

– А у вас немає його контактів? – спитала Робін.– Може, адреси, за якою він зупинився?

– Ні,– відповіла жінка, явно заінтригована. Місцеві художники, вочевидь, зазвичай не викликали такої цікавості.– Але якщо хочете, можете залишити своє ім’я та адресу, а коли він зайде, я скажу, що ви хотіли поспілкуватися.

Тож Робін слідом за молодою жінкою вийшла у приймальню, де записала своє ім’я і номер телефону на папірці, а тоді (серце швидко калатало від радості) пішла до кав’ярні, купила капучино й сіла під довгим вікном, що дивилося на Королівські мінеральні ванни. Звідси було добре видно людей, які заходили до будівлі.

Може, повернутися до готелю і побути в Лемінгтон-Спа, поки Сатчвелл не з’явиться? А Страйк би вирішив, що варто закинути інші справи в надії на зустріч із Сатчвеллом? Він сьогодні ховає Джоан; не можна обтяжувати його цим питанням.

Цікаво, що він зараз робить? Мабуть, уже вдягнувся на службу. Робін лише тричі бувала на похороні. Коли вона ще вчилася в університеті, помер дідусь із маминого боку: вона поїхала додому на похорон і вже не повернулася. Ту подію Робін ледве пам’ятала: всі сили пішли на підтримання крихкої видимості благополуччя; згадувалося тільки дивне відчуття безтілесності під тонким шаром бадьорості, з якою вона приймала налякані розпитування родичів, які були в курсі того, що з нею сталося. Також згадувалося, що Метью тримав її за руку. Він тоді навіть пропустив важливий матч у регбі, щоб тільки прийти й бути з нею.

А ще був похорон чотири роки тому, коли вони зі Страйком відвідали кремацію убитої дівчини, розслідуючи свою першу справу про вбивство, й удвох стояли в дальній частині безликого крематорію, куди прийшло всього кілька людей. Тоді Страйк ще не взяв її на постійну роботу; Робін була просто тимчасовою секретаркою, яку він допустив до справи. Згадуючи похорон Рошель Оніфаде, Робін зрозуміла, що вже тоді її зв’язок з Метью ставав слабким. Ще не усвідомлюючи цього, вона знайшла те, чого хотіла більше, ніж бути дружиною Метью.

Допивши каву, Робін швиденько сходила до вбиральні, а тоді зазирнула до галереї – раптом Сатчвелл прийшов, поки вона не бачила? Але його там не було. На виставку прийшло трохи більше людей; найбільшу цікавість викликали картини Сачтвелла. Знову зайшовши до приміщення, Робін удала, що її цікавить старовинний фонтан у кутку, прикрашений гірляндами й левиними головами з роззявленими пащами. Колись із нього лилася цілюща вода.

За фонтаном ховалося інше приміщення, цілком відмінне від світлого сучасного простору, який лишився в Робін за спиною. Восьмикутна кімната з цегляними стінами мала дуже високу стелю і вікна з бристольськими синіми шибками. Робін увійшла: колись, мабуть, тут розміщувалися турецькі лазні, але загалом приміщення було схоже на маленький храм. У найвищій точці склепінчастої стелі була баня, прикрашена восьмикутною скляною зіркою, з центру якої звисав світильник.

– Приємно бачити язичницькі мотиви, га?

У голосі чулася сором’язлива кокнійська вимова й ледь помітний грецький акцент. Робін розвернулася і побачила просто в центрі лазні літнього чоловіка в джинсах і джинсовій сорочці. Його ліве око затуляла хірургічна пов’язка, разюче біла на теракотовій шкірі. На зсутулені плечі спадало тонке біле волосся; розстебнуті ґудзики сорочки відкривали білу шерсть на грудях, на зморшкуватій шиї висів срібний ланцюжок, пальці прикрашали срібні персні з бірюзою.

– ІДе ти – та панянка, яка хотіла зі мною поговорити? – спитав Пол Сатчвелл, усміхаючись; зуби він мав жовто-брунатні.

– Так,– відповіла Робін.– Це я. Робін Еллакотт,– додала вона, простягаючи руку.

Здорове око Сатчвелла окинуло її обличчя й фігуру неприховано зацікавленим поглядом. Потиснувши її руку, він якусь мить не відпускав. Робін продовжувала усміхатися, забираючи руку й дістаючи з сумки візитівку, яку дала Сатчвеллу.

– Приватний детектив? – перепитав Сатчвелл, одним оком дивлячись на картку, і його усмішка згасла.– Шо за чортівня?

Робін пояснила.

– Марго? – шоковано спитав Сатчвелл.– Ісусе Христе, то ж було... сорок років тому?

– Майже,– кивнула Робін, відступаючи вбік, бо якісь туристи теж хотіли оглянути лазні та прочитати їх історію на стіні.– Я приїхала з Лондона, сподіваючись поговорити з вами про неї. Якщо ви зможете щось про неї згадати, це буде дуже важливо для її рідних.

– Ελα ρε[8]8
  Та ну! (Грецьк.)


[Закрыть], та шо я згадаю, коли стільки років минуло? – відповів Сатчвелл.

Але Робін була певна, що він погодиться. Вона виявила, що загалом люди хочуть дізнатися, скільки тобі вже відомо, нащо ти їх шукаєш і чи є в них причини хвилюватися. А іноді людям просто кортить поговорити, бо вони почуваються самотніми й непотрібними, а коли хтось уважно слухає – це лестить. А іноді, як-от тепер (так, він був старий, але єдине око, блакитне й холодне, металося між фігурою та обличчям Робін), чоловік хотів побути в товаристві молодої жінки, яку вважав привабливою.

– Ну гаразд,– повільно промовив Сатчвелл.– Не знаю, що я там можу розповісти, але я голодний. Дозволь пригостити тебе обідом.

– Це буде чудово, але дозвольте мені пригостити вас,– усміхнулася Робін.– Це ж ви мені робите послугу.