Текст книги "лапрфр"

Автор книги: wef

сообщить о нарушении

Текущая страница: 21 (всего у книги 56 страниц)

Частина четверта

Великий ворог... о підступний Час...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

31

Мій любий лицарю – любішого немає,

Який для мене вершить чорний труд:

Лиш небо знає, скільки ти зборов маруд...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Хворий шлунок подовжив Страйкове нездужання, і перед Новим Роком він ще лежав у ліжку й замовляв доставку піци, якої потім не міг їсти. Вперше в житті йому зовсім не хотілося шоколаду, бо трюфелі, які він спожив після простроченої курятини, першими вийшли в процесі довгого сеансу блювання. Єдиним приємним дозвіллям став перегляд дівіді з концертами Тома Вейтса, які Робін подарувала йому на Різдво і які Страйк розгорнув аж тепер. Він написав їй повідомлення з подякою, а у відповідь отримав коротке «на здоров’я».

Коли Страйк нарешті зміг вирушити до Корнволлу з запізнілими різдвяними дарами, він схуд кілограмів на сім, і саме це відзначила стривожена Джоан, щойно він зайшов нарешті до її будинку в Сент-Мосі, щиро вибачаючись за свою відсутність на Різдво.

Якби Страйк відклав подорож до Теда і Джоан ще на день, він би взагалі не доїхав, бо одразу по його прибутті на південне узбережжя Британії налетіла негода. Шторм хльостав корнволльське узбережжя, поїзди скасували, з пляжів позмивало тони піску, а повінь перетворила вулиці прибережних містечок на замерзлі канали.

Корнволльський півострів опинився в ізоляції від решти Англії, і хоча Сент-Мос постраждав менше за сусідні Меваґізі й Фові, під дверима найближчих до моря будинків поскладали мішки з піском. Брудно-зелені й зеленкувато-сірі хвилі билися об дамбу в гавані. Туристи повтікали, мов тюлені; місцеві жителі в промоклих дощовиках віталися жестами, курсуючи між крамницями й домівками. З Сент-Моса змило всю вабливу літню красу, ніби фарбу з обличчя театральної акторки, і відкрилося справжнє обличчя міста, твердокам’яного й непохитного.

Дощі поливали його, вітри гойдали, але будинок Теда і Джоан, на щастя, стояв на височині. Ув’язнений там Страйк згадав слова Люсі про те, що він краще дає раду кризам, ніж тривалій відданості, і зрозумів, що в цих звинувачувальних словах чимало правди. Він умів боротися з несподіванками і тримати нерви в кулаці, швидко думати, швидко реагувати – а от якості, яких вимагало тихе згасання Джоан, знаходив у собі значно важче.

Страйкові бракувало мети, яка підкорює собі все інше й допомагає відсунути подалі сум; він прагнув цілі, яка вимагає відкинути біль і горе, бо саме так виживав у армійські часи. Але давніші стратегії виживання не пасували до кухні Джоан, де стояли каструлі з квітковим візерунком і лежали її старі кухонні рукавиці. Страйкові кортіло забутися в активних діях – а треба було провадити неспішні бесіди й потроху дбати про рідних.

Джоан тихо раділа: цілі години, цілі дні наодинці з небожем компенсували проґавлене ним Різдво. Страйк був рішучо налаштований задовольнити тітку: постійно був поруч, цілий день розмовляв. Хіміотерапію перервали, бо Джоан її не витримувала; волосся, що майже все повипадало, вона заховала під хустку, а чоловік і небіж стривожено дивилися, як вона колупає їжу, і всякчас були готові допомогти їй, коли Джоан ходила будинком. Вони могли б легко підняти її на руки.

Минали дні, і Страйк помітив у тітці іншу зміну, яка сильно його здивувала. Шторми відкрили нове обличчя її рідного містечка, а з негараздів постала інша, незнайома Джоан, яка ставила справжні питання замість тих, що були покликані підтвердити її власні упередження чи ледь приховано вимагали втішної брехні.

– Чому ти так і не одружився, Корморане? – спитала вона в небожа суботнього ранку, коли вони разом сиділи у вітальні:

Джоан – у найзручнішому кріслі, Страйк – на дивані. Лампа поруч з Джоан, яку увімкнули, бо день був темний і дощовий, зробила її шкіру прозорою, мов папіросний папір.

Страйк так звик відповідати Джоан тільки те, що вона хотіла чути, аж не одразу знайшов слова. Чесна відповідь, яку він дав Дейву Полвортові, тут не годилася. Якщо сказати, що він просто не з тих, хто одружується, Джоан може вирішити, що то вона винна – якось не так навчила, не донесла, що щастя без кохання немає.

– Та не знаю,– відповів він, вдавшись до кліше.– Може, ще не зустрів свою жінку.

– Якщо чекаєш на ідеал,– сказала на це нова Джоан,– то досконалості не існує.

– Ти ж не хочеш, щоб я одружився з Шарлоттою? – спитав Страйк. Він добре знав, що і Джоан, і Люсі вважають Шарлотту мало не дияволом у жіночій подобі.

– Воронь Боже! – з тінню колишнього завзяття відповіла Джоан, і вони усміхнулися одне одному.

У двері зазирнув Тед.

– Люба, Керенза прийшла,– повідомив він.– Щойно під’їхала під будинок.

Макмілланівська медсестра, з якою Страйк познайомився, щойно приїхав, виявилася справжнім благословенням. Ця тоненька ластата жіночка, його ровесниця, принесла в будинок ауру не смерті, а нового життя з новою підтримкою. Страйк довго мав справу з лікарською братією і добре знав притаманну декому з них награну бадьору сердечність, але Керенза, здається, бачила в Теді та Джоан людей, а не дурних дітлахів. Страйк почув, як вона, знімаючи на кухні дощовик, розповідає Тедові, колишньому рятувальнику, про те, як люди роблять селфі на тлі штормових валів.

– Саме так! Узагалі не розуміють, що таке море. Його треба або поважати, або триматися якнайдалі, так мій тато казав... Доброго ранку, Джоан,– привіталася Керенза, заходяча до кімнати.– Драстуйте, Корморане.

– Доброго ранку, Керензо,– озвався Страйк, підводячись.– Не заважатиму.

– Як ви сьогодні почуваєтеся, моя люба? – спитала медсестра в Джоан.

– Зовсім не погано,– відповіла Джоан.– Тільки трохи...

Вона примовкла, поки небіж не вийшов із зони чутності. Страйк зачинив двері до вітальні й почув хрумтіння кроків по гравійній стежці перед будинком. Тед, який за столом читав місцеву газету, звів очі.

– А це ще хто?

За мить у шибці на дверях чорного ходу показалася постать Дейва Полворта з великим рюкзаком за спиною. Він зайшов, мокрий і усміхнений.

– Доброго ранку, Діду,– привітався він, і вони зі Страйком потиснули руки й обійнялися, як це було між ними заведено.– Доброго ранку, Теде.

– Ти що тут робиш? – спитав Тед.

Полворт скинув рюкзак, розв’язав і виклав на стіл двійко заморожених поліетиленових згортків.

– Пенні запіканок наготувала. Я оце вибрався по харчі, хочу спитати, чи вам щось треба.

Ще ніколи Страйк так ясно не бачив полум’я простої і практичної доброти, яке горіло в Дейві Полворті,– хіба тільки в свій перший день у щколі, коли дрібний Полворт узяв Страйка під свій захист.

– Добрий ти хлопець,– сказав зворушений Тед.– Красно подякуй від нас Пенні, гаразд?

– Так-так, а вона вам переказувала свою любов і все таке,– відмахнувся Полворт.

– Вийдеш зі мною покурити? – спитав Страйк.

– А ходімо,– відповів Полворт.

– Краще в повітку зайдіть,– порадив Тед.

Тож Страйк і Полворт пройшли по затопленому садку, низько нахиляючи голови під дощем і вітром, і зайшли до Тедової повітки. Страйк з полегшенням закурив.

– На дієту сів? – спитав Полворт, окинувши Страйка поглядом.

– Грип і харчове отруєння.

– А, так, Люсі казала, що ти захворів.

Полворт смикнув головою в бік вікна Джоан.

– Як вона?

– Кепсько,– відповів Страйк.

– Надовго до нас?

– Залежить від погоди. Слухай, я справді страшенно вдячний за все, що ти робиш...

– Ой стули писок.

– Можна ще дещо попросити?

– Кажи.

– Умов Теда вийти з тобою на пиво. Йому треба вибратися з хати. Він піде, якщо знатиме, що я нагляну за Джоан, а інакше не вийде.

– Вважай, що вже зробив,– відповів Полворт.

– Ти...

– ...просто казковий принц, так, я в курсі. Що там «Арсенал», скоро вилетить з ліги?

– Типу того,– відповів Страйк.– Але «Баварія» наступна.

Перед Різдвом він проґавив відбіркові матчі улюбленої команди, бо стежив за Мутним по всьому Вест-Енду. Ліга чемпіонів мала б трохи розважити, але якось не викликала звичної цікавості.

– В Лондоні за кермом Робін, поки ти тут?

– Так,– кивнув Страйк.

Трохи раніше вона йому писала – просила про коротку розмову по справі Бамборо. Страйк обіцяв набрати, щойно матиме час. Він теж мав новини у справі, але Марго Бамборо зникла сорок років тому, а Страйк, як і медсестра Керенза, вважав живих важливішими.

Коли Страйк докурив, вони з Полвортом повернулися до будинку й побачила Теда з Керензою на кухні.

– Вона воліє говорити більше з вами, ніж зі мною,– сказала Керенза, усміхаючись до Страйка й запинаючись у дощовик.– Повернуся завтра вранці, Теде.

Вона рушила до дверей, а Полворт мовив:

– Теде, а ходімо вип’ємо по пінті.

– Та ні, хлопче, дякую,– озвався Тед.– Я краще тут побуду.

Керенза зупинилася, взявшись за клямку дверей.

– Це чудова ідея. Теде, вам не завадить трохи свіжого повітря... свіжої води, як на сьогодні,– додала вона, а дощ стукотів по даху.– Ну, бувайте.

Медсестра вийшла. Теда довелося ще повмовляти, але врешті-решт він погодився вийти на сандвічі у «Вікторію». Коли вони з Полвортом пішли, Страйк узяв зі столу газету й повернувся до вітальні.

Вони з Джоан обговорили повінь, але фотографії хвиль, які атакували Меваґізі, цікавили Джоан значно менше, ніж могли б кілька місяців тому. Страйк бачив, що Джоан думає не про всезагальне, а про приватне.

– А що там пишуть у моєму гороскопі? – спитала вона, коли Страйк перегорнув сторінку.

– Я не знав, що ти в таке віриш, Джоан.

– Та я не знаю, вірю чи ні,– відповіла вона.– Але завжди читаю.

– А твій знак...– Страйк спробував згадати, коли в неї день народження. Наче влітку.

– Рак,– відповіла Джоан і захихотіла.– І не тільки в цьому сенсі.

Страйк не усміхнувся.

– «Саме час струсити з себе рутину,– повідомив він тітці, зазираючи вперед, чи немає у гороскопі чогось гнітючого, щоб того не читати,– тож не відкидайте нових ідей. Ретроградний Юпітер заохочує до духовного зростання».

– Ха,– відповіла Джоан. А по короткій паузі додала: – Я думаю, що не доживу до свого наступного дня народження, Корме.

Ці слова були для нього як удар під дих.

– Не кажи так.

– Якщо я не можу сказати таке тобі, то кому це взагалі казати?

Гі очі, завжди ясно-блакитні, мов незабудки, тепер зблякли. Джоан ніколи не розмовляла з ним так – як з рівним. Вона завжди старалася стати ніби на вищу сходинку, щоб здоровило солдат і далі лишався її маленьким хлопчиком.

– Я не можу цього сказати ні Тедові, ні Люсі, правда ж? – додала вона.– Ти ж знаєш, які вони.

– Так,– важко вимовив Страйк.

– І тоді... ти ж подбаєш про Теда, правда? Приїжджай до нього частіше. Він тебе справді дуже любить.

«Чорт».

Джоан завжди вимагала від усіх фальшу, погляду на життя крізь рожеві окуляри, а тепер пропонувала немудру прямоту та прості слова,– а Страйк волів би просто кивати, слухаючи про якісь місцеві скандали. Чого він так мало приїздив до них?

– Я обов’язково приїжджатиму,– пообіцяв він.

– Хочу поховальну службу в церкві Святого Моса Корнволльського,– тихо сказала Джоан,– де мене хрестили. Але ховати мене не треба, бо цвинтар аж у Труро, і Тед замучиться їздити туди-сюди з квітами для мене. Я його знаю. Ми завжди казали, що хочемо й по смерті лишатися разом, але так і не склали жодного плану, а тепер він відмовляється це зі мною обговорювати. Тож я, Корме, подумала й хочу кремацію. Влаштуєш усе, добре? Бо Тед починає плакати щоразу, як я про це заводжу мову, а Люсі взагалі не слухає.

Страйк кивнув і спробував усміхнутися.

– Рідних на кремації щоб не було. Я кремації терпіти не можу, цю заслінку, ці транспортери. Попрощаєтеся зі мною в церкві, а тоді ти веди Теда до пабу, а мене в крематорій хай відвезе поховальна служба, добре? Потім заберете мій прах, вивезете в море на Тедовому човні й розвієте над хвилями. А коли прийде його час, ти так само зробиш для Теда, і ми з ним знову поєднаємося. Не хочу, щоб ви з Люсі їздили сюди аж з Лондона доглядати за могилами. Домовилися?

У цьому була вся Джоан, яку він знав,– стільки діяльної доброти та продуманості. Але Страйк не очікував останнього – що треба розвіяти прах над хвилями, що замість могильного каменя з акуратними датами життя буде єднання зі стихією, якою повнилося життя її і Те-дове в цьому містечку на прибережних скелях над океаном. Була лише недовга перерва, коли Тед, бунтуючи проти волі власного батька, на кілька років зник і служив у військовій поліції.

– Добре,– насилу вимовив Страйк.

Джоан відкинулася в кріслі, ніби відчувши полегшення, коли все сказала, а тоді усміхнулася йому.

– Так добре, що ти приїхав.

За ці кілька днів Страйк звик до її неуважності й непослідовності, тож не сильно здивувався, коли за хвилину Джоан сказала:

– Шкода, що я не познайомилася з твоєю Робін.

Страйк, який усе уявляв, як попіл Джоан плине до призахідного сонця, зібрався.

– Думаю, вона б тобі сподобалася,– сказав він.– А ти б сподобалася їй.

– Люсі казала, що вона гарненька.

– Це правда.

– Бідолашна дівчина,– прошепотіла Джоан.

Страйк не зрозумів, а тоді подумав, що про замах і ножове поранення писали в газетах, коли Робін давала свідчення проти Шеклвелльського Різника.

– Цікаво, що ти заговорила про гороскопи,– мовив він, плануючи відволікти Джоан від теми Робін, а також похорону та смерті.– Ми саме розслідуємо давнє зникнення людини. Тип, який тоді вів справу...

Страйк ніколи раніше не розповідав Джоан про свої розслідування – і тепер не розумів чому, бо вона слухала захоплено, уважно.

– Але ж я пам’ятаю ту лікарку! – вигукнула вона, така збуджена, якою Страйк не бачив тітку вже багато днів.– Марго Бамборо, так! У неї лишилася маленька дитина...

– Та дитина тепер наша клієнтка,– сказав Страйк.– Гі звати Анна. Вона зі своєю дівчиною має будинок у Фалмуті.

– Бідолашна родина,– мовила Джоан.– Так і не дізналася... і що, детектив шукав відповіді в зірок?

– Так,– кивнув Страйк.– Був переконаний, що вбивця – Козеріг.

– Тед– Козеріг.

– Дякую за підказку,– серйозно промовив Страйк, і Джоан засміялася.– Будеш чай?

Поки кипів чайник, Страйк проглянув повідомлення. Барклей надіслав новини щодо подружки Вторака, але найсвіжіше повідомлення надійшло з незнайомого номера, тож Страйк відкрив його першим.

Привіт, Корморане, це твоя зведенючка Пруденс Донлеві. Твій номер мені дав Ал. Дуже сподіваюся, що ти мене зрозумієш правильно. По-перше, хочу сказати, що цілком розумію твої мотиви й чому ти не хочеш приєднатися до нас на святкуванні річниці гурту й випуску альбому. Ти навряд чи це знаєш, але я сама довго й важко йшла до налагодження стосунків з батьком, але вважаю, що врешті-решт порозуміння з ним – і так, прощення – збагатило мене. Ми всі дуже сподіваємося, що ти передумаєш...

– Що там сталося? – спитала Джоан.

Вона прийшла слідом за Страйком на кухню – човгаючи, трохи сутулячись.

– Ти нащо підскочила? Я сам усе принесу...

– Я хотіла тобі показати, де ховаю шоколадне печиво. Якщо Тед знатиме, то з’їсть усе одразу, а лікар каже, що в нього від шоколаду тиск. Що ти там таке прочитав? Я тебе знаю, ти розсердився.

Страйк не знав, чи її нововіднайдене прагнення чесності зайде аж так далеко, щоб почути щось про його батька, але навколо вирували вітер і дощ, а в будинку запанувала якась сповідальна атмосфера. Він розповів Джоан про повідомлення.

– А,– сказала тітка й показала на пластиковий контейнер на верхній полиці.– Печиво там.

Вони повернулися до вітальні з печивом, причому Джоан наполягла, що його треба викласти на тарілку. Деякі речі лишалися незмінними.

– З Пруденс ти не знайомий, правильно? – спитала Джоан, влаштувавшись у кріслі.

– Я не знаю Пруденс, не знаю Меймі, найстаршу, і не знаю Еда, наймолодшого,– відповів Страйк, стараючись говорити буденним тоном.

Зо хвилину Джоан мовчала, тоді глибоко зітхнула – худі груди піднялися й опали – і мовила:

– Думаю, тобі треба піти на батькову вечірку, Корме.

– Що? – перепитав Страйк. Односкладове слово задзвеніло у вухах підлітковим праведним гнівом. На його подив, Джоан усміхнулася.

– Я знаю, як тобі велося,– сказала вона.– Він учинив дуже погано, і все-таки він – твій батько.

– Він мені не батько,– заявив Страйк.– Мій тато – Тед.

Ніколи раніше він не казав цього вголос. Сльози наповнили очі Джоан.

– Він був би щасливий це почути,– тихо сказала вона.– Так дивно, правда... багато років тому, я тоді ще була зовсім дівча, я пішла до справжньої циганки-ворожки. Вони стояли табором отам, далі по дорозі. Я думала, вона мені наворожить усяке хороше. Ну знаєш, як вони оте роблять? Ти ж їм гроші платиш. А вона знаєш що сказала?

Страйк похитав головою.

– «Дітей у тебе ніколи не буде». Отак. Прямим текстом.

– І вона помилилася, хіба ні? – відповів Страйк.

Збляклі очі Джоан знову заблищали від сліз. Страйк не розумів, чому ніколи раніше цього не казав. Було б так легко її порадувати – а він натомість мучився тим подвійним обов’язком, злився, що мусить обирати, давати назви й тим самим зраджувати. Страйк простягнув тітці руку, і вона потиснула її – на диво слабко.

– Сходи на ту вечірку, Корме. Думаю, твій батько – причина багатьох... багатьох речей. Шкода,– додала вона по недовгій паузі,– що про тебе немає кому подбати.

– У наш час, Джоан, усе не так. Чоловіки повинні самі про себе дбати – у всіх сенсах,– додав він, усміхнувшись.

– Вдавати, що тобі нічого не треба... просто нерозумно,– тихо відповіла Джоан.– Що там пишуть у твоєму гороскопі?

Страйк знову взяв газету та прочистив горлянку.

– «Стрілець: ваш управитель рухається ретроградно, тож звична безтурботність вам дещо зрадить...»

32

Й де будеш, ти, таємний помічник

Тобі сприятиме...

Едмунд Спенсер, «Королева фей»

Була третя година дня, і Робін, яка сиділа в своєму «лендровері» під непримітним будинком у Сток-Ньюїнгтоні, за яким до Різдва стежив Страйк, ще не побачила нічого цікавого – а приїхала вона о дев’ятій ранку. Дощ стікав по лобовому склу, і Робін майже жалкувала, що не курить – хоч якась була б розвага.

Біляву жінку, яка проживала в будинку, вона вже знайшла в інтернеті. Її звали Елінор Дін; розлучена, мешкає сама. Елінор точно була вдома, бо дві години тому Робін бачила її у вікні, але через негоду не виходила. За цілий день до будинку не заходив ніхто, а надто Шеф Мутного. Можливо, вони таки родичі, і той його візит перед Різдвом – звична річ для свят: виконати соціальний обов’язок, завезти подарунок, поцікавитися, як справи... Поплескування по голові – то, може, якийсь родинний жарт. Нічого сексуального, злочинного чи збоченого – тобто того, що шукали детективи,– у цьому не було.

Мобільний Робін задзвонив.

– Так.

– Можеш говорити? – спитав Страйк.

Він спускався крутою вулицею з пагорба, на якому стояв будинок Теда й Джоан, і допомагав собі складаним ціпком, який узяв, знаючи, що на вулиці мокро і, напевно, слизько. Тед повернувся; вони разом відвели Джоан нагору та вклали спати, і тепер Страйк, який хотів курити й не дуже волів це робити в повітці, вирішив прогулятися під безупинним дощем.

– Можу,– відповіла Робін.– Як там Джоан?

– Так само,– сказав Страйк. Він був не в гуморі про це говорити.– Ти казала, що хочеш побалакати про Бамборо.

– Так,– відповіла Робін.– Маю добрі новини, ніяку новину й погану новину.

– Спершу погана,– сказав Страйк.

Море хвилювалося, над дамбою у гавані висів водяний серпанок. Страйк звернув ліворуч і рушив углиб міста.

– Міністерство юстиції не дозволить нам зустрітися з Крідом. Уранці надіслали листа.

– А,– сказав Страйк. Рясний дощ рвав на клоччя синє марево диму від його цигарки.– Ну, я не дуже здивований. Що саме пишуть?

– Я його лишила в офісі,– відповіла Робін,– але суть така, що, на думку психіатрів, наразі не варто чекати, що він погодиться на співпрацю.

– Ясно,– мовив Страйк.– Що ж, ми знали, що високо замахнулися.

Але Робін чула, що він розчарований, і поділяла ці почуття. Вони вже п’ять місяців займалися цією справою і досі не добули годящих зачіпок. Тепер зникла й можливість поговорити з Крідом. Робін здавалося, що вони зі Страйком марно ходять по мілині, коли зовсім поруч невпійманою зникає у безодні їхня велика здобич.

– Ще я знову написала Аманді Байт, яка тепер Аманда Лоуз, тій, що бачила Марго у вікні друкарні. Вона хотіла грошей за інтерв’ю, пам’ятаєш? Я написала, що ми оплатимо їй витрати, якщо вона приїде до нас в офіс. Там вийде небагато, вона живе в Лондоні. Вона обіцяла подумати.

– Як щедро з її боку,– буркнув Страйк.– А добрі новини які?

– Анна умовила мачуху, Синтію, поговорити з нами.

– Правда?

– Так, але вона буде сама. Рой досі нічого про це не знає,– відповіла Робін.– Синтія з нами зустрінеться потай від нього.

– Синтія – це вже щось,– сказав Страйк.– Навіть не щось, а багато,– додав він, мить подумавши.

Ноги самі несли його в бік пабу. Мокра холоша штанів холодила здорову ногу.

– Де ми з нею зустрінемося?

– У них удома не можна, бо Рой не знає. Вона запропонувала Гемптон-Корт, працює там гідом на півставки.

– Гідом, он як? До речі, є новини по Листоноші?

– Барклей поїхав до галереї,– відповіла Робін.– Спробує її сфотографувати.

– А Моррис і Гатчинс що роблять? – спитав Страйк, обережно ступаючи широкими слизькими східцями, що вели до пабу.

– Моррис працює з дівчиною Вторака, але та ніде не схибила... не щастить цього разу Вторакові... а Гатчинс стежить за Балеруном. До речі, ти наступної п’ятниці маєш віддати клієнту фінальний звіт по Балеруну. Зустрітися з ним замість тебе?

– Дякую, це буде дуже до речі,– відповів Страйк, з полегшенням Заходячи до «Вікторії». З пальта, яке він скинув, збігала дощова вода.– Я поки що не знаю, коли повернуся. Ти, мабуть, бачила, поїзди поскасовували.

– За агенцію не хвилюйся, ми всьому дали раду. І я ще тобі не все розповіла по Бамборо... так, зажди,– сказала Робін.

– Треба йти?

– Ні, все добре,– відповіла Робін.

Вона допіру побачила, що двері будинку Елінор Дін відчинилися. Огрядна білявка вийшла в пальті з каптуром, який, на щастя, суттєво обмежував їй коло огляду. Робін вибралася з «лендровера», замкнула дверцята й рушила за об’єктом, не припиняючи розмови.

– Наша білява подруга кудись іде,– тихо повідомила вона.

– Ти сказала, що маєш ще якусь добру новину про Бамборо? – нагадав Страйк.

Він дійшов до шинкваса, тицьнув пальцем у потрібне пиво, заплатив і поніс пінту до столика в кутку, за яким улітку сидів з Полвортом.

– Маю,– відповіла Робін і завернула за ріг у кінці вулиці. Білявка, нічого не підозрюючи, йшла собі попереду.– На жаль, не можу похвалитися тим, що знайшла Датвейта чи Сатчвелла, але остання людина, яка бачила Марго живою,– це теж нічого, як гадаєш?

– Ти знайшла Глорію Конті? – різко спитав Страйк.

– Не дуже радій,– відповіла Робін, ідучи під дощем. Здається, Елінор іде в крамницю: вдалині Робін побачила вивіску «Теско».– Я поки що не змогла з нею поспілкуватися, але майже певна, що це вона. Знайшла родину в переписі 1961 року: мати, батько, старший син і донька, Глорія. Друге ім’я – Мері. Схоже, що нині Глорія живе в Франції, а саме в Німі. Вийшла заміж за француза. Перше ім’я вона не вживає, тепер її звати Марі Жубер. Має сторінку на «Фейсбуці», але приватну. Я її знайшла завдяки генеалогічному сайту, бо хтось з англійських родичів Конті намагається зібрати родинне дерево. Дата народження і все інше збігаються.

– Оце класна робота! – зрадів Страйк.– Знаєш, я не впевнений, чи вона не цікавіша за Сатчвелла чи Датвейта. Вона остання бачила Марго живою. Вони дружили. А ще вона єдина з нині живих бачила ще й Тео.

Ентузіазм Страйка зовсім не приспав підозри Робін, що він вписав себе в її завдання по справі, бо думає, що вона погано працює.

– Я її спробувала зафрендити на «Фейсбуці»,– провадила Робін,– але поки що підтвердження немає. Якщо вона не відповість, то я знаю, де працює її чоловік, і спробую написати йому й достукатися через нього. Однак я вирішила, що тактовніше буде спершу написати особисто їй.

– Погоджуюся,– сказав Страйк і зробив ковток пива. Так утішно було сидіти в теплому сухому пабі й розмовляти з Робін!

– І ще одне,– додала Робін.– Думаю, я знайшла отой фургон, що на великій швидкості мчав від Клеркенвелл-Ґріну в той вечір, коли зникла Марго.

– Що? Як? – здивувався Страйк.

– Мені на Різдво раптом спало на думку, що люди могли переплутати з квіткою, буцімто намальованою на кузові, сонце,– відповіла Робін.– У сенсі планету.

– Так воно ж не пла...

– Відчепися, я в курсі, що воно зірка.

Білявка під каптуром, як Робін і підозрювала, йшла до «Теско». Робін зайшла слідом і з задоволенням відчула, як усередині тепло, хоча підлога під ногами була брудна і слизька.

– У 1974 році в Клеркенвеллі була компанія, яка торгувала екологічно чистими продуктами. На логотипі в них було сонце. Я знайшла рекламу в газеті в архіві Британської бібліотеки, перевірила в реєстрі Палати компаній і зв’язалася з директором, він досі живий. Так, я в курсі, з мертвим я б не поговорила,– додала вона, щоб Страйк знову не прискіпався.

– Чорт забирай, Робін,– тільки і сказав Страйк. У вікно за його спиною дріботів дощ, але добрі новини й улюблене пиво покращили настрій.– Реально класна робота.

– Дякую,– відповіла Робін.– І ось як було: директор звільнив кур’єра, як пригадує, десь улітку 1975 року, бо той ганяв на фургоні. Він навіть згадав ім’я, Дейв Андервуд, але я не мала часу...

Елінор різко розвернулася посеред проходу між полицями й рушила в бік Робін. Робін удала, що роздивляється пакети з рисом. Коли здобич пройшла повз, вона закінчила речення:

– ...пошукати цього Андервуда.

– Мені тепер соромно,– визнав Страйк, потираючи утомлені очі. У цей приїзд він спав у вільній кімнаті, а не на дивані, але старий матрац був не набагато зручніший. Покручені пружини впивалися в спину й рипіли, варто було лише поворухнутися.– Я тільки знайшов доньку Рубі Елліот, і все.

– Рубі – це та, яка бачила з машини двох жінок біля таксофонів? – уточнила Робін, дивлячись на свій білявий об’єкт: Елінор звірилася з переліком покупок і зайшла за полиці.

– Саме вона. Донька мені відповіла і сказала, що не проти поспілкуватися, але ми поки що не домовилися про час. А ще я дзвонив Дженіс,– додав Страйк,– головно через те, що Айрін ще раз не витримаю. Хотів спитати, чи вона пам’ятає, як насправді звали того Аплторпа, але Дженіс у Дубаї, поїхала на півтора місяця до сина. Це я цитую автовідповідач, який буквально озвучує таке: «Привіт, я в Дубаї в Кевіна на півтора місяця». Мабуть, треба їй натякнути, що не варто повідомляти невідомо кому, що в тебе будинок півтора місяця стоїть порожній.

– То ти подзвонив Айрін? – уточнила Робін. Елінор саме роздивлялася дитяче харчування.

– Ще ні,– відповів Страйк.– Але я...

У цю саму мить телефон бібікнув: хтось паралельно намагався додзвонитися.

– Робін, тут, може, він дзвонить. Я тебе потім наберу.

Страйк прийняв дзвінок.

– Корморан Страйк.

– Так, алло,– почувся голос Грегорі Талбота.– Це я... Грег Талбот. Ви мене просили передзвонити.

– Так, Грегорі, дуже вам дякую за дзвінок. Маю ще кілька питань, якщо ви не проти.

– Питайте.

– Я проглянув нотатник вашого батька й хотів запитати, чи ваш батько знав – може, згадував у розмові – чоловіка на ім’я Нікколо Риччі? На прізвисько Гнійний?

– Гнійний Риччі? – перепитав Грегорі.– Так щоб батько його знав особисто, то ні. Але я пам’ятаю, що батько про нього говорив. Велика риба в секс-індустрії Сохо, ви про нього?

Здавалося, Грегорі було приємно говорити про бандита. Страйк уже стикався з таким – і не лише в розмовах із завороженими криміналом простими громадянами. Навіть поліціянти і юристи не мали імунітету до сили тяжіння, що її випромінювали злочинці з владою і грошима, які могли дорівнятися до їхніх власних. Страйк знав старших офіцерів поліції, які мало не з захватом говорили про організовану злочинність, з якою боролися, і адвокатів, які раділи можливості випити з горезвісним клієнтом значно більше, ніж якби вбачали в цьому тільки джерело для цікавої оповідки в компанії. Страйк підозрював, що для Грегорі Талбота ім’я «Гнійний Риччі» звучало як нагадування про радощі дитинства: романтична постать з утраченої доби, коли його батько був поліціянтом при здоровому глузді, щасливим сім’янином.

– Так, ідеться саме про нього,– сказав Страйк.– Виявилося, що Гнійного Риччі бачили біля клініки, де працювала Марго Бамборо, і ваш батько, вочевидь, про це знав.

– Правда?

– Так,– відповів Страйк,– і дуже дивно, що ця інформація так і не потрапила до офіційних звітів.

– Тато був хворий,– заявив Грегорі, захищаючись.– Ви ж бачили ті записи. Він ледве знав, що робить.

– Я це розумію,– озвався Страйк,– але коли він одужав, то як він поставився до доказів, які зібрав протягом роботи над справою?

– До чого це ви?

Тон Грегорі став підозріливий, ніби він злякався, що Страйк підводить його до чогось недоброго.

– Він вважав зібрані відомості нічого не вартими чи...

– Тато викреслював підозрюваних на підставі їхніх знаків зодіаку,– тихо відповів Грегорі.– Він буцімто бачив демона в гостьовій спальні. Самі як думаєте – як він потім до цього ставився? Він... татові було соромно. Він був ні в чому не винний, але так і змирився. Хотів повернутися, все виправити, але йому не віддали назад справу й узагалі випхнули. Справа Бамборо кинула тінь на всі його спогади про роботу в поліції. Всі татові друзі були полісмени – і більше вони з ним не спілкувалися.

– Його обурило те, як з ним повелися, так?

– Я б не сказав... Я б сформулював так: тато мав усі підстави вважати, що з ним повелися негідно,– відповів Грегорі.

– А він колись повертався до своїх нотаток, перевіряв, чи все переніс в офіційні звіти?

– Не знаю,– дещо роздратувався Грегорі.– Як на мене, він міркував так: мене позбулися, вирішили, що від мене одна шкода, то нехай Лосон тепер сам розгрібає.

– Які стосунки були у вашого батька з Лосоном?

– Слухайте, до чого ви правите? – І не дозволивши Страйку відповісти, Грегорі додав: – Лосон прямо сказав батькові, що для нього все скінчилося. Він не хотів, щоб батько навіть наближався до справи. Лосон усе зробив, щоб очорнити тата, і я зараз не про хворобу. Він його очорнив як людину, як офіцера, яким батько був до хвороби. Всім, причетним до справи, він наказав і близько не підходити до батька навіть поза роботою. Тож якщо якась інформація не була передана, то це не меншою мірою провина самого Лосона. Наскільки я розумію, батько, може, навіть намагався до нього достукатися, але його відштовхнули.

– Я чудово розумію, як почувався ваш батько,– запевнив Страйк.– Дуже складна ситуація.

– Так, саме так,– трохи заспокоївся Грегорі, як Страйк і хотів.

– Повернімося до Гнійного Риччі,– мовив Страйк,– тож наскільки вам відомо, ваш батько не мав з ним прямих стосунків?

– Ні,– відповів Грегорі,– але з ним мав справу татків найкращий друг у поліції, Браунінг. Він був з відділу моралі. Знаю, що проводив рейди в клубах Гнійного. Пам’ятаю, що тато про це розповідав.