Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 26 (всего у книги 56 страниц)

– Саме так,– сказав Рой, глянувши на неї так, як, мабуть, колись дивився на своїх студенток, коли ті ставили правильний діагноз.– Власне, у 1978 році я зустрічався з братом Кари й батьком Луїзи.

– Я про це не знала! – шоковано вимовила Анна.

– Звідки тобі було знати. Тобі було п’ять років,– різко відповів Рой. Він знову заговорив до Страйка й Робін: – Луїзин батько провів власне дослідження біографії Кріда. Він побував у всіх місцях, де Крід колись мешкав чи працював, і поговорив з багатьма людьми, які його знали. Він писав петиції Мерлінові-Різу, який тоді був міністром внутрішніх справ, надати дозвіл копати в тих місцях.

Чоловік був не при здоровому глузді. Я побачив, до чого можна дійти, якщо жити з цим. Ця одержимість заволоділа цілим його життям. Він хотів зносити будинки, ламати стіни, розбирати фундаменти. Розкопати поля, на які ступала нога Кріда. Прочесати струмки, де Крід, за словами шкільних друзів, колись рибалив. Такер аж трусився, коли просив мене й Вулфсона, тоді водія-дальнобійника, приєднатися до його кампанії на телебаченні. Ми мали прикувати себе до ґрат на Даунінг-стріт і таким чином потрапити в новини... Шлюб Та-кера розвалився. Як я зрозумів, з живими дітьми він не ладнав. Крід став цілим його життям.

– І ти не захотів допомогти? – спитала Анна.

– Якби,– тихо озвався Рой,– він мав докази... будь-які докази, що пов’язали б Марго та Кріда...

– Я читала, що ти думав, ніби один з медальйонів з підвалу Кріда міг...

– Анно, якщо ти братимеш інформацію зі скандальних книжок...

– А ти ж зі мною завжди так охоче говорив про маму,– відповіла Анна.– Правда ж?

– Анно,– знову прошепотіла Синтія.

– Медальйон, який знайшли в підвалі Кріда, не належав Марго, і я це точно знаю, бо я сам його їй подарував,– сказав Рой. У нього тремтіли губи, і він міцно їх стиснув.

– Ще кілька питань, якщо ви не проти,– промовив Страйк, не даючи Анні й слова промовити. Він збирався відтягувати конфлікт, поки зможе.– Ми можемо поговорити про Вілму, прибиральницю, яка працювала в клініці, а також у цьому будинку?

– То Марго придумала взяти її на роботу, і користі від неї було небагато,– відповів Рой.– У жінки були якісь особисті проблема, і Марго вирішила, що гроші допоможуть їх вирішити. Коли Марго зникла, ця Вілма пішла й більше не поверталася. Невелика втрата. Я чув, що потім її з клініки теж звільнили. Казали, вона крала на роботі.

– Вілма заявила поліції...

– ...що бачила кров на підлозі нагорі в день, коли зникла Марго,– перебив Рой. Стривожені обличчя Анни й Кім дозволили Робін виснувати, що для них це абсолютна новина.

– Так,– відповів Страйк.

– Це менструальна кров,– холодно відповів Рой.– У Марго вночі почалися місячні. У ванній були прокладки, мені мама казала.

Вілма прибрала криваві плями. Це сталося в гостьовій кімнаті, на тому кінці будинку від подружньої спальні. Ми з Марго спали тоді в різних кімнатах через...– коротке вагання,– мою травму.

– Також Вілма казала, що бачила...

– ...як я ходив у саду,– закінчив Рой.– То брехня. Якщо вона когось і бачила, то каменяра. Ми тоді саме добудовували альтанку,– додав він, показуючи на павільйон на тому боці ставка.

Страйк занотував це й перегорнув сторінку записника.

– Ви не пригадуєте, щоб Марго говорила про чоловіка на ім’я Нікколо Риччі? Пацієнта з клініки Святого Івана?

Рой і Синтія похитали головами.

– А пацієнта на ім’я Стівен Датвейт?

– Ні,– відповів Рой.– Але про нього ми чули потім – завдяки пресі.

– На барбекю хтось казав, що пацієнт надіслав Марго цукерки,– мовила Синтія.– Може, то він?

– Ми думаємо, що він. Отже, вона ніколи не згадувала Датвейта? Не казала про неприйнятну увагу з його боку... чи про те, що він Гей?

– Ні,– знову відповів Рой.– Існує, знаєте, поняття конфіденційності й лікарської таємниці.

– Це питання може прозвучати дивно,– провадив Страйк,– але чи Марго мала якісь шрами? А саме на ребрах?

– Ні,– стривожився Рой.– А чому ви питаєте?

– Хочу виключити один варіант,– відповів Страйк і, попереджаючи подальші розпитування, поцікавився: – Марго не казала вам, що отримувала листи з погрозами?

– Казала,– кивнув Рой.– Власне, не аж листи. Вона мені казала про один такий лист.

– Казала? – звів очі Страйк.

– Так. Її звинувачували в наверненні молодих жінок до розпусти та гріха.

– І там були погрози?

– Не знаю,– відповів Рой.– Я того листа не бачив.

– Вона не приносила його додому?

– Ні,– коротко відповів Рой. Тоді, повагавшись, додав: – Ми мали через нього сварку.

– Сварку?

– Так. Є серйозні наслідки,– пояснив Рой, червоніючи,– соціальні наслідки, коли дозволяєш речі, яких немає в природі...

– Боїшся, що вона якійсь дівчині сказала, що бути лесбійкою – нормально? – спитала Анна, а Синтія знову прошепотіла:

– Анно!

– Я говорю,– відповів Рой, і його обличчя перекривила гримаса,– про необачні поради, через які може розпастися шлюб. Я кажу про пропаганду розпусти за спиною батьків. Того листа їй відіслав якийсь дуже сердитий чоловік, а їй навіть на думку не спало... не...

Обличчя Роя мінилося. На якусь мить здалося, що зараз він почне горлати, але натомість він абсолютно зненацька вголос розридався.

Його дружина, донька й невістка приголомшено завмерли рядком на дивані; жодна, навіть Синтія, не кинулася до нього. Рой хапав ротом повітря і гучно ридав, запалими щоками збігали сльози; не з першого разу опанувавши себе, він заговорив між схлипами:

– Вона... ніби.. не пам’ятала... що я не міг... її захистити... нічого... не міг... якби хтось її скривдив... бо я хворий... просто... чортів... безпорадний... хворий...

– Татку,– нажахано прошепотіла Анна, зіслизнула з дивана й навколішках підповзла до батька. Спробувала погладити його коліно, але Рой відштовхнув її руки, хитаючи головою, плачучи.

– Ні... ні... я не заслужив... ти не знаєш... ти всього не знаєш...

– Чого я не знаю? – перелякано спитала Анна.– Тату, я знаю більше, ніж ти думаєш. Я знаю про аборт...

– Ніколи... ніколи! Не було аборту,– відповів Рой, схлипуючи й ковтаючи сльози.– То було... єдине, єдине, що ми з Уною Кеннеді точно знали... вона б ніколи... ніколи... в неї була ти! Вона мені казала... Марго мені казала... що коли ти народилася – її погляди змінилися повністю. Повністю!

– Тоді чого я не знаю? – прошепотіла Анна.

– Я повівся... п-повівся з нею жорстоко! – плакав Рой.– Так! Усе ускладнював. Не цікавився її роботою. Відштовхнув її! Вона збиралася п-піти... я знаю, що сталося. Завжди знав. Напередодні... перед тим, як піти... вона лишила записку в годиннику... така дурниця, наша звичка... і написала там: «Прошу, п-поговори зі мною»...

Ридання поглинули Роя. Синтія підвелася, підійшла й опустилася навколішки з того боку від нього, а Анна взяла батька за руку, і цього разу він її не відштовхнув. Обійнявши доньку, він промовив:

– Я чекав на... вибачення. За те, що вона ходила... з Сатчвеллом. Але вона не вибачилася, і т-тому... я з нею не розмовляв. А наступного дня... Я знаю, що сталося! Вона любила ходити. Багато, далеко ходила... коли була засмучена. Вона забула про Уну... пішла ходити... міркувала, що робити, як мене покинути, бо я її так... так засмучував. Вона була... неуважна... і Крід – Крід! – мабуть...

Не відпускаючи батькову руку, Анна обійняла його за плечі, які сильно тремтіли, і притягнула до себе. Рой невтішно ридав, притискаючись до неї. Страйк і Робін удавано зацікавилися килимом з квітковим візерунком.

– Рой,– нарешті м’яко промовила Кім.– Усі, присутні в цій кімнаті, робили чи казали речі, про які потім гірко жалкували. Усі.

Страйк, який дізнався від Роя Фіппса значно більше, ніж розраховував, вирішив, що час закінчувати допит. Фіппс перебував у такому розпачі, що просто негуманно було вимагати від нього ще щось. Коли його ридання стали трохи стихати, Страйк промовив офіційним тоном:

– Дуже дякую, що ви погодилися поговорити з нами, а також за чай. Ми вас більше не обтяжуватимемо.

Вони з Робін підвелися. Рой так і притискав до себе доньку та дружину. Кім підвелася, щоб провести гостей.

– Що ж,– тихо зронила вона, коли підійшли до вхідних дверей.– Маю вам сказати, що це було... мабуть, майже диво. Він ніколи не говорив так про Марго, ніколи. Навіть якщо ви більше нічого не зможете зробити... дякую. Це було... зцілення.

Дощ ущух, випірнуло сонце. Над лісом через дорогу простягнулася подвійна веселка. Страйк і Робін вийшли надвір, де повітря було чистим і свіжим.

– Можна поставити вам останнє питання? – попросив Страйк, розвернувшись до Кім, яка стояла в дверях.

– Так, питайте.

– Про оту альтанку в саду, біля водойми з коропами. Мені цікаво, чому там на підлозі мальтійський хрест,– сказав Страйк.

– О,– відповіла Кім.– Його обрала Марго. Так, Синтія мені колись давно розповідала. Марго щойно отримала роботу в клініці Святого Івана... а ці місця пов’язані з госпітальєрами, лицарями ордену Святого Івана, тож...

– Так,– кивнула Робін.– Я про це читала в Гемптон-Корті.

– Вона вирішила, що це буде цікава алюзія і на те, і на те... Знаєте, от ви спитали, і мені стало дивно, що хрест не прибрали. Всі інші сліди Марго з цього будинку прибрано.

– Мабуть, дорого,– мовив Страйк,– викорчовувати гранітні плити.

– Так,– відповіла Кім, і її усмішка трохи зблякла,– мабуть.

37

І гідри, і кити в морській борні

Із виром, що лякає менших риб,

І сколопендри в осяйній броні,

Хвостаті однороги в глибині...

Страхітні риби, названі усі

Іменням Смерті...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

На початку лютого дощило без упину. П’ятого числа на південні береги налетів ще шаленіший шторм. Тисячі будинків лишилися без електрики, обвалилася частина дамби, що тримала залізничне сполучення між Лондоном і південним заходом країни, фермерські угіддя накрила повінь, дороги перетворилися на річки, і ранкові новини повідомили про поля, залиті морем сірої води, і будинки, обліплені болотом на половину людського зросту. Прем’єр-міністр обіцяв грошову допомогу, рятувальні служби ледве встигали рятувати, а на високій кручі над затопленим Сент-Мосом Джоан не дочекалася обіцяного приїзду Страйка й Люсі, бо ні трасою, ні залізницею туди було не дістатися.

Страйк спокутував провину за те, що не поїхав до Корнволлу раніше, ніж негода зробила подорож неможливою, тим, що багато працював і не спав. У мазохістському пориванні він узяв на себе подвійні зміни, щоб Барклей і Гатчинс отримали вихідні, яких не відбули, поки він їздив до Джоан минулого разу. Тож увечері наступної середи не Гатчинс, а Страйк сидів у «БМВ» під нескінченним дощем біля будинку Елінор Дін у Сток-Ньюїнгтоні, і саме Страйк побачив, як у її двері постукав чоловік у спортивному костюмі і як його впустили.

Цілу ніч Страйк чекав, поки чоловік вийде. Нарешті о шостій ранку він з’явився, притискаючи руку до нижньої половини обличчя. Страйк, який спостерігав за ним у прилад нічого бачення, помітив також Елінор Дін у зручному стьобаному халаті, яка махала гостеві рукою. Чоловік у спортивному костюмі сів у свій «сітроєн», так само ховаючи обличчя за долонею, і виїхав на південь.

Страйк їхав за «сітроєном» аж до Райзингілл-стріт у Пентонвіллі, і тут Страйкова здобич припаркувалася й увійшла до сучасного багатоквартирного будинку з червоної цегли. Чоловік тримав руки в кишенях, і наскільки детектив бачив, з його обличчям і губами все було гаразд. Страйк дочекався, коли чоловік зайде, записав, котре вікно засвітилося за п’ять хвилин по тому, і від’їхав, а незабаром став на Вайт-Лайон-стріт.

Попри ранню годину, люди вже поспішали на роботу, затуляючись парасолями від нескінченної зливи. Страйк опустив вікно, бо навіть йому, затятому курцеві, було неприємно вдихати повітря в машині після нічної вахти. А тоді, хоч язик уже болів від цигарок, він підкурив ще одну й набрав Сола Морриса.

– Слухаю, шефе?

Страйкові не дуже подобалося, що Моррис називає його шефом, але він не знав, як попросити цього не робити, не виставивши себе кінченим причепою. Він озвався:

– Хочу поміняти тобі об’єкт. Забудь сьогодні про Мутного; я щойно вистежив нового персонажа, який ночував у Елінор Дін...– Страйк назвав Моррисові адресу.– Проживає на другому поверсі, остання квартира ліворуч, якщо стояти обличчям до будинку. Років за сорок, уже сивіє, має черевце. Спробуй щось про нього дізнатися – побалакай із сусідами, довідайся, де він працює, пошукай в інтернеті, спробуй рознюхати його зацікавлення. Маю відчуття, що він і ШМ їздять до тієї жінки з однією метою.

– От саме тому ти й головний. Ніч постежив – розкрив справу.

Страйкові також не подобалося, що Моррис до нього підлещується. Поклавши слухавку, він трохи покурив. Вітер обдував обличчя холодом, дощ жбурляв у нього крижані голки. Тоді Страйк глянув на годинник – дядько встає рано, мабуть, уже не спить – і подзвонив Тедові.

– Як ти, синку? – спитав дядько. На лінії тріскотіло.

– В нормі. А ти як?

– А, та я теж,– відповів Тед.– Оце снідаю тут. Джоані досі спить.

– Як вона?

– Так само. Тримається.

– Ви там маєте що їсти?

– Та їжі повно, про це не хвилюйся,– запевнив Тед.– Учора малий Дейв Полворт приніс харчів на тиждень.

– Як він узагалі до вас дістався? – здивувався Страйк, який знав, що чималий шматок суходолу між будинком дядька і тітки й оселею Полворта залило водою.

– Частину шляху веслував,– весело відповів Тед.– Його послухати, так воно було ніби ті його змагання «Залізна людина». Прийшов у брезенті з ніг до голови та з величезним рюкзаком провізії. Хороший він хлоп, той Полворт.

– Так, хороший,– погодився Страйк, на мить заплющивши очі. Не Полворт має доглядати за його тіткою і дядьком, а він сам. Треба було виїхати раніше, бо видно було, що йде негода, але він стільки місяців розривався між почуттям провини перед рідними й докорами сумління щодо підрядників, особливо Робін, яким доводилося працювати замість нього.– Теде, я приїду, щойно поїдуть потяги.

– Так, синку, я знаю,– відповів Тед.– За нас не турбуйся. Я їй слухавки не дам, хай спить, але скажу, що ти дзвонив. Зрадіє.

Утомлений, голодний і з думками про пошук сніданку, Страйк написав повідомлення Дейвові Полворту, тримаючи цигарку в зубах. Полворта він назвав прізвиськом, яке той заробив собі у вісімнадцять років, як його вкусила акула.

Тед мені розповів, що ти вчора зробив. Я тобі ніколи не зможу за все віддячити, Живчику. Дякую.

Він викинув недопалок з машини, підняв вікно й тільки запустив двигун, як мобільний знову задзижчав. Думаючи, що то Полворт пише спитати, коли це Страйк перетворився на плаксиву бабу (Полворт завжди висловлювався максимально неполіткоректно), Страйк глянув на екран з усмішкою приємного передчуття і прочитав таке:

Тато хоче тобі подзвонити. Коли буде зручно?

Страйк двічі перечитав повідомлення і тільки тоді зрозумів, що воно від Ала. Спершу відчув лише тупий подив. Тоді, ніби блювота під горло, піднялися гнів і глибоке обурення.

– На хрін іди,– вголос сказав він телефонові.

Страйк виїхав у провулок і поїхав геть, стиснувши зуби. Чого це Рокбі причепився до нього саме зараз, коли Страйк так хвилюється за родичів, які про нього дбали ще тоді, коли з цього нічого не можна було отримати? Пізно вже просити вибачення; цієї шкоди не відшкодувати; кров, чорт забирай,– водиця. Страйка обсіли думки про хвору Джоан, з якою він навіть не мав спільних генів, про Джоан, ув’язнену в будинку на кручі серед повені. Всередині борсалися гнів і провина.

За кілька хвилин Страйк раптом виявив, що їде через Клеркенвелл. Помітивши на Сент-Джон-стріт кав’ярню, він зупинив машину, а тоді крізь дощ рушив до світла й тепла, де замовив собі сандвіч з яйцем і помідором. Сівши під вікном обличчям до вулиці, Страйк опинився лицем до лиця з власним похмурим неголеним віддзеркаленням у залитій дощем шибці.

Голова в Страйка боліла хіба що від похмілля, але зараз у ліву скроню почала стукати мігрень. Він їв свій сандвіч, запевняючи себе, що від їжі йому кращає. Тоді замовив ще чашку чаю, витягнув мобільний і наклацав відповідь Алові, маючи подвійну мету: раз і назавжди відбитися від Рокбі та приховати від батька і зведенюка те, що їхня наполегливість аж так сильно руйнує його спокій.

Мені не цікаво. Я не хочу сваритися з тобою, але зрозумій, що це остаточне «ні».

Страйк відіслав повідомлення і поглядом пошукав, на чому спинити утомлений розум. Вітрини через вулицю миготіли червоним і рожевим: скоро чотирнадцяте лютого. Йому спало на думку, що Шарлотта не писала, відколи він проігнорував її повідомлення на Різдво. Чи чекати чогось на Валентинів день? Бажання вийти на контакт прокидалося в ній в особливі дати й річниці.

Автоматично, без жодної думки,– але з тим самим бажанням комфорту, яке погнало його до цього кафе,– Страйк знову дістав з кишені телефон і набрав Робін, проте номер був зайнятий. Страйк сховав телефон. Від стресу та хвилювань хотілося діяти, і він сказав собі, що слід попрацювати в Клеркенвеллі, коли вже він тут.

Від кав’ярні було зовсім близько до колишньої клініки Святого Івана. Хто з перехожих проживав у цьому районі ще тоді? Зігнута старенька в дощовику та з картатим ручним візком? Пан із сивими бакенбардами, який намагається спіймати таксі? Може, літній сикх у тюрбані, який на ходу пише есемеску? Чи хтось із них був пацієнтом Марго Бамборо? Чи пригадає хтось брудного бороданя Аплторпа чи як там його, який блукав цими вулицями й переконував людей, що то він убив лікарку?

Неуважний погляд Страйка упав на чоловіка, який ішов протилежним боком вулиці дивною нерівною ходою. Тонке мишасте волосся промокло під дощем і липнуло до голови. Ні куртки, ні парасолі – зате кофтина з дикобразом Соніком на грудях. Надто легкий одяг, непевна хода, широко розплющені дитинні очі й розтулений рот, стоїчне прийняття того факту, що він промокне до нитки,– все вказувало на якийсь когнітивний розлад. Чоловік вийшов з поля зору Страйка, аж тут задзвонив мобільний.

– Привіт, ти дзвонив? – спитала Робін. У Страйка трохи відпустило голову. Мабуть, чай допоміг.

– Ага, дзвонив. Так, трохи новин.

Він розповів їй про чоловіка в спортивному костюмі, який ночував у Елінор Дін.

– І він виходив, затуляючи рота рукою? Дуже дивно.

– Сам знаю. У тому будинку явно щось відбувається. Я послав Морриса постежити за новим персонажем.

– Пентонвілль дуже близько до Клеркенвеллу,– сказала Робін.

– І тому я зараз тут. У кав’ярні на Сент-Джон-стріт. Я д... я думаю,– нестримно позіхнув Страйк,– вибач... думаю, оскільки я вже тут, треба пошукати щось про покійного Аплторпа. Може, хтось пам’ятає ту родину чи знає, що з ними сталося.

– І як ти плануєш це щось шукати?

– Погуляю тут,– відповів Страйк, і на цих словах гостро відчув, як болить коліно,– порозпитую в закладах, які на вигляд тут давно.

Розу... розумію,– знову позіхнув він,– що надії мало, але ніхто більше не зізнавався в убивстві Марго.

– Ти ж не спав?

– Бувало й гірше. А ти зараз де?

– В офісі,– відповіла Робін,– і теж маю новини по Бамборо, якщо в тебе є час.

– Кажи,– мовив Страйк, радіючи приводу відкласти вихід під дощ.

– По-перше, я отримала листа від чоловіка Глорії Конті. Пам’ятаєш, друга дівчина з реєстратури – вона остання бачила Марго живою? Він короткий. «Шановний містере Еллакотт...»

– Містере?..

– Мене звати Робін, люди часто плутаються. «Я пишу від імені моєї дружини, яку тяжко вразила комунікація з вами. Вона не має доказів чи інформації стосовно Марго Бамборо і їй не буде зручно зв’язатися з вами через мій офіс. Наша родина живе приватно й бажає, щоб і далі так лишалося. Я хотів би від вас запевнень у тому, що ви не писатимете моїй дружині ще раз. Щиро ваш, Гюґо Жубер».

– Цікаво,– погодився Страйк, потираючи неголене підборіддя.– Чому Глорія сама не написала? Надто тяжко вразилася?

– Я навіть не розумію, що її так тяжко вра... так засмутило. Можливо,– мовила Робін, відповідаючи на власне питання,– те, що я написала їй через роботу чоловіка? Але я писала на «Фейсбук», а вона не відповіла.

– Знаєш, я думаю, слід попросити Анну написати Глорії. Донька Марго може зворушити її, не те що ми.

– Гарна ідея,– погодилася Робін, і Страйк почув, що вона записує.– Добре, є і кращі новини. Коли ти мені дзвонив, я саме розмовляла з другою донькою Вілми Бейліс, Маєю. Вона – заступниця директора в школі. Думаю, я майже переконала її поговорити з нами. Вона боїться реакції старшої сестри, але я сподіваюся на краще.

– Чудово,– сказав Страйк.– Я б хотів дізнатися про Вілму більше.

– І є ще дещо,– провадила Робін.– Але ти, мабуть, скажеш, що шанс примарний.

– Я допіру зізнався, що планую піти по людях питати про покійного психа, якого майже напевно звали не Аплторп,– відповів Страйк, і Робін засміялася.

– Гаразд, власне, я вчора знову шукала Стіва Датвейта в інтернеті, і знайшла сайт «Мемуари про табір Батліна», де колишні працівники спілкуються, діляться спогадами й домовляються про зустрічі – ну, ти зрозумів. Я не знайшла нічого про Датвейта – чи Джекса, як він себе називав у Клактоні-на-морі,– але знайшла... мабуть, воно зовсім не до чого,– додала Робін,– і не впевнена, чи ти пам’ятаєш, але у «Що ж сталося з Марго Бамборо?» Оукден цитує дівчину на ім’я Джуді Вілкс. Вона ще приголомшена тим, що Стіві Джекс нічого не сказав про свою дотичність до справи про зниклу жінку.

– Я це пам’ятаю,– сказав Страйк.

– Власне... та дівчина потонула,– сказала Робін.– На курорті, наприкінці літнього сезону в 1985 році. Тіло знайшли в басейні вранці. На форумі при сайті колишні працівники обговорювали цю смерть. Думають, що вона була п’яна, послизнулася, вдарилася головою і звалилася в басейн... Може, йому так жахливо не щастить,– провадила Робін,– але жінки біля Датвейта якось надто часто вмирають, правда? Заміжня подружка наклала на себе руки, лікарка зникла, а тут ще й колега потонула... За ним усюди йде неприродна смерть... дуже дивно.

– Так, дивно,– погодився Страйк, суплячись на дощ. Він саме хотів уголос поцікавитися, де ж міг сховатися сам Датвейт, але тут Робін трохи схвильовано почала:

– Слухай, я в тебе ще дещо хотіла попросити, але якщо не погодишся, то нічого страшного. Мій сусіда Макс – він актор, ти ж у курсі? Його взяли в серіал на роль відставного вояка, і він не знає, до кого ще звернутися. Він питає, чи ти не можеш прийти на вечерю, щоб він тебе розпитав.

– О,– зронив Страйк, якого прохання здивувало, але потішило,– так, добре. Коли?

– Знаю, що це зненацька, але як тобі завтра? Йому треба терміново.

– Так, завтра буде нормально,– відповів Страйк. Він готувався виїхати до Сент-Моса, щойно це стане можливо, але навряд чи море заспокоїться до завтра.

Коли Робін поклала слухавку, Страйк замовив третє горня чаю. Він умисне тягнув час – і знав причину. Якщо він збирається іти розпитувати клеркенвелльців, чи не пам’ятають вони вже померлого чоловіка, який називав себе вбивцею Марго Бамборо, було б непогано знати його ім’я,– але Дженіс Бітті досі перебувала в Дубаї, тож лишалося єдине джерело інформації – Айрін Гіксон.

Дощ періщив без упину. Хвилина по хвилині Страйк відкладав дзвінок до Айрін, дивлячись, як протинають пелену дощу машини, а пішоходи оминають калюжі на тротуарі, і думаючи про давню смерть молодої працівниці курорту, яка послизнулася, вдарилася головою і захлинулася в басейні.

«Всюди вода»,– написав у своєму астрологічному нотатнику Білл Талбот. Страйк не одразу розшифрував конкретно той пасаж. Він був дійшов висновку, що Талбот має на увазі скупчення водних знаків, об’єднаних смертю невідомого Скорпіона. Однак тепер, сьорбаючи чай, Страйк питав себе: а чому, власне, Скорпіон є водним знаком? Скорпіони живуть на суходолі, у спекотних землях; чи вони взагалі уміють плавати? Він згадав знак великої риби, яким Талбот позначив у нотатнику Айрін; в одному місці він називав цей знак «Цетус». Узявши мобільний, Страйк погуглив це слово.

Виявилося, що це латинська назва сузір’я Кита: Цетус, або Кетус,– морське чудовисько, яке вбив Персей, рятуючи Андромеду від бога морів Посейдона. Саме сузір’я перебуває у «водному» регіоні неба, разом з іншими пов’язаними з водою сузір’ями,– а це, зокрема, Риби, Водолій і Козеріг, козел з риб’ячим хвостом.

«Всюди вода».

Логіка Страйка заплуталася в астрологічних фантазіях, ніби лопаті пропелера в старій сітці. Ця злоякісна суміш здорового глузду з безглуздям, на думку Страйка, ніби в дзеркалі відбивала принадність астрології взагалі, її улесливо-утішних запевнень, що твої дрібні негаразди цікавлять цілий широкий всесвіт і що зірки чи світ духів прокладуть тобі шлях, коли забракне власної працелюбності й розуму.

«Досить»,– суворо наказав собі Страйк. Натиснувши номер Айрін на мобільному, він чекав, слухаючи, як дзвонить її телефон, і уявляючи його біля чаші з ароматичними сухими квітами в розцяцькованому передпокої з рожево-квітковими шпалерами й пухнастим рожевим ковроліном. І саме тої миті, коли Страйк вирішив, з полегшенням і жалем, що вона не відповість, Айрін взяла слухавку.

– Чотири-чотири-п’ять-дев’ять,– проспівала вона. Джоан, відповідаючи на дзвінки по стаціонарному телефону, теж завжди називала абоненту номер, який він щойно набрав.

– Це місіс Гіксон?

– На лінії.

– Це Корморан Страйк, дет...

– О, доброго ранку! – стрепенулася Айрін.

– Хотів спитати, чи можете ви мені допомогти,– сказав Страйк, дістаючи й розгортаючи записник.– На нашій зустрічі ви згадували про пацієнта клініки Святого Івана, прізвище Аптон чи Аплторп...

– Так-так?

– ...який зізнався...

– ...в убивстві Марго, так,– перебила вона.– Підійшов до Дороті серед білого дня...

– Так...

– ...але вона вирішила, що це вигадки. А я їй така: «Дороті, а раптом він справді...»

– Я не знайшов жодної людини з таким прізвищем, що жила б у Клеркенвеллі в 1974 році,– голосно перебив Страйк,– тож хотів спитати, чи не могли ви неправильно запам’ятати його пріз...

– Так, цілком може бути, могла, могла,– запевнила Айрін.– Це ж скільки років минуло! Ви не пробували шукати в довідниках? Тобто не в довідниках,– виправила вона себе.– В архівах інтернету, чи як їх там.

– Важко шукати, коли не знаєш прізвища,– відповів Страйк, ледь утримуючись від сарказму й роздратування.– Я наразі перебуваю біля Клеркенвелл-роуд. Здається, він тут проживав?

– Ну, він там завжди вештався, тож, мабуть, і жив там само.

– Він був пацієнтом вашої клініки, так? А ви не пам’ятаєте його ім...

– Так, треба подумати... Щось таке... Ґілберт, чи... ні, боюся, що не згадаю. Аплторп? Аплтон? Аптон? Його просто всі знали з вигляду, він був такий дивний – борода, вічно брудний, все таке, ля-ля-ля. І ще з ним іноді був малий,– тон Айрін потеплішав,– ну такий уже дивний, кумедний малий...

– Так, ви казали...

– ...з отакезними вухами! Може, він ще живий, той син, але він, мабуть, самі розумієте...

Страйк чекав, але, вочевидь, Айрін вважала, що він мусить сам зробити висновок з недомовки в кінці її речення.

– Розумію що? – спитав він.

– Ой, та ви знаєте. Що він де треба.

– Де треба?

– Ну, в притулку чи де! – нетерпляче пояснила Айрін, ніби ремствуючи на тупість Страйка.– Де б він виріс нормальним? Батько наркоман, мати розумово відстала, хай що там казала Джен. Джен сама трохи... ну, вона не винна, просто вона з такої родини... з іншими стандартами. І вона хоче... ну, перед іншими, як і ми всі... мати вигляд... але вас, урешті-решт, цікавить правда, так?

Страйк помітив тонке жало злоби в бік подруги, приховане серед незв’язних фраз.

– А ви знайшли Дакворта? – спитала Айрін, міняючи тему.

– Датвейта?

– Ой, ну така вже я є, ха-ха-ха,– Айрін явно не зраділа дзвінку від Страйка, але і з ним можна було потеревенити.– Так би хотілося знати, що з ним сталося, аж страх, бо то був ну такий уже сумнівний персонаж. Джен його трошки обілила, але то вона просто засмутилася, що він ґей. Мала до нього свій сентимент. Ой, вона була така самотня, коли ми познайомилися! Ми так хотіли все для неї влаштувати, я і мій Едді...

– Так, ви казали...

– ...але чоловіки не хотіли виховувати чужу дитину, а Джен була така, ну знаєте, коли жінка давно сама, не те щоб аж липуча, але трохи є... Ларрі був не проти, але Ларрі їй не дуже подобався...

– Я хотів спитати ще дещо...

– ...а той не хотів з нею одружуватися, бо щойно пережив таке тяжке розлучення...

– ...про Лемінгтон-Спа...

– А ви вже були в Боґнор-Ріджисі?

– Прошу? – не зрозумів Страйк.

– Шукали там Датвейта? Бо він же утік до Боґнор-Ріджиса? На курорт?

– У Клактон-на-морі,– виправив Страйк.– Чи він був і в Боґнор-Ріджисі теж?

– Що – теж?

«Господи Боже, бляха-муха».

– Чому ви вважаєте, що Датвейт бував у Боґнор-Ріджисі? – повільно й чітко спитав Страйк, потираючи чоло.

– Ну, я подумала... а що, він там не був?

– Мені про таке не відомо, однак я знаю, що в середині вісімдесятих він працював у Клактоні-на-морі.

– А, то, мабуть, воно і є! Так, хтось мені казав... то все ці старомодні курорти, що один, що другий... самі розумієте.

Страйк наче пригадав, що питав і в Айрін, і в Дженіс, чи знають вони, куди поїхав, покинувши Клеркенвелл, Датвейт,– але обидві тоді сказали, що не знають.

– Звідки ви знаєте, що він знайшов роботу в Клактоні-на-морі? – поцікавився він.

– Мені Джен сказала,– після секундного вагання відповіла Айрін.– Так, точно, Джен. Вона ж була його сусідкою, все про нього знала. Так, вона шукала, куди він виїхав з Персиваль-роуд, бо хвилювалася за нього.

– Але ж це було за одинадцять років по тому,– сказав Страйк.

– Що було?

– Датвейт переїхав до Клактона за одинадцять років по тому, як поїхав з Персиваль-роуд,– пояснив Страйк.– Коли я питав вас і місіс Бітті, чи знаєте ви, куди він...

– А, так ви про тепер? – спитала Айрін.– Де він тепер? Гадки не маю. Ви цікавилися тією історію з Лемінгтон-Спа, га?

Вона засміялася і додала:

– Суцільні морські курорти! Хоча стривайте, Лемінгтон-Спа хіба на морі? Але ви розумієте, про що я! Обожнюю, щоб вода... знаєте, тут у Гринвічі, Едді так і знав, що мені сподобається цей будинок, коли його побачив... то що, було там щось у тому Лемінгтон-Спа, чи Джен усе вигадала?

– Місіс Бітті нічого не вигадала,– відповів Страйк.– Містер Рамедж справді бачив зниклу...

– Ой, та я не мала на увазі, що Джен усе вигадала, ви що,– перебила Айрін, суперечачи сама собі.– Я просто до того, що... ну яке ж дивне місце, щоб там знайшлася Марго, той Лемінгтон-Спа... то ви знайшли якісь зачіпки? – легковажно спитала вона.

– Ще ні,– відповів Страйк.– А ви нічого часом не згадали про Марго й Лемінгтон-Спа?

– Я? Воронь Боже, та де мені знати, що вона там забула!

– Знаєте, просто іноді люди пригадують якісь речі вже після того, як ми...

– А з Джен ви говорили ще?

– Hi,– відповів Страйк,– Не знаєте, коли вона повертається з Дубая?