Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 48 (всего у книги 56 страниц)

65

Як корабель в широкий океан

Курс прокладає, щоб мети сягнуть,

Долає вітер, течію, туман,

Які йому перепиняють путь,

І хвилі штормові його женуть,

Та здужає негоду він лиху,

І компас не дає йому звернуть,—

Отак і я на довгім цім шляху

Не змилю і його осилю без страху.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

– Я зголоднів,– оголосив Страйк, щойно вони ступили на залитий сонцем тротуар біля «Аллардису».

– Ходімо перекусимо фіш-енд-чипсом,– запропонувала Робін.

– Оце ти діло кажеш,– з ентузіазмом підтримав її Страйк, коли вони рушили до Скарбро-авеню.

– Корморане, чому ти вирішив, що Датвейт щось знає?

– Хіба не бачила, як він поглянув на мене, коли я запитав його про останній прийом у Марго?

– Мабуть, я на Донну дивилася. Перелякалася, що вона кінці відкине.

– Шкода, що не відкинула,– зронив Страйк.

– Страйку!

– Він явно хотів уже щось мені розповісти, а вона все зіпсувала.

Коли вони дійшли до кінця вулиці, він мовив:

– Оце чоловік переляканий, і я не думаю, що боїться він тільки своєї дружини... Нам тут ліворуч чи праворуч?

– Праворуч,– сказала Робін, і вони звернули на Гранд-Парад і рушили повз довгу відкриту будівлю під назвою «Край розваг», у якій гуділи і миготіли відеоігри, гральні автомати-хапалки й механічні коники, на яких діти могли покататися, вкинувши монетку.– Хочеш сказати, що Датвейт винен?

– Думаю, він почувається винним,– сказав Страйк, обминаючи веселі родини й парочки, вдягнені у футболки.– У нього був такий вигляд, наче його розпирає від бажання чимось поділитися, скинути тягар.

– Якщо в нього справді були докази, чому він не розповів поліції? Тоді від нього відчепилися б.

– Можу навести одну причину.

– Він боявся людини, яка, на його думку, її вбила?

– Саме так.

– Отже... Лука Риччі? – запитала Робін.

У цей момент з глибини «Краю розваг» чоловічий голос промовив: «Біле, сім і чотири, сімдесят чотири».

– Можливо,– відповів Страйк, хоч і не надто впевненим голосом.– У ті часи Датвейт і Риччі жили приблизно в одному районі. Вірогідно, ходили в одні й ті самі паби. Гадаю, він чув плітки про те, що Риччі на неї полює. Але це не збігається з розповідями свідків, правда? Якщо Датвейт намагався її попередити, було би природніше, якби після цього здавалася стривоженою Марго, але ж ми знаємо, що це саме він вибіг з її кабінету, наляканий і занепокоєний... проте я нутром чую, що Датвейт переконаний: те, що сталося між ними на останньому прийомі, якось пов’язано з її зникненням.

Праворуч, біля входу в доглянутий парк, буяли петунії. Попереду, на острівці серед дорожнього руху, височіла шістдесятифутова годинникова башта, яка була збудована з цегли й каменю і віддалено нагадувала готичну, а сам годинник здавався мініатюрним Біг-Беном.

– А скільки взагалі закусочних у Скегнессі? – запитав Страйк, зупиняючись на жвавому перехресті біля башти. Вони з Робін стояли якраз посередині між двома закладами, які виставили столики на тротуар, а далі, за перехрестям, було видно ще дві закусочні.

– Я їх ніколи не лічила,– сказала Робін.– Мене більше цікавили віслюки. Може, сядемо тут? – запитала вона, вказуючи на найближчий вільний столик, фісташково-зелений, біля закусочної «Рибка Тоні» («Ми беремо якістю, а не ціною»).

– Віслюки? – широко всміхнувся Страйк, усідаючись на лавці.

– Щира правда,– озвалася Робін.– Будеш тріску чи пікшу?

– Пікшу, будь ласка,– відповів Страйк, і Робін пішла в закусочну замовляти.

За хвилину, чекаючи на фіш-енд-чипс – рибу з картоплею фрі – і насолоджуючись сонечком, яке пригрівало в спину, Страйк усвідомив, що й досі спостерігає за Робін, отож перевів погляд на пташину зграйку, яка тріпотіла в нього над головою. Хоча жовта огорожа, яка відділяла закусочну Тоні від закусочної Гаррі Ремзботтома, була по верху всіяна тоненькими шпичаками, щоб завадити птахам сідати на неї, жменьку крапчастих шпаків це не зупинило – птахи акуратно сиділи між шпичаків або балансували на чавунних кільцях під ними, чекаючи нагоди вхопити забуту картоплину.

Спостерігаючи за птахами, Страйк міркував, наскільки високі шанси, що Датвейт подзвонить за номером на його візитівці. Цей чоловік довгі роки ховався від свого минулого, але Страйк точно бачив на його обличчі відчай, який раніше бачив тільки у людей, що більше не могли витримати тягаря жахливої таємниці. Ліниво потираючи підборіддя, Страйк вирішив дати йому трохи часу на роздуми, а потім або знову зателефонувати йому, або навіть без попередження навідатися у Скегнесс, де Датвейта можна перестріти десь на вулиці чи в пабі, щоб Донна не завадила.

Страйк досі спостерігав за шпаками, коли Робін виклала на стіл дві полістиролові таці, дві маленькі дерев’яні виделочки і дві бляшанки кока-коли.

– Товчений горох,– зронив Страйк, дивлячись на тацю Робін, де поруч з рибою і картоплею лежала чимала порція такої собі зеленої каші.

– Йоркширська ікра,– сказала Робін, сідаючи.– Я подумала, ти такого не захочеш.

– І не помилилася,– озвався Страйк, беручи упаковку томатного соусу та з виразом, дуже схожим на відразу, спостерігаючи, як Робін занурила картоплинку в зелене місиво і з’їла.

– Ти у нас м’якотілий південець,– зронила Робін, і Страйк зареготав.

– Тільки ніколи не кажи такого при Полворті,– мовив він, пальцями відломив шматочок риби, занурив його в кетчуп у з’їв. А потім, без попередження, він заспівав:

Надійний меч, тверда рука

І серце – вірний страж. Ще королівським воякам Покаже Корнволл наш!

– Що це було? – засміялася Робін.

– Перший куплет «Маршу західняків»[17]17
  «Марш західняків» (The Song of the Western Men) — неофіційний гімн Корнволлу. Сучасний текст належить перу Роберта Стівена Гокера. Уривки подані в українському перекладі Н. Тисовської.


[Закрыть],– пояснив Страйк.– Ідея в тому, що корнволльці – повна протилежність м’якотілим поганцям... Чорт забирай, а смачно!

– Знаю. В Лондоні такого фіш-енд-чипсу не купиш,– сказала Робін.

Кілька хвилин вони їли мовчки. Салонепроникна обгортка на тацях була прикрашена старими сторінками з газети «Мірор». «Пол залишає ,,Бітлз“». Були ще й малюнки з непристойних листівок: пишногруда блондинка в ліжку зі своїм літнім босом казала: «Бізнес, мабуть, на підйомі. Ви ще ніколи не загадували мені стільки понаднормової роботи». Це нагадало Робін секретарку Джемму, яка, мабуть, уже подзвонила за вигаданим номером, залишеним їй Робін, і збагнула, що не тільки її колишній бойфренд «Енді» насправді не той, за кого себе видає. Але в Робін на телефоні залишився запис усього, що Джемма розповіла про те, як Мутний торгував конфіденційною інформацією, а Пат просто зараз розшифровує його, перетворюючи на сухий документ, за яким неможливо ідентифікувати інформатора. Незабаром Мутний, сподівалася Робін, утратить роботу, а якщо пощастить, то й перед судом постане.

Довгі ряди атракціонів обабіч дороги ховали від очей море. Вдалині виднілося чортове колесо, кабінки якого мали форму монгольф’єрів у пастельних кольорах. Неподалік вивищувалася на сто футів у повітря велетенська гімнастична драбина для дорослих, з канатами й шинами на мотузках. Спостерігаючи за людьми, які на страховці долають перешкоди, Робін відчула дивну суміш задоволення й меланхолії: можливість несподіваного розвитку у справі Бамборо, смачна риба з картоплею, товариство Страйка й тепле сонечко тішили її, але їй також пригадувалися дитячі перегони з братом Стівеном на отому узбережжі, яке зараз приховане від очей,– маленька Робін дуже хотіла добігти до віслюків перша, щоб першою й обирати. Чому, коли дорослішаєш, спогади про невинні роки так жалять? Чому пам’ять про дівчинку, яка вважала себе невразливою, яка ніколи не стикалася з жорстокістю, приносять більше болю, ніж утіхи?

Дитинство в неї було щасливе, на відміну від Страйкового, тож звідки біль? Кілька років поспіль улітку на вихідних Робін змагалася з братами, щоб покататися на чорному віслюку, якого звали Нодді і якого, понад сумнів, давно нема на світі. Можливо, усвідомлення нашої смертності додає солодким спогадам гіркоти? Можливо, подумала Робін, коли Аннабель підросте, вона привезе її сюди й уперше покатає на віслюку. Гарна була ідея, але Робін мала сумніви, що Стівен і Дженні захочуть провести вихідні в Скегнессі. Двоюрідна бабуся Аннабель виїхала з Бостона, тож більше в цій місцевості родичів не лишилося. Часи змінюються, і так само змінюється дитинство.

– Що з тобою? – запитав Страйк, зазираючи Робін в обличчя.

– Нічого, все гаразд,– озвалася вона.– Просто подумала... За кілька тижнів мені буде тридцять.

Страйк пирхнув.

– Ну, від мене ти співчуття не дочекаєшся,– мовив він.– За місяць після тебе мені буде сорок.

Він відкупорив бляшанку кока-коли й відпив. Робін проводжала очима родину, яка проходила повз: усі четверо їли морозиво, а за ними бігла перевальцем такса, обнюхуючи прикрашений британським прапором пакет, що звисав з руки батька родини.

– Як гадаєш, Шотландія відділиться?

– Захоче незалежності? Можливо,– озвався Страйк.– Опитування про це свідчать. Барклей вважає, що це може статися. Він розповідав мені про своїх старих приятелів з малої батьківщини. Вони мені дуже нагадали Полворта. Така сама ненависть до цифр, такі самі обіцянки райдужних перспектив і рожевих поні, щойно вони звільняться від Лондона. А коли хтось указує на небезпеки чи труднощі, то він панікер. Фахівці нічого не розуміють. Цифри брешуть. «Гірше не буде...»

Страйк закинув до рота трохи картоплі, пожував, проковтнув і провадив:

– Але життя мене навчило, що завжди може стати гірше. Я вважав, що мені не пощастило, а потім у наше відділення привезли хлопця, якому вибухом відірвало обидві ноги і геніталії.

Він ще ніколи не розмовляв з Робін про наслідки поранення, яке перемінило його життя. Як по правді, взагалі мало згадував у розмовах свою відсутню ногу. Після тієї підігрітої віскі розмови в темному офісі, подумала Робін, бар’єр упав.

– Усі шукають одного простого рішення,– сказав Страйк, доїдаючи картоплю.– «Один секретний прийом, щоб живіт спласнув назавжди». Я на таку рекламу не ведуся, але розумію, чому ведуться інші.

– Переписування історії – це ж така принадна ідея, правда? – сказала Робін, не відриваючи очей від фальшивих монгольф’єрів, які крутилися заданою траєкторією.– Поглянь на Датвейта: що кілька років він змінював ім’я і знаходив нову жінку. Хіба не диво – переписати історію цілої країни? Бути до цього дотичним?

– Ага,– мовив Страйк.– Звісно, люди вважають, якщо візьмуть участь у великій справі, яка принесе зміни, вони теж зміняться.

– Хіба погано хотіти чогось ліпшого чи чогось іншого? – запитала Робін.– Хіба погано хотіти змін на краще?

– Аж ніяк,– сказав Страйк.– Але, з мого досвіду, люди по-справжньому змінюються дуже рідко, бо це збіса важка праця порівняно з ходінням у колонах і маханням прапорами. У цій справі хіба трапилася нам бодай одна людина, що радикально відрізнялася від того, якою вона була сорок років тому?

– Не знаю... Гадаю, я змінилася,– сказала Робін – і відчула ніяковість, що вимовила це вголос.

Страйк не усміхаючись дивився на неї довгу хвилю, поки пережував і ковтнув картоплю, а тоді мовив:

– Ага. Але ж ти – особлива, хіба ні?

І не встигла Робін почервоніти, як він додав:

– Ти не доїдатимеш картоплю?

– Пригощайся,– сказала Робін, підсуваючи до нього тацю. Вона дістала з кишені телефон.– А я подивлюся один секретний прийом, щоб живіт спласнув назавжди.

Страйк пирхнув. Витерши руки серветкою, Робін перевірила пошту.

– Бачив уже листа від Ванесси Еквенсі? Ти тут стоїш у копії.

– Якого?

– Вона, здається, знає кандидата, який може замінити Морриса... це жінка на ім’я Мішель Грінстріт... вона хоче піти з поліції. Вона прослужила вісім років,– розповідала Робін, повільно гортаючи листа,– їй не подобається ідея «відповідальних констеблів»... вона в Манчестері... хоче переїхати в Лондон, мріє займатися детективною роботою...

– Непогано,– сказав Страйк.– Призначмо співбесіду. Перший іспит вона вже склала на відмінно.

– Який це іспит? – звела на нього погляд Робін.

– Навряд чи вона комусь надсилала фото свого прутня.

Поплескавши себе по кишенях, Страйк дістав пачку цигарок «Бенсон-енд-Геджес», але вона виявилася майже порожньою.

– Мені потрібні папіроси, ходімо...

– Стривай,– зупинила його Робін, яка досі читала з мобільного.– О Боже! Корморане... мені відписала Глорія Конті.

– Ти жартуєш,– мовив Страйк. Він уже наполовину підвівся, а тепер знову повалився на лавку.

– «Шановна міс Еллакотт,– почала вголос читати Робін,– перепрошую, що не відповідала на ваші листи. Я не знала, що ви намагалися зв’язатися зі мною,– допіру про це довідалася. Якщо вам зручно, я можу поговорити з вами завтра ввечері о сьомій. Щиро ваша...» І вона дала свій номер телефону,– мовила Робін, приголомшено зводячи на Страйка погляд.– Як це вона «допіру довідалася» ? Я кілька місяців надсилала їй мейли – і всі без відповіді... може, це Анна її спонукала?

– Може,– сказав Страйк.– А це не схоже на людину, яка хоче вже покінчити з розслідуванням.

– Та звісно, що вона не хоче,– мовила Робін.– Але Боже правий, колись усе одно треба ставити крапку.

– І чого ж ми не ставимо?

Усміхнувшись, Робін похитала головою.

– Бо ми віддані своїй справі?

Страйк закурив останню цигарку.

– Конті: остання людина, яка бачила Марго живою. Найближча до Марго людина в клініці...

– Я їй дякую, – повідомила Робін, яка швидко друкувала на своєму мобільному,– і погоджуюся подзвонити завтра.

– Можемо зробити це разом з офісу,– сказав Страйк.– Можна набрати її по «Фейстайму», якщо вона погодиться.

– Я запитаю,– мовила Робін, друкуючи далі.

Коли за кілька хвилин вони вирушили на пошуки цигарок, Робін міркувала про те, як легко вона погодилася вийти на роботу в суботу ввечері, щоб разом зі Страйком допитати Глорію. Вдома більше не чекав сердитий Метью, не лютився через те, як багато вона працює, не підозрював її і Страйка, які невідомо чим займаються самі в офісі ввечері. Їй пригадалося, як Метью не дивився їй в очі, сидячи за столом навпроти неї на досудовому врегулюванні. Він змінив і партнера, і фірму; незабаром він стане батьком. Його життя змінилося, та чи змінився він сам?

Завернувши за ріг, вони опинилися перед базарчиком, що його Страйк подумки охарактеризував як «акри мотлоху». Скільки сягало око, просто на тротуарі були облаштовані торгові ряди: пляжні м’ячі, брелоки, дешева біжутерія, сонячні окуляри, цукрова вата, іриски, плюшеві іграшки.

– Подивися,– раптом сказала Робін, указуючи праворуч. На яскраво-жовтій вивісці писалося: «Ваше життя у ваших руках». На темній шибці дверей під вивіскою був напис: «Читаю по руці. Провидиця», а нижче було коло з уписаними в нього значками всіх дванадцятьох знаків зодіаку й сонцем посередині.

– Що таке? – спитав Страйк.

– Ну, тобі гороскоп складали. Може, я хочу такий і собі.

– Боже збав,– пробурмотів Страйк, рушаючи далі, й Робін усміхнулася сама до себе.

Страйк зайшов у газетний кіоск купити цигарки, а Робін залишилася знадвору.

Чекаючи, поки його обслугують, Страйк знагла відчув донкіхотський імпульс (викликаний, понад сумнів, яскравими кольорами зусібіч, сонцем і цукровими паличками, гуркотом і брязкотом атракціонів і приємною важкістю в животі від найкращої в його житті риби з картоплею) купити Робін іграшкового віслючка. Ідея ще не до кінця сформувалася, а він уже отямився: він що – підліток на денному побаченні зі своєю першою дівчиною? Знову виходячи на сонце, він зауважив, що не зміг би купити віслючка, навіть якби схотів: у кошиках з плюшевими іграшками були тільки єдинороги.

– Повертаємося до машини? – запитала Робін.

– Ага,– відгукнувся Страйк, обриваючи целофан з цигарок, але потім додав,– може, спустимося до моря, перш ніж поїдемо геть?

– О’кей,– погодилася Робін, трохи здивована.– Е... а навіщо?

– Просто уяви: не можна ж побувати біля моря – і навіть не побачити його.

– Це теж щось корнволльське? – запитала Робін, коли вони рушили назад на Гранд-Парад.

– Можливо,– сказав Страйк, затискаючи зубами цигарку й підкурюючи. Зробивши затяжку, він видихнув і заспівав:

Коли ж під Лондонську стіну

Ми дійдемо в кінці, – Страшки, виходьте на війну До істинних бійців.

– «Марш західняків»?

– Він.

– А чому їм так кортить довести лондонцям, що вони – істинні бійці? Хіба це не аксіома?

– Лондон такий,– озвався Страйк, переходячи дорогу,– дратує всіх.

– А я люблю Лондон.

– Я теж. Але я розумію, чому він усіх дратує.

Вони проминули фонтан, у центрі якого була статуя Веселого Рибалки – опасистого бородатого моряка, який біжить підстрибом на вітру і який уже ціле століття з’являється на рекламних плакатах Скегнесса, і пішли через гладеньку бруківку до узбережжя.

Нарешті вони побачили те, що так захотілося побачити Страйкові: під барвінковим небом – безмежний обшир рівного океану халцедонового кольору. Далеко в морі, псуючи виднокрай, вишикувалася армія високих білих вітряків, і хоча сам Страйк насолоджувався холодним бризом, який віяв з океану, проте нарешті зрозумів, навіщо Робін узяла з собою шалик.

Страйк мовчки курив, а прохолодний вітер навіть не міг скуйовдити його кучеряву чуприну. Страйк думав про Джоан. Тільки тепер він збагнув, що її вибір останнього місця спочинку дозволить родичам провідувати її могилу щоразу, коли вони приїжджатимуть на Британське узбережжя. Джоан, яка народилася й виросла в Корнволлі, знала, що в них усіх живе потреба час до часу возз’єднуватися з морем. І тепер, навідуючись на узбережжя, вони віддаватимуть шану не тільки хвилям, а і їй.

– Це були улюблені квіти Джоан – рожеві троянди,– сказав він за деякий час.– Які ти надіслала на похорон.

– Ой, справді? – зронила Робін.– Я... ну, я собі намалювала приємний образ Джоан – з того, що ти мені розповідав, і... мені здалося, що рожеві троянди личитимуть їй.

– Якщо агенція колись збанкрутує,– мовив Страйк, коли вони обоє відвернулися від моря,– ти зможеш повернутися в Скегнесс і влаштуватися провидицею.

– Теж ніша,– сказала Робін, коли вони рушили назад до стоянки,– вгадувати улюблені квіти небіжчиків.

– Віслюків нема,– зронив Страйк, озираючись через плече на узбережжя.

– Що ж, так і буде,– лагідно відповіла Робін.– Та й ти, боюся, трохи забагато важиш.

66

Кажи вже, жінко, впевнено кажи.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Наступного вечора Страйк і Робін сиділи разом з одного боку партнерського столу. Вперше з того вечора, коли Страйк підбив їй обидва ока, вони залишилися в офісі наодинці. Цього разу світло горіло, в руках у них не було склянок з віскі, але обоє добре пам’ятали все, що трапилося минулого разу, і, сидячи разом перед монітором, обоє відчували деяку ніяковість, яка у Страйка виражалася в різкішому тоні, а в Робін – у тому, що вона зосередилася на питаннях, які хотіла поставити Глорії.

О шостій – тобто о сьомій за часовим поясом Глорії – Страйк набрав номер Глорії, і після хвильки тривожного очікування почувся дзвінок, і на екрані з’явилася трохи знервована жінка, яка сиділа в кабінеті, заставленому книжками. На стіні позаду неї висіла велика родинна світлина: сама Глорія, її показний чоловік і троє дорослих дітей, усі в білих сорочках і всі винятково привабливі.

З усіх людей, з якими вони познайомилися і яких описували у зв’язку зі справою Марго Бамборо, Глорія Конті, на думку Робін, більше за всіх була схожа на себе замолоду, хоча начебто не докладала особливих зусиль, щоб приховати процес старіння. Хоч і на чолі, і навколо очей проглядалися тонкі зморшки, її біла шкіра, здавалося, майже не знала сонця. Жінка була струнка, з високими вилицями, отож і форму обличчя зберегла як замолоду, а темно-синій гольф, маленькі золоті сережки та квадратні окуляри були прості та стильні. Робін подумалося, що Глорія більше відповідала її уявленням про університетську викладачку, ніж про нащадка кримінальної родини, але, мабуть, на образ вплинули оті всі книжки, що стояли на полицях позаду неї.

– Доброго вечора,– нервово привіталася Глорія.

– Доброго вечора,– одностайно відповіли Страйк і Робін.

– Дуже приємно, що ви погодилися поговорити, місіс Жубер,– сказав Страйк.– Ми дуже вдячні.

– Нема за що,– ввічливо відповіла Глорія.

Робін не очікувала настільки бездоганної вимови після того, як Айрін Гіксон описала її як дівчинку з важким минулим, але ж, звісна річ, як і Пол Сатчвелл, Глорія вже прожила за межами рідної країни довше, ніж на батьківщині.

– Ми вже давно хотіли побалакати з вами,– мовила Робін.

– Так, я дуже перепрошую,– озвалася Глорія.– Бачте, мій чоловік Гюґо не розповів мені про ваші повідомлення. Останнього вашого листа я знайшла в кошику, і то випадково. Тоді й зрозуміла, що ви намагалися зв’язатися зі мною. Гюґо... ну, він гадав, що так буде ліпше.

Робін пригадала той випадок, коли Метью, намагаючись завадити Робін повернутися в агенцію, стер повідомлення, яке Страйк залишив на автовідповідачі. І здивувалася, що Глорія, схоже, зовсім не ображається на втручання чоловіка в її особисте життя. Мабуть, Глорія вміла читати думки, бо мовила:

– Гюґо вирішив, що я не схочу розмовляти з незнайомцями про те, що трапилося. Він не усвідомлював, що, як по правді, ви – єдині люди, з якими я погодилася б говорити, бо ви справді намагаєтеся докопатися до правди, і якщо вам це вдасться, то... ну, з мене спаде важкий тягар.

– Ви не проти, якщо я занотовуватиму? – запитав у неї Страйк.

– Ні, зовсім ні,– чемно відповіла Глорія.

Страйк клацнув ручкою, а Глорія потягнулася за межі кадру по великий келих червоного вина, зробила ковток і, взявши себе в руки, швидко промовила:

– Будь ласка... якщо ви не проти... я б хотіла спершу пояснити кілька речей. Відучора я все міркувала про це, прокручувала в голові й подумала: якщо розповім вам свою історію, зекономлю вам багато часу. Це ключ до розуміння моїх стосунків з Марго і чому я повелася... так, як повелася.

– Ви нам дуже допоможете,– сказав Страйк, наготувавшись писати.– Прошу, продовжуйте.

Глорія зробила ще ковток вина, відставила келих за межі кадру, глибоко зітхнула і промовила:

– Коли мені було п’ять, мої батьки загинули в пожежі.

– Який жах,– здригнулася Робін. У записах за 1961 рік значилася родина з чотирьох осіб.– Співчуваю вам.

Страйк крекнув з натяком на жалість у голосі.

– Дякую,– озвалася Глорія.– Я розповідаю це, просто щоб пояснити... розумієте, я вижила тільки тому, що батько викинув мене з вікна на покривало, яке внизу тримали сусіди. Мати й батько не стрибнули, бо намагалися дістатися до мого старшого брата, який опинився в пастці. Вони всі троє загинули, а мене виростили мамині батьки. Вони були чудові. За мене б душу продали, і від цього те, що я збираюся розповісти, видається ще гіршим... Змалечку я була сором’язлива. Заздрила дітям у школі, які мали батьків, що були... ну знаєте – в тренді. Моя сердешна бабуся зовсім не розуміла шістдесятих і сімдесятих,– мовила Глорія з сумною усмішкою.– Одяг у мене завжди був трохи старомодний. Ніяких мініспідниць і макіяжу, розумієте... У відповідь я поринула у вигадане життя. Знаю, більшість підлітків – фантазери, але я була... ну аж занадто. Коли мені стукнуло шістнадцять і я пішла в кіно на «Хрещеного батька», мене просто прорвало...

– Це смішно,– розсудливо промовила Глорія,– але це правда. Я... просто закохалася в той фільм. Була ним одержима. Навіть не знаю, скільки разів його дивилася – мабуть, щонайменше двадцять. Я була англійською дівчинкою з Ізлінгтону сімдесятих, але в душі хотіла стати Аполлонією з Сицилїї сорокових, і зустріти вродливого американського мафіозі, і не підірватися в машині, а жити з Майклом Корлеоне в Нью-Йорку й бути гламурною красунею, поки мій чоловік займається гламурним жорстоким криміналом, але в рамках, знаєте, суворого морального кодексу.

Страйк і Робін одностайно розсміялися, але Глорія не всміхнулася. Навпаки, вираз у неї був сумний і присоромлений.

– Я чомусь думала, що це можливо,– провадила вона,– адже в мене було італійське прізвище. Раніше, до «Хрещеного батька», мені це було байдуже. А тут я ні сіло ні впало попросила дідуся й бабусю повести мене на службу Божу не в їхню звичайну церкву, а в італійську церкву на Клеркенвелл-роуд – і вони, світла їм пам’ять, повели. Краще б не водили. Краще б насварили мене, що я егоїстка, бо їхня церква дуже їх підтримувала й була центром їхнього соціального життя.

Я завжди почувалася англійкою, якою і була по мамі, але тепер намагалася довідатися якнайбільше про батькову родину. Я сподівалася дізнатися, що я – з мафіозного клану. Тоді я б умовила дідуся й бабусю, щоб дали грошей на поїздку на Сицилію, де я, можливо, побралася б з якимсь далеким родичем. Але дізналася я тільки те, що мій італійський дідусь іммігрував у Лондон, щоб працювати у кав’ярні. Я вже знала, що тато мій працював на «Лондонський транспорт». І хай як далеко в минуле я намагалася копати, всі родичі були шановні й законослухняні. Справжнє розчарування...

Глорія зітхнула.

– А тоді в неділю, в італійській церкві Святого Петра, хтось указав на чоловіка на ім’я Нікколо Риччі, який сидів на задній лавці. Казали, це був останній гангстер Маленької Італії.

Глорія зробила паузу, щоб випити ще ковток вина, знову відставила келих за межі кадру й мовила:

– Словом... у Риччі були сини.

Страйк уперше торкнувся ручкою паперу.

– Як по правді, небагато схожості мали Лука Риччі й Аль Пачино,– сухо сказала Глорія,– але я примудрилася її знайти. Він був на чотири роки старший за мене, і всі, кого я про нього розпитувала, казали, що від нього буде тільки лихо, а саме це я і хотіла почути. Почалося все з усмішок під час мимолітних зустрічей...

На перше побачення ми пішли за кілька місяців до того, як я мала складати іспити. Я сказала бабусі й дідусеві, що йду до подруги. Я завжди була слухняною дівчинкою, вони і припустити не могли, що я їх дурю.

Мені страшенно хотілося закохатися в Луку, бо так я могла потрапити у власну фантазію. У нього була машина, а ще він на сто відсотків був злочинцем. Проте він нічого не розповідав про сходини голів кримінальних кланів... переважно він теревенив про свій «фіат», наркотики і про те, як когось черговий раз віддухопелив...

За кілька побачень стало ясно, що Лука мною захопився... тобто ні,– додала Глорія без усмішки,– не захопився, бо це передбачає справжні почуття. Він просто хотів накласти на мене лапу, зробити своєю. А я була дурна й поринула у власну фантазію, і мене це збуджувало, бо здавалося... ну знаєте... що це справжній мафіозний підхід. Проте найбільше Лука подобався мені, коли я була не з ним, коли поночі, в ліжку, його образ у моїй голові змішувався з образом Майкла Корлеоне... Я закинула навчання. Вигадане життя цілком захопило мене. Коханці гангстера не потрібні відмінні оцінки. І Луці теж було байдуже до моїх відмінних оцінок. Отож я провалила іспити.

Дідусь і бабуся були страшенно розчаровані, хоч і не сварили мене,– сказала Глорія. Уперше її голос легенько затремтів.– А тоді... здається, наступного тижня... вони довідалися, що я зустрічаюся з Лукою. Вони страшенно розхвилювалися й засмутилися, але на той час мені це було вже байдуже. Я сказала їм, що не збираюся вступати в коледж. Що хочу влаштуватися на роботу.

Я надіслала резюме в клініку Святого Івана лише тому, що вона містилася в серці Маленької Італії, хоча Маленької Італії вже більше й не існувало, як по правді. Батько Луки лишився останнім з динозаврів. Але ж я жила у власній фантазії: я – Конті, я маю замешкати там, де були мої пращури. Також це дозволяло частіше бачитися з Лукою, бо він також там мешкав.

Не слід було брати мене на роботу в реєстратуру. Я була зовсім юна й не мала досвіду. Це Марго схотіла, щоб мене взяли...

Глорія зробила паузу, і Робін була впевнена: це тому, що їй уперше довелося назвати ім’я Марго. Ще раз глибоко зітхнувши, вона повела далі:

– І ось я сиджу цілий день з Айрін у реєстратурі. Мої дідусь і бабуся не були записані у Святого Івана, бо жили в Ізлінгтоні, отож я безкарно плела Айрін різні побрехеньки про своє минуле. На той час я вже створила цілу вигадану особистість. Я розповідала Айрін, що Конті – давня сицилійська родина, що і дідусь, і батько в мене були зі злочинного клану,– плела бозна-що. Іноді вставляла шматочки з історій, які Лука розповідав мені про родину Риччі. А іноді – просто з «Хрещеного батька». Яка іронія,– злегка закотила очі Глорія,– єдиною справді кримінальною подробицею свого життя я з нею не поділилася. Про свого хлопця я мовчала. Лука наказав ніколи не розповідати про нього і його родину, і я не розповідала. Його накази я сприймала серйозно.

Пригадую, за кілька місяців по тому, як я отримала роботу, в районі поповзли чутки, що на одному з будівельних майданчиків знайшли в бетоні тіло. Я вдала, наче все знаю про це через своїх кримінальних знайомих. Я сказала Айрін, що маю достовірну інформацію: це тіло члена банди Сабіні. Я була справжньою дурепою,– тихо промовила Глорія.– Маленькою ідіоткою...

Але я завжди мала відчуття, що Марго бачить мене наскрізь. Невдовзі по тому, як я почала там працювати, вона сказала, що на співбесіді побачила в мені «щось». Мені не сподобалося, я почувалася такою собі протеже. Вона ніколи не ставилася до мене так, як мені хотілося: як до пронози з мафіозного клану, яка має темні секрети,– а натомість бачила в мені милу дівчинку. Айрін також не любила Марго, і ми в реєстратурі постійно скаржилися одна одній на неї. Марго високо ставила освіту й кар’єру, а ми казали, що вона лицемірка, бо ж вийшла заміж за гроші. Коли живеш у брехні, ніщо так не лякає, як правдиві люди...

– Вибачте,– нетерпляче махнула головою Глорія,– все це здається несуттєвим, але це важливо, просто потерпіть ще трохи...

– Не кваптеся,– сказав Страйк.

– Ну... на другий день після мого вісімнадцятиріччя ми з Лукою посварилися. Не пригадую через що, але він здушив мені рукою горло і притиснув мене до стіни, аж я почала задихатися. Я була нажахана.

Він зрештою відпустив мене, але в його очах був моторошний вираз. Він сказав: «Ти сама винна». І ще сказав: «Ти почала занадто нагадувати лікарку».

Розумієте, я багато розповідала йому про Марго. Казала, що вона зануда, що вона страшенно владна й самовпевнена. Я переказувала її вислови зневажливо, переконуючи сама себе, що вони нічого не варті.

Одного разу під час наради вона процитувала Симону де Бовуар. Вона впустила ручку й вилаялася, а доктор Бреннер сказав: «Люди завжди питають мене: як воно – працювати з жінкою-лікаркою, і тепер я зможу їм сказати». Дороті розсміялася... а вона рідко коли сміялася... а Марго різко відповіла Бреннерові... я тепер цю цитату знаю напам’ять, і французькою також: «Чоловік означений як людина, а жінка – як особа жіночої статі; коли ж вона поводиться як людина, кажуть, що вона імітує чоловіка».

Згодом ми з Айрін про це говорили. Називали Марго задавакою, бо цитує француженку, але такі речі западали мені в голову, і я не могла їх звідти викинути. Я гадала, що хочу бути домогосподинею п’ятдесятих, тільки в мафіозній родині, але іноді Марго бувала страшенно кумедна, і я бачила, як вона ніколи не відступає перед Бреннером, і просто неможливо було не захоплюватися нею за це...