Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 3 (всего у книги 56 страниц)

– А можна я вийду в море з дядьком Тедом?

– Сядь,– сказав Страйк до Джоан.– Я зроблю тобі чай.

Але Люсі вже приготувала чай. Вона дала Джоан горнятко й кинула на Страйка дошкульний погляд, а тоді пішла до кухні, на ходу відповідаючи на питання синів.

– Що за біда? – спитав Тед, який причовгав до вітальні в піжамі та здивувався такій веремії на світанку.

Колись він був на зріст як Страйк (і Страйк був на нього дуже схожий). Густа кучерява чуприна Теда тепер зробилася сніжно-білою, а шкіра – не так зморшкуватою, як задубілою від сонця. Він і досі був дужим чоловіком, хоч вік і пригнув його. Однак діагноз Джоан став для Теда фізичним ударом. Його буквально трусило, він здавався розгубленим.

– То я збираюся, Теде,– сказав Страйк, раптом відчувши непереборне бажання вже вшитися геть.– Хочу потрапити на перший пором, щоб потім устигнути на поїзд.

– А! – озвався Тед.– Одразу до Лондона?

– Так,– відповів Страйк і поклав дезодорант і зарядку до спортивної сумки, в яку вже склав решту речей.– Але за пару тижнів повернуся. Тримай мене в курсі подій, добре?

– Як же ти поїдеш, не поснідавши! – стривожилася Джоан.– Зроблю тобі бутер...

– Та ще так рано, що я не голодний,– збрехав Страйк.– Вип’ю чаю і чогось поїм уже в потязі. Скажи їй,– мовив він до Теда, бо Джоан не дослухала й уже кинулася до кухні.

– Джоані! – гукнув Тед.– Він не голодний!

Страйк зняв куртку зі спинки стільця і поніс сумку в коридор.

– Краще ляж і доспи,– сказав він до Джоан, яка прибігла попрощатися.– Я не хотів тебе збудити. Відпочивай, добре? Нехай кілька тижнів хтось інший усім покерує.

– От би ти кинув курити,– сумно сказала Джоан.

Страйк так-сяк зобразив, що не всерйоз закочує очі, а тоді обійняв її. Джоан учепилася в нього, як робила тоді, коли його забирала нетерпляча Леда, а Страйк і собі обійняв її міцніше, знову відчувши біль подвійної прив’язаності, двоїстої ролі трофея і поля битви, потреби давати назви речам, які краще б лишити неозначеними, незбагненними.

– Бувай, Теде,– мовив Страйк, обіймаючи дядька.– Як доїду, подзвоню вам, і домовимося, коли я знову приїду.

– Я б міг тебе підвезти,– без охоти запропонував дядько Тед.– Точно не треба?

– Я люблю пором,– збрехав Страйк. Насправді спускатися туди нерівними східцями було так важко, що поромник мусив йому допомагати, але він знав, що рідним буде приємно почути інше.– Одразу згадую, як у дитинстві ви мене возили до Фалмута.

Люсі незворушно спостерігала за ним з дверей вітальні. Люк і Адам не захотіли відірватися від шоколадних пластівців, але задиханий Джек прибіг у коридор і сказав:

– Дякую за значки, дядьку Корме.

– Я тільки радий,– відповів Страйк і скуйовдив хлопчику волосся.– Бувай, Люсі,– гукнув він. І додав: – До зустрічі, Джеку.

5

Промовчав він, проте у серці мужнім

Завзяток превеликий зачаїв

І не зумів сховати шал потужний;

Нахмурене обличчя гнів залив...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Кімната в пансіоні, де зупинилася Робін, ледь уміщала вузьке ліжко, комод і врізаний у куток хисткий умивальник. Стіни були поклеєні бузковими шпалерами в квіточки (Робін підозрювала, що навіть у сімдесяті таке вважалося несмаком), постіль була вогка, а вікно так-сяк завісили кривими жалюзями.

У жорстокому світлі єдиної лампочки, якого геть не пом’якшував плетений абажур, на Робін з дзеркала дивилася змучена й неохайна жінка з фіолетовими синцями під очима. В наплічнику вона мала тільки ті речі, які завше брала на стеження: шапку, щоб ховати примітне рудувато-біляве волосся, окуляри від сонця, свіжу футболку, кредитку й документи на різні імена. Свіжа футболка, видобута з наплічника, виявилася пожмаканою, волосся конче потребувало миття; на вмивальнику не було навіть мила, а вона не взяла ані зубної щітки, ані пасти, бо не думала, що доведеться десь ночувати.

О восьмій Робін уже була за кермом. У Ньютон-Абботі вона заїхала до аптеки й універсальної крамниці, де придбала гігієнічні засоби й сухий шампунь, а ще – маленьку пляшечку дешевого одеколону.

У вбиральні супермаркету Робін почистила зуби й надала собі відносно презентабельного вигляду. Коли зачісувала волосся, прийшло повідомлення від Страйка:

Чекатиму в кав’ярні «Паласіо» на Мурі. Це в центрі Фалмута, шлях тобі підкаже хто завгодно.

Що далі їхала Робін, то більше навколо ставало зелені. Її – уродженку суворого Йоркширу – ще в Торкі вразило те, що на англійській землі ростуть пальми. Розкішні луки й буйна рослинність, щедра, ніби в субтропіках, природа – все це дивувало людину, яка зросла серед вересових пустищ і голих пагорбів. Ліворуч зринали проблиски ртутно-блискучого моря, його терпкий присмак змішувався з цитрусовим запахом наспіх придбаного одеколону. Попри втому, Робін відчула піднесення – ранок такий чудовий, ще й Страйк чекає на неї в кінці мандрівки.

До Фалмута вона прибула об одинадцятій і в пошуках стоянки покружляла вулицями, що рясніли туристами, крамничками з пластиковими іграшками-сувенірами й обвішаними прапорами пабами з кольоровими віконницями. Знайшовши місце на Мурі – широкій ринковій площі в центрі міста,– Робін виявила, що по-літньому розцяцьковане містечко може похвалитися величними будівлями дев’ятнадцятого сторіччя. В одній з них і розмістилася кав’ярня «Паласіо».

Приміщення з високими стелями та класичними пропорціями – мабуть, тут колись був суд – оздобили так химерно, що аж самим ніби стало соромно. Тут були кричущо-помаранчеві квітчасті шпалери, сотні кітчевих картин у пастельних рамках, а ще іграшковий лис у костюмі судді. Клієнти – студенти й родини – сиділи на неоднакових дерев’яних стільцях; розмови відлунювали від високої стелі. Робін майже одразу помітила Страйка – похмурий здоровань сидів у дальньому кутку й не дуже радів сусідству двох родин з малими дітьми, які бігали між столиками. То були якісь гіппі, судячи з одягу, пофарбованого в техніці тай-дай.

Робін здалося, що Страйк зібрався був підвестися, коли вона рушила в його бік, але передумав. Вона знала цей вираз на його обличчі, коли Страйкові дошкуляв протез: зморшки біля губ поглиблювалися, ніби він зціплював зуби. І якщо три години тому в брудному дзеркалі в кімнаті пансіону Робін задалася собі втомленою, то Страйк взагалі був змучений. Через щетину неголене обличчя видавалося брудним, під очима – темні кола.

– Доброго ранку,– привітався Страйк, перекрикуючи пронизливі зойки дітей.– Знайшла, де припаркуватися?

– Просто за рогом,– відповіла Робін, сідаючи.

– Я обрав цей заклад, бо його легко знайти.

Один з малих налетів на їхній столик, і кава з чашки Страйка пльопнула на тарілку, засипану крихтами від круасана. Дитина втекла, а Страйк спитав:

– Щось будеш?

– Каву,– крикнула у відповідь Робін; діти голосно верещали.– Як справи в Сент-Мосі?

– Без змін,– відповів Страйк.

– Мені шкода,– зронила Робін.

– Та чого? Це ж не ти винна,– буркнув Страйк.

Не на таку розмову Робін чекала після того, як дві з половиною години їхала на цю зустріч. Мабуть, її незадоволення було помітне, бо Страйк сказав:

– Дякую, що приїхала, я це ціную... Ой, не прикидайся, що не бачиш мене, мудило,– сердито додав він, коли молодий офіціант пройшов повз, не зреагувавши на його підняту руку.

– Я сходжу до бару,– сказала Робін.– Усе одно хочу до вбиральні.

Вона сходила в туалет і замовила каву в затурканого офіціанта; саме тоді в ліву скроню почав стукати головний біль. Повернувшись до столика, Робін виявила, що Страйк ледве стримується: діти за сусідніми столами бігали й горлали як навіжені, а батькам було до того байдуже – вони просто перекрикували гамір. Робін подумала, чи не сказати Страйкові про дзвінок Шарлотти просто зараз, але не стала цього робити.

Насправді Страйк так сердився великою мірою через те, що йому страшенно боліла кукса ампутованої ноги. Він упав («як повний лох»), коли спускався на пором. Спуск був крутий, кам’яні східці – зношені й без поруччя, ступити на борт без допомоги поромника взагалі не видавалося можливим. Страйк багато важив і погано тримав рівновагу, якщо спотикався; і він таки спотикнувся, а тепер мучився від болю.

Робін дістала з наплічника парацетамол.

– Голова болить,– пояснила вона, перехопивши погляд Страйка.

– Ще б вона не боліла,– голосно відповів він, глянувши на батьків, які перекрикувалися серед зойків дітей, але його ніхто не почув. Страйк подумав, що треба й собі взяти в Робін пігулку, але ж вона почне метушитися, розпитувати... Мав цілий тиждень такого щастя, тож вирішив страждати мовчки.

– А де клієнтка? – спитала Робін, запивши пігулки кавою.

– П’ять хвилин їхати звідси. Помешкання називається Волдгауз-Терес.

Тут найменша дитина з тих, що гасали навколо, таки перечепилася і впала обличчям на підлогу. Піднявся такий вереск і ґвалт, що в Робін аж вуха заболіли.

– Ой, Даффі! – пронизливо заверещала одна з гіппуватих матусь.– Як же ти це!..

Дитина розбила губи. Мама присіла поруч з нею, на повний голос лаючи й утішаючи малу, а брати, сестри та друзі захоплено за цим спостерігали. Такі самі обличчя були в пасажирів порому, коли вранці упав Страйк.

– У нього протез! – гучно пояснив усім поромник, мабуть, не бажаючи, щоб хтось подумав, ніби Страйк упав через його необережність. Це оголошення анітрохи не применшило незадоволення, яке у Страйка викликала увага інших пасажирів.

– Може, ходімо вже? – спитала Робін, підводячись.

– О так,– відповів Страйк і собі зіп’явся на ноги, скривившись від болю, й узяв спортивну сумку.– Сучі діти,– пробурчав він, кульгаючи слідом за Робін у білий день.

6

О ясна пані! Серце мов кремінь —

Й те зглянеться на біль ваших борінь.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Волдгауз-Терес стояв на пагорбі, звідки відкривався широкий краєвид на затоку. Багато будинків тут добудували, але ще з вулиці було видно, що оселю Анни й Кім переробили найпомітніше: дах замінили на квадратну скляну конструкцію.

– А ким працює Анна? – спитала Робін, поки піднімалися сходами до синіх дверей.

– Гадки не маю,– відповів Страйк,– але жінка в неї психолог. І в мене склалося враження, що вона не підтримує ідею про розслідування.

Він натиснув дзвоник. Почулися кроки по дерев’яній підлозі, і двері відчинила доктор Салліван – висока, білява, боса, вбрана в джинси й сорочку. Сонце виблискувало на її окулярах. Вона перевела погляд зі Страйка на Робін, явно здивована.

– Моя партнерка Робін Еллакотт,– пояснив Страйк.

– А,– відповіла Кім, відверто не зрадівши.– Ви ж розумієте... йдеться просто про пояснення вчорашньої ситуації.

– Робін випадково опинилася неподалік в іншій справі, тож...

– Я залюбки почекаю в машині,– ввічливо сказала Робін,– якщо Анна хоче говорити тільки з Кормораном.

– Ну... спитаймо в Анни.

Відступивши, щоб вони могли пройти, Кім промовила:

– Ідіть одразу нагору, до вітальні.

У будинку все переробили за найвищим стандартом: суцільне дерево та скло. Через відчинені двері Робін побачила, що спальню і кабінет перемістили на нижній поверх. Скляна коробка нагорі, яку вони бачили з вулиці, об’єднувала кухню, їдальню і вітальню; звідси відкривався фантастичний краєвид на море.

Анна стояла біля блискучої дорогої кавоварки. На ній був мішкуватий комбінезон із синьої бавовни й білі парусинові черевики; на думку Робін, це мало стильний вигляд, на думку Страйка – непривабливий. Забране назад волосся відкривало витончене обличчя.

– О, добридень,– привіталася Анна, яку їхня поява заскочила зненацька.– Я за кавоваркою не почула, що хтось прийшов.

– Анні,– сказала Кім, Заходячи слідом за Страйком і Робін,– це Робін Еллакотт, партнерка... е-е... Кемерона. Вона залюбки піде, якщо ти хочеш поговорити тільки...

– Корморана,– виправила Анна.– Люди часто неправильно вимовляють ваше ім’я? – спитала вона в Страйка.

– Часто,– усміхнувся той.– Але ж ім’я дурнувате.

Анна засміялася.

– Я не проти, щоб ви залишилися,– мовила вона до Робін, підійшла й потиснула їй руку.– Про вас я, здається, теж читала,– додала вона, а Робін вдала, що не бачить, як вона дивиться на довгий шрам у неї на руці.

– Прошу, сідайте,– Кім запросила Робін і Страйка до вбудованого куточка навколо низького пластикового стола.

– Кави? – запропонувала Анна, й обоє закивали.

До кімнати зайшла кицька породи регдол, м’яко крадучись між сонячними плямами на підлозі. Очі в неї були блакитні, мов у Джоан, яка лишилася на тому боці затоки. Незворушно пороздивлявшись Страйка й Робін, кицька заскочила на диван і всілася Страйкові на коліна.

– Яка іронія,– сказала Кім, яка принесла тацю з чашками й печивом,– Каґні обожнює чоловіків.

Страйк і Робін увічливо заусміхалися. Анна принесла кавник, і жінки сіли поряд навпроти. Сонце світило їм просто в обличчя, але Анна взяла пульт і опустила жалюзі кремового кольору.

– Чудове житло,– роззирнулася Робін.

– Дякую,– мовила Кім.– Це її робота,– вона торкнулася коліна Анни.– Вона – архітекторка.

Анна прочистила горло.

– Хочу вибачитися,– сказала вона, дивлячись просто на Страйка незвичайними сріблясто-сірими очима,– за свою поведінку вчора ввечері. Я трохи випила. Ви, мабуть, вирішили, що я той-во.

– Якби я так подумав,– мовив Страйк, гладячи кицьку (та гучно замуркотіла),– я б не прийшов.

– Але згадка про медіума, мабуть, справила на вас абсолютно неправильне... повірте, Кім уже сказала мені, яка я ідіотка, що звернулася туди.

– Я не вважаю тебе ідіоткою, Анні,– тихо зронила Кім.– Я думаю, що ти просто вразлива. Це інше.

– Я можу дізнатися, що саме ви почули від медіума? – спитав Страйк.

– А це має значення? – Кім глянула на нього, як здалося Робін, недовірливо.

– З погляду розслідування – ні,– відповів Страйк,– але оскільки вона – чи він? – це та причина, з якої Анна підійшла до мене...

– То жінка,– мовила Анна,– і насправді вона нічого корисного мені не сказала, нічого такого...

Вона нервово засміялася, похитала головою і почала спочатку.

– Я розуміла, що це дурниця. Я... просто стільки всього сталося останнім часом... я пішла з роботи, мені скоро сорок років... Кім була у відрядженні, а я, мабуть, просто хотіла...

Вона відмахнулася, глибоко зітхнула й мовила:

– То така звичайна жіночка, живе в Чизику. В будинку повно янголів – ну, тобто керамічних і скляних. І ще є великий янгол на оксамиті над коминком. Кім,– додала Анна, і Робін глянула на психологиню, яка тримала незворушне обличчя,– Кім думає, що ця... що медіум знала, ким була моя мама, нагуглила її. Я представилася, перш ніж їхати туди. А коли приїхала, то просто сказала, що мама давно померла... хоча, звісно,– Анна знову нервово змахнула тонкими руками,– доказів, що вона померла, немає, це напівправда... але медіуму я сказала, що вона померла, та ніхто не знає, як саме.

Анна продовжила з присоромленим виглядом:

– І ця жінка увійшла в транс... наче так воно називається. І сказала, що інші захищали мене, бажаючи мені добра, але прийшов час мені дізнатися правду. Я побачу знак, який покаже мені шлях. Медіум ще казала, що мама мною дуже пишається, що вона за мною наглядає і все таке... мабуть, то в них стандарт... а тоді додала, що мама «у святому місці».

– У святому місці? – перепитав Страйк.

– Так. Мабуть, вона думала мене втішити, але я не відвідую церкву. Чи спочила моя мама в освяченій землі (якщо йдеться про поховання), мені байдуже.

– Ви не проти, якщо я записуватиму? – спитав Страйк.

Він дістав записник і ручку, а киця Каґні вирішила, що то для неї. Вона почала хапати ручку, поки Страйк записував дату.

– Іди сюди, дурна тварино,– сказала Кім, встала та зняла кішку на теплу дерев’яну підлогу.

– Почнімо спочатку,– мовив Страйк.– Ви, мабуть, були ще немовлям, коли зникла ваша мати?

– Мені було трохи більше року,– відповіла Анна,– тож я її взагалі не пам’ятаю. В будинку, де я зростала, не було її фотографій. Я дуже довго навіть не знала, що сталося. Тоді ще не було інтернету... а ще мама лишила собі дівоче прізвище. Тож я була Анна Фіппс, за батьком. Якби до одинадцятьох років я почула від когось про Марго Бамборо, то навіть не пов’язала б її з собою. Я вважала своєю мамою Синтію. Вона мене виховувала,– пояснила вона.– То чотириюрідна сестра батька, молодша за нього. Її прізвище – теж Фіппс, тож я думала, що ми просто собі звичайна родина. Як же інакше?

Пам’ятаю, що коли пішла до школи, то почала дивуватися, що кажу на неї Син, а не мама. Але тато й Синтія якраз вирішили побратися і сказали, що я можу називати її мамою, тож я зметикувала: то я мала називати її на ім’я, бо вони не були одружені! Діти самі все додумують, правда? Керуючись власною дивною логікою.

Мені було сім чи вісім років, коли в школі одна дівчинка сказала: «А вона тобі не мама. Твоя справжня мама зникла». Прозвучало як божевілля! Я не питала про це тата чи Син. Удала, що забула, але в глибині душі я розуміла, що отримала відповідь на багато дивних речей, які бачила і яким не знаходила пояснення.

З’ясувала все як слід я в одинадцять років. У школі мені тоді вже багато чого сказали, наприклад, що моя справжня мама втекла.

А потім один паскудний хлопчина сказав мені: «Твою маму вбив один чоловік, відрізав їй голову». Я прийшла додому й розповіла батькові. Думала, він буде сміятися, скаже, що то дурня, а той пацан – просто гаденя... але тато сполотнів. І того-таки вечора вони з Синтією покликали мене вниз, всадовили у вітальні й розповіли правду.

– Все, що я знала, розвалилося на друзки,– тихо провадила Анна.– Хіба можна уявити, що в твоїй власній родині таке сталося? Я обожнювала Син. Правду кажучи, я з нею дружила більше, ніж з батьком. Аж тут дізналася, що вона мені не мама і що вони мені брехали – точніше, просто не казали правди.

Вони розповіли мені, що якось увечері мама вийшла з клініки та зникла. Останньою її бачила дівчина з реєстратури. Мама сказала, що йде до пабу, а йти туди було п’ять хвилин. Там на неї чекала найкраща подруга. Ця подруга – Уна Кеннеді – прочекала годину, а коли мама так і не прийшла, подумала, що вона просто забула про зустріч. Подзвонила до моїх батьків, але мами не було вдома. Батько зателефонував у клініку, але там уже було зачинено. Настала ніч. Мама не прийшла додому. Батько подзвонив у поліцію.

Її шукали багато місяців і не знайшли нічого. Жодного сліду, жодного доказу. Принаймні, так сказали тато й Син, але я потім читала інше.

Я питала в тата й Син, де батьки моєї мами. У відповідь почула, що вони померли. І це таки була правда: дід помер від серцевого нападу за кілька років по зникненню мами, а бабуся від інсульту за рік по тому. Мама була в них одна, тож я не мала з ким познайомитися, поговорити.

Я попросила показати мені мамині фото. Батько сказав, що їх більше немає, але за кілька тижнів Син знайшла для мене кілька світлин. Попросила не казати про них батькові та сховати. Я так і вчинила. У мене була сумочка у вигляді кролика, і я кілька років зберігала мамині фото в ній.

– А ваші батько й мачуха не говорили, що могло статися з вашою матір’ю?

– Про Денніса Кріда? – спитала Анна.– Так, говорили, але без подробиць. Пояснили, що її, можливо, вбив... поганий чоловік. Їм довелося це зробити після того, що сказав мені хлопець зі школи. Думка про те, що її міг убити Крід, була просто жахлива... Я потім дізналася, як його звали, діти зі школи радо мене просвітили. Мені почали снитися кошмари про безголову матір. Іноді вона приходила до мене в кімнату. Іноді я знаходила її голову в коробці з іграшками.

Анна сплела пальці й мовила:

– Я дуже сердилася на тата й Син. Сердилася, що вони мені не розповіли, а ще почала підозрювати, що вони могли приховати і щось інше, що вони причетні до зникнення мами, бо хотіли позбутися її і побратися. Я зірвалася, почала прогулювати школу... якось утекла з дому, і мене привезла назад поліція. Батько так гнівався... Тепер я озираюся на ту історію і розумію, що після мами... очевидно ж, щоб я зникла бодай на кілька годин...

– Правду кажучи, я їх доводила,– присоромлено додала Анна.– Але Син не покинула мене. Не здалася. В них з татом уже були тоді спільні діти – я маю молодших брата й сестру,– і ми проходили всіляку сімейну терапію тощо, з ініціативи Син, бо батько був відверто проти. Згадки про мою маму викликали в нього тільки гнів і горе. Пам’ятаю, як він кричав на мене... а я просто не розуміла, як важко йому від того, що це витягають на світло, не знала, що він відчуває...

Коли мені минуло п’ятнадцять, я спробувала розшукати мамину подругу Уну, з якою вони мали зустрітися в тому пабі. Вони разом працювали в клубі «Плейбой»,– легенько всміхнулася Анна,– але я тоді цього не знала. Я знайшла Уну у Вулвергемптоні, й вона так зраділа! Ми кілька разів дуже приємно спілкувалися по телефону. Уна розповіла мені речі, які дуже хотіла знати,– яке в мами було почуття гумору, які парфуми вона любила... «Рів Ґош»... я одразу пішла та спустила подаровані на день народження гроші на пляшечку... і що вона обожнювала шоколад і була фанаткою Джоні Мітчелл. Через розмови з Уною мама оживала для мене. Від розмов з татом і Син, від фотографій такого не було.

Але батько дізнався, що я спілкувалася з Уною, і розлютився. Змусив дати йому номер Уни, подзвонив їй і нагримав – мовляв, вона вчить мене непослуху, а я і так проблемна й бентежна, ходжу на психотерапію, і не треба мене далі розбурхувати. Сказав, щоб я не сміла пахтитися парфумами «Рів Ґош». Він не виносив цього запаху. Тож я так і не зустрілася з Уною, а коли вже дорослою спробувала знову її розшукати, то не змогла. Можливо, вона вже померла.

Я вступила до університету, поїхала з дому, почала читати про Денніса Кріда. Кошмари повернулися, але нічого нового я не дізналася. Детектив, який розслідував мамине зникнення, такий собі Білл Талбот, завжди вважав, що її убив Крід. Але Талбот, мабуть, уже помер. Чи принаймні вийшов на пенсію.

За кілька років, уже закінчивши навчання, я придумала створити сайт. Моя тодішня дівчина зналася на цих речах і допомогла мені. Я була така наївна! – зітхнула вона.– Назвалася, попросила надати будь-яку інформацію про маму.

Можете уявити, що з того вийшло. Посипалися які завгодно теорії. Екстрасенси казали, де копати, хтось стверджував, що вбивця – точно мій батько, ще інші говорили, що я не донька Марго, а просто хочу грошей і слави, а ще знаходилися жорстокі люди, які писали, що моя мама просто втекла з коханцем абощо. Нагодилися і журналісти. Один написав огидну статтю в «Дейлі експресі», зв’язався з моїм батьком... і то був останній цвях у труні наших стосунків.

– Ми так і не помирилися,– похмуро додала Анна.– Коли я сказала про свою орієнтацію, батько вирішив, що я просто хочу його позлити. А Син останнім часом схиляється на його бік. Завжди каже: «Анно, я маю обов’язок і перед твоїм батьком теж». Ось так,– завершила Анна.– Маємо що маємо.

Ненадовго запала тиша.

– Це жахливо,– мовила Робін.

– Так і є,– сказала Кім, знову поклавши руку Анні на коліно,– і я повністю підтримую Аннине бажання завершити цю історію. Але гляньмо на речі реально,– додала вона, дивлячись то на Страйка, то на Робін,– не хочу вас образити, але хіба можна уявити, щоб ви зробили те, чого не зробила поліція? Коли минуло стільки років?

– Якщо дивитися на речі реально,– відповів Страйк,– то ні.

Робін помітила, як Анна похилила голову, як її великі очі наповнилися сльозами. Робін стало до болю шкода цю жінку, але водночас вона поважала Страйка за чесність – а ще ця чесність, здається, справила враження на скептично налаштовану Кім.

– Правда така,– сказав Страйк, переглянувши нотатки, коли Анна витерла рукою очі.– Думаю, що є чималий шанс добути стару поліційну справу, бо ми маємо непогані зв’язки в поліції. Можна знову перетрусити всі докази, поспілкуватися зі свідками, наскільки можливо, словом, удруге зазирнути під усі камінчики. Але є велика вірогідність, що після стількох років ми знайдемо не більше, ніж уже знайшла поліція. Маємо дві головні перепони. По-перше, нуль фізичних доказів. Наскільки я зрозумів, поліція в буквальному сенсі не знайшла жодного сліду вашої матері? Ні одягу, ні квитка на автобус – нічого.

– Це правда,– промимрила Анна.

– По-друге, як ви щойно зауважили самі, багато хто з її знайомих чи потенційних свідків уже, можливо, на тому світі.

– Я це розумію,– відповіла Анна, і з її носа скотилася осяйна сльоза та крапнула на стіл. Кім обійняла Анну за плечі.– Може, справа в тому, що мені сорок,– схлипнула Анна,– але я не можу змиритися з думкою, що ляжу в могилу, так і не дізнавшись, що сталося.

– Я це розумію,– сказав Страйк,– але не хочу давати обіцянок, які навряд чи зможу виконати.

– А не з’явилися,– спитала Робін,– за ці роки якісь нові факти ?

Відповіла Кім. Здавалося, її трохи вразило неприховане страждання Анни; Кім тримала руку на її плечах.

– Ми про таке не чули, так, Анні? Але будь-яка інформація такого плану, мабуть, потрапила б до Роя – її батька. А він нам міг просто не сказати.

– Він поводиться так, наче нічого просто не було; так він дає цьому раду,– мовила Анна, витираючи сльози.– Вдає, що моя мама ніколи не існувала – попри той незручний факт, що якби не було її, не було б і мене. Знаєте,– додала вона,– мене справді мучить страх, що вона пішла з власної волі й більше не хотіла знати, як я і де я. Мені важко думати про таке. Бабуся з батькового боку, якої я ніколи не любила,– іншої настільки злої жінки я не знаю,– взяла на себе труд донести до мене свою глибоку впевненість у тому, що моя мама просто втекла. Що вона не хотіла бути дружиною і матір’ю. Мені від того так боляче, що й не сказати... від думки, що, може, мама всіх змусила переживати цей жах сумнівів і здогадів і навіть не спробувала дізнатися, як там її донька... Навіть якщо її убив Денніс Крід,– додала Анна,– це буде страшно... це буде жахливо, але це буде кінець. Я зможу оплакати її і більше не мучитися думкою про те, що мама десь там живе під іншим іменем, і їй чхати, як велося усім нам.

Знову запала тиша; Страйк і Робін пили каву, Анна схлипувала, а Кім підвелася з дивана та принесла дружині паперового рушника.

До кімнати зайшла інша кицька-регдол. Вона зверхньо оглянула чотирьох людей, а тоді розляглася в сонячній плямі.

– Це Лейсі,– сказала Кім, поки Анна витирала обличчя.– Вона нікого не любить, навіть нас.

Робін і Страйк знову ввічливо заусміхалися.

– Як ви працюєте? – раптом спитала Кім.– Як берете оплату?

– Оплата погодинна,– відповів Страйк.– Ви щомісяця отримуватимете рахунок з повним переліком витрат. Я можу переслати вам детальний цінник,– додав він,– думаю, що ви захочете все ретельно обговорити, перш ніж ухвалювати рішення.

– Так, звісно,– сказала Кім, але поки Страйк записував її пошту, вона знову занепокоєно глянула на Анну: та сиділа зсутулена й раз у раз підносила до очей рушника.

Страйкова кукса була не рада, що доведеться знову вставати, коли посиділи так мало, але обговорювати більше не було чого, тим паче що Анна просто мовчки плакала. Пожалкувавши, що так і не поїв печива, детектив потиснув її холодну руку.

– Я вам усе одно вдячна,– сказала вона. Страйк пішов з відчуттям, що розчарував її, бо вона сподівалася, що він пообіцяє знайти правду, що присягнеться честю зробити те, чого не зміг ніхто.

Кім провела їх до дверей.

– Я вам подзвоню пізніше,– сказала вона.– Протягом дня. Це буде зручно?

– Так, будемо чекати на новини від вас,– відповів Страйк.

Коли вони зі Страйком під сонцем спускалися через сад на вулицю, Робін озирнулася і побачила, що Кім дивиться їм услід якось дивно – ніби побачила в своїх гостях щось, чого не чекала. Перехопивши погляд Робін, Кім рефлекторно усміхнулася і зачинила сині двері.