Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 23 (всего у книги 56 страниц)

34

...ні чари, ні мистецтво лікарів...

Не зцілять мук; вони – пекельний біль.

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Залізничне сполучення між Корнволлом і Лондоном урешті-решт відновили. Страйк спакував речі, але пообіцяв тітці й дядькові, що незабаром повернеться. Коли прощалися, Джоан мовчки обійняла його. Дивовижа, але Страйк подумав, що краще б вона вдалася до звичного емоційного шантажу, який раніше його так дратував.

Вертаючись поїздом до Лондона, Страйк знайшов відображення власного настрою у монохромному зимовому пейзажі за брудним вікном: голі ґрунти, дерева тремтять од вітру. Повільне згасання Джоан було геть не схоже на смерть, з якою Страйк уже був знайомий: неприродну. Як солдат і як детектив він звик до необхідності перетравлювати – і без жодного попередження – раптове й жорстоке закінчення людини, приймати раптовий вакуум там, де щойно теплилася душа. Повільна капітуляція Джоан перед ворогом у її власному тілі стала для нього новиною. Якась частина Страйка (він цієї частини соромився) хотіла б, щоб уже все було позаду й можна було оплакати її по-справжньому. Поїзд мчав його на схід, і Страйк мріяв про тимчасовий прихисток порожньої квартири, де можна буде вільно страждати, не мусячи ані виставляти свій сум напоказ перед сусідами, ані носити машкару бадьорості перед тіткою.

Страйк відповів відмовою на два запрошення повечеряти в суботу – одне було від Люсі, друге – від Ніка й Ільзи. Натомість він розібрав документи агенції і переглянув звіти від Барклея, Гатчинса й Морриса. У неділю Страйк поговорив з доктором Ґуптою і з кількома родичами покійних свідків у справі Бамборо, готуючись до завтрашньої наради з Робін.

Але ввечері в неділю, стоячи на кухні над каструлею макаронів на маленькій плиті, Страйк отримав друге повідомлення від своєї незнайомої зведенючки – Пруденс.

Привіт, Корморане, не знаю, чи ти отримав моє перше повідомлення. Сподіваюся, оце отримаєш. Я просто хочу сказати, що, мабуть, розумію, чому ти не хочеш фотографуватися з нами для тата і брати участь у вечірці. Але значення вечірки більше, ніж просто новий альбом. Я з радістю все розповім тобі особисто, але як родина ми тримаємо все в таємниці. Сподіваюся, що можу додати: я, як і ти, народилася внаслідок однієї з коротших батькових інтрижок (!) і за ці роки відчувала чимало образи та гніву. Може, сходимо на каву й поговоримо про це! Я у Патні. Будь ласка, відреагуй. Я буду дуже рада зустрічі. Щиро, Прю.

Каструля з макаронами бурлила. Страйк закурив. На очні яблука ніби тиснуло зсередини. Він розумів, що курить забагато: аж язик болів, а так сильно він після різдвяного грипу ще не кашляв. Барклей на минулій зустрічі рекламував переваги вейпу. Мабуть, прийшов час перейти на вейп – чи принаймні менше курити цигарок.

Він удруге перечитав повідомлення Пруденс. Що за таємниця стоїть за тією вечіркою, окрім виходу нового альбому? Рокбі нарешті висвятили в лицарі – чи гучне святкування п’ятдесятої річниці гурту «Дедбітс» має нагадати тим, хто роздає почесті, що він на це чекає? Страйк спробував уявити, як відреагує Люсі, почувши, що він буде знайомитися з купою зведенюків і зведенючок саме тоді, коли вона втрачає одну з небагатьох рідних людей. Страйк спробував уявити цю Пруденс, про яку знав тільки, що її мати була відомою актрисою.

Вимкнувши плиту, він лишив макарони плавати у воді та з цигаркою в зубах заходився набирати відповідь.

Дякую, що написала. Я не проти з тобою зустрітися, але тепер невдалий час. Ціную, що ти робиш те, що вважаєш правильним, але я ніколи не умів зображати неіснуючі почуття чи тримати ввічливий фасад на вечірках. Я не маю жодних стосунків з...

Страйк завагався. Він ніколи не називав Джонні Рокбі «татом» і не хотів писати «наш батько», бо це ніби поєднувало його і Пруденс, а він не хотів єдності з абсолютно чужою людиною.

І все ж у глибині душі Страйк не вважав її зовсім чужою. Щось у ньому тягнулося до неї. Що це? Просто цікавість? Відлуння його дитячого бажання, що батько колись прийде? А може, щось примітивніше – поклик крові, тваринне відчуття спорідненості, яке не так просто викорінити, як не старайся обірвати узи?

...Рокбі й не маю бажання симулювати їх протягом кількох годин лише тому, що він записав новий альбом. Я нічого не маю проти тебе особисто й буду радий познайомитися, щойно моє життя буде не таким...

Страйк завагався знову. Над каструлею вирувала пара, а його думки повнилися присмертною Джоан, відкритими справами в агенції і – невідомо чому – Робін.

...складним. Щиро, Корморан.

Він з’їв свої макарони з банкою магазинного соусу, заснув під дріботіння дощу по даху й побачив сон, у якому вони з Рокбі билися навкулачки на палубі корабля, який хитався і пірнав на хвилях, аж поки обоє вони попадали за борт.

За десять одинадцята наступного ранку так само дощило. Страйк саме вийшов на станції «Ерлз-Корт», де його мала забрати Робін і повезти на зустріч із Синтією Фіппс у палаці Гемптон-Корт. Стоячи під цегляним дашком станції з черговою цигаркою в зубах, Страйк прочитав з телефону два свіжі електронні листи: новини щодо Вторака від Барклея і щодо Мутного від Морриса. І майже дочитав, коли задзвонив мобільний. Це був Ал, і Страйк вирішив прийняти дзвінок і нарешті покласти край цим домаганням.

– Здоров, братан,– привітався Ал.– Як ти?

– Бувало краще,– відповів Страйк.

Він свідомо не став питати, як справи в Ала.

– Слухай,– почав Ал,– тут таке діло... мені дзвонила Прю. Переказала мені твою відповідь. Річ у тім, що в нас домовленість із фотографом на наступну суботу, але якщо на фото не буде тебе... суть у тому, що це подарунок від нас усіх. Уперше.

– Ал, мені це не цікаво,– відрубав Страйк, утомившись бути ввічливим.

Пауза. Тоді Ал сказав:

– Розумієш, тато дуже старається налагодити...

– Та ти що? – перебив Страйк; крізь туман утоми, крізь тривогу за Джоан і масу дрібних деталей у справі Бамборо, які він тримав у голові, щоб переповісти Робін, раптом прорвався гнів.– І коли це він старався? Коли напустив на мене адвокатів, вимагаючи віддати гроші, які, власне, за законом належали мені...

– Якщо ти про Пітера Ґіллеспая, то тато навіть не знав, що він так на тебе насів, чесно тобі кажу, не знав. Пітер більше не працює...

– Мені не цікаво святкувати випуск його довбаного альбому,– сказав Страйк.– Розважайтеся там без мене.

– Слухай,– мовив Ал,– просто зараз я не можу пояснити... але якщо зустрінемося десь випити, я розкажу... є причина, чому ми хочемо все це влаштувати для нього саме тепер, це фото, вечірка...

– Ал, моя відповідь – ні.

– Ти так і будеш вічно відкараскуватися від нього?

– Я від нього відкараскуюся? Я про нього жодного слова на публіку не сказав, на відміну від нього – він у кожному інтерв’ю про мене згадує...

– Він намагається все виправити, а ти ані півкроку назустріч не хочеш зробити!

– Він намагається обілити себе в очах публіки,– грубо відповів Страйк.– Скажи, хай почне платити податки, якщо так хоче посвяти в лицарі. А я йому не кишенькова біла ворона.

Він поклав слухавку, відчуваючи лють, якої від себе не чекав. Серце важко гупало під пальтом. Кинувши недопалок на дорогу, він раптом подумав про Джоан, яка ховала облисілу голову під хусткою, і Теда, який ронив сльози в чай. І сердито подумав: от чого Рокбі не лежить і не вмирає, а Джоан нехай би була здорова та щаслива, впевнена, що доживе до свого наступного дня народження? Хай би гуляла Сент-Мосом, теревенила з подругами, яких знає ціле життя, планувала вечері для Теда, діставала Страйка по телефону – коли вже він приїде.

Коли за кілька хвилин Робін на «лендровері» завернула на ріг, вигляд Страйка її шокував. Він розповів по телефону і про грип, і про несвіжу курятину, але зараз був такий змарнілий і такий злий, що Робін автоматично глянула на годинник – чи не спізнилася?

– Щось сталося? – спитала вона, коли він відчинив дверцята з пасажирського боку.

– Все в нормі,– коротко відповів Страйк, сів у машину й ляснув дверцятами.

– З Новим роком.

– Хіба ми вже не віталися?

– Насправді ні,– відповіла Робін, яку ця грубість образила.– Але не обтяжуй себе відповіддю. Я б не хотіла змушувати тебе...

– З Новим роком, Робін,– буркнув Страйк.

Робін виїхала на дорогу. Двірники ненастанно працювали, очищуючи лобове скло від води, а вона відчувала виразне дежавю. Страйк був такий самий буркотливий, коли вона везла його на його день народження, і хоч йому було важко, вона теж утомилася, теж мала власні проблеми й хотіла би бачити бодай якісь зусилля з його боку.

– Що сталося? – спитала вона.

– Нічого.

Кілька хвилин їхали мовчки, а тоді Робін спитала:

– Ти бачив лист Барклея?

– Про дівчину Вторака? Так, щойно прочитав,– відповів Страйк.– Так і не дізнається, що він її покинув саме тому, що вона була вірна.

– Абсолютно кінчений,– сказала Робін,– але поки платить гроші...

– Я такої самої думки,– озвався Страйк, свідомо намагаючись подолати свій кепський гумор. Урешті-решт, Робін не винна ні в тому, що робиться з Джоан, ні в тому, що роблять Прю і Ал. Поки він займається справами в Корнволлі, Робін не дає агенції розвалитися. Вона заслуговує на краще ставлення.

– У нас тепер є місце для нового клієнта з черги,– мовив він, стараючись додати ентузіазму.– Я можу подзвонити отій брокерці, яка думає, що чоловік спить з нянькою, як гадаєш?

– Ну,– відповіла Робін,– у нас зараз усі люди працюють над Мутним. Стежимо за ним, за шефом і за жінкою у Сток-Ньюїнгтоні. Вчора шеф до неї їздив, щоб ти знав. Знову була така сама сцена, включно з отим поплескуванням по лисині.

– Правда? – насупився Страйк.

– Так. Але клієнти вже дуже бажають бачити справжні докази. Плюс у нас досі висить Листоноша, і справа Бамборо затягується.

Робін не хотіла прямо казати, що оскільки Страйк їздить між Лондоном і Корнволлом, їй і підрядникам доводиться покривати наявні справи агенції за рахунок своїх вихідних.

– Отже, ти вважаєш, що слід зосередитися на Мутному й Листоноші, так?

– Я вважаю, нам слід визнати, що над Мутним наразі мають працювати троє людей, і не поспішати набирати нові справи.

– Добре, твоя правда,– буркнув Страйк.– Є новини про екскурсовода з Національної портретної галереї? Барклей казав, ти переживаєш, що вона могла накласти на себе руки.

– Навіщо він це тобі сказав? – спитала Робін. Вона жалкувала про ті слова: слабкодухі, непрофесійні.

– Просто сказав. Вона не повернулася?

– Ні,– відповіла Робін.

– І поштівок ведучий більше не отримував?

– Ні.

– Можливо, ти її відстрашила.

Страйк дістав з кишені записник і розгорнув. Дощ так само тарабанив по лобовому склу.

– Маю деякі нові подробиці щодо Бамборо перед розмовою з Синтією Фіппс. До речі, класна робота з виключенням того органічного фургона зі справи.

– Дякую,– відповіла Робін.

– Але на сцені з’явився новий фургон,– провадив Страйк.

– Що? – різко спитала Робін.

– Я вчора розмовляв з донькою Рубі Елліот. Пам’ятаєш, Рубі...

– Це та, яка з машини бачила, як дві жінки вовтузяться біля таксофонів.

– Саме так. Я також поговорив з небожем місіс Флюрі, яка переводила через майдан Клеркенвелл-Ґрін маму в деменції.

Страйк прочистив горлянку й зачитав з нотаток:

– За словами Марка Флюрі, його тітка дуже засмутилася, коли в газетах почали писати, що вони з матір’ю «вовтузилися» чи навіть «боролися», бо тоді виходило, що вона грубо обходиться зі старенькою. Вона казала, що умовляла маму йти, і фізичного примусу не було, але визнала, що в іншому їх описали правильно до найменших дрібниць: місце, час, непромокальний капелюх, дощовик тощо. Але Талбот учепився за ту деталь, що вони не боролися, і почав пресувати місіс Флюрі, щоб та змінила версію і заявила, що Рубі Елліот не могла бачити їх з мамою. Однак місіс Флюрі стояла на своєму. Опис повністю збігався; вона була впевнена, що Рубі бачила саме їх. Тож Талбот повернувся до Рубі та спробував змусити вже її змінити версію. Пам’ятаєш, на початку Албемарл-вею теж є таксофон? Талбот спробував переконати Рубі, що вона бачила двох людей, що вовтузилися, біля тієї буди.

Страйк перегорнув сторінку та продовжив:

– З цього місця історія стає цікавішою. За словами доньки, Рубі була забудькувата, нервувала за кермом і не вміла читати мапи, взагалі не мала відчуття напрямку. Проте донька також стверджує, що мати чудово запам’ятовувала дрібниці. Вона могла забути, на якій вулиці зустріла подругу, але точно пам’ятала, якого кольору були шнурки на її черевиках. Замолоду вона декорувала вітрини.

Талбот вирішив, що таку неуважну жінку легко переконати в тому, що вона переплутала таксофони, але що сильніше він тиснув, то міцніше вона трималася за свою версію. Рубі так стояла на своєму та стверджувала, що під таксофоном на початку Албемарл-вею вона не могла бачити тих двох жінок, бо біля того таксофону, виявляється, вона бачила дещо інше – але забула про це й не згадала, поки Талбот не нагадав про будівлю дивної форми. Зваж, вона зовсім не знала Клеркенвеллу.

Донька сказала, що в той вечір Рубі їздила по району колами й ніяк не могла знайти Гайвардс-Плейс, куди переїхала донька. І коли Талбот спитав: «А ви впевнені, що не могли бачити тих двох жінок біля іншого таксофону під клиноподібним будинком на розі з Албемарл-веєм?» – Рубі раптом згадала, що пригальмувала там, бо фургон, який їхав попереду, раптом зупинився без попередження. Там у нього сіла міцна чорнява жінка, яка стояла біля таксофону під проливним дощем. Та жінка...

– Почекай-но,– мовила Робін, на мить відвівши очі від поливаної дощем дороги та глянувши на Страйка.– Міцна й чорнява? Тобто Тео?

– Рубі вирішила, що це могла бути Тео, коли порівняла власні спогади про дівчину під дощем з фотороботом останньої пацієнтки Марго. Смаглява, міцної статури, темне волосся прилипло до обличчя, бо промокло, а ще на ній були сережки...

Страйк повільно прочитав незнайоме слово зі сторінки:

– Сережки «кучі».

– Що таке «кучі»?

– За словами доньки Рубі, це стиль ромських прикрас – і, можливо, саме тому Глорія казала, що Тео була їй схожа на циганку. Рубі зналася на одязі та прикрасах. Вона помічала такі дрібниці. Отже, фургон загальмував і підібрав нашу гадану Тео, затримавши інші машини. Автівки, які їхали за Рубі, почали сигналити. Чорнява дівчина сіла у фургон, він поїхав у бік Сент-Джон-стріт, і більше Рубі його не бачила.

– І вона не розповіла про це Талботові?

– Донька сказала, що на той момент, коли їй згадався цей епізод, Рубі страшенно втомилася від усієї тієї історії, і її дуже діставав Талбот, тож вона просто сказала, що, мабуть, помилилася, і боролися таки Марго й переодягнений Крід... і взагалі жалкувала, що відгукнулася на звернення поліції до громадськості. А коли справа перейшла до Лосона, Рубі злякалася можливої реакції поліції і преси, якби вона сказала, що бачила людину, схожу на Тео. Вона вирішила, що люди подумають, ніби після пустопорожньої першої заяви вона знову хоче спробувати зіграти якусь роль у розслідуванні.

– Але її донька спокійно це все тобі розповіла?

– Власне, Рубі ж померла, так? їй воно вже не нашкодить. Донька чітко пояснила, що не вважає ці речі важливими, тож для неї не проблема мені все розповісти. Врешті-решт, навіть після цих свідчень,– додав Страйк, перегортаючи сторінку,– ми не можемо стверджувати, що та дівчина – це Тео... хоч я думаю, що це таки була Тео. Тео не була приписана до клініки й навряд чи добре знала район. Той ріг – легко впізнаване місце, щоб фургон міг забрати її після візиту до лікаря. Плюс фургону там було де зупинитися.

– Слушно,– повільно відповіла Робін,– але якщо то справді була Тео, виходить, що вона не причетна до зникнення Марго? Вона явно пішла з клініки сама, її забрали на фургоні...

– Але хто був за кермом?

– Не знаю. Хто завгодно. Батько, мати, подруга, друг, брат чи сестра...

– Чому Тео не відгукнулася на звернення поліції?

– Можливо, злякалася. Можливо, не хотіла ніде світити свої медичні проблеми. Багато людей взагалі уникає будь-яких контактів з поліцією.

– Твоя правда,– визнав Страйк.– Але я все одно гадаю, що це варто знати: чи не остання людина, яка бачила Марго живою, поїхала геть на великому авті, в якому легко можна сховати жінку... До речі, про людей, які останніми бачили Марго,– додав Страйк,– є прогрес із Глорією Конті?

– Ні,– відповіла Робін.– Якщо до кінця наступного тижня не буде реакції, я спробую зв’язатися з нею через чоловіка.

Страйк перегорнув сторінку в записнику.

– Поговоривши з донькою Рубі й небожем Флюрі, я передзвонив доктору Ґупті. Не знаю, чи ти пам’ятаєш, але я в своєму резюме нотаток Талбота писав про Скорпіона, чия смерть, як він уважав, непокоїла Марго.

– Так,– відповіла Робін,– ти зазначав, що Скорпіон – це, можливо, заміжня подруга Стіва Датвейта, яка вкоротила собі віку.

– Добра пам’ять,– сказав Страйк.– Але Ґупта не пригадав жодних пацієнтів, які померли б за таємничих обставин чи якось зацікавили б Марго, хоч визнає, що минуло сорок років і він не може заприсягтися, що таких пацієнтів не було. Тоді я спитав, чи він знає, до кого Джозеф Бреннер міг ходити на Скіннер-стріт у вечір, коли зникла Марго. Ґупта каже, що на Скіннер-стріт проживало декілька пацієнтів клініки, але не уявляє, з якої причини Бреннер міг брехати, ніби там тоді не був. І нарешті – і це, мабуть, найкорисніша інформація – Ґупта згадав, що після святкування Різдва в клініці по Глорію приїхало кілька чоловіків. Він пригадує, що один з них був старшого віку, і Ґупта подумав, що то батько Глорії. Ім’я «Гнійний Риччі» нічого йому не говорить.

Посередині Чизикського мосту детективів раптом засліпило сонце, що прорвалося крізь дощові хмари. Брудна Темза під мостом і калюжі на дорозі засяяли лазерним світлом, але за секунду хмари знову зімкнулися, і Робін та Страйк продовжили свій шлях крізь дощ і сірі сутінки січневої днини прямою старовинною дорогою, обабіч якої тягнулися блискучі мокрі кущі й голі дерева.

– А що плівка? – скоса глянула на Страйка Робін.– Я про ту, яку Грегорі Талбот знайшов на горищі. Ти казав, що розповіси при зустрічі.

– А,– озвався Страйк.– Точно.

Він завагався, дивлячись за вікно, за танцюючі двірники, на лискучу дорогу під косим серпанком дощу.

– На цій плівці – групове зґвалтування і вбивство жінки з мішком на голові.

У Робін шия і шкіра голови пішли сиротами.

– І таке людей збуджує,– гидливо мовила вона.

З її тону Страйк збагнув, що вона не розуміє і думає, ніби він говорить про порнографічну постановку.

– Ні,– пояснив він,– то не порно. Хтось зафільмував... реальні події.

Робін шоковано глянула на нього, але схаменулася і перевела погляд на дорогу. Кісточки рук на кермі побіліли. В її голову раптом почати стукати огидні картини. Що ж там побачив Страйк, аж говорить так стисло й сухо? Невже тіло жінки було схоже на тіло Марго, про яку Уна казала, що та мала «довжелезні ноги»?

– Що з тобою? – спитав Страйк.

– Я в нормі,– хіба що не огризнулася Робін.– Що... що саме ти побачив? Як...

Страйк вирішив відповісти на питання, якого вона не поставила.

– Жінка мала довгий шрам на ребрах. У звітах поліції і в пресі того часу нічого не писали про шрами в Марго, тож я думаю, що то не вона.

Робін не відповіла, проте лишалася так само напруженою.

– У... цьому брало участь четверо чоловіків,– провадив Страйк,– усі білі, з затуленими обличчями. Також був п’ятий – він тільки дивився. В кадрі ненадовго з’являється його рука. Можливо, це Гнійний Риччі. Видно розмитий золотий перстень.

Він старався видати тільки сухі факти. М’язи ніг у Страйка напружилися так само, як руки Робін, він щомиті був готовий перехопити кермо. Колись у неї вже був напад паніки за кермом.

– А що каже поліція? – спитала Робін.– Вони знають, звідки плівка?

– Гатчинс розпитав. Колишній працівник відділу моралі гадає, що цей фільм разом з іншими конфіскували під час рейду в клубі в Сохо в сімдесят п’ятому році. Власником клубу був Риччі. З підвалу вилучили чимало жорсткої порнографії. Талбот теж мав приятеля у відділі моралі, й можна припустити, що він показав плівку Талботові, а той її скопіював чи поцупив.

– Навіщо йому плівка? – не без відчаю спитала Робін.

– Думаю, єдина відповідь, яку тут можна отримати,– тому що він був психічно хворим,– відповів Страйк.– Але первісним мотивом, гадаю, була цікавість до Риччі. Талбот дізнався, що Риччі приписаний до клініки Святого Івана й що він був там на святкуванні Різдва. У нотатках він називає Риччі...

– ...Лев-3,– кивнула Робін.– Так, я в курсі.

Страйк трохи розслабився. Зосередженість Робін і те, що вона пригадала таке, означали, що тут і тепер нападу паніки не буде.

– Ти що – напам’ять мого листа вивчила? – спитав він.

Тут уже Робін згадала своє Різдво й коротку розраду, яку вона знайшла в роботі за кухонним столом у батьківському домі.

– Я просто читаю уважно, та й усе.

– Що ж, я досі не розумію, чому Талбот вирішив не розробляти лінію Риччі, хоча з гороскопних нотаток видно, як за ті півроку, що він розслідував справу, погіршився його психічний стан. Думаю, плівку Талбот поцупив незадовго до того, як його вигнали з поліції, і тому про неї не йдеться в матеріалах розслідування.

– А тоді він сховав плівку, і вбивство жінки ніхто не розслідував,– мовила Робін. Її співчуття до Білла Талбота якщо не зовсім зникло, то серйозно зменшилося.– Якого дідька він не віддав її знову поліції, коли повернувся до здорового глузду?

– Думаю, він хотів отримати назад свою посаду, а коли не вийшло, не хотів лишитися без пенсії. Якщо відкинути просту порядність, я не бачу, які мотиви могли б спонукати його визнати, що він попсував ще якусь справу. Всі були дуже злі на Талбота й без цього: і родини жертв, і преса, і поліція вважали, що то він просрав розслідування. А тут ще й Лосон, який йому не подобається, отримує справу й каже не плутатися під ногами. Талбот, мабуть, вирішив, що вбита – всього-на-всього повія чи...

– Господи Ісусе,– розсердилася Робін.

– «Всього-на-всього повія» – це не моє ставлення до таких жінок,– швидко пояснив Страйк.– Я намагаюся пояснити логіку полісмена з сімдесятих років, якого вже піддали публічному осуду за провалену гучну справу.

Робін не відповіла й до кінця поїздки з кам’яним виразом дивилася на дорогу, а Страйк, до болю напружуючи м’язи однієї з половиною ноги, старався не показати, що потай стежить за її руками на кермі.